08.06.2006. ЛУЦК. Відбулися урочистості з нагоди святкування 210-ліття Волинської духовної семінарії
Розпочалися святкові заходи всеношною, яка була відслужена 5 червня у Свято-Покровській церкві м. Луцька. Зранку, 6 червня, Божественну Літургію, яка служилася у спеціально облаштованому наметі в садку біля приміщення ВДС, очолив Голова Учбового Комітету при Священному Синоді Української Православної Церкви Високопреосвященніший Агафангел, митрополит Одеський та Ізмаїльський, йому співслужили митрополит Луцький і Волинський Ніфонт, архієпископ Сумський і Охтирський Марк, архієпископ Рівненський і Острозький Варфоломій, архієпископ Тернопільський і Кременецький Сергій, архієпископ Івано-Франківський і Коломийський Миколай, архієпископ Володимир-Волинський і Ковельський Симеон, архієпископ Хустський і Виноградівський Іоанн, єпископ Кам’янець-Подільський і Городокський Феодор, єпископ Почаївський Володимир та велика кількість представників духовних учбових закладів Української, Руської та Білоруської Православних Церков. Під час проповіді, вітаючи митрополита Луцького і Волинського Ніфонта, ректора ВДС професора прот. П. Влодека та учнів і випускників, владика Агафангел відзначив велику роль Волинської Духовної Семінарії в справі підготовки молодого покоління священнослужителів Української Православної Церкви. Особливо він відмітив дивовижну долю цього учбового закладу, який багато разів майже припиняв своє існування, проте знову і знову, дивним Промислом Божим відновлювався, і ще з більшою силою виконував свою місію. Після богослужіння у драмтеатрі ім.Т.Г. Шевченка відбулася урочиста академія. Було зачитано вітального листа від Предстоятеля Української Православної Церкви, Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, який нагородив Волинську Духовну Семінарію орденом УПЦ прп. Нестора Літописця ІІ-го ступеня. Семінарію також привітали ректори Київської, Московської і Мінської Духовних Академій та Православного Свято-Тихоновського Гуманітарного Університету. Зі словом виступили: митрополит Агафангел, митрополит Ніфонт, архієпископ Варфоломій – перший ректор семінарії (1990-1992 рр.) та представники всіх духовних учбових закладів Української Православної Церкви. На закінчення академії гості переглянули документальний фільм про історію та сучасність Волинської Духовної Семінарії та прослухали духовні пісне співи у виконанні хорів Волинської Духовної Семінарії, випускників ВДС та вихованців недільної школи.
Прес-служба Волинської єпархії

Вітання Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира
Ваше Високопреосвященство!Ваше Високопреподобіє, всечестний отець Ректор! Шановні викладачі та вихованці Волинської Духовної Семінарії!
Сердечно вітаю вас з 210-ю річницею заснування Волинської Духовної Семінарії!
Заснована у 1796 році Духовна школа гідно пройшла шлях свого існування. Вона звершувала свою місію в досить важких умовах під час Першої світової війни, відчула тиск з боку безбожної влади в радянські часи, але завжди міцна віра та відданість своєму покликанню викладачів та вихованців допомагали вистояти у важких випробуваннях.
Сьогодні семінарія живе повноцінним духовним життям. Завдяки старанням керуючого архієрея, митрополита Луцького і Волинського Ніфонта, ректора професора протоієрея Петра Влодека та викладацького складу Волинська духовна семінарія достойно виконує свою місію, готуючи майбутніх служителів Церкви Христової. Ім’я випускника ВДС з честю несуть тисячі священно- та церковнослужителів, ревно віддаючи себе для служіння Богу, Україні та її народу. Вона відома не лише в Україні.
В цей день хочу звернутись до студентів духовної школи. Переступивши поріг семінарії, ви вибрали найкраще з того, що пропонувало вам життя. Ви вирішили присвятити себе служінню Христовій Церкві, служінню, яке вимагає від людини в першу чергу міцної віри, терпіння, відчуття відповідальності за свої вчинки. Готуючись до пастирського служіння, постійно удосконалюйте себе в досягненні заповіданих нашим Господом вірі, надії та любові, які надихали апостолів, святителів та подвижників на великі духовні подвиги.
“Слухайтесь ваших наставників та коріться їм, — вони бо пильнують душ ваших…”, повчає святий апостол Павло (Євр. 13,17). Будьте шанобливі та вдячні тим, кому доручено ваше духовне виховання та освіта. Ви – майбутнє нашої Церкви.
Закликаю всіх піднести подячні молитви Богу, прикласти кожному своїх зусиль для того, щоби сьогоднішнє свято – 210 річниця Волинської духовної семінарії — було величним та славним!
“Молимось завжди за вас, щоб наш Бог учинив вас гідними покликання,.. щоб прославилося Ім’я Господа нашого Іісуса в вас, а ви в Ньому, за благодаттю Бога нашого й Господа Іісуса Христа.” (2Сол. 1, 1-12).

— Отець ректор, ви почали отримувати богословську освіту ще у роки війни на пастирсько-богословських курсах у Почаївській Лаврі. Чи мали вони якийсь зв’язок з Волинською семінарією того часу?
— У 1939 році Волинська духовна семінарія, що знаходилася у Кременці, приходила в занепад. У ті роки нам навіть важко було її в повній мірі називати православною. Половина предметів викладалася польською мовою, а що стосується Варшавського університету — вищого навчального закладу, де була кафедра православної теології, то там усі предмети викладались польською.
Розпочалась війна. Коли німецькі війська прийшли на Україну, Гітлер поступив мудро, коли видав наказ відкрити усі храми. Народ був радий, бо чекав, що прийде час, коли наступить незалежність та постане з руїн Церква. Але відразу сталось розділення. Колишній вікарій Волинської єпархії єпископ Полікарп Сікорський утворив УАПЦ. Митрополит Олексій (Громадський) у роки війни сказав: “Коли нема Польщі, то й не існує автокефалії”, і став на позиції зближення з місцеблюстителем Патріаршого престолу Руської Православної Церкви митрополитом Сергієм.
Постала проблема з підготовкою священнослужителів. Сікорський відкрив при Луцькому кафедральному соборі пастирсько-богословські курси. Автономна Церква на чолі з митрополитом Олексієм, який, до речі, у 20-х роках двадцятого століття був ректором ВДС, відкрила курси у Почаївській Лаврі з двохрічним терміном навчання, де нашвидкуруч готували священнослужителів для єпархій на Сході України. Усі наші диякони та старости стали священиками. Я також навчався у Почаєві.
Курси швидко припинили існування. Одного дня нас викликали у кременецький гебітскомісаріат і сказали: “Ви добре хлопці робите, що молитесь, але йде війна, і німецька армія потребує юнаків, а у Німеччині немає кому підтримувати господарства. Готуйтесь, ми вас відправимо на роботу”. Ректор курсів владика Панкратій (Кашперук) відразу скоротив навчання, перед Пасхою протягом декількох неділь ми здали випускні іспити, і нас розпустили на канікули. Дехто доїхав додому, а дехто й ні. Мій хороший товариш з Крилова повертався пішки селами, його зупинили, запідозрили у ньому ворога… і вбили. Мене німці арештували перед самим домом. Я мав посвідчення курсанта пастирського училища, але перекладачем був поляк. У той час між українцями і поляками на Волині у розпалі був конфлікт, і чекати від нього добра було годі. Слава Богу, я якось випросився. Мене завезли далеко від дому, але я повернувся живим.
Коли закінчилась війна, знову постала проблема підготовки духовенства для Православної Церкви. У Луцьку в 1945 році відкрились пастирські курси. Після взяття Берліна я майже рік був у армії і повернувся додому у 1946 році. Не полишав думки про священство, і правлячий архієрей порадив мені здобувати освіту у Луцьку.

— Ви стали одним із перших студентів Волинської духовної семінарії. Якою у ті роки була духовна школа?
— У рік мого вступу курси були перетворені у Волинську духовну семінарію з чотирьохрічним терміном навчання. Очолив заклад ерудований, освічений протоієрей Миколай Тучемський, магістр богослов’я дореволюційної Санкт-Петербурзької духовної академії. У міжвоєнні роки він був ректором Віленської духовної семінарії (нині столиця Литви місто Вільнюс). Були сильні кадри. Одні викладачі здобули наукові ступені у дореволюційних духовних академіях, а молодше покоління, як тоді казали, “мало варшавську теологію”, тобто закінчило відділення православної теології Варшавського університету до Великої Вітчизняної війни.
Нині ще живий протопресвітер Василій Осташевський, наш колишній інспектор. Літургіку викладав протоієрей Стефан Грушко — дуже мудрий, ерудований викладач з феноменальною пам’яттю. Це був чудовий пастир, який справляв на нас неабияке враження. Серед світських викладачів я б виділив Євгена Богуславського, який досконало знав давньогрецьку мову. За Польщі він був сенатором, а у перші повоєнні роки навіть головним редактором обласної газети “Радянська Волинь”. У нас працював усього рік. Викладаючи у семінарії, він ніколи не говорив нічого антидержавного, але за минуле його посадили у в’язницю.
У семінарії був дуже гарний хор. Ним керував Микола Самохваленко. Пригадую, як на актові дні та офіційні свята, окрім церковних піснеспівів, ми співали “Козака несуть”, “Зашуміла ліщинонька”, “Вечірній дзвін”, інші пісні української класики та патріотичного спрямування. Його також запідозрили у націоналізмі та “попросили” залишити заклад. Про подальшу долю я не знаю.
Держава мала великий вплив на наше керівництво і на нас. По ночах викликали наших хлопців. Після ліквідації унії в семінарію прибувало на навчання багато галичан. Їх викликали найчастіше, підозрюючи у націоналізмі. Бувало, увечері заходиш до кімнати, а декількох чоловік немає. Повертались вони під ранок, вимучені та зморені. КДБ знало, як і коли працювати.

— А якою у ті часи була матеріально-технічна база ВДС. Як у перші повоєнні роки доводилось навчатись студентам?
— При Луцькому кафедральному соборі знаходилась багата бібліотека, яка склала основу семінарської книгозбірні. Правда, частина книг пропала. При радянській владі з її фондів вилучили усі книги, зокрема богослужбові українською мовою. Що стосується інших книг, то у 1946 році значну частину нам передали з Кременецького історичного музею — цінні стародруки та іншу богословську літературу. Частину фондів складали книги, випущені за Польщі (тоді свої праці видавало багато православних учених). У порівнянні з іншими семінаріями ми мали хорошу наукову базу.
З харчуванням було складніше. Єпархія була бідною, єдине, що вона виділила, — приміщення колишньої школи імені королеви Ядвіги. У роки війни на школу впала бомба і зруйнувала одне крило. У вцілілому ми навчалися і проживали, а дехто жив на квартирах. Згодом з єпархіального управління нам призначили кухарку Паланю, жінку репресованого старости кафедрального храму. Вона нам готувала з тих харчів, які ми привозили. Тоді ми на раді встановили, що кожен має раз у місяць здати кілограм сала, п’ять кілограмів круп, півмішка картоплі. Жили з того, що змогли знести, дещо купляли. Були такі студенти, котрі не мали звідки взяти продукти. Окрім того, у повоєнні роки не було транспорту, і харчі приходилось навіть за дві сотні кілометрів приносити пішки.
Я деякий час був навіть начальником господарчого відділу. Особливо напровесні не було що їсти. Пригадую, якось ми наловили риби. Недалеко за семінарією знаходилось болото і озеро. Мене зустрів товариш отець Іван Заіка і каже: “Пішли ловити рибу. Ти не переживай, я хороший рибак і вмію ловити рибу”. Прийшли ми до озера. Нема чим ловити. Отець Іван: “Зараз знайдемо як”. Скинув штани, позав’язував колоші, і я сам дивуюсь, як у тому болоті він зумів наловити стільки риби. Надвечір ми зварили юшки, якої вистачило для усіх студентів.
Спали, на чому приходилось. Майстрували самі ліжка і тапчани. Та, незважаючи на тяжкі обставини, були раді, що маємо змогу здобувати богословські знання.
Духовну семінарію я закінчив у 1948 році у першому післявоєнному випуску. У 1952 році зі ступенем кандидата богословських наук я закінчив Московську духовну академію і повернувся на Волинь. П’ять років був викладачем історії Церкви, наступні п’ять — інспектором ВДС і останні два роки перед закриттям — ректором. Трапилося це після усунення Тучемського, якому у часи окупації інкримінували антирадянські висловлювання.

— У Волинській духовній семінарії під Вашим керівництвом був сильний викладацький склад…
— У ВДС у 1946-1964 роках був дуже хороший викладацький склад. Спочатку переважали священнослужителі з варшавською теологією, а згодом більшість молодих викладачів отримала ступені кандидатів богослов’я після закінченні МДА. Після закриття семінарій з Києва, Саратова, Ставрополя, Жирович почали повертатись наші колишні випускники: Шиманський, Колобов, Алтунін, Блюм, Микитюк, майбутні єпископи Гермоген (Орєхов) і Василій (Васильцев), інспектором був митрополит Феодосій (Дикун). В останні роки перед закриттям вихователів було більше, ніж учнів, і усі мали вищу богословську освіту.

— Отець ректор, розкажіть, будь ласка, як закривали Волинську духовну семінарію у роки хрущовських гонінь?
— З 60-х років у СРСР почалась друга хвиля хрущовських гонінь на Церкву. У ході цієї кампанії в 1960 році закрили семінарію у Києві. Зробили це дуже просто — рукоположили тодішнього ректора Філарета у єпископи. Нема ректора — нема семінарії. Мені також пропонували: “Закривайте, будете єпископом”. Їм відповідав: “Я ж жонатий, єпископом бути не можу”.
Гадаю, що вдалося протриматися так довго тому, що мав “козир”, — закінчив Велику Вітчизняну у Берліні, і ані мене, ані мою сім’ю не можна було запідозрити у тому, що я був у лісі чи виступав проти радянського ладу. На цій підставі я міг говорити те, що хотів. Одного разу у спілкуванні з уповноваженим у справах релігій, який був у званні підполковника, я запитав, у яких військах він воював. Той відповів, що був у штабі. Я йому дорікнув, що він був “штабною крисою”. Я пройшов війну у кулеметній, потім у мінометній команді, а так ми називали тих, хто сидів не в окопі, а у теплому місті і отримував нагороди. Я думав, що уповноважений це “запам’ятає”, але атеїсти провадили політику зовні м’яку, хитру, без ніяких конфліктів. Наступного разу ми з ним зустрілися, і образи на відчувалось. Так ми тримались чотири роки.
Що з нами робили? Те, що практикують деякі дикунські племена у Африці. Коли одне плем’я перемагає інше, то переможених не вбивають, а кидають у вогонь, і ті корчаться, поки не загинуть. Бувало так, що у муках на повільному вогні люди просили: “Убийте нас”. Отак і не добивали нашу семінарію. Якби прийшов наказ закрити Волинську семінарію, це було б зробити дуже легко, ми б просто розпустились. Натомість були матеріальні і психологічні утиски, агітація і шельмування у пресі, постійні нічні виклики.
До прикладу, напроти собору була поставлена дошка “Вікно сатири”. Якщо, не дай Бог, якийсь семінарист спізнився на пари чи затримався у місті вечором, то його неодмінно там розписували. І мене одного разу намалювали, але потім побачили, що не варто було. Йдуть бабусі до собору, дивляться на зображення ректора з широкими рукавами та великим пузом, якого у мене ніколи не було, і кажуть, неодмінно перехрестившись: “Мученички ж ви наші”. Ці карикатури приносили протилежний результ. Дошку перенесли до міського кладовища.

— Якими методами користувалась влада, щоб остаточно задушити пастирську школу?
— У першу чергу усі старались створити нам всякого роду обмеження. До прикладу, щоб нагодувати декілька десятків студентів, потрібно було щодня купляти хліб, який давали тільки по одній буханці в руки. Приходилось з уроків зривати декілька чоловік, щоб вони займали черги у міських магазинах. Поряд з семінарією був продуктовий магазин, котрим завідував єврей. Тільки у нього таємно можна було отримати потрібну кількість з-під прилавка. Продукти купували на базарі.
Згодом стали обмежувати у приміщеннях. У 1954 році при владиці Палладії (Камінському) був найбільший розквіт семінарії, коли щороку ми добудовували нові приміщення. Щоб будувати будь-що на церковній землі, необхідно було пройти масу інстанцій і кабінетів. Владика одного року добудував величезний гараж, продовживши будинки до річки Стир, потім завернули його у іншу сторону, прибудувавши наступний гараж, а попередній переобладнали під аудиторії. Наступного року зробили знову гараж, а на місті попереднього зробили приміщення. Таким чином у ті роки вдалося повністю забезпечити приміщеннями понад 150 вихованців, що зробило ВДС найчисельнішою у всьому СРСР. Ми мали прекрасну бібліотеку, конференц-зал, спальні, класи, кухню, трапезну, власні пральну, баню, інші приміщення. З 1960 року ці будинки під приводом нагальної потреби міста у приміщеннях почали забирати. До 1964 нас стиснули у декількох аудиторіях і спальних кімнатах.
Наступним кроком стало втручання у навчальний процес. Надто почали обмежувати вступ до ВДС. Поступити було неймовірно важко. У першу чергу потрібно було мати паспорт, оскільки не можна було прописатися, і такого абітурієнта не можна було прийняти. Один студент, щоб отримати паспорт, записався на цілинні землі і працював декілька років, а після того поступив у семінарію.
Сильний тиск чинили на учнів через батьків. Пригадую, як до мене прийшов батько студента Мігаля й просив: “Звільняйте мого сина з семінарії, бо я не зможу дожити свого віку. Мешкаю у старій хаті. Зібрав матеріал на новий будинок, та його забрав голова колгоспу, оскільки мій син навчається у семінарії”. Коли волею-неволею хлопчина покинув ВДС, голова колгоспу повернув забране.
Одним з головних наших супротивників були військкомати, які забирали на усілякі збори навіть тих, хто відслужив. Відмовитись було неможливо. Так, у передостанній рік я отримав чергову повістку з’явитися на обстеження, і мене поклали у лікарню. Міряли температуру, тиск, давали якісь таблетки.. Ніяких проблем зі здоров’ям у мене не було, а випустили мене тільки через дві неділі після іспитів. Звичайно, набору до семінарії не відбулось.
Будь-які установи у певний час стали працювали проти нас. Ми між собою казали, що ніяких претензій до студентів і викладачів семінарії не мало тільки похоронне бюро. За один день приходилось приймати і міліціонера, і паспортиста, і лікаря, і представників військкомату, і санепідемстанцію. Семінаристам заборонили дзвонити у дзвони, бо студенти університету написали прохання в обком, вказуючи, що дзвони (за декілька хвилин) заважають їм належно вивчити уроки. Якось швидка допомога забрала студента Чайковського і привезла у лікарню. Відкрили двері карети швидкої допомоги і скомандували виходити. Він у відповідь: “А чому я маю виходити, я ж цілком здоровий”. Виник конфлікт, навколо почали збиратися люди з питанням, чому хворий не хоче виходити з машини. Студент почав кричати: “Люди я не хворий. Я тут через те, що навчаюсь у семінарії”. Усі навколо почали сміятися, а то й погрожували, нарікали на владу. Таким чином студент врятувався. Навіть медики повинні були лукавити.

— Ви були змушені перевести семінарію в Одесу. Чим займались викладачі?
— У день закриття настрій в усіх був гіршим за стан на похороні близької людини. Звістка прийшла не листом — наказ про переведення семінарії в Одесу приніс спеціальний посланець, якого прислали з Москви. Цим закінчилась наша боротьба. Відразу до мене прийшов уповноважений і сказав, що видасть нам вагон для речей і книг, щоб відправити їх в Одесу. Це трапилось за три неділі до початку навчального року.
Усе майно ми роздали по різних інстанціях. Автомобілі, музичні інструменти струнного оркестру забрали державні структури. Дещо передали у кафедральний собор. Кухня перейшла у відання Корецького жіночого монастиря.
За розпорядженням Учбового комітету, дванадцятьох студентів перевели в Одеську духовну семінарію. Більшість з викладачів була змушена йти на парафії, частина переїхала в Одесу. Хто не був у сані, тим залюбки давали роботу. Часто самі підходили і пропонували “золоті гори” за перехід на світську роботу з метою закриття духовного закладу.
Найбільш шкода того, що коли б Учбовий комітет у Москві витримав ще три неділі, можливо б, ми існували далі, бо тоді до влади прийшов Брежнєв.
Ці чотири роки були найстрашнішими у моєму житті. Я був тоді мало схожий на повну сил молоду людину. Коли мене зустрічали знайомі, то казали: “Що ти робиш? Чого ти борешся? Ти бачиш, що нічого не можна вдіяти. Ти схожий на “чахоточного”. Я просто висох. Мої діти вчилися у дуже важких умовах. Племінниця — донька мого брата священика —закінчила школу з золотою медаллю, але не могла поступити в інститут як попівська дочка. Морально це пережити було дуже важко.

— Куди призначили Вас як колишнього ректора ВДС? Що спонукало Вас повернутись на Волинь?
— До 1970 року я був настоятелем Луцького кафедрального собору, згодом, майже рік, Володимирського у Києві і виконував обов’язки керуючого справами Українського Екзархату (Філарет був моїм однокурсником по академії). Потім мене посилали у Берлін, і я прослужив там шість років. Затим у Канаду, куди я не хотів їхати без сім’ї, ніхто дружину і дітей випускати не хотів, вони були заручниками мого повернення. У Німеччині тільки я один мав право їздити до храму, що знаходився на території Західного Берліну, а матушка з дітьми жила на території Східного Берліну. Ми служили разом з єпископом (нині Екзархом Білорусії) Філаретом (Вахромеєвим). Під час моєї поїздки у Канаду, де я прослужив п’ятнадцять років, діти пішли у школу. До Києва я повернувся у 1989 році. Київська духовна семінарія відроджувалась, і я був її ректором до 1991 року. Коли у Луцьку богословсько-пастирські курси отримали статус семінарії, я приїхав сюди на посаду ректора.
Якщо у Києві на початках було тільки двоє викладачів, які мали досвід викладання у духовних школах, то у Луцьку залишилися шість викладачів, які тут викладали до 1964 року, декілька після Варшавського університету. У Луцьку абітурієнти та студенти вирізнялись рівнем своєї підготовки. Тут не приходилось учити їх читати подячну молитву після трапези чи інші речі, оскільки на Волині у семінарію найчастіше йшли ті, хто виріс при Церкві та віруючих батьках, які отримали християнське виховання.
Для мене велике значення завжди має те, як учні ставляться до свого наставника, викладача. Не встиг я щось сказати, як вони виконували, у Києві того не було. Якось на парі один студент підняв руку й попросився вийти, сказавши, що погано себе почуває. Пішов у спальню. Коли я випадково туди зайшов, то той не у ліжку лежав, а дивився по телевізору футбольний матч. І це майбутній священик. Я нікого не ганю, оскільки хороші та прикрі випадки траплялися як тут, так і там, і світлі спогади життя у Києво-Печерській Лаврі залишились у мене до сьогодні.

— У дні ювілейних святкувань яке побажання Ви хотіли б висловити для майбутніх пастирів та випускників Волинської духовної семінарії?
— Як патріот Волинського краю я б побажав, щоб майбутні випускники зберігали славні традиції та звичаї нашого народу. Всі ми одинакові, але кожен регіон відрізняється чимось від інших. Волиняни, зокрема, своєю стійкістю, бо нас бути такими заставила історія і нелегке життя, оскільки ми знаходимось на передньому краї, де проходить духовний фронт. Нам приходилось віками боронити свою віру перед західними впливами, у боротьбі з католиками, уніатами, протестантськими деномінаціями. Саме тому у нас вона тверда, якою ми не хвалимося, але вона сидить глибоко у нашому нутрі. Я хочу побажати, щоб наші студенти і священнослужителі підтримували та розповсюджували цей спасительний православний дух.

Бесіду вів Володимир Свистун

Православный мир
Всезарубежный Собор — величайшее событие в истории Русской Православной Церкви Заграницей, считает секретарь Комиссии РПЦЗ
Такую оценку высказал в канун открытия Собора настоятель Спасо- Преображенского собора в Лос-Анджелесе, секретарь комиссии РПЦЗ по переговорам с Московским Патриархатом протоиерей Александр Лебедев.
«Мы, — пояснил он, — подводим как бы итоги прошедших 80 лет нашего существования за границей и готовимся к тому моменту, когда русская церковь опять может быть единой». «С тех пор как русская иммиграция вынуждена была покинуть Россию вследствие революции, Русская Церковь Заграницей окормляла беженцев и строила храмы во всем зарубежье, но всегда мысленно стремилась именно к тому, чтобы вернуться духовно в Россию, никогда не теряла связи с Россией и всегда считала себя только частью Русской Церкви. И то, что она жила самостоятельно в течение этого времени, она считала особенным положением, которое после падения коммунизма должно прекратиться», — сказал протоиерей Александр Лебедев.
Отвечая на вопрос, что может воспрепятствовать воссоединению Русской Церкви, он отметил, что некоторые люди «никак не могут отойти от прежних позиций времени противостояния, не желают понять, что сейчас наступило другое время — время примирения и прекращения вражды».
По мнению отца Александра, «сейчас за границей большинство священнослужителей и мирян считают, что необходимо влиться в процесс возрождения России, а для этого необходимо, чтобы было церковное единство».

Архиепископ Афинский и всея Эллады Христодул отстаивает право Элладской Церкви высказываться по социальным вопросам
Архиепископ Афинский и всея Эллады Христодул заявил, что Элладская Церковь не откажется от права высказывать свое мнение по социальным проблемам, которые волнуют современное греческое общество.
«Мы никогда не откажемся от этого права, потому что основываемся не только на конституционных предписаниях равноправия и свободы слова, но и на богословии, исходя из которого Церковь является духовной матерью нашего народа, а архиереи и священники — его духовными отцами, которые не предадут начала и принципы Христианства и не ограничатся, как некоторые, возможно, хотели бы, зажиганием и тушением свечей (в храме)», — сказал Архиепископ Христодул, слова которого приводит официальный сайт Элладской Православной Церкви. Такое заявление было вызвано тем, что, как утверждает Предстоятель, в Греции «некоторые политические силы стремятся маргинализировать Церковь, необоснованно, незаконно и антиконституционно отрицая за Церковью право высказывать свое мнение». «Ни один правитель или политик не имеет монополии на интерес к социальным проблемам. Мы боремся и будем бороться честно и открыто, противопоставляя всему этому Слово Господне», — заключил иерарх.

Священник Архангельской епархии получил сертификат инструктора по рукопашному бою
В Свято-Троицкой Сергиевой Лавре прошел IV традиционный турнир по рукопашному бою памяти В. И. Афонченко, в котором приняли участие православные клубы рукопашного боя из Москвы, Подмосковья, Твери, Калуги, Оренбурга. Турнир организован детским центром образования «Пересвет» при содействии Службы по защите конституционного строя и борьбе с терроризмом и Управления «В» Центра специального назначения ФСБ России. В ходе турнира Национальная федерация боевых искусств «Россия» аттестовала священника Архангельской епархии протоиерея Александра Коптева как инструктора по рукопашному бою. Онежский священник Александр Коптев много лет занимается различными видами рукопашного боя. Он же руководит местным православным борцовским клубом. Отец Александр стал третьим священнослужителем РПЦ, получившим сертификат инструктора и «красный пояс». Еще два священнослужителя с удостоверениями инструкторов обучают своих прихожан рукопашному бою в Наро-Фоминске и Могилеве.

Русская Православная Церковь будет развивать сотрудничество с мусульманами.
«Мы поддержали мусульман в карикатурном скандале. Мы сотрудничаем и будем сотрудничать с мусульманами», — сказал секретарь по взаимоотношениям Церкви и общества Отдела внешних церковных связей Московского Патриархата священник Михаил Дудко в ходе круглого стола «Межнациональные отношения в России: исторический опыт и проблемы настоящего времени» в РИА Новости. По его словам, Церковь также поддерживает практику преподавания основ мусульманской культуры на Северном Кавказе. Отец Михаил Дудко напомнил при этом и о проблеме введения в школах предмета «основы православной культуры».
«Священник не может преподавать основы всех религий, но он, как человек, который глубоко укоренен в христианских ценностях, может внушить толерантность. Каждый раз, бывая в церкви, люди получают заряд терпимости по отношению к другим», — убежден отец Михаил Дудко. «И если Церковь получит больший доступ к образованию, к СМИ, то уровень межрелигиозной и межэтнической напряженности будет очень низким», — полагает представитель Московского Патриархата.

Грузинская Православная Церковь благословила рок-концерт
Об этом сообщила газета «Свободная Грузия», рассказывая читателям о новом проекте группы «Световой год» под названием «Поколение 21-го века». В проекте участвует до 120 музыкантов и исполнителей. Об этом сообщил автор проекта Георгий Гегелашвили, который создал первую в Грузии рок-кантату, опираясь исключительно на собственную музыку.

Иерархи Русской Зарубежной Церкви признали ошибкой создание приходов РПЦЗ в России
Иерархи Русской Православной Церкви Заграницей (РПЦЗ) признали ошибкой создание в 90-х годах минувшего века в России приходов своей Церкви. «Я ясно почувствовал, что это абсурд, когда в центре России у нас вдруг оказалось несколько приходов Зарубежной Церкви», — признался в своем выступлении на проходящем в Сан-Франциско IV Всезарубежном Соборе глава Германской епархии РПЦЗ архиепископ Марк. «Со временем мы осознали, что наша церковь нанесла огромную рану телу Русской Церкви», — продолжил он. Первые приходы РПЦЗ появились в Суздале, когда, по словам архиепископа Марка, в Зарубежную Церковь перешел лишенный в Московском Патриархате сана Валентин (Русанцов). Позже были приняты в РПЦЗ ряд священников из Сибири. Руководствуясь желанием дать прибежище «гонимым за веру», на самом деле, по словам Марка, они «приняли множество людей, которые были совершенно недостойны священнического сана, которые называли «гонениями» то, что на самом деле было попытками их архиереев восстановить церковную правду».

Представители Московского Патриархата и Ватикана обратились с совместным посланием к жителям современной Европы
Представители Русской Православной и Римско-католической Церквей обратились к верующим разных религиозных традиций, политическим и общественным деятелям европейских стран с призывом укреплять нравственные основы жизни.
«Сегодня как никогда европейские страны нуждаются в укреплении сферы нравственного воспитания, поскольку именно ее отсутствие или малоразвитость приводят к бедственным последствиям — росту разного рода экстремизма, падению рождаемости, загрязнению окружающей среды, насилию, унижению человеческого достоинства», — говорится в итоговом документе конференции «Дать душу Европе. Миссия и ответственность Церквей». Представители обеих Церквей, принявшие участие в работе конференции, уверены, что «народы Европы, если они не вдохновятся глубокими нравственными принципами, характерными как для европейских религиозных традиций, так и для многих светских течений мысли, они не смогут достойно ответить на вызовы, которые ставит современный мир».

IV Всезарубежный Собор Русской Православной Церкви Заграницей принял резолюцию о восстановлении евхаристического общения с Церковью в Отечестве
«Резолюция положительная. Принята открытым голосованием, почти единогласно. Против высказались менее 5%», — сообщил личный секретарь Первоиерарха Русской Православной Церкви Заграницей Митрополита Лавра священник Серафим Ган. Документ, который можно назвать важнейшим в истории РПЦЗ, принят на четвертый день рабочих заседаний Всезарубежного собора, который проходил в кафедральном храме РПЦЗ в Сан-Франциско. В Соборе приняли участие 11 архиереев и около 150 клириков и мирян РПЦЗ, представляющих все епархии Зарубежной Церкви, разные страны и континенты. В проект резолюции в течение дня несколько раз вносили изменения, итоговый вариант вскоре будет обнародован. Документ состоит из шести пунктов. Серьезные прения, как и ожидалось, вызвали пункты о взаимоотношениях Церкви и государства, или так называемом «сергианстве» и экуменизме.
Восстановление евхаристического общения означает, что священнослужители РПЦЗ и Церкви в Отечестве смогут служить вместе, а верующие — причащаться на Литургии из одной Чаши. «Резолюция предусматривает, что у нас будет единая Чаша и две администрации», — сообщил делегат Собора протоиерей Александр Федоровский.
Отвечая на вопрос о возможности отхода от РПЦЗ тех людей, которые выразили несогласие с резолюцией, он сказал: «Не думаю, потому что некого уже раскалывать». Священнослужитель напомнил также, что св. Патриарх Тихон «разрешил отдельное существование Заграничной Церкви до того, как Церковь в России освободится от безбожной власти, что уже произошло».
Окончательный Акт о каноническом общении РПЦЗ и Церкви в Отечестве принял Архиерейский Собор Зарубежной Церкви, который состоялся также в Сан-Франциско.

В Косово неизвестные разгромили храм, восстанавливаемый после бомбардировок НАТО
Неизвестными злоумышленниками разгромлен православный храм Св. пророка Илии в городе Подуево на севере Косово. В храме, сильно поврежденном после бомбовых атак в марте 2004 года, в последнее время велись восстановительные работы, курирование которых осуществлял Совет Европы. В частности, был заново установлен алтарь, смонтированы новые двери и оконные рамы. Как сообщает Радио Косово и Метохии, неизвестные выбили недавно установленную дверь и перебили стекла. Полиция Косово оказалась не в состоянии предоставить информацию о возможных инициаторах погрома.

Европарламент утвердил документ, разработанный с участием представителей Русской Православной Церкви
Комитет по гражданским свободам, правосудию и внутренним делам Европейского парламента утвердил доклад по «Рамочной стратегии ЕС в сфере недискриминации и обеспечения равных возможностей», приняв во внимание позицию Московского Патриархата по этому вопросу.
В процессе подготовки документа приняло активное участие представительство Русской Православной Церкви при европейских международных организациях в рамках экспертно-консультативного взаимодействия с депутатами — членами комитета. Результатом этого взаимодействия стало включение в итоговый текст доклада понятия «распределительной справедливости». Данный принцип, позволяющий реализовывать коллективные права уязвимых групп населения, главным образом этнических меньшинств, в Европе, станет основой для разработки системы так называемых «положительных действий». Эта система будет применяться Европейским Союзом для обеспечения пропорционального представительства различных групп населения ЕС во всех сферах жизни, в том числе в политике и государственном управлении.

Богословский диалог между Католической и Православными Церквами возобновится этой осенью
В сентябре этого года в Белграде возобновит работу богословская комиссия по диалогу между Римско-католической Церковью и Поместными Православными Церквами. Как сообщили в среду в Отделе внешних церковных связей Московского Патриархата, основной темой обсуждения станет вопрос о примате Папы и греко-католиках. Со стороны Московского Патриархата в ее работе примут участие представитель Русской Православной Церкви при европейских организациях епископ Венский и Австрийский Иларион и секретарь по межхристианским связям ОВЦС священник Игорь Выжанов. Московский Патриархат и Ватикан также сотрудничают в рамках совместной рабочей группы по рассмотрению практических проблем, существующих во взаимоотношениях между двумя Церквями. Она была создана в феврале 2004 года. Давая оценку православно-католическим отношениям, Т. Кондрусевич отметил, что они «еще далеки от идеальных, но тем не менее намечается очень позитивный сдвиг». Он также указал на неоднократно озвучиваемую обеими Церквами необходимость совместного свидетельства о христианских ценностях перед лицом современных вызовов.

В Московском дворце молодежи прошел православный рок-концерт «Дорога к храму»
В рамках общецерковной выставки-форума «Православная Русь» в Московском дворце молодежи в день праздника Вознесения Господня, прошел православный рок-концерт «Дорога к храму».
Заместитель председателя Отдела внешних церковных связей Московского Патриархата протоиерей Всеволод Чаплин перед началом концерта призвал всех его участников и зрителей «идти путем Божиим, отвергнуть пути мира сего, пути житейского комфорта и пользы — и тогда сила и благодать Божия будет с нами». «Пусть всегда, куда бы ни поставил нас Господь творить Его волю, в том числе в нашем творчестве, мы бы всегда шли за Ним, а не за культом самолюбия, брюха, кошелька. Шли за Богом — и тогда мы будем по-настоящему жить полной, счастливой, гармоничной жизнью здесь, на этой земле, и, по милости Божией, будем надеяться на лучшую жизнь в вечности», — с такими словами обратился к присутствующим священник.
Ведущий рок-концерта, настоятель храма Сошествия Святого Духа игумен Сергий (Рыбко) рассказал, как сам в свое время участвовал в движении хиппи, и подчеркнул, что «об этом не жалеет». «Это был поиск Бога для нашего поколения, поиск очень тяжелый, связанный со многими потерями друзей, потому что не все дошли до конца, кто-то свернул в сторону, но кто-то дошел, стал православным христианином, а многие — священниками», — сказал отец Сергий, известный в среде неформальной молодежи благодаря своим проповедям на рок-концертах и миссионерской деятельности.
В концерте приняли участие группа «ДДТ» во главе с Юрием Шевчуком, квартет Ивана Смирнова, Сергей Трофимов (Трофим), Ольга Арефьева, Николай Скученков, группы «Ключевая», «Если», «Рада и терновник», рок-барды Андрей Селиванов и Вячеслав Капорин.

