Олександр Яровий. Останні бастіони

01.02.2005 archive, Вестник №41, Православный взгляд

ОСТАННІ БАСТІОНИ
Що може протистояти глобалістському диктату бездуховності?

Олександр ЯРОВИЙ,
кандидат філологічних наук

Якщо сучасній людині сказати, що вона не розуміє, не знає, що коїться у світі, вона просто образиться. Адже нинішні інформаційні технології переносять усі світові події прямо до зручного домашнього крісла. Але чи вірно ми розуміємо планетарні процеси — як попередження, як наслідки?.. Може настати час, коли нікому не вдасться пересидіти катаклізми у затишному куточку. Небувалі катастрофічні землетруси недавнього часу лише підтверджують найневтішніші прогнози. Буття планети залежить від людей і їхнього вибору : з Богом чи без.
Іще в 70-х роках ієромонах Серафим (Роуз), людина дивовижної долі, американець, який збагнув порожнечу західної цивілізації і став одним із світочів сучасного православ’я, писав: “Розглядаючи проблеми, які хвилюють увесь світ у наші дні, такі, як виснаження запасів води та їжі, перенаселення, страшна суєтність, ми не повинні випускати з поля зору загальну картину всього, що відбувається. І тепер вже неможливо заперечувати той факт, що всі ці проблеми вказують на наближення в людській історії величезної кризи, яка може покласти кінець всьому живому на землі…”.
Християнин завжди оптиміст. Сам Спаситель, говорячи про ознаки закінчення світу, називав кінець віку „визволенням”. Останні долі земного світу, як і смерть окремої людини, мікрокосму, є, власне, об’єктом найпильнішої уваги християнського вчення та вінцем православного життя. Православний християнин у своєму успінні остаточно зливається з Богом, якщо жив праведно (у архім. Софронія, учня преп. Силуана Афонського, в одній із книг є думка, що тільки в смерті подвижник може цілковито злитися із Божеством). До цієї мети, кінцевої межі, людина ретельно готується, очищаючись покаянням. Фінал земної історії підкоряється законам такої ж схеми. Коли закінчується отруєний гріхом світ, тоді вирівнюється всяка дисгармонія, вступають у права закони неземного Божого Царства, які нам не дано зрозуміти зараз у зв’язку з небувалістю дотепер такої події. Афонський монах Паїсій закликав не надто страхатися останніх часів: він резонно запевняв, що більше страждатимуть ті, хто матиме противником самого Бога. До того ж він писав: „Для нас зовсім не обов’язково знати, коли буде друге пришестя Господнє. Тому що, вмираючи, кожний буде судимим відповідно до того стану, в якому його застане смерть. Благий Бог хай подасть нам добре покаяння, щоб ми як Його чада успадкували рай!”
Глобалізаційні процеси самі по собі могли б бути нейтральними, не шкідливими й не корисними, просто такою собі даністю, результатом історичного розвитку, якби всяка людина плекала рай, для початку в собі. Але, на жаль, зреалізовується схема Вавилонської вежі. Чим менші відстані між людьми, чим тісніші можливості інформаційного спілкування, тим люди дальші один від одного і від Бога.
