Но даже на фронте, где смерть ходила рядом с людьми и заглядывала им в глаза, был шанс остаться в живых и даже не получить ранения. В Чернобыле тоже была возможность выжить, хотя погибли многие. А вот не раненым уйти с поля битвы с невидимой смертью не удавалось никому.
Ветераны войны часто умирали от старых ран, ветераны «атомной чернобыльской войны» умирали от них и умирают до сих пор.
Наша беседа с одним из ветеранов Чернобыля Юрием Андреевым, бывшим инженером-технологом ЧАЭС, а ныне известным общественным деятелем, президентом общественной организации «Союз Чернобыль Украины» и лидером одноименной партии.
Еще раз о причинах аварии
— Юрий Борисович, со времени аварии прошел солидный отрезок времени. Как лично вы, свидетель катастрофы и человек, непосредственно участвовавший в ее ликвидации, теперь объясняете то, что произошло? Изменился ли угол зрения?
— Сегодня мы можем говорить о причинах аварии с гораздо большей степенью вероятности, чем в первые годы после нее. Они лежат в нескольких плоскостях: технологической, социальной и еще в одной, которая требует более глубокого проникновения в сущность вещей и самой жизни.
Что касается технологии, мы не сможем, наверное, уже никогда доподлинно узнать, как это происходило. Оперативные документы с четвертого блочного щита, журнал начальника смены пропал сразу же, пропали также журнал старшего инженера управления реактором и старшего инженера управления блоком. Остался только оперативный журнал старшего инженера управления турбиной. Пропали еще некоторые записи параметров. Здесь можно подозревать наши службы, которые стояли на страже госбезопасности: и спецпрокуратура, и КГБ — они сразу прибыли туда. То, что эти документы не фигурировали в суде, тоже настораживает.
Многие из тех, которые работали в ту смену на четвертом блоке, погибли. На посмертные записки, которые фигурировали в суде, трудно опираться. Я видел эти записки. По почерку видно, что они писались в состоянии крайнего возбуждения, если не сказать агонии: путаница в терминах, в хронологии событий, последовательности операций, которые производились на блочном щите.
Однако за это время уже достаточно глубоко проанализировано то, что там происходило, и конкретные причины аварии все-таки проясняются. С другой стороны, появляется масса искажений, фальсификаций, подтасовок. Например, существует версия точечного землетрясения, которое якобы ударило в зону реактора. Землетрясения были и в Америке, и в Японии, и на Армянской АЭС. Но ничего подобного тому, что случилось на ЧАЭС, там не произошло. Никаких повреждений. Говорят и о том, что якобы в подреакторных помещениях обнаружены следы взрывчатки, т. е. версия диверсии. Взрывчатка действительно была. После аварии часть конструкций нужно было разбирать, и взрывчатка использовалась.
Есть такой физик — Горбачев. Когда-то он писал, что в Украине вообще физиков нет. Теперь, оказывается, есть один физик, и это — он. Под свои версии он грубо, если не сказать нагло, подгоняет все события. Версия у него только одна — виноват персонал. Конечно, персонал несет ответственность за то, что произошло, и на его плечах навсегда останется груз вины. Но когда в Америке на Тримайл-Айленде произошла авария, была создана мощная компетентная сенатская комиссия. Она сразу приняла решение о невиновности персонала. Если персонал не сумел предотвратить аварию, значит, не разработана система информирования персонала, не отработана система его подготовки. Причина аварии, о которой можно говорить с большой долей вероятности, заключается в программе испытаний блока. Программа испытаний была утверждена в Москве. Но персонал не смог оперативно с нею ознакомиться. Только смену приняли — начались испытания.
В программу было заложено, что на каждой стороне реактора нужно было включить на малой мощности по четыре главных циркуляционных насоса — всего восемь насосов. Разница между температурой воды в насосах и на выходе из реактора довольно большая. В циркуляционных насосах вода не кипит, а на выходе из реактора — уже кипящая. Когда за короткий промежуток времени все восемь насосов выровняли температуру воды во всем объеме реактора до точки кипения, за минуту до взрыва разница между температурой воды на старте и на выходе из реактора равнялась всего семи градусам. Последний доклад оператора Валерия Ходемчука был о сильной вибрации трубопроводов и гидроударах в циркуляционных насосах. Это уже говорит о том, что на лопатках главного циркуляционного насоса вода закипала, насосы срывались.
Была нажата кнопка глушения, а это дает кратковременное увеличение мощности реактора. Этого кратковременного увеличения мощности хватило, чтобы вода закипела во всем объеме. Когда нажимаешь на тормоз машины, она сначала ускоряется, а потом начинает тормозить. Но если бы даже не была нажата кнопка, то уже через минуту этой разницы в семь градусов все равно бы не было и насосы все равно бы сорвались. Мощность реактора выросла до максимума. Пошла неуправляемая цепная реакция. В активной части реактора значительно увеличилось давление, стали лопаться технологические каналы. Второй взрыв — это отрыв крышки реактора и мощный выброс пара. Этой энергией были разрушены прилежащие помещения.
Параметры, которые привели к взрыву, даже не были оперативными. Не было приборов, которые показали бы эти параметры. Тот регламент или инструкция, по которой работал старший инженер управления реактором, изменили после аварии. И персонал Чернобыльской АЭС судили за нарушение не того регламента, который был, а за нарушение нового. Была проведена очень серьезная подтасовка. Иногда можно услышать, что программа испытания реактора была подготовлена с конкретной целью его взрыва. Это страшная версия. Получается, откуда все это шло?…
— Персонал, таким образом, виновен в последнюю очередь. Так на ком же главная вина?
— Все-таки когда спрашивают о главной причине аварии, напрашивается ответ, и, по-моему, правильный — виновата система. В то время существовала монополия на все: на принятие решения, на правду, на реализацию технических проектов, в том числе и на строительство станций. Ведь еще до аварии оперативный персонал докладывал, что при нажатии кнопки глушения реактора первоначально возникает всплеск увеличения мощности, что говорит о неэффективности системы защиты. Но разработчики и главные конструкторы реактора уверяли, что такое нельзя считать серьезным отступлением, хотя это является прямым нарушением правил ядерной безопасности. Отступления были и раньше. Например, не хватало стержней защиты на каждую критическую массу, которая может возникнуть в реакторе.
Сначала происшедшее объясняли только по физическим параметрам, и таких мемуаров мы прочитали уже достаточно много, хотя первоначальные причины — термодинамические. И моя точка зрения совпадает с точкой зрения многих профессионалов. На малой мощности работали все главные циркуляционные насосы, отсутствовал контроль над температурой воды — его просто не было. Данные шли в распечатку, которая выдается оператору лишь каждые полчаса, а здесь параметры менялись за какие-то секунды, за доли секунд. Отследить эти изменения было невозможно. Сейчас эти параметры выведены на блочный щит. Раньше их не было.
«К людям относились не по-божески, безжалостно, и это стало причиной страшных потерь»
— Юрий Борисович, безусловно, то, что произошло, было наверняка большим потрясением и просто страшным событием. Страшным для всех, в особенности для работников станции, которые понимали всю опасность происшедшего. Но, насколько мне известно, многие работники АЭС не спешили ее покидать.
— Когда авария произошла, это было страшным потрясением. Мы не верили, что такое может произойти. Сбежать с аварии было возможно (кое-кто так и поступил), но на ком бы осталась станция? Нас некому было заменить. Ни генералы, ни академики, ни персонал других атомных станций, ни работники среднего машиностроения не в состоянии были заменить нас.
Помещения были затоплены водой, засыпаны высокоактивными топливосодержащими массами, потеряли освещение, переходы были разрушены, т. е. в станции мог ориентироваться только родной оперативный персонал. Но когда мы увидели, что реактор дышит на улицу, никто из нас не верил, что мы сможем аварию ликвидировать. И еще никто из нас не верил, что мы проживем дольше июня или июля — слишком мощные дозы мы набирали. На аварийной площадке в апреле-мае работал только оперативный персонал и пожарные подразделения. Привлеченные войска показали свою неэффективность и были выведены. Они стали производить дезактивацию светового двора станции, но из-за больших переоблучений и низкой подготовленности были выведены. Кроме того, это были солдаты срочной службы, нельзя было таких детей облучать. Это потом вышло распоряжение призывать на спецсборы только тех, кто старше тридцати лет.
Поэтому спустя годы возникло какое-то другое сознание, что была другая сила, которая была сильнее, чем наша собственная, и воля, более крепкая, чем наша собственная, которые дали нам возможность и ликвидировать аварию, и построить саркофаг, и остаться в живых до сих пор. К великой печали, кроме тех, кто, как на войне, побывал на самом переднем крае и погиб. Это святые люди.
— Наверное, поэтому судьба пощадила тех, кто остался, и наказала тех, кто поспешил уйти от опасности.
— Да, как ни странно, многих из тех, кто сбежал, уже нет. И дозы их были не соизмеримы с нашими. Для примера могу сказать, как быстро, пугающе быстро росла у меня внутренняя доза накопления радионуклидов. В начале июня у меня было 900 нанокюри внутренней активности, накопленной через легкие, через пищевод, через кожу. 7 июля — 14000 нанокюри. К примеру, для сравнения, норма по Киеву — до 20 нанокюри. Превышения 40 нанокюри не было. У нас каждый день брали анализы, мы видели, как меняется картина нашей крови. На сороковой день, как по учебнику гематологии, — резкое снижение эритроцитов и резкий рост лимфоцитов, т. е. начались воспалительные процессы. У чернобыльцев шеи были толще головы (настолько лимфатические узлы были воспалены). По графикам изменения состава крови шла сортировка переоблученных. Военнослужащие, вертолетчики, те, кто работал на промплощадке, получили огромные дозы, превышающие так называемую первую лучевую болезнь, которую многие работники станции, так же как и я, перенесли на ногах, как грипп. Ведь по негласному приказу поначалу было запрещено ставить диагноз «лучевая болезнь».
А с какой самоотверженностью и духовностью работал персонал станции! Впервые в жизни я работал в окружении светлых, порядочных людей. Ведь вся дрянь сбежала, кто в Киев, а кто вообще за Уральский хребет. Согласитесь, в жизни найти порядочного человека достаточно трудно. Здесь же их была масса. И как трогательно и по-доброму они относились друг к другу. О деньгах не думали. А то, что аварию, как печатают и рассказывают порой, ликвидировали с помощью водки, — грязная ложь. На опасных местах никто не позволял себе даже небольшой дозы спиртного. В этом смысле был жесточайший внутренний контроль. Как переживали люди друг за друга! Как тепло провожали друг друга на смену! С гитарами, с гармошками! Это была настоящая фронтовая солидарность.
С другой стороны, вспоминается, какие страшные и безответственные команды отдавались в то время. Уже шестого или седьмого мая министр энергетики СССР издает приказ пустить первые два блока, в октябре — пустить третий блок, в 87-ом — четвертый. Если бы это случилось, людям пришлось бы работать на открытых площадках, и за какую-то неделю все бы получили абсолютно смертельную дозу. Или такая ситуация. 16 мая я нахожусь на блочном щите. Мне идет звонок от оперативного дежурного Министерства энергетики из Москвы: «Организуйте контроль маслосистемы седьмой турбины». Во время аварии масло из восьмой турбины было слито в аварийные емкости, а седьмую турбину опорожнять было некуда — аварийных емкостей не было. Я отвечаю, что масло из этой турбины не течет: с четвертого блока поступает вода, и на ней нет масляных пятен. Кроме того, рассказываю, что все подвальные отметки четвертого блока заполнены высокоактивной водой, что до сих пор не разведаны проходы на четвертый блок, и попытка проконтролировать маслосистему будет связана с огромным переоблучением персонала. Тем более, что для обследования маслосистемы понадобилось бы несколько часов. Там же хватало бы нескольких минут. И все же мне говорят: «Берите свою смену и проверяйте. Я приказу не подчинился. Тогда пришел более высокий оперативный начальник — начальник смены станции — и повторил команду. Я ответил, что оперативным составом рисковать не буду, и предложил ему вместе со мной обследовать маслосистему. После этого глупая команда была отменена. И таких глупых команд было очень много. К людям относились безжалостно, не по-божески, и это стало причиной страшных потерь. В частности, то, что солдаты дезактивировали крышу машинного зала. А ведь можно было применить инженерные решения. Очень мудро поступил тогда наш начальник цеха Леонид Хоронжук. Он уже 29 апреля своим распоряжением запретил выполнять чьи-либо команды, включая генсека КПСС, без его подтверждения. И тем самым спас очень многих.
Стоит сказать и о Божьем провидении, которое спасло десятки тысяч людей. Ведь пока не выселили людей из Припяти, выбросов непосредственно на город не было. Они лишь слегка задели его по краям.
«Восстанавливать чернобыльские пустыни нужно с храмов»
— Вы задавали себе вопрос, почему именно вам и вашим товарищам выпало такое трудное испытание — испытание Чернобылем?
— Испытания, которые дал нам Господь, нужны были для того, чтобы предотвратить более страшные ошибки. И эти испытания были даны тем, кто был в состоянии их преодолеть. Бог дал и силу, и волю, и ум это сделать. Практически в безнадежной ситуации мы были тогда и вопреки всему продолжаем жить сейчас. Бог дает крест по силам. Слабых Он освобождает от непосильной ноши.
— Чернобыльское движение уже давно примкнуло к Украинской Православной Церкви. Когда вы почувствовали, что ваша общественная работа связана с делом церковным?
— В 90-м году, еще при Советском Союзе, в Дарнице в Киеве началось строительство храма Входа Господня в Иерусалим. Этому строительству сильно препятствовали. Мне было предложено, чтобы «Союз Чернобыль» поддержал строительство храма и чтобы он стал храмом в память о жертвах аварии на Чернобыльской АЭС. Это был первый в СССР чернобыльский храм. Когда рассыпался Советский Союз, рассыпались связи между нашими братьями-чернобыльцами, но одна связь осталась — наша православная вера. Позже были сделаны поминальные книги чернобыльцев Украины. Они освящены Блаженнейшим Митрополитом Владимиром и переданы Украинской Православной Церкви для поминания погибших. И тогда мы почувствовали опору. Чернобыльцы предотвратили трагедию планетарного масштаба. Тяжелейшее испытание было преодолено с Божьей помощью, и души ликвидаторов — и мертвых и живых — нуждаются в поддержке и духовной опеке Церкви.
Однажды я пережил большое потрясение, у меня остановилось сердце. Это было то, что называют клинической смертью. Я испытал состояние, когда радость разлита во всем теле, ощущаешь полный покой и при этом летишь с огромной скоростью, не чувствуя своего тела, к яркому желтому свету в оранжевой трубе. А потом — холодно, мокро, противно. После этого случая я понял, что времени не так много и еще многое нужно успеть сделать и для чернобыльцев, и для зоны. И сделать это можно лишь с Богом в душе.
— Юрий Борисович, вам приходится часто общаться с Блаженнейшим Митрополитом Владимиром. Что значит для вас его поддержка?
— Блаженнейший Митрополит Владимир с трогательной любовью относится к чернобыльцам. И это для нас величайшая награда. Его святые молитвы укрепляют и дух, и волю тяжелораненых чернобыльцев, обеспечивают покой душам наших погибших товарищей. Сегодня все, что мы делаем, делается по благословению Блаженнейшего Владыки.
Икона «Чернобыльский Спас» написана также по благословению Его Блаженства. Она освящалась в Киево-Печерской Лавре. Освящение сопровождалось чудесными явлениями. Я очень волновался: как ее примут люди? Но увидел большее — ее приняло небо. В момент освящения появилась радуга, а на солнце возникли очертания креста. После освящения вокруг иконы возникла давка: тысячи людей кинулись к ней с грудными детьми и с инвалидами на колясках. Когда на моих глазах раздавили телекамеру, я испугался, что может произойти непоправимый грех: кого-нибудь задавят. Но Бог не допустил этого. Все устроилось. И несколько часов подряд к иконе непрерывно шли люди. Сегодня эта икона стала духовным оплотом для многих сотен тысяч людей, так или иначе прикоснувшихся к чернобыльской беде.
Наша икона часто приходит к людям крестным ходом. Первый крестный ход был в храм Феодосия Черниговского в Святошинском районе Киева, храм святого покровителя чернобыльцев. Затем она пришла в Белую Церковь, где собрала десятки тысяч людей. Сейчас к иконе пишется молитва спасателей (не только чернобыльцев). Как сказано в Писании, «блаженны миротворцы, ибо они будут наречены сынами Божиими». Сейчас по благословению Блаженнейшего Митрополита Владимира пишется список иконы, который будет передан в храм Христа Спасителя в Москве. Она станет символом духовной связи между чернобыльцами России и Украины.
— Какой вы видите перспективу возрождения зоны отчуждения?
— Я понял, что восстанавливать чернобыльские пустыни нужно с восстановления храмов. Сегодня Свято-Ильинский храм в городе Чернобыле уже почти восстановлен. Нашей организации удалось привлечь средства для этого. В прошлом году Блаженнейший Митрополит Владимир освятил крест главного купола. Восстановление храма, как и освящение иконы Чернобыльского Спаса, сопровождалось чудесными явлениями. На фасаде храма находился деревянный притвор. Он был ветхий, сильно поврежденный. Когда его разобрали, выяснилось, что он скрывал под собой чудесные фрески кисти великого Ижакевича. Наши предки-безбожники когда-то, скорее всего в первые годы советской власти, изуродовали его этим притвором. После реконструкции храм приобрел первозданный вид. Это действительно святыня. Представьте себе, что за все годы, даже в первые дни после трагедии, внутри храма не было повышенного радиационного фона. В этом году в годовщину аварии впервые в нем было совершено всенощное бдение. Теперь оно будет совершаться ежегодно.
Кстати, в иконе «Чернобыльский Спас», которая стала духовным оплотом для многих сотен тысяч людей, так или иначе прикоснувшихся к чернобыльской беде, заложен символ возрождения. На переднем плане изображена земля обожженная, а на заднем — цветущая. И я уверен, очень скоро она, с Божьей помощью, зацветет.