Католичество
Папа Римский осудил назначение двух епископов в Китае без согласования с Ватиканом
«Столь существенные для жизни церкви действия представляют собой серьезное нарушение религиозных свобод», — заявил Наварро-Вальс. Он добавил, что Папа Римский узнал о назначении новых епископов в городах Куньминь и Вуху без консультаций со Святым Престолом «с глубочайшим огорчением». «Единству церкви был нанесен серьезный удар, и в таких случаях предусматриваются серьезные меры», — сказал Наварро-Вальс.
Вопрос о назначении епископов является главным препятствием, мешающим восстановлению отношений между Пекином и Ватиканом. В Пекине не готовы принять авторитет Ватикана в этом вопросе, тогда как Святой Престол считает назначение епископов по всему миру своим неотъемлемым правом.

Ватикан солидарен с призывом Русской Православной Церкви придать современной концепции прав человека нравственное измерение
Современная концепция прав человека на Западе нуждается в возврате к христианским корням, заявил председатель Папского совета по культуре кардинал Поль Пупар. «Иногда говорят, что концепция прав человека восходит к Великой французской революции, но на самом деле это не так. Идея прав человека восходит к Евангелию, а нынешняя концепция прав человека — это, как сказал Честертон, заповеди Господни, измененные сумасшедшим», — сказал он. Х Всемирный Русский Народный собор в Москве принял Декларацию прав человека, в которой утверждается, что различению добра и зла призвана содействовать религиозная традиция, имеющая своим первоисточником Бога.

Восток — дело тонкое: награду за голову автора кощунственной книги назначил… индийский католик
Католик из индийского города Мумбай (Бомбей) Николас Алмейда объявил, что выплатит 1,1 млн. рупий (25 000 долларов) тому, кто принесет ему голову автора скандально известного бестселлера «Код да Винчи» Дэна Брауна. Некоторые индийские христиане требуют от властей страны запретить показ фильма. Это требование поддержал Всеиндийский христианский совет и другие организации, а члены Католического совета Мумбая заявили, что сами сорвут киносеансы, если правительство не прислушается к их требованиям. Члены еще одной организации — «Католический социальный форум» — объявили голодовку, которую не намерены прекращать до тех пор, пока федеральный Цензорский совет Индии не запретит «Код да Винчи».

Бывший постоянный член Opus Dei называет организацию сектой, рекрутирующей молодых людей
В интервью CNN бывший постоянный член организации «Опус Деи» Коллин О’Нил называет ее сектой, агрессивно рекрутирующей молодых людей. «Мне было всего 17 лет, когда я столкнулась с представителями «Опус Деи». Они сказали, что у Бога есть план в отношении меня, которому я должна следовать и стать постоянным членом их организации. Иначе я никогда не буду счастлива». На протяжении 20 лет Коллин убирала, готовила и мыла посуду для соратников. Ее скромный заработок уходил обратно в кассу общины. Она не могла полноценно общаться со своей семьей. «Все, абсолютно все находилось под жестким контролем — свободное время, отношения с родными, финансы. Я чувствовала себя рабыней», — повторяет Коллин.

Краковским священникам запрещено проводить расследования о сотрудничестве своих коллег со спецслужбами
После того как священник, близкий Иоанну Павлу II, был объявлен «тайным агентом», архидиоцез Кракова запретил своим клирикам проводить расследования о сотрудничестве священников со спецслужбами коммунистического периода. Архиепископ Краковский кардинал Станислав Дзивиш заявил, что исследовать архивы на предмет сотрудничества тех или иных клириков с тайной полицией уполномочены только члены особой епархиальной комиссии, назначенные прелатом. Всем остальным священникам запрещено публиковать какие-либо архивные документы на эту тему. Несвоевременная публикация данных о священниках-коллаборационистах вредит Католической Церкви, убежден кардинал Дзивиш. Католический иерарх сделал свое заявление на следующий день после того, как газета Tygodnik Powszechny опубликовала статью, в которой многолетний друг покойного Папы священник Мечислав Малинский назывался «шпионом» тайной полиции социалистической Польши. По данным газеты, 83-летний Малинский, друживший с Каролем Войтылой со студенческих времен, в секретных донесениях спецслужб именовался как «Механик» или «Дельта».

Ватикан призывает Англиканскую церковь отказаться от рукоположения женщин в епископы Влиятельный член Римской курии кардинал Вальтер Каспер предостерег Церковь Англии от рукоположения женщин во епископы. По мнению иерарха, этот шаг не оставит для нее никаких шансов на обретение полного единства с Католическими и Православными Церквами. Глава Папского совета по содействию христианскому единству убежден, что если Церковь Англии одобрит соответствующую резолюцию, то «совместное участие в Евхаристии, которого мы все так искренне желаем, отдалится от нас в далекое и совершенно недостижимое будущее». Кардинал пояснил: «Вместо того чтобы двигаться друг к другу, мы будем просто сосуществовать рядом друг с другом». Как сообщает сегодня служба печати Ватикана, кардинал Вальтер Каспер сделал эти заявления, выступая на частной встрече с епископами Английской церкви в городе Маркет Босворс (Великобритания).
Четыре месяца назад английские епископы создали рабочую группу, которая определяет порядок возможного рукоположения женщин в епископы. Несмотря на то что уже три провинции международного англиканского сообщества одобрили епископское рукоположение женщин, кардинал Каспер считает, что официальное решение Церкви Англии будет иметь «особое значение», ибо она «четко определяет направление, в котором движется все сообщество».
Ислам
В Аджарии около 50 грузинских мусульман приняли Христианство
В селе Зваре Кедского района Аджарии, где недавно возведен храм Святого Георгия, в субботу около 50 грузинских мусульман, проживающих в аджарском высокогорье, приняли обряд крещения. Как заявили журналистам принявшие Христианство аджарцы, свой выбор они сделали добровольно и всегда считали себя христианами, несмотря на то, что их предки в свое время приняли ислам.
Это не первое подобное массовое крещение мусульман в Аджарии. Практически каждый год в Аджарии десятки мусульман переходят в христианскую веру.

Тренера и игроков сборной Ирака расстреляли за ношение шорт
Двое игроков сборной Ирака по теннису и их тренер убиты в Багдаде неизвестными. По свидетельствам очевидцев, теннисисты Насер Али Хатем и Вассам Адель Ола, а также их тренер Ахмед Рашид были расстреляны группой вооруженных людей за то, что появились в общественном месте в шортах. Спортсмены были замечены боевиками возле одной из автомоек. Несколькими днями ранее одна из экстремистских группировок распространила листовки с призывом к запрету ходить в шортах.

Секты, ереси
Адепт «Аум Сенрикё» объявил о создании новой секты
Раскол произошел в японской апокалипсической секте «Аум Сенрикё» (новое название «Алеф»). Как сообщает печать со ссылкой на правоохранительные органы, в ближайшее время нынешний руководитель этой организации 43-летний Фумихиро Дзиою с несколькими сотнями сторонников объявит об уходе и создании нового учения. Полиция, которая ведет за сектой гласный надзор, утверждает, что раскол назревал несколько лет. Дзиою, до 1995 года являвшийся руководителем филиала «Аум» в Москве, пытался избавить секту от влияния ее прежнего лидера Сёко Асахары, приговоренного два года назад к смертной казни. Однако большинство сектантов, численность которых в Японии составляет около 1650 человек, остались верны своему «духовному настоятелю» и продолжают почитать его своим учителем. В то же время органы безопасности не исключают, что создание новой секты предпринимается для того, чтобы усыпить бдительность властей и выйти из-под контроля.

В Дзержинске «Свидетелям Иеговы» отказали в выделении земли под строительство лекционного зала
Общественные слушания, на которых обсуждался вопрос о выделении земли под строительство лекционного зала для опасной тоталитарной секты «Свидетели Иеговы», прошли в Дзержинске (Нижегородская область). В соответствии с законом общественные слушания по этому вопросу иеговистам разрешила провести местная администрация. Месяц адепты этого учения собирали голоса «за» и «против». На слушания были приглашены жители города. Перед ними выступили представители «Свидетелей Иеговы», православный священник Михаил Голик, преподаватель сектоведения Московской духовной академии Роман Конь. Обсуждения проходили бурно. По итогам общественных слушаний была принята резолюция об отказе «Свидетелям Иеговы» в выделении земли под строительство. Согласно уставу города, резолюция поступит на рассмотрение мэра Дзержинска, и уже он, руководствуясь общественным мнением, должен будет вынести окончательное решение.

Кинокритики освистали в Каннах «Код да Винчи»
Накануне открытия Каннского фестиваля «Код да Винчи» получил отрицательную оценку кинокритиков, собравшихся на Лазурном берегу.
По мнению обозревателей, фильм лишен всякой интриги, режиссер дает слишком много разъяснений, расследование героев проходит механически, игра же актеров лишила персонажей «всякого содержания». Ключевая фраза главного героя, которого играет Том Хэнкс, объявляющего своей визави в облике героини Амели, что она является потомком Христа, была встречена громким хохотом зала.
После нескольких свистков кинозал опустел.

Житель Кемеровской области, начитавшись кришнаитских книг, зарубил топором дочерей и ранил жену
Житель деревни Береговая Кемеровской области, увлекавшийся чтением кришнаитских книг, в Пасхальную седмицу отрубил головы двум своим дочерям и ранил жену. Как сообщил руководитель Новосибирского отделения Центра религиоведческих исследований протоиерей Александр Новопашин, родной отец зарубил топором двух дочерей 13 и 11 лет, Татьяну и Маргариту, и ранил жену. Из беседы с матерью девочек стало известно, что ее муж, отец убитых детей, Николай Родиков, с середины 90-х годов настолько увлекся учением о Кришне, что голодал по 50 дней, не принимая пищи «во имя Кришны». Через несколько лет, будучи удачливым фермером, имея дом, землю, трактор, скотину, Родиков сжег имущество, по его словам, принеся его в жертву Кришне, ничего не позволив вынести, чем обрек семью на нищету. После этого он был обследован у психиатра, по его заключению психически здоровым.
Характерным для убийцы были частые слова: «Во мне живет Кришна!». Детей Николай очень любил, жену никогда «пальцем не тронул». В течение месяца, предшествующего убийству, отец с новой силой увлекся чтением книг. В ночь с 25 на 26 апреля Николай Родиков ушел ночевать отдельно от семьи в баню. Рано утром, войдя в дом, он совершил непоправимое. Милиция застала Николая с окровавленными руками, он кому-то молился.
Александр Новопашин отметил, что недавно правоохранительные органы Новосибирска зафиксировали факт угроз в адрес православного священника Андрея Ромашко, с которым местные кришнаиты пообещали расправиться еще изощреннее, чем это было в Туве с иеромонахом Григорием Яковлевым, когда назвавшийся кришнаитом преступник отрезал несчастному голову.
По словам протоиерея, меру «миролюбивого» учения кришнаитов красноречиво раскрывает и недавний инцидент в Московском метрополитене, когда жертвой агрессии кришнаита Сергея Косенко (тридцатитрехлетнего гражданина Молдовы, без документов и без определенного места жительства), торговавшего без разрешения кришнаитской литературой на станции «Кузнецкий мост», стал известный религиовед профессор Александр Дворкин.

Депутат новгородской думы выиграл суд против сайентологов
В городском суде состоялось оглашение решения по иску депутата Думы Великого Новгорода Александра Дейна к сайентологам.
Весной прошлого года получавший жалобы избирателей на деятельность сотрудников новгородского Центра распространения дианетики и сайентологии, располагавшихся в том же здании, что и фирма НПС, депутат Александр Дейна предложил сайентологам покинуть эти помещения. После этого новгородский Центр распространения дианетики и сайентологии распространен «Доклад-уведомление», в котором содержалась характеристика действий и высказываний Александра Дейны как нарушающих нормы Конституции России и ряда гарантирующих свободу вероисповедания международных документов. По мнению депутата, новгородский сектантский центр распространил в отношении его порочащие и ложные сведения и тем самым нанесли ущерб чести и достоинству.
Суд признал правоту истца и присудил взыскать с ответчика компенсацию в размере 10 тыс. руб. Кроме того, как сообщил депутат, суд приговорил ответчиков отозвать «клеветническое» письмо из прокуратуры Новгородской области, новгородской областной и городской дум. «После перечисления денег и оплаты всех экспертиз будет решен вопрос о направлении денег, если таковые останутся, на благотворительность. Я по прежнему намереваюсь оставить себе только один рубль», — сообщил А. Дейна.
Приговорен к штрафу глава мормонской общины Ростова-на-Дону, ударивший прихожанку за отказ поделиться с сектой имуществом
Мировой суд Советского района Ростова-на-Дону приговорил главу городского отделения секты «Церковь Иисуса Христа святых последний дней» (мормоны) к штрафу за оскорбление бывшей прихожанки.
Как сообщил представитель суда, обвиняемый Арменак Меликсетян признан виновным в совершении преступления. Ему назначено наказание в виде штрафа в размере 5 тыс. рублей. Как следует из материалов дела, в марте нынешнего года А. Меликсетян при свидетелях оскорбил и ударил бывшую прихожанку церкви. Согласно заявлению пострадавшей Ирины Лозиной, неприязненные отношения у них возникли в августе 2003 года, когда она вышла из членов секты, «так как церковь стала настойчиво требовать от нее передачи принадлежащего ей имущества». В частности сам А. Меликсетян требовал от нее прописать в ее квартире незнакомых ей людей.
На Камчатке милиция помогла Кашпировскому «усмирить» журналистов и православных
Помощники Анатолия Кашпировского напали на пикет, организованный Камчатским православным апологетическим центром. Милиция Петропавловска-Камчатского не защитила пикетчиков от нападавших.
Как сообщил руководитель Камчатского православного апологетического центра священник Михаил Неверов, помощники Кашпировского несколько раз совершали нападения на пикет, организованный православными верующими против сеансов Анатолия Кашпировского. «Официальному представителю Кашпировского на Камчатке Николаю Горелику не понравилось, что журналист Камчатской епархии София Никитина фотографировала пикет и самого Горелика. Выкрикивая всевозможные ругательства, Горелик избил женщину. Её с сотрясением мозга доставили в травмопункт», — заявил отец Михаил. По его словам, вызванная по тревоге милиция проявила крайнюю халатность и не задержала нападавшего, кроме того, долго препятствовала подаче пикетчиками заявлений против Горелика. «Как выяснилось позже, милиция вообще получила указания охранять только Кашпировского, на которого, якобы, могли напасть православные. Защищать же людей от кашпировцев, оказывается, вообще не входило в планы милиции», — удивлялся православный священник. Он добавил, что днем раньше тот же Горелик со своими товарищами напал на представителя епархиального пресс-центра Юрия Перменко и пытался вырвать видеокамеру. Только вмешательство участников пикета смогло предотвратить избиение православного журналиста. По словам отца Михаила, Николай Горелик вырывал плакаты у православных верующих. К православной общественности с заявлением о недопустимости пропаганды оккультизма и магии присоединился и Камчатский совет ветеранов.

Протестантизм
Бельгийские церкви на глазах превращаются в мечети
Около 20 католических церквей и часовен Бельгии в течение нескольких последних недель по инициативе епархиальных властей были превращены в убежища для нелегальных мигрантов-мусульман. Как сообщает «Брюссельский журнал», бельгийские епископы таким образом решили противодействовать чересчур жесткой, по их мнению, политике властей, в соответствии с которой мигрантам из других государств запрещено находиться на территории страны без документов, удостоверяющих личность. В результате такой политики бельгийской католической епархии во многих церквях на стенах появились плакаты и покрывала с изображениями имени Аллаха и кораническими сурами. Алтари отодвигаются в угол, а статуи Девы Марии завешиваются одеждой, чтобы не смущать верующих-мусульман во время совершения намаза.
«Епископы настолько игнорируют ситуацию, что не замечают, как на их глазах церковь становится мечетью», — отмечает издание.
Мигранты прямо в зданиях церквей разбивают палатки, к их услугам радио, телевизоры и компьютеры от католических благотворительных организаций. По мнению автора публикации, «исламский мир никогда бы не допустил превращения мечети в спальню для неверных».

Англиканская церковь критикует певицу Мадонну за использование во время шоу образа Христа
Англиканская церковь выступила с критикой в адрес певицы Мадонны за то, что во время представления в Лос-Анджелесе она появилась распятой на кресте. «Почему человек, обладающий таким большим талантом, считает необходимым рекламировать себя, оскорбляя так много людей?» — говорится в заявлении Церкви. Мадонна исполнила балладу «Live To Tell», свисая с большого зеркального креста. Дэвид Мюир из Евангелического союза также обвинил певицу в «вульгарной бесчувственности». «То, как Мадонна использует христианские образы, — оскорбительно и опасно, —сказал он. — Она должна отказаться от их использования в ходе своего турне».
Представитель певицы пока никак не прокомментировал это заявление.
Церковь выражает недовольство творчеством певицы не впервые. В 1990 году Папа Римский Иоанн Павел II призвал к бойкоту ее концертов. Новое международное турне Мадонны под названием «Исповеди» открылось в Лос-Анджелесе в воскресенье. Оно будет продолжаться 51 день.

Бразильский гангстер, разыскиваемый полицией, проник в тюрьму, чтобы прочесть проповедь
Гангстер из Рио-де-Жанейро Алберико Медейрос, разыскиваемый полицией по обвинению в торговле наркотиками и других преступлениях, переквалифицировался в «проповедника». Так, недавно он проник в тюрьму и выступил перед 480 заключенными. Медейрос охотно поведал о том, как употреблял наркотики и возглавлял крупную преступную организацию.
Однако, по признанию А. Медейроса, поверив в Бога, он отошел от криминальных дел. «Он мог раскаяться в своих грехах, но его разыскивает полиция. Не укладывается в голове, как он осмелился появиться в тюрьме в таком качестве, рассказывая о своих преступлениях, и даже никто не остановил его», — заявил следователь по делу «авторитета».

Разное
Экс-премьер Эстонии назвал недопустимым отсутствие упоминания Христианства в конституции Евросоюза
Бывший премьер-министр Эстонии Март Лаар считает неприемлемым, что в проекте Конституции Европейского Союза нет упоминания о Христианстве.
«По моему мнению, является скандалом, что Европа не вписала Христианство в конституционный договор. Ошибочно говорить о греко-римской культуре, проходя мимо Христианства. Конституционный договор не может базироваться на лжи», — сказал в интервью Радио Ватикана входящий в Союз Отечества Лаар. Говоря о возможном вхождении Турции в ЕС, Лаар сказал, что полностью поддерживает по этому вопросу позицию бывшего канцлера Германии Гельмута Коля. «Мне всегда нравился критерий, который Гельмут Коль установил для вхождения Турции в ЕС. Турция будет готова к вступлению тогда, когда в Анталии станет возможным строительство христианской церкви. Как возможно сейчас строительство мечети в Гамбурге», — процитировал слова экс-канцлера Лаар.

Премьер-министр Израиля признался, что каждое утро благодарит Бога за существование США, Джорджа Буша и Кондолизы Райс
Премьер-министр Израиля Эхуд Ольмерт в преддверии своего визита в США дал интервью американским журналистам, в ходе которого он заявил, что каждый день благодарит Бога за существование Соединенных Штатов, Джорджа Буша и госсекретаря Кондолизы Райс. «Он рассказал, что просыпается каждое утро и говорит себе: «Господи, спасибо за то, что есть Америка, спасибо, что есть Джордж Буш и Кондолиза Райс — самые достойные люди, с которыми я могу говорить и консультироваться и которые могут дать мне совет и оказать поддержку», — говорится в статье New York Times.

По материалам электронных СМИ подготовил Андрей Коваль

Архиепископ Переяслав-Хмельницкий Митрофан встретился с главой Русской Православной Старообрядческой Церкви митрополитом Корнилием. Встреча, в ходе которой управляющий делами УПЦ архиепископ Митрофан и митрополит Корнилий обменялись приветствиями, прошла в теплой, радушной обстановке. Управляющий делами УПЦ отметил, что сегодня существуют все предпосылки для конструктивного диалога между иерархами и верующими УПЦ и РПСЦ. Митрополит Корнилий поблагодарил за гостеприимный прием, поделился своими мыслями касательно актуальных проблем православия в современном мире и подчеркнул, что настало время благоприятное для возрождения святынь и проповеди православных истин. Владыка Митрофан вручил Предстоятелю РПСЦ икону Божией Матери, написанную лаврскими мастерами.
Митрополит Корнилий любезно согласился побеседовать с журналистом Пресс-службы УПЦ.

— Владыка, с какими чувствами Вы приехали сегодня в Киево-Печерскую Лавру?
— С чувством благоговения, потому что Лавра — это великая православная святыня. Для нас большая честь и ответственность начинать свой визит в Украину, в Киев именно с этого святого места. Встреча со святыней даст нам покров тех святых, которые молились здесь и подвижнической жизнью угодили Богу. Мы с уважением относимся к тому спасительному делу, которое совершалось и совершается в Лавре, — просвещению и спасению душ православных. Старообрядцы всегда помнят духовные истоки древности, заложенные на этой земле. Нас духовно укрепляет то, что здесь наши общие православные корни, которые помогут начать диалог старообрядцев с Русской Православной Церковью. Я думаю, что с Божьей помощью начав диалог, мы сможем выйти на конструктивные действия. Святая Киево-Печерская Лавра уже сегодня выступает как связующее звено, как святыня, которая вдохновляет, укрепляет и духовно сплачивает нас.

— Целью Вашего визита на Украину является подготовка к собору старообрядцев?
— Да, идет подготовка к юбилейному собору, который должен пройти в сентябре на украинской земле. Это будет наш знаменательный собор, созываемый в честь 160-летия нашей Белокриницкой иерархии. Это событие будут праздновать русские православные старообрядцы и в Украине, и в Румынии, и в других странах. Мы должны возрождать наши традиции, показать всем, что старообрядцы, которые рассеяны по всему миру, едины общей молитвой, заботой о судьбах православных.

— Какие вопросы будут обсуждаться на соборе?
— Вот уже 10 лет не было вообще никаких контактов между старообрядцами России и Украины, и потому событие собора имеет для нас большое значение. Намечено обсудить вопросы, которые вызывают определённые трудности во взаимоотношениях между старообрядцами, вопросы по отдельным приходам. Но мы думаем, что они вполне разрешимы. Будем обсуждать вопрос о канонизации общих святых, которые прославили нашу Церковь, вопрос о взаимоотношении с властями по возрождению наших святынь, в частности Белой Криницы, которая является большим историческим комплексом, о восстановлении ее статуса как общей святыни старообрядцев.

— Вы упомянули о диалоге с Московской Патриархией. Какие камни преткновения существуют в этом вопросе?
— Сейчас об этом еще рано говорить, поскольку были сделаны только первые шаги. Сам процесс диалога пока на стадии подготовки. Комиссии по этому вопросу были созданы совсем недавно. Со стороны Московского Патриархата комиссия собиралась только два раза, а с нашей стороны единожды. Пока идет наработка тех вопросов, которые мы могли бы обсуждать, потому рано говорить о каких-либо результатах. Мы уверены, что пришло время засвидетельствовать миру православное единство, ибо в условиях инославной экспансии это нам особенно необходимо. В решении сложных вопросов мы всегда опирались на наши святыни, которые являются нашим духовным фундаментом, нашими корнями, служат веским доводом необходимости начала этого диалога.

— Владыка, как Вы оцениваете труды по сближению старообрядцев с РПЦ ректора Одесской духовной семинарии архимандрита Евлогия (Гутченко)? Как известно, один из представителей РПСЦ проходит обучение в ОДС.
— Такой опыт мы оцениваем положительно. Об этом говорил владыка Савватий и при встрече с владыкой Митрофаном, и с послом Российской Федерации. Действительно, такие контакты — это мостик, который прокладывает путь к началу нашего диалога. И это даёт нам уверенность, что будут благие результаты.

— Как Вы оцениваете современное положение старообрядцев?
— Ныне время благоприятное для старообрядцев, которые более 300 лет испытывали гонения и притеснения. Слава Богу, сегодня нас физически не уничтожают, как это было при советской власти. Сегодня власти даже помогают нам возрождать наши святыни. В конечном итоге, все зависит от наших молитв и благодарности Господу, упования на Его всесильную помощь. И мы благодарим Бога за то, что Он дает время благоприятное, которым мы имеем возможность пользоваться во благо нашей Церкви, и всех тех, кто ищет спасения в Православии.
Беседовал Андрей Коваль

Голова Всеукраїнського православного
педагогічного товариства

«Я єсть народ, якого Правди сила
Ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила,
А сила знову розцвіла»
П. Тичина «Я утверждаюсь»

