Єпископ Кіровоградський і Олександрійський Пантелеймон: «Протягом усієї історії Кіровограда (Єлисаветграда) його жителі відчували благодатний вплив Православ’я».

01.01.2005 archive, Вестник №40, Слово пастыря

Єпископ Кіровоградський і Олександрійський Пантелеймон:
«Протягом усієї історії Кіровограда (Єлисаветграда) його жителі відчували благодатний вплив Православ’я».

— Ваше Преосвященство! Добігає кінця 2004 рік. Цього року Кіровоград (Єлисаветград) відзначив 250-річчя з дня заснування. Така дата привернула увагу і до історії розвитку у місті та області Православ’я? Чи не так?
— Безперечно! Наше духовенство та парафіяни з посиленим інтересом оглядали пройдений шлях і взяли участь у багатьох як церковних, так і світських заходах, присвячених 250-річчю заснування міста. Відбулася науково-практична конференція на тему «Православ’я в Єлисаветграді: від заснування міста — до сьогодення» та Преображенські читання на базі недільної школи в ім’я святих рівноапостольних Кирила і Мефодія на тему „Святі єлисаветградської землі”, вийшов спецвипуск газети „Православна школа”, присвячений 250-літтю заснування Єлисаветграда та фотобуклет „Кіровоградський Різдва Пресвятої Богородиці кафедральний собор”.
Я направив боголюбивим пастирям, всечесному чернецтву та всім вірним чадам Кіровоградської єпархії УПЦ архіпастирське послання, яке було опубліковане не лише в церковній пресі, а й в обласних газетах „Кіровоградська правда” і „Народне слово”.
З ініціативи єпархіального управління у місті було збудовано величний пам’ятний знак на честь 2000-ліття Різдва Христового та 250-річчя заснування міста.