Аби розібратися з термінологією, відразу виправимо поширену помилку слововживання. Мало хто замислюється, що вживати слово „глобалізація” просто так, без уточнення глобалізація чого, не зовсім правомірно. Йдеться про підкорення тих чи інших явищ, процесів певній глобальній єдності, уніфікованості. Тому кажемо: глобалізація економіки, фінансів, політичних систем, національних, релігійних виявів. Справжньою зброєю, причому суперзброєю, нині стає глобалізація інформаційних ресурсів. Ні для кого не секрет, що в сучасному світі іде інтенсивне й централізоване „промивання мізків”, уніфікація мислення, себто, по суті, створення такого собі середньостатистичного тиражного індивіда без прикметних ознак релігійної, національної, культурної окремішності. Звичайно, ми не можемо у кожному процесі вбачати підступи ворога людського роду. Однак у тому культі егоїзму, “якання”, пропаганди дешево-голівудського суперменства, що їх ми спостерігаємо на всіх континентах (хіба що за винятком Антарктиди), як не пізнати гордість доісторичного космічного бунтаря Денниці? Створюється лукава ситуація. Людина проголошується таким собі „вільним атомом”, громадянином світу, самодостатнім суперменом, ні від кого нібито не залежним. Ослаблюються родові, національні зв’язки, всіляко культивується відмежованість дітей від батьків і батьків від дітей, вже й не кажемо, що для багатьох особистостей — продуктів глобальної цивілізації — відірваність від Бога, від метафізичної цілі існування взагалі не постає як проблема. Словом, твориться наднаціональна раса носіїв класичної гордості в первинному значенні: прагнення „городитися” вище всього існуючого, увінчувати собою верх всесвітньої ієрархічної піраміди: я самодостатній, без усіх обійдуся. Та в той же час такий індивід, насправді, глибоко залежний, і передусім від двох факторів. Перше — перебування „на голці” майстерно навіюваних рішень, що сприймаються як свої власні, абсолютна задурманеність пропагандстськими ілюзіями, дитяча довіра до найабсурдніших запевнень; це — уявлення себе щасливим без найменшого поняття про щастя як істинну свободу людини, свободу від гріха, докорів совісті та, як наслідку, душевних і тілесних аномалій ( згадаймо, що моральне богослов’я, наприклад, нерозривно пов’язує праведність і благобуття людини. Кажучи просто, щасливою є людина зі здоровою совістю). Другий момент більш матеріальний, „тілесний”, але покірними рабами настійно будованого „глобального села”( це західний, до речі, вислів) — поставлений за наріжний камінь. Ця незалежна особистість, якій не потрібні ні нудні моралізатори, ні „відсталі” батьки, що не розуміються, наприклад, на передовому сексі, ні партнер (партнерша), які весь час дратують своєю невідповідністю „мені, найкращому”, — ця персона, насправді, міцно приліплена, мов на клей посаджена, до хитромудрих систем соціальних виплат, різноманітних страховок, економічно-фінансових суспільних зв’язків. Вона цілковито залежна від системи, яка глобально будується транснаціональним капіталом. “Епоха грошей — чули про таку?” — як писав Б.Олійник у поемі “Трубить Трубіж”.
Отже, відбувається глобалізація виховних процесів у всепланетних масштабах, якщо можна назвати вихованням отаке духовне калічення людей, виточування з них заготовок-деталей для механізму системи.
Маніпулювання особистостями і масами тим небезпечніше, чим непомітніше. Свт. Миколай Сербський писав у ХХ столітті, що все меншій кількості людей стає властивим надісторичне бачення історії. Мало хто розуміє, що пересічний обиватель частіше має справу не із знанням про події, а з інтерпретаціями подій, їх фальшивими тлумаченнями.
Невже сенс історії такий похмурий?.. Людство обманює себе, потім страждає від гіркоти обманів… Людині властиво вірити в утопії, а реальний стан речей можна сформулювати просто: релігійна віра, зокрема православна віра, як ідеальний, найчистіший шлях Богоспілкування, єдина може зробити особистість непереможною у цьому планетарному засліпленні. Треба бути готовими до того, що рано чи пізно настане час всепланетних випробувань, з яких , кажучи відверто, зможуть вирватися тільки окремі душі. Будь-яка віруюча людина, сміємо запевнити, набагато чіткіше бачить світові історичні процеси, ніж безбожні аналітики, прогнозисти, футуристи. Людина, що чекає здійснення Божих обітниць, не може вірити блюзнірським обіцянкам якогось всесвітнього мирного та багатого раю, коли безбожні мільйони егоїстів носять у собі пекло та духовну вбогість. Атеїст, який за будь-яку ціну хоче “пожити тут,” не розуміє безглуздості такого життя, яке і обкрадене, і кінечне, і позначене гіркотою на всякому етапі. Хоча — вважає рабом ілюзій якраз свого віруючого опонента… Розум без Бога починає вигадувати науковоподібні або й ненаукові вчення, які тішать передусім сам цей розум. Між тим, людина віруюча дивиться на заблуканого “прагматика” зі співчуттям і жалістю: як на хлопчика, який відкрив, що в підвалі темно, але шукає не виходу на денне світло, а допалює рештки своїх сірників. “Ніщо не є таким очевидним, як смерть, — писав філософ ХХ ст. А.Камю. — Але на пальцях можна перерахувати мислителів, які зробили з цього висновок”. І ми з захватом цитуємо ці та тисячі подібних думок, які у світлі християнства виглядають наївними і безплідними. Для людини віри це — одкровення немовляти.Після двох тисячоліть від часу приходу Самого Бога, Який переміг смерть, іще треба шукати сенсу життя поза Христом?.. Атеїста історія весь час дурить. Він перебуває в якійсь примарній псевдодійсності, він хоче весь час поліпшувати історію, не розуміючи , що реальним завданням є поліпшення себе, а все решта — похідним. Виробити реальний погляд на дійсність — це вже значить мати змогу впливати на дійсність, а не піддаватися її впливам… Коли сила світу сього — капітал — прибирається до рук все вужчого і вужчого кола невидимих, але зловісних хазяїв планети, не дивно, що по одній схемі розпалюються війни й насаджується “мир”, зникають-виникають країни, інсценуються революції, являються “рятівники” і суспільні “чудотворці”, але всякі надії людей і народів постійно обманюються. Бо насправді ніхто із сильних планети про їхнє благо і не думав.