Сьогодні, коли бездуховність, моральна і фізична розпуста, вульгарність і цинізм заполонили екрани телевізорів, сторінки газет, журналів і книжок, коли все це нав’язується як “загальнолюдські цінності”, норми людського буття, наше суспільство нарешті одумалося і згадало, хто ми є. Згадало, що за нами тисячолітня православна культура, у світлі якої віками жили наші предки.
23 липня 2005 року Президент в своєму виступі у Києві сказав: “Ми повинні вчити наших дітей українській мові, українській культурі й українській тисячолітній традиції”.
Біля витоків нашої культури стояли святі рівноапостольні Кирило і Мефодій. Саме їм, творцям нашої абетки, яка дістала назву кирилиці, ми зобов’язані благодаттю славити Господа рідною мовою.
Актуальність викладання християнської етики в навчальних закладах
Є ціла низка причин, які свідчать про нагальну необхідність викладання християнської етики в освітніх закладах України.
Це:
· необхідність ефективного соціально-економічного розвитку Української держави
· інтеграція в європейський та світовий простір
· відсутність реально підтриманих державою чітких ідеологічних орієнтирів
· духовно-моральна криза в українському суспільстві
· криза основних виховних інституцій — сім’ї, школи, громади
· руйнівний вплив телебачення та Інтернету
· різке падіння духовного і фізичного здоров’я української молоді — демонстративно неадекватна поведінка, агресивність, тютюнопаління, алкоголізм, наркоманія, дошлюбне статеве життя, самогубство, бродяжництво
· світові проблеми — проблеми екології, загроза тероризму
і найголовніше:
· прагнення до використання перевірених вітчизняним та зарубіжним досвідом християнських цінностей.
Минуле, ХХ століття важко далося народу України. “Календарі атеїста” з їхніми антирелігійними анекдотами, кафедри атеїзму в університетах та величні собори, переобладнанні під концертні зали, поступово привчили суспільство жити без Бога і богослужіння. Церкву зачинили у храмові огорожі з жандармською забороною “писати і малювати”, і поступово цей “тихий прихисток для змученого світу” в свідомості людей став нічим іншим як бабусиними оповідками з запахом нафталіну.
Споживацтво, яке вже не ховається під іншими машкарами, відкрито запанувало над суспільством як стереотип взаємовідносин з дійсністю, як сурогатний світогляд.
Не можна не помітити, що лейтмотивом всього сучасного розвитку є автономія людини по відношенню до Бога та інших людей, автономія, яка все більше зростає. У свідомості людей непомітно сталася переорієнтація до індивідуалістичних орієнтирів і цінностей. Індивідуалізм став нормою суспільних, сімейних, політичних, виробничих відносин. Ми живемо в іншому світі, абсолютно іншій реальності та щоденно зустрічаємось у тій чи іншій формі з виявом войовничого персоналізму. Відносини духовно-родинні поступилися функціональним. Навіть кревно-родинні стосунки нівелюються на догоду “правам” та “свободам”, регулюються зовнішнім, правовим чином, проголошують самореалізацію як мету.
Тому сучасна православна педагогіка повинна протиставити цьому об’єднання людей, даючи їм спільне підґрунтя, приводи до спільного діяння, спільної відповідальності, спільності життя й інтересів.
За кілька віків наука освіти виробила власні позитивні цінності: раціоналізм, знання, прогрес, розум. Ці цінності довгий час були і залишаються орієнтиром у становленні й удосконаленні освіти. Але цей шлях дав і багато негативних явищ: повну ізоляцію від культури, дегуманізацію науки, і наукової творчості тощо. Наприкінці ХХ століття ці побічні результати прогресивного розвитку науки і освіти перетворилися на головні й стали викликом людині й людству ХХІ сторіччя.
Трагедія сучасного життя в тому, що з-під ніг людини вибиті тверді основи моральності й духовності. “Не плоть, а дух растлился в наши дни, и человек отчаянно тоскует” — характеристику, яку дав поет Федір Тютчев сучасному йому суспільству, повною мірою можна віднести й до нашого часу.
У цьому зв’язку відомий філософ І. Ільїн писав, що на початку ланцюжка причинно-наслідкових зв’язків, які ведуть до загибелі культури і держави, лежить духовна криза особистості та суспільства.
Світська та духовна освіта
Слід наголосити: не буває духовності “взагалі як такої”, у відриві від певної релігійної системи. Всі ж намагання створити моральну систему, яка була б дієвою, але при цьому не базувалася на жодній з існуючих релігій, призводять до створення ще однієї, нової релігії, або до повної безпорадності перед окультизмом і сектантством, які вже сьогодні приходять до наших дітей і без нашого дозволу калічать не тільки психіку, але й життя.
Глибокий аналіз цього явища дав видатний український педагог Г.І. Ващенко на прикладі морально-виховної системи колишнього СРСР і фашистської Німеччини. Говорячи про духовне відродження нашої країни, треба зауважити, що саме поняття духовність не є однозначно позитивним. Комунізм, нацизм, фанатичний релігійний фундаменталізм по-своєму духовні, але ця духовність руйнівна.
Протягом тривалого часу в суспільстві сформувалися поняття “світська освіта” і “духовна освіта”. Штучне, некоректне протиставлення цих двох понять, яке отримало в нашій країні правове оформлення після перевороту 1917 р., веде до руйнування духовно-моральної та історико-культурної єдності суспільства. Освіта не може бути не духовною. Але духовною в повному розумінні цього слова світська освіта може бути тільки, співпрацюючи з релігійною.
Світська педагогіка розуміє життя людини як тимчасовий період, обмежений рамками земного життя. Педагогіка, що походить з релігійного ґрунту, розглядає буття людини в категоріях “вічності” й “безсмертя” й спрямовує виховання на конкретну особистість, яка пов’язана відповідальністю перед Богом не тільки за своє життя, але і за зберігання і розвиток історичних і культурних традицій народу, частиною якого вона є.
Світська педагогіка, декларуючи духовне життя, має на увазі лише його психологічне проявлення, підмінює духовне душевним, старанно уникає визнання реальності духовного світу. Досвід обґрунтованого релігійного виховання показує, що не можна “організувати” духовне життя в людині через розвиток інтелекту, волі або почуттів, хоча духовне життя і опосередкується цим розвитком душевних складових.
У світській педагогіці поняття добро і зло носить відносний характер. У християнській педагогіці вони абсолютні: зло не можна виправдати і не можна естетизувати, що, на жаль, стало характерною рисою сучасності.
Свобода в сучасному західному світі і школа демократичного суспільства витіснила Євангельську свободу, і освіта стала потрібною не для життя, а для кар’єри. Школи, які йдуть поза релігійною освітою, невідворотно ведуть до невір’я й атеїзму. Як показала практика, відокремлення школи від церкви призводить, за словами нашого земляка філософа і богослова протопресвітера Василя Зеньковського, до того, що атеїзм, запліднений гуманізмом, прагне витіснити християнство не лише у школі, а й у житті. Ми, повіривши у механічний прогрес людства, піддалися хибній думці, що і наш народ, наша молодь сама обиратиме для себе істину з великої кількості думок, забуваючи, що поняття свободи — це свобода вибору між добром і злом, між любов’ю і ненавистю, це прагнення душі до духовного миру.
На це звертає увагу професор О. Вишневський: “Моральна поведінка — це не лише знання правил моралі, а й прийняття їх, життя, відповідне до них, віра в них, готовність їх відстоювати”.
Віру нав’язати неможливо. З позиції богослов’я віра — дар Божий, з позиції філософії — діяння свободи. Але образ і сутність віри мають бути доступними для зростаючої самосвідомості. І це вже зрозуміло багатьом. Серед громадян почав формуватися соціальний запит на цілісну, орієнтовану на християнські цінності освіту, до того ж таку, яка вбирала б у себе, а не заперечувала зміст світської наукової освіти.
Утім, проблеми формування духовності особистості на основі християнських моральних цінностей вже стоять у центрі уваги не лише Церкви, але й освітян і науковців. Теплих слів заслуговує робота академіка АПН Ольги Василівни Сухомлинської під промовистою назвою “Духовно-моральне виховання дітей та молоді: загальні тенденції й індивідуальний пошук”. В ній ідеться про те, що формування духовного світу дітей і молоді, духовності як провідної якості особистості — велике і складне завдання, що стоїть зараз у центрі уваги педагогів, учителів, вихователів, батьків, широкого педагогічного загалу… Виникає гостра потреба в залученні християнських цінностей до процесу виховання дітей, визначенні основних засад, цілей напрямів, змісту, форм і методів формування духовності на їх основі.
За oстaннi десятилiття зруйнувались традицiйнi для українцiв переконання в необхiдностi дбати про репутацiю чесної людини, якiй довiряють. З метою матеріального життєвого успiху як кiнцевої мети пропагуються далеко не гуманні засоби, а духовнi чесноти стали втрачати свою дiєвiсть. Це роз’єднало людей, поглибило загальну кризу моральності.
Зауважимо, що без Церкви, без духовенства, важко буде щось зробити в царині духовності.
Православ’я як вищий сенс українського народу
Нам необхідно повернутися до Православ’я, оскільки саме воно стало основою для утвердження найхарактерніших ознак української культури як цілісної системи цінностей. Християнство не є національною релігією для жодного народу, бо в його центрі не національна ідея, а ідея спасіння. Однак християнство і, зокрема, Православ’я — як основна релігія українців — освятило національні інтереси, національні ідеї, національні традиції, сповнивши їх вищим змістом любові, самопожертви, доброзичливості, миролюбства, милосердя, прощення.
Саме впливом православної віри обумовлені позитивні якості національного типу українського характеру, вдачі, родинного устрою, організації побутового життя, а також реакція на оточуючий світ, сила любові до Батьківщини, здатність бачити та вбирати найкраще з потужних культурних джерел. Історія України доводить, що найвищого розквіту наше суспільство, його культура та освіта досягали в ті епохи, коли Православна Церква і влада стояли поруч і разом докладали зусиль для піднесення й розвитку української держави.
Саме така співпраця на часі. Повернення сьогодні до цінностей, що є «твердинею» нації і, насамперед, до Православної Церкви, яка завжди була дбайливою та лагідною матір’ю для нашого народу, забезпечить збереження рідного дому та повагу до нього інших.
Зараз усім нам, мов блудному сину, треба повертатися до Отця Небесного, переосмислювати, які цінності життя вічні, а які — тимчасові. Духовний вакуум, примусово створений у недалекому минулому, сьогодні поступово заповнюється, і люди активно шукають сенс буття. На жаль, забуваючи про одвічні духовні та національні традиції, звертають свій погляд на Захід, намагаючись там знайти еталон суспільного і духовного життя. А звідти подають нам «руку допомоги», запрошуючи йти чужим шляхом. Усіма можливими способами — через ЗМІ, систему освіти, мистецтво, політику, за допомогою прозелітичних (віровідступницьких) місій нав’язується нам чужинницький стиль життя та світогляд. Тут варто згадати слова Бориса Олійника:
Відкриті наші предківські чертоги
Усім,
Хто має помисли незлі.
Прийдіте з миром!
Та, заради Бога,
Не вчіть нас жить на батьківській землі.
16 років тому ми відзначали не лише 1000-ліття Хрещення Русі, а і ювілей освіти на її теренах. Бо ж разом із візантійськими архієреями прийшли до нас і вчителі. Як мовиться у «Повісті минулих літ», святий рівноапостольний князь Володимир одразу після прийняття Хрещення видав указ, згідно з яким священики шукали кмітливих і здібних дітей та віддавали їх до шкіл, заснованих при монастирях та великих соборах. І наслідки просвіти не забарилися виявитися.
У середині XVII ст. архідиякон Павло Алеппський, супроводжуючи антіохійського патріарха Макарія до Москви, так описав свої враження про Україну: «По всій землі козаків ми побачили чудову рису, що вразила нас: всі вони, включаючи жінок та дітей, знають грамоту, порядок церковного богослужіння та піснеспіви. Навіть дітей-сиріт священики не залишають на вулиці, але піклуються про них та навчають грамоті».
Що ж ми маємо сьогодні? Так, світський характер школи задекларовано, але ж вона мусить відкривати дітям багатство Православ’я в культурі та історії нашого народу. Є рівність релігій перед законом, але це ні в якому разі не означає їхньої тотожності перед культурою, історією людства, а надто — Київської Русі. Зрозуміло, що внесок Православ’я в національну культуру (літературу, мову, етику) годі й порівнювати з намаганнями деяких новомодних конфесій, тому держава та школа повинні бути зацікавленими у всебічній підтримці нашої національної віри.
Настав час з православної точки зору дивитись на історію християнського мистецтва, церковної архітектури. Мусимо постійно нагадувати дітям, що запорозькі козаки захищали не просто рідний край, свій народ, але й свою Православну віру, свою Православну Церкву.
Вони мають знати імена національних світочів, цвіт і гордість українського народу — святих митрополитів Іларіона, Петра Могилу, Дмитра Ростовського (Туптала). Не зайве нагадати, що такі видатні українці як Тарас Шевченко і Григорій Сковорода, Костянтин Ушинський і Микола Пирогов, Іван Котляревський і Микола Гоголь, низка інших достойних людей були православними.
У духовно-освітній спадщині нашого народу перлинами сяють: «Повчання Володимира Мономаха дітям», «Слово про закон і благодать» св. митрополита Іларіона, творчість святителя Петра (Могили) та П. Юркевича, спадщина Києво-Могилянської академії, народна педагогіка К. Ушинського, діяльність С. Русової та інших.
Заглиблюючись в українську народну культуру, з’ясовуючи феноменальність цього явища, потрібно враховувати перш за все той факт, що саме Православ’я сформувало історію та культуру України. Воно стоїть біля витоків нашої державності, з ним пов’язаний перший вихід України на світову арену як рівноправної, визнаної в світі держави. Православ’я відіграло виключну роль в життєвому устрої нашої держави, суспільства, сім’ї, людини, нашої духовності та моралі. Православні християнські ідеї лягли в основу формування філософської системи, якій немає аналогів у світі.
Потрібно надати дитині інформацію про ту релігію, яка є основою моралі й культури нашого народу. Втрата юним поколінням духовно-моральних основ нації веде до загального забуття традицій свого народу, його історії та культури.
Сьогодні розроблені та впроваджуються у школи України начебто позаконфесійні, а іншими словами “позавіронавчальні” програми, які дають уяву про основні моральні положення, загальні для всіх релігій та віросповідань, задовольняючи тим самим будь-яку культурологічну систему. Така концепція — атеїстична. Цей підхід небезпечний, оскільки, базуючись на суто теоретичному викладенні він призводить до вихолощування самої суті духовного виховання, що полягає у представленні певних світоглядних орієнтирів у житті.
Де взяти вчителів?
Перед нами зараз стоїть велика проблема: доля майбутнього кожної нації — в руках окремих осіб, а особи ці — вчителі шкіл, які вкорінюють ті чи інші моральні ідеали в серця дітей. За словами професора П. Ковалевського, “вчителі можуть бути благодійниками людства, але і можуть загубити ціле покоління…” У народі завжди казали так: “май дух і вмій збудити його в дітях”. Ті, хто сьогодні покликані на високу ниву національної педагогіки, не мають достатньо знань в духовній сфері, а значить, не спроможні повноцінно допомогти дітям у вирішенні духовних питань.
У багатьох вчителів відсутня будь-яка релігійна освіта. Засновник наукової педагогіки К. Ушинський вимагав, щоб учитель був людиною насамперед глибоко віруючою, вимагав свідомого проникнення до християнських джерел педагогічної науки. Прот. В. Зеньковський зазначав: “Більшість сучасних педагогів бояться релігійного обґрунтування педагогіки. Вони, визнаючи за дитиною право «бути самим собою», відчувають відразу до будь-якого насилля над особистістю дитини. Але захист свободи в розвитку дитини зовсім не суперечить релігійному обґрунтуванню педагогіки, а навпаки тільки в ньому і отримує належний зміст”.
Ми багато років були позбавлені релігійного виховання. Повна відсутність релігійних знань на фоні пошуку світоглядної альтернативи зруйнованому ідеологічному атеїзму привело до незахищеності щодо до будь-якої релігійної проповіді. Саме ця ситуація привела до нестримного зростання захоплення окультизмом, магією. Велика кількість дітей опинилася в тенетах тоталітарних сект або культів. Це призводить до незворотних змін у психіці дитини.
Серед громадян почав формуватися соціальний запит на цілісну християнську основу, до того ж, таку, яка вбирала б у себе, а не заперечувала зміст світської наукової освіти.
“Для розбудови української сучасної системи освіти, — за словами професора Дрогобицького педуніверситету Омеляна Вишневського, — необхідна християнська стратегія, яку лише потрібно доповнити розвитком в дитині «практицизму», до чого спонукають нас процеси державотворення”.
Де взяти підручники?
Церковні й світські педагоги нині уже можуть користуватися низкою підручників і посібників, написаними православними авторами в останні роки. Це “Основи благочестя”, який використовується в Литві, Росії, Словаччині, написаний нашою землячкою Ольгою Янушкявічене і перевиданий в Україні Всеукраїнським Православним педагогічним товариством.
Видані також посібник для молодших класів “Божий світ і я” (автор — священик Богдан Огульчанський), хрестоматія християнської літератури “Таємниця твоєї душі” (упорядник — священик Вадим Семчук), православна читанка “Дорога додому” (автор — Ганна Куземська) та інші. Всі ці книги вже рекомендовані до використання в загальноосвітніх навчальних закладах Міністерства освіти і науки України.
Робота над створенням удосконалених програм і підручників триває.
Погляд у Європу
Європейській досвід багатьох країн — зокрема Німеччини, Швеції, Греції, Румунії, Литви, Росії, Білорусі, Фінляндії, де загальна освіта за законом є світською — показує, що впровадження в шкільну освіту предметів, зміст яких має елементи релігійного, а зокрема християнського, віровчення і світогляду — обов’язково відбувається через партнерські стосунки, діалог, консенсус держави і традиційних церков цих країн.
Безумовно, кожна з цих країн йшла своїм шляхом. Та й стан суспільства в різних країнах також багато в чому різниться. Проте буває корисним звернути увагу на закордонний досвід, щоб краще зрозуміти власну ситуацію і перевірити, чи немає там корисних наробіток, які можуть бути використані й у власній країні.
У Німеччині викладання релігії (зверніть увагу: не християнської етики, а саме релігії) здійснюється в усіх школах країни нарівні з іншими предметами, і є, таким чином, повноправним предметом.
Повноправний предмет є обов’язковим для всіх, а позитивна оцінка необхідна для переходу в наступний клас. Основою для цього є Конституція ФРН. В статті 7 пункту 3 Конституції записано: “Релігія викладається в загальноосвітніх школах як повноправний предмет”.
Викладання релігії входить до навчального розкладу і є чітко фіксованим для всіх типів шкіл. Воно базується на навчальних планах, за розробку яких несе відповідальність держава. Ці плани розробляє спеціальна комісія науковців, причому уряд узгоджує її склад з представниками церков. Звичайно, перед остаточним затвердженням план погоджують з церквами.
Підготовка викладачів з релігії ведеться у державних вищих навчальних закладах. Навчання майбутніх учителів триває не менше трьох років (для викладачів недільних шкіл) і не менше чотирьох — для решти. Навчання у ВНЗ закінчується першим державним іспитом, потім слідує дворічна практика у спеціальному навчальному закладі, де випускники набувають навички викладання. Після практики — другий державний іспит.
Але після цього викладач має дістати рекомендацію церкви для майбутньої діяльності. При цьому, якщо приватне життя викладача не відповідає церковним принципам, то церква має право відхилити таку кандидатуру.
Якщо не вистачає викладацьких кадрів, церква має право направити священиків для роботи в школі. Та для цього потрібна згода з боку держави. Для того, щоб церкви дістали право мати уявлення про роботу вчителя, вони мають право, після узгодження з департаментом освіти, спостерігати за його роботою.
Ситуація в Польщі на початку 90-х років вельми нагадувала сучасну ситуацію в Україні. Після того, як ввели уроки Закону Божого у школах, виникла велика проблема (у тому числі й перед Православною церквою), як підготувати у короткий термін законовчителів. Був відновлений курс катехітично-педагогічний. Навчання на цьому курсі тривали один рік, заняття велися у вечірніх та заочних школах. Випускники отримували диплом, який засвідчував право на викладання релігії в громадських школах.
Говорячи про досвід німців та поляків у сфері духовної освіти, зазначимо, як дружньо, з повагою один до одного співпрацювали представники держави і церкви.
У Великій Британії вивчення релігії обов’язкове в усіх державних школах. Кілька років тому Інститут державної політики спробував ініціювати реформу шкільної програми з релігій, заявивши, що “для заохочення дискусії з етнічних проблем серед школярів” необхідно вивчати атеїзм, агностицизм та гуманізм, а до курсу релігії додати філософію та мораль. Однак ця ідея не знайшла підтримки в англійському суспільстві.
Ще одна особливість британських шкіл в тому, що за законом про освіту адміністрація державних шкіл має виділити час для колективної молитви. Утім, молитва — справа добровільна. Якщо батьки приносять до школи заяву про відмову, учень на молитву може не ходити.
Що змінилося?
Протягом останніх 15 років різні релігійні конфесії намагаються вплинути на учбово-виховний процес у середніх школах. Так у західному регіоні (Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська обл.) вже протягом 15 років викладається предмет “Християнська етика” як регіональний компонент (альтернатива цього предмету на регіональному рівні: “Історія краю”) по програмі, складеній УГКЦ разом з УПЦ.
Також протягом останніх кількох років у Криму викладається як регіональний компонент “Історія православної культури Криму” (для мусульман — “Історія ісламської культури Криму”).
Силами Синодального відділу освіти УПЦ та Всеукраїнського Православного педагогічного товариства в останні кілька років проводились науково-практичні конференції, семінари для православних педагогів у Києві, східних та західних регіонах України з метою введення у середніх школах “Християнської етики”. За цей час був накопичений значний досвід у Києві, Криму, Вінниці, Полтаві, Білій Церкві.
За останній рік сталося багато змін.
8 липня 2005 р. Президент України звернувся до Міністерства освіти і науки з дорученням щодо подолання морально-духовної кризи суспільства. В той же час керівники традиційних християнських конфесій України звернулися до Міністерства з листом, в якому пропонується запровадити викладання предмету “Християнська етика в українській культурі” в 1–11 класах як такого, що є альтернативою світському курсу “Етика”, вводиться за згодою батьків і при наявності методично необхідних умов входить в інваріантну частину навчального плану.
Міністерство освіти і науки України зробило перші кроки, йдучи назустріч громадській думці і наполяганням ряду державних діячів. Так, 26 липня 2005 року був виданий наказ №435, яким передбачено “надати батькам право вибору вивчення дітьми, починаючи з 2005/2006 навчального року, предмета «Етика» у 5–6 класах, або факультативних курсів морально — етичної проблематики, що апробується в регіонах. Наприклад, «Основи православної культури», «Християнська етика», «Християнська культури», «Основи мусульманської культури Криму» тощо. Наказом також передбачено що у загальноосвітніх навчальних закладах може одночасно вивчатися предмет «Етика» та факультативний курс морально-етичного спрямування”.
Тим самим наказом для впорядкування та вирішення комплексу питань, пов’язаних з морально-етичним вихованням молоді створено спеціальну комісію за участю науковців, представників освіти та релігійних організацій.
Незважаючи на певні розходження, засідання комісії дало підставу до певного оптимізму. Більша частина її членів, які брали участь в роботі досягли консенсусу щодо концепції та таких основних принципів її впровадження:
· ознайомлення учнів із цінностями християнської моралі, заснованої на традиційному розумінні моральності як благочестя, узгодженості з абсолютними законами істини, добра, любові і краси, гідністю, обов’язком, совістю, честю громадянина своєї Батьківщини;
· сприяння формуванню цілісної, духовно зрілої особистості — громадянина України шляхом пізнання й засвоєння учнівською молоддю багатовікових надбань національної та світової християнської морально-світоголядної традиції й духовної культури.
Відзначимо, що вирішення можливих спірних питань в роботі комісії неможливе при ігноруванні позиції традиційних християнських конфесій України, в першу чергу Української Православної Церкви. Є вкрай важливою співзвучність концепції викладання християнської етики і концепції культурного і духовного відродження України. А це можливо лише за поєднання зусиль держави і Церкви.
Що далі?
Діти — найцінніший скарб, який Господь дарує та довіряє батькам, Церкві й народові. Як ми виховаємо наших дітей, таким буде наше майбутнє. І тому виховання дитини — наш найголовніший, найсвятіший обов’язок. Разом з тим, діти — найбільш незахищена частина нашого суспільства. Трагічною дійсністю є загибель мільйонів ненароджених дітей внаслідок гріха дітовбивства (абортів). А народжені діти приходять у світ, де розповсюджені байдужість, насильство, користолюбство і бездуховність та бракує сердечності, людяності й сімейної теплоти.
Традиційними для Православ’я є як раз прагнення до святості, єдності та педагогічність у підходах до настанов і керівництва. Водночас такий напрям напевно стане краще помічений світським суспільством, давши сучасній культурі свіжий приплив конструктивних, об’єднуючих, творчих сил.
Виховання має звертати увагу не лише на індивідуальне виховання (на цьому і без того наполягає сучасний світ), але на виховання разом, у колі одноліток і в зв’язку з цим колом. Климент Олександрійський каже навіть з цього приводу, що педагогіка повинна мати на увазі цілісність Всесвіту. І по-справжньому християнською ми зможемо назвати свою педагогіку тоді, коли наші діти не тільки засвоять обсяг знань, розбиратимуться в богослужінні і співатимуть на криласі, але також навчаться цінувати дружбу, брати участь у спільних справах, матимуть громадянське відчуття, добре вчитися, мати позитивні захоплення, співрадіти успіхам своїх однокашників і співпереживати, як один, чиюсь невдачу.
Щоб не творилося нині в Україні, але це наша Україна. Нині, може, вона більш за все потребує, щоб православні її любили не словом, але справами й істиною, беручи участь у її долі не в якісь глухій опозиції, а активною працею, умінням об’єднатися і співробітничати. І, звичайно, справи освіти, сьогодні є чи не найактуальнішими.
Нині настав час, коли в незалежній і демократичній Україні голос народу може і має бути почутим, і необхідно розірвати кайдани тоталітарного атеїстичного минулого, коли батьки і діти в родині є християнами, а в школі їх змушують бути матеріалістами або байдужими до християнських коренів нашої культури, освіти, моралі.
Із Церкви має пролунати голос, зважений і вагомий, який скаже слова примирення і співробітництва. Адже, крім нас, у нашому роз’єднаному, розгубленому, комп’ютеризованому світі цього не зможе зробити ніхто.
Треба з чогось починати. І можна погодитися з цілком обґрунтованим побажанням нашого Президента Віктора Ющенка, яке він висловив на нараді з головами облдержадміністрацій 15 червня 2005 року: “Ми зробимо все, щоб починаючи з 1 вересня у середніх навчальних закладах України було введено освітній курс — «Християнську етику». Я розумію, що у певних регіонах України можуть виникати нюанси, але ми — живі люди, ми говоримо про факультативні можливості, ми говоримо про якісь інші форми вирішення цього питання, але друзі, я відверто вам скажу як батько, я не хочу, щоб мої діти випадково вчилися Богу і дороги до нього. Я хочу, щоб вони свідомо це робили і не тільки через сім’ю, а щоб до цього були залучена і українська школа. Я переконаний, що це тільки гармонізує життя і дитини, і людини в Україні”.

Преосвященні архіпастирі! Чесні отці! Дорогі браття й сестри! Пані та панове!
Дозвольте мені щиро привітати учасників ІІ з’їзду Всеукраїнського Православного педагогічного товариства і Міжнародної науково-практичної конференції „Національна система освіти та виховання в Україні: історія, теорія, практика”. Щиро бажаю всім нам всесильної допомоги Божої у здійсненні наших планів.
Я спробую у стислій формі викласти те, якими бачить релігійні освіту та виховання Українська Православна Церква.
І. Релігійні освіта та виховання мають дві основних форми, кожна з яких має право на існування і відіграє специфічну роль у формуванні цілісного світогляду підростаючого покоління.
Перша і «класична» — релігійні освіта і виховання в Церкві. Через церковну проповідь та заняття з вивчення Слова Божого, через участь у спільній та сімейній молитві, через відвідування спеціальних навчальних закладів, як от недільних шкіл, гуртків тощо, діти, підлітки та молодь не лише набувають знань про Бога, а й опановують досвід особистісного богоспілкування, побожного життя, виховують і преображають власне серце, сходять сходами духовного вдосконалення.
Ця форма — виключно прерогатива Церкви, яка розуміє її у відповідності з віровченням та історичною практикою благочестя.
Друга форма, яка набуває актуальності нині, — релігійні освіта і виховання в системі світської освіти. Оскільки саме вона має нині найбільший суспільний резонанс і викликає найбільше дискусій, головну частину моєї доповіді я присвячу саме питанням релігійної освіти і виховання у світській освітній системі.
Нині в Україні постало питання про запровадження викладання в системі середньої освіти предмету, який знайомив би учнів із традиційними моральними цінностями християнства, формував би уявлення про чесноти і гріхи, припустиме і неприпустиме. Ініціатором введення такого предмету виступив особисто Президент України Віктор Андрійович Ющенко.
Було утворено спільну комісію з освітян, науковців і представників Церков та релігійних організацій. За попередніми підсумками роботи комісії запропоновано предмет назвати «Основи християнської етики».
Водночас не можу не зазначити, що запровадження викладання вказаного предмету викликало не лише схвальні відгуки, але й дискусії, і відверту критику. Висловлюються побоювання, що система освіти, яка понад сімдесят років перебувала у стані примусового державного атеїзму й цілковитого заперечення Церкви, тепер зазнає нахилу в інший бік, а місце відвертого секуляризму й атеїзму прагне зайняти клерикалізм.
Однак побоювання ці безпідставні.
II. Релігійна освіта і виховання в світській освітній системі ґрунтуються на законодавстві України, схвалених Україною міжнародних правових актах і традиції цивілізованих країн.
Можливість ознайомлення дітей із моральним вченням християнства ніскільки не суперечить основним положенням міждержавних угод, законодавству України та традиціям багатьох держав.

Міжнародні Закони. Пакти та Угоди
1.1. Міжнародний Пакт про економічні, соціальні та культурні права, прийнятий XXI сесією Генеральної Асамблеї ООН 16.12.1966 р. Набув чинності в Україні 3 січня 1976 р.
Ст. 13: «Держави, що беруть участь у цьому Пакті, зобов’язуються поважати свободу батьків і в окремих випадках законних опікунів обирати для своїх дітей… школи, які можуть забезпечувати релігійне та моральне виховання своїх дітей відповідно до власних переконань».
2. Конвенція ООН про права дитини. Набула чинності в Україні з 27.09.1991 р.
У преамбулі: Держави-сторони цієї Конвенції, враховуючи важливість традицій і культурних цінностей кожного народу для захисту і гармонійного розвитку дитини, погодились про наведене нижче:
ст. 17. Держави-сторони… забезпечують, щоб дитина мала доступ до інформації, особливо до таких інформації та матеріалів, які спрямовані на сприяння соціальному, духовному та моральному благополуччю, а також здоровому, фізичному і психічному розвитку дитини.
ст. 29. Держави-сторони погоджуються щодо того, що освіта дитини мас бути спрямована на:
в) виховання поваги до прав людини та основних свобод, а також принципів, проголошених у Статуті ООН;
с) виховання поваги до батьків дитини, її культурної самобутності, мови та національних цінностей країни, в якій дитина проживає.

3. Європейська соціальна хартія. Страсбург, 3.05.1996 р.
Ст. 17. Право дітей та підлітків на соціальний, правовий і економічний захист. З метою забезпечення ефективного здійснення права дітей та підлітків рости в умовах, які сприяють всебічному розвиткові їхньої особистості та їхніх фізичних і розумових здібностей, Сторони зобов’язуються самостійно або у співпраці з громадськими і приватними організаціями вживати всіх відповідних і необхідних заходів для:
1. а) забезпечення дітям та підліткам з урахуванням прав і обов’язків їхніх батьків догляду, допомоги, освіти і підготовки, яких вони потребують, зокрема шляхом створення або забезпечення функціонування закладів і служб, необхідних для досягнення цієї мети.

Державні документи України
1. Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року.
Преамбула: «Верховна Рада України.., усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями…»
Ст. 11. Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури.
2. Закон України “Про освіту”, прийнятий 23 травня 1991 року.
Один із принципів освіти — «органічний зв’язок зі світовою та національною історією, культурою, традицією».
3. Національна доктрина розвитку освіти України в XXI ст., прийнята на Всеукраїнському з’їзді освітян України 7–9 жовтня 2001 року.
У розділі «Національне і громадянське виховання» (с. 7): головна мета національного і громадянського виховання — набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу.
4. Указ Президента України від 21.03.2002 р. «Про невідкладні заходи щодо подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій».
П. 2. Міністерству освіти і науки України, Державному комітету України у справах релігій разом з Академією педагогічних наук України за участю церков і релігійних організацій розробити пропозиції щодо впровадження духовно-моральних цінностей у навчально-виховний процес та подати їх у встановленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України.
5. Закон України «Про захист суспільної моралі» від 20.11.2003 року № 1296
Ст. 1. Суспільна мораль — система етичних норм, правил поведінки, що склалися у суспільстві на основі традиційних духовних і культурних цінностей, уявлень про добро, честь, гідність, громадський обов’язок, совість, справедливість.
Окрім цього, існує добрий досвід і хороші напрацювання щодо створення регіональної нормативно-правової бази для запровадження викладання традиційних для України християнських цінностей в системі світської освіти (наприклад, у західному регіоні).
Традиції провідних цивілізованих країн засвідчують: викладання основ християнського світогляду в системі світської освіти цілком можливе.
У світі існує багато моделей світської освіти у державних (муніципальних) школах. І досвід формування світськості системи освіти визначається історичними традиціями і сучасним станом церковно-державних стосунків зокрема. Загалом, скільки країн — стільки є й ситуацій із формою світськості. Приміром, у Конституції Ірландії воздається честь Святій Трійці, а в Греції, де Православна Церква є державною, освіта має обов’язково конфесійний характер. При загальній факультативності релігійної освіти в Іспанії, одначе, Закон Божий викладається спеціалістами, яких світська адміністрація вибирає зі списку, запропонованого єпархією, а в Данії викладається курс „християнських знань”. У Німеччині, де кожна земля має свої освітні програми, християнська просвіта часто викладається в обов’язковій частині і під контролем Церкви, а оцінки з релігійних дисциплін враховуються при переведенні до старших класів. У Бельгії учням надано можливість вибирати між релігійним та позаконфесійним курсом моральності.
Та, незважаючи на розмаїтість форм втілення принципу світськості освіти, важливо відзначити головне: жодна з них не означає одержавлення атеїзму. З іншого боку, цивілізовані держави світу твердо стоять на позиціях традиційності освіти, в тому числі її християнського компоненту. Розгляньмо приклади.
Так, у Конституції Князівства Андорри гарантовано Католицькій Церкві „вільне і публічне здійснення своєї діяльності і підтримку її особливих відносин співпраці з державою, основаних на андоррській традиції” (ст. 11). Визнано, що „Батьки мають право вибирати освіту для своїх дітей… вони мають право, у відповідності до власних переконань, на моральну і релігійну освіту дітей” (ст. 20).
У школах Австралії — як державних, так і приватних — викладання знань про релігію є обов’язковим. Держава надає підтримку також приватним школам, заснованим традиційними конфесіями.
У Бельгії учням державних освітніх закладів надано право вибирати між релігійним курсом і позаконфесійним курсом моральності. 24-та стаття Конституції Бельгії містить такі положення (§ 1): „Освіта є вільною… Суспільство забезпечує батькам свободу у виборі освіти для своїх дітей. Суспільство організовує освіту, яка є нейтральною. Нейтральність має на увазі, зокрема, повагу до філософських, ідеологічних та релігійних поглядів батьків і учнів. Школи, які організовуються державними властями, надають аж до завершення обов’язкового шкільного навчання вибір між однією з визнаних релігій і викладанням неконфесійної моралі”. § 3 тієї ж статті наголошує: „Кожен має право на освіту в умовах дотримання фундаментальних прав і свобод… Усі учні, які підлягають обов’язковій шкільній освіті, мають право на духовну і релігійну освіту за рахунок суспільства”. Зазначимо принагідно, що в Бельгії викладається не лише католицька релігія, але й іслам (із 1976 року), і православ’я (у Фламандській спільноті — з 1989, у Французькій спільноті — з 1997 року).
Стаття 21 Конституції Федеративної Республіки Бразилії встановлює: „Для отримання початкової освіти закріплюється визначений мінімум знань із тим, щоб забезпечити загальне базове навчання і виховання поваги до художніх і культурних, релігійних та національних цінностей. Релігійне навчання за факультативним записом є дисципліною, яка викладається у рамках звичайного розкладу в державних школах, які дають початкову освіту”.
Акт про освіту Великої Британії від 1944 року пов’язував освіту із християнськими цінностями. Стаття 25 Акту визначала, що „в усіх школах, як церковних, так і державних, учні отримують релігійну освіту”. Право батьків вибирати освіту для своїх дітей підтверджено Законом 1980 року. Нині у Великій Британії діє близько 4500 державних релігійних шкіл, із яких 99% — християнські. У відповідності до Акту про реформу освіти (1988 р.), релігійна освіта віднесена до групи „фундаментальних предметів”. Указ відділу науки і освіти №3/89 DES засвідчує: „З огляду на свій специфічний статус релігійна освіти в школах є одним із фундаментальних уроків. Програми, цілі і форми екзаменів із релігійної освіти не визначаються з боку держави, але цей вид освіти має однаковий статус із іншими уроками”. Розділ 6 Акту про реформу освіти закріплює обов’язок усіх дітей щоденно бути присутніми на спільному богослужінні. Учнів, які не є християнами, не можуть примушувати ці богослужіння відвідувати; директор школи для бажаючих може організовувати безплатне відвідання альтернативних (не християнських) богослужінь. Якщо батьки взагалі не погоджуються з ідеєю колективних богослужінь, вони мають право звільнити своїх дітей від такої участі. Батьки можуть також звільняти дітей від уроків релігії. Більша частина часу на уроках релігії надається викладанню християнства, однак налагоджується ознайомлення дітей також із ісламом, юдаїзмом, сикхської, індуїстською та буддійською релігіями.
З 2002 року у загальноосвітніх школах Вірменії розпочато викладання „Історії Вірменської Церкви”. Цим уряд Вірменії засвідчив виключну важливість дружніх взаємовідносин із Вірменською Апостольською Церквою.
У Греції Православна Церква є державною. Освіта носить конфесійний характер і є обов’язковою. У початкових і середніх школах релігійні освіта і виховання відбуваються за догматами Грецької Православної Церкви. Неправославні учні не зобов’язані відвідувати відповідні уроки.
У Данії, де державною церквою є Євангелічна лютеранська церква, Закон Божий не викладається, але на кожному ступені державної школи викладається факультативний курс „християнських знань”.
У преамбулі Конституції Ірландії воздається честь Пресвятій Трійці. Освіта є обов’язковою і має конфесійний характер. Стаття 44 проголошує: „1. Держава визнає, що повага до публічного поклоніння є виконанням обов’язку перед Всемогутнім Богом. Потрібно благоговіти перед Його іменем, поважати і шанувати релігію”.
Релігійним організаціям, з якими Іспанія має угоди про співпрацю, гарантовано надання можливості вести релігійну освіту в державних і приватних школах при наявності відповідного бажання учнів та їхніх батьків.
У Італії релігійна освіта дозволена в державних школах. У Конкордаті 18 лютого 1984 року зазначено: „2. Італійська Республіка, визнаючи цінність релігійної культури і враховуючи, що принципи католицизму є історичною спадщиною італійського народу,… буде продовжувати викладання католицької релігії в державних навчальних закладах усіх видів і ступенів, окрім університетів”.
При наявності конституційного положення про відділення релігійних об’єднань від держави в Латвії навчання християнському Закону Божому фінансується державою. У Законі „Про релігійні організації” наголошується: „3. Християнське віровчення викладають за навчальною програмою, затвердженою Міністерством освіти і науки, педагоги євангелічно-лютеранської, римо-католицької, православної, старообрядницької та баптистської конфесій, якщо в школі є не менше 10 учнів, які бажають оволодіти вченням відповідної християнської конфесії. Педагоги висуваються керівництвом конфесії і атестуються Міністерством освіти і науки. 4. В школах національних меншин… з урахуванням бажань учнів та їхніх батьків… може відбуватися також викладання віровчення, характерного для відповідної національної меншини. 5. Навчання християнському віровченню і етиці фінансується з державного бюджету”.
Конституція Литовської Республіки визначає, що „Державні навчально-виховні заклади… є світськими. У них за бажанням батьків ведеться навчання Закону Божому”.
У Конституції Князівства Ліхтенштейн зазначено: „Держава буде сприяти … охороні релігійних, моральних і економічних інтересів народу. Держава буде приділяти особливу увагу народній освіті та вихованню. Вони мають бути організовані таким чином, щоб молодь шляхом співпраці сім’ї, школи і церкви отримувала релігійне і моральне виховання, набувала патріотичних почуттів… Вся система виховання і освіти підлягає контролю держави за умови збереження у недоторканості вчення церкви”.
У відповідності до Конституції у Королівстві Нідерланди «вимоги до освіти, яка надається у державних освітніх закладах, встановлюються Актом парламенту з належним урахуванням релігійної приналежності і релігійних переконань кожного учня… Стандарти освіти у школах, фінансованих частково чи повністю з державних коштів, установлюються … у відповідності до релігійних та інших переконань».
Стаття 7 Основного Закону Федеративної Республіки Німеччини визнає релігійну освіту обов’язковою у державних школах і визначає порядок її реалізації: „2. Особи, уповноважені на виховання, мають право вирішувати, чи буде дитина отримувати релігійне виховання. 3. Викладання релігії в державних школах… є обов’язковим… релігійне виховання проводиться у відповідності з принципами релігійних громад. Жоден учитель не має права всупереч власній волі викладати релігію”. Німеччина — класична правова держава, засновниця Ради Європи, і наявність у Конституції визначення обов’язковості релігійної освіти сприймається в ній спокійно. Звернімо увагу, що право вирішувати, чи буде дитина отримувати релігійну освіту, надано не „науковим атеїстам”, не „спеціалістам з релігієзнавства”, не віруючим певної конфесії — а батькам або особам, які їх замінюють! Ніхто, крім батьків, не може вирішити цього питання, і ніхто не має права втручатися у реалізацію цього конституційного права. У багатоконфесійній Німеччині вироблено чіткий механізм захисту прав релігійних меншин; водночас віруючі більших за чисельністю релігій теж захищені від утисків.
Конституції земель, які входять до складу ФРН, формулюють чіткіші положення про участь релігійних організацій у освіті та про світоглядний бік виховання. Так, Конституція Республіки Баварії визначає: „ст. 127. Гарантується право релігійних громад…, визнаних державою, справляти належний вплив на виховання в дітях релігійних переконань чи світогляду… Ст. 131. 2. Вищою метою освіти є шанування Бога, повага до релігійних переконань… Ст. 135. Державні загальноосвітні школи є загальнодоступними… В цих школах дітей навчають і виховують на принципах християнської віри. Ст. 136. 2. Закон Божий є звичайним предметом в усіх загальноосвітніх школах, професійних училищах, середніх і вищих навчальних закладах. Його викладають у відповідності до основних положень відповідної конфесії. 4. Вчителю потрібні повноваження церкви для викладання Закону Божого. Ст. 137. 1. Вирішення питання про присутність на уроках Закону Божого… залежить від волевиявлення тих, хто має право на виховання дитини, а по досягненні 18-річного віку — від волевиявлення учня. 2. Для учнів, які не відвідують уроки Закону Божого, проводять заняття з питань загальновизнаних основ моралі…”.
Конституція Республіки Польщі гарантує, що «батьки мають право забезпечувати дітям моральне і релігійне виховання і навчання згідно з власними переконаннями… Релігія Церкви чи іншого віросповідного союзу з урегульованим правовим положенням може бути навчальним предметом у школі, причому не може порушуватися свобода релігії інших осіб». За Конкордатом між державою і Римо-Католицькою Церквою Церкві надано право викладати основи релігії у школах, дитячих садках, організовувати вищу релігійну освіту. У польських школах наявна свобода вибору, учні мають право вибору катехизації — католицької, православної чи протестантської, або ж вибирати світський предмет етики.
Конституція Румунії стверджує: «У державних школах релігійна освіта організовується і гарантується законом».
Ще раз слід наголосити на важливому факті: принцип світськості держави не означає обов’язкового верховенства атеїзму і відвертої антиклерикальної спрямованості освіти. З іншого боку, викладання основ християнської етики не є вторгненням Церкви в справу освіти, але відновленням рівноваги у справі освіти та виховання.
Ми вважаємо, що Церква як важливий інститут громадянського суспільства має право — і зобов’язана! — брати активну участь у формуванні змісту освіти у її світоглядно-історичному аспекті. З іншого боку, система освіти має утримуватися від войовничої антирелігійної пропаганди, подаючи широкий спектр поглядів на світ.