Беседу вел Валерий Полищук

Герой Советского Союза Мария Байда в последнее время не расстается с Библией. Читая и перечитывая страницы Священного Писания, она все больше утверждается в мысли: ее поколение прожило жизнь по Божьим заветам. От этого утихает боль в сердце, вконец износившемся.
Седая женщина, сохранившая былую красоту, заставляет плохо слушающиеся ноги распрямиться и подходит к окну. Из него видно немного: крыши соседних домов в пятнах весеннего солнца, группки деревьев с набухшими почками. А дальше — панорама синих бухт. Это Севастополь, город славы и памяти, в который она вросла всей своей жизнью.
Свет памяти
Странно теперь вспоминать, что 40 лет назад, когда ей, севастопольской героине, предложили переехать жить в этот город, она долго колебалась. А ведь после войны она только о нем и думала и на каждую встречу его защитников ехала с трепещущим сердцем, с одновременным ощущением радости и тревоги. Он в ту пору чаще всего вспоминался ей в развалинах и дыму, остро пахнущий порохом, кровью, потом и яростью.
Переехав в Севастополь, она первым делом побывала там, где воевала, чтобы вызвать в памяти то, что было, и тех людей, с которыми была рядом в дни и ночи севастопольской обороны. Она словно получила боевой приказ: вспоминай, вспоминай, вспоминай… Потом Мария поняла: своей памятью об оставшихся в севастопольской земле, засыпанных в окопах и неопознанных, она обязана поделиться с их родными и близкими, ничего не знающими о последних днях жизни и о смерти отцов, мужей, братьев, сестер. Еще ей казалось очень важным, чтобы все погибшие были погребены по-людски, по-христиански. И она этим занялась вместе с другими севастопольскими фронтовиками.
Торжественная церемония символического захоронения состоялась на кладбище солдат Великой Отечественной войны. Со всеми воинскими почестями, с ружейным салютом. На мраморных плитах, которыми накрыли три могилы, были высечены имена командиров и солдат, погибших и расстрелянных. Теперь сюда поклониться им могли прийти их матери, вдовы, дети и внуки.
— Я начала их искать, отправлять письма, — вспоминает Мария Карповна. — Отозвались одни, другие… Потом они стали приезжать в Севастополь. Вместе ходили на кладбище, вместе вспоминали, вместе плакали. Дети всегда рядом с нами были. Им это передалось. По своим знаю: наша память стала их памятью. А для человека, наверное, нет ничего важнее, чем передать свою память новым поколениям. Теперь, после развала СССР, многие связи оборвались. В Грузию, например, письма совсем не доходят. А чтобы приехать, у людей просто нет денег. Да и границы, к сожалению, пролегли сегодня не только между новыми «самостийными» государствами, но и между людьми и даже внутри людей.
Разделенный город
В прежнем Севастополе у нее была самая праздничная работа. Она заведовала Дворцом счастья (так назывался Дворец бракосочетания), где торжества проходили по ритуалам, позаимствованным ею из книг фольклористов. Было ее учреждение в те времена лучшим на Украине, приезжали к ней из других областей такие же, как она, энтузиасты поучиться, позаимствовать опыт. Даже по скромным подсчетам, за 28 лет работы Мария дала напутствия и вручила свидетельства о регистрации браков примерно 60 тыс. молодых пар, зарегистрировала более 70 тыс. новорожденных. Выходит, что почти пол-Севастополя — ее «крестники». Многие молодожены были тогда юными офицерами, начинающими службу на Черноморском флоте. Семеро из них стали уже адмиралами. Кажется, трое сейчас служат в Военно-Морских силах Украины.
Все поделили. Сначала обособили территории и назвали их странами. Поделили воздушное пространство, деньги, вооружение. Поделили Черноморский флот. Потом поделили его офицеров. Мучительнее всех в Севастополе переживали этот раздел ветераны войны, солдаты бывшей, но в их памяти великой и непобедимой страны.
Если бы тогда в осажденном Севастополе, за каждую пядь земли которого насмерть стояли ее фронтовые товарищи — русские, украинцы, грузины, татары, нашелся человек, который бы сказал, что такое произойдет, то ему набили бы морду, а то еще и расстреляли бы за провокационную болтовню…
— Мы потому-то и были сильны, что не обращали внимания на то, кто какой национальности, что были едины, как сжатый кулак, — говорит Мария Карповна. — Я вот вспомнила, как в прошлом году, в мае, проходило торжественное собрание в честь 55-летия освобождения Севастополя. Мне, как и другим Героям Советского Союза, президент Кучма вручил тогда орден Богдана Хмельницкого. А потом был концерт, и артист спел песню прошлых лет… Слов точных не помню, но о том, что Черное море мы никому не отдадим. Я обернулась к Президенту, который сидел позади меня, и сказала: «Леонид Данилович, украинский флот в одиночку Черное море не защитит». А он повернулся к сидящему рядом министру обороны России Игорю Сергееву и сказал: «Мы ведь с тобой договорились, что будем защищать вместе?» И тот подтвердил: да. Хорошо бы, если так…
Но на деле все выходит по-иному. Российский Черноморский флот, который всегда давал и сейчас дает работу многим тысячам севастопольцев, а следовательно, был и остается их кормильцем, власти пытаются во всем ограничить. То арестовывают продукты, доставленные из России для моряков, то не дают разрешения на перелет самолетов, предназначенных для переоснащения его старенькой авиации, то на несколько часов отключают свет на причалах, у которых стоят его корабли.
Нам сейчас без конца внушают: к прошлому возврата нет. Но никогда не уточняют, к какому именно. Потому что под этим подразумевается отказ от возврата к бесплатному образованию, бесплатному здравоохранению, к гарантированному праву на труд. Мы, может быть, мало за нашу работу получали, но мы не были рабами. А что сейчас? Частники принимают людей на работу без всяких гарантий. Чуть что — без разговоров укажут на дверь. Мой внук на себе это испытал. Устроился он на корабль под начало к своему однокласснику. Все шло нормально, пока он вдруг не заболел. Температура за сорок, голову от подушки не оторвать… И тут этот одноклассник ему звонит: «Сережа, заступай на вахту». Внук объяснил ему, что болен. «Ну что ж, — говорит, — тогда я на твое место найму другого». Вот что стало с нами! И я подозреваю, что дойдет дело и до рабства.
В новом обществе и воспитанных им людях, полагает Мария, переломлен стержень, на котором прежде держалось все — и нравственность, и доброта, и уважение к людям, и сострадание, и любовь к Родине. В ней, как и в других, стержень формировали с детства. Именно он не дал ей согнуться, когда в фашистских лагерях над ней измывались, избивали, втаптывали в грязь. Сейчас лучшие человеческие качества потеснили безнравственность, неблагодарность, диктат силы, ощущение собственной ничтожности и неуверенности в своем будущем и будущем земли, на которой ты живешь.
— Особенно грустно становится, когда видишь, что общество расслаивается, делится на коренные и некоренные народы, на людей первого и второго сорта, — вздыхает Мария Байда. — Происходит это на всех уровнях, даже в школе. В одну из них меня пригласили на торжество, и я вернулась расстроенная после того, как увидела два накрытых в зале стола: один ломился от яств, припасенных состоятельными родителями для своих чад, на втором были расставлены тарелки со скромными бутербродами. И когда пришло время, одни дети сели за свой стол, другие, потупив глаза, — за свой. Господи Боже мой, да если бы это произошло в мои школьные годы, то у нас кусок встал бы поперек горла!
Меня тут попросили взять шефство над воинской частью украинского флота. Я хотела отказаться, но передумала. В ней служат молодые ребята, я им расскажу, какой была моя юность, как мы дружили, во что верили. Пусть знают, пусть сравнивают. Может быть, ни от кого другого они этого не услышат.
В дни обороны ей было 20 лет
Мария Байда пришла в истребительный батальон в Армянске. Ее приняли, потому что нужны были санитарки, а она перед войной закончила медицинские курсы. Батальон с боями отходил к Севастополю, и она привыкала под огнем спокойно перевязывать раненых и метко стрелять по врагу. Ей было 20 лет. А в этом возрасте о смерти никто не думает, а если и думает, то как о чем-то неопределенном и отдаленном. Она привыкла рисковать, вытаскивая получивших раны из самого пекла. Эти навыки ей пригодились в Севастополе. Смелости ее дивились даже отчаянные храбрецы, а бойцы перед боем напутствовали друг друга: «Ничего, будешь ранен — Маруся спасет». Сохранился сборник документов и публикаций фронтовых газет, изданный в 1946 году, в котором говорится, что Мария вынесла с поля боя сотни раненых бойцов и командиров. В декабре 41-го ее наградили медалью «За отвагу» и перевели на службу в штаб. Но эта спокойная жизнь ей быстро надоела, и она стала одолевать командира просьбами «отправить ее к разведчикам». И однажды после долгого разговора он махнул рукой: «Ладно, ты девушка боевая, пусть будет по-твоему».
Разведчики в походы за «языками» ее не брали, берегли. И только когда многие выбыли из строя, пришел ее черед. В последний раз их группа находилась в поиске трое суток, и когда добралась до своих, старшина наполнил их котелки рисовой кашей, раздал пончики. Но поесть не удалось. Начав на рассвете 10 июня 1942 года третий штурм Севастополя, фашисты обрушили всю мощь своей артиллерии на передний край обороны города. В просветах оседающего дыма появились фигурки в грязно-серых мундирах. Их было много, и они были рядом, так что стрелять в них можно было прицельно, наверняка. Марии достался трофейный автомат, и она позлорадствовала, что бьет фрицев их же оружием.
Там, за Бельбекским садом, как ей сейчас вспоминается, был переброшенный через канавку деревянный мостик. Немцам он зачем-то был нужен, и, сраженные, они падали рядом с ним, пока не заполнили канавку по обеим его сторонам. Когда у нее кончились патроны, она оглянулась, увидела раненого разведчика, подползла к нему, перевязала, взяла его автомат и снова принялась стрелять. Заметила, что фашисты окружили парня из разведгруппы. Нет уж, в плен вы его не возьмете! Точными выстрелами Мария сразила троих, а четвертого ранила. Еще троих уложила гранатой. Гитлеровца, выросшего перед ней невесть откуда, огрела прикладом.
Высокая, сильная, она, казалось, не испытывала усталости, стреляла, перевязывала раненых и снова стреляла. Когда вышли патроны, оставшиеся в строю бойцы с криком «Полундра!» вступили в рукопашный бой. Она была в самом центре этой схватки.
— То, что была хорошая драка, я помню. А потом провал. Как я действовала, не знаю, — говорит, комментируя этот эпизод, Мария Карповна. — Наверное, тоже махала прикладом. Говорили, что я нескольких убила. Возможно, но я не помню.
Остался в памяти тот момент, когда рядом упала лимонка. Хотела ее отшвырнуть, но не успела. Осколки впились в правую руку и в голову. Ее перевязали оторванным от рубахи лоскутом.
Они были окружены. Но к этому времени уже стемнело, и можно было пожить еще до утра. Оглядевшись, девушка узнала это место. Весной, когда от недостатка витаминов у бойцов началась цинга, они по ночам собирали тут листья кизила и еще только начавшие пробиваться перышки лука, из которых варили отвар — единственное средство от болезни. Есть тут потаенная тропка, по ней можно выбраться, если ее не заминировали. «Я поползу первой, — сказала она. — Если что, так вы уж не обижайтесь…»
Они выбрались из этой переделки.
«На фронте в течение всего дня велись ожесточенные бои, — отмечалось во фронтовой сводке от 10 июня 1942 года. — Противник ввел в бой новые части и продолжал непрерывные атаки наших позиций. Мощными ударами и контратаками нашей пехоты, артиллерии и штурмовой авиации все атаки отбиты.
…Девушка-разведчица комсомолка Маруся Байда, оказавшись в окружении целой своры фашистских шакалов, одна уложила пятнадцать из них огнем своего автомата, четверым раскроила черепа прикладом».
Несколько дней спустя в Севастополе узнали, что Марии Байде присвоено звание Героя Советского Союза.
А она в это время лежала в госпитале, в Инкерманских штольнях, где под толщей скал вылеживалось уже тогда знаменитое севастопольское шампанское. Воды не было, и вместо нее раненым давали это игристое вино. Его наливали в котлы, чтобы сварить суп или кашу. Марию поздравляли с наградой, а она в ответ спрашивала: «А нашим ребятам тоже дали Звезды?» И недоумевала, почему ей дали, а им нет.
Не долечившись, она вышла из госпиталя, не подозревая, что ей придется пережить и последние дни обороны, и плен. Не имевшие возможности эвакуироваться, защитники Севастополя держались до последнего. С мыса Херсонес, где бои продолжались до середины июля 42-го, был виден густой черный дым над горящим городом. Разведчикам тоже не удалось переправиться на Большую землю. Укрывшись в скалах, они отстреливались. Фашистам удалось взять в плен только тех из них, кто был тяжело ранен. У Марии была сломана нога.
Годы испытаний
— Наверное, Бог меня поддерживал. Иначе как бы я могла с такой ногой, к которой вместо гипса были прибинтованы арматурные решетки, дойти в колонне военнопленных, подгоняемых выстрелами и окриками, от Севастополя до Симферополя?
Первые уроки выживания в неволе Мария получила в симферопольской тюрьме. Узницы посоветовали ей скрыть свою фамилию и забинтовать лицо так, чтобы узнать было невозможно. Но солдатик из их 172-й дивизии, сдавшийся на милость врагу и определенный за предательство в тюремные соглядатаи, признал ее. Однако не выдал, а, наоборот, улучив мгновение, шепнул: «Сегодня женщин будут отправлять в лагеря, постарайся уехать с ними, а то пропадешь». Это была единственная возможность остаться в живых, и она ею воспользовалась.
Начались скитания по фашистским лагерям. Славута, польский Люблин. По дороге две пленницы сбежали. В наказание каждая десятая из эшелона была расстреляна. Мария оказалась в своем ряду девятой. Потом было Ровно. Здесь узницы, накрыв ночью одеялом, задушили медсестру, лежавшую на нарах рядом с Марией. У нее нашли список коммунисток и комсомолок, в котором значилась и фамилия Байды. Смерть снова приблизилась к ней, но она ее опять обманула, перебравшись ночью из лагеря военнопленных в «цивильный» лагерь. Но оттуда людей отправляли в «третий рейх». Так она оказалась в Австрийских Альпах, где надрывалась на лесоповале, пока по доносу не попала в застенки гестапо. Освободившие лагерь американские солдаты вынесли ее из камеры полуживой.
Вернувшуюся в Крым Марию даже близкие люди с трудом узнали. У нее был туберкулез и еще целый ряд болезней. Врачи, сделавшие ей в течение года три сложнейшие операции, не верили, что она выживет. Но Мария, закалившая свой организм еще в детстве, выдюжила. Нашлись у нее силы и на долгую проверку «на благонадежность». Удивительно, но Мария Карповна и сейчас уверена в том, что так и должно было быть.
— Было ведь немало предателей, людей, не сумевших выстоять, — говорит она. — И то, что меня протрясли сквозь это сито, это хорошо. Я оказалась чистой, на мне не было пятен.
Но даже после того, как Байде вручили Золотую Звезду Героя, за ней продолжали наблюдать, как она полагает, до 1950 года, когда ее в последний раз вызвали в КГБ, показали ей титульный лист ее дела с лагерной фотографией, сняли отпечатки пальцев и, не объяснив, для чего и зачем, отпустили.
А жизнь шла своим чередом. Она вышла замуж за фронтовика Степана Елисеева. Родила сына и дочь.
…Теперь в своей скромной квартире Мария Карповна живет одна. Одна? Это, пожалуй, не совсем точно. То и дело звонит телефон. Друзья и подруги справляются, как самочувствие. Те, кто далеко от Севастополя, присылают весточки. В ином письме всего два-три слова. И этого достаточно. Значит, живы и помнят. Как ни грустно сознавать, но сегодня, пожалуй, только они, ветераны, противостоят тем центробежным силам, которые пытаются окончательно развести бывшие советские республики, разорвать самые основные — человеческие — связи между ними. А для ветеранов и их старой дружбы нет границ. Они и в помыслах, и в своих поступках остаются стойкими солдатами той прежней великой страны, которую они защищали и за которую сложили головы их товарищи. А когда не станет их, что с нею станется?
В Библии, с которой в последнее время не расстается Мария, сказано: государство, разделившееся внутри себя, в борьбе с внешними врагами не выстоит.

Лев Рябчиков

— А в чем заключается специфика молодежного служения?
— Никакой особой специфики нет: миссия Церкви — вести любого человека к спасению, помогать ему находить пути к нему, укреплять в добре, помогать преодолеть пороки. В отличие от государственных и общественных организаций, где перед членом организации ставят задачи, контролируют их выполнение, наказывают за нерадивость, христианин во всех своих трудах ежедневно держит ответ прежде всего перед Богом и своей совестью. В церковных структурах нет «контролирующих органов». Кроме того, церковный человек не должен впадать в обличительный, что свойственно молодежи, запал. Церковь не «бичует пороки», общественные, нравственные, социальные, а призывает и помогает их преодолевать. У нас очень многие хотят «спасать» народ, Украину, все человечество, но мало кто умеет помогать бедствующим людям, которые находятся рядом. Христос Спаситель нигде не говорит о народе и человечестве, Он говорит о любви к ближнему. Помогите сироте, помогите обездоленному, отчаявшемуся — и вы поможете и народу, и Украине, и человечеству, и Церкви, и Богу. Очень важно, чтобы молодые православные миссионеры понимали свою работу, по слову апостола, как «труд любви» к конкретному человеку.

— Одна из самых болезненных проблем сегодняшней молодежи — это безработица. Прошли первомайские демонстрации солидарности трудящихся с требованиями работы, повышения оплаты труда. Почему Церковь относится к ним настороженно?
— Это связано не с сутью экономических требований трудящихся, а с нашей историей первомайских шествий. В первые десятилетия Советской власти они очень часто завершались погромами православных церквей. Комсомольцы, Союз воинствующих безбожников считали своим долгом разрушать церкви и памятники прошлого. Это был вандализм и вопиющее беззаконие. Во время разгрома Свято-Михайловской церкви на территории Октябрьской больницы даже погиб комсомольский вожак. Комсомольцы шли мимо церкви на демонстрацию, был брошен боевой клич громить, вожак взобрался на купол, пытался поломать крест, упал и разбился. Церковь, конечно, снесли. Только в столице около 150 храмов и церковных памятников было разрушено этими воинствующими безбожниками, по всей Украине — это десятки тысяч православных святынь, которые возводились нашим народам на протяжении столетий. В памяти Церкви эти демонстрации связаны с трагическими событиями.
Что же касается борьбы трудящихся за свои права, то Святая Церковь устами своего Основателя Господа Бога и Спаса нашего Иисуса Христа утверждала права трудящегося на достойную оплату своего труда и на достойную жизнь: «трудящийся достоин пропитания» (Мф. 10; 10) «трудящийся достоин награды за труды свои» (Лк. 7; 6). Да и само слово «трудящийся» борцы за его права почерпнули из Священного Писания. Человек — образ и подобие Божие, поэтому всякое его унижение, в том числе и социальное, греховно и преступно. В конце 1990-х, когда шахтеры шли пешком в Лавру за благословением, а затем пикетировали госучреждения, Священный Синод Украинской Православной Церкви принял постановление, в котором невыплата заработной платы рабочим приравнивалась к смертному греху. Потому что никакому работодателю, будь то государство или частник, не дано право обрекать трудящегося на голод и унижения.

— Однако нельзя утверждать, что Православная Церковь и рабочее движение в Украине очень тесно сотрудничают.
— Конечно, о тесном сотрудничестве говорить пока рано. Здесь тоже наблюдается инерция прошлого. Ведь отечественное пролетарское движение, зародившееся в конце ХІХ – начале ХХ веков было принципиально атеистическим. Священномученик Владимир, митрополит Киевский, выступал со статьями по вопросам рабочего движения, в которых полемизировал с его идеологами. И пролетарские бойцы, захватившие в январе 1918 года Киев, первым делом расстреляли святителя прямо у стен Лавры без суда и следствия. Пролетарское движение было пронизано духом богоборчества. Если в сельской местности, небольших городах еще сохранялись храмы, то в промышленных центрах по ним ходили катком. И мы до сих пор ощущаем последствия той политики. Если, скажем, в Винницкой или Хмельницкой областях у нас по одной тысяче православных общин, то в Донецкой, Запорожской, Днепропетровской, Луганской — индустриальном сердце страны — их вдвое меньше. Но здесь наметились положительные сдвиги. Если раньше руководители предприятий помогали в восстановлении и строительстве храмов и монастырей в своих городах и поселках, то теперь уже строят храмы и часовни на шахтах, заводах. Недавно я освящал часовню на фарфоровом заводе в Коростене, беседовал и с руководителями этого крупнейшего в городе предприятия, и с рабочими. Отрадно, что все понимают важность духовной составляющей их жизни и работы.

