Ректор Волинської духовної семінарії протоієрей Петро Влодек: “У роки хрущовських гонінь претензій до студентів і викладачів Духовної семінарії не мало тільки похоронне бюро”

01.07.2006 archive, Вестник №58, Юбилеи

Ректор Волинської духовної семінарії протоієрей Петро Влодек:
“У роки хрущовських гонінь претензій до студентів і викладачів Духовної семінарії не мало тільки похоронне бюро”

— Отець ректор, ви почали отримувати богословську освіту ще у роки війни на пастирсько-богословських курсах у Почаївській Лаврі. Чи мали вони якийсь зв’язок з Волинською семінарією того часу?
— У 1939 році Волинська духовна семінарія, що знаходилася у Кременці, приходила в занепад. У ті роки нам навіть важко було її в повній мірі називати православною. Половина предметів викладалася польською мовою, а що стосується Варшавського університету — вищого навчального закладу, де була кафедра православної теології, то там усі предмети викладались польською.
Розпочалась війна. Коли німецькі війська прийшли на Україну, Гітлер поступив мудро, коли видав наказ відкрити усі храми. Народ був радий, бо чекав, що прийде час, коли наступить незалежність та постане з руїн Церква. Але відразу сталось розділення. Колишній вікарій Волинської єпархії єпископ Полікарп Сікорський утворив УАПЦ. Митрополит Олексій (Громадський) у роки війни сказав: “Коли нема Польщі, то й не існує автокефалії”, і став на позиції зближення з місцеблюстителем Патріаршого престолу Руської Православної Церкви митрополитом Сергієм.
Постала проблема з підготовкою священнослужителів. Сікорський відкрив при Луцькому кафедральному соборі пастирсько-богословські курси. Автономна Церква на чолі з митрополитом Олексієм, який, до речі, у 20-х роках двадцятого століття був ректором ВДС, відкрила курси у Почаївській Лаврі з двохрічним терміном навчання, де нашвидкуруч готували священнослужителів для єпархій на Сході України. Усі наші диякони та старости стали священиками. Я також навчався у Почаєві.
Курси швидко припинили існування. Одного дня нас викликали у кременецький гебітскомісаріат і сказали: “Ви добре хлопці робите, що молитесь, але йде війна, і німецька армія потребує юнаків, а у Німеччині немає кому підтримувати господарства. Готуйтесь, ми вас відправимо на роботу”. Ректор курсів владика Панкратій (Кашперук) відразу скоротив навчання, перед Пасхою протягом декількох неділь ми здали випускні іспити, і нас розпустили на канікули. Дехто доїхав додому, а дехто й ні. Мій хороший товариш з Крилова повертався пішки селами, його зупинили, запідозрили у ньому ворога… і вбили. Мене німці арештували перед самим домом. Я мав посвідчення курсанта пастирського училища, але перекладачем був поляк. У той час між українцями і поляками на Волині у розпалі був конфлікт, і чекати від нього добра було годі. Слава Богу, я якось випросився. Мене завезли далеко від дому, але я повернувся живим.
Коли закінчилась війна, знову постала проблема підготовки духовенства для Православної Церкви. У Луцьку в 1945 році відкрились пастирські курси. Після взяття Берліна я майже рік був у армії і повернувся додому у 1946 році. Не полишав думки про священство, і правлячий архієрей порадив мені здобувати освіту у Луцьку.

