Єпископ Полтавський і Кременчуцький Филип. Освіта і виховання в Україні: від примусового атеїзму до розумної світськості

01.07.2006 archive, Вестник №58, Тема номера

Освіта і виховання в Україні: від примусового атеїзму до розумної світськості
Доповідь на відкритті конференції
Филип (Осадченко),
єпископ Полтавський і Кременчуцький,
голова Синодального відділу релігійної освіти,
катехизації та місіонерства Української Православної Церкви

Преосвященні архіпастирі! Чесні отці! Дорогі браття й сестри! Пані та панове!
Дозвольте мені щиро привітати учасників ІІ з’їзду Всеукраїнського Православного педагогічного товариства і Міжнародної науково-практичної конференції „Національна система освіти та виховання в Україні: історія, теорія, практика”. Щиро бажаю всім нам всесильної допомоги Божої у здійсненні наших планів.
Я спробую у стислій формі викласти те, якими бачить релігійні освіту та виховання Українська Православна Церква.
І. Релігійні освіта та виховання мають дві основних форми, кожна з яких має право на існування і відіграє специфічну роль у формуванні цілісного світогляду підростаючого покоління.
Перша і «класична» — релігійні освіта і виховання в Церкві. Через церковну проповідь та заняття з вивчення Слова Божого, через участь у спільній та сімейній молитві, через відвідування спеціальних навчальних закладів, як от недільних шкіл, гуртків тощо, діти, підлітки та молодь не лише набувають знань про Бога, а й опановують досвід особистісного богоспілкування, побожного життя, виховують і преображають власне серце, сходять сходами духовного вдосконалення.
Ця форма — виключно прерогатива Церкви, яка розуміє її у відповідності з віровченням та історичною практикою благочестя.
Друга форма, яка набуває актуальності нині, — релігійні освіта і виховання в системі світської освіти. Оскільки саме вона має нині найбільший суспільний резонанс і викликає найбільше дискусій, головну частину моєї доповіді я присвячу саме питанням релігійної освіти і виховання у світській освітній системі.
Нині в Україні постало питання про запровадження викладання в системі середньої освіти предмету, який знайомив би учнів із традиційними моральними цінностями християнства, формував би уявлення про чесноти і гріхи, припустиме і неприпустиме. Ініціатором введення такого предмету виступив особисто Президент України Віктор Андрійович Ющенко.
Було утворено спільну комісію з освітян, науковців і представників Церков та релігійних організацій. За попередніми підсумками роботи комісії запропоновано предмет назвати «Основи християнської етики».
Водночас не можу не зазначити, що запровадження викладання вказаного предмету викликало не лише схвальні відгуки, але й дискусії, і відверту критику. Висловлюються побоювання, що система освіти, яка понад сімдесят років перебувала у стані примусового державного атеїзму й цілковитого заперечення Церкви, тепер зазнає нахилу в інший бік, а місце відвертого секуляризму й атеїзму прагне зайняти клерикалізм.
Однак побоювання ці безпідставні.
II. Релігійна освіта і виховання в світській освітній системі ґрунтуються на законодавстві України, схвалених Україною міжнародних правових актах і традиції цивілізованих країн.
Можливість ознайомлення дітей із моральним вченням християнства ніскільки не суперечить основним положенням міждержавних угод, законодавству України та традиціям багатьох держав.

Міжнародні Закони. Пакти та Угоди
1.1. Міжнародний Пакт про економічні, соціальні та культурні права, прийнятий XXI сесією Генеральної Асамблеї ООН 16.12.1966 р. Набув чинності в Україні 3 січня 1976 р.
Ст. 13: «Держави, що беруть участь у цьому Пакті, зобов’язуються поважати свободу батьків і в окремих випадках законних опікунів обирати для своїх дітей… школи, які можуть забезпечувати релігійне та моральне виховання своїх дітей відповідно до власних переконань».
2. Конвенція ООН про права дитини. Набула чинності в Україні з 27.09.1991 р.
