Олександр Яровий, кандидат філологічних наук. Два різні добра.Уявлення про добро: східна та західна перспектива

01.11.2005 archive, Вестник №50, Церковь и общество

ДВА РІЗНІ ДОБРА
Уявлення про добро: східна та західна перспектива

Олександр ЯРОВИЙ,
кандидат філологічних наук

Якоже бо молния исходит от
восток, и является до запад, тако будет
пришествие Сына Человеческаго…
(Мф. 24:27)

Схід і Захід розділилися духовно на основі розрізнення буттєвих домінант: на Сході переважає чуттєво-емоційне начало, на Заході панують логіка та практицизм. Звичайно, кожна з двох “половинок” об’єктивно неподільного світу може претендувати на гегемонію, вищість, “кращість” свого способу життя. Ви, мовляв, у небесах витаєте, а в нас вищий дохід на душу (душу!) населення… Та дохід той — тілесний, матеріальний, ні до чого він душі, істоті світу невидимого. Життя душі підпорядковується іншій логіці. У християнстві найвища “логіка” — Божествена Любов, бо за людським розумом Божество мало б повестися зовсім не так — прощаючи на Хресті убивць і грішників, а, скажімо, відразу явившись у блиску небесної слави, миттєво привернути до себе серця і мислі людства. Саме тому і помилився в очікуванні Месії ветхозавітний єврейський народ, бо чекав саме такого приходу, який би вміщався у вузькі рамки нашого гріховного, стисненого земними координатами мислення… Таке вірування ветхого дохристиянського людства, як легше для сприйняття тілесним мудруванням, успадкував західний світ. Свято Різдва для нього — давно вже не прихід Спасителя, а — привід для “шопінгу”, покупецької активності… Звичайно, ветхий Ізраїль теж був не лише географічним, а й духовним Сходом, бо мав місію боговибраності. Але за дві тисячі років християнства сформувався Схід новий, як нове Світло, точніше, нове сфокусуванняи Світла _ во Христі Іісусі. Де вірні послідовники Спасителя — там і перебуває істина, там сходить сонце надій для людини. Там у сяйві невикривленого християнського вчення все постає справжнім, а не помилково-гаданим: і Добро, і зло, і діалектика їхньої боротьби на землі.
Розділення в ХІ столітті на православ’я та католицизм взагалі стало глобальною демаркаційною лінією між уявленням двох півкуль про мету людського існування, про добро і зло, про всі буттєві цінності у тих народів, які об’єднує загальна назва християнських і які грають, все-таки, найпомітнішу роль в історичній зміні обличчя Землі.
Ми не хочемо виглядати такими собі “ост-шовіністами”, доводячи якусь вищість східної ментальності над західною. Але православ’я, яке ніколи не “відколювалося”, а є істинним продовженням заснованої Христом Церкви, зберегло найповніше дух любові Христової, яка не може нести й тіні насильства та зла: у Богові немає темряви. А згадаймо середньовічний єзуїтський принцип: “ мета виправдовує засоби” — виходить, для досягнення доброї нібито цілі може стати в пригоді зло! Католики навіть наводили в Євангелії підтвердження, з їхнього погляду, такого підходу ( наприклад, епізод, коли один з апостолів відрубує вухо рабові первосвященника у час взяття Іісуса стражниками). Але це підтвердження більше є… запереченням західної тези. Адже по тому Спаситель, вже готовий до Голгофи, зцілив пораненого, нагадавши, що кожен, хто вийняв меч, від меча і загине. Вже й не кажемо про те, що за євангельським вченням не може одне джерело давати солодку та гірку воду, не можна чинити зло, отримуючи добро. Це підтверджує у ХХ столітті афонець Паїсій: “Добро повинне бути добрим”.( Отже, відомий рядок сучасної світської поезії “Добро должно быть с кулаками”- це літературне оригінальничання, а не моральний імператив для православного).