— А какие вопросы Вы считаете наиболее актуальными в этой сфере?
— Это, прежде всего, вопрос оплаты труда. Мы декларируем среднюю зарплату по Украине в 513 гривен, и при этом две трети населения живут за чертой бедности! Отрадно, что в последнее время ситуация выправляется, правительство постоянно изыскивает возможности для повешения зарплат и пенсий, однако минимальная зарплата должна соответствовать прожиточному минимуму, и это должно быть закреплено законодательно.
Вторая чрезвычайно важная проблема — это отношения работодателя и нанятого рабочего. Государство, даже приняв соответствующие законодательные акты, не может контролировать их выполнения в сотнях тысяч предприятий разных форм собственности. Поэтому сплошь и рядом владельцы предприятий ущемляют права работающих. Задерживают зарплату, произвольно устанавливают оплату труда, отправляют в неоплачиваемые отпуска, не выплачивают социальные пособия, решают производственные проблемы за счет рабочих, закрывают производство, увольняют без всяких социальных гарантий и т. д. Поэтому необходимы корпоративные организации трудящихся, которые бы отстаивали их права перед работодателями. Старые советские профсоюзы деградировали, многие распались, молодой наш бизнес вообще не заинтересован в их существовании. Но они нужны, как воздух, чтобы социальные права трудящихся не только гарантировались, но и соблюдались. Православная Церковь усилиями богословов, ученых, социальных работников постсоветских стран выработала Свод моральных принципов хозяйствования. В них на основе Заповедей Господних выписаны правила взаимоотношений всех субъектов производственного процесса, их права и обязанности как православных христиан. Это взгляд Церкви на весь комплекс трудовых отношений, который предусматривает и большую ответственность трудящегося за результаты труда, и его большую социальную защиту. Мы надеемся, что эти принципы поддержат и руководители предприятий и рабочие.
Наконец, нельзя не сказать о проблеме травматизма на предприятиях. Ежегодно в Украине гибнут на производстве в среднем 1200 человек, тысячи становятся инвалидами. Эта проблема уже стала национальным бедствием и свидетельствует о катастрофическом положении дел в сфере безопасности производства, условий и культуры труда. Комитет Верховной Рады по вопросам труда провел слушания, на которые пригласил и епископов нашей Церкви. На комитете решили установить ежегодный День скорби по жертвам производственных трагедий. Мы поддержали это решение в напоминание всем о том, что за игнорирование проблем безопасности и условий труда люди расплачиваются своими жизнями.

— Ваше Блаженство! А как Православная Церковь относится к празднованию Дня Победы?
— Во всех православных храмах были отслужены панихиды. Это всецерковный день поминовения всех погибших во время войны. Великая Отечественная прошла через судьбы всех людей, раны, нанесенные ею нашему народу, кровоточили десятилетиями, и до сих пор эта боль не утихла. О масштабах человеческих трагедий нынешнее поколение может судить хотя бы по тому факту, что отцы двух первых Президентов Украины погибли на фронте. И Леонид Макарович, и Леонид Данилович росли полусиротами. Каждый человек потерял родных и близких. У меня не вернулся с войны брат, и я знаю, какая это была трагедия и для моих родителей, и для всей семьи. Солдаты Отечественной, освободившие и нашу землю, и всю Европу, павшие на поле брани, и здравствующие ныне, безусловно, герои, недаром в народе их называют спасителями.

— Однако в последние годы выходит очень много критических книг и публикаций по военной проблематике.
— К сожалению, им часто некому возразить, потому что поколение, выигравшее и пережившее, войну уходит. Вообще есть такая странная категория людей, которые в силу того, что сами не способны на выдающиеся, жертвенные поступки, направляют свои усилия на «развенчания» чужих подвигов и свершений. Есть высокая жизнь — это жизнь, посвященная служению Богу, человеку, Отечеству. А есть высокая смерть — эта жертва жизнью во имя Бога, человека и Отечества. Это подвиг. Сегодня некоторые хотят представить историю нашего государства и народа как историю сплошных преступлений и бедствий. А надо не забывать о свершениях и подвигах. Только в этом случае история будет не только учить, но и воспитывать.
Победа в Великой Отечественной преломила судьбу всего человечества. Трудно даже представить, какими были бы сегодня Европа и мир, если бы фашизм оказался не побежденным. Это, безусловно, было бы царство тьмы, насилия и рабства. Конечно, наш народ-победитель меньше других народов получил от плодов победы, он оставался под стопой авторитарного, репрессивного режима, в великом напряжении восстанавливал разоренную войной страну. Но это не умаляет его жертвенного подвига и его победы, победы над злом, злом абсолютным, бесчеловечным. Поэтому 9 Мая — это законный всенародный праздник, праздник Победы добра и света.

— Ваше Блаженство, в этом году государственные и церковные праздники распределились таким образом, что полмесяца люди практически не работали. Как к этому относится Церковь?
— Трудящийся человек должен дать отдохнуть истомленному трудами телу. А для души не бывает праздников. Душа, по слову поэта, «обязана трудиться и день, и ночь»

Беседу вел Василий Анисимов

Свято-Макаріївський храм на Татарці є унікальним з багатьох позицій. Збудований понад сто років тому на кошти Київського релігійно-філософського товариства, він завжди ніс добре, світле та вічне у людські маси. До часу атеїстичного свавілля при церкві існувала школа та богадільня, а сьогодні навколо парафії згуртувалось Православне педагогічне товариство, що гідно продовжує традиції, започатковані славними попередниками.
На приході свято шанують пам’ять свого небесного покровителя. Вже не перший рік відбуваються щорічні паломництва по місцях хресного шляху священномученика Макарія, митрополита Київського і всієї Русі, ініційовані протоієреєм Анатолієм Затовським. Отець-настоятель розповідає про те, чим живе його парафія.
— Ваше Високопреподобіє, про житіє святителя Макарія — небесного покровителя Вашого храму — збереглося дуже мало автобіографічних даних, та пам’ять його свято шанується у столиці і поза її межами. Яку роль відіграє святитель в історії Православ’я на наших землях?
— Роль священномученика Макарія в історії Православ’я на наших землях надзвичайна. Як угодник Божий він знаходиться поза часом і простором. П’ятсот років тому Церква і її Предстоятель були тою консолідуючою силою, яка укріпляла державу та її народ. Саме тому так високо підносить святителя Макарія православний люд і Литви, і Білорусі, і України.
Священномученик Макарій може по праву вважатися одним з найголовніших небесних покровителів нашої столиці. Він ним став ще за свого земного життя, оскільки не побоявся піти у зруйнований Київ, для того щоб налагодити у ньому духовне життя. Хоча й не дійшов він сюди живим, та виконав свій намір, оскільки прийшов у Софійський собор святими мощами. Протягом п’ятисот років ми відчуваємо його заступництво. Це є справжній двохсторонній зв’язок, який внутрішньо відчуває кожна віруюча людина. Якщо б зв’язок був одностороннім, тобто коли б віруючі звертались до святителя і не відчували його заступництва, то за п’ять століть його шанування вже завмерло б.
— Однією з найбільших святинь вашого храму є образ з часточкою мощей святителя, написаний відомим українським живописцем Іваном Їжакевичем. Є і інші іконографічні праці. Отець Анатолій, розкажіть історію їхнього появи?
— Більшість ікон роботи народного художника України Івана Їжакевича була знищена у 1930-і роки, коли на Подолі зруйнували храм святих мучеників Бориса і Гліба. Він його розписував у роки настоятельства отця Михаїла Єдлинського. Багаторічна дружба об’єднувала визначного живописця з родиною відомих київських священнослужителів. Коли після війни отець Георгій — син протоієрея Михаїла — взявся відновлювати наш храм, то він звернувся до Їжакевича, який в силу свого православного виховання ніколи не боявся проявляти себе віруючою людиною. Художник у той час був на восьмому десятку й нікого не боявся.
Для нашого храму у 1960-х він написав образ священномученика Макарія, в якому вміщена частка мощей. Затим створив великі ікони «Несподівана Радість», святителя Миколая та ін. Священні зображення у вівтарі за його ескізами зробили учні.
— Ви згадали про отця Георгія Єдлинського, що служив на парафії у післявоєнні роки. Під його наставництвом проходили роки й вашого пастирського становлення. Як у ті дні шанували пам’ять небесного патрона?
— Насамперед я хотів би відзначити одну із найголовніших рис пастирського служіння — наступництво поколінь. У 1937 році були розстріляні отець Михаїл Єдлинський і отець Олександр Глаголєв. Ці священики-богослови були відомими не тільки в Україні, а й далеко поза її межами. Вони були розстріляні у вісімдесятилітньому віці. Хто б міг подумати, що восьмидесятилітні старці чимось загрожували більшовицькій владі, та тоталітарна система їх боялася. Через п’ять років після закінчення війни місце розстріляних пастирів зайняли їх сини — отець Олексій Глаголєв та отець Георгій Єдлинський. У 1937 році розстріляли і рідного брата мого діда — отця Михайла Затовського та дядька отця Іоанна, яких серед сотень інших новомучеників Українська Православна Церква причислила до лику святих.
На могилі отця Георгія написане його життєве кредо: «Дети, будем любить друг друга не словом, но делом и истиною». Я щасливий, що у 1984 році мене призначили настоятелем Свято-Макаріївської церкви. Понад чотири роки я служив під його мудрою та підкріпленою життєвим досвідом опікою. У нашому парафіяльному архіві є фотографія з голубами, які сидять у нього на плечах. Таким мені протоієрей Георгій й запам’ятався. Він любив годувати птахів.
По своїй скромності отець Георгій казав, що храм священномученика Макарія відвідувало багато людей не тому що він здібний пастир, а тому, що у радянські часи багато церков закривали з тієї причини, що при них не мешкали священнослужителі. Він все своє життя прожив у будинку на церковному подвір’ї і завжди приймав відвідувачів. Людина могла у будь-який час попросити у батюшки поради чи молитв. Таким чином, слава про його молитовність та доброту розійшлася далеко за межі Києва. У мене після його смерті залишилися товсті зошити, де вміщені листи з проханнями молитов не тільки з теренів України, а й з Владивостока, Мурманська, з усіх куточків СРСР. З отцем Георгієм мені було дуже легко, тому що він завжди сповідав вірних, а я служив Божественну літургію. Сповідувати та приймати покаяння нелегко.
Головними святами, що відзначались на нашій парафії, були Пасха, Різдво і день пам’яті священномученика Макарія. У застійні часи шанували нашого святителя не менш урочисто. Зранку урочистості проходили у Свято-Володимирському соборі, де й сьогодні знаходяться його мощі, а у нашому храмі ввечері київські митрополити завжди служили акафіст на його честь. Було багато духовенства та віруючих людей.
Мені невідомо, чи у ті часи отець Георгій бував у місцях, пов’язаних з земним життям нашого небесного покровителя, але достеменно знаю, що він відвідував і Пюхтицький монастир, і Псково-Печерську обитель, інші відомі святині. Дівеєво він відвідав ще у 1927 році разом зі своїм батьком протоієреєм Михаїлом. Матушки-черниці, які уже в той час відчували шалений тиск більшовицького режиму, віддали їм поручі преподобного Серафима Саровського. Цю святиню ми виносимо для поклоніння вірним у день пам’яті святого.
— Ваша парафія виступила ініціатором видання «Житія священномученика Макарія» у новій редакції, що вийшла разом з акафістом на честь святителя. Що спонукало вас зайнятись цією справою?
— Хоча у мене й технічна освіта, та Божим Промислом мені з 1984 по 1989 роки прийшлось виконувати послух відповідального секретаря журналу «Православний вісник». Пам’ятаю, в яких «лещатах» нам потрібно було займатись видавничою справою. На кожному кроці за нами спостерігала радянська цензура. Якщо ми хотіли вмістити фото, де було зображено багато дітей, нам наказували його викинути й вміщувати такі, де були одні старці. Коли після святкування Тисячоліття Хрещення Русі ми відчули, що можна розправляти плечі, відразу виникло бажання видати життєпис святителя.
У 1991 році великими зусиллями нам вдалось надрукувати його ікону. Видавництво «Мистецтво» боялось братися за цю справу, тому що над ними стояв «Главліт». Мені суворо забороняли: «Як це, ми будемо популяризувати іконопис?» Я був членом правління Українського фонду культури, і тоді Борис Олійник від фонду написав офіційний лист з проханням надрукувати образи зі Свято-Макаріївського храму. А мотивацією стала популяризація творчості народного художника України Їжакевича. Завдяки його підпису, ми надрукували ікони.
Коли ми почали готуватися до відзначення 500-літнього ювілею святителя, то першою турботою стало видання акафіста митрополиту Макарію, який до тих пір існував тільки у рукописному варіанті. Акафіст служився у Свято-Володимирському соборі, і його авторства ми не знаємо.
Відносно житія, то в його основу були покладені дослідження Блаженнішого Владики Володимира, який ще 1971 році вперше торкнувся хресного шляху митрополита-мученика. Ми вивчали й історичні джерела. Завдячуючи нашому регенту Леоніду Омеляновичу Яскевичу, в 1997 році ми видали книгу.
— У 1997 році ви брали активну участь у знаменному для всієї православної України святкуванні 500-ліття з дня кончини священномученика Макарія…
— Це був ювілей не тільки нашого храму. Це був ювілей усієї української землі. До нас приїхали гості з Росії та Білорусі. Шкода, що не вдалося зв’язатися з Вільнюсом, бо тоді існувала маса політичних перешкод. Ми ініціювали святкування 500-ліття. Очолив торжества Блаженніший Митрополит Володимир. Напередодні відбулась конференція, присвячена пам’яті священномученика, на неї прибули визначні богослови та науковці з України та з-за закордону. У день пам’яті святителя було відправлене урочисте богослужіння на чолі з Митрополитом, і освячена каплиця над джерелом. Вона стала пам’ятником ювілейних урочистостей. Хоча з того часу пройшло сім років, радісні святкування міцно закарбувалась у пам’яті багатьох віруючих.
— Вже доброю традицією стало проведення щорічних подорожей «Хресний шлях митрополита Макарія». Отче, коли зародилась ідея відновлення таких паломництв?
— Напередодні знаменних святкувань ми вирішили здійснити паломництво до місця мучеництва небесного покровителя нашої парафії. Про те, що існує Скригалів, ми знали давно і напередодні урочистостей вирушили з Києва до Білорусі. Паломників було майже півтори сотні.
У 1997 році в приміщенні древньої скригалівської Свято-Макаріївської церкви знаходився клуб (він там ще 1939 року), тому богослужіння прийшлось відправляти під відкритим небом перед столітньою каплицею, на поруйнованих стінах якої росло зілля і невеликі дерева.
До нашого візиту дуже прихильно поставилась місцева влада, на богослужінні були присутніми голова сільради, школи та колгоспу. Після служби ми разом з місцевими жителями хресним ходом пройшли берегами Прип’яті до стели, яка позначає місце мученицької смерті святителя Макарія. З того часу 1 травня ми щороку приїздимо до Скригало ва, щоб відслужити Божественну літургію та прославити святого.
Радіє серце, що сьогодні церква передана віруючим, а каплиця реставрована. Гадаю, що частково цьому сприяли паломники з України, які регулярно навідуються з Києва до білоруського храму-побратима.
Бажання повторити хресний шлях митрополита Макарія з Вільнюса у нас виникло ще у 1997 році, але постали проблеми з виготовленням закордонних паспортів та перетином кордонів. У цьому році вдалося здійснити наш давній намір, хоча й були складнощі на митницях. Ми отримали неймовірно багато благодаті, вражень та духовного піднесення, тому я впевнений, що такі поїздки стануть щорічними, і ми будемо прилучати до них не тільки парафіян нашого храму, але й православних киян.
З великим натхненням і радістю настоятель Вільнюського кафедрального собору протоієрей Діонісій Лукошявічюс прийняв від нас ікону з часточкою мощей священномученика Макарія. Хоча у сучасній Литві мешкає не так багато православних, ми побачили, що ведеться активне християнське життя, місіонерська та просвітницька діяльність. Сподіваємось, що ця часточка мощей, яка повернулася до них через 500 років, буде надихати їх на нові духовні подвиги.
Дуже прикро, що Троїцький монастир — місце чернечих подвигів Митрополита Макарія — переданий українським греко-католикам, яких ми, перебуваючи на місці, так і не змогли відшукати. Собор знаходиться в занедбаному, жахливому стані. Тріщини у стінах лякають перехожих. Можливо, наші спільні молитви долинуть і до литовського уряду, аби обитель знову стала православною святинею.
Ми відчули бажання вільнюських і білоруських православних приїхати до нас. Думаю, що православні святині поєднують сьогодні вірних різних країн, вони підносять їхню свідомість у справі вшанування святителя.
— Чи вдасться у майбутньому відновити паломництва до місця мучеництва святителя, як це було у передвоєнні і у дореволюційні часи?
— Я сподіваюсь, що надалі буде збільшуватись кількість охочих молитовно вшановувати святителя. Ми маємо намір зробити фільм з метою пропагування наших прощ, розкажемо про священномученика Макарія, про його мученицькі подвиги та чудеса.
Звичайно, проблем багато. Я б хотів, щоб для паломників були полегшення при перетині кордонів, адже у багатьох країнах існує спрощений режим пересування. До того ж подібні поїздки недешеві, не всі бажаючі можуть собі дозволити оформити закордонний паспорт чи відкрити візу.
Для прикладу, сім років тому ми з Одеси кораблем їздили на Святу Землю. Паломництво проходило без ускладнень зі сторони митних служб іноземних країн. У Хайфі ми залишали корабель і автобусами прямували у Єрусалим. Там звершували богослужіння і повертались назад. Затим пливли кораблем у Барі (Італія), де знаходяться мощі святителя Миколая, служили Літургію. У нас була загальна віза. Для поїздки у Вільнюс була також спільна віза, але на кордонах все займає багато часу. Гадаю, що у випадку з прочанами слід проявляти певну повагу.
У кінці ХІХ ст. митрополит Київський Платон сказав, що людські кордони не досягають небес. Митрополит Київський Макарій є святителем і покровителем для православних литовців, білорусів і українців. Сподіваємось, що ці земні кордони нам також вдасться подолати.
— Ваше Високопреподобіє, переважна більшість паломників — прихожани Свято-Макаріївського храму. Дійсно, прихід — одна сім’я. Як це впливає на паломництва?
— Подорожувати зі своєю парафією дуже легко. Мені доводилось бувати у паломницьких поїздках з людьми з різних приходів. У кожному храмі свої традиції, правила строгості, молитовності. Бувало важко. У наших паломництвах зазвичай все проходить «едиными усты, единым сердцем». Традиційно у поїздках бере участь багато інтелігенції. У цьому році їхало багато журналістів. Майже всі вони таємно приймали Хрещення у нашому храмі ще у 1970 роки, коли атеїстична преса була під прискіпливим наглядом відповідних органів. Сьогодні це парафіяни з «тридцятилітнім стажем».
Хоча багатьох доля занесла у інші країни, вони відчувають себе нашими парафіянами.
Вісім років тому ми були гостями Православної Церкви у Лондоні, а я служив Божественну літургію з блаженної пам’яті владикою Сурожським Антонієм і виносив для поклоніння напрестольний хрест. Коли віруючі взнали, що я з Києва, то багато наших земляків зібралось навколо мене. Найбільше ж мене здивував один прихожанин, який розповів, що його у 1975 році отець Георгій — настоятель нашого храму — благословляв на виїзд в Англію. Це в той час, коли подібне прирівнювалось до зради Батьківщини. Звичайно, покровителя нашої церкви знають і на Афоні.
Скрізь ми бачимо своїх духовних чад. Ці люди вважають священномученика Макарія своїм небесним покровителем, розміщують у місцевих храмах його ікони і моляться до святого про заступництво.
— Серед прочан, які їздили у далеку дорогу, було багато дітей. Як подібні паломництва допомагають їм духовно збагатитись? Наскільки складною справою є перевезення юних паломників на далекі відстані, особливо в інші країни?
— Дитина завжди сприймає паломницькі подорожі більш духовно, ніж дорослі. Недаремно Господь сказав: «Будьте як діти, бо таких є Царство Небесне». Не слід забувати: те, що закладається у дитячому віці, залишається на все життя. Одна високоповажна людина не раз мені казала: «Те, чого мене у три роки навчила бабуся, згодом ані піонери, ані комсомольці, ані вище партійна школа, ані Академія Генерального штабу не могли витруїти з моєї душі».
Ми звертаємо особливу увагу на дитячі паломництва. Вони набагато краще сприймають проповідь паломництва, ніж стояння у храмах, оскільки діти в силу свого віку не можуть довго стояти на одному місці і витримувати тривалу молитву. Тому це один із активних способів уцерковлення юних, і він буде поширюватись у нас надалі.
В ознаменування 400-ліття з дня загибелі митрополита на добровільні пожертвування киян у 1897 році розпочалось будівництво церкви-школи на його честь. Сьогодні при храмі існує Православне педагогічне товариство, а парафія займається широкою благодійною діяльністю. Ми відчуваємо зв’язок між устремліннями прихожан і меценатів нашого приходу початку минулого століття та сучасниками.
Завдання людини і ХХ-го століття, і ХІХ-го одні й ті ж: через самовдосконалення, через щиру молитву і добрі справи протягом свого земного життя заслужити на Життя Вічне. Тому не тільки просвітництво чи місіонерство, а й усіляка благодійність актуальні зараз, як і 100 років тому.
Сьогодні Митрополит Володимир освятив камінь під храм на місці, де ми плануємо розпочати будівництво духовно-просвітницького центру. Дай Боже, що б ці мрії здійснилися. На жаль, у Києві досі немає жодної православної гімназії, хоча у столиці вже є і юдейські, і мусульманські школи. Ми сподіваємось, що нам таки вдасться зрушити з місця цю нагальну справу. Навіть якщо православний заклад буде приватним, діти зможуть отримати тут середню освіту й належне християнське виховання. Сьогодні в Україні є тисячі православних педагогів, і ми прагнемо їх сконсолідувати. Нам потрібно зрушитись з цієї мертвої точки, позбутись пережитків тоталітарного режиму й показати приклад іншим.
— Подвиг священномученика Макарія не втратив своєї актуальності і в наші дні. Які висновки повинні почерпнути сучасники з житія митрополита-мученика?
— Дивлячись на мученицький подвиг священномученика Макарія, нам потрібно бути стійкими у вірі й усвідомлювати, якого ми роду. До нас сьогодні приходить багато людей, які кажуть: «Я вам покажу шлях до Христа». Одні це роблять з бруклінським акцентом, інші взагалі невідомо звідки прийшли й невідомо куди можуть завести. Якби ми пам’ятали, звідки наше коріння, й знали, що запорізькі козаки захищали не лише свої родини й землю, але і свою віру та храми, то багатьох сучасних негараздів та бід вдалося б уникнути. Ми не просто українська нація — ми православний народ!
На одному зібранні мені дорікнули, що Православна Церква є малоактивною, не йде у армію, школу, лікарню. Я відповів, що Православ’я — це не один митрополит чи священик, а Православ’я — це кожен із присутніх, що прийняв Святе Хрещення у наших храмах. Тому всі повинні відчувати відповідальність за свою Церкву і народ.
Дещо подібною була ситуація півтисячі років тому. У свій час митрополит Макарій міг спокійно залишатися у Вільно і чекати кращих часів, але він йшов до нас, не боячись ніяких перешкод, і жертовно віддав життя за свої переконання. Так і ми не повинні дивитись, де нам краще, а виконувати свою православну християнську місію.