У преамбулі: Держави-сторони цієї Конвенції, враховуючи важливість традицій і культурних цінностей кожного народу для захисту і гармонійного розвитку дитини, погодились про наведене нижче:
ст. 17. Держави-сторони… забезпечують, щоб дитина мала доступ до інформації, особливо до таких інформації та матеріалів, які спрямовані на сприяння соціальному, духовному та моральному благополуччю, а також здоровому, фізичному і психічному розвитку дитини.
ст. 29. Держави-сторони погоджуються щодо того, що освіта дитини мас бути спрямована на:
в) виховання поваги до прав людини та основних свобод, а також принципів, проголошених у Статуті ООН;
с) виховання поваги до батьків дитини, її культурної самобутності, мови та національних цінностей країни, в якій дитина проживає.

3. Європейська соціальна хартія. Страсбург, 3.05.1996 р.
Ст. 17. Право дітей та підлітків на соціальний, правовий і економічний захист. З метою забезпечення ефективного здійснення права дітей та підлітків рости в умовах, які сприяють всебічному розвиткові їхньої особистості та їхніх фізичних і розумових здібностей, Сторони зобов’язуються самостійно або у співпраці з громадськими і приватними організаціями вживати всіх відповідних і необхідних заходів для:
1. а) забезпечення дітям та підліткам з урахуванням прав і обов’язків їхніх батьків догляду, допомоги, освіти і підготовки, яких вони потребують, зокрема шляхом створення або забезпечення функціонування закладів і служб, необхідних для досягнення цієї мети.

Державні документи України
1. Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року.
Преамбула: «Верховна Рада України.., усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями…»
Ст. 11. Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури.
2. Закон України “Про освіту”, прийнятий 23 травня 1991 року.
Один із принципів освіти — «органічний зв’язок зі світовою та національною історією, культурою, традицією».
3. Національна доктрина розвитку освіти України в XXI ст., прийнята на Всеукраїнському з’їзді освітян України 7–9 жовтня 2001 року.
У розділі «Національне і громадянське виховання» (с. 7): головна мета національного і громадянського виховання — набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу.
4. Указ Президента України від 21.03.2002 р. «Про невідкладні заходи щодо подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій».
П. 2. Міністерству освіти і науки України, Державному комітету України у справах релігій разом з Академією педагогічних наук України за участю церков і релігійних організацій розробити пропозиції щодо впровадження духовно-моральних цінностей у навчально-виховний процес та подати їх у встановленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України.
5. Закон України «Про захист суспільної моралі» від 20.11.2003 року № 1296
Ст. 1. Суспільна мораль — система етичних норм, правил поведінки, що склалися у суспільстві на основі традиційних духовних і культурних цінностей, уявлень про добро, честь, гідність, громадський обов’язок, совість, справедливість.
Окрім цього, існує добрий досвід і хороші напрацювання щодо створення регіональної нормативно-правової бази для запровадження викладання традиційних для України християнських цінностей в системі світської освіти (наприклад, у західному регіоні).
Традиції провідних цивілізованих країн засвідчують: викладання основ християнського світогляду в системі світської освіти цілком можливе.
У світі існує багато моделей світської освіти у державних (муніципальних) школах. І досвід формування світськості системи освіти визначається історичними традиціями і сучасним станом церковно-державних стосунків зокрема. Загалом, скільки країн — стільки є й ситуацій із формою світськості. Приміром, у Конституції Ірландії воздається честь Святій Трійці, а в Греції, де Православна Церква є державною, освіта має обов’язково конфесійний характер. При загальній факультативності релігійної освіти в Іспанії, одначе, Закон Божий викладається спеціалістами, яких світська адміністрація вибирає зі списку, запропонованого єпархією, а в Данії викладається курс „християнських знань”. У Німеччині, де кожна земля має свої освітні програми, християнська просвіта часто викладається в обов’язковій частині і під контролем Церкви, а оцінки з релігійних дисциплін враховуються при переведенні до старших класів. У Бельгії учням надано можливість вибирати між релігійним та позаконфесійним курсом моральності.