Природній ідеалізм православного слов’янства окропляв живою водою навіть мертвотні догми радянської ідеології. Земне не перемогло небесного, Небо вкотре смиренно спустилося на землю, в душі людей, не даючи їм загинути духовно. Порив до високого, до подвигу, героїки, романтики лишався в СРСР-івські часи не забутим. Добром вважалося служити громаді, Вітчизні, цілій Землі (не більше й не менше!). Зіщулений філістерський Захід називав це гігантоманією. Ну що ж, з таким самим успіхом ми можемо назвати зациклення на своїх дріб’язкових проблемах духовним пігмейством… Складно розтлумачувати такі особистісні феномени, як героїзм Миколи Островського чи Олексія Маресьєва. Вони не вірили в Бога, віддаючи данину своїй добі, але, не питаючи їх, Бог являв у цих дітях православних батьків свої чудеса! Хочеться порівняти дві тематично подібні книги двох авторів: відому “Повесть о настоящем человеке” Б.Полєвого та повість американця Р.Хіллері “Останній ворог”. Канва схожа: і там, і там скалічені льотчики знаходять в собі сили повернутися за штурвал. Та є суттєве “але”: поминаючи художні характеристики “Повести о настоящем человеке”, скажемо про ідею. Герой постає людиною винятковою, вихідцем із виняткового суспільства, але й звичайним представником країни і доби героїв. Персонаж Хіллері лишається приземленим егоїстом, так і думається: це подвиг ні для кого, це прославлення себе в своїх очах. І аж образливо читати епізод, де найвищою цінністю льотчик-герой оголошує для себе відчуття коньячного тепла у тілі та дим запашної сигари. Кафе, музика, війни немає, все “окей”. Що й казати — варто було боротися за життя…
Таке “нижнє” добро Заходу, на жаль, немало здобуло симпатиків і в нашому суспільстві. Два світи лишаються двома способами життя і після падіння комуністичної системи. При всіх її потворностях ми внутрішньо лишалися собою, православним Сходом. Звичайно, тоді контраст із західним світом виглядав різкіше, бо ми менше підпадали під впливи всесвітної уніфікації — через нашу осібність, закритість. У нас, незбагненних Russian, були своєрідні, незрозумілі західному обивателю пріоритети. Всесвітньо відомий конструктор ракет Сергій Корольов, як згадують біографи, ходив у найдешевших китайських штанях карбованців за 6, і в подібному копійчаному взутті. Він горів роботою, він дбав про честь Вітчизни і про злет людської думки, а не про нецікаве йому збагачення. Постать сучасного “успішного інтелектуала” західного зразка, супербагача Біла Гейтса говорить сама за себе. “А хіба вчений повинен бути бідним?” — запитає глобальний обиватель. Ні, абсолютно. Але одна мета — прогрес людства, і зовсім інша — “грошенята”. Французький філософ П’єр Буаст сказав доволі “не західну” фразу: люди, які вважають, що гроші роблять все, самі здатні що завгодно зробити за гроші. Сьогодні гроші постають як виключне (і єдине) добро, позитив — згадайте безкінечні мультики про дядечка Скруджа, який ставить за мету озолотитися, і тому подібні безкінечні творива із Заходу, які два десятиліття вбивають нам у голову вже навіть не протестантську (“власність — це святе”), а просто сатанинську формулу: багатство — це все.
Православний Схід ніде не засуджує ідею чесного заробітку, а, навпаки, підносить її. В одній грузинській казці батько вельми просто перевіряв, чи в сина карбованець зароблений, чи крадений: кидав карбованця у вогонь. Тільки за заробленим син поліз у полум’я голими руками… Але коли зараз на пострадянських розкладках з’являються посібники з назвами на зразок “Як заробити мільйон”, важко погодитись, що ці поради можна виконати справді посередницвом чесної праці.
“Добро”, яке несе агресивний Захід, настільки проблематичне, або й сказати прямо, брехливе й руйнівне, що призводить до деструкції у цілій планетарній будові. Лукавство ворога людського роду виявляється ще й в тому, що для громад консервативних, таких, наприклад, як мусульманські, які свою мірку консервативності застосовують і до хамелеона-Заходу, — держави-агресори мають оболонку формально християнських країн чи народів, що, звісно, давно не відповідає дійсності. У кого повернеться язик назвати християнською державою Сполучені Штати з мішанкою яких завгодно сект і культиків аж до сатанинських, Великобританію, де з’являються