На УІІІ Всесвітньому Руському Народному Соборі митрополит Одеський та Ізмаїльський Агафангел справедливо закцентував на небезпеках глобалізації для православної спільноти світу. Глобалізаційні процеси, на думку митрополита, прискорюють незаперечний факт воцаріння антихриста і кінець земної цивілізації. Та чи готові ми, перенісши усе, зустріти вдруге на землі Христа? Звичайно, тему цю навіть багато хто з православних священнослужителів та мирян вважає ще не актуальною. Справді, часи і строки виключно в руках Божих. Навіть великий світоч православ’я, преп. Серафим Саровський, як відомо, смиренно сказав інокові, який поцікавився цим питанням: “Мне ли, убогому Серафиму, знать, когда приидет Господь судить живых и мертвых? Нет, сего знать невозможно”. Та й навіщо нам знати дату? Ми маємо пряму заповідь трезвіння на повсякдень. Нам треба завжди бути готовими дати звіт Господу Іісусу Христу. Чи збережемо ми скарб віри у всій повноті в той “день лют”, в той період глобальних катастроф, у який ввійшло людство на межі тисячоліть?
Не тільки економічні важелі загрозливо концентруються в руках транснаціональних фінансових утворень, тіньових всесвітніх олігархів.Влада над тілесним життям — ще не влада над душами!.. І Отці церкви, й сучасні мислителі (як згаданий уже православний американець, ієромонах Серафим) звертали увагу на загрозу монополізації ключової сфери — ідейної, релігійної. Ми знаємо чимало спроб в історії оголосити огріховлений людський розум мало не самодостатнім божеством. Екзотерики й безбожники всього світу чекають, як відомо, якоїсь містичної, ними проголошеної “ери Водолія”, що ось-ось настане, якогось нового віку, безхристиянського “нью-ейджу”, в якому люди так “обожествляться,” що матимуть якісь надприродні духовні здібності( йдеться, схоже, просто про легалізацію одержимості, ту фазу повальної духовної деградації людей, яку преп.Лаврентій Чернігівський(+1950) охарактеризував печальним і влучним висловом: “Бісів у пеклі не буде, всі будуть на землі і в людях”). Традиційні релігії є перешкодою для глобального задурманювання псевдорелігійною суперідеєю “нової боголюдини”, модерного супермена. Найпотужнішим бастіоном було є і буде Православна Церква, яку, за обітницею її засновника Христа, не здолають і самі “врата адові”. Проти неї спрямоване вістря світового сатанізму. Глобалістична цивілізація створила спільноту глибоко чужих одне одному людей, але поєднаних існуванням без Бога, людей, протилежних полюсу православ’я. На кого, як не на істинно православних, що готові пожертвувати у найбільш крайньому разі всім земним аж до власного тіла, аби тільки лишитися останніми свідками Божої любові у світі ненависті, може сподіватися сучасний, фактично вже смертельно хворий, світ? Арх.Софроній (Сахаров) писав: таких мучеників любові, які винесуть усе, але лишаться гідним святої доброти Спасителя, буде дуже мало, але, зазначав він, вони і є сенсом історії. Йому ніби вторить духовний письменник С.Фудель: цих людей буде мало, але сяйво їхньої любові не зможе винести геть зітліла історія, і на цьому вона закінчиться. Отже, два антагоністичні полюси: жертовна духовна любов, яка за природою є надземною і неземною, супроти неї — виключна “земля”, раби похмурих пристрастей, маскованої гордості і ненависті, кажучи без зайвих викрутасів, слуги сатани, руйнівники доброго і духовного ладу на землі. Йдеться вже не про певні народи, а про набагато ширші спільноти, поєднані релігійною чи псевдорелігійною( культ земного добробуту) ідеєю.