Розмову вів Володимир СВИСТУН

29–30 апреля по благословению Предстоятеля Украинской Православной Церкви Митрополита Киевского и всея Украины Блаженнейшего Владимира в Киеве, в конгресс-холле на Львовской площади, работал II Всеукраинский съезд православной молодежи. Предыдущий форум состоялся 6–7 декабря 2001 года. Нынешний был посвящен теме «Православная молодежь и общество», охватывающей вопросы духовно-нравственного воспитания молодежи, просветительской деятельности, влияния Православия на социальные институты, связей религиозных организаций с медицинскими учреждениями, участия Церкви в работе с Вооруженными силами и правоохранительными органами и т. д.
В работе съезда приняли участие Блаженнейший Митрополит Владимир, митрополит Одесский и Измаильский Агафангел, митрополит Черновицкий и Буковинский Онуфрий, митрополит Симферопольский и Крымский Лазарь, митрополит Луганский и Старобельский Иоанникий, глава Синодального отдела по взаимодействию с Вооруженными силами и другими воинскими формированиями архиепископ Львовский и Галицкий Августин, архиепископ Херсонский и Таврический Ионафан, архиепископ Волынский и Ковельский Симеон, архиепископ Ивано-Франковский и Коломыйский Николай, глава Синодального отдела УПЦ по делам молодежи епископ Житомирский и Новоград-Волынский Гурий, глава Синодального отдела религиозного образования, катехизации и миссионерства епископ Полтавский и Кременчугский Филипп. В работе съезда также участвовали руководители епархиальных молодежных отделов, представители Союза православной молодежи Украины, православных братств и других молодежных организаций УПЦ. Гостями форума были представители Отдела по делам молодежи Московского Патриархата во главе с его председателем — архиепископом Костромским и Галичским Александром, епископ Сыктывкарский и Воркутинский Питирим, представители Польской Православной Церкви, Православной Церкви Чешских Земель и Словакии, Белорусской Православной Церкви, Православной Церкви Молдовы.
Съезд начал свою работу после молебна в Успенском соборе Киево-Печерской Лавры.
Со словами приветствия и к делегатам обратился Предстоятель УПЦ Блаженнейший Митрополит Владимир. Также были оглашены приветствия Святейшего Патриарха Московского и всея Руси Алексия II и Патриаршего Экзарха всея Белоруссии Митрополита Минского и Слуцкого Филарета.
Затем Блаженнейший Владыка выступил с речью о насущных задачах православного молодежного движения. Он обратил внимание на негативные явления в молодежной среде. В частности на то, что «свободное время молодых людей все более и более переходит под контроль деструктивных асоциальных структур, пропагандирующих насилие, цинизм, вседозволенность, превращающих молодого человека в раба страстей, похотей и сиюминутных желаний». В связи с этим он сказал о важности преподавания в школах основ православной культуры. Блаженнейший Владыка отметил также, что самая тяжелая задача по воспитанию молодежи лежит на приходах и приходских священниках, имеющих непосредственный контакт с молодыми людьми.
В первый день работы перед делегатами далее выступили общественные и государственные деятели, преосвященные иерархи.
Депутат ВР, глава медиа-холдинга «Киевский Телеграф» Андрей Деркач, один из меценатов съезда, рассказал о совместных с Украинской Православной Церковью медиа-проектах (радио- и телепрограммах, печатной продукции), о совместных культурных акциях, таких, например, как фестиваль православных фильмов и телерадиопрограмм «Покров». Эти направление работы, по мнению Андрея Деркача, приближает Церковь к обществу, расширяет сферу ее положительного влияния.
Митрополит Одесский и Измаильский Агафангел сказал о великой миссии православной молодежи, на которую с надеждой взирает народ Божий. Ведь именно ей предстоит создавать необходимые предпосылки для созидания лучшего справедливого общества, противопоставить свое духовное делание процессам глобализации во всех ее формах.
Вице-спикер Верховной Рады Александр Зинченко подчеркнул, что государство не в состоянии без помощи Церкви преодолеть кризисные явления, которые имеют место в обществе, и поэтому диалог между Церковью и государством, который ведется сейчас, очень важен и способен принести добрые плоды.
Глава Украинского Союза промышленников и предпринимателей Анатолий Кинах выразил убеждение, что Православная Церковь должна сегодня укреплять свою консолидирующую роль, развивать в подрастающем поколении лучшие качества: духовность, честность, порядочность — то, что является основой патриотизма.
Епископ Сыктывкарский и Воркутинский Питирим поделился опытом работы с молодежью во вверенной ему епархии. В частности, по словам владыки, здесь уже сформирован полный цикл православного образования, начиная с детского садика до высших духовных и светских учебных заведений. Большое внимание уделяется в епархии организации летнего отдыха молодежи и паломническим поездкам.
О важности трудового и патриотического воспитания молодежи говорил архиепископ Львовский и Галицкий Августин. Нежелание служить в армии, по словам владыки, говорит о серьезных просчетах в патриотическом воспитании. Архиепископ Херсонский и Таврический Ионафан подчеркнул важность контакта между старшим и младшим поколением священнослужителей.
На пленарном заседании выступили архиепископ Ивано-Франковский и Коломыйский Николай, народные депутаты Александр Голуб и Александр Един, первый заместитель председателя Государственного комитета по делам религий Николай Новиченко, заместитель министра по делам национальности и миграций Виктор Воронин, заместитель министра по делам семьи и молодежи Сергей Пекарев.
С большими докладами выступили епископ Житомирский и Новоград-Волынский Гурий («Задание Церкви состоит в том, чтобы научить вас быть в современном мире истинными свидетелями правды Божией») и епископ Полтавский и Кременчугский Филипп («Верность традиции — залог доброго будущего»).
По окончании пленарного заседания состоялась пресс-конференция организаторов и участников съезда. Затем съезд продолжил работу в секциях: «Православная молодая семья в современном обществе», «Социальное служение православной молодежи», «Православное свидетельство среди сверстников», «Организация православного движения следопытов», «Молодежь и физическое воспитание», «Светская культура и православная молодежь», «Организация и деятельность молодежных братств», «Молодежь и силовые структуры», «Православие и ресурсы масс-медиа».
Работа в секциях продолжилась утром следующего дня. После перерыва состоялось заключительное пленарное заседание, на котором были приняты итоговые документы: Резолюция съезда и несколько обращений: к Президенту Украины, Верховной Раде и Кабинету Министров, к духовенству и к средствам массовой информации.
Съезд показал, что молодежное движение в Православной Церкви ширится, приобретает более организованные и профессиональные формы. В то же время он обнажил массу вопросов и проблем, которые предстоит решать.

— Отец Гавриил, год назад мы уже публиковали в «Вестнике» вашу статью об истории и нынешних проблемах монастыря. Скажите, что изменилось за это время?
— Произошло много изменений в лучшую сторону. Восстановлению древнего монастыря дан новый импульс. С июня 2003г., после майского визита в обитель Президента Украины Л.Д. Кучмы, под личным патронатом главы государства, который является уроженцем здешних мест, началась активная реконструкция всего объекта Спасо-Преображенского монастыря. Все реставрационные работы контролируются главой президентской администрации В.В. Медведчуком и губернатором Черниговской области В.В. Мельничуком. Ведется реконструкция в Спасо-Преображенском соборе, палатном корпусе Петропавловской церкви, восстанавливаются здание первого на Левобережной Украине коллегиума, братский корпус, покои настоятеля, крепостные стены и башни, километровой оградой опоясывающие монастырь, под попечительством министра транспорта Украины Г.Н. Кирпы у въезда в монастырь строится четырехэтажная гостиница для паломников. Как видите, продолжаются масштабные реставрационные труды, завершить которые планируется к 27 июня. Именно в этот день состоится встреча президентов братских славянских стран, посвященная 970-летию основания обители. Годовщина празднования была намеренно перенесена с лета прошлого года, чтобы торжества прошли уже в возрожденной обители. Решили привязываться не столько к календарной дате основания, сколько к окончанию строительных и реставрационных работ.

— Город Новгород-Северский и Спасо-Преображенский монастырь известны тем, что здесь находилось несколько православных святынь — чудотворных икон — Леньковская, Новодворская. Известно, что ныне они утрачены, но недавно монастырю был подарен древний список Леньковской иконы, именуемой «Спасительница утопающих».
— Действительно, 22 мая, в день празднования памяти свт. Николая, чудотворца, благочестивый христианин С.В. Бабушкин преподнес в дар Церкви точную копию знаменитой иконы работы XVII века. Еще в то время современники писали, что икона настолько темна, что трудно различить лик Божией Матери. Возможно, тогда и было написано точное подобие иконы. Можно допустить, что обители подарен именно этот список, прошедший реставрацию. Эта икона — священный дар для Церкви. Исстари она считалась покровительницей всех путешествующих, особенно «хотящих по водам плыти». Уже сейчас, спустя всего год, известие об обретении обителью древнего списка с чудотворной иконы достигло отдаленных уголков Украины и даже зарубежья. К нам приезжают паломники из Беларуси, России, не говоря об Украине. Приезжая, они уже знают, что здесь их ждет духовная радость от молитвы перед этим образом Пречистой Богородицы.
С историей монастыря связаны еще три чудотворные иконы: Новодворская, Дегтяревская и Новгород-Северская. Мы знаем, что к помощи Матери Божией перед чудотворной ее иконой Новодворской прибегали те, которые занимались каким-либо строительством или имели жилищные проблемы. Дегтяревская икона явилась в 20-ти километрах от города в селе с одноименным названием и там же находилась на монастырском подворье. Она очень почиталась земледельцами. Революция отняла у верующих эти иконы, и где они находятся сейчас, неизвестно. Возможно, вывезены за границу, возможно, находятся в нашей стране у какого-нибудь частного коллекционера, а возможно, что было бы самым нежелательным, и вовсе утрачены. Мы пытаемся и своими исследовательскими силами, и силами ученых-краеведов проследить историю этих икон до момента их исчезновения и, конечно, молимся, чтобы Господь когда-нибудь даровал Свою милость и сподобил снова обрести бесценные благодатные образы.

— Скажите, как решается проблема государственного музея «Слово о полку Игореве», экспозиция которого занимает часть трапезного храма в честь апостолов Петра и Павла?
— Вероятнее всего, музей разместится в одном из восстановленных зданий монастыря, а храм будет использоваться по его прямому и первоначальному назначению. Сейчас мы проводим богослужения только по согласованию с дирекцией музея. Надеемся, что будет найден приемлемый для обеих сторон компромисс, который позволит зажечь еще одну постоянно горящую лампаду у престола Божия.

— Вы почувствовали изменения в отношении властей к проблемам монастыря?
— Любое созидательное дело сближает. Сейчас всех объединила одна благородная цель — возродить духовную, культурную, историческую и архитектурную жемчужину Украины. Отрадно, что сам Президент Украины и глава его Администрации регулярно посещают монастырь, проникаясь заботой о нем. Глава Черниговской обладминистрации практически каждую неделю лично проводит планерку и следит за ходом восстановительных работ. Значительную поддержку оказывают представители местных органов власти. Хочу сказать, что много и бескорыстно помогают жители города. Интересно, что потрудиться приходят те, которые были причастны к закрытию обители в советское время, или их потомки. Такое вот деятельное и, уверен, богоугодное раскаяние.

— Мы говорим больше о позитивном, но существуют и сложности в жизни монастыря.
— Безусловно. Главной задачей является сейчас создание серьезной хозяйственной базы, которая смогла бы обеспечить должное материальное основание для нормального существования обители и поддержания его возрожденной инфраструктуры. Этот процесс весьма сложный и трудоемкий. Разместить производство или разбить сельхозугодия на территории монастырского комплекса невозможно, поскольку, во-первых, к этому не располагает насыщенная целевыми постройками и обнесенная крепостными стенами территория обители, во-вторых, возле монастыря нет прилегающих площадей, которые можно было бы разработать. Ищем варианты выделения нам земли за городом, пытаемся составить удачный бизнес-план, как принято говорить сейчас. Рассчитываем, что нам удастся получить в аренду просимую землю. Ради исторической справки скажу, что до революции монастырю принадлежало более 50 сел. Это был крупнейший собственник земли на Левобережье.
Определенная сложность и в том, что предприятия Новгород-Северского сами по большей части ищут пути выхода из кризиса, и рассчитывать на их помощь, за редким исключением, не приходится. Ищем спонсоров в Чернигове, Киеве, Одессе, других регионах. Слава Богу, находятся люди, которым небезразлична судьба древнейшего монастыря. Но хочу подчеркнуть, что, перефразируя известную поговорку, одно дело получать рыбу в дар, совсем другое — уметь ее ловить и быть уверенным в завтрашнем дне. После окончания реконструкции монастыря все силы будем направлять на создание экономической базы.
Еще одна проблема — кадровая. Количественную ее сторону будет легче решать после того, как монастырь сможет после восстановления принять большее число насельников. Желающие подвизаться в обители или временно потрудиться на ее благо есть, но те помещения, которыми мы пока располагаем, не могут вместить больше, чем вмещают сейчас, а это 12 человек. Качественную же сторону проблемы решаем уже сейчас. Мы установили тесные отношения с Межрегиональной академией управления персоналом в Киеве, и те из наших насельников, которые хотят получить в дополнение к духовному образованию еще и светское, учатся на заочном отделении этого учебного заведения. Тот, кто еще не имеет духовного образования, обучается в духовных школах Киева, Почаева.

— Отец Гавриил, в настоящее время Церковь в Украине ведет активную общественную деятельность. Какая социальная работа проводится Спасо-Преображенским монастырем?
— Все понимают, что восстанавливать нужно не только стены. Очень важно восстановить духовность в обществе. Поэтому стараемся больше общаться с детьми, молодежью. В монастыре существует воскресная школа с классами для разных возрастных групп. Наши священнослужители неоднократно выступали с лекциями на духовные темы в детских садах, школах, училищах города. Имеем теплые отношения с лицеем им. К. Ушинского для детей-сирот. По возможности оказываем им благотворительную помощь.
Стараемся поддерживать просветительское реноме монастыря, которое сложилось издавна. С этой целью издаем религиозную литературу самого разного характера. К приезду президентов есть намерение выпустить красочный и содержательный проспект об истории и истории возрождения обители, о трудах зодчих прошлого и настоящего.
Плодотворно сотрудничаем с пенитенциарной системой. Совершаем богослужения в храме в честь иконы Божией Матери «Нечаянная Радость» при СИЗО №32. Храм открыт по благословению владыки Черниговского и Новгород-Северского Амвросия и является подворьем нашей обители. Проводим беседы с заключенными, помогаем им духовно и материально, пополняем библиотеку духовной литературой. Всякий человек заслуживает уважения и любви, даже если он совершил преступление. Почувствовав доброту по отношению к себе, человек не сможет не отозваться на это.
Церковь всегда была гарантом стабильности в обществе, прилагала огромные усилия для укрепления морали и культуры у людей. Она более тысячи лет формировала сознание нашего народа. Спасо-Преображенский монастырь столетиями играл в этом процессе не последнюю роль, и сегодня его братия старается возвести такую традиционную деятельность на новый уровень.