блюзнірські “священики”-жінки, чи Нідерланди, де “вінчають” гомосексуалістів? Західна безбожна й антилюдяна духовна отрута заливає східні простори, а ворогом ісламські фундаменталісти оголошують християн… А нам навпаки треба (в миру) спільним фронтом протистояти противникам добра Божого й людського. Це тільки з поляду західних “благодійників” є добром — здерти паранджу чи чадру із “забитих, темних” арабських жінок, відкрити порнографічні салони та вітрини зі спідньою білизною на вулицях Кабула… А потім добротворці чомусь дивуються і ображаються, що похмурі бородачі у тюрбанах, замість подякувати за “вільну культуру”, підірвали порносалон і спалили вітрину з предметами жіночого туалету. Вістря тероризму часто вигострюеться під гаслом “християни — наші вороги”. Але кому може бути ворогом справжній християнин, крім власного гріха та прабатька лжі? А якщо вважати християнами керівництво НАТО — то тоді, звісно, доводиться тільки розвести руками…
Європа теж не далеко відійшла від заокеанських лицемірів-“добротворців”. Перейдемо від аспектів глобальних знов до особистісних. Гордість, культивація гріховного “я”, яке не рахується ні з ким, для якого решта індивідів тільки “засоби”, ось — західноєвропейський духовний, а точніше, антидуховний прапор. Європейську невситимість гордості людської помічало безліч вітчизняних світочів: від Івана Вишенського до Івана Франка, до Олександра Довженка та Олеся Гончара… Це явище теж має історичні корені. Доки наші новочасні історики активно оповідають про зажерливість московського абсолютизму, ми забуваємо, що явище папізму з його зовсім необмеженою владою не йде з московитами ні в яке порівняння. У статті “Іван Вишенський, його час і письменська діяльність” І.Франко писав про римських пап, критикованих Вишенським, що вони “задля своїх чисто світських, політичних цілей протягом століть систематично фальшували все християнське віроучення і традицію найстарших отців церкви та сімох Вселенських соборів і зробили з релігії найстрашніший знаряд для духовного та політичного поневолення народів”. Основною прикметою “латинської” культури ( себто культури католицької, а тепер посткатолицької і постпротестантської, які дивовижно зійшлися у своєму запереченні справжнього Добра і справжнього Бога) Франко називає все ті ж “гордість і зарозумілість”.
Як тільки до нас віяло вітерцем західного лібералізму, моральний клімат нашого суспільства катастрофічно погіршувався. Де тільки “я” ставало над общиною, де закублювалась іронія над “суспільним служінням”, “народом” тощо, де метою життя ставало різнобарвне імпортне ганчір’я й поширювались підленькі прислів’я про працю — там починалися ознаки розкладу і краху… Ми ( кажу про більшість пострадянської інтелігенції) некритично ідеалізуємо епоху Хрущова чи горбачовщину, не розуміючи, що така оцінка — облудний “погляд із Заходу”, що ці епохи породили циніків, для яких руйнація попереднього була самоствердженням, руйнація без розбору, і для них уже ніколи не буде ні високого, не буде святого. Культ особи — це погано, застій — це погано. Але, на жаль, не ставилася мета з найменшими втратами усунути негатив. На ділі гаслом поставало — РОЗВАЛИТИ. Руйнувався всякий позитив, бо цим процесом, знову ж, диригував Захід. Для Заходу добре те, що погано для великої спільноти на Сході, невже це не було зрозуміло? В часи таких “добряків” і друзів Заходу вмирає патріотичний пульс у народному тілі, зневажається здоровий аскетизм і самопожертва в суспільстві, зникає віра у високе і звичайні порядність та людяність. “Сегодня он играет джаз, а завтра Родину продаст!” — іронізували “стиляги”. А час підтведив, що згодом колишні “стиляги”, а потім “реформатори”, таки й “продали Родину”, і покинули розграбовані “реформами” маложиттєздатні ембріони-країни, осіли на омріяному Заході, й ні до якої Вітчизни нема їм діла. А починалося із джазу, солодкавих “радіоголосів” та доларів у пітненькій долоні “підпільника”… Це не означає, що всім треба грати тільки на бандурі або балалайці та їсти сухарі. Але той, хто ігнорує своє… Ч и принесе він щось корисне будь -де? І ще згадаймо: “невірний у малому невірний і в великому,” — гримить нам Учителів глас…