— Ви стали одним із перших студентів Волинської духовної семінарії. Якою у ті роки була духовна школа?
— У рік мого вступу курси були перетворені у Волинську духовну семінарію з чотирьохрічним терміном навчання. Очолив заклад ерудований, освічений протоієрей Миколай Тучемський, магістр богослов’я дореволюційної Санкт-Петербурзької духовної академії. У міжвоєнні роки він був ректором Віленської духовної семінарії (нині столиця Литви місто Вільнюс). Були сильні кадри. Одні викладачі здобули наукові ступені у дореволюційних духовних академіях, а молодше покоління, як тоді казали, “мало варшавську теологію”, тобто закінчило відділення православної теології Варшавського університету до Великої Вітчизняної війни.
Нині ще живий протопресвітер Василій Осташевський, наш колишній інспектор. Літургіку викладав протоієрей Стефан Грушко — дуже мудрий, ерудований викладач з феноменальною пам’яттю. Це був чудовий пастир, який справляв на нас неабияке враження. Серед світських викладачів я б виділив Євгена Богуславського, який досконало знав давньогрецьку мову. За Польщі він був сенатором, а у перші повоєнні роки навіть головним редактором обласної газети “Радянська Волинь”. У нас працював усього рік. Викладаючи у семінарії, він ніколи не говорив нічого антидержавного, але за минуле його посадили у в’язницю.
У семінарії був дуже гарний хор. Ним керував Микола Самохваленко. Пригадую, як на актові дні та офіційні свята, окрім церковних піснеспівів, ми співали “Козака несуть”, “Зашуміла ліщинонька”, “Вечірній дзвін”, інші пісні української класики та патріотичного спрямування. Його також запідозрили у націоналізмі та “попросили” залишити заклад. Про подальшу долю я не знаю.
Держава мала великий вплив на наше керівництво і на нас. По ночах викликали наших хлопців. Після ліквідації унії в семінарію прибувало на навчання багато галичан. Їх викликали найчастіше, підозрюючи у націоналізмі. Бувало, увечері заходиш до кімнати, а декількох чоловік немає. Повертались вони під ранок, вимучені та зморені. КДБ знало, як і коли працювати.

— А якою у ті часи була матеріально-технічна база ВДС. Як у перші повоєнні роки доводилось навчатись студентам?
— При Луцькому кафедральному соборі знаходилась багата бібліотека, яка склала основу семінарської книгозбірні. Правда, частина книг пропала. При радянській владі з її фондів вилучили усі книги, зокрема богослужбові українською мовою. Що стосується інших книг, то у 1946 році значну частину нам передали з Кременецького історичного музею — цінні стародруки та іншу богословську літературу. Частину фондів складали книги, випущені за Польщі (тоді свої праці видавало багато православних учених). У порівнянні з іншими семінаріями ми мали хорошу наукову базу.
З харчуванням було складніше. Єпархія була бідною, єдине, що вона виділила, — приміщення колишньої школи імені королеви Ядвіги. У роки війни на школу впала бомба і зруйнувала одне крило. У вцілілому ми навчалися і проживали, а дехто жив на квартирах. Згодом з єпархіального управління нам призначили кухарку Паланю, жінку репресованого старости кафедрального храму. Вона нам готувала з тих харчів, які ми привозили. Тоді ми на раді встановили, що кожен має раз у місяць здати кілограм сала, п’ять кілограмів круп, півмішка картоплі. Жили з того, що змогли знести, дещо купляли. Були такі студенти, котрі не мали звідки взяти продукти. Окрім того, у повоєнні роки не було транспорту, і харчі приходилось навіть за дві сотні кілометрів приносити пішки.
Я деякий час був навіть начальником господарчого відділу. Особливо напровесні не було що їсти. Пригадую, якось ми наловили риби. Недалеко за семінарією знаходилось болото і озеро. Мене зустрів товариш отець Іван Заіка і каже: “Пішли ловити рибу. Ти не переживай, я хороший рибак і вмію ловити рибу”. Прийшли ми до озера. Нема чим ловити. Отець Іван: “Зараз знайдемо як”. Скинув штани, позав’язував колоші, і я сам дивуюсь, як у тому болоті він зумів наловити стільки риби. Надвечір ми зварили юшки, якої вистачило для усіх студентів.
Спали, на чому приходилось. Майстрували самі ліжка і тапчани. Та, незважаючи на тяжкі обставини, були раді, що маємо змогу здобувати богословські знання.
Духовну семінарію я закінчив у 1948 році у першому післявоєнному випуску. У 1952 році зі ступенем кандидата богословських наук я закінчив Московську духовну академію і повернувся на Волинь. П’ять років був викладачем історії Церкви, наступні п’ять — інспектором ВДС і останні два роки перед закриттям — ректором. Трапилося це після усунення Тучемського, якому у часи окупації інкримінували антирадянські висловлювання.