Беседовал протоиерей Вадим Бондаренко

Ваше Блаженство!
Ваши Преосвященства,
Дорогие отцы, братья и сестры!
Прежде всего разрешите высказать слова искренней признательности Его Блаженству, Блаженнейшему митрополиту Киевскому и всея Украины Владимиру, за любезное приглашение принять участие в работе II Съезда православной молодежи Украины. Многим из тех, кто присутствует в этом зале, памятны события трехлетней давности, когда в мае 2001 г. в Москве состоялся Всецерковный съезд православной молодежи. В его работе самое активное участие приняла представительная делегация православной молодежи братской Украины, что нашло свое отражение в итоговых документах съезда.
Что касается Российской Федерации, то сейчас можно с уверенностью констатировать то обстоятельство, что именно этот съезд положил начало благотворному процессу сближения всех здоровых сил общества в созидательном труде по воспитанию подрастающего поколения на основе традиционных духовно-нравственных ценностей Православия.
Вы знаете, что Российская Федерация разделена на несколько крупных административных образований — федеральных округов. В 2001–2003 годах Синодальный отдел по делам молодежи принимал участие в подготовке и проведении региональных молодежных форумов. Отрадно видеть, что похожие процессы распространения идеи и опыта православного молодежного служения происходят и в братской Украине. Я с теплым сердечным чувством вспоминаю визит Предстоятеля Украинской Православной Церкви Блаженнейшего митрополита Владимира на богохранимую Костромскую землю, который состоялся в марте 2002 года в день празднования чудотворной Феодоровской иконы Пресвятой Богородицы — святыни, которая почитается православными христианами как покровительница семьи, детей и молодежи. У нас с Его Блаженством состоялся ряд искренних бесед, во время которых мы обменялись мнениями о проблемах в области миссионерской и воспитательной работы в молодежной среде. Мы хорошо знаем, какое большое внимание уделяете Вы, Ваше Блаженство, развитию и совершенствованию этой работы.
Без преувеличения можно сказать, что проблемы, которые стоят в наших братских странах перед Церковью, практически одни и те же. А, значит, подходы к их решению могут быть во многом одинаковы. Поэтому так важно трудиться сообща, совместно реализовывать общие проекты, обмениваться опытом православного молодежного служения. Мы знаем, что в Украине по благословению Его Блаженства также образован Отдел по делам молодежи. Председатель отдела епископ Житомирский и Новоград-Волынский Гурий стал нашим соработником и принимает участие практически во всех значимых мероприятиях Синодального отдела по делам молодежи. Владыка Гурий побывал в Костроме и в Тамбове, путешествовал в столицу Мордовии Саранск и к самому полярному кругу, в далекую Республику Коми на съезд православной молодежи. Представители нашего отдела также неоднократно приглашались для участия в церковно и общественно значимых мероприятиях в Киев и в Крым.
Все съезды становятся значимыми событиями в духовной жизни многих людей. Региональные форумы нас сильно обнадежили: в деле православного воспитания детей и молодежи у Церкви немало союзников. И, однажды собравшись вместе, эти люди убеждаются в том, что их труд нужен, востребован, оценен.
Ваш Всеукраинский съезд проходит в Киеве, в городе, одно имя которого заставляет трепетно биться сердце всякого православного христианина. Здесь колыбель русского Православия. Каждому из нас с детства хорошо известны жития прославленных Печерских святых. Хорошо помню, с каким благоговением, почти со слезами, я впервые еще молодым человеком вошел во святые врата Киево-Печерской Лавры для того, чтобы поклониться нетленным мощам святых угодников. О подвигах Киево-Печерских святых мне в раннем детстве рассказывали благочестивые пожилые люди, всю свою жизнь прожившие на русском севере, никогда не бывавшие на Украине, но благоговейно сохранявшие в памяти предания Печерского патерика.
Сколько поколений воспитано на этих немудреных житийных повествованиях! Как назидательны для молодой души пример любви к Богу, явленной в отрочестве игуменом Феодосием, целомудрие преподобного Моисея Угрина, бескорыстие блаженного Агапита и многие, многие другие примеры… Но, говоря об этих уроках христианской святости, мы даем себе отчет в том, что древние жития святых являются действенным средством воспитания только в семьях, причем в семьях глубоко благочестивых. Язык и содержание христианской литературы будут восприняты ребенком лишь в том случае, если он будет постоянно находиться в благоприятной духовно-нравственной среде.
Увы, современное общество переживает кризис семьи. Угрожающе растет процент разводов, многие семьи являются неблагополучными. Трудно себе представить, но в России XXI века по улицам больших и малых городов бродит почти миллион беспризорных и безнадзорных детей! И большинство из них имеют живых родителей.
Душа ребенка впечатлительна и отзывчива. Дети стремятся найти себе учителя и воспитателя, мечтают о том, чтобы рядом с ними находился их идеал, кумир — человек, которому можно было бы в чем-то подражать. Но, к сожалению, главные уроки воспитания они зачастую получают не в семьях и не в учебных заведениях, а в подвалах, на чердаках, в подворотнях. Огромный процент подростков входит в так называемую «группу риска». Среди подростков, как заразная болезнь, распространяется наркомания.
Как привести в Церковь этих современных «дикарей»? Конечно, мы можем попытаться достучаться до озлобленных и отчаявшихся сердец с Киево-Печерским патериком в руке, но есть ли у нас шанс быть услышанными? Жизнь подсказывает, что нужен долгий кропотливый труд даже для того, чтобы просто расположить эти сердца к восприятию христианской проповеди!
Даже те молодые люди, чья жизнь со стороны выглядит вполне благополучной, так называемая элитная, золотая молодежь, студенты престижных вузов, ничуть не более расположены к православной проповеди, чем их «неблагополучные» сверстники. Их мораль также имеет мало общего с христианской. Жесткие правила конкурентной борьбы, которые выдвигают современные рыночные отношения, ожесточают сердца, побуждают не «любить ближнего как самого себя», а видеть в нем либо соперника, либо орудие для собственного карьерного роста. И над всем этим — призрак золотого тельца, страсть к обогащению, которая иссушает молодую душу. Но, поистине: «…какая польза человеку, если он приобретет весь мир, а душе своей повредит? Или какой выкуп даст человек за душу свою?» ( Мф. 16 ; 26).
Вся эта молодежь — наша. Другой у нас нет, и именно ее необходимо воцерковлять. Как это сделать — вот тема для разговора.
Нам приходится слышать мнения такого рода: Церкви не нужно заниматься молодежью. Основная задача социального служения Церкви — окормлять дома престарелых, больницы, хосписы. Дело священников — готовить людей к переходу в вечность. А молодежь надо оставить в покое, пусть, мол, она «перебесится». Молодости свойственны страсти, нездоровые увлечения, но все равно молодые люди — наши, генетически православные. Пусть погуляют, повзрослеют и уже в зрелом возрасте придут в православные храмы. Категорически не согласен с таким подходом. А чтобы его опровергнуть, достаточно хотя бы один раз побывать на собрании сектантов. Вы там увидите огромное количество молодых людей. Святитель Филарет (Дроздов) говорил: «Когда не устроен путь законный, люди идут по беззаконному пути». Увы, десятилетия государственного атеизма не прошли бесследно. В семьях утеряны религиозные традиции. Молодые люди не станут православными только потому, что родились на берегах Днепра или Волги.
Итак, нам нужно устраивать «путь законный», искать новые формы миссии в молодежной среде, адекватные требованиям современной жизни.
Невозможное человекам, возможно Богу.
В дни нашего съезда мы не раз будем вспоминать жития Киево-Печерских угодников. Они несли свет православной веры в общество, незадолго до этого выведенное святым князем Владимиром из мрака язычества. Двоеверие, самые дикие обычаи еще были распространены повсеместно. Некоторые воспитанники Киевской Лавры погибли мученической смертью на поприще миссионерского служения. Но благодаря их подвигу нравы Киевской Руси постепенно изменялись, общество преображалось, государство укреплялось.
Историки отмечают, что главное значение Киево-Печерского монастыря состояло в том, что благодаря его подвижникам народ получил представление о духовно-нравственном идеале. Пусть общественные нравы были далеки от совершенства, но люди уже понимали, что такое грех и что такое святость, в чем нужно каяться и как нужно стремиться жить.
Невозможно переоценить и то воспитательное значение, которое имел для общества пример смиренного подвига первых русских страстотерпцев — князей Бориса и Глеба. Русь, испокон веков привыкшая наблюдать алчность и суетные стремления властителей, вдруг с изумлением поняла, что есть иные, вечные, духовные ценности, достоинство которых безмерно превосходит все богатства и утехи мира сего. Есть идеалы, ради которых без колебаний отдают самое дорогое — жизнь — молодые блистательные князья, любимые сыновья святого Владимира.
Одной из важнейших задач в деле миссии в молодежной среде является формирование привлекательного образа православного молодого человека, нашего современника. У нас есть прекрасные примеры. Упомяну о двух наших современниках, молодых людях, жизненный подвиг которых достоин того, чтобы о них узнали повсеместно. Это погибший от рук сатаниста на Пасху 1993 г. в Оптиной пустыни иеромонах Василий (Росляков) и замученный боевиками в Чечне православный воин Евгений Родионов. Отец Василий был выдающимся спортсменом, пользовался всеобщей любовью, но оставил мир. Он вел необычайно строгую аскетическую жизнь в прославленном монастыре, известном своей духовной традицией. Евгений Родионов мужественно исповедовал Христа перед палачами. Эти примеры показывают, что любовь к Спасителю, глубокая религиозность — добродетели, которые отнюдь не ушли в прошлое, но и поныне встречаются, причем в молодых людях. Многие ли знают об этих людях?
Мы должны объяснять молодым людям, что сегодня быть православным это совсем не значит непременно быть монахом или студентом духовной семинарии. Можно быть верующим христианином и преуспевать в бизнесе, в производстве, в политике, в спорте, в культуре и в искусстве. На страницах журнала Отдела по делам молодежи «Сретение» мы рассказываем о некоторых таких известных людях. Вспоминаю встречу с прославленным спортсменом Владиславом Третьяком. Много интересного поведал он о своей вере. Рассказал, как в советские времена перед каждым матчем стремился благоговейно осенить себя крестным знамением. Причем часто ему приходилось это делать на глазах практически у всего Политбюро во главе с Брежневым. Спрашиваю: «Ну и что, никто не замечал этого крестного знамения?» Третьяк ответил: «Иногда замечали. Однажды заметил финский вратарь и понимающе улыбнулся». С этого предматчевого крестного знамения для Третьяка начался путь обретения веры. Потом была встреча со Святейшим Патриархом Пименом, духовные беседы с монахами Троице-Сергиевой Лавры.
Теперь каждый год, принимая участие в открытии турнира юных хоккеистов на приз клуба «Золотая шайба», я пересказываю детям эту замечательную историю. Понятно, что пример религиозности прославленного спортсмена, которому они хотели бы подражать, имеет куда большее воспитательное значение, чем любой другой.
Если продолжить тему спорта, которая чрезвычайно близка молодежи, то необходимо заметить, что наши пастыри не всегда с пониманием относятся к большому спорту. Недавно прочитал изданную в Москве брошюру, в которой излагается «православный взгляд на занятия спортом». Автор, мало кому известный священник, пытается рассуждать от лица Православия, что уже некорректно. Сначала батюшка миролюбиво распространяется о том, что детям нужно двигаться и заниматься физкультурой (кто бы в этом сомневался!). Далее он признает пользу некоторых спортивных игр, например, волейбола. Футбол и хоккей категорически запрещает — они, по мнению автора, пробуждают в детях агрессию. Об индивидуальных видах спорта и слышать не хочет. А большая часть книги посвящена резкой критике спорта профессионального. Говорится о вреде здоровью, проблемах допинга, околоспортивных интригах и так далее… Неясным остается одно: для жизни на какой планете батюшка готовит своих молодых духовных чад?
Профессиональный спорт, конечно, тема особая. Однако никто не станет отрицать, что для детей и подростков занятия в спортивных секциях — благо. Они предохраняют наших детей от пагубных привычек. Спорт закаляет характер, укрепляет волю. И вот ведь в чем дело: мы никогда не создадим мощного детского спортивного движения, если у ребят не будет примеров для подражания — настоящих профессионалов, принесших славу отечественному спорту. Большой спорт — неотъемлемая часть жизни современного человека. Переживать за спортсменов своего города, своей страны — одна из форм проявления патриотизма. Мы чувствуем некое душевное удовлетворение, когда слышим о победах соотечественников на Олимпийских играх. Не слишком ли поспешно мы отдали спорт на откуп язычеству? Не пора ли его воцерковлять? Профессий, представляющих повышенную опасность для здоровья и самой жизни, не так уж мало. Люди этих профессий вызывают чувство особого уважения. Известно, какое «грязное» дело политика. Так что же, православным вовсе отказаться от выборов в Государственную Думу и Верховную Раду?
После падения ледяных пут тотального атеизма прошло более десяти лет. Это большой период времени, оглядываясь на который мы можем сделать ряд важных выводов. Что касается проблем религиозного воспитания детей и молодежи, то стало ясно: оно не может исчерпываться занятиями в воскресных школах, преподаванием основ православной культуры в государственных учебных заведениях или даже Закона Божия в православных гимназиях. Образовательный процесс в учебных заведениях может быть лишь частью воспитания православной личности. Посмотрите, сегодня практически при каждом крупном приходе существует детская воскресная школа. По воскресным дням благочестивые бабушки и мамы приводят в храм множество детей. Но со временем эти детские лица куда-то пропадают. В 14–15 лет подростка уже не заманишь в храм никакими калачами. Увы, это реальность нашей приходской жизни. Не будем закрывать глаза и на такой факт: из православных гимназий зачастую выходят неверующие люди. Необходимо стремиться к тому, чтобы в процесс воспитания были максимально включены все стороны жизни ребенка и подростка. Нужно занимать ребенка делом. И нужно занимать все свободное время ребенка.
Основной упор в работе делается на организацию детских и подростковых лагерей. Говоря научным языком, именно в условиях православного детского лагеря (который удобно проводить в дни школьных каникул) легче всего добиться осуществления главных принципов воспитания, изложенных в Концепции православного молодежного служения, среди которых: принцип живого общения, принцип целостности, то есть стремление охватить все стороны жизни ребенка, принцип совместного участия, то есть вовлеченность в конкретные мероприятия и воспитателей и детей, и т. д.
За какие-то десять лет мир неузнаваемо преобразился. Сегодня с раннего детства ребенок сталкивается с мощным потоком самой разнообразной информации. И в редких семьях эту информацию стремятся и могут ограничивать и просеивать. Мир стал тесным. Все стало близко и доступно. Молодые люди сталкиваются с огромным количеством предложений самого разного характера, в том числе и в сфере религиозной жизни. С другой стороны, невозможно переоценить огромную мобильность молодых, их способность быстро улавливать и воспринимать все новое. Родители удивляются, глядя на то, как их юный отпрыск лихо управляется с компьютером и мгновенно осваивает меню приобретенной видеоаппаратуры. Молодой человек привык ценить настоящий момент, часто он погружается в виртуальный мир настолько, что, кажется, реальности для него просто не существует. Развивается так называемая культура постоянного переключения каналов, которая приводит к фрагментации, рассеиванию и поверхностности сознания. Посмотрите на типичного старшеклассника: он не может сосредоточиться, находиться долго на одном месте; книги давно отставлены, их заменяет бессвязное путешествие по Интернету. И в Интернете, и в жизни он постоянно находится в состоянии поиска. Ищет общения, контактов, новых впечатлений и ощущений. И прежде чем вести с таким подростком миссионерскую беседу, его нужно просто-напросто привести в чувство, добиться элементарного внимания. Первичная задача пастыря — укрепить здоровое чувство ощущения реальности и постоянства, помочь молодым людям обрести глубинное единство, привести в состояние гармонии веру и разум, чувственное и рациональное, эмоциональное и духовное.
Молодежное служение — дело непростое. «Жатвы много, а делателей мало». В епархиях до сих пор считанные единицы могут достойно нести этот подвиг. Наставник молодежи должен сочетать в себе таланты пастыря, педагога и миссионера и, кроме того, вести безупречную нравственную жизнь, ведь молодое сердце бывает чрезвычайно чувствительно к проявлению любой фальши. Общение с молодежью требует от христианина непрерывного совершенствования, напряженной внутренней работы, но зато оно сообщает и необыкновенную радость, придает душе новые силы. Священнослужители, которые посвятили себя православному молодежному служению, в том числе и достаточно немолодые, — это всегда люди неиссякаемого оптимизма, с подлинно горящим сердцем, люди, которых, кажется, стороной обходят все печали, беды и даже физические болезни.
Нашей особой заботой должна быть окружена студенческая молодежь. Один из проектов отдела — ежегодное проведение в Москве фестиваля православной студенческой молодежи.
Миссионерский талант — большая редкость. Однако в христианстве никому не позволено быть ленивым и нерадивым. Все призываются к социальному служению. «Если тебе не по сердцу мой путь, так выбери свой», но не сиди сложа руки — отвечают таким людям подвижники молодежного служения.
Хотел бы затронуть еще одну важную тему: связь православного молодежного служения и богословского образования. С этой темой тесно связана другая — болезненная тема раскола. Все мы остро переживаем те церковные нестроения, которые имеют место в братской Украине. Церковный раскол — наша общая беда, наша общая боль. В начале 90-х нам было непонятно: как могли некоторые молодые люди, получившие образование в Санкт-Петербургских и Московский духовных школах, верующие христиане, проведшие восемь лет у мощей преподобного Сергия, близ других православных святынь, с легкостью изменить Православию, уйти в расколы? В душах этих выпускников не оказалось не то чтобы любви к Церкви, но самого простого чувства религиозной ответственности. Со студенческой скамьи, с первого курса семинарии воспитанникам необходимо это чувство прививать. А, значит, им также нужно поручать конкретные дела социального, в том числе и молодежного, служения. Студент семинарии, преподающий Закон Божий в воскресной школе, работающий воспитателем в летнем лагере, принимающий участие в проектах молодежного православного братства, привыкает быть ответственным за конкретное дело, за конкретных людей, а, в конечном итоге, за всю Церковь.
Мы и есть Церковь в ее человеческом аспекте. Осознание этой простой, ясной и, вместе с тем, страшной мысли побуждает нас к деятельному служению, заставляет внимательно относиться к каждому своему поступку и слову. Ведь через нас может быть либо прославлено, либо похулено Имя Божие.
Дорогие друзья! Братья и сестры! Сегодня мне бы хотелось от всей души пожелать всем собравшимся в этом зале новых благословенных успехов на поприще миссионерского и просветительского делания. В XXI веке перед нашей Матерью — Православной Церковью поставлен выбор: либо стать красивым культурно-этнографическим заповедником, ненужным дополнением к обществу, живущему по нехристианским законам и традициям, быть вытесненной на обочину социальной жизни, либо смелее и активней оказывать влияние на все стороны социальной жизни, приводить ко спасению новые и новые души.
Вглядываясь в черты многих нынешних молодых людей, мы видим лицо Православной Церкви будущего как в России, так и в Украине. Думаю, у нас есть все основания смотреть в будущее с оптимистическими ожиданиями.