І окремо зупинимось на питанні основ добра суспільного. На Сході громада, община, одновірна спільнота мають самодостатню цінність і вагу (принаймні, мали в традиційній історії). Лідерства не стільки прагнули, скільки приймали його як вимушений, нелегкий тягар. Громада лишала за собою право змінювати ватажка, повністю регулювати і контролювати його діяльність(як це було, наприклад, у запорожців, і що виявлялося навіть у зовнішніх звичаях — нововибраний гетьман смиренно терпів, коли йому на згадку про рівність із громадою вимазували грязюкою голову). Князь, гетьман мусили бути спочатку зразком асобистого благородства, моральної величі. Звісно, були і відступники, і зрадники, і шкурники. Але не про них народ складав легенди та думи, і не вони були ідеалом правителя від Русі до ближчих часів. Якщо не було політичної чи майнової рівності, то, принаймні, була віра в цей утопічний ідеал. Прагнення утопічної справедливості об’єднує народи східної півкулі; на Заході стало нормою усвідомлення майнової ієрархічності. А вину за невдачі на шляху “успішного просування” лукаве “вільне суспільство” складає на самого “невдаху”-індивіда, затиснутого безжальною системою продуманих юридичних та інших рамок, які кожного пустять ближче до вершка “багатої” піраміди рівно на стільки, на скільки це потрібно самій піраміді…
Східні цивілізації, зрозуміло, набирали часом потворних форм, особливо у ХХ столітті. Але все одно лишалось оте незриме “щось”, що відривало поняття про добро, про високе від рівня земної поверхні. А Захід, навпаки, вперто притягує високе Добро до землі. Саме звідси виходить намагання постійних перекроювань земного ладу, яке завжди знаходило благодатний ґрунт на західних теренах. Якщо ніякі революції на приносили добра Заходу, то для Сходу, особливо слов’янського, вони поверталися справжніми катастрофами. Здавалося, що вся лють сатани оберталася на людей і народи, які починали шукати добра і щастя поза Божим захистом… Досконала ж душа бачить досконалість судеб Господніх на всякий час, не вириваючись із обширу справедливих постанов Божих…
Звичайно, і в західному суспільстві далеко не всяк погоджується із забуттям Христа, хоча людей, що бачать справжній напрям порятунку. стає все менше. Десь у 60-х роках оксфордський професор, письменник і проповідник Клайв Льюіс, багато суджень якого перегукуються із православ’ям (хоча, здається, він дещо некритично стояв на позиціях “благодушного” екуменізму), сказав фразу, історично зрозумілу для нас, і, мабуть, болючу для західного сприймання: “не треба тішити себе надією на мирні перемоги… Вірність християнству буде коштувати, найменшою мірою, мирського успіху”. Це — найменшою мірою, а найбільшою, додамо, — і самого земного життя.
І тут діалог сучасних християнських Сходу і Заходу фактичо “зависає.” Ми самі, носії істинного, православного уявлення про добро та досконалість, настільки ослаблені, що дуже мало, порівняно з віковою історією, знайдеться у нас сил для самопожертви. А на Заході? На Заході ж фундаментальною цінністю стало вважатися тільки життя на землі, і стало уявлятися добром те добро, що твориться за правилами землі. Легко йти за Христом, якщо здолати свинцеву земну гравітацію, здолати вірою в глаголи життя вічного. Будемо пам’ятати про блискавку всесильного Слова Божого, якому підвладні чудеса… Ця блискавка з’являється таки на Сході і буде видна аж до Заходу, на цілий світ! Той час усе ближче і ближче.

01.11.2005. ДНЕПРОПЕТРОВСК. Состоялось общее собрание преподавателей воскресных и общеобразовательных школ по вопросу преподавания предмета «Христианская этика»

Диакон Андрей Глущенко. «Внутреннее благо и истинное ведение»: вера в аскетической системе преп. Максима Исповедника.