— Владика! Розкажіть, будь ласка, про основні віхи розвитку Православ’я у місті-ювілярі.
— 250-років тому на височині правої сторони ріки Інгулу, між річками, що впадають у неї, Грузькою і Сугоклею, на землях Запорізької Січі, південніше Нової Сербії, майже в центрі поселень Новослобідського козачого полку, була побудована фортеця святої Єлисавети. Фортеця була заснована не тільки для захисту домівок Гусарських і Пандурських полків, які з’явилися на землях спустошеної нескінченними війнами Нової Сербії, але й як форпост Православ’я на передньому краї вікових змагань між християнськими і мусульманськими народами
Фортеця святої Єлисавети була унікальною в своєму роді. Вона представляла собою утворений земляними валами шестикутник бастіонних фортів. Вся система укріплень була оточена глибокими сухими ровами. Фортеця мала троє воріт: Троїцькі, Пречистенські та Всесвятські. Цитадель фортеці складалася з 6 бастіонів — п’ятикутних виступів, які були названі на честь святих великомучениці Катерини, первоверховного апостола Петра, святителя Олексія, митрополита Київського і всієї Русі, апостола Андрія Первозванного, благовірного князя Олександра Невського, архістратига Божого Михаїла. Між променями-бастіонами розташовувалися невеликі автономні укріплення равеліни, також оточені валами та ровами і з’єднані з цитаделлю спеціальними проїздами: Федорівський; святої праведної Анни, матері Пресвятої Богородиці; святої мучениці Наталії, дружини мученика Адріана; святого пророка і Предтечі Господнього Іоанна Хрестителя; святого Миколая Чудотворця; Печерський равелін, названий у пам’ять святих отців Києво-Печерських. Крім того, напроти равеліну святих отців Печерських, на березі річки Інгул, знаходився Сергіївський шанець — земляний горнверк, названий на честь святого преподобного Сергія Радонезького.
Могутні земляні укріплення фортеці святої Єлисавети стали головною ланкою лінії фортифікаційних споруд Нової Сербії і розташувалися посередині цього ланцюга між Дніпром та Бугом. В околицях фортеці селилися греки, молдовани, серби, росіяни-втікачі і старообрядці з Польщі та Чернігівської губернії. У такий спосіб поблизу фортеці утворилося поселення, що складало частину міста Єлисаветграда за назвою Биково. Передмістя фортеці починають поступово забудовуватись, і через тридцять років, коли із загрозою татарських набігів було покінчено, фортеця втратила своє стратегічне значення — разом з передмістями отримала права міста і стала іменуватися містом Єлисаветградом. Через 80 років Єлисаветград став повітовим центром і розпочався піввіковий період економічного та культурного піднесення міста.
Протягом всіх років існування міста: і в часи військових операцій та облоги фортеці ордою Керим-Гірея, і в часи слави міста завжди поряд з боголюбивими єлисаветградцями була їх прабатьківська свята канонічна Православна Церква.
З дня виникнення Єлисаветграда його жителі — воїни і хлібороби, ремісники і купці, старі і малі — відчували благодатний вплив Православ’я. Вони проявляли виняткову прихильність до своєї Церкви і непохитну вірність Святому Православ’ю. Вони не лише належали Православній Церкві, а й жили нею і в ній. Їх життя, усі їхні діяння і помисли — „усе освячувалось словом Божим й молитвою”(2 Пет. 3, 18).
Уже в 1755 році в фортеці була побудована невелика дерев’яна Церква в ім’я Живоначальної Трійці, і до 1784 року вона іменувалася соборною. У фортеці митрополитом Київським Тимофієм була утворена Єлисаветградська протопопія на чолі з протоієреєм Іоанном Орловським, яка відносилася до кафедри Київських митрополитів, як і вся Нова Сербія. Через два роки Нова Сербія і приходи фортеці з прилеглими козацькими слободами були причислені до Переяславської єпархії. У 1775-1778 рр. з відкриттям і формуванням нової єпархії Словенської і Херсонської фортеця перейшла під духовну опіку першого архієрея єпархії — архієпископа Євгенія (Булгариса). 3 1786 року Словенська єпархія була перейменована в Катеринославську, а у місті Єлисаветграді було Духовне Правління. В 1795 році Єлисаветград увійшов до складу утвореної Вознесенської губернії, а з 1796 року — до Херсонської єпархії з місцеперебуванням єпархіального архієрея в місті Одесі.
Архієпископ Херсонський і Одеський Платон (Городецький) отримав дозвіл Синоду на відкриття в єпархії другого вікаріатства з метою боротьби із сектантами. Єпископи другого вікаріатства іменувалися Єлисаветградськими. Місцеперебування їм було відведено в Одеському Свято-Успенському чоловічому монастирі. Першим єпископом Єлисаветградським в 1880 році став Неофіт (Неводчиков). Його наступники єпископи Мемнон (Вишневський), Акакій (Заклінський), Іоанн (Кратіров), Тіхон (Морошкін), Хрисанф (Щетковський) і Анатолій (Каменський) залишили помітний вклад в житті повітового міста Єлисаветграда, тому що життя нашого міста будувалось на міцній церковній основі і черпало свої сили з всеосвячуючого церковного джерела.
З часу заснування міста мешканці постійно будували храми: розширювались межі міста — збільшувалась кількість православних святинь. У 1755 році жителі заснованого біля стін Єлисаветинської фортеці форштадта „Поділ” побудували храм на честь свята Успіння Пресвятої Богородиці. У 1778 році споруда була замінена трьохпрестольним храмом. У 1788 році під час пожежі храм згорів, і в 1800 році завершилося будівництво шестипрестольного кам’яного храму (престоли на честь Успіння Божої Матері, Петра і Павла, святителя Миколая Чудотворця, великомучениці Варвари, святителя Іоанна Милостивого, патріарха Олександрійського і праведної Анни). Успенський Собор став окрасою міста і за своїми розмірами не поступився жодному православному храму Херсонської єпархії. Під час Другої світової війни собор був сильно пошкоджений.
Після війни храми частіше руйнували, ніж відновлювали. Тож на місці собору був побудований будинок сучасного міськвиконкому.
Знесли також храм Петра і Павла, храм Вознесіння Господнього та храм на честь ікони Знамення Пресвятої Богородиці.
Наша земля уславилась подвигом віри багатьох мучеників та сповідників. На поч. ХХ ст. єпископ Єлисаветградський Прокопій (Тітов) (пізніше архієпископ Херсонський) подав приклад сповідування віри Христової, вміння переносити гоніння і прийняв мученицьку смерть від безбожників. За поданням Комісії по канонізації святих при Священному Синоді Української Православної Церкви він був причислений до лику святих мучеників і сповідників. Його участь розділили священномученики Антоній (Панкеєв), Онуфрій (Гагалюк) і Порфирій (Гулевич), які теж були єпископами в Єлисаветграді, та безліч непереможних сповідників православної віри, які зазнали страждань у роки тоталітаризму від своїх неправедних гонителів. За часів тоталітаризму наше місто „позбулося” не тільки прекрасних архітектурних споруд та найкращої частини городян, а й своєї святої назви, і було назване в 1924 році Зинов’євськом, у 1934 році — Кіровим, а в 1939 році — Кіровоградом. Тому ми молимо Господа про повернення йому назви Єлисаветград.
У серпні 1946 року єпископом Кіровоградським став Преосвященний Сергій (Ларін). А в січні 1947 року в межах однієї Кіровоградської області була вперше утворена Кіровоградська єпархія. Першим її єпископом став Михайло (Рубинський). У січні 1948 року була утворена Кіровоградська єпархія в межах Кіровоградської та Миколаївської областей. Першим єпископом Кіровоградським і Миколаївським став преосвященний Феодосій (Ковернинський). Його наступники — єпископ Євстратій (Подільський), єпископ Іларіон (Прохоров), єпископ Інокентій (Леоферов), митрополит, Нестор (Анісімов), єпископ Ігнатій (Демченко), архієпископ Боголеп (Анцух), єпископ Севастіан (Пилипчук) та архієпископ Василій (Васильцев) — вникали в турботи парафій, надавали їм істотну допомогу, знайомилися з життям і діяльністю духовенства, завжди давали необхідні поради священнослужителям, висвячували нових пастирів. Вони здобули собі любов і повагу як кліру, так і пастви. Це були дійсно пастирі добрі, які віддавали себе піклуванню про своїх пасомих.
У 1992 році Кіровоградсько-Миколаївська єпархія була розділена на дві: Кіровоградсько-Новомиргородську (з 27 грудня 1994 року Кіровоградсько-Олександрійська) і Миколаївсько-Вознесенську.