«Ваше Блаженство! Досточтимые архипастыри! Уважаемые делегаты и гости съезда!
Я хотел бы поприветствовать уважаемое собрание от лица высшего законодательного органа Украины. В этом зале много моих коллег, с которыми мы работаем в Верховной Раде.
Мы переживаем ответственный период, когда лицо нашего общества меняется очень быстро. К сожалению, во многих проявлениях эти изменения не самые лучшие. Они оставляют глубокие раны в душе каждого гражданина и общества в целом. Преодолеть эти кризисные явления возможно лишь при достижении единства, основой которого является духовность. Самостоятельно достичь этого единства государство не в состоянии. Тут не помогут ни государственные деятели, ни общественные институты. Поэтому мы всякий раз обращаемся к Богу, к Церкви. Я думаю, что тот диалог, который ведется сегодня между Церковью и государством, будет способствовать преодолению этих кризисных явлений. От имени Верховной Рады Украины я хотел бы поблагодарить Вас, Ваше Блаженство, за огромную работу, которая дает плоды во всех регионах нашей Украины. Ваше служение меняет лицо нашего государства в лучшую сторону. Сегодняшнее собрание православной молодежи — это то новое, чего мы ранее не наблюдали. Семья, школа будущего заинтересованы в работе съезда, в диалоге, который здесь состоится. Безусловно, большая часть работы будет посвящена анализу проблем молодежи.
Сегодня в калейдоскопе явлений и испытаний молодому человеку очень трудно определить свой дальнейший путь. Кто является сегодня примером, духовным пастором? В чем смысл жизни? Как найти самый короткий путь к истине? Истину нельзя передать. Ее можно только усвоить, пропустить через себя. Есть огромная разница между двумя понятиями: героизмом и подвижничеством. Несложно пять минут быть героем, но быть честным человеком в течение даже суток значительно сложнее. Я хочу пожелать вам, чтобы каждый день вашей жизни был освящен подвижничеством, ориентированным на будущее. Нам нужно построить счастливое государство, в котором нормально могли бы сосуществовать все, кто в нем живет. Не отдельная часть, не тонкая прослойка, а широкие массы наших граждан. В значительной степени это зависит именно от вас, от вашего понимания социальных, общественных и экономических проблем. И я уверен, что с Богом в душе и светлыми, добрыми мыслями вы преодолеете все препятствия».

— Какие у вас впечатления от современного Киева?
— Первое, что бросается в глаза, — это большие изменения в архитектуре города. Город помолодел, появились новые здания современной архитектуры, все озеленено, все в цветах, особенно в Лавре, где во время ее закрытия цветников и в помине не было.
Радует и то, что в Киево-Печерской Лавре восстановлен Успенский собор. В первый мой приезд видел только руины, ходил по развалинам, рассматривал камешки и стершуюся роспись, а сегодня я в нем отслужил молебен.

— Расскажите, пожалуйста, вкратце о своей епархии.
— В нашу епархию входит территория Автономной Республики Коми. Ее площадь составляет 415 тыс. кв. км. (территория Украины — 603 тыс. кв. км. — С.Б.), а населения — приблизительно миллион. На этот миллион у нас сейчас действует 84 православных прихода, три мужских и четыре женских монастыря, в которых подвизается 160 монашествующих. В столице Коми Сыктывкаре сегодня действует 16 православных общин. Богослужение совершают 115 священнослужителей, из которых 60 — по национальности коми, при каждом приходе действует воскресная школа.
Сегодня в нашей епархии создан полный цикл духовного образования: среднеобразовательная гимназия, Духовное училище на 30 человек и филиал Свято-Тихоновского богословского института.

— Какую роль в жизни епархии играют украинцы?
— Самую непосредственную. Около 20 процентов наших священников по национальности украинцы. Ведь на миллион нашего населения приблизительно триста тысяч составляют выходцы из Украины. Они создают общины, хоры. У нас есть ансамбль «Украина», который, кстати, приезжал неоднократно в Киев и занимал здесь в конкурсах ведущие места. Есть у нас и казачьи ансамбли с участием украинцев. Практически во всех наших городах есть украинские залы, где демонстрируется украинская культура. В школах факультативно изучается украинский язык. Существует даже самостоятельная культурная автономия, которая официально поддерживается и финансируется правительством.
— И какие мероприятия проводятся этими общинами?
— Они самостоятельно проводят свои концерты. У них достаточно сильные коллективы художественной самодеятельности и в Сыктывкаре, и в Воркуте. Туда с радостью приходят священники, и у меня с ними крепкая дружба. Вообще, украинцы у нас дружат со всеми, они любят население коми как когда-то приютившее их во время гонений.
Наш край многонациональный. Кроме коми, русских и украинцев, есть еще и 30 тысяч немцев. До Наполеона здесь жили и французы, раньше в Сыктывкаре было даже местечко Париж.

— Чем, на первый взгляд, Украина отличается от Коми?
— Сразу бросается в глаза многоцветие в природе. В Украине природа сама рассказывает о натуре человека. Здесь я в храме увидел вышитые венчальные рушники. Я специально приобрел несколько таких для себя, чтобы показать у себя дома, потому что наши украинцы мне такого в храмах еще не показывали, может быть, что-то ими утеряно из национальной традиции. Такие я видел только в комнатах культуры. Может быть, я смогу помочь возродиться каким-то деталям украинской культуры в нашей диаспоре.

— Насколько остро в вашей епархии стоит проблема кадров?
— Эта проблема сегодня достаточно актуальна. Нам нужно увеличить количество духовенства хотя бы до 200 человек. Сейчас, к сожалению, украинцы не могут пополнять ряды нашего духовенства, потому что являются гражданами Украины и это противоречит нашему законодательству. Раньше этой проблемы не было, а сейчас возникает проблема с гражданством. Поэтому нам сейчас тяжелее решать этот вопрос.
Если наше правительство решит этот вопрос и предоставит возможность кандидатам в священники из Украины проходить у нас обучение и рукополагаться, это будет очень хорошо.

— Каковы исторические вехи Православия на земле Коми?
— До революции в Комизырянском крае (как тогда называлась наша республика) было 250 храмов и часовен. К 1988 году, когда Церковь вновь начала возрождаться, в республике было всего 3 храма, и все они были сельские. В самом Сыктывкаре вообще не было храмов, был только под городом.
Сегодня мы хоть и возрождаемся, но я считаю, что необходимо развиваться более интенсивно, потому что на нас давят различные секты. Сейчас у нас построенных храмов 84, то есть до дореволюционной мерки еще очень далеко.

— Насколько активно вы сотрудничаете с представителями общественных структур?
— В нашей епархии действуют молодежное, миссионерское отделения, общество православных врачей, православных педагогов. Мы заключили договор с министерствами образования, культуры, военным, с учреждениями по местам лишения свободы. У нас издаются «Епархиальные ведомости» и газета «Эском» (в переводе с языка коми — «Вера»). По городам и районам республики выходит десять изданий. Кроме того, уже семеро священнослужителей выпустили свои книги. Интересная книга, например, по биоэтике. Ее автор — секретарь епархии — является и врачом, и священнослужителем.

Беседу вел Сергей Баршай

Серед видатних місць святої Православної Церкви чи не найулюбленіша Почаївська Свято-Успенська Лавра (Тернопільська область). Та наскільки духовна святиня є прихистком усіх згорьованих, настільки сама Лавра не має спокою. У 1675 році чудесним явленням Матері Божої з простертим омофором у руках, з небесними ангелами та преподобним Іовом було відігнане від обителі 50 тисячне військо турок і татар (події Збаразької війни); у 1915 році обитель зайняли австрійські війська, а ченців вивезли до табору полонених; важкі роки Другої світової війни; 1959 рік — вся в чорному з чорним омофором у руках знову являє своє заступництво Пресвята Богородиця, допомігши пережити антирелігійний розгул. І ось нині, на початку ХХІ століття, над утішителькою людських душ нависла нова загроза.
Про історію і сьогодення святої обителі ми почали бесіду з помічником благочинного Лаври ієродияконом Геронтієм.

— Отче Геронтію, Почаївська Лавра з давніх–давен найбільш шанована в народі. Якщо розпитати у стареньких бабусь, то вони розкажуть, за яку милість Божу вважали пішки прийти до святині за сотні кілометрів. Сьогодні ж, переступаючи поріг Святих врат Лаври, бачимо на подвір’ї військових людей, які тут вдень і вночі несуть вахту. Чим завинила святиня перед миром?
— Православні святині, особливо монастирі, в усі віки були для віруючих великою духовною підтримкою. Вони зміцнювали віру, стверджували надію, зігрівали їхні душі теплотою Божественної любові. Сюди паломники приносили своє горе і в молитвах ізливали перед Господом і Його Пречистою Матір’ю та угодниками Божими, які почивають і в нашій святій Лаврі, і в інших монастирях. І зрозуміло, що тут люди знаходять втіху, укріпляють свої духовні і фізичні сили для несіння життєвого християнського хреста. І сьогодні роль Почаївської Лаври в житті нашого народу дуже велика. Ми знаємо, який нелегкий час переживає наша країна, її народ. А в житті християнина ці скорботи у два рази більші, особливо тому, що живе він у світі зла, розпусти, гріха, беззаконня. Те, що раніше вважали гріхом, злом, нині називається інакше. І зрозуміло, християнину у цьому світі дуже важко, йому потрібна підтримка.
Почаївська Лавра в географічному положенні є своєрідним форпостом Православ’я в західних регіонах України: недалеко від Лаври знаходяться межі, за якими володіє католицька Церква. І зрозуміло, Лавра своєю присутністю, життям іноків, історичним значенням справляє великий вплив на ствердження віри наших дідів, батьків, яку вони передали нам ціною свого життя і крові.

— Наприкінці минулого року і на початку цього року православні віруючі всієї України збирали підписи для збереження Почаївської Лаври як монастиря. Ходили чутки, що Почаївську Лавру хоче забрати Москва?
— Ситуація, яка склалася навколо Лаври, відома всій Україні. Торік восени нашу Почаївську Лавру включили в комплекс Почаїво-Кременецького державного історико-архітектурного заповідника. Братія, яка в радянські часи (1960-80-і роки) з Божою допомогою і ціною свого життя відстояла і зберегла монастир, його святині несплюндрованими, з таким рішенням була не згодна. Ми зверталися до влади, щоб скасувати це рішення. Його таки скасовали, але це викликало бурю протестів з боку ворогів Православ’я — греко-католиків, Київського патріархату і автокефалів, які об’єдналися в протистоянні братії Почаївської лаври. А саме з їхнього боку була створена комісія на чолі з Анатолієм Зінченком, яка через пресу оголосила про те, що ми хочемо перевести Лавру в Москву. Як нам стало відомо, на 15 жовтня готувалися спроби силового захоплення Лаври. Ми запросили запорозьких козаків під головуванням Українського гетьмана Сагайдака, на захист зібралися православні люди. І справді, того дня були помічені мікроавтобуси з молодчиками, деякі з них у формі УНСО. Але Лавра охоронялася віруючими, козаками, спецпідрозділом “Беркут”, і тієї трагедії, яка могла відбутися, слава Богу, не сталося. Сьогодні цілодобово на території Лаври несуть службу представники державних силових структур, українського козацтва, зокрема, з Вінниці. Вони оберігають православну святиню.

— То гроші з Лаври не перераховуються у Москву?
— Ні. Свідома людина розуміє, що це байки. У 1990-му році під час офіційного візиту в Україну Московський Патріарх Алексій видав томос, в якому він дарував канонічній Українській Православній Церкві широку автономію. Разом з тим міністр юстиції України отримав від Святійшого офіційний документ, який вказував, що Руська Православна Церква не має ніяких претензій і посягань на все майно нашої УПЦ. Ми маємо свій Священний Синод, який управляє Церквою. Але ми зберегли духовне, канонічне, молитовне єднання з Патріаршим омофором, через що зберігається єднання з Вселенським Православ’ям. Це має дуже важливе значення. Церква Христова — це не політична організація, яку можна відділити і роз’єднати на папері. Це є містичне тіло Христове, це — Боголюдський організм, який возглавляється Христом, живе та діє благодаттю Святого Духа. І так просто розірвати його на частини неможливо. Автокефалію Церква одержує за певних умов і за певними правилами, які вироблені були з Божою допомогою святими отцями. Велика біда наша в Україні, що політики (а більшість з них це люди, які не знають азів віри православної, євангельського вчення, церковних канонів) втрутилися у справи Церкви Христової і наробили такої великої біди, яку ми зараз переживаємо. Саме на них вина розколу в першу чергу і на тих лжепастирях, які не зуміли зберегти вірність Церкві.
— Неподалік Почаєва є Свято-Духівський скит. Місцеві жителі розповіли, що насельникам наприкінці 1980-х років за часів радянської влади довелося боронити монастир від напастей безбожної влади. Яка доля ченців?
— Гоніння, які почалися на початку 60-х років під впливом політики Микити Хрущова, торкнулися життя нашої Лаври. Із 150 чоловік братії залишилося 15 чоловік.

— А яка доля спіткала решту?
— Решту було відіслано в психлікарні, в тюрми, виписано і відправлено кого-куди. Серед живих наш старець о. Амвросій, який двічі відсидів за те, що не хотів покидати Лавру. Отець Димитрій сидів у психлікарні; преподобний о. Амфілохій, який нині причислений до лику святих, теж усе це пережив. Пройшов усю війну живим і зустрів Перемогу в Берліні батюшка архімандрит Сильвестр. По милості Божій, молитвами і трудами братії Господь не допустив, щоб святиня була осквернена.
Свято-Духівський скит був закритий у 1959 році і відкрився лише на початку 1990-х років. Там збудовано психлікарню, а в церкві були склади. Люди чули спів хору, Господь являв свої чудеса. Ще живі очевидці того, що трапилось під час закриття скита. Міський голова взяв ікону і розтрощив її зі словами: “Якщо є Бог, то нехай забере у мене найдорожче”. І не минуло й години, як принесли телеграму, що його єдина донька під час дослідів в лабораторії у Львові згоріла від виливу кислоти.

— Свого часу чернецтву довелося вести фізичну боротьбу, а сьогодні ваша братія хіба не веде духовну боротьбу за віру?
— Це справді так. І ця духовна боротьба ніколи не закінчується. Як каже святитель Іоанн Златоуст: якщо фізичні, політичні війни мають свій початок і свій кінець, і солдат у цій війні має місце відпочинку (перед боєм, після бою), то в духовному житті ця боротьба відбувається кожен день. А то й у кожну хвилину. Це повинно бути в житті кожного християнина, а в монашестві особливо. Монах називається Христовим воїном. Він озброюється духовно, молитвою, постом. Навіть одяг наш несе ознаки воїнства. Духовна війна сьогодення відображається і зовнішньо. У радянські часи ми не симпатизували ідеології тогочасної влади, не підтримували її, то тепер ми знову вороги народу, тому що живемо за канонами Церкви, живемо так, як вчить Церква, як вчать святі отці, як жили наші діди-прадіди, зберігаючи вірність Вселенському Православ’ю і тим канонам і правилам, які були стверджені Святими Отцями на Вселенських Соборах і закріплені ціною їх життя і крові. Сьогодні, зберігаючи вірність Вселенській Православній Церкві через молитовне єднання з Московським Патріархатом, знову ми на рідній землі серед нашого рідного народу оголошуємось “ворогами народу”! Хоча ми українці: ми молимося за наш народ, любимо землю, своїх матерів-батьків. Але найбільше любимо Бога, Його заповіді і Святу Церкву. Ми любов земну підпорядковуємо любові духовній. Але для націоналістичних, шовіністичних сил, які вороже настроєні до нас, це незрозуміло. Збуваються євангельські слова Христа, що прийде час, коли будуть вбивати вас і цим самим думати, що догоджають Богові. І ми дожили до цього часу… Це-людська гординя, справжній фанатизм, який потьмарює людський розум. Для них немає нічого святого, крім себе. Диявол у цьому відіграє свою роль: ділить народ, бо знає, що його не можна перемогти, якщо він стоїть в істині, в єдності з Богом і між собою, а роз’єднаний стає безсилим у боротьбі з силами зла.

— Які святині є на території Почаївської Лаври?
— На даний час Лавра має чотири великі святині. Це відбиток правої стопи Божої Матері, який вона залишила у 1240 році, з’явившись на цій горі. Зі стопи стікає цілюще джерело, яке істочає святу воду до наших днів, і люди черпають її для зцілення. Також в Успенському соборі, де стопа, на іконостасі в кіоті знаходиться чудотворна ікона Божої Матері, яка в середині ХVІ ст. була подарована грецьким митрополитом поміщиці Анні Гойській, вона в свою чергу передала її почаївським інокам. З того часу до наших днів ікона не перестає допомагати людям, зцілювати різні хвороби, укріпляти їх в духовному і земному житті. У нижньому храмі зберігаються мощі двох угодників Божих: преподобного Іова, ігумена Почаївського, і преподобного Амфілохія, новопрославленого чудотворця Почаївського. Ці угодники Божі жили в різні часи. Преподобний Іов був великим ревнителем і захисником Православ’я у першій половині ХVІІ століття, коли Церква Христова переживала напади з боку католицизму. А батюшка Амфілохій — це наш сучасник, який помер наприкінці ХХ століття. Ще серед братії Лаври є старці, які жили, спілкувалися, трудилися з отцем Амфілохієм. Ця людина була наділена даром зцілень. Під час свого життя батюшка силою своєї молитви, благодаттю Духа Святого, яку Господь дарував йому, зцілював всілякі хвороби. Він не перестає зцілювати і після своєї блаженної кончини: на могилці звершувалося багато чудес, і два роки тому рішенням Священного Синоду УПЦ Амфілохій був причислений до лику святих, а його мощі були підняті нетлінними. До святинь приїжджають люди з усього світу. Особливо з країн СНД, щоб черпати благодатну силу для свого спасіння.

— Буваючи у Почаєві, неможливо не звернути увагу на те, що сюди люди зазвичай приїжджають зі своїм великим горем, шукають порятунку на вичитках, соборуванні, сповіді і причасті. А що людина повинна робити сама, заради свого зцілення?
— Як вчить Євангеліє і святі отці, основна причина хвороб — це гріх. Тому, щоб одержати зцілення, яке людина з такою наснагою шукає, вона повинна в першу чергу потурбуватися про стан своєї душі, тобто зцілити свою душу від гріхів. Справді, через Таїнство Сповіді, Причастя, Соборування благодать Духа Святого зцілює наші духовні і фізичні хвороби.

— А що в миру людина повинна робити, щоб спастися?
— Християнство — це в першу чергу спосіб життя. Людина, яка вважає себе учнем Христовим, повинна у своєму житті керуватися Євангелієм: кожну свою думку, кожен життєвий крок узгоджувати з Євангельським вченням, заповідями Христовими. І лише тоді усе життя набирає свого істинного змісту і досягнення тієї мети, до якої покликана людина як людина. Людина в миру повинна знати Символ віри, Заповіді Божі, постійно читати Євангеліє, бути живим членом Церкви Христової, бо як поза Ноєвим ковчегом ніхто не спасся , так і поза Церквою немає спасіння.

— Що означає бути “ живим членом Церкви Христової”?
— Людина має бути в живому спілкуванні з Церквою: постійно відвідувати богослужіння, брати участь в ньому, в церковних таїнствах, через які Господь дає нам свою благодать. Нині сили зла зацікавлені у тому, щоб розслабити наші людські духовні сили, позбавити тих духовних цінностей, які лежали в основі життя нашого народу. І для християнина дуже важливо провести межу між Добром Божим (євангельським спасительним) і Злом. І боротьба з гріхом є обов’язок, до якого покликана кожна віруюча православна людина. Особливо в наш час.

