Інокиня Магдалина (Мороз), який скоро виповниться 102 рік : «Я чула дзвони на початок Першої світової війни»

05.04.2012 Церковь и СМИ

- Матушка Магдалина. Вам виповнився вже сто один рік, розкажіть будь ласка звідки ви родом, хто були ваші батьки?
- Я народилася у 1911 році, ще до першої світової війни за часи Австрійської імперії у селі Кучерове, тепер Чернівецької області. Мій тато за національністю був австріяк, мама, — українка. До віку трьох років ми жили усі разом, але коли мені було три роки батько поїхав за кордон до Канади на заробітки. В ті часи багато українців з Буковини виїзджало до Америки шукати кращої долі. Тому мене зашили на виховання у дідуся і бабусі. Я пам’ятаю як на четвертому році мого життя почалась Перша австрійська війна. У селі було три церкви: дві українські і одна польська. Я була маленькою дівчинкою і йшла до дітей гратися. І так на дорозі задзвонили церковні дзвони. Йшла одна жінка по дорозі а її запитала інша жінка, яка йшла назустріч, — Що се стало? А вона відповіла, — Война се начала. І пам’ятаю, що коли я тоді прибігла до хати було все кругом відкрите, але в хаті нікого не було, всі пішли до церкви. Я чула дзвони коли почалась Перша світова війна. І так, під час війни на протязі шести років поки тато був у Канаді я виховувалась у діда з бабою, а як стала старшою, то вже пасла худобу, працювала з мамою у полі, ходила до школи.
Коли мені виповнилось двадцять два роки батько вже повернувся з заробітків з Канади, і ми купили великий кусок поля, тоді ж я вийшла заміж. Правда кажучи мене сватали вже у сімнадцять років, але тато так мене любив, що не хотів щоб я так рано покинула подвір’я, і казав мені, — Вспієш ще.
- Скажіть, це сталося вже за іншої влади?
- Так. Це вже було за часів румунської влади.
- А як румунська влада відносилась до українського населення?
- Румунська влада до українців відносилась погано, тому українці не любили румунів. В той час середь заможного українського селянства почали зорганізовуватись зібрання на яких створювалась думки до створення незалежної України, як тоді казали, — ми робили підпільну Україну.
Такі зібрання відбувались переважно уночі, для конспірації, щоб про діяльність не взнала румунська влада. Але поліція взнавала про таку політичну діяльність та робила облави по селах, де в кожному забирала до тюрьми по пару чоловік. І так, мого чоловіка Дмитра Мороза, румуни за політичну діяльність засудили до тюремного ув’язнення на десять років. Коли чоловік перебував у тюрьмі на Буковину стали наступати радянські війська. І коли вже прийшли росіяни, то вони поразбивали усі румунські тюрьми, і таким чином мій чоловік вийшов на свободу. І всі хто за румунів сиділи по тюрьмах пішли додому по селах, і так ще жили рік, і тут була Україна, поки не почалась Друга світова війна. Тоді Буковина знову була зайнята румунами. А коли закінчилась війна і перемогли росіяни, то бідні люди на селі пописалися до партії і почали газдувати у краї, стали розаблачати заможних селян, — кулаків, та переслідувати за причетність до українського підпілля. Так мого чоловіка вже радянська влада засудила на десять років до ув’язнення. Так я ще жила ще три роки до 1947 року. Давала для влади продовольчу здачу: молоко, масло, яйця. А потім прийшли уночі люди з НКВД і забрали мене з двома дітьми, потім погрузили нас у товарні вагони, а наше хозяйство забрали до колгоспу. У товарних вагонах, наче якусь худобу нас завезли на Сибір. І відтак я жила вісімнадцять років на засланні у Сибіру.
- Скажіть, а де саме ви жили?