Та, незважаючи на розмаїтість форм втілення принципу світськості освіти, важливо відзначити головне: жодна з них не означає одержавлення атеїзму. З іншого боку, цивілізовані держави світу твердо стоять на позиціях традиційності освіти, в тому числі її християнського компоненту. Розгляньмо приклади.
Так, у Конституції Князівства Андорри гарантовано Католицькій Церкві „вільне і публічне здійснення своєї діяльності і підтримку її особливих відносин співпраці з державою, основаних на андоррській традиції” (ст. 11). Визнано, що „Батьки мають право вибирати освіту для своїх дітей… вони мають право, у відповідності до власних переконань, на моральну і релігійну освіту дітей” (ст. 20).
У школах Австралії — як державних, так і приватних — викладання знань про релігію є обов’язковим. Держава надає підтримку також приватним школам, заснованим традиційними конфесіями.
У Бельгії учням державних освітніх закладів надано право вибирати між релігійним курсом і позаконфесійним курсом моральності. 24-та стаття Конституції Бельгії містить такі положення (§ 1): „Освіта є вільною… Суспільство забезпечує батькам свободу у виборі освіти для своїх дітей. Суспільство організовує освіту, яка є нейтральною. Нейтральність має на увазі, зокрема, повагу до філософських, ідеологічних та релігійних поглядів батьків і учнів. Школи, які організовуються державними властями, надають аж до завершення обов’язкового шкільного навчання вибір між однією з визнаних релігій і викладанням неконфесійної моралі”. § 3 тієї ж статті наголошує: „Кожен має право на освіту в умовах дотримання фундаментальних прав і свобод… Усі учні, які підлягають обов’язковій шкільній освіті, мають право на духовну і релігійну освіту за рахунок суспільства”. Зазначимо принагідно, що в Бельгії викладається не лише католицька релігія, але й іслам (із 1976 року), і православ’я (у Фламандській спільноті — з 1989, у Французькій спільноті — з 1997 року).
Стаття 21 Конституції Федеративної Республіки Бразилії встановлює: „Для отримання початкової освіти закріплюється визначений мінімум знань із тим, щоб забезпечити загальне базове навчання і виховання поваги до художніх і культурних, релігійних та національних цінностей. Релігійне навчання за факультативним записом є дисципліною, яка викладається у рамках звичайного розкладу в державних школах, які дають початкову освіту”.
Акт про освіту Великої Британії від 1944 року пов’язував освіту із християнськими цінностями. Стаття 25 Акту визначала, що „в усіх школах, як церковних, так і державних, учні отримують релігійну освіту”. Право батьків вибирати освіту для своїх дітей підтверджено Законом 1980 року. Нині у Великій Британії діє близько 4500 державних релігійних шкіл, із яких 99% — християнські. У відповідності до Акту про реформу освіти (1988 р.), релігійна освіта віднесена до групи „фундаментальних предметів”. Указ відділу науки і освіти №3/89 DES засвідчує: „З огляду на свій специфічний статус релігійна освіти в школах є одним із фундаментальних уроків. Програми, цілі і форми екзаменів із релігійної освіти не визначаються з боку держави, але цей вид освіти має однаковий статус із іншими уроками”. Розділ 6 Акту про реформу освіти закріплює обов’язок усіх дітей щоденно бути присутніми на спільному богослужінні. Учнів, які не є християнами, не можуть примушувати ці богослужіння відвідувати; директор школи для бажаючих може організовувати безплатне відвідання альтернативних (не християнських) богослужінь. Якщо батьки взагалі не погоджуються з ідеєю колективних богослужінь, вони мають право звільнити своїх дітей від такої участі. Батьки можуть також звільняти дітей від уроків релігії. Більша частина часу на уроках релігії надається викладанню християнства, однак налагоджується ознайомлення дітей також із ісламом, юдаїзмом, сикхської, індуїстською та буддійською релігіями.
