23.03.2006. ДНІПРОПЕТРОВСЬК. “Сільські вісті”: місцева влада нічого не робить для порятунку Свято-Троїцького собору у Новомосковську

23.03.2006 Церковь и власть

“Особливо вражаючий і величний, гарний цей собор уночі. Коли все довкіл поринає у сон, він стоїть у задумі один посеред зоряної тиші. І ця тиша «мовби зачаклована видивом собору, заслухана німою музикою його округлих, гармонійно поєднаних бань, наростаючих ярусів, його співучих ліній. Для неї, зачаєної в бажанні розгадати дивні якісь загадки, розшифрувати тайнописи віків, собор ще повен далекою музикою, гримить обвалом літургій, перелунює православними месами, піснеспівами, шепоче жагою спокут…».
Ви зрозуміли, ви згадали, звідки ця цитата? Звісно, зі славетного роману Олеся Гончара «Собор». Пригадуєте: герой роману Микола Баглай опівночі приходить до собору, здіймає очі до його бань — і «віки промовляють до нього», «материзна все тут, предківщина». І ніколи не набридає
Баглаю-студенту дивитися на собор, думати про те, «як бути справжнім», «щоб відчути себе перед лицем всесвіту справді вінцем природи».
А тепер, якщо, бува, хтось не знав — знайте, що «один із тих велетів тисячолітніх, що розкидані по всій планеті», та «ніким досі не розгадані формули вічної краси» Олесь Терентійович змалював зі Свято-Троїцького собору, який ось уже третє століття височить на березі Самари у козацькому місті Новомосковськ. Починалося його будівництво 1775 року, завершилося у 1778-му — одразу після того, як Катерина-імператриця зруйнувала Запорозьку вольницю. Козаки січового товариства, які переховувалися якийсь час від російських полків у тутешніх плавнях і лісах, вирішили на згадку про себе залишити нащадкам неповторної величі храм. «Раз немає нам, браття, місця на рідній землі, то хай душі наші звідси полетять у небо до Всевишнього», — писав про ту козацьку ухвалу Дмитро Яворницький.
Отак і явився на Божий світ неповторний витвір мистецтва й архітектури — єдиний в українському зодчестві хрещатий дев’ятиглавий храм у бароковому стилі. Хрещатий тому, що в периметрі з чотирма камерами по кутах — «хрест у вічності». А над ним у височині восьмигранні чотириярусні бані-куполи з позолоченими верхівками, увінчані ажурними кованими хрестами. Поруч перегодом була збудована і дерев’яна триярусна дзвіниця з курантами, теж вінчана на маківці позолоченим хрестом.
Спорудив це диво архітектор-самоука зі Слобожанщини Яким Погребняк. Його відшукали козаки, привезли на берег Самари і наказали поставити неодмінно дерев’яний собор. Були уже напиляні і за три роки під навісами висушені бруси трьохсотлітніх дубів. «І щоб без жодного цвяха і без жодної металевої скоби, — сказали козаки. — І щоб видно було, сліпив очі здаля». Яким Погребняк виконав їхній наказ. Поки творив собор, привіз сюди всю свою родину з Нової Водолаги, що в нинішній Харківській області. А коли збудував, коли місцевий люд угледів мальовничо-паморочливий собор, який височів над пагорбом, разом з ним злітав у небо, — у вдячність зодчому той закуток тодішньої Новоселиці, де мешкала його сім’я, нарекли Водолазьким. Шкода, що та назва у нинішньому Новомосковську забулася.
Але страшніше, що міг не зберегтися і сам Троїцький собор. Багато лихого пережив. І зазіхання, і нищення. Спершу собор збиралися знести ще у 1887 році. Ясна річ, Яким Погребняк не мав змоги обробити дубові бруси від руйнації. Ті, що були забиті палями у грунт, почали підгнивати. От і
вирішили: собору довго не вціліти — ліпше замінити його новим, цегляним, та
ще й у синодальному стилі. Проти цього повстав Дмитро Яворницький. Його підтримала патріотично
налаштована українська інтелігенція, а там — і численні друзі у Петербурзі.