III. Поряд із конфесійними існують загальнохристиянські релігійна освіта і виховання.
Вони навіть не потребують додаткових уточнень, не вимагають наукових дефініцій. Моральний закон Декалогу, Блаженства Євангельські, приповісті Христові тощо — все це становить єдину основу моралі для християн, незалежно від конфесійної належності.
Саме тому викладання основ християнської етики, на нашу думку, не перетворить школу на арену міжрелігійної ворожнечі, а дитячі серця — на об’єкти для полювання місіонерів з різних конфесій та деномінацій. За умови, звичайно, чіткого законодавчого визначення статусу предмету, що викладається, із детальним визначенням його структури і напрямків.
До речі, у питанні викладання основ християнської етики зі спільною позицією виступають чотири традиційні конфесії — Українська Православна Церква, УПЦ-КП, УАПЦ та УГКЦ. Вони, попри всі розбіжності в традиціях і поглядах, попри часом гострі дискусії, об’єдналися у справі духовного відродження України. Це — конкретний приклад того, що цей предмет вже виступає миротворчим фактором і стабілізатором релігійної ситуації в Україні.
IV. Релігійна освіта і виховання не суперечать принципам науковості освіти та світськості держави і мають висвітлюватися щонайменше нарівні з іншими світоглядними теоріями.
За радянських часів офіційною державною ідеологією було проголошено атеїзм. Він же отримав назву «наукового світогляду» — на противагу світогляду християнському, який апріорі таврувався як «ненауковий».
Минули радянські часи, але не так багато змін відбулося в системі освіти. Попри всі запевнення в свободі совісті, учні практично не мають можливості вибирати: крім атеїстичного світогляду їм не пропонують нічого. І донині є вчителі, які спокійно і безальтернативно затверджують у свідомості підростаючого покоління химерні уяви про «християнство як важіль гноблення народів», «біблійні міфи про створення світу». Святе Письмо часто вивчається тільки й виключно як пам’ятка літератури (до речі, зарубіжної, відтак, менш рідної, ніж власне «рідна»; і це при тому, що саме Біблія стала джерелом натхнення і сюжетів багатьох видатних українських літераторів).
Основна світоглядна домінанта сучасної освіти по суті своїй атеїстична. На жаль, учневі не надано можливості вибору між атеїзмом і християнською позицією.
Ми певні: тільки за умови визнання за учнями права вибирати, якої саме думки дотримуватися у питаннях світогляду, тільки за умови надання дітям та молоді компетентної і неупередженої інформації про християнське світосприйняття ми можемо очікувати на народження нового покоління справжніх освічених людей.
V. На наш погляд, не існує абсолютно безрелігійних етичних, аксіологічних і т.д. систем.
Всі живі етичні системи ґрунтуються на релігійних, так само як і уявлення про достойне і гідне. І якщо спробувати винайти «загальну етику», то таке починання приречене на неуспіх. У багатьох питаннях, в залежності від релігійного компоненту, людина по-різному вирішуватиме питання війни, аборту, подружньої вірності, переливання крові, цнотливості, вживання певних видів їжі. І «загальна етика» настільки примарна, наскільки і нетрадиційна.
Цнотливий і смиренний, миролюбний і волелюбний, терпимий і поважливий український народ став таким, бо формувався на засадах християнських етичних принципів. І тому пропоноване часом викладання «етики взагалі» є нетрадиційним для України з її глибоко християнським менталітетом, аксіологією та етикою.
VI. Запровадження релігійної освіти і виховання потребує компетентних кадрів.
Як не прикро, справа підготовки кадрів нині «висить у повітрі». Основи християнської етики викладають або вчителі будь-чого (від історії до трудового навчання) — як додаток до годинного навантаження, або пробують викладати священнослужителі тієї чи іншої конфесії. Обидва варіанти мало прийнятні. Перший — бо викладання світоглядотворчого предмету потребує високого професіоналізму й обізнаності в багатьох питаннях, які виходять за межі власне етики. Другий — бо привносить мало бажану конфесійність у викладання загальнохристиянської етики.
Вихід, на нашу думку, полягає у започаткуванні цілеспрямованої підготовки викладачів за новою кваліфікацією — «викладач християнської етики». Інший шлях — надати можливість викладати християнську етику випускникам духовних навчальних закладів, які мають педагогічну освіту. Церква готова до тісної співпраці з системою освіти у методичному забезпеченні підготовки названих спеціалістів.
VII. У релігійній освіті і вихованні Церква має виступати в ролі експерта і консультанта програм у тій частині, яка стосуються викладу як віровчительних, так і моральних аспектів християнства.
Так само, як, не торкаючись питань педагогіки, спеціалісти-науковці обов’язково беруть участь у складанні і рецензуванні програм з окремих шкільних дисциплін, приміром історії, математики чи біології, так і представники Церкви мусять, на нашу думку, брати участь у підготовці програм та методичному забезпеченні викладання основ християнської етики.
Ми наполягаємо на тому, що саме Церква може визначитися із пріоритетами викладання, проводити експертизу програм щодо відповідності їх основним віровчительним і моральним засадам християнського вчення. Не входячи в питання власне педагогічні, ми прагнемо співпрацювати з освітянами в тій царині, на якій знаємося і де наша допомога може бути корисною.
VIII. Релігійна освіта і виховання мають ґрунтуватися на принципі традиційності.
На наш погляд, і це цілком відповідає чинному законодавству, викладання основ християнства можливе тільки на принципі традиційності. Господь визначив, що саме візантійське християнство сформувало історичне обличчя України і менталітет українців. Різдво, Великдень і Трійця проголошені святковими днями. Східними християнами були державотворці Володимир Великий і Ярослав Мудрий, світочі мистецтва Тарас Шевченко і Максим Березовський, духовні подвижники митрополит Київський Іларіон і преподобний Феодосій Печерський, лікарі Миколай Пирогов і святитель Лука (професор Войно-Ясенецький), педагоги Костянтин Ушинський і Памфіл Юркевич, філософ Григорій Сковорода та багато інших.
Храми Києва, святі мощі преподобних Печерських, Вишгородська (Володимирська) ікона, музика Веделя, Березовського і Бортнянського, абетка, яка походить від винайденої святими Кирилом і Мефодієм, народні прислів’я… Все це (і багато іншого) становить не просто історичне надбання, але частину буття України й українців. Відтак, орієнтація на традицію дає змогу виховувати справжнього патріота, укоріненого в моралі, яка є надбанням двохтисячолітньої практики нашого народу.
Водночас ми вважаємо, що слід знайомити учнів як і з християнською моральною традицією, так і з основними нехристиянськими традиціями. Це також потрібно для надання дитині можливості вибору і свідомого ставлення до певних моральних постулатів.
IX. Одним із наріжних каменів релігійної освіти і виховання в системі світської освіти є принцип культурологічності.
Інакше християнська етика перетвориться на виключно віровчительний предмет, а це за складної ситуації в українському релігійному житті може мати сумні наслідки. Але саме етика в контексті української культури зможе прилучити дитину і до глибин українського буття, і до висот християнської моралі. Не кажу вже про те, що саме культура дає змогу прослідкувати дію Промислу Божого щодо нашого рідного краю, а також побачити плоди як християнської етики, так і спроб жити без Христа.
X. Запровадження та розвиток релігійної освіти і виховання відіграватиме визначну роль у формуванні громадянського суспільства і примиренні.
Зазначені вище принципи, на нашу думку, визначають суть релігійної освіти в складному суспільстві, яким є сучасна Україна.
Дотримання їх зможе стати одним із вагомих каменів у підмурку міцного миру і спокою в державі та суспільстві. Виховані на традиційних для України християнських моральних принципах, на засадах твердості у вірі, але, водночас, і поваги до чужої думки, громадяни майбутньої України зможуть вибирати правильну тактику і знаходити мирний вихід із багатьох конфліктних ситуацій, які нині є практично безвихідними — з огляду на панування атеїстично-практичного світогляду у пострадянській Україні. Усвідомлення себе дітьми Божими дає змогу всім відчувати єдність і братерство, глибинний духовний зв’язок у Христі: «всі ви є одним в Ісусі Христі» (Гал. 3, 28). Відтак, християнізація України може стати — і повинна! — основою нової єдності і примирення суспільства, яке тривалий час роздирали чвари, в якому надто глибоко вкорінена ворожнеча і нетерпимість.
Одначе найвища наша мета — щоб кожен мав змогу почути про те, що «Бог так полюбив світ, що дав [Свого] Єдинородного Сина, аби кожний, хто вірить у Нього, не загинув, але мав вічне життя» (Ін. 3, 16). Наш ідеал — «все і в усьому — Христос» (Кол. 3. 11).
Христос — єдина справжня можливість зустрічі Бога і людини, Він — найбільша глибина умалення Бога, і водночас — найвищий ступінь духовного вдосконалення людини. Тому, за великим рахунком, поза Христом, без прилучення до Нього, не може бути справді морального виховання, не може бути справжньої людини. Наша мета — показати учням Христа і дати можливість кожному вирішити, чи схоче він іти за Христом. Але обов’язково дати можливість вибору. Бо неприпустимою є ситуація, коли дитина, підліток, юнак мають робити псевдовибір: вибирати між атеїзмом і… нічим більше, як це практикувалося у радянські і, на жаль, пострадянські часи. Потрібно дати молодим можливість справжнього вибору, і задля цієї мети слід знаходити сили для повсякчасної праці.
Донині великий резонанс викликає у просвітян доповідь міністерства освіти Франції 2002 року „Викладання у світській школі предметів, які стосуються релігії” (відома як „Доповідь Дебре”). Крім багатьох цінних історичних та наукових розвідок, вона містить важливе положення: „Нині настав час перейти від некомпетентної світськості [„релігія нас не стосується”] до розуміючої світськості [„наш обов’язок — її розуміти”]”. Це справді є дуже важливим.
Ми стоїмо перед загрозою не просто абстрактної „бездуховності” — Україні загрожує втрата національної та культурної ідентичності. Нам загрожує не взагалі „зниження рівня суспільної моралі”, а відчутне зростання злочинності у її найжорстокіших формах, розпуста і розпад сім’ї як основи держави, жахливе зростання наркоманії тощо. У найближчому майбутньому на нас може чекати не просто світоглядна нерозбірливість, а й засилля окультизму і псевдомістики, які можуть сформувати покоління духовних покручів. Не побоюся сказати, що ми стоїмо і перед загрозою духовного розділення Вітчизни, коли через ненависть і нетерпимість можуть матеріалізуватися не лише штучно рекламовані і неіснуючі нині протиріччя „між Сходом і Заходом”, або „міжнаціональні конфлікти”, а станеться значно страшніше: український народ, об’єднаний віковічними традиціями і братньою любов’ю, може перетворитися на сорок вісім мільйонів окремих осіб, які живуть своїм життям, зовсім не переймаючись проблемами інших, у спокійній і впевненій ненависті до всіх ближніх і дальніх — бо вони „не такі”, інші, чужі…
І, якщо ми справді бажаємо запобігти катастрофі, слід докласти спільних зусиль педагогів світських і церковних, психологів і богословів для створення в Україні системи освіти, побудованої на „розуміючій світськості”, не побоюся сказати, — на розумній світськості.
Просвіта, побудована на традиційних для України цінностях, зокрема й обов’язково на цінностях християнських, дасть можливість наступним поколінням бути справді громадянами України, будувати свій спільний дім на міцному фундаменті; водночас ця просвіта розкриє серця й душі до розуміння різних типів культури і способів життя, навчить толерантності.
Дати можливість вибору, прилучити до традиції, виховати у рідному культурному середовищі, познайомити з усім розмаїттям світу — так і тільки так можна створити майбутнє.
Покладаємо велику надію на те, що спільними зусиллями ми зможемо зробити по силі своїй у відповідності до даних нам талантів (див. Мф. 25). Хай Господь благословить ці наші добрі наміри і справи.

— Отець ректор, як Ви оцінюєте роботу минулого навчального року?
— Завдячуючи Богові, перегорнуто ще одну сторінку життя Київських духовних шкіл. Головним результатом наполегливої праці як викладачів, так і студентів є випуск освічених богословів, які закінчили Київську духовну академію. На сьогоднішній день академію закінчили 243 випускники з вченим ступнем кандидата богослов`я, 692 — з дипломами богословів і 16 бакалаврів. Всього за 17 років академію закінчили 1255 чоловік, семінарію 3758 чоловік, що становить чверть духовенства Української Православної Церкви.

— Яку роль відіграють ваші студенти в сучасному науковому просторі і взагалі в житті суспільства?
— З кожним роком студенти Духовних шкіл все більш активно беруть участь у науково-освітніх та соціальних проектах. Це й науково-практичні конференції, різні форуми, семінари з питань гострих соціальних проблем. Кожного року студенти академії виступають з доповідями на конференціях, які організовують такі заклади, як МАУП, Славістичний інститут тощо. Нещодавно відбулась конференція, присвячена проблемам наркоманії, СНІДу, торгівлі людьми. У цих форумах наші вихованці взяли найактивнішу участь, висловили свою думку щодо вирішення гострих питань сучасного суспільства. Окрім того, студенти працюють у видавничому відділі Києво-Печерської Лаври, в Прес-службі УПЦ, в Синодальних відділах, викладають у недільних школах столиці. Вагомим внеском у розвиток сучасного богослов‘я є наукові дослідження випускників академії – кандидатські та дипломні роботи. Взагалі я вважаю, що тенденція інтеграції православного студентства в суспільні та освітньо-наукові процеси сучасності буде з кожним роком набирати сили. У цьому я особисто бачу гарну протидію секулярним впливам сучасної так званої субкультури, яка несе в собі подвійні стандарти, намагається легалізувати пороки та підмінити собою вікові традиції благочестя нашого народу. Православна молодь, а це не тільки студенти духовних закладів, має сьогодні гуртувати навколо себе всіх, хто здатен протистояти згубним впливам сучасної культури, яка, по суті, є “антикультурою”. Тому своїм вихованцям ми намагаємося весь час пояснювати, яка велика відповідальність лягає на їх плечі, бо саме вони — майбутнє нашої Церкви, і від особистого прикладу кожного з них залежить, якою дорогою попрямує і сучасна молодь, і суспільство взагалі.

— Чи відрізняється рівень духовності у сучасних студентів від їх попередників?
— Це питання стосується таких делікатних та індивідуальних сфер людського життя, як душа, віра, совість. З цих стін вийшло багато різних людей, і сказати, що у кожного із них було в душі, ніхто, крім Бога, не може. Інспекція намагається, щоб випадкових людей у нашому навчальному закладі було якомога менше. Але треба відрізняти питання дисципліни від внутрішнього духовного настрою людини. Ми намагаємося виховати високодуховних, моральних людей, які б були спроможні в майбутньому достойно нести тяжкий хрест пастирського служіння. Велику роль у цьому питанні відіграє те, що студенти живуть і навчаються на території святої Києво-Печерської Лаври. Вихованці відвідують лаврські богослужіння, сповідаються у духівників, і це сприяє тому, що багато з тих, які приходять сюди людьми нецерковними, швидко набираються духовного досвіду. Це дійсно святе місце, і кожен студент відчуває молитовну допомогу святих преподобних отців Києво-Печерських. А що стосується сучасних поколінь, то, чесно кажучи, я не розумію, чому існує дивна мода сварити молодь. Кожне нове покоління несе в собі щось прекрасне та корисне, і наша мета — побачити і розвити це прекрасне, допомогти молодій людині найти себе, не розгубитись серед спокус сучасного світу.

— Як складаються відносини КДАіС зі світськими учбовими закладами, чи існують якісь закордонні зв‘язки?
— Я вже згадував про участь наших студентів у конференціях столичних вузів. На сьогоднішній день налагоджені наукові зв‘язки з рядом престижних освітніх закладів, зокрема з Національним університетом імені Тараса Шевченка, Міжнародною кадровою академією, Києво-Могилянською академією, Славістичним інститутом тощо. Успішно відбувається обмін учбовими програмами і студентами. У нашій академії навчаються студенти із Росії, Білорусі, Молдови, Румунії, Сербії, Німеччини. Наші випускники та студенти навчаються в учбових закладах Англії, Греції, Німеччини, Росії. З 2001 року в Лаврі проходять наукові конференції, в яких беруть участь представники Свято-Сергіївського православного богословського інституту (Париж), науковці з Росії, Бельгії, Італії, Великобританії, США. У майбутньому ми плануємо проведення подібних заходів, адже вони сприяють розвитку богословських наук, зміцненню православної єдності. Обмін досвідом між науковцями — дуже важливий аспект розвитку наукової думки і освітніх процесів у Київських духовних школах.

— У яких ще важливих заходах та цікавих проектах взяв участь Ваш учбовий заклад?
— Без вагань можу сказати, що найвизначнішою подією цього року стали заходи, присвячені 70-річчю з дня народження нашого Предстоятеля Блаженнішого Митрополита Володимира. Наші студенти значно потрудились в оргкомітеті святкових заходів і були відмічені благословенними грамотами Священного Синоду Української Православної Церкви. Треба також відзначити і те, що завдяки студентському хору Київські духовні школи позиціонують себе ще й у сферах високого мистецтва. Наш хор неодноразово брав участь у різних фестивалях, зокрема закордонних, виступає на концертах духовної музики. Кожного року академія бере участь в організації заходів, присвячених пам‘яті видатного українського поета Тараса Шевченка, а в цьому році навіть було видано музичний диск з піснями на вірші Кобзаря у виконанні наших студентів. Також був виданий музичний диск духовних піснеспівів хору академічного храму, присвячений 70-річчю Блаженнішого Митрополита Володимира. І дуже приємно, що творчі процеси не зупиняються. За благословенням Блаженнішого Митрополита Володимира академія постійно готує і реалізує нові проекти.

— На передостанній педагогічній раді обговорювалась можливість впровадження в Київських духовних школах деяких реформ. Про що саме йдеться?
— Мета будь-якої реформи — покращення якості навчання та освіти. Цілком природно, що викладацька корпорація КДАіС постійно знаходиться в активному робочому процесі. Відбувається поповнення розкладу предметів новими дисциплінами, які є новими, але мають пряме відношення до парафіяльного і церковного життя, себто педагогіка, психологія, вікова психологія, психологія наркозалежних і хворих людей. Це колосальний об’єм знань, який потрібно вивчати сучасному священику. Життя вимагає введення нових дисциплін, які допоможуть нашим випускникам стати священиками компетентними у сучасному громадському і церковному житті. Цим продиктована необхідність впровадження деяких реформ в освітні процеси духовних шкіл. Всі викладачі та студенти впевнені, що новий етап у житті Київських духовних шкіл буде успішним в усіх аспектах.

— Отець Миколай, Ви вже 10 років займаєте посаду ректора КДАіС, Ви є членом Ради Церков, нещодавно Блаженніший Митрополит Володимир призначив Вас на посаду керівника ВЗЦЗ. У Вас великий досвід церковного та суспільного діяча. Які, на Вашу думку, перспективи впровадження християнських цінностей у сучасному суспільстві?
— Сьогодні стан Православної Церкви в Україні ускладнюється розколами, підтримкою політиками усіляких сект. До цього часу немає нового закону про свободу совісті, нечіткі державно-церковні відносини. Закон Божий та християнська етика до цього часу не введені в систему шкільної освіти. Ми живемо в православній державі, і народ повинен знати культуру того народу, нащадком якого він є. Коли ми їдемо в паломництво до Єрусалима, то знаємо, що їдемо в єврейську державу, і відчуваємо це на кожному кроці. Якщо ми їдемо в Туреччину, то знаємо, що їдемо в мусульманську країну. А тут ми соромимося сказати, що ми той народ, совість якого сформувало Православ’я, і ті, щ тут живуть, чомусь бояться і не хочуть знати історію свого народу, пізнати ази культури, яка сформувала українську націю. Якщо ми втратимо свою православну самоідентифікацію, то це приведе до духовної смерті нації. А це жахливо.

— Нещодавно відбувся II з‘їзд Православного педагогічного товариства та Міжнародна конференція з питань впровадження християнських цінностей у систему освіти України, ведуться переговори з державою…
— Так, ці переговори ведуться вже багато років, і мова йде вже навіть не про обов’язковий предмет, а про факультатив. Та і на цьому етапі тут є противники, які не дозволяють важливому питанню релігійної освіти нашої молоді зрушити з місця. Є комісії, ведуться переговори, але справа далі розмов, на жаль, не заходить. Що чи хто гальмує цей процес, відомо одному Богу. Питання духовної освіти в школах знаходиться в руках вчителів, цілком залежить від їхньої доброї волі та особистих релігійних переконань. Деякі наші студенти, на прохання вчителів-активістів, у яких болить душа за майбутнє наших дітей, нашого суспільства, їздять в школи та викладають дітям основи християнства.

— Які Ваші плани на майбутнє, чи будуть у школах якісь зміни?
— Будемо працювати над тим, що називається реформуванням якості духовної освіти. А так у розклад Духовних академії і семінарії входить повний набір предметів, дотичних до церковного життя, які при належному ставленні до них з боку студента дають змогу стати тим випускником, який буде хорошим священиком, церковнослужителем і який буде добре орієнтуватись у сучасному складному суспільному житті. Для цього у нас є абсолютно все, зокрема колосальні бібліотеки (історична, лаврська, парламентська, бібліотека ім. Вернадського). Ті, хто хоче працювати, хто хоче підняти свій рівень освіченості, компетентності в різних сферах життя народу, той має для цього всі можливості. Сьогодні викладацька та студентська корпорації усвідомлюють висоту завдань та відповідальність у вихованні майбутніх служителів вівтаря Христова, які мають зберегти канонічне Православ‘я в умовах секуляризації та дехристианізації суспільства. Я впевнений, що академія та семінарія є святими в очах народу Божого, перед усім святістю ідеалу і, в останню чергу, нашими скромними трудами.

Бесіду вів Анатолій Чорногор

— Владико, що значить для вас як викладача та правлячого архієрея Волинська духовна семінарія?
— Для мене як єпископа головне те, що існує школа, яка належно готує священнослужителів. Я пригадую Хмельницьку єпархію, де я був керуючим з 1990 по 1992 рік. За декілька років відкрилось п’ятсот парафій, а священиків всього двісті десять. З одного боку — уніати, з іншого —автокефали силкувались відібрати наші храми при “найгуманнішому” законі держави, котрий вказував, що якщо десять чоловік організують свою громаду, то мають право молитися, де їм захочеться. Проводились масові захоплення храмів, і ми не знали, як оборонятися. Бувало, священики привозили благочестивих чоловіків, що знали церковний устав, богослужіння, уміли читати по-церковнослов’янськи, і ми їх рукополагали. На Волині ж я висвятив понад трьохсот пастирів, які закінчили Духовну семінарію. Навіть якщо вихованці приймають хіротонію, не пройшовши повний курс, а лише декілька років провчившись на стаціонарі, вони незрівнянно освіченіші від тих ставлеників-самоучок, які рятували Церкву у радянські часи.
Сьогодні настав час, коли суспільство почало проявляти значний інтерес до релігії і Церкви зокрема. Зі Святого Письма ми знаємо, що віра народжується від слухання. Коли є що послухати з уст наших священиків, то люди тягнуться у храми. Тому мені дуже радісно і приємно, що на Волині — західних рубежах України — є такий учбовий заклад. Коли я був переведений з Хмельниччини на Волинь, то мене окрилювало те, що є з ким рятувати парафії канонічної Церкви. Сьогодні на території Волині у двох єпархіях близько шестисот парафій УПЦ. У Волинській єпархії за минулий рік було відкрито сім нових приходів, окрім того, багато настоятелів у літах уже просяться на покій, другі прагнуть повернутися додому, у інші регіони. Тому нам завжди будуть потрібні освічені пастирі.

— Владико, повернімось спогадами до перших днів Вашого перебування на Волинській кафедрі. Що Ви застали у Луцьку після того, як розкольники захопили кафедральний храм?
— У серпні 1992 року рішенням Священного Синоду я був переведений з Хмельницька на рідну Волинь. Усі храми Луцька були зайняті прихильниками “Київського патріархату”, особливо по-розбійницьки були захоплені кафедральний Свято-Троїцький собор, єпархіальне управління і приміщення Волинської духовної семінарії, яка після відродження уже мала три курси. Коли я прийшов у Свято-Покровську церкву (вона донині є кафедральним храмом), мені сповістили, що у нас є 73 студенти, які не залишились у філаретівському розколі, а прийшли до нас (в розкол відпало всього дванадцять студентів, які зрадили Церкву). Ректор протоієрей Петро Влодек, протоієреї інспектор Валентин Негода, Адам Бровчук, покійний нині Володимир Ганджук тяжко переживали трагедією, адже не було ані приміщення єпархії, ані семінарії, окрім однієї сторожки на території храму. Як архієрей я поміняв за рік з десяток квартир.
Мені чогось прийшло на думку, що ми не повинні розпуститись і закрити семінарію, тим більше, що з нами залишилось 73 дитини, і усі вони виявили бажання продовжити вчитися. Це було не навчання, а сльози. У 1992/93 навчальний рік студенти здобували знання у малесенький кімнатці сторожки, площею близько двадцяти квадратних метрів. Лекції читали у три зміни, по тижню для кожного класу. Студенти конспектували уроки, тримаючи свої зошити на колінах. Обідали також тут. Снідали і вечеряли по квартирах, куди добрі люди прийняли їх безкоштовно. Так ми промучились перший рік, але якби ви побачили їх натхнення, вони почували себе першохристиянською общиною часів імператорських гонінь і готові були захищати канонічне Православ’я навіть ціною власної крові.
У 1993 році після довготривалих прохань і сварок нам дали частину колишнього домініканського монастиря, який не був у віданні Католицької Церкви уже понад сто років перед революцією, а у радянські части там знаходились різні установи. Ми отримали у користування старовинний трьохповерховий будинок, який тримається, мабуть, тільки завдяки тому, що має товсті стіни, бо цеглу можна буквально вимітати старим віником. Споруда знаходилася в аварійному стані. Через цілий будинок протікав струмок. Ми за свої кошти ліквідували усі завали, приготували аудиторії і спальні кімнати. Кількість студентів у деякі роки доходила до ста п’ятдесяти чоловік, яких потрібно було забезпечити гуртожитком. Вдалося відкрити і семінарський храм на честь рівноапостольних святителів Мефодія і Кирила, просвітителів слов’ян (початково храм знаходився у одній з сучасних аудиторій).
У 1993 році за резолюцією Священного Синоду при ВДС були відкриті курси для регентів-псаломщиків. Час вимагав професійних псаломщиків. Старші фахівці відходили, і на парафіях не було кому працювати.
Перші роки навчання були роками стояння за віру, оскільки на семінарію та Свято-Покровський храм не раз нападали тодішні прихильники “братів” з Руху і інших політичних угруповань, зокрема “Київського патріархату”, які хотіли знищити оплот Православ’я. Студенти разом з віруючими не раз плакали і молилися на території храму і дякували Богу за те, що Він дав нам перетерпіти цей момент і не втратити єдності Церкви та канонічності. За це я і дякую цим дітям, нинішнім священикам, які уже понад десять років після закінчення ВДС служать Богу і людям у нашому краї. У 1994 році відбувся їх перший випуск.

— Владико, у 1996 році за Вашою ініціативою Волинська духовна семінарія святкувала 200-літній ювілей свого існування…
— Торжества очолили шість архієреїв. Прибув ректор Санкт-Петербурзької духовної академії єпископ Константин, а також гості з Православної Церкви у Польщі на чолі з архієпископом Холмським і Люблінським Авелем. За благословенням Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, урочистості очолив наш земляк нині покійний архієпископ Кам’янець-Подільський і Городоцький Никанор. На святкову Літургію прибув архієпископ Варфоломій — перший ректор відновленої ВДС. Радість урочистостей розділили архієпископи Володимир-Волинський і Ковельський Симеон та Херсонський і Таврійський Іонафан. Богослужіння відбулось у тимчасовому храмі на честь усіх святих, що в землі Волинській просіяли, і зібрало понад п’ять тисяч віруючих.
На святкову академію, яка проходила у Луцькому драматичному театрі, прибули ректори та керівники усіх навчальних закладів міста. Доповідь з нагоди ювілею зачитав ректор семінарії протоієрей Петро Влодек, якого Предстоятель УПЦ нагородив орденом Прп. Нестора Літописця. До речі, цю нагороду він отримав одним із перших в Україні. Святкування 200-ліття нашої Волинської духовної семінарії пройшло дуже урочисто.

— Протягом цього року стараннями викладачів та вихованців ВДС відбувся ряд заходів, присвячених уже 210-літтю духовної школи…
— 1996 рік був доволі неспокійним, відбувались захоплення храмів, побиття віруючих і священиків, інформаційна блокада у місцевих ЗМІ та обструкція у органах влади, і організувати ювілей було дуже важко. До цьогорічної події ми намагалися підготувати більше духовних та просвітницьких заходів. Так, ми провели регіональну конференцію “Місіонерська діяльність духовних навчальних закладів УПЦ”, семінар “Держава і релігія. Церква і політика”. Стрітенські вечори духовних читань завжди збирали повну аудиторію, у них брали участь викладачі та студенти світських вузів. Окремо слід виділити фестиваль хорів духовних учбових закладів Української Православної Церкви, що відбувся 27 жовтня минулого року у рамках святкувань нашого ювілею. Учасниками фестивалю були хори Київської духовної академії, Почаївської духовної семінарії, Кременецького, Корецького, Городоцького, Володимир-Волинського, Алчевського духовних училищ. Він показав єдність православної молоді України і підняв дух у вихованців нашої семінарії та віруючих канонічної Церкви. Організувати свято ми намагались так, щоб це сприяло укріпленню святого Православ’я, духовному окриленню вірних Церкви Христової. Ми раді, що радість свята приїхали розділити з нами Преосвященні і серед них голова Учбового Комітету при Священному Синоді УПЦ митрополит Одеський і Ізмаїльський Агафангел.

— Владико, як вихованці ВДС реалізують себе у стінах духовної школи з практичного боку?
— Я тільки радію і в глибині серця молюсь і дякую Богу за те, що ми маємо у семінарії на сьогоднішній день. Вихованці стали ініціаторами організації місіонерського гуртка та групи соціального служіння. Наші студенти щороку по декілька літніх місяців працюють з підлітками в шкільних таборах, прилучають дітей, а через них і батьків, до церковного життя. Під час навчання регулярно здійснюються місіонерські десанти у найвіддаленіші села області та парафії, де ведуть активну роботу сектантські угруповання. Важливе місце у роботі посідає спілкування з однолітками у світських навчальних закладах обласного центру. У день святителя Миколая місіонери влаштовують концерти і роздають подарунки у школах, дитячих садках і лікарнях. А на Різдво Христове маємо традицію їздити по області з вертепом, виставами, колядками та піснеспівами. Це дуже велика і складна місіонерська робота, яка спрямована на утвердження православного духу Поліського краю.
Багато наших юнаків читають предмети в загальноосвітніх школах. Також допомагають одиноким, стареньким та знедоленим людям. Наші діти не дивляться на те, якої людина віри чи конфесії, а допомагають усім нужденним. Прикладом свого благочестивого життя вони показують міць православної віри. Дивлячись на них, люди, які ходили до “Київського патріархату” чи отримували матеріальну допомогу від сектантів, почали повертатися у лоно канонічної Церкви.
До речі, у нас є декілька студентів, які працюють з незрячими. Менш, ніж за два роки вони змогли “виколоти” (створити) азбукою Брайля православний молитвослов та інші церковні книги для сліпих, аналогів котрих в Україні не існувало. Завдяки їх прикладу та самовідданій праці нині знайшлися добрі люди, які пожертвували кошти на дороге друкарське устаткування регіональному центру сліпих, що допоможе розмножувати літературу для людей з вадами зору.
Сьогодні мене тривожить одне. У перші роки ми приймали щороку по сорок чоловік, сьогодні ж по двадцять п’ять. У перші роки майже усі закінчували духовну школу священнослужителями, а тепер лише половина приймає сан. Друга половина залишається у громадському стані, тобто невизначеною. Дехто має відмінні знання, і є надія, що вони продовжать освіту у академіях. На жаль, є такі, котрі після семінарії стають барменами, йдуть у бізнес. Закінчивши духовну школу, вони не використовують того, що їм дала Церква, не віддають себе людям, а живуть у власне задоволення.

— Владико, Ви є викладачем семінарії. Чому вибрали предмет сектознавства?
— У моєму рідному селі була православна громада та дві секти: баптисти і п’ятидесятники. Внаслідок хрущовських гонінь храм був знятий з реєстрації та знищений. З дитинства я спостерігав цю трьохконфесійність, коли секти порізнили наш колись єдиний народ. На християнські свята можна було побачити цих заблукалих людей, котрі, йдучи до своїх молитовних будинків, не вітались один з одним, вказуючи, що конкуруюча секта неодмінно приведе її прихильників до пекла. Разом вони усілякими методами старались очорнити Церкву та викорінити православний дух із сердець односельчан. Слава Богу, стараннями сільської громади після розвалу атеїстичної держави вдалося відбудувати новий храм — світильник отчої віри, що буде служити іншим поколінням. Православні молитви наших прабатьків не дали нащадкам згасити істинної віри. Та у радянські часи без православного священнослужителя нам приходилось важко. Звідси в моєму серці з’явилось нестерпне бажання як можна краще пізнати Євангеліє. Це бажання привело мене до Московських духовних шкіл, а вже зараз у ВДС на долю випало викладати сектознавство.
Нині цей предмет дуже актуальний. Сьогодні на території Волинської області зареєстровано багато сектантських течій, які усілякими способами стараються заплутати простих неуцерковлених людей, а тому профілактика тоталітарних культів та сектантських угруповань є пріоритетною діяльністю наших священнослужителів у регіоні. Викладаючи сектознавство, я передаю не тільки апологетичний матеріал. Допомагає тринадцятилітній досвід парафіяльного служіння, коли на одній парафії окормляв віруючих п’ятнадцяти населених пунктів, і щодня доводилось боротися із місцевими сектантами, вивчати методи їхньої діяльності та психологію адептів.
Студентам, нашим випускникам та усім, хто причетний до Волинської духовної семінарії, я б хотів побажати гідного стояння у вірі, оскільки було та буде ще багато різних вітрів, що прагнутимуть збити з праведної дороги, заманити у розкол чи єресь обіцянками посади чи грошей. Це все марнота. Нехай кожен на своєму місці спасає паству, яку доручив Господь, і за яку Він пролив свою кров. Усім бажаю ніколи не забувати тієї духовної школи, яка дала путівку у життя. Моліться за тих, хто у ній навчається та навчає.

Бесіду вів Володимир Свистун

15.05.2006. РІВНЕ. Предстоятель Української Православної Церкви відвідав скит Свято-Миколаївського Городоцького жіночого монастиря
Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир побував у Свято-Вознесенському скиту Свято-Миколаївської Городоцької жіночої обителі, де звершив молебень на початок будівництва монастирського храму — Свято-Вознесенського, фундамент якого уже закладено. Митрополит Володимир побажав будівничим і сестрам обителі помочі Божої в доброму початку будівництва і скорому його закінченні. Під час відвідин монастиря Блаженнішого Владику Володимира супроводжував архієпископ Рівненський і Острозький Варфоломій. Керуючий єпархією подякував Предстоятелю Української Православної Церкви за нанесений візит, побажав Його Блаженству многая лета та запросив освятити Вознесенський храм після його зведення.
Прес-служба Рівненської єпархії

17.05.2006. ХМЕЛЬНИЦКИЙ. Блаженнейший Митрополит Владимир посетил Преображенский женский монастырь
В день Преполовения Пятидесятницы Предстоятель Украинской Православной Церкви молился в храме Свято-Преображенской женской обители в селе Головчинцы Летичевского района Хмельницкой области. Именно в этом храме много лет назад будущий архипастырь принял таинство Святого Крещения. В сослужении священнослужителей области Блаженнейший Митрополит совершил Божественную литургию, после которой поздравил клириков епархии, насельниц монастыря и прихожан с праздником. В своем архипастырском слове Митрополит Владимир поблагодарил игумению Любовь (Пихур) и монахинь за теплый прием и пожелал, чтобы благодать Господа нашего Иисуса Христа никогда не покидала святую обитель.

18.05.2006. ВІННИЦЯ. Блаженніший Митрополит Володимир освятив хрести для новозбудованого храму Немирівського ставропігійного жіночого монастиря
Блаженніший Володимир, Митрополит Київський і всієї України, з архіпастирським візитом відвідав Вінниччину і, зокрема, побував у Немирівському Свято-Троїцькому ставропігійному жіночому монастирі, де у співслужінні священиків регіону здійснив чин освячення хрестів для новозбудованого храму на території обителі. Після закінчення богослужіння Блаженніший Владика звернувся зі словом настанови до насельниць і прихожан монастиря: «Незабаром хрести, що ми сьогодні освятили, прикрасять цей монастирський храм. Сподіваюся, що з роками збільшуватиметься кількість людей, які будуть знаходити втіху в цьому святому місці. Бажаю всім, хто трудиться тут, Божої допомоги та натхнення». Насельниці монастиря подякували Блаженнішому Митрополиту Володимиру за опіку над святинею та архіпастирські молитви за черниць і прихожан.
Прес-служба Вінницької єпархії

21.05.2006. КИЇВ. Блаженніший Митрополит Володимир молився за упокій співвітчизників, розстріляних у Биківнянському лісі
Предстоятель Української Православної Церкви очолив Божественну літургію в Успенському соборі обителі. Блаженніший Митрополит Володимир, священики міста Києва та насельники Києво-Печерської Лаври молилися за упокій жертв політичних репресій, чиє життя обірвалося в Биківнянському лісі.
У своєму слові по закінченні богослужіння Предстоятель нашої Церкви наголосив на важливості справжнього церковного євхаристичного поминання: «Цього дня традиційно влаштовуються мітинги та вечори пам’яті. І це важливо, адже дає можливість передати історичні відомості про наше минуле з покоління в покоління. Але найважливіше для тих людей, чиє життя обірвала репресивна машина, щоб рідні та близькі молилися за їхні душі».

22.05.2006. КИЕВ. Блаженнейший Митрополит Владимир возглавил праздничное богослужение в честь перенесения мощей святителя Николая Мирликийского, чудотворца
Богослужение состоялось в Свято-Успенском соборе Киево-Печерской Лавры. Предстоятелю Украинской Православной Церкви сослужили представители лаврского и академического духовенства. Обратившись к верующим, Блаженнейший Владыка отметил: «Истина Божия руководила всеми святыми, сподобившимися уже ныне лицезреть Бога и сиять светом святости. Истина Божия — одна, но каждый святой прославился и сияет чем-то особенным. Руководствуясь одной истиной, люди по-разному, в меру своих сил и способностей, воплощали в своей жизни идеал благочестия, чистоты и святости. Одни угодники Божии прославились подвигами поста и молитвы, другие — терпением, третьи — делами любви и милосердия, иные — своей преданностью Господу и любовью к ближнему, а многие — кровью своей и своей жизнью свидетельствовали о бессмертной истине Божественной, освятившей их и прославившей. Но, пожалуй, можно с уверенностью сказать, что ныне чтимый вселенский святитель и чудотворец Николай воплотил в себе почти все возможные для человека на земле добродетели и этими добродетелями сияет христианскому миру. Прошло уже 17 столетий с тех пор, как жил на земле и подвизался святитель Николай. Но он по-прежнему для всех живой. Он слышит всякую просьбу человеческую и, по данной ему от Бога благодати, не только удовлетворяет наши прошения, но и предваряет их. Он помогает людям на суше и на воде, в темницах и в лечебницах. Он помотает каждой семье, каждому человеку, призывающему его святое имя. Он помогает Церкви и обществу”.