— Отче Геронтію, в миру люди часто кажуть, що в душі мають Бога і цього достатньо. А як по-справжньому віруюча людина повинна проводити кожен день свого життя?
— За словами Христа Спасителя мати в душі Бога може лише той, хто виконує Його святі заповіді. Проснувшись зі сну, людина в першу чергу повинна перехрестити себе зі словами: ”Слава тобі, Боже наш, слава Тобі”, тобто подякувати Богу за те, що Господь сподобив людину прокинутися для нового дня задля її спасіння. Вона, вставши з ліжка, повинна положити три земних (чи поясних) поклони перед святими іконами, привести себе в порядок і в першу чергу, не беручись ні за яку справу, повинна взяти молитвослов і почитати вранішні молитви. За недостачею часу преподобний Серафим Саровський для мирян радив читати таке коротеньке правило: 3 рази ”Отче наш” з земними поклонами, 3 рази “Богородице Діво” і один раз Символ віри. Після цього бажано почитати слово Боже. Нормою є: кожного дня читати за порядком по одній главі з чотирьох євангелістів. Таким чином протягом трьох місяців прочитуються всі євангелісти. Також кожен день читати по дві глави діянь апостольських, закінчуючи Апокаліпсисом. Якщо читати постійно, то це не займає більше 15 хвилин часу. Від цього людина буде одержувати ту духовну підтримку — слово Боже, яка потрібна для нашого духовного укріплення в християнському житті. За традицією, християнин повинен освятити себе святинею: вкусивши натще серце просфори і святої води. Приступаючи до будь-якої справи, треба призивати ім’я Боже словами ”Господи, благослови” чи прочитати “Царю небесний”. Закінчуючи справу, треба подякувати Богу за допомогу молитвою “Достойно єсть” або “Слава тобі, Боже наш, слава Тобі”. Приступаючи до трапези, ми зобов’язані помолитися, бо за словами святого апостола наша їжа освячується словом Божим і молитвою, а після їжі подякувати за те, що Господь дав нам цей життєвий дар для підтримки тілесних сил.
Ще святі отці радять, виходячи з дому, перехрестити перед собою дорогу. Відправляючи дітей у школу, також перехрестити їх. Є неодноразові випадки в історії Церкви, коли батьки, чинячи так, рятували дітей від всяких лих. А ми знаємо, що в наші дні розповсюджений окультизм, магія, всяке зло, яке набирає силу, але проти молитви, проти хреста воно безсильне. Люди бояться, щоб їм щось там не підсипали, не підлили, але якщо людина буде жити по-християнськи, буде живим членом Церкви Христової, дотримуватись постів, постійно брати участь у Церковних Таїнствах, то ці сили зла проти людини безсильні: людина перебуває в благодаті Божій, біля неї є Ангел-хоронитель. І взагалі людина протягом дня повинна згадувати Бога і по можливості частіше призивати Його святе ім’я. Закінчуючи день, людина повинна знайти для себе 10-20 хвилин, щоб сісти і наодинці проаналізувати прожитий день, свої вчинки, звірити їх з Євангелією, зазирнути у свою совість: щось приховала, щось зробила не так, сокрушитися і приступити до вечірніх молитв з почуттям смирення, свого недостоїнства, просячи в Бога прощення за гріхи минулого дня і з вдячністю за Його благодіяння. У вечірніх молитвах ми беремо Боже благословення на ніч, яка може бути і останньою в нашому житті. Тому що ніч, сон — це є образ нашої смерті, образ нашого довгого сну перед вічним воскресінням. Перед самим відпочинком покласти три поклони: Господу, Матері Божій, Ангелу-хранителю, перехрестити ложе, можна перехрестити дім на чотири сторони, якщо є дітки, то обов’язково перехрестити дітей в ліжечку. До того ж, батьки обов’язково повинні ставити дітей з собою на молитву. Для дітей достатньо коротке правило молитв: “Отче наш”, “Богородице Діво” і Символ віри, які потрібно прочитати неспішно, з благоговінням і вдумливо. Є християнська традиція звечора читати коротке життя угодників Божих, пам’ять яких звершує в цей день Свята Церква. Адже сім’я — це є мала Церква, і від батьківського виховання, від атмосфери в сім’ї залежить майбутнє життя дітей.

— У Лаврі серед віруючих, паломників дуже багато дітей, зокрема дітей важкохворих, хоча малолітніх. За що вони несуть таке покарання?
— У Писанні сказано, що Господь карає до 3, 4 коліна за гріхи батьків. Діти часто можуть нести хрест свого роду. Для людей мирських, які далекі від Церкви, незрозуміло: як це невинний може страждати? Але мета нашого земного життя лежить не на землі і полягає не в земному щасті. Мета нашого життя — це єднання з Богом, у цьому і вічне блаженство Царства Небесного. Ми покликані до вічності. І якщо хвороби переносяться з вірою і відданістю волі Божій, без ремства, з вдячністю, то тоді хвороби, скорботи перетворюються на спасительний хрест: в “лєствіцу до небес”. Вони зберігають людину від якихось необдуманих вчинків, помилок життя. Хвороби у християнському розумінні це не якесь велике зло. Вони сприяють нашому духовному очищенню і спасінню безсмертної душі. А якщо людина починає ремствувати, проклинати Бога — це страшно, і тоді хвороби не тільки ускладнюють її життя, а й ведуть до вічної погибелі. За словами апостола Якова, Господь не посилає людині випробувань більше від її сил. І все ж доля кожної людини є незбагненними судьбами Божими. Дитина — це губка, яка вбирає в себе все, що бачить, що чує. І ми бачимо наслідки: нині діти втратили своє дитинство. Зараз мало дітей, в яких можна побачити дитину. У наші дні в малому віці знають те, про що раніше дізнавались у зрілому віці і що некорисно знати занадто рано. Вони гублять своє прекрасне дитинство. Вірніше, гублять їхнє дитинство. І найбільша вина в цьому — легковажність батьків, мала увага до своїх дітей і їхнього життя, і Церква Христова від цього застерігає. Людина повинна бадьоритися, бути тверезою і докласти максимум зусиль до того, щоб вберегти своїх дітей від впливу теле- і відеоапаратури, через які сили зла сіють спокуси.

— Сьогодні час важкий для життя, але спасенний для душі. Що людина має зробити, щоб спастися: частіше подавати милостиню?
— Матеріальний бік у спасінні людини не відіграє рішучої ролі. Бідність чи багатство — це ще не критерій спасіння чи погибелі людської душі. Все залежить від внутрішнього стану людини, того духовного багажу, який вона зуміє зібрати за своє земне життя. А спасіння можливе було в усі віки: Господь вчора, сьогодні і в усі віки то й же; благодать Божа та сама; Церква Христова та ж сама. Особливість лише в тому, що кожна історична епоха ставить перед християнином свої духовні задачі. Нові спокуси, які диявол постійно вигадує, хоча основна мета їх одна і та ж — відречись, зрадь Богу чи словом чи ділом. І в наш час злий дух особливо тонко діє, так що в його сіті часто потрапляють “вибрані”. Він зумів у свідомості сучасного суспільства спотворити духовні й моральні цінності. Такі святі поняття, як подружня вірність, цнотливість, смирення, згладжуються і спотворюються серед нашого, здавалося б, християнського народу. І особливо серед молоді. Тому для спасіння християнину в миру дуже важливо в наш час вміти дати правильну оцінку тому чи іншому духовному явищу і своєчасно застерегти себе, щоб не піддатися йому. А в цьому може допомогти лише Свята Православна Церква, і її вчення є для нас даним від Бога духовним маяком. Шляхи спасіння можуть бути різними: хтось спасається сімейним життям, а когось Господь кличе до іночеських подвигів. Та все ж основи і принципи спасіння в усі віки і на всіх шляхах були одинакові — вірність Богу, Його Святій Церкві і її вченню.

— Кажуть, що Україна — Богом обрана країна, якою свого часу був Ізраїль, і на нашу державу чекає великий достаток?
— Ми справді знаємо зі Старого Завіту, що Господь обирав певні народи, які відігравали особливу роль в історії всього людства. Так був обраний Ізраїль. Пізніше цю хоругву Богообрання перейняла Візантія, яка до свого зникнення несла істину Православ’я, стверджувала її. І тепер ми бачимо, що Господь справді вибрав слов’янський народ — святу Русь (не лише Україну), яка отримала особливий талант від Бога: святе Православ’я, істинну віру, що вкоренилися в кров і плоть наших дідів і прадідів, які передали її нам і з нею Боже благословення нашому народу і великі святині. Але якщо Господь дає свої дари, якусь обраність, то людина не повинна відокремлюватись: я кращий від усіх! Це ознака гордині, бундючності, недостоїнства. У святому Євангелії сказано, що Господь гордим противиться, а смиренним дає благодать. Якщо Господь дає дар, то зі смиренням, з вдячністю треба його прийняти, і зберігається він саме смиренням і свідомістю свого недостоїнства. Лише тоді Божий дар служить людині для спасіння. Ми не повинні себе виділяти, адже Церква Христова називається Вселенською або Соборною, бо вбирає в себе всі народи. Те, що нам Господь дав дар істинної віри, і те, що наша свята Русь (Україна, Росія, Білорусь) несе це Божественне світло, береже його — в цьому обраність нашого народу. І ми повинні зберегти його і донести до кінця.

— Чому ми сьогодні так живемо? Кажуть, що це як прокляття за часи влади безбожників, і все те окошилося на поколіннях. Як довго це триватиме?
— Безумовно, ті беззаконня богоборчества, які звершив наш народ, лягли як прокляття на нас. Ті поругані храми, святині позначилися на нашій історії. Спустошені людські душі, і ті сили зла, які знайшли такий благоприємний грунт серед нашого народу, — це теж наслідок епохи атеїстичної влади. Вибивши поняття Бога і навчивши жити без Бога, зрозуміло, цим самим позбавили нас благословення Божого. Поки люди не усвідомлять, що вони відійшли від справжнього джерела свого життя і щастя — Бога і не побачать в Ньому і в Його Законі основу людського життя — морального, фізичного, матеріального, то кращого життя не може бути. Якщо не буде покаяння, не буде покращення. А що таке покаяння? Це зміна свого життя і способу життя і спрямування його по волі свого Творця.
Великою нашою бідою є розкол у вірі. Це розірвана риза Христова, яка кровоточить. Поки є розкол в Україні, за словами Блаженнішого Митрополита Володимира, до тих пір печать Богооставленості лежить на нашій землі. Потрібно, щоб державні мужі залишили Церкву в спокої, займалися своїми справами, а ми в Церкві Христовій знайдемо спільну мові і прийдемо до злагоди.

— Яка ж кількість людей приймає сьогодні монашество?
— Звичайно, радянські часи підірвали духовний потенціал нашого боголюбивого народу. Починаючи десь з 1990-х років, почало відроджуватися чернецтво не лише у нашій Лаврі, а й у всій повноті УПЦ. Якщо наприкінці 80-х років у нашій Лаврі було 45 чоловік братії, то тепер — 80 чоловік монашествующих, а решта — послушники. Загальна кількість братії близько 200 чоловік. Приходить молодь. Багато іде душ, скалічених сучасним земним життям, особливо телебаченням, розпустою. Той духовний негативний заряд, який вони зібрали в мирському житті, відіграє немалу роль в духовному переродженні і зміні свого життя. Але, слава Богу, йдуть: Лавра живе, поповнюється, і у нас сьогодні майже немає вільних місць. До постригу в монашество підходимо дуже серйозно. Людина спочатку повинна пройти послушництво, іскус — це як мінімум 3 роки, а буває до 10 років і більше. Все залежить від людини і від її внутрішнього духовного стану, який бачить духівник.

— Лавра відома своєю доброчинною місією. Чи не втрачена ця традиція сьогодні?
— Наша Лавра і нині, як в усі минулі часи, виконуючи євангельську заповідь про милосердя, приймає бідних, безкоштовно харчує у силу своїх можливостей. Для паломників є странноприймальня. Кілька років поспіль опікуємося будинком-інтернатом у м. Цюрупінську (Херсонська обл..), де перебувають діти-інваліди без рук, без ніг. Організовуємо для них духовні концерти, до свят даруємо подарунки. Також Лавра через семінарію допомагає бідним людям, які живуть у Почаєві. А найбільше милосердя — це допомога людським душам: вислухати їх, дати пораду, втішити, підкріпити. Це для людини важливо. Адже духівникам потрібно не просто вислухати ті сльози і біди, а всю цю тяжкість гріхів перейняти на себе. Це — наш чернечий хрест…

Ольга Вільчинська

м. Вінниця

Доклад епископа Полтавского и Кременчугского Филиппа на II Всеукраинском съезде православной молодежи

Киев, 29–30 апреля 2004 г.

Ваше Высокопреосвященство! Ваше Преосвященство!
Всечестные отцы! Дорогие братья и сестры!
ХРИСТОС ВОСКРЕСЕ!

С чувством особенной пасхальной радости приветствую вас, досточтимые участники Всеукраинского молодежного форума! Радостно видеть тех, кому Господь судил жить в третьем тысячелетии, творить будущее, тех, кто сам является будущим.
Сейчас усилия православной молодежи направлены на донесение до сверстников Благой Вести, на воцерковление молодых людей, привлечение их к Церкви, в Церковь. Позвольте мне, по роду послушания постоянно общающемуся с молодежью, внести свой посильный вклад в названную благую работу.
Невольник — не богомольник, и «заставить» молодого человека прийти в храм — задача нереальная. А уж если в роли «заставляющего» (или, во всяком случае, «настоятельно рекомендующего») выступает сверстник, такой же молодой человек, можно быть уверенным в гарантированном отрицательном результате. Действительно, зачем человеку, прекрасно и комфортно живущему без Бога, Церкви и всего связанного с этим, идти в храм? К Богу? Что это ему даст?
Каждый из нас должен уметь дать ответ на такие вопросы. И, заметьте, не просто ответить в плане всем известной цитаты Соборного Послания Апостола Петра: «[будьте] всегда готовы всякому, требующему у вас отчета в вашем уповании, дать ответ с кротостью и благоговением» (I Пет. 3, 15), не вообще сухо изложить основы веры, главные пункты Никее-Цареградского исповедания. Тут нужно еще и показать (подчеркну, показать, а не рассказать), что дало христианство тебе лично.
«Так да светит свет ваш пред людьми, чтобы они видели ваши добрые дела и прославляли Отца вашего Небесного» (Мф. 5, 16), — слова, о которых многие из нас, хотя и помнят, но которые не торопятся выполнять. Почему?
Да потому, что просто агитировать, призывать, обличать и тому подобное невероятно легко. На это многие делают ставку. У нас есть прекраснейшие молодые полемисты, толковейшие молодые богословы, талантливейшие молодые проповедники, умнейшие молодые философы, гениальнейшие молодые веб-мастера… Но мало мы видим истинно благочестивых молодых людей! Просто благочестивых, без превосходной степени…
И, как результат: усилия в проповеди среди молодежи дают эффект намного меньший, чем могли бы. Почему? Да потому, что и не читавшие Нового Завета юноша или девушка резонно потребуют от зовущего их в Православие почти словами апостола Иакова: «Покажи веру твою от дел твоих» (см. Иак. 2, 18).
На этот вопрос, увы, не всем есть, что ответить…
Что толку в высоте полемики, если полемист не любит церковного богослужения? Какая польза в богословствовании, если в жизни «богослов» ничем не лучше иного язычника? Что даст самая прекрасная проповедь, если сам проповедник, например, гневлив, или невоздержан, или нецеломудрен? Для чего мудрствование философа, если за его возвышенными словами о трансцендентальном или имманентном, о Платоне и Плотине, об антропологии или эсхатологии стоит гордыня или жадность?
«Или вовсе не учи, или учи доброю жизнью. Иначе будешь одною рукою притягивать, а другою отталкивать», — свидетельствует святитель Григорий Богослов. «И если ты не имеешь дел, то… лучше бы молчать», — утверждает святитель Иоанн Златоуст. «Слово без жизни, несмотря на сильное и блестящее изложение его, служит только в отягощение слышащим», — говорит авва Исидор Пелусиот.
Итак, что же: оставить полемику и богословствование, проповедь и философию? Нет, конечно же! Только в обязательном порядке рассуждения и слова подтверждать собственным примером жизни.
И ведь нам есть что показать молодому человеку, только приходящему в храм. У нас есть опыт, о котором не стыдно рассказать. А главное — мы должны показать юноше или девушке Христа, Который уже «изобразился» в нас (см. Гал. 4, 19). Если же нет — то именно наше собственное совершенствование и должно стать главной заботой, ведь какая нам польза, если мы, заботясь об обращении всего мира, не приобретем ничего для души своей (см. Лк. 9, 25)? Еще раз подчеркну: юноша или девушка, приходящие в Церковь, должны не только найти друзей и подруг — в первую очередь они должны найти Христа!
«По тому узнают все, что вы Мои ученики, если будете иметь любовь между собою» (Мф. 13, 35), — утверждает Спаситель. И именно стяжание духовных даров, высший из которых — любовь, должно стать самым важным деланием для всякого молодого человека.
Большинство уже успело убедиться на примерах нашего недавнего прошлого, что грозные обличения инакомыслящих и громогласные проклятия в адрес атеистов малоэффективны. А слово, срастворенное любовью, действует чудесным образом, привлекая ко Христу значительно быстрее, чем даже можно представить.
Молодые люди не боятся идти к своим нецерковным сверстникам — идти к представителям различных молодежных направлений и движений, идти, чтобы говорить им о Христе, нести им ту любовь, которую дает Христос.
Но и здесь диавол успел всеять свои семена. И наряду с добрыми всходами в молодежном движении видны и плевелы. Надо сказать и о них.
Самой горькой ошибкой является стремление многих молодых людей проповедовать обособленно, в одиночку, не так, как другие, чуть ли не вопреки всем. Путешествуя по Интернету, читая православные электронные рассылки, я с болью вижу, что многие из молодых — хороших, добрых и верующих! — проповедников подчеркивают: «Я-де работаю не так, как другие! Я не принадлежу ко всяким там официальным организациям! Мне епископы да священники не указ! Я сам по себе!»
И сразу заметно, что в проповеди такого молодого христианина звучит лейтмотив: Вот какой я умный, начитанный, богослов, миссионер! А все остальные — так себе, серая масса. Заметьте, не Христос красной нитью проходит сквозь проповедь, а именно личность проповедника.
Да, многие официальные организации существуют только на бумаге. Да, есть священники, не привыкшие к работе с молодежью. Да, ошибки допускаются разными структурами. Но…
Но именно свидетельство любовью действенно. И, познакомившись с проповедником-революционером, человек многое узнает о Христе, при этом усвоив, что Церковь представляет собой совокупность группировок, немирных между собой, конкурирующих в области стяжания себе славы и создания себе имиджа и «имени», изолированных полусект. И неофит примет внешность церковную, внутри сразу став на позицию судьи всех и вся, грозного обличителя «теплохладных епископов» или «косных протоиереев».
Позиция судьи опасна, и опасна весьма! Любой представитель молодежного движения, строго судящий остальных за действительные или мнимые провинности, не занимает ли место Самого Бога, Который только Один и есть праведный Судия? И, по слову Писания, «кто ты, осуждающий чужого раба? Пред своим Господом стоит он или падает. И будет восставлен, ибо силен Бог восставить его» (Рим. 14, 4). И тот же Апостол добавляет в ином месте: «Посему, кто думает, что он стоит, берегись, чтобы не упасть» (I Кор. 10, 12).
Главная наша беда — в разобщенности усилий, в горделивом стремлении некоторых (даже дерзну сказать, довольно многих) прославиться, свести все миссионерство или весь опыт молодежного служения только к своему опыту — порой и узкому, и во многом ошибочному.
Потому призываю вас отвергнув гордыню и славолюбие, найти в себе волю к теснейшему сотрудничеству в молодежном движении, ведь все мы делаем одно дело. Пусть по-разному, но ведь каждый старается идти дорогой Христовой! Пусть разными методами и в разных формах, но все стремятся донести Благую Весть до наших братьев и сестер, которые еще не узнали Христа. Так что же нам делить?
Я уверен: выход состоит только в сознательном объединении усилий. Нужно забыть о своей исключительности (часто, увы, мнимой) и с любовью прийти к единству действий.
Тем более это важно, что и проблемы, стоящие перед нами, могут быть решены не одиночками, не выскочками, но объединенным и целенаправленным деланием разных людей и организаций.
И одной из таких проблем я бы хотел назвать защиту жизни. Сейчас в Украине медленно, но уверенно набирает обороты страшная машина пропаганды «свободы любви» со всеми следствиями такой свободы.
Школьники получают специфическое «образование», которое, по мнению многих ученых, «расширяет кругозор» детей и подростков до такой степени, что они утрачивают присущие юному возрасту стыд и целомудрие, рано узнают горечь греха и потому живут с изуродованной душой и глубокими ранами на сердце.
Вот — поле для нашей проповеди! Вот — место приложения сил молодежного движения! Вот — возможность действовать тем, кто жалуется на нереализованность гениальных планов и грандиозных проектов!
Мы должны приложить все усилия, чтобы найти формы проповеди чистоты и целомудрия в молодежной среде. И я предлагаю участникам форума подумать, как это лучше сделать. И первым действием должен стать личный пример. Мы должны суметь показать молодежи образцы чистого и непорочного жительства, верности в супружестве, избегания повода к греху и т. п. Иначе, боюсь, Украину ждет катастрофа. Ведь развращенный и распутный народ ничего доброго построить не сможет.
Другое важное направление молодежного служения, как мне кажется, — это воспитание уважения к церковной традиции.
Многие любят цитировать слова Апостола Павла: «Для Иудеев я был как Иудей, чтобы приобресть Иудеев; для подзаконных был как подзаконный, чтобы приобрести подзаконных; для чуждых закона — как чуждый закона, — не будучи чужд закона пред Богом, но подзаконен Христу, — чтобы приобресть чуждых закона; для немощных был как немощный, чтобы приобресть немощных. Для всех я сделался всем, чтобы спасти по крайней мере некоторых» (I Кор. 9, 20–22), — причем на последнее ставится ударение. Один из современных комментаторов замечает: «Павел был готов принять их стиль жизни, но признает, что никогда не был свободен от повиновения Богу» (Новая Женевская Учебная Библия). Другой же комментатор (протестант!) утверждает: «мы должны помнить, что речь здесь идет о культурных различиях, а не о доктринах или морали» (В. Макдональд). И каждый из нас, хотя и может посильно подражать Апостолу в том, чтобы для всех быть всем, не должен оставлять повиновения Богу и следования наставлениям Матери-Церкви.
В противном случае расцветут пышным цветом уже появившиеся кое-где ростки псевдоправославной духовности, найдут почву для деятельности и встретят благодарных почитателей лжестарцы, «чудотворцы» и «пророки последних времен».
Смирение — великая добродетель. А смирение перед мудростью Церкви — добродетель сугубая, и каждый из нас должен не просто воспитать ее в себе, но и постараться привить молодым людям, которые только приходят к Церкви.
Да, для молодого человека очень, как кажется, естественно протестовать и делать по-своему. Но это только кажется! На самом деле благоразумный сын или благочестивая дочь послушны плотским родителям. Благочестивые же и благоразумные чада Церкви послушны ей. А непослушание и следование своей воле еще никого не привели к доброму окончанию пути.
Страшно, когда внешне принадлежа Церкви, некоторые живут, мыслят вопреки ей, более того — выдают это за признак истинно духовной жизни, меру «свободы во Христе». И великая задача молодежного движения — воспитывать в юношах и девушках мудрость послушания Церкви, следования её традиции — Преданию, внимательного изучения святоотеческого наследия, и не только буквы его, но духа. Это не признак косности ума или лености души делать все самостоятельно, это — одно из проявлений подражания Христу, Который «смирил Себя, быв послушным даже до смерти» (Флп. 2, 8).
Возлюбленные о Господе владыки, отцы, братья и сестры! В светлые и светоносные дни Воскресения Христова от всей души поздравляю вас, собравшихся здесь во имя Господне, и молю Бога, чтобы Он даровал всем нам мир и единомыслие, друг ко другу любовь, послушание Святой Церкви и ревностное общее делание на общее благо!
ВОИСТИНУ ВОСКРЕСЕ ХРИСТОС!