— Владика! Вже сьомий рік керуєте Кіровоградською єпархією. Чим позначені ці роки Вашого служіння?
— Я сердечно вдячний Блаженнішому Володимиру, Митрополиту Київському і всієї України, та Священному Синоду УПЦ за виявлену мені довіру служити Святій Церкві і Вітчизні. Послух на Кіровоградській кафедрі для мене особливо значимий. Адже у цьому місті я народився і зростав. Тут покоїться прах моїх предків, серед яких були і священики, про яких я бережу світлу пам’ять. Час від часу я їду на Далекосхідне кладовище вклонитися могилі матері. У місті у мене багато вірних чад, разом з ними я звертаюсь у молитвах до Пресвятої Богородиці, до святої праведної Єлизавети, яка є покровителькою і заступницею нашого міста, прошу Господа благословення на всі наші справи.
За минулі роки в єпархії збудовано десятки нових храмів. Ще більше їх відреставровано. У храмах єпархії є особливо шановані святині. У Хрестовоздвиженському храмі села Іскрівки Петрівського району, зокрема, зберігається рака з мощами першого на елисаветградській землі священномученика Миколая Іскрівського, причисленого за рішенням Священного Синоду Руської Православної Церкви 17 липня 2001 року до лику святих. У листопаді цього року мощі святого були пронесені по найбільших містах і районах області.
У Спасо-Преображенському соборі міста Кіровограда знаходиться копія чудотворної ікони святителя Миколая із міста Бары (Італія), в яку вкладена часточка святих його мощей. У цьому ж храмі є ковчег з часточками святих мощей Києво-Печерських святих і ікони з часточками святих мощей святителя Луки (Войно-Ясенецького), архієпископа Кримського, преподобного Серафима Саровського, святителя Феодосія і преподобного Лаврентія Чернігівських. Тут зберігається і ікона святої праведної Єлисавети, а також єдина ікона Божої Матері „Єлисаветградська” — список з копії ікони, відшуканої в одному з музеїв міста Санкт-Петербурга. Щороку в єпархії відкриваються нові і нові приходи.
За останні десять років їх число збільшилося вдвічі. Кількісне зростання парафій викликає потребу розширення підготовки дипломованих священиків, яких у нас не вистачає. У дореволюційному Єлисаветграді було прекрасне духовне училище. У ньому викладав і батько видатного богослова, нашого земляка протоієрея Георгія Флоровського. Про відновлення такого училища нам поки що залишається тільки мріяти. Попри наявність кадрових проблем духовне життя єпархії невпинно прогресує. Видаються церковні газети, відкриваються недільні школи, зростає соціальна роль православних громад. Постійно надається моральна і посильна матеріальна допомога страждущим і знедоленим, розвернулась душпастирська діяльність в армії, органах внутрішніх справ, дитячих будинках, будинках ветеранів війни і праці, лікарнях, місцях позбавлення волі тощо. Наше місто відвідують чудотворні ікони Божої Матері, мощі святих угодників Божих. Широкого резонансу набуло в церковних колах і в усій українській спільноті свято духовних піснеспівів «Молюсь за тебе, Україно», яке проводиться через кожні два роки у Спасо-Преображенському соборі.
Відзначення 250-річчя заснування Кіровограда стало прекрасною нагодою для подальшого розквіту духовного життя в обласному центрі. З Божою допомогою ми відреставрували пам’ятки архітектури загальнодержавного значення — кафедральний собор, єдиний храм, що не закривався з часу заснування (1812 рік), Спасо-Преображенський собор та Свято-Покровський храм на Ковалівці. Інтенсивними темпами йшло будівництво двох нових храмів — Хрестовоздвиженського і Єлисаветинського, споруди яких зведено на околицях обласного центру. Сьогодні у наших храмах моляться і отримують Божу благодать тисячі і тисячі кіровоградців, вірні своїй прадідівській Церкві.