22.05.2006. КИЇВ. У Києво-Печерській Лаврі відкрилась виставка раритетів творів Тараса Шевченка з зібрання Блаженнішого Митрополита Володимира
22 травня Україна відзначила 145-ту річницю перенесення тіла Т. Г. Шевченка в Україну. У Свято-Успенському соборі Києво-Печерської Лаври відбулась панахида за Тарасом Григоровичем Шевченко. Службу очолив Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Володимир, Митрополит Київський і всієї України.
Після панахиди у виставковій залі при Свято-Успенському соборі відкрилась виставка „І мене в молитвах своїх пом’яни”, на якій була репрезентована особиста колекція Шевченкіани Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого Митрополита Володимира.
Зібрання Владики є вагомим внеском у вітчизняну Шевченкіану. Окраса колекції — раритетні видання „Кобзаря”, серед яких — прижиттєве 1860 р. Серед прижиттєвих видань творів Т.Г. Шевченка у зібранні „Записки о Южной Руси” П. Куліша (1857 р.), де було надруковано „Наймичку” (перша публікація за часів заслання поета); альманах „Хата” П. Куліша (1860 р.) з автографом Бориса Грінченка, перший український журнал „Основа” (17 номерів за 1861-1862 рр.) та ін.
Колекція репрезентує видання біографів Т.Г. Шевченка: М. Чалого, О. Кониського, Б. Лепкого, М. Костомарова. Про унікальність колекції свідчить добірка О. Андрієвського, М. Комарова, В. Аскоченського , І. Тургенєва, М. Полянського, а також письменників „ розстріляного відродження”: М. Зерова, С. Єфремова, П. Пилипова, М. Драй-Хмари, видання яких вилучались одночасно з фізичним знищенням авторів. У зібранні представлені рідкісні альманахи і збірники, присвячені Кобзареві. Вражає географія цих видань: від Києва, Львова, Одеси, Коломиї, Харкова до Москви, Санкт-Петербурга, Ташкента, Баку; від Відня, Лейпцига, Праги, Константинополя, Берліна до Нью-Йорка, Торонто, Сан-Паулу. Викликають інтерес шевченкознавчі розвідки іноземними мовами: німецькою, чеською та ін.
Значну частину колекції складає іконографія, в яку входять ілюстровані періодичні видання, друковані літографії, листівки кін. XIX – поч. ХХ ст. Окрасою портретної галереї є етюд народного художника СРСР, академіка М. Божія до його знаменитої картини „Думи мої, думи…” (НХМУ).
Колекція Блаженнішого Митрополита Володимира нараховує близько 500 експонатів. Вони мають велику культурно-мистецьку вагу.
Відкриваючи виставку, Блаженніший Митрополит Володимир зазначив: “Тарас Шевченко — особистість, яка вражає своєю любов‘ю до України. Думаю, що Шевченко не боявся смерті, тому що був віруючою людиною, але він мріяв про те, щоб спочивати в українській землі. І це збулося з Божого благословення 145 років тому, коли із Санкт-Петербурга через Київ до Канева були доставлені останки Великого Кобзаря, які тепер назавжди спочивають у рідній для нього землі. Життя і творчість Шевченка свідчать про любов до України, до кожної людини, вказують на те, що потрібно берегти Батьківщину, бо вона у нас одна на всіх. Нам є багато чому повчитися у Кобзаря. Тож будьмо свідомі своїх високих обов‘язків, своєї любові до рідної України, щоб і ми спромоглися любити її так, як любив її Тарас Григорович Шевченко”.
Важливість постаті Тараса Шевченка відзначив і ректор Київських духовних академії і семінарії професор-протоієрей Миколай Забуга: “Сьогоднішньому дню ціна велика. Нарешті така визначна для українського народу дата проводиться в належному місці і належним чином. Людина, як і притча, міряється не довжиною і не об‘ємом, а змістом. Зміст Тараса Шевченко як людини, поета, громадянина великий. Шевченко по духу для Лаври не чужий. У його поезії прослідковується устремління до Бога, до Святої Церкви. Про це свідчать збірники видатного поета. По роках видання ці книги — історія, але по духу — майбутнє України. Хочу подякувати всім, хто прилучився до цієї виставки, насамперед Вам, Ваше Блаженство, за те, що поділилися всім, чим володієте, щоб громадськість і паломники Лаври змогли побачити, як Православна Церква сприймає великого українського поета. І щоб всі, хто тут побував, знали, що Православна Церква любить свого видатного сина, який закликав любити Бога, нашу Україну і всім нам бути разом. Від нашого ставлення до великої спадщини Кобзаря залежить і майбутнє України”.
У інтерв‘ю прес-службі УПЦ настоятельниця одеського Свято-Архангело-Михайлівського жіночого монастиря ігуменя Серафима (Шевчик) зазначила: “Сьогоднішні заходи відбулись за благословенням Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України. Ми вже проводили виставку, присвячену 190-ій річниці з дня народження Тараса Григоровича Шевченка. Адміністрація заповідника Києво-Печерської Лаври пішла нам назустріч. Митрополія разом з декількома національними музеями створила експозицію в приміщенні виставкової зали при Свято-Успенському соборі Києво-Печерської Лаври. Були представлені раритети з особистої колекції Його Блаженства та колекції Національного художнього музею, Національного музею Т.Г. Шевченка, Музею Івана Гончара та інших. Знову і знову ми працюємо над цією темою, збираємо історичні дані, поповнюємо колекцію, котра розростається, адже виходять цікаві наукові розвідки наших церковних діячів. Багато уваги цьому питанню приділяє Київська духовна академія.
Акція “І мене в молитвах своїх пом‘яни…”, що відбулася нині, має велике значення, тому що ми молитовно пом‘янули людину, яка сповідувала християнську віру, творила з іменем Господа і внесла неоціненний вклад в духовну і культурну скарбницю нашого народу. Ми відчули, як щиро возніс свої молитви Блаженніший Митрополит Володимир, а з ним лаврські ченці, академічне духовенство і всі віруючі. Блаженніший Владика з великою повагою ставиться до постаті Тараса Шевченка. Про це свідчить та увага, яку Предстоятель нашої Церкви приділяє усьому, що пов‘язано з Кобзарем. Блаженніший Володимир розповідав, як матір у дитинстві співала йому пісні на вірші поета, і це тепло залишилося у його душі. Треба також підкреслити, що виставка має високу мистецьку цінність, тому що представлені раритети розкривають життєвий шлях поета, його велику духовну спадщину. Про це ми нещодавно говорили з міністром культури паном Ліховим. Щойно я приїхала з Одеси, де проводяться Шевченківські дні, саме з Одеси починається велике шевченківське свято під назвою “І мене в сім‘ї великій, в сім‘ї новій, вольній не забудьте пом‘янути не злим, тихим словом…” У міській філармонії відбувся урочистий вечір. Ми спілкувалися з міністром, і він сказав, що за підбіркою, за кількістю експонатів, за смаком, з яким формувалася ця експозиція, їй немає рівних. Така компетентна оцінка є визнанням мистецької ваги зібрання Блаженнішого”.
Серед гостей були присутні відомі науковці. Академік Петро Толочко теж висловився з приводу відкриття виставки: “Я захоплений і вражений громадянською позицією Блаженнішого Митрополита Володимира. Це в традиціях Руської, а потім і Української Православної Церкви збирати книги. Ще з часів митрополита Іларіона і Ярослава Мудрого книги збирали на Русі. Книги шанувались за їх мудрість, глибину, і вважалося, хто їх читає, той бесідує з Богом. Я вже не на першій виставці із зібрань Блаженнішого Володимира і вважаю, що чим більше ми будемо звертатись до своїх духовних джерел, до спадщини Кобзаря, тим духовно чистішими ми будемо, тим світліший шлях розстелиться перед нами”.
На завершення відбулась презентація музичного диску “Тарасова пісня” у виконанні хору Київської духовної академії під керівництвом ієродиякона Романа Підлубняка. Диск пісень на вірші Т. Г. Шевченка записано за благословенням Блаженнішого Митрополита Володимира.
Андрій Коваль

24.05.2006. КИЕВ. Блаженнейший Митрополит Владимир принял руководителей МВД Украины и Грузии
Министр внутренних дел Украины Юрий Луценко и замминистра МВД Грузии Константин Кемулария обсудили с Предстоятелем УПЦ проблемы взаимоотношений верующих и правоохранительных органов, действия милиции во время межконфессиональных конфликтов. Особо было отмечено стремление раскольничьих группировок в Украине паразитировать на братских отношениях между православными народами, в частности попытки отлученного от Церкви Михаила Денисенко (Филарета) использовать Грузинскую Православную Церковь для своей легитимизации. К. Кемулария расценил такие действия раскольников как аморальные. По его словам, грузинская власть полностью поддерживает позицию Грузинской Православной Церкви, изложенную в ее официальных документах, согласно которым Грузинская, как и все другие Православные Церкви мира, признают в Украине лишь законную, каноническую Церковь — УПЦ.

26.05.2005. КИЕВ. Блаженнейший Митрополит Владимир присутствовал на открытии первой сессии нового парламента
По приглашению руководства Верховной Рады Предстоятель Украинской Православной Церкви посетил торжественное открытие первой сессии пятого созыва высшего законодательного органа страны. В заседании приняли участие Президент Украины Виктор Ющенко, Кабинет Министров, главы дипломатического корпуса. Были оглашены итоги парламентских выборов. Согласно Конституции правительство Юрия Еханурова сложило свои полномочия перед парламентом. Президент обратился к парламентариям с речью, в которой отметил, что в новый Кабинет Министров должны войти те, «кто способен объединить нацию, дать толчок экономическим реформам, обеспечить безусловное соблюдение прав и свобод человека». На торжественном открытии сессии присутствовал также полномочный представитель УПЦ в Верховной Раде архиепископ Львовский и Галицкий Августин.

26.05.2006. КИЕВ. Блаженнейший Митрополит Владимир провел заседание Ученого совета Киевской духовной академии
В этом году в Киевской духовной академии защищены 38 диссертаций на соискание ученой степени кандидата богословия. На совещании были утверждены темы будущих кандидатских и дипломных сочинений, обсуждены проблемы реформирования православных духовных школ. Предполагается, что в будущем обучение в семинарии продлится на один год, станет пятилетним, а обучение в академии, напротив, сократится с четырех до трех лет.

29.05.2006. КИЕВ. Блаженнейший Митрополит Владимир наградил советника посольства России в Украине С. Кузнецова высоким церковным орденом
Указом Блаженнейшего Митрополита Владимира советник посольства Российской Федерации в Украине Сергей Кузнецов награжден орденом Украинской Православной Церкви — Святого равноапостольного князя Владимира I степени. Так отмечены труды замечательного дипломата по укреплению дружбы и сотрудничества между нашими народами и государствами, его участие в многочисленных совместных с УПЦ научных, просветительских и благотворительных проектах и в связи с окончанием его работы в Украине. Награждение состоялось в резиденции Предстоятеля Украинской Православной Церкви Блаженнейшего Митрополита Владимира. Вручив орден, Его Блаженство поблагодарил Сергея Сергеевича за многочисленные благотворительные проекты, которые он курировал во время своего пребывания в должности советника посольства РФ в Украине. Митрополит пожелал ему Божией помощи, крепкого здоровья и многолетия.
В ответном слове Сергей Кузнецов поблагодарил Блаженнейшего Митрополита Владимира за столь высокую оценку его трудов и отметил, что всегда будет с теплом в сердце вспоминать Украину и ее древние святыни.
Пресс-служба УПЦ поздравляет Сергея Сергеевича с высокой наградой и желает ему успехов в дальнейшей дипломатической службе.

29.05.2006. ПРАГА. Епископ Мукачевский и Ужгородский Агапит принял участие в интронизации Блаженнейшего Христофора
28 мая в пражском кафедральном соборе во имя святых равноапостольных Кирилла и Мефодия состоялась интронизация Блаженнейшего Христофора, архиепископа Пражского, митрополита Чешских земель и Словакии.
В торжествах по случаю интронизации нового Предстоятеля Православной Церкви Чешских земель и Словакии приняли участие официальные делегации всех Поместных Православных Церквей. Перед началом Божественной литургии иерархи Православной Церкви Чешских земель и Словакии поднесли новоизбранному митрополиту голубую мантию, белый клобук, вторую панагию и митрополичий жезл. За Литургией, при пении Трисвятого, митрополит Христофор был торжественно возведен на горнее место.
По окончании богослужения были зачитаны приветствия Патриарха Константинопольского Варфоломея, Святейшего Патриарха Московского и всея Руси Алексия, глав других Поместных Православных Церквей. По благословению Блаженнейшего Митрополита Владимира в торжествах принял участие епископ Мукачевский и Ужгородский Агапит, который от имени Украинской Православной Церкви передал приветствия и поздравления Блаженнейшему Митрополиту Христофору.
Православная Церковь Чешских земель и Словакии (до 1992 года — Чехословацкая Православная Церковь) получила автокефалию от Русской Православной Церкви в 1951 году. Сегодня она состоит из четырех епархий, которые объединяют 166 приходов со 184 храмами на территории Чехии и Словакии.
Митрополит Христофор родился в 1953 году в Праге. В 1974 году был рукоположен в сан диакона, затем в сан священника. Богословское образование получил на православном богословском факультете в Прешове (1979 год), в Московской духовной академии (1984 год) и на богословском факультете Афинского университета (1987 год). В 1985 году принял монашеский постриг в Троице-Сергиевой Лавре. В 1987 году Блаженнейшим Митрополитом Пражским Дорофеем был возведен в сан архимандрита. Приходское служение проходил при кафедральном соборе святых Кирилла и Мефодия в Праге. В 1988 году хиротонисан во епископа Оломоуцко-Брненского. В 2000 году был избран архиепископом Пражским и Чешских земель. 2 мая 2006 года, на Соборе духовенства и мирян Православной Церкви Чешских земель и Словакии, избран Предстоятелем этой церкви.
Митрополит Христофор является постоянным участником межправославных и межхристианских конференций, занимается научной и преподавательской деятельностью. Имеет ученые степени доктора богословия и философии. Свободно владеет русским, греческим, немецким и английским языками.
30.05.2006. КИЕВ. Наместник муромского Спасо-Преображенского мужского монастыря вручил Блаженнейшему Митрополиту Владимиру бюст святого Ильи Муромца
Работа над бюстом после 16-летнего перерыва была завершена по инициативе председателя попечительского совета по воссозданию муромского Спасо-Преображенского мужского монастыря Сергея Рябухина. Поддержку в осуществлении этого проекта оказала Счетная Палата Украины и Посольство Российской Федерации в Украине.
Приняв подарок, Блаженнейший Митрополит Владимир обратился к гостям с приветственным словом: «Сердечно благодарю инициаторов и исполнителей, потрудившихся во имя великого поборника веры православной преподобного Илии Муромца, чьи мощи почивают в Ближних пещерах Киево-Печерской Лавры. Будем молить Господа, чтобы Он молитвами преподобного Ильи Муромца даровал нам мир, спокойствие, которые невозможны без истинной братской любви и взаимопонимания». Наместник Спасо-Преображенского монастыря игумен Кирилл, объясняя цель своего визита в Киев, отметил: «Мы привезли поклон от Муромской земли Киеву — матери городов Русских. Просим святых молитв Его Блаженства о нашей древней земле, о нашем городе, который близок Киеву, ибо первый муромский князь святой страстотерпец Глеб был сыном равноапостольного князя Владимира, крестившего Русь. В этом году мы празднуем 910 лет со дня первого упоминания о монастыре в древней летописи. И мы рады свидетельствовать, что святость Руси, которая пришла к нам из Киева, не угасла». Игумен Кирилл и Сергей Рябухин испросили благословения Его Блаженства на проведение в Киево-Печерской Лавре презентации сорока томов факсимильного издания Летописного свода времен XVI века, работу над которыми планируется завершить к концу текущего года.
Реконструкция облика святого богатыря и подвижника Киево-Печерского Ильи Муромца была начата в 1990 году главным специалистом Московского бюро судебно-медицинской С.А. Никитиным. Восстановление по мощам преподобного, упокоенным в Ближних пещерах Киево-Печерской Лавры, было произведено по гипсовой копии лицевой части головы и рентгенограммам черепа. Согласно экспертизе, прп. Илия Муромец был ростом 177 см., упокоился предположительно в 1188 году в возрасте старше 50 лет. При рентгенологическом исследовании выявлены признаки патологических изменений позвоночника, следы давних прижизненных переломов ключицы и ребер. Иными словами, экспертиза подтверждает как летописные сведения о святом, так и народные сказания о великом древнерусском богатыре, совершившем множество подвигов и ставшем в конце жизни насельником Свято-Успенской Киево-Печерской Лавры.
Бюст по реконструкции С. Никитина изготовлен Попечительским советом Спасо-Преображенского монастыря г. Мурома, родины Ильи Муромца.
Символично, что акция состоялась накануне Дня Киева, «матери городов русских».

06.06.2006. КИЇВ. Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Митрополит Володимир привітав співробітників вітчизняних ЗМІ з Днем журналіста
У вітальному слові до представників мас-медіа Предстоятель Української Православної Церкви зазначив: «На вас покладена почесна місія доносити до людей правду про події, що відбуваються у суспільстві. Вам довіряють, до вас звертаються про допомогу, на вас сподіваються. Все це робить вашу місію почесною і навіть священною. Бажаю вам мудрості та Божої допомоги. Вам, як нікому, потрібно завжди бути впевненими у собі і знати відповіді на гострі запитання. Від імені ієрархів, священнослужителів і благочестивих мирян Української Православної Церкви вітаю вас з професійним святом. Нехай найбільшою цінністю для вас буде людина, яка в конкретний момент потребує вашої допомоги. Бажаю мужності, аби ви не боялися не лише говорити правду, але й сміливо підписувалися під промовленим. Оцінюйте об’єктивно все, що відбувається, а Всемилостивий Господь не залишить Своєю милістю вас і тих, заради кого ви живете в цьому світі».

05.06.2006. ЛЬВОВ. Иерархи Константинопольского патриархата молились с канонически непризнанным в Украине архиереем
Два иерарха Константинопольского патриархата молились на воскресной литургии, совершенной архиепископом Львовским непризнанной Украинской автокефальной православной церкви (УАПЦ) Макарием Малетичем. Как сообщил «Интерфаксу» в понедельник источник в УАПЦ, речь идет об архиепископе Всеволоде Майданском, проживающем в Чикаго иерархе Украинской Православной Церкви США, находящейся под юрисдикцией Константинопольского Патриарха, а также о епископе Иларионе Руднике, которому Константинопольская патриархия поручила окормление украинцев, проживающих в Португалии и Испании.
По словам собеседника агентства, целью прибытия представителей Константинопольского патриархата является «развитие братских отношений» с УАПЦ. Ожидается, что в ближайшие дни с согласия львовских городских властей состоится открытие подворья (официального представительства) Константинопольского патриархата во Львове.
Такое подворье планируется открыть в Успенской церкви, захваченной представителями УАПЦ в 1989 году (до этого в храме действовал приход Московского патриархата). Заезжие архиепископ Всеволод и епископ Иларион намерены отслужить литургию в этом храме и назначить его настоятелем архимандрита Филиппа, в прошлом — настоятеля храма УПЦ в США в штате Индиана.
Архиепископ Львовский и Галицкий Августин Украинской православной церкви заявил корреспонденту «Интерфакса», что «смущен и поражен» тем обстоятельством, что гости из Константинопольского патриархата не нашли нужным хотя бы уведомить его как канонического архиерея Львовской епархии о своем приезде, а вместо этого «посетили раскольников, молились на их службе и создавали впечатление, что Константинопольская церковь находится в общении не с канонической Церковью, признанной всем православным миром, а со схизматической группой».
«Это — небратское поведение. Более того, это явное нарушение священных канонов православной церкви», — заявил архиепископ Августин.
По его словам, о планах открытия своего официального представительства на базе захваченного «автокефалистами» храма представители Константинополя не сообщали ни ему, ни Предстоятелю Украинской Православной Церкви митрополиту Киевскому и всея Украины Владимиру.
Как заявил архиепископ Августин, это уже не первое проявление подобного рода. В 2000 году архиепископ Всеволод Майданский принимал участие в похоронах патриарха УАПЦ Димитрия Яремы и совершал о нем заупокойную молитву. «Правда, потом архиепископ Всеволод просил у меня прощения», — заметил архиепископ Августин, который, по его словам, «поставил на вид Константинопольскому архиерею его неканоническое поведение».
В марте 2005 года на встрече с украинским Президентом Виктором Ющенко архиепископ Всеволод заявил, что Константинопольский патриархат не признает Украину частью канонической территории Московского патриархата. Это заявление впоследствии не было ни подтверждено, ни опровергнуто Константинопольским патриархатом в ответ на соответствующий запрос из Москвы.
Управляющий делами УПЦ архиепископ Переяслав-Хмельницкий Митрофан весной этого года осудил «закулисные сделки» с Константинополем представителей украинского политического руководства и выразил тревогу в связи с тем фактом, что представители подчиненной Константинопольскому патриарху Украинской православной церкви в США, в том числе архиепископ Всеволод Майданский, совершают поездки в Украину «за спиной Предстоятеля самой большой, канонической Украинской православной церкви митрополита Владимира».
Интерфакс-Религия

05.06.2006. КИЕВ. Руководитель УАПЦ назвал действия архиепископа Всеволода Майданского (США) «наглым вмешательством во внутренние дела УАПЦ»
Комментируя визит во Львов представителя Константинопольского Патриархата Всеволода Майданского (США), руководитель УАПЦ митрополит Киевский и всея Украины УАПЦ Мефодий заявил: «Я даже не знал о его приезде и считаю его действия наглым вмешательством во внутренние дела УАПЦ. Я знаком с ним давно, когда он приезжал ко мне еще в 1991 году, и он ежегодно приезжает в Украину, мутит воду. Будучи недавно в США, я даже не захотел с ним встречаться. Я против открытия подворья во Львове и считаю, что все это имеет одну цель — еще более раздробить Православие в Украине, перессорить всех со всеми. Это определенно деструктивная деятельность».

05.06.2006. КИЕВ. Народный депутат Украины Юрий Болдырев считает, что архиепископа Всеволода Майданского (США) надо объявить персоной нон грата
Комментируя деятельность во Львове архиепископа Всеволода Майданского (США), депутат Верховной Рады, руководитель общественной организации «Путь православных» Ю. Болдырев заявил: «Сегодня мы являемся свидетелями агрессии против Украины — военной на юге, в Крыму, и духовной — на Западе, во Львове. Архиепископ Всеволод решил, раз он из Чикаго, то может творить в Украине все, что захочет. Я считаю, что за многолетнюю антиправославную, антигосударственную деятельность в Украине господина Майданского необходимо объявить персоной нон грата».

05.06.2006. КИЕВ. В Госдепартаменте по делам религий Украины очень удивились действиям чикагского архиерея во Львове
Заместитель руководителя Госдепартамента по делам религий при Министерстве юстиции Украины Николай Новиченко заявил, что позиция департамента по отношению открытий в Украине подворий осталась неизменной. «Эта позиция, — сказал он, — официально изложена руководителем департамента Игорем Бондарчуком и заключается в том, что свои представительства Поместные Церкви открывают по взаимной договоренности. Ни государство, ни местные власти в эти процессы не могут вмешиваться». Николай Новиченко выразил удивление тем, что представитель Константинопольского патриархата, иностранный гражданин, занялся организацией подворий в Украине, не поставив в известность ни государственные органы, ни Украинскую Православную Церковь, с которой Константинопольская Церковь находится в каноническом единстве.

05.06.2006. КИЕВ. Управляющий делами Украинской Православной Церкви архиепископ Переяслав-Хмельницкий Митрофан: «Каждый визит архиепископа Всеволода Майданского (США) в Украину сопровождается провокациями и смущеньями в православной среде»
Управляющий делами Украинской Православной Церкви архиепископ Переяслав-Хмельницкий Митрофан прокомментировал действия представителя Константинопольского патриархата на канонической территории Украинской Православной Церкви: «Православная общественность Украины восприняла с недоумением информацию о том, что архиепископ Всеволод Майданский, иерарх Украинской Православной Церкви в США, находящейся в юрисдикции Константинопольского патриарха, молился на литургии во Львове, в храме непризнанной в православном мире УАПЦ. Приехав в Украину, архиепископ Всеволод не поставил в известность ни Предстоятеля Украинской Православной Церкви Блаженнейшего Митрополита Владимира, ни правящего архиерея Львовской епархии архиепископа Львовского и Галицкого Августина. Нам непонятно такое поведение. Мы находимся в каноническом, Евхаристическом и молитвенном общении с Константинопольской Церковью. Доказательством тому было присутствие высокого представителя Константинопольского Патриарха митрополита Феатирского Григория на юбилее Блаженнейшего Митрополита Владимира. Он передал приветствие от Патриарха Варфоломея и подчеркнул, что Константинопольский патриархат признает законной в Украине только Украинскую Православную Церковь во главе с Блаженнейшим Митрополитом Владимиром.
Действия архиепископа Всеволода Майданского (США) настораживают и наталкивают на мысль, что слова Патриарха Варфоломея, может быть, не соответствуют действительности, или это самочинные действия архиепископа, приезды которого постоянно сопровождаются провокациями и смущеньями в православной среде Украины. О визите архиепископа Всеволода Майданского в Украину мы узнали из средств массовой информации. От имени Блаженнейшего Митрополита Владимира я позвонил владыке Всеволоду, попал на его секретаря и пригласил посетить Свято-Успенскую Киево-Печерскую Лавру. Однако ни письменных ответов, ни звонков получено не было. Это дает нам повод думать, что архиепископ Всеволод имеет собственные цели, которые желает скрыть от канонической Православной Церкви. Возникают сомнения в добрых намерениях визита.
Из СМИ мы узнали и о неких планах открыть Константинопольское подворье во Львове. Мы выступаем категорически против таких «закулисных» действий. Это не способствуют единению православных и миру в нашем обществе.
Синод Украинской Православной Церкви принял решение о возобновлении диалога с УАПЦ в целях поиска путей к объединению. К сожалению, деятельность архиепископа Всеволода является деструктивной в этом вопросе. Я поддерживаю заявление главы УАПЦ Мефодия, что такие действия могут принести лишь новые разделения. По канонам, представитель Константинопольского патриархата не имеет права собирать священников, находящихся под запретом, в расколе, причем чужой церкви.
Думаю, на ближайшем заседании Священного Синода УПЦ будет поднят и рассмотрен вопрос и определена официальная позиции Православной Церкви по деструктивной деятельности архиепископа Всеволода Майданского (США) на территории Украины».

08.06.2006. КИЕВ. Архиепископ Львовский и Галицкий Августин обратился с письмом к Предстоятелю УПЦ по поводу провокационной деятельности архиепископа Всеволода во Львове
Приводим текст отрытого письма:

ЕГО БЛАЖЕНСТВУ,
БЛАЖЕННЕЙШЕМУ ВЛАДИМИРУ,
МИТРОПОЛИТУ КИЕВСКОМУ
И ВСЕЯ УКРАИНЫ,

Ваше Блаженство,
Блаженнейший Владыка!

Обратиться к Вам за помощью меня побудила деятельность архиепископа Всеволода (Майданского) и епископа Илариона (Рудныка) — архиереев, принадлежащих к юрисдикции Константинопольского Патриархата. Видит Бог, я уже не раз прощал владыке Всеволоду те оскорбления, который он наносил лично мне как епископу Церкви Христовой своими поступками, совершаемыми в городе Львове и Львовской епархии. Ныне же сердце мое до крайности исполнилось горечи, печали и возмущения, ибо новые антиканонические действия архиепископа Всеволода направлены уже не столько против меня лично, сколько против всей Украинской Православной Церкви — части мирового Православия.
Считаю своим долгом сообщить обо всём этом и предать гласности творимое владыками Всеволодом и Иларионом беззаконие. Никто не может упрекнуть меня в том, что делаю это вразрез с наставлением Священного Писания, которое предписывает сначала втайне обличить согрешившего собрата и лишь в случае его нежелания внять голосу обличения объявить о его деяниях пред христианским сообществом. Не раз уже я сообщал архиепископу Всеволоду о том, что его поведение во время визитов в Украину сеет соблазн среди паствы и наносит прямой вред Православной Церкви в Украине. Но архиепископ Скопелосский не прислушался к этим словам: каждый его новый приезд в пределы вверенной мне епархии сопровождался новыми бесчинными действиями и попранием канонов Святой Церкви, согласно которым категорически запрещается вторжение иерархов одной Поместной Церкви или даже епархии на каноническую территорию другой. Моя попытка лично встретиться с архиепископом Всеволодом ни к чему не привела: под надуманными предлогами он отказался от встречи, к которой его прямо обязывает не мое приглашение, но каноны Церкви.
Посему считаю не только возможным, но и необходимым для блага Церкви во всеуслышание заявить о том, что архиепископ Всеволод и епископ Иларион совершили деяния, которых можно было бы ожидать от раскольника, сектанта или иного недруга Православия, но никак не от собратьев — архиереев Святой Константинопольской Церкви, первенствующей по чести в православном мире и имеющей благодатное общение с Украинской Православной Церковью.
4-6 июня 2006 года архиепископ Скопелосский Всеволод и епископ Телмисский Иларион, находясь на канонической территории Украинской Православной Церкви и ее Львовской епархии, в нарушение канонов вступили в общение с раскольниками — представителями непризнанной в православном мире т.н. «Украинской автокефальной православной церкви» (УАПЦ). Упомянутые иерархи приехали в город Львов, не известив ни Предстоятеля Украинской Православной Церкви Блаженнейшего Митрополита Киевского и всея Украины Владимира, ни меня как правящего архиерея Львовской епархии. Владыки Всеволод и Иларион не просто посетили занимаемый сторонниками УАПЦ Успенский храм в г. Львове, не просто молились, совершив молебен вместе с раскольниками (деяние, за которое канонами предусмотрено извержение из сана), но, как нам стало известно из достоверных источников, даже готовились совершить здесь 6 июня с.г. Божественную литургию. Лишь предание огласке этих намерений привело к тому, что архиепископ Всеволод и епископ Иларион отказались от своих первоначальных намерений. Помимо этого, приверженцы УАПЦ объявили о том, что приезд епископов Константинопольского Патриархата имеет целью открытие в Успенской церкви в г. Львове подворья (церковного представительства) Константинопольского Патриархата — шаг, который также нельзя расценить иначе как безответственное и вопиющее попрание канонов Православной Церкви.
Считаю своим долгом заявить, что данные преступные шаги упомянутых иерархов являются не просто поступками, несовместимыми с церковными канонами, более того, они могут расцениваться нами, — архиереями, духовенством и верующими Украинской Православной Церкви, — как злонамеренные и разрушительные для Церкви Христовой деяния. Иерархи Константинопольской Церкви, вступив в беззаконное общение с раскольниками, вместо того, чтобы содействовать врачеванию церковного раскола в Украине, способствуют еще большему его возгоранию.
Действия архиепископа Всеволода и епископа Иллариона причиняют нам, православным Галичины, особую боль, ибо мы терпим гонение и притеснение от тех самых раскольников, с которыми (но не с нами!) считают для себя возможным и желанным совместно молиться (о чем?) упомянутые архиереи. Будет справедливым спросить: как веруют, кому служат владыки Всеволод и Иларион, если они вместе не со страждущими православными галичанами, но с их гонителями и хулителями?
Происходящее во Львове тем более остро ранит нас, ибо свое беззаконие владыки Всеволод и Иларион совершают в то самое время, когда все Поместные Православные Церкви устами своих Предстоятелей признают и поддерживают только каноническую Украинскую Православную Церковь. Страшно говорить об этом, но действия упомянутых епископов заставляют нас задаться вопросом: искренно ли поведение Константинопольской Церкви, одни иерархи которой признают единственной Православной Церковью в Украине лишь ту Церковь, которую возглавляет Блаженнейший Митрополит Владимир (как об этом заявил в ноябре прошлого года архиепископ Фиатирский и Великобританский Григорий, представлявший Святейшего патриарха Варфоломея на праздновании 70-летия Блаженнейшего Митрополита Владимира), а другие — напрямую общаются с раскольниками.
В то самое время, как Украинская Православная Церковь, исполняя заповедь Господню «да вси едино будут» (Ин. 17, 21), а также помня слова святителя Григория Богослова о том, что «мы добиваемся не победы, а возвращения братьев, разлука с которыми терзает нас», вновь делает шаги к налаживанию диалога с «Украинской автокефальной православной церковью», иерархи Константинопольской Церкви сознательно препятствуют нашим общим усилиям, направленным на объединение украинского Православия. Если бы это было в первый раз, еще можно было бы надеяться, что это всего лишь ошибка или непонимание. Но владыка Всеволод за последние полтора десятилетия успел проявить себя во Львове так, что мы считаем себя вправе назвать вещи своими именами: его деятельность — это умышленный вред, сознательно и планомерно наносимый Православной Церкви в Украине.
В этой связи полагаю необходимым поставить вопрос о деятельности архиепископа Всеволода и епископа Илариона в Украине на заседании Священного Синода Украинской Православной Церкви, известить Святейших Патриархов Константинопольского Варфоломея I и Московского и всея Руси Алексия II о сознательном и неоднократном попрании канонов, допущенном упомянутыми архиереями, и потребовать расследования их деятельности в Украине и предания их Церковному суду.

Вашего Блаженства
смиренный послушник

Августин,
архиепископ Львовский и Галицкий
07.06.2006 г.

— Отець ректор, ви почали отримувати богословську освіту ще у роки війни на пастирсько-богословських курсах у Почаївській Лаврі. Чи мали вони якийсь зв’язок з Волинською семінарією того часу?
— У 1939 році Волинська духовна семінарія, що знаходилася у Кременці, приходила в занепад. У ті роки нам навіть важко було її в повній мірі називати православною. Половина предметів викладалася польською мовою, а що стосується Варшавського університету — вищого навчального закладу, де була кафедра православної теології, то там усі предмети викладались польською.
Розпочалась війна. Коли німецькі війська прийшли на Україну, Гітлер поступив мудро, коли видав наказ відкрити усі храми. Народ був радий, бо чекав, що прийде час, коли наступить незалежність та постане з руїн Церква. Але відразу сталось розділення. Колишній вікарій Волинської єпархії єпископ Полікарп Сікорський утворив УАПЦ. Митрополит Олексій (Громадський) у роки війни сказав: “Коли нема Польщі, то й не існує автокефалії”, і став на позиції зближення з місцеблюстителем Патріаршого престолу Руської Православної Церкви митрополитом Сергієм.
Постала проблема з підготовкою священнослужителів. Сікорський відкрив при Луцькому кафедральному соборі пастирсько-богословські курси. Автономна Церква на чолі з митрополитом Олексієм, який, до речі, у 20-х роках двадцятого століття був ректором ВДС, відкрила курси у Почаївській Лаврі з двохрічним терміном навчання, де нашвидкуруч готували священнослужителів для єпархій на Сході України. Усі наші диякони та старости стали священиками. Я також навчався у Почаєві.
Курси швидко припинили існування. Одного дня нас викликали у кременецький гебітскомісаріат і сказали: “Ви добре хлопці робите, що молитесь, але йде війна, і німецька армія потребує юнаків, а у Німеччині немає кому підтримувати господарства. Готуйтесь, ми вас відправимо на роботу”. Ректор курсів владика Панкратій (Кашперук) відразу скоротив навчання, перед Пасхою протягом декількох неділь ми здали випускні іспити, і нас розпустили на канікули. Дехто доїхав додому, а дехто й ні. Мій хороший товариш з Крилова повертався пішки селами, його зупинили, запідозрили у ньому ворога… і вбили. Мене німці арештували перед самим домом. Я мав посвідчення курсанта пастирського училища, але перекладачем був поляк. У той час між українцями і поляками на Волині у розпалі був конфлікт, і чекати від нього добра було годі. Слава Богу, я якось випросився. Мене завезли далеко від дому, але я повернувся живим.
Коли закінчилась війна, знову постала проблема підготовки духовенства для Православної Церкви. У Луцьку в 1945 році відкрились пастирські курси. Після взяття Берліна я майже рік був у армії і повернувся додому у 1946 році. Не полишав думки про священство, і правлячий архієрей порадив мені здобувати освіту у Луцьку.

