Олександр Яровий, кандидат філологічних наук. Щастя — бачити зорі

01.10.2004 archive, Вестник №37, Юбилеи

ЩАCТЯ — БАЧИТИ ЗОРІ

Олександр ЯРОВИЙ,
кандидат філологічних наук

Я належу людству як художник, і йому
я служу, а не кон’юнктурним намісникам
України моєї.

Слава Тобі, Боже, і спасибі Тобі, що
дарував мені так много вже літ. Що не
загинув я…
Олександр Довженко

Довженкова думка завжди була щирою.
“Я почав молитися Богу. Я не молився Йому 37 років, майже не згадував Його. Я одкинув Його. Я сам був бог і богочоловік. Зараз я постиг невеличку краплину своєї облуди… І став я думати, що страшно і вбого на світі, коли Його нема, як от зараз, наприклад. Він є, він був у Павлова, у Мічуріна… Бог в людині… В майбутньому люди прийдуть до Нього.”
Так людина, яку Чаплін назвав найбільшим кінодіячем слов’янства, митець, який сягнув піку слави у своїй Вітчизні та здобув визнання цілого світу, після усвідомлення трагедій особистих та всенародних , із гіркотою душевною визнав свої невільні, продиктовані лукавим часом помилки. Зараз є багато любителів поквапно звинувачувати ураїнських митців ХХ століття — у пристосуванстві, фальші, напівправді тощо. Звісно, можна закидати Довженкові дуже багато агітаційно-”ідейних” сторінок та кадрів, чимало проектів, які йшли в ідеологічному руслі радянщини. Але він завжди вірив у те, що стверджував. Він не криводушив, говорячи про свій атеїзм, але так само щиро на болючих зламах творчої біографії рвався душею із потворних казематів класових теорій до вічних краси і добра. Його творчість заявляє, що “краса дорівнює істині”.“Приберіть п’ятаки мідних правд, — писав він. — Нехай залишиться тільки чисте золото правди”. За таку концепцію його не раз звинувачували в реакційному творчому ідеалізмі. Цей вислів про “золоті” і “мідні” правди, між іншим, доволі місткий, свідомо чи несвідомо він перегукується з біблійною символікою: адже в мові Святого Письма мідь часто уособлює гріх, злобу, порок — адже сама із себе породжує корозію… А взагалі при читанні Довженка спадає на думку 4 вірш 136 псалма: “Како воспоем песнь Господню на земли чуждей?” “Чужа земля” — країна агресивного атеїзму й матеріалізму (яку Василь Стус пізніше назвав: “держава напівсонця, напівтьми”), вимагала говорити про добро, сіючи злобне класово-“інтернаціональне” людиноненависництво і заперечуючи джерело добра — Бога. На цих ріках вавилонських плакала не тільки Довженкова душа, але цей митець досяг у своїх щоденникових записах (та й не тільки) граничної, на той час вкрай небезпечної , “безумної” відвертості.
Умудряли його стражданя. Наприклад, відірваність від рідної землі. “… Я вмру в Москві, так і не побачивши Україну. Перед смертю я попрошу Сталіна, аби … з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю у Києві десь над Дніпром на горі. Пошли, доле, щастя людям на поруйнованій, скривавленій землі!”, — це 1946 рік. Не подивуймо “пророцькому” тону трагічного довженківського письма. Це був митець, в якого у воєнний час загострилося відчуття наближення апокаліптичної катастрофи. Він говорить, наприклад: “ця п е р е д о с т а н н я війна”, констатує після Хіросіми — “людство вступило в останню фазу свого існування” тощо. В нього вистачало, так би мовити, серця на болі всієї земної кулі (хтось із дослідників казав, що масштаб Довженкових творів — це масштаб глобуса…) Притому він був у роки війни фактично розтоптаний, як митець, верховною владою. Сталін негативно зреагував на його кіноповість “Україна в огні”. Влада продемонструвала: навіть художнику такого рангу не можна виходити за дозволені межі. Насторожував надмірний “український наголос” на подіях війни, а також суворі закиди щодо відступу Червоної армії, картини мук покинутого мирного населення… Гострі відчайдушні звинувачення самому Головнокомандуючому — Сталіну… Все було “незручним.” Старий дід, герой повісті, з докором говорить бійцеві, що відступає: “Ми не відступали, захищаючи царя…”Як таке було стерпіти режиму, який постав на знищенні боговінчанного царства? Довженко ризикнув ( нашому сучасникові взагалі важко оцінити цей героїзм) проігнорувати панівну ідею непримиренної класової боротьби, закликати до єдності народу, розділеного на колишніх куркулів і розкуркулювачів, перед лицем спільної небезпеки…Розправа не припізнилася. “Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття… Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості”… Після того вже до кінця життя Довженкові так фактично й не дали нормально жити та працювати.
Це настільки глибокий миислитель, що варто робити довгу паузу після кожного прочитаного в нього речення, аби осмислити його глобальний зміст. Не будемо детально торкатися кінопочерку Довженка: скажемо лише, що він став попередником так званого “поетичного кіно” в Україні, яке мало аналоги хіба що в грузинському кіноматографі (це 60-ті роки), і яке зробило знаменитою Україну — ще не державу, а республіку, — по всіх усюдах культурної Європи. Пригадаємо тільки перші кадри його класичної “Землі”. Цей німий фільм, визнаний авторитетним міжнародним жюрі в числі кращих картин усіх часів і народів, промовляє виразніше, ніж багато звукових і кольорових стрічок. “Земля”- фільм далеко не про перерозподіл землі в радянському селі, це — філософська, поетична притча про зіткнення життя і смерті, патріархальної сталості та ще не звіданої новизни. В перших кадрах спокійно помирає під яблунею сивобородий столітній дід, а поруч грається яблуками його маленький нащадок…
Каяття Довженка за те, що він свідомо чи несвідомо прислужився справі руйнування віковічних устоїв, часом трагічне до межі із відчаєм. Він пише — до тієї ж проблеми батьків та дітей: “Ми теж нащадки своїх предків. Як ми поглумилися над їх життям, трудами, надіями, як поруйнували їхні святині…” Звернімо увагу, що в таких випадках сказати “ми” чи “я” — ще більша мужність, ніж кинути звинувачення — “вони”. Почитаймо запис у щоденнику від 3.ХІІ.1943 р., де письменник перераховує столітні й тисячолітні пам’ятки — церкви, собори, монастирі, дзвіниці, бібліотеки, вулиці Києва, які змела залізна лавина безжального “нового” світу. “ХХ вік помстився”,- підсумовує автор нотаток.
Щоденникові записи Довженка періоду війни — це згустки живого болю. Наш сучасник, особливо молодий, може вже таке читати нечуло, мов якусь віддалену риторику, щось дистанційоване, давнє, але, як це не дивно, рядки звучать дуже актуально. Як писав свого часу арх. Софроній(Сахаров), учень преп.Силуана Афонського: “Істинно художній твір несе в собі елементи вічного”. Так і тут. Геній завжди сучасний… Світ іще бачив тільки фашистського звіра і його поєдинок із нашою країною, яка тоді була дивовижним чином і Батьківщиною, і “червоною чужиною”. А Довженко вже передбачав ескалацію заокеанського людожерства, мерзенне вичікування ситим Заходом свого “улову” в крові народів-воїнів… На Різдво 1944 року запис у щоденнику зовсім не різдвяний. “Воюємо ми одні. Наша кров урятувала англо-франко-американських шкурників і шахраїв од світової непоправної катастрофи”. Ще один аспект, близький до сьогодення… Наше національне безголів’я намагається всякого українського митця представити абсолютним антиподом Східної Слов’янщини, якимось “прозахідником” із пелюшок і т.