Власне, йдеться вже про “дітей світла” і “синів неприязнених,” за Писанням. Сини любові хіба за необхідності стають вище “отечества земного”, а плевели світової ниви, адепти гріха і тліну й не цінують ніякої нації, вітчизни, як і будь-якої із традиційних інституцій, віковічних духовних цінностей. Між цими двома крайніми полюсами — широкий спектр вірувань та ідей. Мабуть, одному Творцеві відомо точне місце розташування різних віровчень, колій свідомості на такій світоглядній шкалі. Але очевидно що православній людині, православній громаді не варто цуратися будь-кого, хто визнає існування єдиного Бога і противиться справам сатани. Питання це дуже тонке, і найкраще лишити його деталізацію вдумливим богословським дослідникам. Але на рівні простого православного вболівання за долю світу (адже ніхто із нас не існує ізольовано, ми всі члени загальнолюдської спільноти) хочеться поділитися рядом міркувань.
Ми бачимо, що в сучасному світі існує три головні релігійні вектори: християнство, магометанство, іудаїзм. До слова сказати, пригадується дотепна ілюстрація однієї з аналітичних газет: вона показова щодо зображення рівня релігійної свідомості, релігійної потреби, чи що, сучасного секуляризованого, глобалізованого і заблуканого людства. Ось бачимо на малюнку силует православної церкви, увінчаної хрестом, бачимо купол мечеті із півмісяцем, зрештою, іудейську синагогу із шестикутною зіркою. Але вище їх усіх пнеться силует хмарочоса, прикрашений знаком долара… Це — гірка іронія. Погибельна спрага земного процвітання, яке все одно є ілюзією і маскуванням смерті душі, продовжує лишатися якоюсь релігійною за своєю суттю (точніше лжерелігійною) метою обездуховлених мільйонів. Отже, найперше, що нам треба, — це побачити сутність історії, побачити прискорений рух світу до централізованого управління усім: економікою, політикою, свідомістю громадян. І збагнути такі моменти: іудаїзм як релігія, що не визнала Іісуса Христа Месією, далі продовжує жити сподіванням приходу “Машіаха,” себто, як розуміє християнський світ, насправді, — антихриста. Його (іудаїзму) релігійний вплив незначний, але зручно вкладається в русло всепланетного чекання “вирішення всіх проблем”, настання земного царства “благоденствія”. Іслам активізується, кількість його адептів неухильно збільшується повсюдно, навіть у Європі — великою мірою це ілюстрація несприйняття світу , що перебудовується на споживацько-практичний копил із занедбанням національних традицій та зневагою до релігійних приписів. Невідкладною є потреба порозуміння, християнсько-мусульманського діалогу, зокрема в Україні. Історично склалося так, що на духовній території України відбувалося співіснування православних, католицьких та ісламських спільнот. Кровоточива рана чеченської війни у братній нам Росії повинна послужити застереженням і уроком. Може, хоч ми уникнемо таких протистоянь?.. В сучасному світі дражливим є різке нагадування: “Ми — єдині носії істини”. Так, ми, православні, знаємо, що повнота Істини — тільки в Іісусі Христі та Його Церкві. Але наша зброя — власний приклад добра, а не словесна популяризація переваг. Протистояти потопу неправди ми можемо зі всіма, хто, як кажуть у народі, “у Бога вірує”. Йдеться про деякі спільні інтереси православних і мусульман, як скажемо так, сусідів по планетарному існуванню й існуванню в одній державі. Звичайно, є межі співдії, які переступати не можна, щоб не повторити помилок “благодушних” екуменістів. Наприклад, офіційний католицизм на ІІ Ватиканському соборі 1962-1965 років проголосив догматичні нововведення, які просто руйнують перегородку між Богоданим християнством та іншими вченнями. Наприклад, таке твердження католиків: “Спасительний Промисел обіймає тих, хто признає Творця, і серед них, в першу чергу, мусульмани, які, вважаючи себе сповідниками віри Авраама, з нами поклоняються Богу єдиному, милосердному…” Звичайно, православна