Завдячуючи потужній підтримці, Дмитрові Івановичу вдалося відстояти козацьку святиню. За дивовижним збігом серед земляків Погребняка, в тій же Новій Водолазі, знайшовся умілець-реставратор Олексій Пахучий, який сотворив ще одне чудо: розібрав собор до останнього бруса, замість дубових паль в підмурки заклав цегляні опори, а потім зібрав собор знову. Уже восени 1888 року храм засяяв над Присамар’ям у своїй первозданній красі.
У радянські часи приміщення собору довго використовувалося для зберігання кормових зерносумішей і дерті. А в 1963 році вже атеїсти-партчинуші вдруге зазіхнули на святиню. Вирішили просто розібрати на дрова. І не лише з тих міркувань, що «він недовговічний, аварійний і приречений». Тодішнім «батькам міста» закортіло спорудити автовокзал — «ворота міста». Звісно ж — на місці собору, який для багатьох безродьків-чинодралів сидів більмом ув оці.
В оборону шедевра козацької слави став Олесь Гончар. Його роман «Собор» вийде друком лише у 1968 році. Але чи не тоді твір був задуманий, коли Олесь Терентійович рішуче виступив проти фатального рішення тупої партноменклатури? На підтримку О. Гончара стали його побратими по перу Михайло Стельмах, Михайло Шолохов, Василь Козаченко. І чиновне самодурство відступило. Щоправда, з підлим викликом — так, як відступають окупанти. Автовокзал вони таки спорудили. Поруч з храмом, одначе так, що причілком той на добрячу третину вліз в охоронну зону собору. Зрештою і це не минулося безкарно. Хоч, як тоді водилося, постраждали крайні — головні архітектори області і міста. Вони підписували дозвіл на будівництво, їх і звільнили з посад.
Нині над всеукраїнською святинею знову здійнялися руйнівні вітри. Спочатку викинуті на стихійні ринки-базари маси новомосковців окупували узбіччя автомагістралі Сімферополь — Харків — Москва, далі — пустирі, гамірні перехрестя у самому місті, а насамкінець — і його заповідно-паркову
прибережну смугу, Соборну площу та охоронну зону собору. Колись неповторний майдан швидко перетворився на торжище, запруджене автомашинами, захламлене сміттям та брудом. Торговельні ряди ринку, названого чомусь «Слов’янським», спершу одним, потім другим, а тепер і третім ешелоном підступили до огорожі храму, вперлися у його ворота. І вже усім своїм видом ледь не обурюються: де, мовляв, він, цей собор, тут узявся, чому стовбичить та заважає? Аби прихожанам потрапити до храму — не обминути палаток зі «снікерсами» і «тампаксами», з горами жіночої і чоловічої білизни, з лементом, криком і лайками.
Але й цього виявилося замало. Заповітну площу почали забудовувати — нахабно, виклично. Архітектурними «шедеврами» на зразок цегляної споруди, що грибом-поганкою виросла поряд з будинком побуту. Це ж треба було додуматися: встромити, уткнути в майдан одоробло, як недопалок у горщик з квітами!
Сучасні новомосковські ревнителі «ринкових перетворень» із шкіри лізуть, аби сотворити новий, неймовірно потворний образ свого міста. Характерний надмірною кількістю питних генделиків і всіляких розважальних нічних клубів — на всяку пристрасть. І не лише для дорослих, а й для підлітків. Мимоволі згадуєш твір дуже відомих авторів про повітове містечко Н., в якому було так багато перукарень і бюро похоронних процесій, що здавалося, наче його мешканці народжувалися тільки для того, щоб поголитися, підстригтися і відразу померти. За логікою нинішніх «отців міста», новомосковці переважно народжуються та живуть лише для того, аби з ранку до вечора хиляти оковиту, а з вечора до ранку веселитися у нічних барах, кафе і гральних залах.
Генделики давно проникли як в охоронну зону собору, так і на його майдан. Отак з одного боку, поки проштовхуєшся дорогою до храму, купи жіночих і чоловічих трусів, а з іншого — вино й горілка ллються рікою. Над чарками густий чад ненормованої лексики, крики, зойки, вигуки веселі і не дуже,
бійки, п’яні співи. Одне слово, диявольський шабаш.