— А як складаються у Вас стосунки з прихильниками так званого Київського патріархату та Української автокефальної церкви?
— Я б сказав так: ці структури не створюють в області особливої погоди. По-перше, їх, так би мовити, питома вага досить мала, по-друге, більша частина їх парафій існує лише на папері. По-третє, як тільки віруючі, у тім числі й священики цих структур, глибше вникають у суть розколу, вони повертаються у лоно канонічної Церкви.
А до яких храмів вибирають дорогу віруючі, судіть хоча б з такого прикладу. У місті Кіровограді на вулиці Преображенській, 22 знаходиться Спасо-Преображенський собор УПЦ, а на бічній вулиці, за метрів п’ятдесят від нього, — Володимирський УАЦ. Прийдіть і подивіться, скільки віруючих молиться в одному храмі і скільки в іншому. Різниця, як між небом і землею.
Особливо це відчутно у дні великих свят, зокрема на Пасху. Біля першого — тисячі людей, а біля другого — якщо не якийсь десяток, то сотня. Контраст і у тому, як виглядають храми. Перший — сповна відреставрований, має добре благоустроєну територію, де розташовані пам’ятний знак на честь 2000-річчя Різдва Христового. А автокефальний крам, як хата у бідної вдови, обшарпаний та непривабливий. Малочисленій громаді не під силу привести його в належний порядок. Різним змістом наповнюється і духовне життя. Люди ж добре розбираються, що й до чого. Тож і йдуть до канонічної православної Церкви, яка по-справжньому дбає про їх спасіння.

Бесіду вів Володимир Левицький

Конференция «Проблемы ВИЧ/СПИД — православное служение»

Хроника служения Предстоятеля УПЦ, ноябрь — декабрь