— У Волинській духовній семінарії під Вашим керівництвом був сильний викладацький склад…
— У ВДС у 1946-1964 роках був дуже хороший викладацький склад. Спочатку переважали священнослужителі з варшавською теологією, а згодом більшість молодих викладачів отримала ступені кандидатів богослов’я після закінченні МДА. Після закриття семінарій з Києва, Саратова, Ставрополя, Жирович почали повертатись наші колишні випускники: Шиманський, Колобов, Алтунін, Блюм, Микитюк, майбутні єпископи Гермоген (Орєхов) і Василій (Васильцев), інспектором був митрополит Феодосій (Дикун). В останні роки перед закриттям вихователів було більше, ніж учнів, і усі мали вищу богословську освіту.

— Отець ректор, розкажіть, будь ласка, як закривали Волинську духовну семінарію у роки хрущовських гонінь?
— З 60-х років у СРСР почалась друга хвиля хрущовських гонінь на Церкву. У ході цієї кампанії в 1960 році закрили семінарію у Києві. Зробили це дуже просто — рукоположили тодішнього ректора Філарета у єпископи. Нема ректора — нема семінарії. Мені також пропонували: “Закривайте, будете єпископом”. Їм відповідав: “Я ж жонатий, єпископом бути не можу”.
Гадаю, що вдалося протриматися так довго тому, що мав “козир”, — закінчив Велику Вітчизняну у Берліні, і ані мене, ані мою сім’ю не можна було запідозрити у тому, що я був у лісі чи виступав проти радянського ладу. На цій підставі я міг говорити те, що хотів. Одного разу у спілкуванні з уповноваженим у справах релігій, який був у званні підполковника, я запитав, у яких військах він воював. Той відповів, що був у штабі. Я йому дорікнув, що він був “штабною крисою”. Я пройшов війну у кулеметній, потім у мінометній команді, а так ми називали тих, хто сидів не в окопі, а у теплому місті і отримував нагороди. Я думав, що уповноважений це “запам’ятає”, але атеїсти провадили політику зовні м’яку, хитру, без ніяких конфліктів. Наступного разу ми з ним зустрілися, і образи на відчувалось. Так ми тримались чотири роки.
Що з нами робили? Те, що практикують деякі дикунські племена у Африці. Коли одне плем’я перемагає інше, то переможених не вбивають, а кидають у вогонь, і ті корчаться, поки не загинуть. Бувало так, що у муках на повільному вогні люди просили: “Убийте нас”. Отак і не добивали нашу семінарію. Якби прийшов наказ закрити Волинську семінарію, це було б зробити дуже легко, ми б просто розпустились. Натомість були матеріальні і психологічні утиски, агітація і шельмування у пресі, постійні нічні виклики.
До прикладу, напроти собору була поставлена дошка “Вікно сатири”. Якщо, не дай Бог, якийсь семінарист спізнився на пари чи затримався у місті вечором, то його неодмінно там розписували. І мене одного разу намалювали, але потім побачили, що не варто було. Йдуть бабусі до собору, дивляться на зображення ректора з широкими рукавами та великим пузом, якого у мене ніколи не було, і кажуть, неодмінно перехрестившись: “Мученички ж ви наші”. Ці карикатури приносили протилежний результ. Дошку перенесли до міського кладовища.