З 2002 року у загальноосвітніх школах Вірменії розпочато викладання „Історії Вірменської Церкви”. Цим уряд Вірменії засвідчив виключну важливість дружніх взаємовідносин із Вірменською Апостольською Церквою.
У Греції Православна Церква є державною. Освіта носить конфесійний характер і є обов’язковою. У початкових і середніх школах релігійні освіта і виховання відбуваються за догматами Грецької Православної Церкви. Неправославні учні не зобов’язані відвідувати відповідні уроки.
У Данії, де державною церквою є Євангелічна лютеранська церква, Закон Божий не викладається, але на кожному ступені державної школи викладається факультативний курс „християнських знань”.
У преамбулі Конституції Ірландії воздається честь Пресвятій Трійці. Освіта є обов’язковою і має конфесійний характер. Стаття 44 проголошує: „1. Держава визнає, що повага до публічного поклоніння є виконанням обов’язку перед Всемогутнім Богом. Потрібно благоговіти перед Його іменем, поважати і шанувати релігію”.
Релігійним організаціям, з якими Іспанія має угоди про співпрацю, гарантовано надання можливості вести релігійну освіту в державних і приватних школах при наявності відповідного бажання учнів та їхніх батьків.
У Італії релігійна освіта дозволена в державних школах. У Конкордаті 18 лютого 1984 року зазначено: „2. Італійська Республіка, визнаючи цінність релігійної культури і враховуючи, що принципи католицизму є історичною спадщиною італійського народу,… буде продовжувати викладання католицької релігії в державних навчальних закладах усіх видів і ступенів, окрім університетів”.
При наявності конституційного положення про відділення релігійних об’єднань від держави в Латвії навчання християнському Закону Божому фінансується державою. У Законі „Про релігійні організації” наголошується: „3. Християнське віровчення викладають за навчальною програмою, затвердженою Міністерством освіти і науки, педагоги євангелічно-лютеранської, римо-католицької, православної, старообрядницької та баптистської конфесій, якщо в школі є не менше 10 учнів, які бажають оволодіти вченням відповідної християнської конфесії. Педагоги висуваються керівництвом конфесії і атестуються Міністерством освіти і науки. 4. В школах національних меншин… з урахуванням бажань учнів та їхніх батьків… може відбуватися також викладання віровчення, характерного для відповідної національної меншини. 5. Навчання християнському віровченню і етиці фінансується з державного бюджету”.
Конституція Литовської Республіки визначає, що „Державні навчально-виховні заклади… є світськими. У них за бажанням батьків ведеться навчання Закону Божому”.
У Конституції Князівства Ліхтенштейн зазначено: „Держава буде сприяти … охороні релігійних, моральних і економічних інтересів народу. Держава буде приділяти особливу увагу народній освіті та вихованню. Вони мають бути організовані таким чином, щоб молодь шляхом співпраці сім’ї, школи і церкви отримувала релігійне і моральне виховання, набувала патріотичних почуттів… Вся система виховання і освіти підлягає контролю держави за умови збереження у недоторканості вчення церкви”.
У відповідності до Конституції у Королівстві Нідерланди «вимоги до освіти, яка надається у державних освітніх закладах, встановлюються Актом парламенту з належним урахуванням релігійної приналежності і релігійних переконань кожного учня… Стандарти освіти у школах, фінансованих частково чи повністю з державних коштів, установлюються … у відповідності до релігійних та інших переконань».