— Ви стали одним із перших студентів Волинської духовної семінарії. Якою у ті роки була духовна школа?
— У рік мого вступу курси були перетворені у Волинську духовну семінарію з чотирьохрічним терміном навчання. Очолив заклад ерудований, освічений протоієрей Миколай Тучемський, магістр богослов’я дореволюційної Санкт-Петербурзької духовної академії. У міжвоєнні роки він був ректором Віленської духовної семінарії (нині столиця Литви місто Вільнюс). Були сильні кадри. Одні викладачі здобули наукові ступені у дореволюційних духовних академіях, а молодше покоління, як тоді казали, “мало варшавську теологію”, тобто закінчило відділення православної теології Варшавського університету до Великої Вітчизняної війни.
Нині ще живий протопресвітер Василій Осташевський, наш колишній інспектор. Літургіку викладав протоієрей Стефан Грушко — дуже мудрий, ерудований викладач з феноменальною пам’яттю. Це був чудовий пастир, який справляв на нас неабияке враження. Серед світських викладачів я б виділив Євгена Богуславського, який досконало знав давньогрецьку мову. За Польщі він був сенатором, а у перші повоєнні роки навіть головним редактором обласної газети “Радянська Волинь”. У нас працював усього рік. Викладаючи у семінарії, він ніколи не говорив нічого антидержавного, але за минуле його посадили у в’язницю.
У семінарії був дуже гарний хор. Ним керував Микола Самохваленко. Пригадую, як на актові дні та офіційні свята, окрім церковних піснеспівів, ми співали “Козака несуть”, “Зашуміла ліщинонька”, “Вечірній дзвін”, інші пісні української класики та патріотичного спрямування. Його також запідозрили у націоналізмі та “попросили” залишити заклад. Про подальшу долю я не знаю.
Держава мала великий вплив на наше керівництво і на нас. По ночах викликали наших хлопців. Після ліквідації унії в семінарію прибувало на навчання багато галичан. Їх викликали найчастіше, підозрюючи у націоналізмі. Бувало, увечері заходиш до кімнати, а декількох чоловік немає. Повертались вони під ранок, вимучені та зморені. КДБ знало, як і коли працювати.

— А якою у ті часи була матеріально-технічна база ВДС. Як у перші повоєнні роки доводилось навчатись студентам?
— При Луцькому кафедральному соборі знаходилась багата бібліотека, яка склала основу семінарської книгозбірні. Правда, частина книг пропала. При радянській владі з її фондів вилучили усі книги, зокрема богослужбові українською мовою. Що стосується інших книг, то у 1946 році значну частину нам передали з Кременецького історичного музею — цінні стародруки та іншу богословську літературу. Частину фондів складали книги, випущені за Польщі (тоді свої праці видавало багато православних учених). У порівнянні з іншими семінаріями ми мали хорошу наукову базу.
З харчуванням було складніше. Єпархія була бідною, єдине, що вона виділила, — приміщення колишньої школи імені королеви Ядвіги. У роки війни на школу впала бомба і зруйнувала одне крило. У вцілілому ми навчалися і проживали, а дехто жив на квартирах. Згодом з єпархіального управління нам призначили кухарку Паланю, жінку репресованого старости кафедрального храму. Вона нам готувала з тих харчів, які ми привозили. Тоді ми на раді встановили, що кожен має раз у місяць здати кілограм сала, п’ять кілограмів круп, півмішка картоплі. Жили з того, що змогли знести, дещо купляли. Були такі студенти, котрі не мали звідки взяти продукти. Окрім того, у повоєнні роки не було транспорту, і харчі приходилось навіть за дві сотні кілометрів приносити пішки.
Я деякий час був навіть начальником господарчого відділу. Особливо напровесні не було що їсти. Пригадую, якось ми наловили риби. Недалеко за семінарією знаходилось болото і озеро. Мене зустрів товариш отець Іван Заіка і каже: “Пішли ловити рибу. Ти не переживай, я хороший рибак і вмію ловити рибу”. Прийшли ми до озера. Нема чим ловити. Отець Іван: “Зараз знайдемо як”. Скинув штани, позав’язував колоші, і я сам дивуюсь, як у тому болоті він зумів наловити стільки риби. Надвечір ми зварили юшки, якої вистачило для усіх студентів.
Спали, на чому приходилось. Майстрували самі ліжка і тапчани. Та, незважаючи на тяжкі обставини, були раді, що маємо змогу здобувати богословські знання.
Духовну семінарію я закінчив у 1948 році у першому післявоєнному випуску. У 1952 році зі ступенем кандидата богословських наук я закінчив Московську духовну академію і повернувся на Волинь. П’ять років був викладачем історії Церкви, наступні п’ять — інспектором ВДС і останні два роки перед закриттям — ректором. Трапилося це після усунення Тучемського, якому у часи окупації інкримінували антирадянські висловлювання.

— У Волинській духовній семінарії під Вашим керівництвом був сильний викладацький склад…
— У ВДС у 1946-1964 роках був дуже хороший викладацький склад. Спочатку переважали священнослужителі з варшавською теологією, а згодом більшість молодих викладачів отримала ступені кандидатів богослов’я після закінченні МДА. Після закриття семінарій з Києва, Саратова, Ставрополя, Жирович почали повертатись наші колишні випускники: Шиманський, Колобов, Алтунін, Блюм, Микитюк, майбутні єпископи Гермоген (Орєхов) і Василій (Васильцев), інспектором був митрополит Феодосій (Дикун). В останні роки перед закриттям вихователів було більше, ніж учнів, і усі мали вищу богословську освіту.

— Отець ректор, розкажіть, будь ласка, як закривали Волинську духовну семінарію у роки хрущовських гонінь?
— З 60-х років у СРСР почалась друга хвиля хрущовських гонінь на Церкву. У ході цієї кампанії в 1960 році закрили семінарію у Києві. Зробили це дуже просто — рукоположили тодішнього ректора Філарета у єпископи. Нема ректора — нема семінарії. Мені також пропонували: “Закривайте, будете єпископом”. Їм відповідав: “Я ж жонатий, єпископом бути не можу”.
Гадаю, що вдалося протриматися так довго тому, що мав “козир”, — закінчив Велику Вітчизняну у Берліні, і ані мене, ані мою сім’ю не можна було запідозрити у тому, що я був у лісі чи виступав проти радянського ладу. На цій підставі я міг говорити те, що хотів. Одного разу у спілкуванні з уповноваженим у справах релігій, який був у званні підполковника, я запитав, у яких військах він воював. Той відповів, що був у штабі. Я йому дорікнув, що він був “штабною крисою”. Я пройшов війну у кулеметній, потім у мінометній команді, а так ми називали тих, хто сидів не в окопі, а у теплому місті і отримував нагороди. Я думав, що уповноважений це “запам’ятає”, але атеїсти провадили політику зовні м’яку, хитру, без ніяких конфліктів. Наступного разу ми з ним зустрілися, і образи на відчувалось. Так ми тримались чотири роки.
Що з нами робили? Те, що практикують деякі дикунські племена у Африці. Коли одне плем’я перемагає інше, то переможених не вбивають, а кидають у вогонь, і ті корчаться, поки не загинуть. Бувало так, що у муках на повільному вогні люди просили: “Убийте нас”. Отак і не добивали нашу семінарію. Якби прийшов наказ закрити Волинську семінарію, це було б зробити дуже легко, ми б просто розпустились. Натомість були матеріальні і психологічні утиски, агітація і шельмування у пресі, постійні нічні виклики.
До прикладу, напроти собору була поставлена дошка “Вікно сатири”. Якщо, не дай Бог, якийсь семінарист спізнився на пари чи затримався у місті вечором, то його неодмінно там розписували. І мене одного разу намалювали, але потім побачили, що не варто було. Йдуть бабусі до собору, дивляться на зображення ректора з широкими рукавами та великим пузом, якого у мене ніколи не було, і кажуть, неодмінно перехрестившись: “Мученички ж ви наші”. Ці карикатури приносили протилежний результ. Дошку перенесли до міського кладовища.

— Якими методами користувалась влада, щоб остаточно задушити пастирську школу?
— У першу чергу усі старались створити нам всякого роду обмеження. До прикладу, щоб нагодувати декілька десятків студентів, потрібно було щодня купляти хліб, який давали тільки по одній буханці в руки. Приходилось з уроків зривати декілька чоловік, щоб вони займали черги у міських магазинах. Поряд з семінарією був продуктовий магазин, котрим завідував єврей. Тільки у нього таємно можна було отримати потрібну кількість з-під прилавка. Продукти купували на базарі.
Згодом стали обмежувати у приміщеннях. У 1954 році при владиці Палладії (Камінському) був найбільший розквіт семінарії, коли щороку ми добудовували нові приміщення. Щоб будувати будь-що на церковній землі, необхідно було пройти масу інстанцій і кабінетів. Владика одного року добудував величезний гараж, продовживши будинки до річки Стир, потім завернули його у іншу сторону, прибудувавши наступний гараж, а попередній переобладнали під аудиторії. Наступного року зробили знову гараж, а на місті попереднього зробили приміщення. Таким чином у ті роки вдалося повністю забезпечити приміщеннями понад 150 вихованців, що зробило ВДС найчисельнішою у всьому СРСР. Ми мали прекрасну бібліотеку, конференц-зал, спальні, класи, кухню, трапезну, власні пральну, баню, інші приміщення. З 1960 року ці будинки під приводом нагальної потреби міста у приміщеннях почали забирати. До 1964 нас стиснули у декількох аудиторіях і спальних кімнатах.
Наступним кроком стало втручання у навчальний процес. Надто почали обмежувати вступ до ВДС. Поступити було неймовірно важко. У першу чергу потрібно було мати паспорт, оскільки не можна було прописатися, і такого абітурієнта не можна було прийняти. Один студент, щоб отримати паспорт, записався на цілинні землі і працював декілька років, а після того поступив у семінарію.
Сильний тиск чинили на учнів через батьків. Пригадую, як до мене прийшов батько студента Мігаля й просив: “Звільняйте мого сина з семінарії, бо я не зможу дожити свого віку. Мешкаю у старій хаті. Зібрав матеріал на новий будинок, та його забрав голова колгоспу, оскільки мій син навчається у семінарії”. Коли волею-неволею хлопчина покинув ВДС, голова колгоспу повернув забране.
Одним з головних наших супротивників були військкомати, які забирали на усілякі збори навіть тих, хто відслужив. Відмовитись було неможливо. Так, у передостанній рік я отримав чергову повістку з’явитися на обстеження, і мене поклали у лікарню. Міряли температуру, тиск, давали якісь таблетки.. Ніяких проблем зі здоров’ям у мене не було, а випустили мене тільки через дві неділі після іспитів. Звичайно, набору до семінарії не відбулось.
Будь-які установи у певний час стали працювали проти нас. Ми між собою казали, що ніяких претензій до студентів і викладачів семінарії не мало тільки похоронне бюро. За один день приходилось приймати і міліціонера, і паспортиста, і лікаря, і представників військкомату, і санепідемстанцію. Семінаристам заборонили дзвонити у дзвони, бо студенти університету написали прохання в обком, вказуючи, що дзвони (за декілька хвилин) заважають їм належно вивчити уроки. Якось швидка допомога забрала студента Чайковського і привезла у лікарню. Відкрили двері карети швидкої допомоги і скомандували виходити. Він у відповідь: “А чому я маю виходити, я ж цілком здоровий”. Виник конфлікт, навколо почали збиратися люди з питанням, чому хворий не хоче виходити з машини. Студент почав кричати: “Люди я не хворий. Я тут через те, що навчаюсь у семінарії”. Усі навколо почали сміятися, а то й погрожували, нарікали на владу. Таким чином студент врятувався. Навіть медики повинні були лукавити.

— Ви були змушені перевести семінарію в Одесу. Чим займались викладачі?
— У день закриття настрій в усіх був гіршим за стан на похороні близької людини. Звістка прийшла не листом — наказ про переведення семінарії в Одесу приніс спеціальний посланець, якого прислали з Москви. Цим закінчилась наша боротьба. Відразу до мене прийшов уповноважений і сказав, що видасть нам вагон для речей і книг, щоб відправити їх в Одесу. Це трапилось за три неділі до початку навчального року.
Усе майно ми роздали по різних інстанціях. Автомобілі, музичні інструменти струнного оркестру забрали державні структури. Дещо передали у кафедральний собор. Кухня перейшла у відання Корецького жіночого монастиря.
За розпорядженням Учбового комітету, дванадцятьох студентів перевели в Одеську духовну семінарію. Більшість з викладачів була змушена йти на парафії, частина переїхала в Одесу. Хто не був у сані, тим залюбки давали роботу. Часто самі підходили і пропонували “золоті гори” за перехід на світську роботу з метою закриття духовного закладу.
Найбільш шкода того, що коли б Учбовий комітет у Москві витримав ще три неділі, можливо б, ми існували далі, бо тоді до влади прийшов Брежнєв.
Ці чотири роки були найстрашнішими у моєму житті. Я був тоді мало схожий на повну сил молоду людину. Коли мене зустрічали знайомі, то казали: “Що ти робиш? Чого ти борешся? Ти бачиш, що нічого не можна вдіяти. Ти схожий на “чахоточного”. Я просто висох. Мої діти вчилися у дуже важких умовах. Племінниця — донька мого брата священика —закінчила школу з золотою медаллю, але не могла поступити в інститут як попівська дочка. Морально це пережити було дуже важко.

— Куди призначили Вас як колишнього ректора ВДС? Що спонукало Вас повернутись на Волинь?
— До 1970 року я був настоятелем Луцького кафедрального собору, згодом, майже рік, Володимирського у Києві і виконував обов’язки керуючого справами Українського Екзархату (Філарет був моїм однокурсником по академії). Потім мене посилали у Берлін, і я прослужив там шість років. Затим у Канаду, куди я не хотів їхати без сім’ї, ніхто дружину і дітей випускати не хотів, вони були заручниками мого повернення. У Німеччині тільки я один мав право їздити до храму, що знаходився на території Західного Берліну, а матушка з дітьми жила на території Східного Берліну. Ми служили разом з єпископом (нині Екзархом Білорусії) Філаретом (Вахромеєвим). Під час моєї поїздки у Канаду, де я прослужив п’ятнадцять років, діти пішли у школу. До Києва я повернувся у 1989 році. Київська духовна семінарія відроджувалась, і я був її ректором до 1991 року. Коли у Луцьку богословсько-пастирські курси отримали статус семінарії, я приїхав сюди на посаду ректора.
Якщо у Києві на початках було тільки двоє викладачів, які мали досвід викладання у духовних школах, то у Луцьку залишилися шість викладачів, які тут викладали до 1964 року, декілька після Варшавського університету. У Луцьку абітурієнти та студенти вирізнялись рівнем своєї підготовки. Тут не приходилось учити їх читати подячну молитву після трапези чи інші речі, оскільки на Волині у семінарію найчастіше йшли ті, хто виріс при Церкві та віруючих батьках, які отримали християнське виховання.
Для мене велике значення завжди має те, як учні ставляться до свого наставника, викладача. Не встиг я щось сказати, як вони виконували, у Києві того не було. Якось на парі один студент підняв руку й попросився вийти, сказавши, що погано себе почуває. Пішов у спальню. Коли я випадково туди зайшов, то той не у ліжку лежав, а дивився по телевізору футбольний матч. І це майбутній священик. Я нікого не ганю, оскільки хороші та прикрі випадки траплялися як тут, так і там, і світлі спогади життя у Києво-Печерській Лаврі залишились у мене до сьогодні.

— У дні ювілейних святкувань яке побажання Ви хотіли б висловити для майбутніх пастирів та випускників Волинської духовної семінарії?
— Як патріот Волинського краю я б побажав, щоб майбутні випускники зберігали славні традиції та звичаї нашого народу. Всі ми одинакові, але кожен регіон відрізняється чимось від інших. Волиняни, зокрема, своєю стійкістю, бо нас бути такими заставила історія і нелегке життя, оскільки ми знаходимось на передньому краї, де проходить духовний фронт. Нам приходилось віками боронити свою віру перед західними впливами, у боротьбі з католиками, уніатами, протестантськими деномінаціями. Саме тому у нас вона тверда, якою ми не хвалимося, але вона сидить глибоко у нашому нутрі. Я хочу побажати, щоб наші студенти і священнослужителі підтримували та розповсюджували цей спасительний православний дух.

Бесіду вів Володимир Свистун

Володимир Свистун

Волинська духовна семінарія була заснована 14 травня 1976 року указом імператриці Катерини ІІ. Після третього поділу Польщі потреба у існуванні духовної школи виникла у зв’язку з масовим поверненням уніатських парафій у лоно Православної Церкви, яке розпочалось зі зникненням католицької Речі Посполитої, а звідси, і уніатської експансії на землях споконвіку православної Волині. Керівником семінарії став перший архієрей новоутвореної єпархії Варлаам (Шишацький), ревний церковний і громадський діяч, якому допомагав префект священик Іоанн Суковський, а згодом ректор — архімандрит Авдій, який прибув з Курської губернії.
У школі існував класичний набір дисциплін. У граматичному класі (що ділився на вищий і нижчий, з дворічним терміном навчання) учні здобували ґрунтовні знання з латині, орфографії і початків етимології, синтаксису вивчали географію, катехізис, переводили тексти. Йому передував клас інформаторії, що прирівнювався до підготовчого відділення. У класі піїтики вивчались правила руського і латинського віршування, основи моралі у настановах античних та середньовічних мислителів, а також курс Священної історії. У класі риторики ознайомлювались з правилами мистецтва переконання у творах Овідія і Цицерона, вивчали всесвітню історію. У філософському класі, окрім цієї дисципліни, викладалась логіка, метафізика, право, пояснення євангельських текстів. Учні проповідували у кафедральному храмі. Богословський клас завершував навчання. Повний курс проходили не всі, багато хто ставав священиком після курсу філософії. Загалом, щоб швидше вирішити питання з заміщенням парафіяльних вакансій, з 1798 року при семінарії була відкрита руська школа — своєрідні пастирські курси. Перший випуск двадцяти кандидатів у священний сан відбувся у 1801 році.
Кращих студентів відсилали на казенний кошт у Київську духовну академію. Одним з таких був Високопреосвященний Антоній (Рафальський), син священика села Нуйно (нині Камінь-Каширський район Волинської області), що перевівся у семінарію з базиліанського училища. Після здобуття вищої освіти він багато років викладав у Острозі, прийняв чернечий постриг. У 1833 році отець Антоній став першим намісником Свято-Успенської Почаївської Лаври, поверненої від уніатів, згодом у сані єпископа очолював Варшавську єпархію. За ревні труди на благо Церкви призначений на Санкт-Петербурзьку кафедру, митрополит Антоній протягом 1943-1948 років був Першим членом Святійшого Синоду.
На початку ХІХ ст. ВДС стала найчисельнішим духовним закладом на теренах Російської імперії, оскільки кількість її учнів через декілька років сягнула понад тисячу. Це ставило її в ряд найбільших семінарій того часу.
Невипадковим стало і розташування пастирської школи у місті Острозі — давньому просвітницькому центрі України, православному осередку князів Острозьких. Вона розмістилась у будинках колишнього єзуїтського колегіуму, збудованому Анною-Алоїзою Ходкевичівною, що, ставши пусткою, були призначені під Спасо-Преображенський монастир — резиденцію волинських архієреїв і інститут пастирства.
З волі історії духовній школі довелось деякий час перебувати у Полтавській губернії. У 1812 р. під загрозою вторгнення військ Наполеона єпархіальний архів, викладачі на чолі з префектом Кіпріаном Суковським та “казеннокоштні” студенті були евакуйовані у місто Кобеляки і перебували там понад півтора року.
У першій четверті ХІХ віку острозька обитель пережила три страшні пожежі, остання, у 1821, що розпочалась з єврейського кварталу, зробила монастир непридатним для життя. Того ж року стараннями власника Острога князя Карла Яблоновського ВДС переведена у острозький гостиний двір (“Обержа”), а у 1825 році — у будинки власного замку з недіючим кармелітським монастирем, що у поселенні Аннополь (сучасний райцентр Хмельницької області). Цей період вважається найбільш важким у історії духовної школи. Переважним чином навчальний процес проходив у неопалюваних господарських приміщеннях, учні та вчителі тулились у будинках місцевих жителів, а сам дух провінційного торгового містечка ніяк не сприяв науці та вихованню майбутніх пастирів.
Для виправлення становища у 1832 році за рішенням Святійшого Синоду Духовне відомство за двісті тисяч рублів викупило колишній Кременецький ліцей, що був закритий як ідеологічний осередок польського повстання, що вирувало на Волині і Поділлі у 1831 році. Студенти зі старого замку у глухій провінції потрапили у “Волинські Афіни”, отримали просторі приміщення, зали та аудиторії. Набагато гіршими були побутові умови у гуртожитках, які не могли прийняти своєкоштних вихованців, тому насущною проблемою викладацької корпорації, що вирішувалась не один десяток років, стала побудова нових приміщень. Слід сказати, що до реформи духовної освіти 1860-х рр. у віданні семінарського управління знаходились декілька духовних училищ (Кременецьке, Милецьке у містечку Луків, згодом Житомирське), де здобували освіту тисячі юнаків.
Навчальний процес удосконалювався з кожним роком. У 1840 роках латинь була остаточно витіснена, навіть у викладі богословських дисциплін. З’являлись нові посібники і книги. Для покращення богословських знань при закладі була створена опікунська рада, яка виплачувала грошові винагороди та стипендії найталановитішим вихованцям. Семінарія мала прекрасну бібліотеку. Випускник Празької консерваторії Микола Кужелко заснував при ВДС оркестр. Нові лікарня та аптека при нагальній потребі обслуговували навіть місцевих жителів. За статистичними даними, кількість учнів різних років коливалась в межах 450-750 чоловік.
Студенти спілкувались з представниками місцевої інтелігенції та визначними представниками ієрархії. Кременець регулярно відвідували Київські Високопреосвященні, відомі богослови, імператор та члени царської сім’ї, які приїздили на поклін до лаврських святинь у Почаїв. Стіни пастирської школи бачили святого Іоанна Кронштадського.
Пам’ятним в історії видався 1896 рік, коли на високому рівні було відзначене 100-ліття з дня заснування ВДС. На ім’я ректора і студентів були надіслані вітальні телеграми від Святійшого Синоду та Правлячого Дому, випускників та колишніх викладачів, що були причетними до закладу. Серед них два ректори Київської духовної академії — єпископи Сильвестр (Малеванський) і Василій (Богдашевський), професори Петров, Півницький, брати Яким і Маркеллін Олесницькі, багато інших.
Після побудови нових приміщень у 1902 році Волинська духовна семінарія була переведена у Житомир. Тогочасна її історія пов’язана з видатним богословами і церковними діячами владиками Євлогієм (Георгієвським) і Антонієм (Храповицьким). Перенесення закладу у губернський центр сприяло удосконаленню навчального процесу. У перших чотирьох класах стали вивчати переважно загальноосвітні предмети, а у двох останніх — богословські. Зміна статуту школи, проведена внаслідок чергової реформи, давала необмежений доступ до духовної освіти вихідцям з різних станів. Після завершення четвертого класу бажаючі продовжити навчання у світських закладах записувались на університетські курси. Останні роки існування ВДС У Житомирі ускладнила Перша світова війна, згодом революційні події, що часто скорочували навчальний процес наполовину. З приходом більшовиків у 1921 році семінарію закрили.
Дореволюційна ВДС славилася своїми ректорами та викладацькими кадрами. Через її аудиторії пройшли понад п’ятдесят єпископів, відомих богословів і істориків високого рівня. Не менш цінним вінком духовної школи є ціла плеяда новомучеників, що ціною власного життя засвідчили твердість віри і прищеплених у альма-матер переконань. Серед них митрополит Анатолій (Грисюк), архієпископ Олександр (Петровський), єпископ Амвросій (Гудко) протопресвітер Олександр Хотовицький (секретар Патріарха Тихона та останній настоятель храму Христа Спасителя у Москві), сотні священно- і церковнослужителів, відомих одному Господу.
15 жовтня 1920 року семінарія відновила свою діяльність у Кременці, що ввійшов разом з західною частиною Волині до польської держави. Вона розташувалась при Свято-Богоявленському монастирі, оскільки її колишні приміщення, де до революції існувало духовне училище, були “ревіндиковані” як такі, що колись належали полякам-католикам.
Фактично ВДС відтворилась від реевакуйованої з Москви Холмської духовної семінарії на чолі з архімандритом Смарагдом (Латишенковим), яка зупинилась у Кременці. Звідки перейшла більша частина професорів. До відновлення шкільного процесу доклали свої зусилля єпископ Кременецький Діонісій (Валединський) (згодом митрополит Варшавський і всієї Польщі), ректори владики Антоній (Марценко), Симон (Івановський), митрополит Олексій (Громадський) та викладачі — відомий історик Василь Біднов, провідний місіонер-сектознавець І. Перетрухін, інші. За спогадами студентів, у навчанні особливе місце відводилось гомілетиці, предмету пастирського богослов’я , зверталась увага на етикет.
У 1927 році заклад одержав статус державної середньої школи. Випускники мали право вступу до усіх вузів Польщі, а бажаючі здобути вищу освіту продовжували навчання на богословському факультеті Варшавського університету. З початком освітньої реформи 1932 року та з метою полонізації майбутнього духовенства семінарія перестала проводити набір і у 1939 році стояла на грані закриття (у двох останніх класах навчалося 49 осіб). Цьому перешкодила Друга світова війна.
У роки встановлення радянської влади (1939-1941) та під час окупації України нацистами (1941-1945) всі духовні заклади були закриті. Відновити свою роботу ВДС не мала ніякої можливості. Проте при Почаївській Лаврі, на базі іночеської школи, були відкриті пастирські курси. Слід вказати, що війна забрала багато вихованців, зокрема священномучеників Сергія та Петра (Огризенків), настоятелів православних парафій на Холмщині, які були по-звірячому замордовані за віру (причислені до лику святих мучеників Холмських і Підляшських Православною Церквою Польщі у 2003 році).
Після Великої Вітчизняної війни семінарія відновила свою роботу у Луцьку, (26 жовтня 1945 року як богословсько-пастирські курси у складі духовного училища, що у вересні наступного року були реорганізовані у семінарію). Навчальний заклад був розташований біля Луцького кафедрального Свято-Троїцького собору. Керівником призначено протоієрея Миколая Тучемського — багатолітнього ректора Віленської духовної семінарії, магістра Санкт-Петербурзької духовної академії, досвідченого педагога та визначного церковного діяча Православної Церкви у міжвоєнній Польщі. Викладання у семінарії рівнялось на кращі зразки богословських надбань православного богослов’я дореволюційного й міжвоєнного періоду і керувалось Уставом православних духовних семінарій РПЦ.
Завданням ВДС стала підготовка майбутніх священнослужителів для західних єпархій нашої Церкви: Волинсько-Рівненської, Житомирської і Кам’янець-Подільської, згодом Львівської, звідки й направлялась основна частина абітурієнтів.
До складу викладацької корпорації входили представники старої богословської школи. Серед них — протоієреї Стефан Грушко, Даміан Ясенчук, Василій Осташевський (інспектор ВДС), Олексій Соколовський, Михайло Варжанський, Леонід Малюжкович, мирянин Євген Богуславський (сенатор Третьої Речі Посполитої). Згодом більшість з них була обвинувачена радянською владою у всіх можливих і неможливих провинах. Уповноважені у справах релігій — наглядачі над Цервою у атеїстичній державі — багатьох змусили залишити стіни духовної школи. Високий рівень викладання, налагоджений побут та правильний студентський режим, незважаючи на утиски та переслідування, вивів семінарію на високий рівень. З метою підняття освітнього рівня у 1949 році до класичного набору предметів року додались французька мова, психологія та історія філософії. У роки управління єпископа Палладія (Камінського) у 1955 році для вступу до семінарії подали заяви понад 155 абітурієнтів, а у 1955-56 роках ВДС мала найбільшу кількість студентів серед православних духовних закладів СРСР. Для підняття богословського рівня священнослужителів і випускників у 1955 році при ВДС відкрились щорічні місячні пастирські курси.
Семінарія мала прекрасний хор, він був відомий і поза межами Волині, існував духовий оркестр. У 1950-ті рр. були добудовані нові приміщення та відремонтовані усі аудиторії, покращились побутові умови. Відмінники навчання отримували стипендію, були введені нагороди за кращі письмові роботи, загалом кожен студент забезпечувався гуртожитком та безплатним трьохразовим харчуванням, шкільною формою. У семінарії працював лікар і фельдшер. Поглиблювати богословських знання та розширювати світогляд допомагала бібліотека, основу якої складали декілька тисяч томів духовної літератури з багатої книгозбірні кафедрального собору. Семінарія володіла вузькострічковим проектором.
З Волинською духовною семінарією пов’язані долі визначних церковних діячів ХХ віку — нині покійних митрополита Полтавського і Кременчуцького Феодосія (Дикуна), єпископа Василія (Васильцева), архієпископа Краснодарського і Кубанського Єрмогена (Орєхова), убієнного єпископа Мефодія (Мензака), багатьох інших. Серед них і протоієрей Петро Влодек — ветеран Великої Вітчизняної, випускник першого післявоєнного потоку (1948 р.), багатолітній викладач (1952-1957 рр.), інспектор (1957-1962 рр.) і ректор семінарії перед її закриттям (1962-1964 рр.), а також протоієрей Валентин Негода, Семен Патій, інші. Загалом, за двадцять післявоєнних років у Луцьку було підготовлено понад півтисячі православних священнослужителів, які не дали згасити промінь віри у серцях вірних по усій Україні та поза її межами.
Процес закриття ВДС готувався протягом багатьох років. На початку хрущовських гонінь над діяльністю духовної школи відчувався прискіпливий контроль, вівся нагляд за викладачами та вихованцями. Згодом студентам військкомати почали відмовляти у відстрочці, і всіх тих, хто не був у священному сані (і навіть тут траплялись винятки), забирали у армію. На ідеологічність перевірялися середні школи тих населених пунктів, звідки надходила найбільша кількість заяв від абітурієнтів, щорічно понад третину зі сміливців співробітники МВС і КДБ насильницьки заставляли забирати документи через декілька днів після подання. З року в рік з різних приводів у духовної школи забирали приміщення. Усілякими методами тиску на викладачів і обслуговуючий персонал чинились спроби дестабілізації навчального процесу. Та навіть у важкі 1960-ті рр. набір вихованців припинити не вдалось. Зрештою, в останній рік ректора було відправлено на примусову військову медичну комісію, і у семінарії під час вступних іспитів… не було вступних іспитів. Заклад не прийняв жодного студента. Стараннями владних структур у 1964 році ВДС припинила своє існування (була переведена в Одеську духовну семінарію).
Після потепління взаємовідносин між державою і Церквою в СРСР можливим стало відродження ВДС. Це й сталося у жовтні 1990 року стараннями єпископа Волинського і Рівненського Варфоломія (Ващука), коли у Луцьку було відкрито Духовне училище, яке через рік отримало статус семінарії. Внаслідок сумнозвісних подій липня 1992 року, коли хвиля розкольницького насилля поглинула місто Луцьк, Волинська духовна семінарія втратила свої приміщення. Місцева влада незаконно передала їх розкольницькому угрупуванню УПЦ-КП. Будівлі разом із кафедральним собором та єпархіальним управлінням були захоплені варварським способом за допомогою бойовиків від Руху, УНА-УНСО, інших радикальних структур. Під час розбою постраждало багато студентів і викладачів. Нові богоборці привселюдно спалили основні фонди семінарської бібліотеки, особові справи і документи вихователів та вихованців. Крім того, вони загарбали облачення, церковне начиння та особисті речі, які не вдається повернути до сьогоднішнього дня. Більше року навчання проводилось у непристосованому сторожовому приміщенні при Свято-Покровській церкві — єдиному канонічному храмі, що вдалось зберегти у місті. У 1992 році у Луцьк повернувся протоієрей Петро Влодек — перший ректор відновленої Київської духовної семінарії, який замінив на посаді керівника ВДС владику Варфоломія, переведеного на іншу кафедру. 72 студенти навчались у три зміни, а проживали на квартирах у православних віруючих. У 1993 році в користування семінарії було передане напівзруйноване приміщення колишнього домініканського монастиря, у якому після проведення капітального ремонту ВДС перебуває до сьогоднішнього дня. Стараннями єпископа (нині митрополита) Луцького і Волинського Ніфонта (Солодухи) у 1993 році відкриті однорічні курси регентів псаломщиків (з 1996 року навчання продовжилось до двох років). 1997 року за рішенням Священного Синоду УПЦ відкритий заочний сектор для священнослужителів. У 1996 році ВДС урочисто відсвяткувала 200-літній ювілей. Щороку у приміщеннях ВДС проводиться конференція “Православ’я і молодь Волині”, активно діє місіонерський гурток, хори ВДС — чоловічий і інший “Дзвони Волині”.
За період з 1990 по 2006 роки Волинську духовну семінарію закінчили 346 студентів, 275 випускників курсів регентів-псаломщиків. 64 священнослужителя отримали освіту на заочному секторі. Незважаючи на важкі умови свого існування, відомий інститут пастирства ніс світло Христового вчення, яке плідно розповсюджується на Волині та за її межами. І це дає впевненість у майбутньому святого Православ’я на нашій землі.

Блаженнейший Митрополит Киевский и всея Украины Владимир: «У Бога нет «нежелательных детей»

— Ваше Блаженство! Исполняется 40 лет Вашего служения в епископском сане. Вы мечтали стать епископом?
— Я уже не раз говорил, что мечтал быть приходским священником в селе. Но судьба сложилась по-иному. Всякое служение в Церкви — это дорога, которая тебя выбирает. И служение в любом сане —
высокое, требующее постоянной концентрации духовных сил, преданности Господу нашему Иисусу Христу, Его Церкви, Его учению. Конечно, когда человек принимает монашеский чин или священнический сан, он испытывает трепет, но надо всегда полагаться на волю Божию, знать, что Бог не дает человеку большего, чем он может понести.

— Но ведь у людей разные возможности осуществить то, что заложено в человеке Богом. Одни у приходского священника, другие — у Предстоятеля Церкви.
— Глубина прожитого, постигнутого, осуществленного не зависит от иерархических должностей. Господь посылает испытания, труды, которые иногда кажутся утомительными и бесконечными, но Он дает и отраду, которая называется счастьем. И каждый человек в своей судьбе неповторим, и каждый ценен для Бога в этой неповторимости. Есть люди глубоко несчастные, хотя и достигли в жизни и богатства, и общественного признания, а есть, напротив, скромные труженики, высокоодухотворенные люди, которые счастливы и в трудах своих, и в детях. Поэтому мы и говорим, что пути Господни неисповедимы…

— А какую бы Вы вывели формулу счастья?
— Формула проста: всегда быть с Богом. К чему бы вы ни стремились, чего бы ни достигли, без Бога все будет ущербным, не принесет ожидаемого счастья. Да и труды будут тщетными. Плодотворно лишь то, что угодно Богу. Это касается и человека, и народа, и государства.

— Вы упомянули государство. Вот сегодня политики никак не могут сформировать структуры власти в государстве. В чем, по-вашему, причина?
— Политики часто слушают, но не слышат. Мы неоднократно выступали с призывами предпринять усилия для консолидации общества, но оно по-прежнему разделено. Поэтому так трудно договариваться. Пока не грянет гром, руки друг другу никто не протянет. А ведь сегодня реальна опасность повышения цен, разорения предприятий, резкого снижения уровня жизни. Продолжают вымирать села, во многих регионах некому ни сеять, ни жать. Демографический кризис — главная опасность для народа и для державы.