Як нам стало відомо, хазяйнує на Соборній площі якийсь Гусейн Шакар Косум-огли: з доброго дива міська виконавча влада свого часу дозволила йому встановити тут тимчасові палатки. А далі, як у тій приказці про ратицю і стіл: не встигли прихожани й зогледітися, як майже упритул до соборних воріт і дзвіниці виросла споруда з металу і скла — красномовно названа «Брильянтом». Її господар, все той же Косум-огли, завбачливо оформив цей архітектурний «брильянт» «Центром азербайджанської діаспори», на що має відповідні документи і дозвіл міської влади. Насправді ж, облаштування приміщення з батареями спиртного так нагадує центр, як пристанційна чайна дитячу бібліотеку.
Відбувалися сесії міської ради. Стурбовані «висновками комісій різних рівнів, які зафіксували поступове руйнування дерев’яних конструкцій собору», депутати приймали рішення «про заборону в’їзду транспорту в охоронну зону пам’ятника історії». Підтверджуючи: «Територія пам’ятника нагадує задвірки речового ринку, а охоронна зона перетворилася на торгову». Зрештою заборонили «будівництво будь-яких приміщень на території Свято-Троїцького собору».
Професор Придніпровської академії архітектури і будівництва, заслужений архітектор України Іван Гаврилов написав у місцеву газету гнівного листа: «Бездарна, з дозволу сказати, сучасна «містобудівнича окупація» пам’ятника історії і архітектури у Новомосковську не відповідає ні старим, ні нині діючим нормам і законам, а відверте нехтування Генерального плану розвитку міста, розрахованого до 2020 року, суперечить чинному законодавству. Це свідчить і про деградацію моралі та національних, релігійних і духовних традицій українського народу. Досить перерахувати назви питних шинків, які оточили собор, — «Шуруп», «Печера», «Партком» і нарешті «Брильянт», — щоб зрозуміти і осмислити це страшне лихо».
Дві вихованки Івана Гаврилова, випускниці академії архітектури і будівництва Олена Бурикіна та Наталка Деменко підготували дипломний проект, присвячений «концепції розв’язання проблеми Свято-Троїцького собору». Для початку передбачили перепрофілювати приміщення автовокзалу в управління Новомосковського благочиння і в класи недільної духовної школи, хорового співу та художні майстерні єпархії. Приміщення ринку запропонували реконструювати в зали органної музики і церковного співу. Спроектували трапезну, духовну семінарію і цілий комплекс парково-заповідної зони від Соборної площі до річки Самара.
Нарешті 267 священнослужителів Дніпропетровської єпархії на чолі з митрополитом Іринеєм звернулися до депутатів Новомосковської міськради з відчаєм: «В охоронній зоні історико-культурного середовища пам’ятки архітектури «Троїцький собор» ведеться реконструкція торговельного павільйону «Брильянт» з розширенням торгової площі. «Брильянт» займається реалізацією низькосортних спиртних напоїв, де цілодобово споюється народ України і систематично вчиняються хуліганські розборки. У зв’язку з цим просимо негайно зупинити будівельно-монтажні роботи та заборонити торгівлю спиртним в охоронній зоні пам’ятника національного значення».
І що ви думаєте, яка реакція? Ніякогісінької. Міськрада приймає рішення, б’є на сполох, а керівництво міськвиконкому живе за своїми законами. Базарними. Як здіймався п’яний чад над собором, тьмарячи його бані і хрести, так і здіймається. Уже коромислом над ним стоїть. Біснується і безстидно регоче в обличчя прихожан, вчуваючи безкарність”.
Микола НЕЧИПОРЕНКО, «Сільські вісті», 2006.03.23

23.03.2006. КІПР. Блаженніший Митрополит Володимир вклонився Кіккській іконі Божої Матері

23.03.2006. ХУСТ. У єпархії перебуває ікона “Спас Кровоточивий”