— Якими методами користувалась влада, щоб остаточно задушити пастирську школу?
— У першу чергу усі старались створити нам всякого роду обмеження. До прикладу, щоб нагодувати декілька десятків студентів, потрібно було щодня купляти хліб, який давали тільки по одній буханці в руки. Приходилось з уроків зривати декілька чоловік, щоб вони займали черги у міських магазинах. Поряд з семінарією був продуктовий магазин, котрим завідував єврей. Тільки у нього таємно можна було отримати потрібну кількість з-під прилавка. Продукти купували на базарі.
Згодом стали обмежувати у приміщеннях. У 1954 році при владиці Палладії (Камінському) був найбільший розквіт семінарії, коли щороку ми добудовували нові приміщення. Щоб будувати будь-що на церковній землі, необхідно було пройти масу інстанцій і кабінетів. Владика одного року добудував величезний гараж, продовживши будинки до річки Стир, потім завернули його у іншу сторону, прибудувавши наступний гараж, а попередній переобладнали під аудиторії. Наступного року зробили знову гараж, а на місті попереднього зробили приміщення. Таким чином у ті роки вдалося повністю забезпечити приміщеннями понад 150 вихованців, що зробило ВДС найчисельнішою у всьому СРСР. Ми мали прекрасну бібліотеку, конференц-зал, спальні, класи, кухню, трапезну, власні пральну, баню, інші приміщення. З 1960 року ці будинки під приводом нагальної потреби міста у приміщеннях почали забирати. До 1964 нас стиснули у декількох аудиторіях і спальних кімнатах.
Наступним кроком стало втручання у навчальний процес. Надто почали обмежувати вступ до ВДС. Поступити було неймовірно важко. У першу чергу потрібно було мати паспорт, оскільки не можна було прописатися, і такого абітурієнта не можна було прийняти. Один студент, щоб отримати паспорт, записався на цілинні землі і працював декілька років, а після того поступив у семінарію.
Сильний тиск чинили на учнів через батьків. Пригадую, як до мене прийшов батько студента Мігаля й просив: “Звільняйте мого сина з семінарії, бо я не зможу дожити свого віку. Мешкаю у старій хаті. Зібрав матеріал на новий будинок, та його забрав голова колгоспу, оскільки мій син навчається у семінарії”. Коли волею-неволею хлопчина покинув ВДС, голова колгоспу повернув забране.
Одним з головних наших супротивників були військкомати, які забирали на усілякі збори навіть тих, хто відслужив. Відмовитись було неможливо. Так, у передостанній рік я отримав чергову повістку з’явитися на обстеження, і мене поклали у лікарню. Міряли температуру, тиск, давали якісь таблетки.. Ніяких проблем зі здоров’ям у мене не було, а випустили мене тільки через дві неділі після іспитів. Звичайно, набору до семінарії не відбулось.
Будь-які установи у певний час стали працювали проти нас. Ми між собою казали, що ніяких претензій до студентів і викладачів семінарії не мало тільки похоронне бюро. За один день приходилось приймати і міліціонера, і паспортиста, і лікаря, і представників військкомату, і санепідемстанцію. Семінаристам заборонили дзвонити у дзвони, бо студенти університету написали прохання в обком, вказуючи, що дзвони (за декілька хвилин) заважають їм належно вивчити уроки. Якось швидка допомога забрала студента Чайковського і привезла у лікарню. Відкрили двері карети швидкої допомоги і скомандували виходити. Він у відповідь: “А чому я маю виходити, я ж цілком здоровий”. Виник конфлікт, навколо почали збиратися люди з питанням, чому хворий не хоче виходити з машини. Студент почав кричати: “Люди я не хворий. Я тут через те, що навчаюсь у семінарії”. Усі навколо почали сміятися, а то й погрожували, нарікали на владу. Таким чином студент врятувався. Навіть медики повинні були лукавити.

— Ви були змушені перевести семінарію в Одесу. Чим займались викладачі?
— У день закриття настрій в усіх був гіршим за стан на похороні близької людини. Звістка прийшла не листом — наказ про переведення семінарії в Одесу приніс спеціальний посланець, якого прислали з Москви. Цим закінчилась наша боротьба. Відразу до мене прийшов уповноважений і сказав, що видасть нам вагон для речей і книг, щоб відправити їх в Одесу. Це трапилось за три неділі до початку навчального року.
Усе майно ми роздали по різних інстанціях. Автомобілі, музичні інструменти струнного оркестру забрали державні структури. Дещо передали у кафедральний собор. Кухня перейшла у відання Корецького жіночого монастиря.
За розпорядженням Учбового комітету, дванадцятьох студентів перевели в Одеську духовну семінарію. Більшість з викладачів була змушена йти на парафії, частина переїхала в Одесу. Хто не був у сані, тим залюбки давали роботу. Часто самі підходили і пропонували “золоті гори” за перехід на світську роботу з метою закриття духовного закладу.
Найбільш шкода того, що коли б Учбовий комітет у Москві витримав ще три неділі, можливо б, ми існували далі, бо тоді до влади прийшов Брежнєв.
Ці чотири роки були найстрашнішими у моєму житті. Я був тоді мало схожий на повну сил молоду людину. Коли мене зустрічали знайомі, то казали: “Що ти робиш? Чого ти борешся? Ти бачиш, що нічого не можна вдіяти. Ти схожий на “чахоточного”. Я просто висох. Мої діти вчилися у дуже важких умовах. Племінниця — донька мого брата священика —закінчила школу з золотою медаллю, але не могла поступити в інститут як попівська дочка. Морально це пережити було дуже важко.