— В день Вашего юбилея запланирован большой благотворительный концерт в Национальном дворце «Украина», на который приедут дети-сироты со всей Украины. Кто выступил инициатором акции?
— Инициаторами выступили благотворители, народные депутаты. Детей на праздник со своих епархий привезут архиереи. Этот год в Украине объявлен Годом ребенка, и логично, что Предстоятель Церкви отпразднует вместе с детьми юбилей своей епископской хиротонии. Этой акцией мы хотим привлечь внимание общественности к острым проблемам детства в Украине. Для Православной Церкви обездоленный, униженный нищетой ребенок — особая боль. Ведь Христос сказал: «Пустите детей и не препятствуйте приходить ко Мне, ибо таковых есть Царство Небесное».

— Какие задачи в решении проблем детства Вы считаете первоочередными?
— Первая — это сохранение жизни. При ежегодном сокращении населения страны на 400 тысяч человек количество абортов исчисляется сотнями тысяч. Церковь считает аборт убийством, и верующие должны нести моральную ответственность за этот страшный грех. У Бога нет «нежелательных детей», и это церковное понимание жизни каждый человек должен впитывать с молоком матери. Разрушение плода возможно лишь при обстоятельствах, когда существует реальная угроза жизни роженицы. Но и это — несчастный случай, трагедия.
Вторая задача — это всемерное укрепление семьи, ее материальной, социальной поддержки. Мы должны воспитывать культ семьи как богоучрежденный институт продление человеческого рода, любви между супругами, детьми и родителями. Причем семьи многодетной, традиционной для нашего народа. Государство в прошлом году сделало важный шаг в поддержке молодой семьи, выделив помощь при рождении ребенка в 8 тысяч гривен. Надо поддерживать такие методы стимулирования рождаемости, укрепления семьи и находить другие, например, льготное кредитование молодых семей и т.д.
Сегодня насущной является проблема летнего оздоровления школьников. Былая государственная система детского оздоровления пришла в упадок, новая не создана. Немногие семьи могут позволить себе отправить детей на море или в летний лагерь. Православные епархии, приходы и монастыри сами организовывают летние лагеря для детей из неполных или малообеспеченных семей. Донецкая епархия ежегодно оздаравливает более двух тысяч детей, Полтавская — в этом году открывает два лагеря, причерноморские епархии и приходы традиционно открывают по несколько лагерей. В Крыму они оздоровительно-туристические: дети не только купаются и загорают, но и совершают походы по святым местам полуострова. Это важная часть социального служения Церкви.
Однако самой болезненной является проблема сирот, беспризорников, детей-инвалидов. Они — жертвы наших экономических и социальных кризисов. При некоторых монастырях, например, при Банченском Спасо-Преображенском в Черновицкой области, существуют детские приюты. Но эту работу надо распространять и по другим регионам, совместно с государственными структурами. Вот с детьми из этой категории мне бы и хотелось встретить свой юбилей во Дворце «Украина». Вы, наверное, слышите, как нынче в разных концах Киева до глубокой ночи гремят музыка, салюты, фейерверки — состоятельные люди отмечают знаменательные даты своей жизни. Но и в личные праздники надо помнить о нуждающихся, не забывать о благотворительности.

— А что еще планируется в юбилейные дни?
— Пройдет конференция в Доме учителя, откроется несколько выставок, в том числе и икон, подаренных мне в разные годы. Я передам их в фонд церковно-исторического музея, который, надеюсь, на постоянной основе будет работать в Лавре. Планируем, что из Иерусалима и из Черногории будут доставлены святыни. На торжества приедут делегации братских Поместных Церквей. Будем вместе служить Литургию, свидетельствовать о единстве нашей Церкви, молиться о богохранимой Украине и народе нашем.

Беседовал Василий Анисимов

О «Коде да Винчи»

19.05.2006. ЗАПОРОЖЬЕ. Пресс-служба Запорожской епархии опубликовала заявление относительно нашумевшего кинофильма «Код да Винчи»
Пресс-служба Запорожской епархии распространила заявление, в котором отмечается, что вышедший на экраны фильм и одноименная книга Дэна Брауна содержат откровенную ложь. В заявлении, в частности, говорится: «Фильм «Код да Винчи» (как и книга, по которой он снят) представляет собой откровенно кощунственное надругательство над основами христианской веры, священными для нас событиями евангельской истории, Господом нашим Иисусом Христом и его Церковью. Православными христианами он неизбежно воспринимается как акт духовной диверсии, откровенно оскорбляющий религиозные чувства большинства жителей нашей страны, считающих себя православными христианами. Церковь вправе сказать со всей пастырской ответственностью, что «Бог поругаем не бывает» (Гал. 6, 7) и что всякий, совершивший грех оскорбления, кощунства, если не покается, понесет наказание от Бога не только в будущей жизни, но и жизни земной».
Запорожская епархия Украинской Православной Церкви, как и ее священноначалие, не организовывает и не планирует каких-либо акций протеста против демонстрации фильма, но с пониманием относится к выражениям чувств верующих, которые, как и все граждане демократической страны, имеют право на высказывание своего мнения».
Пресс-служба Запорожской епархии

19.05.2006. МОСКВА. Пресс-служба РПЦ выступила с заявлением по поводу выхода на экраны фильма «Код да Винчи»
В связи с началом мирового проката фильма «Код да Винчи » по одноименному роману Дэна Брауна Пресс-служба Московской Патриархии выступила с заявлением, текст которого публикуется ниже:
«17 мая 2006 года с демонстрации на Каннском кинофестивале фактически начался мировой прокат нового фильма американского режиссера Рона Ховарда «Код да Винчи», снятого по одноименной книге его соотечественника писателя Дэна Брауна. Роман, положенный в основу сценария картины, опубликован в США в марте 2003 года и сейчас входит в список наиболее популярных бестселлеров — образчиков массовой литературы. Он был переведен на сорок четыре языка и разошелся по всему миру рекордными тиражами (в целом более 50 миллионов экземпляров). В России книга также издана и в определенных кругах читателей пользуется большим спросом.
Успех книги предопределен тем, что в современной массовой культуре особо популярны «конспирологические» сюжеты, истории разнообразных всемирных «тайных заговоров». Романы подобного рода, как правило, строятся на историях разоблачения злых козней заговорщиков — членов секретных «орденов», которые из века в век таят от мира высшие мистические знания, заставляющие по-новому осмыслить весь путь человечества. Интерес к идеологической продукции подобного рода понятен. Он строится на сформированной популярной культурой наших дней подмене фундаментальных религиозных ценностей, взывающих человека к напряженной и взыскательной внутренней духовной работе, их суррогатом, создающим иллюзию приобщенности к мистическим «тайнам мироздания» без необходимости брать на себя ответственность большую, чем та, что предполагается легковесной функцией потребителя «пикантных» сюжетов.
Книга «Код да Винчи», равно как и снятый на ее основе фильм, представляет собой детектив именно такого рода. Однако у нее есть одна принципиальная особенность: роль тайного «ордена заговорщиков» здесь играет Церковь (в буквальном смысле — Католическая, однако для автора — человека с большими претензиями на научность подхода к истории, но при этом фактически глубоко невежественного, поверхностного «публициста» — под именованием Римско-католической подразумевается историческая Апостольская Церковь вообще). По Брауну, церковное священноначалие с самых ранних, апостольских времен сокрыло от своих чад главную «тайну» жизни Иисуса Христа: факт его женитьбы на Марии Магдалине, в результате чего у Спасителя якобы появилось потомство, представители которого играли важную роль в истории человечества на протяжении последующих веков (по кощунственной и плоской логике книги само именование Христа «Спасителем» кажется едва ли не бессмысленным, поскольку «истинным» духовным средоточием вселенной является «мать» и «жена» Мария Магдалина, к которой «взревновали» апостолы, решившие ради сохранения своей власти замолчать ее «настоящую» роль в истории). В романе повествуется о том, что на протяжении веков отголоски этой тщательно хранимой тайны жили в сознании христианской Европы. Свидетельство тому — средневековая и масонская мифология поисков чаши Грааля. «Истинным» Граалем в романе выступает «знание» о «женитьбе» Иисуса и его «детях», а также могила «жены» Христа. Вплоть до наших дней церковные верхи с «масонской» тщательностью следят за сохранением этой тайны, но в мире веками существовал (и продолжает существовать) орден тех, кто «знает истину». С ними у церковных иерархов заключен «тайный договор» о молчании. Сюжет книги строится на том, что в силу некоторых обстоятельств этот договор нарушается, и стороны вступают на путь прямого противостояния.
Наиболее потенциально опасным в «Коде да Винчи» представляется то, что все вышесказанное подается не просто как беллетристический вымысел, а с явной претензией на изложение реальных исторических фактов, на документальную основательность, на попытку сбросить «шелуху лжи», которой якобы покрыла события священного прошлого христианская историография. При этом книга не выдерживает даже минимальной и поверхностной научной критики. В ней допущено несколько сот исторических ошибок, фактические познания автора, по сути, не выходят за рамки сведений из популярных и незамысловатых справочников. Сама центральная «концепция», как выяснили исследователи, заимствована из недавно опубликованных «скандальных» писаний, вышедших из-под пера авторов низкопробных брошюр на околоисторические темы для массового полуобразованного потребителя.
У неискушенного читателя и зрителя фильма автор и режиссер сознательно создают иллюзию исторической основательности и документальной подлинности своей интерпретации истории Христианства. Это особенно тревожно, учитывая, что роман разошелся громадным тиражом, стал самой шумной новинкой на книжном рынке последних лет, а вокруг премьеры экранизации «Кода да Винчи» развернулась масштабнейшая, сверхнапористая, очень агрессивная рекламная кампания. С учетом необычайного успеха книги можно предполагать, что фильм посмотрит рекордное количество зрителей, в том числе людей, не обремененных достаточными знаниями в области историко-богословских дисциплин и источниковедения. Как следствие, в массовом сознании будет сформирован опасный миф о Христе и Христианстве, который никак не способствует взаимопониманию между людьми верующими и теми, кто вольно или невольно стал жертвой химер современной популярной культуры.
Русская Православная Церковь с уважением относится к таким фундаментальным ценностям, как свобода и права человека. Однако плоды общественного блага они могут принести только через укорененность в нравственных основах народной жизни, в понимании ответственности свободной и наделенной полнотой прав личности перед другим человеком — носителем той или иной духовной традиции.
Сфера религиозных представлений во многом предопределяет и индивидуальное мировоззрение человека, и тип целой национальной культуры. По этой причине наиболее болезненными и разрушительными для общества всегда оказываются посягательства на традиционные святыни большинства его представителей. К сожалению, мы слишком часто видим, как силы, заинтересованные в дестабилизации положения в нынешнем мире, лукаво прикрываются в своей деятельности принципами абсолютной «свободы» от нравственной ответственности и «прав человека» на пренебрежение моральными и духовными ценностями своего ближнего. Когда такой подход к правам и свободам индивидуума начинает воплощаться в жизнь с бескомпромиссной прямотой, он вызывает ответную реакцию отторжения, что провоцирует национально-религиозную нетерпимость и может привести к вспышкам насилия. Печальное тому свидетельство — болезненная, но вполне объяснимая реакция исламского мира на недавнюю безответственную публикацию кощунственных карикатурных изображений, оскорбляющих религиозные чувства мусульман. Какими бы либеральными лозунгами ни прикрывались те, кто посягает на религиозные святыни со страниц газет, журналов и книг, экранов кинотеатров и мониторов, они последовательно сеют семена вражды и экстремизма. Кощунственные выставки и публикации, литературные сочинения и фильмы, попирая вероучительные принципы той или иной религии, в конце концов неизбежно подтачивают основы нравственности как таковой и несут в себе потенциал разрушения. Духовный терроризм порождает терроризм в уличной толпе. Такова жестокая реальность нынешнего дня.
Фильм «Код да Винчи» (как и книга, по которой он снят) представляет собой откровенно кощунственное надругательство над основами христианской веры, священными для нас событиями евангельской истории, Господом нашим Иисусом Христом и его Церковью. Очень многими православными христианами России он неизбежно воспринимается как акт духовной диверсии, откровенно оскорбляющий религиозные чувства большинства жителей нашей страны, считающих себя православными христианами. В этом качестве выход в прокат фильма «Код да Винчи», очевидно, вызовет вопросы правового характера. К тому же, увы, не может быть уверенности в том, что противодействие кощунственному акту, оскорбляющему чувства верующих, которые наравне со всеми должны пользоваться гарантией соблюдения своих прав, не породит крайних форм протеста, чреватых накалом страстей. В этом смысле картина является опасной провокацией, ориентированной на циничное извлечение максимальной выгоды из скандального проката, который повлечет за собой волну выступлений в защиту основ христианской веры. Подобные выступления уже охватили многие страны мира. Религиозные лидеры разных конфессий единодушны в своих оценках фильма Рона Ховарда. Правительства некоторых стран (причем далеко не только христианских) уже пошли навстречу верующим согражданам и изыскали возможность положить пределы широкому прокату фильма на территории своих государств.
Выступая с заявлением по поводу выхода на экраны фильма «Код да Винчи», Пресс-служба Московской Патриархии исходит из того, что Церковь, никак не претендуя на роль цензурирующей инстанции, по самой своей природе не имеет права отстраняться от необходимости защищать свободу совести представителей собственной многомиллионной паствы и оставлять без внимания событие, которое потенциально может вызвать эскалацию нездоровых страстей в современном российском обществе.
В связи с премьерой кинокартины Рона Ховарда Пресс-служба Московской Патриархии хотела бы напомнить слова Святейшего Патриарха Московского и всея Руси Алексия II, сказанные по поводу ситуации, сложившейся вокруг демонстрации по телевидению в 1997 году кощунственной кинокартины Мартина Скорсезе «Последнее искушение Христа»: «Церковь вправе сказать со всей пастырской ответственностью, что «Бог поругаем не бывает» (Гал. 6, 7) и что всякий, совершивший грех оскорбления, кощунства, если не покается, понесет наказание от Бога не только в будущей жизни, но и жизни земной».
Пресс-служба Московской Патриархии/Седмица.Ru

— Владико, що значить для вас як викладача та правлячого архієрея Волинська духовна семінарія?
— Для мене як єпископа головне те, що існує школа, яка належно готує священнослужителів. Я пригадую Хмельницьку єпархію, де я був керуючим з 1990 по 1992 рік. За декілька років відкрилось п’ятсот парафій, а священиків всього двісті десять. З одного боку — уніати, з іншого —автокефали силкувались відібрати наші храми при “найгуманнішому” законі держави, котрий вказував, що якщо десять чоловік організують свою громаду, то мають право молитися, де їм захочеться. Проводились масові захоплення храмів, і ми не знали, як оборонятися. Бувало, священики привозили благочестивих чоловіків, що знали церковний устав, богослужіння, уміли читати по-церковнослов’янськи, і ми їх рукополагали. На Волині ж я висвятив понад трьохсот пастирів, які закінчили Духовну семінарію. Навіть якщо вихованці приймають хіротонію, не пройшовши повний курс, а лише декілька років провчившись на стаціонарі, вони незрівнянно освіченіші від тих ставлеників-самоучок, які рятували Церкву у радянські часи.
Сьогодні настав час, коли суспільство почало проявляти значний інтерес до релігії і Церкви зокрема. Зі Святого Письма ми знаємо, що віра народжується від слухання. Коли є що послухати з уст наших священиків, то люди тягнуться у храми. Тому мені дуже радісно і приємно, що на Волині — західних рубежах України — є такий учбовий заклад. Коли я був переведений з Хмельниччини на Волинь, то мене окрилювало те, що є з ким рятувати парафії канонічної Церкви. Сьогодні на території Волині у двох єпархіях близько шестисот парафій УПЦ. У Волинській єпархії за минулий рік було відкрито сім нових приходів, окрім того, багато настоятелів у літах уже просяться на покій, другі прагнуть повернутися додому, у інші регіони. Тому нам завжди будуть потрібні освічені пастирі.

— Владико, повернімось спогадами до перших днів Вашого перебування на Волинській кафедрі. Що Ви застали у Луцьку після того, як розкольники захопили кафедральний храм?
— У серпні 1992 року рішенням Священного Синоду я був переведений з Хмельницька на рідну Волинь. Усі храми Луцька були зайняті прихильниками “Київського патріархату”, особливо по-розбійницьки були захоплені кафедральний Свято-Троїцький собор, єпархіальне управління і приміщення Волинської духовної семінарії, яка після відродження уже мала три курси. Коли я прийшов у Свято-Покровську церкву (вона донині є кафедральним храмом), мені сповістили, що у нас є 73 студенти, які не залишились у філаретівському розколі, а прийшли до нас (в розкол відпало всього дванадцять студентів, які зрадили Церкву). Ректор протоієрей Петро Влодек, протоієреї інспектор Валентин Негода, Адам Бровчук, покійний нині Володимир Ганджук тяжко переживали трагедією, адже не було ані приміщення єпархії, ані семінарії, окрім однієї сторожки на території храму. Як архієрей я поміняв за рік з десяток квартир.
Мені чогось прийшло на думку, що ми не повинні розпуститись і закрити семінарію, тим більше, що з нами залишилось 73 дитини, і усі вони виявили бажання продовжити вчитися. Це було не навчання, а сльози. У 1992/93 навчальний рік студенти здобували знання у малесенький кімнатці сторожки, площею близько двадцяти квадратних метрів. Лекції читали у три зміни, по тижню для кожного класу. Студенти конспектували уроки, тримаючи свої зошити на колінах. Обідали також тут. Снідали і вечеряли по квартирах, куди добрі люди прийняли їх безкоштовно. Так ми промучились перший рік, але якби ви побачили їх натхнення, вони почували себе першохристиянською общиною часів імператорських гонінь і готові були захищати канонічне Православ’я навіть ціною власної крові.
У 1993 році після довготривалих прохань і сварок нам дали частину колишнього домініканського монастиря, який не був у віданні Католицької Церкви уже понад сто років перед революцією, а у радянські части там знаходились різні установи. Ми отримали у користування старовинний трьохповерховий будинок, який тримається, мабуть, тільки завдяки тому, що має товсті стіни, бо цеглу можна буквально вимітати старим віником. Споруда знаходилася в аварійному стані. Через цілий будинок протікав струмок. Ми за свої кошти ліквідували усі завали, приготували аудиторії і спальні кімнати. Кількість студентів у деякі роки доходила до ста п’ятдесяти чоловік, яких потрібно було забезпечити гуртожитком. Вдалося відкрити і семінарський храм на честь рівноапостольних святителів Мефодія і Кирила, просвітителів слов’ян (початково храм знаходився у одній з сучасних аудиторій).
У 1993 році за резолюцією Священного Синоду при ВДС були відкриті курси для регентів-псаломщиків. Час вимагав професійних псаломщиків. Старші фахівці відходили, і на парафіях не було кому працювати.
Перші роки навчання були роками стояння за віру, оскільки на семінарію та Свято-Покровський храм не раз нападали тодішні прихильники “братів” з Руху і інших політичних угруповань, зокрема “Київського патріархату”, які хотіли знищити оплот Православ’я. Студенти разом з віруючими не раз плакали і молилися на території храму і дякували Богу за те, що Він дав нам перетерпіти цей момент і не втратити єдності Церкви та канонічності. За це я і дякую цим дітям, нинішнім священикам, які уже понад десять років після закінчення ВДС служать Богу і людям у нашому краї. У 1994 році відбувся їх перший випуск.

— Владико, у 1996 році за Вашою ініціативою Волинська духовна семінарія святкувала 200-літній ювілей свого існування…
— Торжества очолили шість архієреїв. Прибув ректор Санкт-Петербурзької духовної академії єпископ Константин, а також гості з Православної Церкви у Польщі на чолі з архієпископом Холмським і Люблінським Авелем. За благословенням Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, урочистості очолив наш земляк нині покійний архієпископ Кам’янець-Подільський і Городоцький Никанор. На святкову Літургію прибув архієпископ Варфоломій — перший ректор відновленої ВДС. Радість урочистостей розділили архієпископи Володимир-Волинський і Ковельський Симеон та Херсонський і Таврійський Іонафан. Богослужіння відбулось у тимчасовому храмі на честь усіх святих, що в землі Волинській просіяли, і зібрало понад п’ять тисяч віруючих.
На святкову академію, яка проходила у Луцькому драматичному театрі, прибули ректори та керівники усіх навчальних закладів міста. Доповідь з нагоди ювілею зачитав ректор семінарії протоієрей Петро Влодек, якого Предстоятель УПЦ нагородив орденом Прп. Нестора Літописця. До речі, цю нагороду він отримав одним із перших в Україні. Святкування 200-ліття нашої Волинської духовної семінарії пройшло дуже урочисто.

— Протягом цього року стараннями викладачів та вихованців ВДС відбувся ряд заходів, присвячених уже 210-літтю духовної школи…
— 1996 рік був доволі неспокійним, відбувались захоплення храмів, побиття віруючих і священиків, інформаційна блокада у місцевих ЗМІ та обструкція у органах влади, і організувати ювілей було дуже важко. До цьогорічної події ми намагалися підготувати більше духовних та просвітницьких заходів. Так, ми провели регіональну конференцію “Місіонерська діяльність духовних навчальних закладів УПЦ”, семінар “Держава і релігія. Церква і політика”. Стрітенські вечори духовних читань завжди збирали повну аудиторію, у них брали участь викладачі та студенти світських вузів. Окремо слід виділити фестиваль хорів духовних учбових закладів Української Православної Церкви, що відбувся 27 жовтня минулого року у рамках святкувань нашого ювілею. Учасниками фестивалю були хори Київської духовної академії, Почаївської духовної семінарії, Кременецького, Корецького, Городоцького, Володимир-Волинського, Алчевського духовних училищ. Він показав єдність православної молоді України і підняв дух у вихованців нашої семінарії та віруючих канонічної Церкви. Організувати свято ми намагались так, щоб це сприяло укріпленню святого Православ’я, духовному окриленню вірних Церкви Христової. Ми раді, що радість свята приїхали розділити з нами Преосвященні і серед них голова Учбового Комітету при Священному Синоді УПЦ митрополит Одеський і Ізмаїльський Агафангел.

— Владико, як вихованці ВДС реалізують себе у стінах духовної школи з практичного боку?
— Я тільки радію і в глибині серця молюсь і дякую Богу за те, що ми маємо у семінарії на сьогоднішній день. Вихованці стали ініціаторами організації місіонерського гуртка та групи соціального служіння. Наші студенти щороку по декілька літніх місяців працюють з підлітками в шкільних таборах, прилучають дітей, а через них і батьків, до церковного життя. Під час навчання регулярно здійснюються місіонерські десанти у найвіддаленіші села області та парафії, де ведуть активну роботу сектантські угруповання. Важливе місце у роботі посідає спілкування з однолітками у світських навчальних закладах обласного центру. У день святителя Миколая місіонери влаштовують концерти і роздають подарунки у школах, дитячих садках і лікарнях. А на Різдво Христове маємо традицію їздити по області з вертепом, виставами, колядками та піснеспівами. Це дуже велика і складна місіонерська робота, яка спрямована на утвердження православного духу Поліського краю.
Багато наших юнаків читають предмети в загальноосвітніх школах. Також допомагають одиноким, стареньким та знедоленим людям. Наші діти не дивляться на те, якої людина віри чи конфесії, а допомагають усім нужденним. Прикладом свого благочестивого життя вони показують міць православної віри. Дивлячись на них, люди, які ходили до “Київського патріархату” чи отримували матеріальну допомогу від сектантів, почали повертатися у лоно канонічної Церкви.
До речі, у нас є декілька студентів, які працюють з незрячими. Менш, ніж за два роки вони змогли “виколоти” (створити) азбукою Брайля православний молитвослов та інші церковні книги для сліпих, аналогів котрих в Україні не існувало. Завдяки їх прикладу та самовідданій праці нині знайшлися добрі люди, які пожертвували кошти на дороге друкарське устаткування регіональному центру сліпих, що допоможе розмножувати літературу для людей з вадами зору.
Сьогодні мене тривожить одне. У перші роки ми приймали щороку по сорок чоловік, сьогодні ж по двадцять п’ять. У перші роки майже усі закінчували духовну школу священнослужителями, а тепер лише половина приймає сан. Друга половина залишається у громадському стані, тобто невизначеною. Дехто має відмінні знання, і є надія, що вони продовжать освіту у академіях. На жаль, є такі, котрі після семінарії стають барменами, йдуть у бізнес. Закінчивши духовну школу, вони не використовують того, що їм дала Церква, не віддають себе людям, а живуть у власне задоволення.

— Владико, Ви є викладачем семінарії. Чому вибрали предмет сектознавства?
— У моєму рідному селі була православна громада та дві секти: баптисти і п’ятидесятники. Внаслідок хрущовських гонінь храм був знятий з реєстрації та знищений. З дитинства я спостерігав цю трьохконфесійність, коли секти порізнили наш колись єдиний народ. На християнські свята можна було побачити цих заблукалих людей, котрі, йдучи до своїх молитовних будинків, не вітались один з одним, вказуючи, що конкуруюча секта неодмінно приведе її прихильників до пекла. Разом вони усілякими методами старались очорнити Церкву та викорінити православний дух із сердець односельчан. Слава Богу, стараннями сільської громади після розвалу атеїстичної держави вдалося відбудувати новий храм — світильник отчої віри, що буде служити іншим поколінням. Православні молитви наших прабатьків не дали нащадкам згасити істинної віри. Та у радянські часи без православного священнослужителя нам приходилось важко. Звідси в моєму серці з’явилось нестерпне бажання як можна краще пізнати Євангеліє. Це бажання привело мене до Московських духовних шкіл, а вже зараз у ВДС на долю випало викладати сектознавство.
Нині цей предмет дуже актуальний. Сьогодні на території Волинської області зареєстровано багато сектантських течій, які усілякими способами стараються заплутати простих неуцерковлених людей, а тому профілактика тоталітарних культів та сектантських угруповань є пріоритетною діяльністю наших священнослужителів у регіоні. Викладаючи сектознавство, я передаю не тільки апологетичний матеріал. Допомагає тринадцятилітній досвід парафіяльного служіння, коли на одній парафії окормляв віруючих п’ятнадцяти населених пунктів, і щодня доводилось боротися із місцевими сектантами, вивчати методи їхньої діяльності та психологію адептів.
Студентам, нашим випускникам та усім, хто причетний до Волинської духовної семінарії, я б хотів побажати гідного стояння у вірі, оскільки було та буде ще багато різних вітрів, що прагнутимуть збити з праведної дороги, заманити у розкол чи єресь обіцянками посади чи грошей. Це все марнота. Нехай кожен на своєму місці спасає паству, яку доручив Господь, і за яку Він пролив свою кров. Усім бажаю ніколи не забувати тієї духовної школи, яка дала путівку у життя. Моліться за тих, хто у ній навчається та навчає.

Бесіду вів Володимир Свистун

В середине мая в средствах массовой информации появилась новость о том, что община Рождества Богородицы под руководством архимандрита Гедеона поставила храм-палатку возле церкви Рождества Пресвятой Богородицы, называемой Десятинной. СМИ утверждали, что, поставив храм-палатку, отец Гедеон нарушает закон и разжигает межконфессиональный конфликт. За комментариями мы обратились к архимандриту Гедеону.

— Отче, говорят, что вы поставили храм-палатку незаконно. Правда ли это?
— Община Рождества Богородицы уже почти десятилетие занимается возрождением храма Рождества Пресвятой Богородицы, называемого в народе Десятинным. Что в этом может быть незаконно? Община имеет полное право с разрешения властей поставить храм-палатку и молиться в нем о возрождении своей законной церкви. И такое официальное разрешение от властей мы получили. Решением Верховной Рады Украины Десятинная церковь и земля, прилегающая к ней, переданы на баланс Министерства культуры Украины, а конкретно — Национальному музею истории Украины. У нас есть два официальных разрешения от Музея истории. Первый документ говорит о том, что община Рождества Пресвятой Богородицы имеет право установить храм-палатку возле Десятинной церкви; земля отдавалась в пользование общине бессрочно. Кстати, храм-палатка является переносным инженерным сооружением. И второй документ, который разрешает установить храм-палатку и совершать там богослужения. Он был оформлен недавно, на Страстной седмице. Мы обговорили, что можем здесь совершать и пасхальные богослужения, и службы, приуроченные 1010-летию со дня освящения Десятинного храма. Потому, кто бы что ни говорил, а у нас все законно и перед Богом, и перед государственными властями.

— Вы говорите, что получили разрешение от властей поставить храм-палатку. Но почему произошла такая резкая перемена в действиях чиновников, после того как это было сделано?
— Да, сначала чиновники дали разрешение, но после того, как мы начали молиться, все резко изменилось. Давление на нас идет от самых высокопоставленных чиновников Украины до простого электрика. Находятся такие люди, «власть имущие», которые угрожают мне, а также друзьям и близким. На всех уровнях пытаются сделать все возможное, чтобы убрать храм-палатку и не дать нам возродить Десятинную церковь. Государственные учреждения присылают людей, которые говорят, что вся наша деятельность не санкционирована. Мы объясняем, убеждаем, показываем им все соответствующие документы. В конечном итоге они уходят, убедившись в том, что все законно. А вот недавно госадминистрация Киева попыталась снести наш храм. 4 июня я получил письмо, в котором уведомлялось о том, что храм-палатка, в которой молится община уже три месяца, будет демонтирована. На следующее утро приехали автобусы и машины милиции, а также служба по демонтированию сооружений. Община и прихожане, а также те, кому небезразлична судьба Десятинной церкви, пришли защитить святыню. Мы служили молебны и акафисты с самого утра. Поддержать нас пришли настоятель Свято-Ионинского монастыря архимандрит Иона, множество духовенства Киевской епархии, отряд православных казаков и др. Выяснилось, что ни милиция, ни рабочие не хотели сносить наш храм, а должны были выполнить указ городских чиновников. Но без решения суда они не имеют права это делать. В суд мог подавать только Национальный музей истории Украины, потому что на его балансе та земля, на которой мы находимся. А судебного дела на нас никто не заводил, соответственно, решение властей является незаконным. Слава Богу, что люди, которым пришлось выполнять приказы своего начальства, поняли и не взялись творить беззаконие, как в старые атеистические времена.
Три часа нашу мирную молитву охраняли спецслужбы, ожидающие распоряжений от начальства, но когда начался проливной дождь, никого, кроме молящихся, в храме не осталось. И такие эксцессы продолжаются. Но службы сейчас совершаются постоянно, и Десятинный храм существует.

— Так называемая группировка «Киевский патриархат», возглавляемая анафематствованным М. Денисенко, предъявляет к вам претензии, что вы разжигаете межконфессиональный конфликт…
— Все разговоры о межконфессиональных конфликтах — это ложь. Как говорится в Священном Писании: «…прииди и виждь…». Больше трех недель мы тут молимся, люди приходят исповедываться, причащаться. Постоянно совершаются Литургии, каждый день служатся акафисты и молебны. За время нашего пребывания здесь лишь несколько человек высказали замечания. Знаете, душу человека не обманешь. Как травинка тянется к солнцу, так и человек приходит сюда почерпнуть благодати Божией. Это также говорит о том, что межконфессиональный конфликт надуман. Просто политиканам выгодно об этом трезвонить.

— Расскажите, как вы отметили юбилей — 1010-летие со дня освящения Десятинной церкви — первого каменного храма Киевской Руси? Как к нему готовились?
— По благословению Предстоятеля Украинской Православной Церкви Блаженнейшего Митрополита Владимира мы привезли мощи святого апостола Андрея Первозванного и икону с частицею мощей Кукши Одесского из Одессы. 7 мая мы встречали мощи вместе с управляющим делами УПЦ архиепископом Переяслав-Хмельницким Митрофаном. Владыка Митрофан передал от Блаженнейшего Митрополита Владимира благословение, проповедь и слова поддержки. Это было большим событием для нашей общины. Эти святыни пребывали на торжествах, посвященных 1010-летию со дня освящения возрождаемого храма. С юбилейной датой общину поздравили Предстоятель Украинской Православной Церкви Блаженнейший Митрополит Владимир, наместники монастырей, настоятели и священники храмов Киевской епархии, духовенство Одесской епархии и архиерейский хор Свято-Успенского Киево-Печерского собора.

— Некоторые ученые выступают с предложением воссоздать только часовню храма, а сам фундамент оставить в таком виде, как он есть. Как к этому, на ваш взгляд, отнесется православная общественность Украины?
— Все понимают, что если возрождение Десятинного храма произойдет, то он должен остаться в законной Церкви. И те люди, которые этого не хотят, пытаются предотвратить возрождение всеми возможными способами. К огромному сожалению, они считают, что имеют право устроить православную жизнь в Украине. Но они в этом глубоко заблуждаются. Такие люди, конечно, против возрождения Десятинной церкви. А тысячи православных, которые приходили сюда за это короткое время, чаят восстановление святыни.
Если обратиться к истории развития церквей, то увидим, что перед строительством любого большого храма сначала строили часовню. Люди начинали молиться, совершались богослужения, Литургии. Община набирала силу духовную и материальную, и потом уже строился собор. Десятинная церковь — не исключение. На месте, где в древности стояла часовня храма Рождества Пресвятой Богородицы, сейчас Промыслом Божьим находится поставленный нами храм-палатка.
Должны собраться археологи, ученые и решить то, каким должен быть собор. С возрождением Десятинной церкви придет возрождение Украины. А до этого можно делать все, что угодно, но, как говорится, «без головы тело не ходит».

Интервью вел Максим Брусника

24.05.2006. КИЕВ. В Киево-Печерской Лавре молитвенно помянули создателей славянской письменности
В храмах святой обители состоялись торжественные богослужения в честь святых равноапостольных братьев Кирилла и Мефодия, создателей славянской письменности. Братья были православными монахами, славянскую азбуку создали в греческом монастыре, в одном из миссионерских путешествий посетили крымский Херсонес.

24.05.2006. ЗАПОРОЖЬЕ. Архиепископ Василий открыл чтения, посвященные дню славянской письменности и культуры
В день памяти святых равноапостольных Кирилла и Мефодия архиепископ Запорожский и Мелитопольский Василий в сослужении духовенства города торжественным молебном открыл первые Кирилло-Мефодиевские чтения, посвященные международному дню славянской письменности и культуры. Чтения проходят в конференц-зале и отделах Запорожской областной гуманитарной научной библиотеки. Кроме архиепископа Запорожского и Мелитопольского Василия и священников миссионерского отдела, в работе чтений примут участие представители областной и городской власти, профессорско-преподавательский состав высших учебных заведений области, деятели культуры. В рамках чтений пройдет заседание круглого стола Философского клуба «О проблемах современного славянского общества. Взгляд через православное учение». Вечером в концертном зале им. Глинки состоится выступление народного ансамбля «Запорожцы», на котором будет представлена вокально-хореографическая композиция «Православные обычаи казачества».
Пресс-служба Запорожской епархии

25.05.2006. СИМФЕРОПОЛЬ. В епархии прошли торжества, посвященные Дню славянской письменности
24 мая Церковь совершает память святых равноапостольных братьев Кирилла и Мефодия, чьими трудами была создана славянская азбука и переведены с греческого Евангелие, Апостол и богослужебные книги. С 1953 года этот день празднуется как день славянской письменности и культуры сначала в Болгарии, а затем и в других странах: России, Украине, Беларуси. В этом году в Ялте ко дню славянской письменности и культуры усилиями управления культуры и Ялтинского благочиния УПЦ была подготовлена обширная праздничная программа. В городской библиотеке имени А.П. Чехова была организована выставка — конференция «Откуда есть пошла грамота на Руси». 23 мая в Ялтинском центре культуры была представлена литературно-музыкальная композиция. 24 мая состоялся крестный ход от Александро-Невского собора по Набережной Ялты, в котором приняли участие более 300 человек, в том числе учащиеся ЧОСШ при Александро- Невском соборе и средних школ Большой Ялты. На центральной площади города был отслужен молебен. С поздравлениями к собравшимся обратились благочинный Ялтинского округа протоиерей Адам Дмитренко и заместитель городского головы Н. Кропин. Вечером того же дня на набережной был установлен большой экран, на котором демонстрировался фильм «Святые братья Кирилл и Мефодий» и другие фильмы на православную тематику. В ЛКЗ «Юбилейный» ко дню славянской письменности и культуры были организованы выступления ансамбля «Андреевский флаг» и концерт симфонического оркестра Крымской государственной филармонии, дирижёр — заслуженный деятель искусств Украины Валерий Леонов. В программе — произведения А. Бородина, С. Рахманинова, А. Дворжика, П. Чайковского, М. Мусоргского. В рамках объявленного Президентом Украины «Года защиты духовного мира ребенка», поддержанного Священным Синодом УПЦ, 29 мая будет проведён крестный ход с мощами и иконой святых равноапостольных Кирилла и Мефодия, учителей словенских, в защиту детей и их духовно-нравственного воспитания.
Пресс-служба Симферопольской и Крымской епархии

25.05.2006. ДНЕПРОПЕТРОВСК. В городе прошли торжества, посвященные дню славянской письменности
Празднование началось с молебна святым Кириллу и Мефодию. Его возглавил митрополит Днепропетровский и Павлоградский Ириней.
В отличие от большинства славянских стран в Украине день славянской письменности и культуры не считается государственным праздником. Поэтому Украинской Православной Церкви приходится своими силами проводить подобные торжества. Святым Кириллу и Мефодию славяне обязаны своим культурным и духовным наследием. Это понятно даже детям, которые пришли на праздник. Так, ученик воскресной школы Артем Дукельский считает, что «если бы не было Кирилла и Мефодия, не было бы и нашей земли и нашей культуры. Если бы не было этого праздника, мы бы забыли об этой истории. А если мы забудем свое прошлое, как пойдем в будущее?»
«Я надеюсь, что милостью Божией мы все-таки доживем до того времени, когда в нашей Украине этот праздник станет государственным. Этим мы засвидетельствуем любовь, уважение и благодарность святым Кириллу и Мефодию, которые сделали все для того, чтобы мы могли читать, писать и понимать священные слова Святого Писания», — отметил протоиерей Игорь Собко, организатор торжества и руководитель центра православной культуры «Лествица».
Более пятисот детей отправились в крестный ход на теплоходах, вокруг Монастырского острова, во время которого многие впервые услышали рассказ о святых Кирилле и Мефодие, а также о самом древнем острове, на котором еще в VІ веке подвизались византийские монахи. Наверное, это интересное путешествие в солнечный день по волнам могучего Днепра детворе запомнится надолго. Но выделить памятную дату красным карандашом на календаре каждому придется самостоятельно.
На следующий день после торжества по неизвестным причинам пропали праздничные банеры. Вероятно, кого-то раздражало напоминание о днях славянской письменности и культуры.