д. Вдумливій людині ясно, що за цим стоїть — примітивно-невигадливий план розколу, розвалу православної духовної суперспільноти. Але новітнім іудам та каїнам, апологетам братовбивчих теорій, заперечує сама правда зі сторінок, писаних великими. Довженко вочевидь не передбачав ні агітації, ні публікації, коли нотував під тим же числом: “… жах трагедій і руйнацій не затулив мені очей на велич подій і благородство жертв і героїзму руського і українського народів.” А трохи пізніше, через півтора місяці зазначав: “Єдине, що мене заспокоює — моє чисте сумління. Не буржуазний я , і не націоналіст”. Наступне речення може видатися якимось донкіхотсько-дитячим, але знову ж -це непідкупний у своїй щирості Довженко. “І нічого, крім добра, щастя і перемоги, не бажав і руському народу, і партії, і Сталіну, і братство народів вважав і вважаю своїм ідеалом.” При цьому Довженко, за його ж словами, страждав стражданнями власного народу, з болем говорив про комуністичну деукраїнізацію, про перекрученя історії, паплюження національного надбаня, про бездуховність одурманених співвітчизників. Велика, тяжка війна, пекучі страждання рідного народу, моральне вбивство митця кремлівською верхівкою, мистецька та особиста трагедія перекували Довженка у християнина — не на словах, деклараціях, а за своїм світобаченням. Це був парадокс Божої присутності в державі, яка підносила на щит заперечення Бога. І цим тільки підкреслювалася Його мудрість і всемогутність — такі форми існування християнської моралі у країні, де мало не остаточно винищили церкву, не могла передбачити ніяка обмежена людська логіка. Довженко-християнин говорить: “Прощаю всіх, хто заподіяв мені зло, не хочу носити в душі зла”. Це була особистість, покликана до утвердження й примноження краси і добра на землі, у душах людських.
“Для краси потрібне щастя,” — зазначав він. Тільки тепер стражденне ХХІ століття пригадує давні істини: що без Божого, без вічного й доброго ніяке щастя неможливе, а є тільки тимчасові замінники — видимість щастя, видимість краси, імітація почуттів, гра в якусь минущу мету, в добро, в духовність. Радянська країна ще вистояла на інерції величного православного духу, хоча і вкрай пригніченого репресивним апаратом. “Німці нас не завоюють. Нас не можна завоювати” — так прогнозував Довженко у своїй, тоді ще, очевидно, “світській” вірі, якщо можна так сказати. А часом у нього проривалися сміливості просто незбагненняі. 8.ІУ.1942 він записує: “Церква Божа непогрішима”…
Сучасні школярі залюбки вивчають ліричну “Зачаровану Десну” Олександра Довженка, дивовижну кіноповість, сповнену ностальгії за “святістю босоногого дитинства.” Письменник ніби й сам на схилі життя став дитиною — за чистотою світосприймання, почуттів, оцінок дійсності. Звичайно, не уникне він і деяких рядків, за які віруючому читачеві може бути й прикро, десь із неприємною вольністю чи в дусі народнопобутової “крамоли” скаже щось про святині.Втім… “Хто є на світі, щоб був без гріха?”(Г.Сковорода)… Але люди постають у повісті образом Божим. Не ховає український “радянський” митець від читача ані ікон Страшного Суду, Божої Матері та святих угодників, які були-таки в кожній хаті, ані сердечної віри в Бога, хоч десь і надміру своєрідної, “фольклорної”, ані своїх перших дитячих переживань за скоєні гріхи-провини. Це — натхненний гімн людській внутрішній красі, похвала праці на прекрасній землі, мистецтву, рідному народові.
Чи розуміємо ми Довженка сьогодні так, як слід би його розуміти, у світлі й тінях, у злетах і падіннях?… Мабуть, ще ні. Нам треба відкинути чорно-біле сприймання мистецтва тієї доби. Української благословенної землі ніколи не покидав Бог, це тільки люди відходили від Бога. Олександр Довженко в заключних словах “Зачарованої Десни” запевняє, що “дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах”. Довженко зізнавався, що належить не тільки сучасникам, Україні, а й цілому світові. Світ, який стоїть на порозі катастрофи, ще може врятуватися, якщо житиме за таким принципом — бачити зорі, а не брудні калюжі. До цього і кличуть людство митці нашої землі, які в ту страшну годину виборювали право на правду і на красу кров’ю власного серця.

01.10.2004. МОСКВА. Работу Архиерейского Собора Русской Церкви будут освещать около 200 журналистов, представляющих 60 российских и зарубежных СМИ

01.10.2004. ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ. Представник епархії взяв участь в круглому столі на тему закона і моролі