Стаття 7 Основного Закону Федеративної Республіки Німеччини визнає релігійну освіту обов’язковою у державних школах і визначає порядок її реалізації: „2. Особи, уповноважені на виховання, мають право вирішувати, чи буде дитина отримувати релігійне виховання. 3. Викладання релігії в державних школах… є обов’язковим… релігійне виховання проводиться у відповідності з принципами релігійних громад. Жоден учитель не має права всупереч власній волі викладати релігію”. Німеччина — класична правова держава, засновниця Ради Європи, і наявність у Конституції визначення обов’язковості релігійної освіти сприймається в ній спокійно. Звернімо увагу, що право вирішувати, чи буде дитина отримувати релігійну освіту, надано не „науковим атеїстам”, не „спеціалістам з релігієзнавства”, не віруючим певної конфесії — а батькам або особам, які їх замінюють! Ніхто, крім батьків, не може вирішити цього питання, і ніхто не має права втручатися у реалізацію цього конституційного права. У багатоконфесійній Німеччині вироблено чіткий механізм захисту прав релігійних меншин; водночас віруючі більших за чисельністю релігій теж захищені від утисків.
Конституції земель, які входять до складу ФРН, формулюють чіткіші положення про участь релігійних організацій у освіті та про світоглядний бік виховання. Так, Конституція Республіки Баварії визначає: „ст. 127. Гарантується право релігійних громад…, визнаних державою, справляти належний вплив на виховання в дітях релігійних переконань чи світогляду… Ст. 131. 2. Вищою метою освіти є шанування Бога, повага до релігійних переконань… Ст. 135. Державні загальноосвітні школи є загальнодоступними… В цих школах дітей навчають і виховують на принципах християнської віри. Ст. 136. 2. Закон Божий є звичайним предметом в усіх загальноосвітніх школах, професійних училищах, середніх і вищих навчальних закладах. Його викладають у відповідності до основних положень відповідної конфесії. 4. Вчителю потрібні повноваження церкви для викладання Закону Божого. Ст. 137. 1. Вирішення питання про присутність на уроках Закону Божого… залежить від волевиявлення тих, хто має право на виховання дитини, а по досягненні 18-річного віку — від волевиявлення учня. 2. Для учнів, які не відвідують уроки Закону Божого, проводять заняття з питань загальновизнаних основ моралі…”.
Конституція Республіки Польщі гарантує, що «батьки мають право забезпечувати дітям моральне і релігійне виховання і навчання згідно з власними переконаннями… Релігія Церкви чи іншого віросповідного союзу з урегульованим правовим положенням може бути навчальним предметом у школі, причому не може порушуватися свобода релігії інших осіб». За Конкордатом між державою і Римо-Католицькою Церквою Церкві надано право викладати основи релігії у школах, дитячих садках, організовувати вищу релігійну освіту. У польських школах наявна свобода вибору, учні мають право вибору катехизації — католицької, православної чи протестантської, або ж вибирати світський предмет етики.
Конституція Румунії стверджує: «У державних школах релігійна освіта організовується і гарантується законом».
Ще раз слід наголосити на важливому факті: принцип світськості держави не означає обов’язкового верховенства атеїзму і відвертої антиклерикальної спрямованості освіти. З іншого боку, викладання основ християнської етики не є вторгненням Церкви в справу освіти, але відновленням рівноваги у справі освіти та виховання.
Ми вважаємо, що Церква як важливий інститут громадянського суспільства має право — і зобов’язана! — брати активну участь у формуванні змісту освіти у її світоглядно-історичному аспекті. З іншого боку, система освіти має утримуватися від войовничої антирелігійної пропаганди, подаючи широкий спектр поглядів на світ.

III. Поряд із конфесійними існують загальнохристиянські релігійна освіта і виховання.
Вони навіть не потребують додаткових уточнень, не вимагають наукових дефініцій. Моральний закон Декалогу, Блаженства Євангельські, приповісті Христові тощо — все це становить єдину основу моралі для християн, незалежно від конфесійної належності.
Саме тому викладання основ християнської етики, на нашу думку, не перетворить школу на арену міжрелігійної ворожнечі, а дитячі серця — на об’єкти для полювання місіонерів з різних конфесій та деномінацій. За умови, звичайно, чіткого законодавчого визначення статусу предмету, що викладається, із детальним визначенням його структури і напрямків.