- Пермська область, Олександрівський район. Там у мене повиростали діти, ходили до школи. Гєня закінчила вечірню школу та поступила на роботу до великого старовинного залізного заводу. А потім, одного разу поїхала у відпустку до діда на Україну, і вже там устроїлась працювати на завод у Чернівцях. Коли мені виповнилось пятьдесять шіст років я вийшла на пенсію і нарешті вже перебралася до України у Чернівці.
- Ви казали, що у вашому рідному селі було три церкви. Скажіть, українські церкви, то були православні чи греко-католицькі?
- Українські церкви були православні. Католиками у селі були поляки, і в них була окрема церква та окремий цвинтар.
- Що ви пам’ятаєте із духовного життя за минулих часів, як воно проходило?
- Пам’ятаю, що за радянські часи Церкві було дуже тяжко. Священиків і мирян за участь у богослужбовому житті Церкви переслідували. Багато сящеників на моїй пам’яті таємно звершували таїнства хрещення та соборування на дому. Священство боялось радянської влади яка могла знищити прихід та відібраи у сященика реєстрацію, а без неї священик ставав поза законом. Пам’ятаю, як ми їздили до Почаївської лаври. У Тернополі вартувала на вокзалі міліція, яка затримувала людей, прочан, які прямували до Почаєва. Особливо перехоплювали людей на передодні престольного свята лаври -Успіння Божої Матері. Перебуваючи у лаврі ми ночували на підлозі церкви, молились, співали акафіст преподобному Іову Почаївському, приступали до Святого Причастя, до Почаївської ікони, до Стопи.
- Розкажіть будь ласка про ваш монашеський шлях.
- Я завжди, усе своє життя не втрачала віри у Бога, ніколи не забувала молитви та Божої служби, бо знала, якби Бог мені не допомагав в мене б ніколи не вистачило сил пережити усі ті випробування, що сталися зі мною і родиною. Чернецтво я прийняла вже у дорослому віці вУкраїні у місті Чернівці. Монашеський постриг з наданням нового імені Магдалина звершив митрополит Чернівецький і Буковинський Онуфрій. І тепер я так молюся, як навичили мене ще змалечку: Іісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас.
- Сажіть будь ласка, як ви вважаєте, за які часи вам добре жилось?
- За автрійський час нічого не можу сказати, бо була ще малою дитиною, а дитинство воно завжде щасливе. За радянської влади претерпіла багато утисків, але найбільш сувора влада була румунська. Я пам’ятаю, як за один день нас здивували деякі люди, що за одну добу з українців переворилися на румунів. Так вони вчинили, щоб не втратити державних посад. Особлива жорсткість мені запам’яталась зі школи. У школі викладали та спілкувалсь виключно румунською мовою, а діти були ураїнські, а румунську мову або не розуміли або ж розуміли пагано. За це вчителі сікли дітей різками по долонях. Але потрібно зазначити, що за Румунії слідкували, щоб у неділю ніхто не працював у полі. А кого бачили у неділю за працею, — штрафували.
- А яка подія у вашому житті була сама радісна?
- Це коли я вийшла заміж, коли ми поставили нову хату та купили у місцевого пана землю. Мого чоловіка поставили лісником і ми придбали землю і частину лісу, було дуже гарно, затишно. Ось це саме радісне, що мені запам’яталось з мого життя.
- Щоб ви хотіли сказати та побажати?
- Я чула, що наш Митрополит Володимир зараз пребуває у лікарні. Особисто владиці Володимиру та усім православним християнам хочу побажати щоб Бог давав доброго здоров’я, миру та спасіння.
- Матушка Магдалина, що потрібно робити щоб стільки прожити?
- Нічого. Треба просто жити, але завжди пам’ятати про Бога. Потрібно, щоб наше життя було наповненне молитвою та покаянням, бо тільки молитва, розмова з Богом, дає людині сили поборювати випробування долі, дає сенс життя.
Бесідував Ігор Стокаліч

05.04.2012. СИМФЕРОПОЛЬ. Для ялтинских детей с ограниченными возможностями в больничном храме совершили богослужение

05.04.2012. КИЇВ. Голова Синодального військового відділу провів зустрічей новопризначеними керівниками силових структур