— Куди призначили Вас як колишнього ректора ВДС? Що спонукало Вас повернутись на Волинь?
— До 1970 року я був настоятелем Луцького кафедрального собору, згодом, майже рік, Володимирського у Києві і виконував обов’язки керуючого справами Українського Екзархату (Філарет був моїм однокурсником по академії). Потім мене посилали у Берлін, і я прослужив там шість років. Затим у Канаду, куди я не хотів їхати без сім’ї, ніхто дружину і дітей випускати не хотів, вони були заручниками мого повернення. У Німеччині тільки я один мав право їздити до храму, що знаходився на території Західного Берліну, а матушка з дітьми жила на території Східного Берліну. Ми служили разом з єпископом (нині Екзархом Білорусії) Філаретом (Вахромеєвим). Під час моєї поїздки у Канаду, де я прослужив п’ятнадцять років, діти пішли у школу. До Києва я повернувся у 1989 році. Київська духовна семінарія відроджувалась, і я був її ректором до 1991 року. Коли у Луцьку богословсько-пастирські курси отримали статус семінарії, я приїхав сюди на посаду ректора.
Якщо у Києві на початках було тільки двоє викладачів, які мали досвід викладання у духовних школах, то у Луцьку залишилися шість викладачів, які тут викладали до 1964 року, декілька після Варшавського університету. У Луцьку абітурієнти та студенти вирізнялись рівнем своєї підготовки. Тут не приходилось учити їх читати подячну молитву після трапези чи інші речі, оскільки на Волині у семінарію найчастіше йшли ті, хто виріс при Церкві та віруючих батьках, які отримали християнське виховання.
Для мене велике значення завжди має те, як учні ставляться до свого наставника, викладача. Не встиг я щось сказати, як вони виконували, у Києві того не було. Якось на парі один студент підняв руку й попросився вийти, сказавши, що погано себе почуває. Пішов у спальню. Коли я випадково туди зайшов, то той не у ліжку лежав, а дивився по телевізору футбольний матч. І це майбутній священик. Я нікого не ганю, оскільки хороші та прикрі випадки траплялися як тут, так і там, і світлі спогади життя у Києво-Печерській Лаврі залишились у мене до сьогодні.

— У дні ювілейних святкувань яке побажання Ви хотіли б висловити для майбутніх пастирів та випускників Волинської духовної семінарії?
— Як патріот Волинського краю я б побажав, щоб майбутні випускники зберігали славні традиції та звичаї нашого народу. Всі ми одинакові, але кожен регіон відрізняється чимось від інших. Волиняни, зокрема, своєю стійкістю, бо нас бути такими заставила історія і нелегке життя, оскільки ми знаходимось на передньому краї, де проходить духовний фронт. Нам приходилось віками боронити свою віру перед західними впливами, у боротьбі з католиками, уніатами, протестантськими деномінаціями. Саме тому у нас вона тверда, якою ми не хвалимося, але вона сидить глибоко у нашому нутрі. Я хочу побажати, щоб наші студенти і священнослужителі підтримували та розповсюджували цей спасительний православний дух.

Бесіду вів Володимир Свистун

Антиправославная провокация во Львове

Володимир Свистун. Короткий огляд історії Волинської духовної семінарії