До речі, у питанні викладання основ християнської етики зі спільною позицією виступають чотири традиційні конфесії — Українська Православна Церква, УПЦ-КП, УАПЦ та УГКЦ. Вони, попри всі розбіжності в традиціях і поглядах, попри часом гострі дискусії, об’єдналися у справі духовного відродження України. Це — конкретний приклад того, що цей предмет вже виступає миротворчим фактором і стабілізатором релігійної ситуації в Україні.
IV. Релігійна освіта і виховання не суперечать принципам науковості освіти та світськості держави і мають висвітлюватися щонайменше нарівні з іншими світоглядними теоріями.
За радянських часів офіційною державною ідеологією було проголошено атеїзм. Він же отримав назву «наукового світогляду» — на противагу світогляду християнському, який апріорі таврувався як «ненауковий».
Минули радянські часи, але не так багато змін відбулося в системі освіти. Попри всі запевнення в свободі совісті, учні практично не мають можливості вибирати: крім атеїстичного світогляду їм не пропонують нічого. І донині є вчителі, які спокійно і безальтернативно затверджують у свідомості підростаючого покоління химерні уяви про «християнство як важіль гноблення народів», «біблійні міфи про створення світу». Святе Письмо часто вивчається тільки й виключно як пам’ятка літератури (до речі, зарубіжної, відтак, менш рідної, ніж власне «рідна»; і це при тому, що саме Біблія стала джерелом натхнення і сюжетів багатьох видатних українських літераторів).
Основна світоглядна домінанта сучасної освіти по суті своїй атеїстична. На жаль, учневі не надано можливості вибору між атеїзмом і християнською позицією.
Ми певні: тільки за умови визнання за учнями права вибирати, якої саме думки дотримуватися у питаннях світогляду, тільки за умови надання дітям та молоді компетентної і неупередженої інформації про християнське світосприйняття ми можемо очікувати на народження нового покоління справжніх освічених людей.
V. На наш погляд, не існує абсолютно безрелігійних етичних, аксіологічних і т.д. систем.
Всі живі етичні системи ґрунтуються на релігійних, так само як і уявлення про достойне і гідне. І якщо спробувати винайти «загальну етику», то таке починання приречене на неуспіх. У багатьох питаннях, в залежності від релігійного компоненту, людина по-різному вирішуватиме питання війни, аборту, подружньої вірності, переливання крові, цнотливості, вживання певних видів їжі. І «загальна етика» настільки примарна, наскільки і нетрадиційна.
Цнотливий і смиренний, миролюбний і волелюбний, терпимий і поважливий український народ став таким, бо формувався на засадах християнських етичних принципів. І тому пропоноване часом викладання «етики взагалі» є нетрадиційним для України з її глибоко християнським менталітетом, аксіологією та етикою.
VI. Запровадження релігійної освіти і виховання потребує компетентних кадрів.
Як не прикро, справа підготовки кадрів нині «висить у повітрі». Основи християнської етики викладають або вчителі будь-чого (від історії до трудового навчання) — як додаток до годинного навантаження, або пробують викладати священнослужителі тієї чи іншої конфесії. Обидва варіанти мало прийнятні. Перший — бо викладання світоглядотворчого предмету потребує високого професіоналізму й обізнаності в багатьох питаннях, які виходять за межі власне етики. Другий — бо привносить мало бажану конфесійність у викладання загальнохристиянської етики.
Вихід, на нашу думку, полягає у започаткуванні цілеспрямованої підготовки викладачів за новою кваліфікацією — «викладач християнської етики». Інший шлях — надати можливість викладати християнську етику випускникам духовних навчальних закладів, які мають педагогічну освіту. Церква готова до тісної співпраці з системою освіти у методичному забезпеченні підготовки названих спеціалістів.
VII. У релігійній освіті і вихованні Церква має виступати в ролі експерта і консультанта програм у тій частині, яка стосуються викладу як віровчительних, так і моральних аспектів християнства.