людина не може не помічати багатьох суперечностей, та й кажучи просто, похибок ісламського віровчення. Хоча ніде правди діти, мусульмани з великою повагою ставляться до Пречистої Діви Марії (в Корані звучать тільки двоє жіночих імен — Діви Марії та праматері Єви; сура 19 Корану має назву “Маріам” і оповідає про непорочне зачаття, хоч і зі своєрідними коментарями). Зрозуміло, є ряд тверджень, в яких іслам не підіймається до розуміння спасительного втілення Іісуса Христа як Сина Божого, бачачи в Ньому тільки великого Пророка. Але ми говоримо не про духовну близькість із представниками ісламу, а про діалог міжкультурний, громадянський, адже ж і від представників ісламської релігії не можна відняти прагнення жити за власними релігійними законами, протистояти невіляції вір та вестернізації планети. І може, хоч у аспекті збереження національно-культурних ідентичностей реальними будуть форми співпраці? Сучасний світ тісний, в ньому відгородитися, капсулуватися — вкрай важко.“Иже бо несть на вы, по вас есть” (Лк.9,50). Всякий, хто шукає шляхів до Бога, хто противиться сатанізму, “золотому тельцю”, протистоїть глобальній пропаганді забуття Суду Божого — потенційний співрозмовник, якщо й не стратегічний однодумець. Земна історія повна парадоксів. Ми знаємо з історії руського православ’я, що монголо-татарські завойовники — через одного то язичники, то магометани, — фактично не утискали церковної діяльності. Свт.благовірний князь Олександр Невський не пішов за логікою земною, на спілку ніби із близьким католицизмом, із, як сказали б тепер, братами-християнами. корився політичній владі хана, але всіляко протистояв “тьмі Заходу”, тонким облудам єзуїтів, викривленню апостольського вчення — протистояв аж до відомих збройних перемог. З подібним зовні є загроза змішатися, з відмінним — можна співіснувати, лишаючись собою.
Захід, як корневище глобалізму, давно узяв зброєю облуду й подвійні стандарти. Світ православний, ісламський, нехай навіть буддистський — все це перешкоди для “релігії майбутнього”, всяка країна з вираженим антиглобалістським укладом проголошується загрозою, “ізгоєм”, небезпекою і т.д. — без найменших альтернативних суджень. Чого вартий хижацький напад США на Афганістан! “Нецивілізовані” таліби свого часу там зліквідували посіви опіумного маку. Американці — відновили… Чи візьмемо Ірак. “Не знайдено зброї масового зищення!”- безвинно розводять руками криваві “санітари” сучасного глобального лісу. І чи обурюється хтось такому нечуваному цинізмові в “демократичному світі” хижаків?.. В недавньому минулому в лиці Іраку ми бачили за політичним устроєм країну світську, за релігійною картою — ісламську, в якій є і православні (не забуваймо, що тут подвизався великий пустельник — преп.Ісаак Сиріянин).Що тепер — Ірак, як не суцільна рана? Причин нападу насправді дві: нафта й небажання танцювати під сопілочку “дядечка Сема”. Скрізь після “візитів” непроханих гостей настає руїна — духовна, економічна, політична й національна. Рука антихристових предтеч-глобалізаторів тягнеться й до нас. “Звільнення від комунізму” на ділі плановано перетекло в руйнацію москвоцентричної супердержави і розхитування православної етноспільноти. Далі світовими господарями було відведено час на грабунок пострадянських руїн аборигенами й іноземними “гостями”. Коли з волі Божої трапилося-таки чудо і ми… виявилися живими та ще й посміли ставати на ноги і усвідомлювати необхідність реінтеграції, — стоп! Захід голосить про нашу тяжку “корумповану долю” і готує, як мовлять у Євросоюзі, “другу хвилю реформ”. Подібні контрольовані Заходом “реформи” скрізь мали на меті й залишали по собі одне — хаос і розрегульованість усіх рівнів суспільної структури, готуючи дорогу глобальним “визволителям”, які за награбовані з усього світу фінанси створять ілюзію вирішення проблем, які все тими ж фінансами було розпалено.