25.05.2006. ВІННИЦЯ. Митрополит Макарій відкрив ІІ Подільські Кирило-Мефодіївські читання
У приміщенні Вінницької обласної універсальної наукової бібліотеки імені К.Тімірязєва проходили ІІ Подільські Кирило-Мефодіївські читання, присвячені 20-річчю відродження святкування дня слов’янської писемності та культури. Організаторами читань виступили управління культури і туризму Вінницької облдержадміністрації, Вінницька єпархія, Інститут історії, етнології та права, Вінницький державний педагогічний університет імені М. Коцюбинського.
Відкрилися читання урочистим молебнем, який звершив митрополит Вінницький і Могилів-Подільський Макарій. Вітаючи присутніх після молебню, владика сказав: «У своєму короткому слові я не зможу навіть приблизно окреслити той величезний внесок, який зробили у нашу культуру і в культуру всіх слов’янських народів святі брати-просвітителі Кирило і Мефодій. Скажу лише те, що без писемності, дарованої ними, був би неможливий розвиток науки, мистецтва і державотворення. І сьогодні я бажаю вам — представникам духовної, освітньої та мистецької еліти Вінниччини, які зібралися в цьому гостинному залі, плідної праці на славу Божу».
На молебні був присутній голова облдержадміністрації О. Домбровський. Перед цим він урочисто відкрив у бібліотеці відділ рідкісних і цінних видань, серед яких багато раритетних пам’яток слов’янської писемності. Звертаючись до учасників і організаторів читань, Олександр Георгійович підкреслив, що вони роблять велику справу, яка сприяє відродженню історичної пам’яті народу і об’єднує слов’ян.
Науковці, викладачі з вінницьких університетів, гості з інших міст України працювали у секціях: «Релігійно-філософська спадщина святих Кирила і Мефодія», «Освіта, школа, бібліотека і музей у контексті слов’янської культурної спадщини», «Історія, література і сучасність» та ін. Родзинкою цьогорічних читань стала зустріч учасників з письменниками і поетами Вінниччини, а також з київськими літераторами, які приїхали на запрошення одного з активних організаторів і натхненників читань О. Кадочникова — поета, культурного діяча і голови Російсько-українського культурно-просвітницького центру «Соотечественники».
Прес-служба Вінницької єпархії

25.05.2006. ДОНЕЦК. Состоялся V фестиваль славянской культуры и письменности
По благословению Митрополита Донецкого и Мариупольского Илариона прошел V фестиваль славянской культуры и письменности. Организатором выступило Донецкое епархиальное управление УПЦ. Поддержали мероприятие промышленные предприятия ЗАО «Донецксталь» и благотворительные фонды «Милосердие», «Наследие», «Надежда», «Ясиновец», «Витязь». Праздничное торжество собрало во Дворце культуры «УК «Шахта «Красноармейская-Западная №1» около 500 человек: духовенство, представителей воскресных школ области, творческую интеллигенцию, школьников и студентов, работников образования. Фестиваль подвел итоги мероприятий, прошедших в течение года по различным направлениям (историко-патриотическое, образовательно-просветительское, полезная педагогика, информационное направление, медицина, социальное служение, творчество, прославляющее Господа). Накануне, в течение недели, проходили заседания секций. Отчеты и планы руководителей секций были заслушаны на пленарном заседании. В работе фестиваля приняли участие и гости из России и Беларуси. В этот день звучали доклады о преподавании курса естественных наук в системе православного образования, о полипредметном преподавании в воскресных школах, поступили предложения об организации курсов православных медсестер, о привнесении в творчество детей православных мотивов. Ярким завершением мероприятия стал праздничный концерт лауреатов фестиваля детского и молодежного творчества «Искорка Божия». Фестиваль за пять лет изменился, стал постоянно действующим, его мероприятия охватывают все более широкую аудиторию, приобщая людей к делам милосердия, а их сердца — к духовности.
Донбасс православный

31.05.2006. ВІННИЦЯ. У єпархії відбулась обласна науково-практична конференція
IV обласна науково-практична конференція, організована Вінницькою єпархією та обласною асоціацією православних педагогів в ім’я святих рівноапостольних Кирила і Мефодія, відбулась у приміщенні ради профспілок у Вінниці. На традиційну педагогічну зустріч, яка цього року мала назву «Православна культура і актуальні проблеми сучасної освіти», зібралися більше двохсот учителів, викладачів вузів та вихователів недільних шкіл з Вінницької та Тульчинської єпархій.
Конференцію відкрив митрополит Вінницький і Могилів-Подільський Макарій. Її суть полягає не тільки у впровадженні в світських навчальних закладах предмету «Основи православної культури», а також у вихованні в «Асоціації православних педагогів» учителів, які у майбутньому можуть стати викладачами духовної етики. «Я вважаю, — сказав митрополит Макарій, — що жоден інститут чи університет не може навчити тому, як треба любити Бога, поважати свою віру і бути відданим Церкві Христовій. Цьому може навчити лише сам Господь, торкнувшись людського серця Своєю благодаттю. І саме ви створюєте сприятливі умови для того, щоб невоцерковлені люди знаходили Бога, спілкуючись зі своїми віруючими колегами. Користь від вашої організації велика, як і від подібних конференцій, учасниками якої ми сьогодні є». Після виступу владики Макарія вітальне слово від єпископа Тульчинського і Брацлавського Іполита зачитав його офіційний представник на конференції клірик Тульчинської єпархії протоієрей Сергій Пояркін.
Прес-служба Вінницької єпархії

26.05.2006. СИМФЕРОПОЛЬ. В епархии прошла благотворительная акция, посвященная Дню славянской письменности
Православная молодежь кафедрального Петропавловского собора во главе с диаконом Александром Христофором посетила детский приют в селе Строгановка. Маленькие жители приюта подготовили для гостей праздничную программу, посвященную дню славянской письменности. Дети читали стихи, пели песни и за труды были вознаграждены подарками — детскими молитвословами, иконками, альбомом и другими принадлежностями для рисования. Все участники праздника выразили желание сделать такие мероприятия традиционными.

26.05.2006. ДНЕПРОПЕТРОВСК. Город отметил день славянской письменности
По благословению митрополита Днепропетровского и Павлоградского Иринея в день памяти святых равноапостольных Кирилла и Мефодия, учителей словенских, в областном центре состоялись праздничные торжества, посвященные дню славянской письменности и культуры. Их организатором и участником является коллектив Центра православной культуры «Лествица» и его духовный руководитель протоиерей Игорь Собко.
Уже который год подряд в этот день на площади перед Свято-Николаевским храмом на Монастырском острове собираются дети из общеобразовательных и воскресных школ города, а также дети-сироты из городских приютов, опекаемых руководителями центра.
На площади перед Свято-Николаевским храмом был отслужен молебен, после которого архипастырь поздравил всех с праздником и призвал незыблемо хранить святую веру, наши православные традиции и культурное наследие. Завершился праздник специальной программой для детей, состоящей из веселых игр, викторин, угощений и прогулкой на катере по Днепру.
Юрий Скубак

26.05.2006. МИНСК. В Беларуси отметили день памяти святых равноапостольных Кирилла и Мефодия
24 мая митрополит Минский и Слуцкий Филарет совершил Божественную литургию в Свято-Духовском кафедральном соборе города Минска. Ему сослужили духовенство города и участники XII Кирилло-Мефодиевских чтений в священном сане. За Литургией молились гости, прибывшие в Минск для участия в чтениях из разных городов Беларуси, а также из стран ближнего и дальнего зарубежья. По окончании Литургии были возложены цветы к памятному барельефу святых равноапостольных Мефодия и Кирилла, что за алтарной частью собора.
Затем состоялся традиционный крестный ход от Духовского и Петро-Павловского соборов с почитаемым образом святых равноапостольных Мефодия и Кирилла к древнему минскому Замчищу — месту основания первого в Минске православного храма. В крестном ходе приняли участие 50 священнослужителей и многочисленные прихожане минских храмов. У памятного камня на Замчище был отслужен торжественный молебен святым солунским братьям и состоялся митинг. С приветствием к многочисленным присутствующим обратился митрополит Минский и Слуцкий Филарет, представители республиканской и городской власти, а также дипломатического корпуса, духовенство. Выступавшие отметили значимость проводимых торжеств для жизни Беларуси, актуальность дела святых солунских братьев в культурном единении славянских народов. С глубокой благодарностью вспоминали великий подвиг братьев, создавших письменный язык и принесших свет веры Христовой на славянские земли.

26.05.2006. СИМФЕРОПОЛЬ. Благочиниями Крыма продолжается крестный ход, посвященный дню памяти святых равноапостольных Кирилла и Мефодия
23 мая начался крестный ход с мощами святого равноапостольного Кирилла по благочиниям Крыма. Православное шествие отправилось из Феодосии и посвящено дню памяти равноапостольных Мефодия и Кирилла, учителей словенских. Мощи, с которыми идут верующие, взяты из Свято-Николаевского храма города Севастополя. Крестный ход возглавил помощник благочинного епархии протоиерей Евгений Шунькин.
26 мая крестный ход прибыл в Казанский собор, откуда прошел по основным улицам города. Его дальнейшим маршрутом являются благочиния Южного Крыма.

Християнські цінності і система освіти

Андрій Коваль

У організаторів конференції “Національна система освіти та виховання в Україні: історія, теорія, практика”, яка відбулась за благословенням Блаженнішого Митрополита Володимира, є не тільки бажання з позиції науки підійти до проблем релігійної освіти в Україні, але й намагання запровадити всебічний, загальний підхід, який би практично акумулював внутрішні освітні процеси у нашій багатоконфесійній країні. Основною темою конференції є важливість духовно-моральних засад освіти в Україні впродовж її історії та актуальність впровадження християнських духовно-моральних цінностей в сучасному світі і виховання в умовах толерантності вільного вибору світогляду і поваги до носіїв різних релігійних переконань. Організаторами форуму виступили Синодальний відділ релігійної освіти, катехізації та місіонерства УПЦ, який очолює єпископ Полтавський і Кременчуцький Филип, та Всеукраїнське православне педагогічне товариство, головою якого вже багато років є протоієрей Анатолій Затовський. Про те, яку велику увагу сучасні освітяни, науковці і суспільство приділяють проблемам морального виховання молоді, свідчить широкий загал освітніх та наукових закладів, які взяли участь у конференції. Так, урочисте відкриття II з‘їзду Православного педагогічного товариства та конференції відбулось у актовій залі Національного державного університету ім. Тараса Шевченка. Другий день конференції з роботою чисельних секцій проходитиме у Національному педагогічному університеті ім. М.П. Драгоманова. Не залишились поза межами православного педагогічного форуму Інститут проблем виховання, Інститут педагогіки та психології професійної освіти Академії педагогічних наук України, Переяслав-Хмельницький педагогічний університет ім. Григорія Сковороди, Київська духовна академія, інші навчальні заклади.
Конференція була відкрита вітальним словом Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого Митрополита Володимира, яке зачитав керуючий справами УПЦ архієпископ Переяслав-Хмельницький Митрофан. Блаженніший Владика привітав учасників конференції, гостей та відзначив ту велику роль, яку завжди відігравало православ‘я у вихованні підростаючого покоління. «Сьогодні, як ніколи, ми повинні визнати, що саме завдяки християнському просвітительству Україна відбулася як держава, — говориться зокрема у вітанні Його Блаженства. — Ми не маємо права нехтувати багатовіковою спадщиною нашого народу, і тому майбутнє системи освіти неможливе без глибинного її укорінення в традиціях української педагогіки. Ви покликані зберегти національну ідентичність в умовах, коли яскраве поле європейської культури все більше перетворюється в сірий асфальтований пласт. Тому важливо не просто навчити дітей і молодь християнським чеснотам, але й надати їм можливість побачити різноманітність поглядів на світ, привчити підростаюче покоління до толерантності та виваженості. Досвіт показує, що за допомогою християнського просвітництва можна виховати гідного громадянина. На вас, дорогі освітяни, покладається велика відповідальність, а вашу педагогічну місію інакше, як священною, не можна назвати ».
Не випадково конференція розпочала свою роботу в день, коли Православна Церква святкує пам‘ять святих рівноапостольних Кирила і Мефодія, які стояли біля витоків нашої культури. Саме їм, творцям нашої абетки, яка дістала назву кирилиці, ми зобов‘язані своєю словесністю, православним світоглядом, глибоким культурним корінням, яке єднає нас з Вселенським Православ‘ям. Сьогодні, коли бездуховність і розпуста пропагуються як загальнолюдські цінності, як норми людського буття, час згадати, що за нами тисячолітня православна культура, у світлі якої віками жили наші предки. Вікові набуття православної культури мають стати наріжним каменем при розбудові повноцінного, цивілізованого і морального суспільства. Саме такі тези стали лейтмотивом не тільки вітальних промов академіків Миколи Євтуха, Івана Беха, Володимира Пащенка та інших високих гостей, але й всієї конференції. Необхідність ефективного соціально-економічного розвитку Української держави, інтеграція в світовий та європейський простір як ніколи роблять актуальними питання духовно-моральної кризи в українському суспільстві, подолання якої неможливе без активної участі Православної Церкви. Це підтвердив заступник міністра освіти і науки України Віктор Огнев‘юк, який підкреслив, що взаємодія освітніх закладів з Церквою є важливим аспектом загального розвитку українського суспільства.
Сучасна православна педагогіка повинна об‘єднати людей, дати сучасному суспільству спільне підґрунтя, привести до спільної відповідальності. Трагедія сучасного життя в тому, що з-під ніг людини вибиті тверді основи моральності й духовності. Не можна залишати поза увагою ті негативні впливи, які мають місце у сучасному житті. Це зниження матеріального рівня, руйнування моральних устоїв, послаблення інтересу до походження національних святинь, нехтування їх значенням в історії власного народу. До того ж наркотична залежність, алкоголізм, самогубство, аборти тощо страшною хвилею накрили наше суспільство. За цих умов важливим стає впровадження в систему виховання в Україні релігійної освіти, яка прищеплює вірність, любов до дітей, відповідальність за їх долі, піклування про батьків, дотримання найсуттєвіших норм християнської моралі. Єпископ Полтавський і Кременчуцький Филип у своїй доповіді зазначив: “Ми стоїмо перед загрозою не просто абстрактної „бездуховності” — Україні загрожує втрата національної та культурної ідентичності. Нам загрожує не взагалі „зниження рівня суспільної моралі”, а відчутне зростання злочинності у її найжорстокіших формах, розпуста і розпад сім’ї як основи держави, жахливе зростання наркоманії тощо”.
Практичним досвідом роботи на теренах православної педагогіки поділилась Ольга Янушкявічене, яка є автором відомого підручника “Основи православної культури”, який вже переведений українською мовою і адаптований до українського читача. Авторка розповіла про те, який вагомий вплив має релігійне виховання на майбутнє нашого суспільства, навела приклад європейського досвіду викладання релігійної освіти.
Архієпископ Сумський і Охтирський Марк в інтерв‘ю прес-службі УПЦ зазначив: “Сьогоднішня конференція говорить про те, що є не тільки реальна перспектива розвитку і запровадження православної педагогіки в Україні, але й про те, що суспільство вже готове до тісної співпраці з Церквою. Вважаю, що такі конференції мають відбутись по всій Україні, в кожній єпархії, для того щоб безпосередньо на місцях були вирішені всі питання, пов‘язані з релігійною освітою підростаючого покоління. Я проходив служіння в Канаді і знаю, як нелегко вирішити питання взаємодії Церкви і держави, секулярного суспільства в такій важливій справі, як виховання молоді. Із Церкви має пролунати голос, зважений і вагомий, який скаже слова примирення і співробітництва. Адже, крім православних, у нашому роз‘єднаному, розгубленому світі цього не зможе зробити ніхто”.
На другий день конференція продовжує свою роботу в актовому залі гуманітарного корпусу Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова.
Всі бажаючі змогли приєднатись до запрошених на форум науковців і педагогів з України та Європи, які поділились досвідом впровадження християнських цінностей в систему освіти. Після пленарного засідання у аудиторіях університету пройшла робота 8 секцій, на яких були обговорені проблеми та перспективи релігійного виховання в Україні. На кожній із секцій виступили понад 20 доповідачів, які всебічно висвітлили всі аспекти проблематики.
Третій день з‘їзду Всеукраїнського православного педагогічного товариства та міжнародної конференції, які присвятили свою роботу питанням національної системи освіти та виховання в Україні, розпочався з паломництва учасників форуму до святинь Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври. Зранку гості столиці відвідали Дальні та Ближні печери. Далі були організовані круглі столи для тих, хто бажав обговорити нагальні питання сучасної освіти. Урочисте закриття з‘їзду православних педагогів зі всієї України та міжнародної конференції відбулось в актовій залі Києво-Печерської Лаври. Представники наукової еліти, делегати з‘їзду та учасники міжнародної конференції на чолі з єпископом Полтавським і Кременчуцьким Филипом прийняли резолюції та звернення до педагогів, батьків і громадськості України, до Президента Віктора Ющенка та органів центральної і місцевої влади. За підсумками, три дні праці усіма присутніми були відзначені як значний крок вперед у важливій справі впровадження духовно-моральних цінностей у сучасну освіту. За благословенням Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Митрополита Володимира єпископ Филип вручив високі церковні нагороди організаторам з‘їзду та конференції. Так, орденів Святого рівноапостольного князя Володимира ІІ степеня удостоєні голова Всеукраїнського православного педагогічного товариства протоієрей Анатолій Натовський; академік АПН України, голова наукової ради ВППТ Микола Євнух; голова Кримського обласного осередку ВППТ, доктор філософії в галузі соціології Таїсія Тітова; член наукової ради ВППТ, член-кореспондент АПН України Василина Хайруліна; інспектор Місіонерського духовного училища УПЦ протоієрей Володимир Погребний. Усі присутні висловили бажання проводити подібні заходи щорічно для щільного контролю за тим, як реалізуються програми і рішення, прийняті на з‘їздах та конференціях. Владика Филип зазначив, що дуже важливим є те, щоб справа духовної освіти в Україні від декларативності нарешті перейшла до практичної реалізації набутків педагогіки, опрацьованих у ході діалогу творчої та наукової інтелігенції з Церквою.
Географія з‘їзду значно розширилась у порівнянні з попереднім, і в оргкомітеті запевнили, що ця тенденція буде розвиватись. Радник посла Російської Федерації в Україні Сергій Кузнєцов в інтерв’ю прес-службі УПЦ зазначив, що “такі форуми сприяють вирішенню багатьох актуальних проблем сучасного суспільства. Православні мають частіше збиратись, обмінюватись досвідом, шукати шляхи виходу з ідеологічної кризи, в якій перебуває сьогодні освітня система у пострадянських країнах. Десятиріччя тотального атеїзму наклали великий відбиток на всі процеси, які проходять в нашому суспільстві, тому роль Православної Церкви у поверненні наших людей до свого коріння є вагомою і незамінною”. Серед делегатів з‘їзду були представники Сербії, Болгарії, Румунії та ін. Педагоги повезли до своїх міст та районних центрів резолюції науковців, звернення до можновладців, які мають послабити на місцях опір чиновництва та сприяти більш скорішому впровадженню духовно-моральних засад в систему освіти України.
Викладач Одеської духовної семінарії протоієрей Дмитро Предєїн поділився своїм враженням від з‘їзду та конференції: “У нашій країні сьогодні спостерігається моральна криза серед молоді. Розпуста, моральна та духовна дезорієнтація, цинізм є, на жаль, характерними рисами сучасного покоління. Тільки Православна Церква як містичний боголюдський організм з безцінним досвідом свого історичного буття, з досвідом виховання багатьох поколінь достойних громадян, вдячних і люблячих синів та відповідальних батьків зможе вказати такі морально-духовні орієнтири, які виведуть наше суспільство із тяжких умов секуляризму та бездуховності. З‘їзд, що відбувся, зробив значний крок у впровадженні християнських споконвічних ідеалів в сучасну освіту”.
Анна Вознюк з Одеси має багатолітній досвід праці у недільних школах, якими опікувалась десять років у місті та на сільських парафіях. Активною місіонерською діяльністю вона зайнялась одразу після переходу з протестантизму до Православної Церкви. “Це дуже добре, що наукова інтелігенція розмовляє сьогодні з Церквою однією мовою! — зазначила делегат з‘їзду Анна Вознюк. — Згуртувавши сили, ми зможемо перемогти всі проблеми. Діти в школах мають знати, що завдяки Православній Церкві ми маємо багату культуру, що саме Православ‘я вплинуло на формування нашої мови, етики, літератури, архітектури, тощо. Якщо ми не будемо приводити своїх дітей у храм, не будемо вчити їх молитись, якщо у нас вдома не буде ікон, Євангелія, якщо ми не будемо прагнути до життя благочестивого, то надалі нас чекає загальне забуття традицій свого народу, його історії та культури, і, як наслідок, нас чекатиме духовна смерть нації. Щоб цьому запобігти, треба впроваджувати в життя набутки православної педагогіки”.

07.06.2006. ЛЬВІВ. Продовжуються спроби захоплення православних храмів
У селищі Шандровець Турківського району сталася спроба захопити Свято-Михайлівський храм. За словами настоятеля, під час звершення Таїнства вінчання, що відбувався після Божественної літургії, на церковному подвір’ї зчинився галас. Мешканці сусіднього села на власних автомобілях приїхали для захоплення православного храму. Вчинили це уніати села Боберки на чолі зі священнослужителем Іваном Демком. Під церквою розпочалася бійка. На щастя, православних віруючих було багато, і вони змогли захистити свою церкву.
Свято-Михайлівський храм вже декілька років є каменем спотикання для представників УГКЦ, а напади на парафіян Української Православної Церкви особливо загострилися після смерті колишнього настоятеля храму протоієрея Іоанна Соболевського. І хоча православних мешканців у селі більшість, проте за підтримки місцевої влади на них щоразу чиниться тиск.
Так, наприклад, цими днями у селі було розповсюджене оголошення: «У неділю, 21 травня, з 8.00 години ранку буде проводитися голосування про визначення, до якої конфесії хочуть належати жителі селища Шандровець, а саме: до Київського Патріархату чи Української Православної Церкви. Голосування буде проводитися на дому. Виконком Шандровецької селищної ради».
Оскільки заплановане голосування не дало результатів, декан греко-католицької церкви міста Турки отець Тарасій сказав своїм парафіянам, що 4 червня вони мають поїхати до селища Шандровець «виганяти москалів із церкви». Православні шандрівчани дізналися про заклики уніатів із сусідніх сіл. Тому заздалегідь звернулися до голови Турківської районної державної адміністрації, а також у місцеві правоохоронні органи з проханням про захист. І хоча голова Турківської райдержадміністрації запевнив, що забезпечить спокій у селі, проте наряд міліції на чолі з дільничним оперуповноваженим майором Михайлом Ільницьким у день спроби захоплення прибув після того, як бійка вже відбулася. Очевидно, міліція приїхала пізно цілком свідомо.
Настоятель Свято-Михайлівського храму селища Шандровець Турківського району протоієрей Ілля Уруський та православні шандрівчани просять молитовної підтримки у випробуваннях, які їх спіткали.
Оксана Жаборинська, Львів

14.06.2006. ТЕРНОПОЛЬ. Состоялся крестный ход в поддержку канонического православия на Западной Украине
В праздник Святой Троицы две тысячи верующих из Почаева, Кременца, Шумска и других городов приняли участие в крестном ходе, который проследовал из районного центра Шумска в село Рохманив. Именно здесь раскольниками был захвачен храм, настоятель которого священник Олег Сирко был вынужден покинуть родной дом и поселиться в палатке в Киеве, возле Верховной Рады. Крестный ход и молебен возглавил архиепископ Тернопольский и Кременецкий Сергий, который вместе с монашествующими из Почаевской Лавры, женского Кременецкого монастыря и других обителей молился за мир и братскую любовь на многострадальной украинской земле.

05.06.2006. КИЕВ. Власти столицы совершили попытку снести храм-палатку общины Десятинной церкви
По инициативе чиновников Киевской госадминистрации развернута кампания по ликвидации храма-палатки общины Рождества Богородицы. 4 июня настоятель общины архимандрит Гедеон получил письмо из госадминистрации Киева, которое уведомляло о том, что храм-палатка, в которой молится община уже три месяца, будет демонтирована 5-го июня.
В указанный день место молитвы окружили автобусы и машины спецназа, а также служба по демонтированию сооружений. Община и все те, кому небезразлична судьба древнейшего храма столицы, служили молебны и акафисты с раннего утра. Поддержать отца Гедеона и верных УПЦ пришли настоятель Свято-Ионинского монастыря архимандрит Иона, клирики Киевской епархии, отряд православных казаков и множество верующих. Три часа мирную молитву мирян охраняли спецслужбы, ожидая приказа для применения силы. Когда начался проливной дождь, никого, кроме молящихся, в храме не осталось.

15.05.2006. СИМФЕРОПОЛЬ. Крымские татары блокировали трассу под Ялтой вблизи мужского монастыря Свв. Космы и Дамиана
Более 600 машин с крымскими татарами в течение суток находились на территории поселка Партенит вблизи Ялты, на землях которого расположен православный монастырь Свв. Космы и Дамиана. По некоторым данным, татары приехали с целью самозахвата земельных участков в этом прибрежном поселке. В минувший четверг крымские татары организовали проезд автоколонны в сторону Партенита по случаю 62-й годовщины сталинской депортации этого народа из Крыма. Организаторы акции потребовали от властей выделить 500 гектаров земли на Южном побережье полуострова, однако местные жители заблокировали автоколонну. В интервью местным СМИ настоятель монастыря отец Никанор сказал: «Данная акция протеста не была согласована с местными властями. Я присутствовал при разговоре мэров Партенита и Алушты с представителями татарского меджлиса. Примерно в 3 часа ночи сюда прибыл из Симферополя отряд спецназа «Беркут». Началось противостояние, но постепенно ситуация стабилизировалась. 12 мая начался суд. Мэр Партенита подал исковое заявление о незаконной акции, сославшись на соответствующие статьи Конституции Украины. Автотрасса фактически всю ночь была перекрыта татарами, Ялта и Алушта были блокированы. Потом трассу разблокировали. Но и сейчас продолжается противостояние. Никто не берется «разгрузить» эту межнациональную ситуацию. И непонятно, почему чиновники разного уровня не спешат принимать какое-то решение. Наверно, ждут решения суда».
В результате блокирования трассы движение междугородных троллейбусов на Ялту было временно прекращено, а из-за образовавшейся пробки сотни гостей курортов опоздали на свои поезда и самолеты. В планы демонстрантов входил проезд по поселку Партенит, известном крымчанам по так называемому «Партенитскому противостоянию» 2003 года. Тогда группа татар намеревалась начать несанкционированное строительство. Местные жители создали отряды самообороны и заблокировали въезды в поселок для большегрузного транспорта со стройматериалами. Только за одну ночь они «завернули» около сотни КамАЗов. В этом году партенитцы, узнав накануне о приближении большой автоколонны, вновь забаррикадировали въезды в свой населенный пункт и выставили «живой щит». По их словам, они опасались, что разговоры о «мирном проезде» колонны — предлог, под прикрытием которого планировалось провести новый захват земли. Не попав в Партенит, автомобили припарковалась на всех полосах трассы, создав многокилометровую пробку. По словам министра внутренних дел Украины Юрия Луценко, действия участников автопробега по трассе Ялта — Симферополь были незаконными. В интервью журналистам он пояснил, что крымские татары не предупредили местные власти о проведении автопробега, в хвосте которого шло несколько десятков КамАЗов с заготовленными строительными блоками. Луценко считает, что это можно расценивать как намерение сделать самозахват земли. По данным УВД, жители Партенита уже разблокировали трассу Симферополь — Ялта, но оставили пикеты у въезда в поселок. Несколько сотен крымских татар на автомашинах съехали на обочину дороги и пока не пытаются проникнуть в Партенит

30.05.2006. ФЕОДОСИЯ. Памятник апостолу Андрею все же установят
Сессия городского совета Феодосии приняла решение установить памятник апостолу Андрею Первозванному возле православного Казанского собора. Мусульмане против этого предложения возражать не стали. Скульптура появится на месте памятного знака жертвам катастрофы на Чернобыльской АЭС. По уверению мэра города Владимира Шайдерова, «чернобыльцы» рокировку разрешили. В свою очередь городские власти пообещали установить уже не памятный знак, а памятник пострадавшим во время ликвидации аварии на ЧАЭС в сквере напротив кинотеатра «Украина». Таким образом, гранитный апостол будет установлен возле собора в течение месяца. Феодосийский имам Эюп-Ага от имени крымских татар, которые ранее пытались снести постамент под скульптуру православного святого, установленный на перекрестке при въезде в город, заявил, что мусульмане не против памятника. «Мы живем в городе все вместе, это не принципиальный вопрос, мы не характер свой показываем, —пояснил имам. — В таком месте (на перекрестке) не очень хорошо устанавливать памятник. Там две аварии было, и люди говорят, что на этом месте есть захоронения». Напомним, группа сторонников крымско-татарского меджлиса в начале мая воспрепятствовала монтажу памятника, заявив, что крест, который держит в руках апостол, «оскорбляет чувства мусульман». В конфликт вмешались казаки, которые взяли место установки памятника под охрану, позволив строителям продолжить работы.

05.06.2006. СІМФЕРОПОЛЬ. Міжконфесійна рада Криму «Мир — дарунок Божий» провела доброчинну акцію для дітей-інвалідів
На площі перед Євпаторійською міськрадою відбулася доброчинна акція Міжконфесійної ради Криму «Мир — дарунок Божий» під назвою «Ты дорог мне». У ній взяли участь співголова ради митрополит Сімферопольський і Кримський Лазар, голова духовного правління караїмів України Ель Давид Мойсейович, секретар ради протоієрей Олександр Якушечкін, а також члени ради. У організації акції взяли участь міський голова Євпаторії Андрій Даниленко, його заступник Світлана Стельмащук, начальник управління з питань культури й історико-культурної спадщини Лідія Опанасенко, її заступник Надія Скрипник та ін.
Мета акції — привернути увагу суспільства до проблем дітей-інвалідів. У її програмі — конкурси, ігри, а також доброчинний базар, на якому кожен бажаючий зміг придбати вироби дітей з недільних шкіл Євпаторії. Кошти, зібрані від доброчинного базару, передали у дитячий будинок сімейного типу — родині Похвальних.
Це третя подібна акція, яку проводить Міжконфесійна рада Криму. Конкурсна програма була продумана так, щоб здорові діти та діти-інваліди могли взяти в ній участь на рівних умовах. Акція була успішною, адже у Євпаторії не було ще такого заходу, щоб дітьми з обмеженими фізичними здатностями були не звичайними глядачами, а безпосередніми учасниками. Це саме те завдання, вирішити яке намагалися організатори акції.
Прес-служба Сімферопольської єпархії

05.06.2006. КИЕВ. Украинская Православная Церковь против визита Папы Римского в Украину до разрешения межцерковных проблем
Управляющий делами Украинской Православной Церкви архиепископ Переяслав-Хмельницкий Митрофан считает несвоевременным возможный визит Папы Римского Бенедикта XVI в Украину. «Визит Папы Римского в Украину мы считаем несвоевременным, как несвоевременным был и визит его предшественника Иоанна Павла II. Это связано с тем, что существует множество нерешенных проблем во взаимоотношениях между Украинской Православной Церковью и Римско-католической Церквами», — сказал архиепископ в ходе интернет-конференции (2 июня) в Киеве. Прежде всего, по словам владыки Митрофана, это проблема прозелитизма, нерешенных имущественных вопросов, проблема проведения поочередных с греко-католиками богослужений в православных храмах и др. В этой связи архиепископ напомнил, что еще перед приездом в Украину Иоанна Павла «нами было сделано предложение о разрешении этих проблем на уровне двусторонних комиссий», однако предложение «было проигнорировано католической стороной». «Тогда визит Папы Римского состоялся, невзирая на многочисленные протесты православных верующих, почему и оказалась невозможной встреча Предстоятеля Украинской Православной Церкви Блаженнейшего Митрополита Владимира с Папой Иоанном Павлом», — сказал владыка. При этом он отметил, что за время, прошедшее со дня визита Папы на Украину, не было проведено ни консультаций, ни встреч для уточнения позиций. Поэтому, считает архиепископ Митрофан, приезд нового Папы «будет проведен по такому же сценарию, то есть не принесет реальных положительных сдвигов в сторону улучшения наших взаимоотношений». Ранее о возможном визите Бенедикта XVI на Украину и соответствующем приглашении, направленном главе Ватикана Президентом Украины Виктором Ющенко, сообщал глава службы гуманитарной политики Украины Маркиян Лубкивский.

08.06.2006. ЛЬВІВ. Відбувся семінар міжконфесійного військово-християнського братства на Львівщині
Голова Синодального відділу УПЦ по взаємодії із Збройними силами та іншими військовими формуваннями України архієпископ Львівський і Галицький Августин та представники військового духовенства взяли участь у семінарі-нараді “Про впорядкування питань задоволення релігійних потреб військовослужбовців”, який відбувся у м. Новояворівську Львівської області.

14.06.2006. ЛЬВОВ. В Ватикане допускают признание греко-католического патриархата в Украине, но с сохранением его в юрисдикции Ватикана
Апостольский визитатор для украинских униатов в Италии, Испании и Ирландии епископ Глеб Лончина не считает возможным создание в Украине автокефального, независимого от Ватикана, греко-католического патриархата.
«Мы верим, что центром единства в Церкви является наследник апостола Петра — римский архиерей. Мы желаем Единой поместной церкви в Украине, но находящейся в единстве со святейшим отцом», — сказал Г. Лончина в среду в ходе интернет-конференции во Львове. Комментируя позицию УГКЦ, он заявил: «Нашей целью не является обретение независимости, как это существует на государственном уровне, потому что Церковь — это христианское сообщество, Тело Христово на земле. Христос молился, «чтобы все были едино». Это означает, чтобы все христиане признавали одни и те же истины веры, но высказывали их каждый в своей культуре и своей ментальности». Одновременно с этим Г. Лончина сообщил, что не исключает возможности создания в Украине греко-католического патриархата в юрисдикции Ватикана. «С начала понтификата Бенедикта XVI идут дальнейшие усилия по признанию нашего Киево-Галицкого патриархата. Сам Папа предлагал блаженнейшему Любомиру (Гузару, главе УГКЦ) продолжать эти усилия, что и делается», — сказал епископ, напомнив, что в этом месяце в Риме состоится заседание синода, в ходе которого будет рассматриваться и этот вопрос.
ИНТЕРФАКС-Религия