Так само, як, не торкаючись питань педагогіки, спеціалісти-науковці обов’язково беруть участь у складанні і рецензуванні програм з окремих шкільних дисциплін, приміром історії, математики чи біології, так і представники Церкви мусять, на нашу думку, брати участь у підготовці програм та методичному забезпеченні викладання основ християнської етики.
Ми наполягаємо на тому, що саме Церква може визначитися із пріоритетами викладання, проводити експертизу програм щодо відповідності їх основним віровчительним і моральним засадам християнського вчення. Не входячи в питання власне педагогічні, ми прагнемо співпрацювати з освітянами в тій царині, на якій знаємося і де наша допомога може бути корисною.
VIII. Релігійна освіта і виховання мають ґрунтуватися на принципі традиційності.
На наш погляд, і це цілком відповідає чинному законодавству, викладання основ християнства можливе тільки на принципі традиційності. Господь визначив, що саме візантійське християнство сформувало історичне обличчя України і менталітет українців. Різдво, Великдень і Трійця проголошені святковими днями. Східними християнами були державотворці Володимир Великий і Ярослав Мудрий, світочі мистецтва Тарас Шевченко і Максим Березовський, духовні подвижники митрополит Київський Іларіон і преподобний Феодосій Печерський, лікарі Миколай Пирогов і святитель Лука (професор Войно-Ясенецький), педагоги Костянтин Ушинський і Памфіл Юркевич, філософ Григорій Сковорода та багато інших.
Храми Києва, святі мощі преподобних Печерських, Вишгородська (Володимирська) ікона, музика Веделя, Березовського і Бортнянського, абетка, яка походить від винайденої святими Кирилом і Мефодієм, народні прислів’я… Все це (і багато іншого) становить не просто історичне надбання, але частину буття України й українців. Відтак, орієнтація на традицію дає змогу виховувати справжнього патріота, укоріненого в моралі, яка є надбанням двохтисячолітньої практики нашого народу.
Водночас ми вважаємо, що слід знайомити учнів як і з християнською моральною традицією, так і з основними нехристиянськими традиціями. Це також потрібно для надання дитині можливості вибору і свідомого ставлення до певних моральних постулатів.
IX. Одним із наріжних каменів релігійної освіти і виховання в системі світської освіти є принцип культурологічності.
Інакше християнська етика перетвориться на виключно віровчительний предмет, а це за складної ситуації в українському релігійному житті може мати сумні наслідки. Але саме етика в контексті української культури зможе прилучити дитину і до глибин українського буття, і до висот християнської моралі. Не кажу вже про те, що саме культура дає змогу прослідкувати дію Промислу Божого щодо нашого рідного краю, а також побачити плоди як християнської етики, так і спроб жити без Христа.
X. Запровадження та розвиток релігійної освіти і виховання відіграватиме визначну роль у формуванні громадянського суспільства і примиренні.
Зазначені вище принципи, на нашу думку, визначають суть релігійної освіти в складному суспільстві, яким є сучасна Україна.
Дотримання їх зможе стати одним із вагомих каменів у підмурку міцного миру і спокою в державі та суспільстві. Виховані на традиційних для України християнських моральних принципах, на засадах твердості у вірі, але, водночас, і поваги до чужої думки, громадяни майбутньої України зможуть вибирати правильну тактику і знаходити мирний вихід із багатьох конфліктних ситуацій, які нині є практично безвихідними — з огляду на панування атеїстично-практичного світогляду у пострадянській Україні. Усвідомлення себе дітьми Божими дає змогу всім відчувати єдність і братерство, глибинний духовний зв’язок у Христі: «всі ви є одним в Ісусі Христі» (Гал. 3, 28). Відтак, християнізація України може стати — і повинна! — основою нової єдності і примирення суспільства, яке тривалий час роздирали чвари, в якому надто глибоко вкорінена ворожнеча і нетерпимість.