Від наступу глобальної агресії, яку уособлює країна-наглядач, країна-економічний вампір, лицемірна американська імперія — не страждає хтось вибірково, окремо. Ми всі — “колеги” по земному існуванню. Глобалістичному “злиттю” релігій, культур, націй, руйнуванню віковічних укладів ми повинні протиставити кожен своє: стояння у рідному, кревному за умов поваги до сусідського світогляду. Бо в дусі сучасних закликів до політкоректності ми часом буваємо обережніші у висловах щодо нищителів решток світової гармонії, аніж до якихось своїх давніх, ситуативних противників чи опонентів. Зараз бажано миритися, ризиковано ворушити історичні непорозуміння. Людство в єдиному пориві безумства повстає на Бога! І воістину, хто не проти єдиного Бога — той, як і ми, — противник світового диктату диявола…Що стосується ісламу — то, до речі, за спокійний діалог із ним виступали і російські релігійні філософи В.Соловйов та К.Леонтьєв ( який згодом став монахом Оптиної пустині).Божі присуди — вищі немічної логіки людської. Не дивуймося, що один відбиток пречистої стопи Спасителя, що лишилася на камені після його божественного вознесіння, зберігається у мечеті Аль-Акса (Палаці Омара), а сама мечеть, як своєрідна гігантська печатка, стоїть на місці храму Соломона, який, за православним переданням, буде відбудовано наприкінці часів. Та не для поклоніння істинному Богові… Там возсяде, як писав свт.Ігнатій (Брянчанинов), “последний и чрезвычайный Божий противник” — антихрист.
Глобалізація “середньопланетної” свідомості, разюча сліпота, деморалізація людства кидають часом несподівані виклики, на які реагувати треба вдумливо, зважено, розсудливо, але рішуче. Господні шляхи несповідимі. На шляху протистояння темній диктатурі безбожних сил, яка стає реальною загрозою, ми можемо, звісно, і помилятися, і слабшати, і зазнавати втрат. Але головна наша зброя — світло Христового вчення, світло для цілого світу. Воно, власне, сконцентроване в любові. Тільки любов ми можемо протиставити всесвітній ненависті. Любов до Бога, до своєї нації, до вітчизняної культури, словом, до віками апробованих, благословенних Богом і святою Церквою цінностей. І тут ми будемо непереможні, якщо кожен свій крок у ці планетарно тяжкі часи робитимемо з цілковитовю довірою Божому промислу, Божому слову.
“Се, гряду скоро: держи, еже имаши, да никтоже приимет венца твоего”(Откр.3,11). Так каже Ангел Філадельфійській церкві. Церкві останнього земного братолюбія, яка зараз співіснує із теплохолодною Лаодикією, облудним народоправством, владою темних гріховних інстинктів на обширах бідної Землі. Тільки релігійна й етнокультурна самосвідомість згуртованих народів зможуть розсіяти тьму всесвітнього засліплення.Парадокс: у розбіжностях, неповторності, несхожості — порятунок. Використовуймо ресурс “змішання мов” для протесту проти нововавілонського безуму!
Наш рух — “назад уперед”, до пригадування справжнього, того, що віками справедливо сприймалося як життєдайна істина.Що формувало людей як людей, народи — як народи. Наше планетарне знамено — стояння у святому Православ’ї, і під наші корогви ми запрошуємо власним прикладом всяку людину, яку турбує духовне майбутнє світу.

Василий Ключевский. Добрые люди древней Руси

01.02.2005. КИЕВ. Верховна Рада Украины не согласилась признать тождественными понятия «конфессия» и «религиозная организация»