Одначе найвища наша мета — щоб кожен мав змогу почути про те, що «Бог так полюбив світ, що дав [Свого] Єдинородного Сина, аби кожний, хто вірить у Нього, не загинув, але мав вічне життя» (Ін. 3, 16). Наш ідеал — «все і в усьому — Христос» (Кол. 3. 11).
Христос — єдина справжня можливість зустрічі Бога і людини, Він — найбільша глибина умалення Бога, і водночас — найвищий ступінь духовного вдосконалення людини. Тому, за великим рахунком, поза Христом, без прилучення до Нього, не може бути справді морального виховання, не може бути справжньої людини. Наша мета — показати учням Христа і дати можливість кожному вирішити, чи схоче він іти за Христом. Але обов’язково дати можливість вибору. Бо неприпустимою є ситуація, коли дитина, підліток, юнак мають робити псевдовибір: вибирати між атеїзмом і… нічим більше, як це практикувалося у радянські і, на жаль, пострадянські часи. Потрібно дати молодим можливість справжнього вибору, і задля цієї мети слід знаходити сили для повсякчасної праці.
Донині великий резонанс викликає у просвітян доповідь міністерства освіти Франції 2002 року „Викладання у світській школі предметів, які стосуються релігії” (відома як „Доповідь Дебре”). Крім багатьох цінних історичних та наукових розвідок, вона містить важливе положення: „Нині настав час перейти від некомпетентної світськості [„релігія нас не стосується”] до розуміючої світськості [„наш обов’язок — її розуміти”]”. Це справді є дуже важливим.
Ми стоїмо перед загрозою не просто абстрактної „бездуховності” — Україні загрожує втрата національної та культурної ідентичності. Нам загрожує не взагалі „зниження рівня суспільної моралі”, а відчутне зростання злочинності у її найжорстокіших формах, розпуста і розпад сім’ї як основи держави, жахливе зростання наркоманії тощо. У найближчому майбутньому на нас може чекати не просто світоглядна нерозбірливість, а й засилля окультизму і псевдомістики, які можуть сформувати покоління духовних покручів. Не побоюся сказати, що ми стоїмо і перед загрозою духовного розділення Вітчизни, коли через ненависть і нетерпимість можуть матеріалізуватися не лише штучно рекламовані і неіснуючі нині протиріччя „між Сходом і Заходом”, або „міжнаціональні конфлікти”, а станеться значно страшніше: український народ, об’єднаний віковічними традиціями і братньою любов’ю, може перетворитися на сорок вісім мільйонів окремих осіб, які живуть своїм життям, зовсім не переймаючись проблемами інших, у спокійній і впевненій ненависті до всіх ближніх і дальніх — бо вони „не такі”, інші, чужі…
І, якщо ми справді бажаємо запобігти катастрофі, слід докласти спільних зусиль педагогів світських і церковних, психологів і богословів для створення в Україні системи освіти, побудованої на „розуміючій світськості”, не побоюся сказати, — на розумній світськості.
Просвіта, побудована на традиційних для України цінностях, зокрема й обов’язково на цінностях християнських, дасть можливість наступним поколінням бути справді громадянами України, будувати свій спільний дім на міцному фундаменті; водночас ця просвіта розкриє серця й душі до розуміння різних типів культури і способів життя, навчить толерантності.
Дати можливість вибору, прилучити до традиції, виховати у рідному культурному середовищі, познайомити з усім розмаїттям світу — так і тільки так можна створити майбутнє.
Покладаємо велику надію на те, що спільними зусиллями ми зможемо зробити по силі своїй у відповідності до даних нам талантів (див. Мф. 25). Хай Господь благословить ці наші добрі наміри і справи.

Протоієрей Анатолій Затовський. Православ’я і школа в новому тисячолітті: досвід, проблеми, перспективи

Ректор Київських духовних академії та семінарії професор-протоієрей Миколай Забуга: “Академія та семінарія є святими в очах народу Божого”