— Владико, ви обрали складний духовний шлях священика, потім архієрея. Скажіть, що насамперед вплинуло на ваш вибір?
— Це, звичайно, вплив обставин життя, в яких я виріс і жив, і, найбільше, приклад моєї матері, яка навчила мене жити по-християнськи.
Ми з матір’ю і дідусем проживали в Києві, на Подолі, у двох кімнатах на першому поверсі будинку, де розташована Свято-Покровська церква. Дідусь був старостою цієї церкви. Мати любила приймати прочан, які приїжджали до Києва поклонитися його святиням. Рідко хто з них обминав нашу оселю, тому що вона всім давала притулок.

— У вас знаходили притулок десятки прочан. Напевно, їх треба було нагодувати?
— Так, звичайно. Мати годувала всіх наших гостей, і я іноді дивувався, звідки вона бере цю їжу, адже в ті часи з продуктами було дуже важко. Вона працювала нічним сторожем, а вдень випікала хліб в старовинній печі, яка була в нашому будинку, а потім його продавала. Ось так вона і заробляла гроші на життя.

— Тобто практично вона працювала на двох роботах, щоб мати можливість нагодувати і свою сім’ю, і тих, хто приїжджав до київських святинь і зупинявся у вас?
— Так, звичайно, це було важко. Важко було не тільки матері, але й мені, тому що не було де вчити уроки. Та я з цим мирився, а маму за її гостинність неодноразово викликали до КДБ і забороняли приймати паломників. Мовляв, кого ти приймаєш у себе? Там можуть бути і шпигуни, і вороги, ти наробиш біди для нашої країни. Нецензурно сварилися, погрожували, а вона прийде додому, поплаче, і все залишається по-старому.

— Владико, я знаю, що ви любили тоді відвідувати Києво-Печерську Лавру, молитися біля її святинь?
— Так, особливо я полюбив ранні Літургії. Бувало, ще темно, ще тільки небо починає сіріти, а я йду пішки берегом Дніпра з Подолу до Лаври, щоб потрапити на ранню Літургію. Ось тоді я, напевно, і навчився відчувати серцем красу природі і велич її Творця. І молитися…

— Скільки вам тоді було років?
— Мабуть, років п’ятнадцять.

— Ось ви — молодий п’ятнадцятирічний юнак, який живе в країні процвітаючого атеїзму, зранку ходите на ранні Літургії, молитеся. Ваші шкільні товариші, напевно, знали про це. Як вони ставилися до вас?
— Вони знали, що я живу під церквою, тому мене не обзивали “попом”. Хоча бувало всього.

— Одного разу в Києві я познайомився з жінкою, яка, взнавши, що я священик з Вінниці, просила передати від неї поклін митрополиту Макарію. Виявилося, що колись вона навчалася з вами в одному класі. Вона розповіла, що ви дуже добре вчилися і були глибоковіруючою людиною. А як, цікаво, ставились до вас шкільні педагоги?
— По-різному. Але не було такого, щоб хтось мене особливо переслідував за мою віру.
Повинен Вам чесно зізнатися, що я не завжди був таким учнем, якого можна було б ставити іншим за приклад. Міг іноді “викинути” щось. Наприклад, одного разу на шкільний іспит я під сорочкою приніс голубів і, коли вчитель відвернувся, випустив їх у клас. Звичайно, іспит було зірвано, а я був відрахований зі школи. Через тиждень рішення переглянули, але цей випадок мені ще довго пригадували.

— Владико, розкажіть про свої семінарські роки. Яка різниця між сьогоднішньою семінарією і та семінарією, в якій ви навчалися?
— Я навчався в Київській духовній семінарії, яка тоді знаходилася в приміщеннях Андріївської церкви. Щодо різниці між сучасною і тією семінарією, то я думаю, що вона є і полягає, насамперед, в тому, що в тодішній семінарії викладачами були вихідці зі знаменитих сімей київської професури — Глаголєвих, Георгієвських та інших. Це були люди, про яких нашим паломникам в Єрусалимі казали: “Навіщо Ви їдете сюди за порадою. Ви в себе в Києві маєте високодуховних священиків. Підіть до отця Глаголєва чи до отця Георгієвського — вони вам скажуть те саме, що і ми”. Під час війни ці священики врятували багатьох євреїв, тобто це були люди, які не жаліли для інших свого життя.

— Я розумію, що це були не тільки високоосвічені священики, але й глибоковіруючі християни?
— Саме так. Ми, учні семінарії, отримували велику насолоду, слухаючі їхні лекції, і ходили на них як на свято. І це не просто “високі” слова. Я думаю, що за рівнем знань стара семінарія стояла вище сучасної, адже нинішня тільки проходить процес становлення і формування традицій, порушених під час тривалого її закриття.

— Владико, ви, будемо казати, людина ще “того часу”. Скажіть, на вашу думку, що сталося з нашим народом (я маю на увазі не тільки українців, а й білорусів і росіян), що цей віруючий народ раптом почав знімати з храмів хрести і топтати все те, у що вірив?
— Я думаю, що головною причиною було те, що, на превеликий жаль, християнство в нас було часто лише показне, зовнішнє. Воно не було проникнуте внутрішнім духом. Тому й мали місце такі швидкі зміни.
Оскільки імператор в дореволюційній Росії ходив до церкви і підтримував релігію, цілком зрозуміло, що кожен чиновник цієї держави повинен був наслідувати його прикладу і ходити до церкви. Але це зовсім не значило, що він був віруючою людиною.
Я вважаю, що одним з негативних наслідків такого ставлення до віри є те, що в нас і сьогодні зберігається, на мою думку, ненормальне ставлення до причастя Святих Христових Таїн. Адже до революції, як ми знаємо, народ причащався переважно один раз на рік. Чому? Тоді всім пояснювали, що необхідно достойно готуватися до Св. Причастя — поститися, читати молитви, сповідатися, але не пояснювали одного: чому лише раз на рік? Як наслідок, народ втратив розуміння справжнього християнського життя, життя в Церкві. Церква для нього ставала все більш далекою і недосяжною і, я б сказав, чужою, до якої можна належати, але жити її життям лише один день на рік.

— Тобто можна говорити, що Церква до революції фактично перетворилася на звичайну державну інституцію?
— Так, на звичайну організацію, в якій кожен формально, “для галочки”, повинен був виконувати певні обов’язки.

— Владико, чи можна сказати, що народ, який знімав хрести у 1917, був атеїстичним народом, тобто що атеїстом він став ще до 1917-го року?
— Я думаю, що так, і з цього приводу хочу пригадати одного з найвідоміших у дореволюційній Росії адвокатів на прізвище Плєвако. Якось він брав участь у судовому процесі, на якому слухалася справа по вбивству людини. Вбивцю запитували про подробиці злочину, питали, що він робив у той день. І ось Плєвко поставив йому запитання, чи постився він тоді (а це була середа). На що підсудний з обуренням відповів: “А я що, по-вашому, не християнин, не віруючий?! Я м’яса по середах і п’ятницях не їм”… Я думаю, цим сказано все.

— Тобто, можна говорити, що царська Росія не змогла втілити в життя візантійську ідею симфонії Церкви і держави і в цьому смислі не змогла стати наступницею Візантійської імперії?
— Зараз нам важко судити, наскільки Візантійська імперія була проникнута християнським духом, і про такі речі важко говорити.
Наша біда полягає в тому, що ми звикли жити за вказівкою. Народ думав, що Православ’я — це обов’язково цар, і те, що робить цар, повинні робити всі. Цар молиться — і народ молиться. Цар не молиться – і всі перестали молитися. Ось в цьому, я вважаю, корінь потрясінь, які спіткали велику колись державу.

— Владико, давайте повернемося до вашої біографії. Ми вже знаємо, що ви навчалися у Київській духовній семінарії, закінчили її. Як потім склалася ваша доля? Чи хотіли ви одружитися?
— Ні. Я хотів прийняти целібат і поїхати в яку-небудь єпархію, де б мене рукоположили у священний сан. У Києві тоді був митрополит Іоанн, який майже не рукополагав, а тим більше тих, хто прийняв целібат, — тільки жонатих. Після того як він відмовився мене рукоположити, я поїхав до Ташкенту, але і звідти повернувся ні з чим. Мені потрібно було визначитися, що ж робити далі. І ось коли я був на цьому роздоріжжі, на моє ім’я надійшла телеграма від єпископа Філарета (Денисенка). Він тоді був ректором Московської духовної академії, і, оскільки знав мене раніше, запросив у Москву. Я поїхав, закінчив МДУ, поступив в аспірантуру. Під час мого навчання в аспірантурі я, в числі декількох студентів з Росії, був запрошений на навчання до екуменічного інституту в Босе (Швейцарія). Там навчався два роки.

— Владико, кілька слів про цей інститут.
— У цьому інституті навчалися представники різних християнських конфесій. Мета цього навчального закладу полягала в тому, щоб навчити християн жити разом, розуміти один одного.

— З огляду на те, що ви навчалися в такому закладі, я хочу запитати: екуменізм — це добре чи погано?
— Дивлячись, як його розуміти. Якщо його використовувати для блага Церкви, то можна зробити багато, зокрема у соціальній сфері. А якщо екуменізм використовувати для задоволення власних амбіцій представників якоїсь конфесії, то нічого доброго з цього не вийде. Що ми зараз і бачимо.

— Грузинська Церква виступила проти екуменізму і вийшла з Ради Церков. З чим це пов’язано і чи потрібно це було їй робити?
— Я думаю, що це був необхідний крок, тому що інакше у них назрівав розкол. Частина віруючих і частина єпископату була проти екуменізму і екуменічних зносин. Якби Патріарх Ілія не пішов на це, то сьогодні в Грузії було б дві Церкви.

— Владико, давайте знову повернемося до Києва. Про кого з відомих подвижників, з якими вам доводилось стикатися на своєму життєвому шляху, ви могли б розповісти.
— У мої часи в Лаврі жив праведник, який сьогодні прославлений в сонмі угодників Божих, — преподобний Кукша Одеський. Його знає вся Україна.

— Наскільки мені відомо, у вашому житті були зустрічі ще з однією праведною людиною — блаженною Ольгою. Розкажіть про неї.
— Вона виросла в багатій сім’ї, отримала гарну освіту — закінчила Інститут благородних дівиць. Ольга могла жити в добрі і достатку, але вирішила взяти на себе подвиг юродства і служити своїм життям Богу і людям. Над нею, звичайно, всі насміхалися, сміялися над її вбогим і неохайним одягом, над її незрозумілою поведінкою і не бачили за всім цим того духовного скарбу, який був в її серці.
Я познайомився з блаженною Ольгою за таких обставин. Це було після закінчення школи, коли потрібно було обирати свій подальший шлях, набувати професію. Моя тітка була психологом за фахом і мала мрію влаштувати мене на навчання до Ленінградської військової академії, щоб я вивчився на військового лікаря. Там у неї був знайомий ректор. Вона приїхала до Києва, щоб прийняти рішення стосовно моєї майбутньої професії. Ми поговорили, а наступного дня вона пішла зі мною до церкви, щоб подивитися, як я себе там почуваю. Я вже казав, що вона була гарним психологом. Тож повернувшись з церкви, тітка сказала моїй матері: „Знаєш, всі мої старання марні. Я нічого з ним не зможу зробити. Яким він був, таким і залишиться. Він помре в тій вірі, в яку вірить”.
Але для здійснення моєї мрії — вступу до семінарії — потрібна була рекомендація священика. А матушка одного з наших семінарських викладачів о. Глаголєва посварилася з моїм дідом, який був у їхньому храмі старостою. І ця матушка сказала мені: “Ти ніколи не вступиш до семінарії”. Я, звичайно, був у розпачі. І мама вирішила запитати про це у блаженної Ольги.
Прийшла вона до неї, а та у дворі сиділа і на запитання матері попросила у неї копійку. Мати дала 15 копійок. “Орел чи решка”, — питає Ольга. І сама відповідає: “Орел. Поступить. Іди і не хвилюйся, його приймуть”. Мати прийшла радісна і розповіла мені про це.
Далі Господь влаштував все, як казала матушка Ольга. Справа в тому, що в семінарії був викладач о. Сергій Афонський, відомий і заслужений священик, брат якого був єпископом на Алясці. Моя матір жила в одному будинку з Афонськими в голодні роки після війни. У Афонських було багато дітей, і їх нічим було годувати. Мати в той час працювала прибиральницею в хлібному магазині. Вона збирала крихти хліба, які падали з прилавку, а ввечері приносила їх додому і ділила на дві частини — одну для нас, другу для сусідів Афонських. Не дала дітям померти з голоду.
Ось цей протоієрей Сергій Афонський тоді викликав мене, попросив проспівати “Отче наш”, задав деякі запитання і запевнив, що при таких знаннях я неодмінно поступлю. І дійсно, я без проблем поступив до семінарії…
Я часто згадую блаженну Ольгу у зв’язку ось з яким випадком. У молоді роки я був босякуватий. Іду одного разу до Ольги, а в думках сварюся різними поганими словами. Підходжу ближче, а вона мене тими самими словами… Як же мені стало соромно. А вона мені сказала, що я буду єпископом, що поїду за океан. Бачу, що все збулося.
Одного разу йду Хрещатиком і бачу — стоїть Ольга. Як завжди, нечесана, неохайна, в брудному одязі, всі з неї сміються, глузують, а переді мною в той момент немов небо відкрилося. Я побачив праведність і святість.

— Владико, ви закінчили інститут в Швейцарії. Як склалася ваша подальша доля?
— Після Швейцарії я повернувся у Загорськ, звідки був направлений до Києва, де мене призначили ключарем кафедрального Володимирського собору.

— Як ви стали єпископом. Був, напевно, хтось, хто порекомендував саме вашу кандидатуру.
— Це був митрополит Никодим.

— Митрополит Никодим (Ротов)? Розкажіть, будь ласка, про цього єпископа. Наскільки мені відомо, це була високоосвічена і глибоковіруюча людина.
— Це була не тільки глибоковіруюча людина, але й людина великої сили волі, надзвичайно мужня і смілива. Він єдиний, хто міг підняти голос проти ЦК партії. Пам’ятаю, як одного разу мені довелося перекладати розмову митрополита Никодима з генеральним секретарем Всесвітньої Ради Церков. У нього був прекрасний перекладач Воскресенський з Москви, але в ті часи всі перекладачі працювали на певні органи, тому митрополит не захотів його взяти на цю розмову, а запросив мене. Це було якраз після Всесвітньої асамблеї, коли Якунін написав листа, що Руська Церква продає Православ’я, нічого не робить, щоб врятувати віру і віруючих. І на тій асамблеї всі напали на нас з шаленою критикою. Тому на зустрічі митрополита Никодима і генерального секретаря Поттера питання ставились дуже жорстко. Никодим відповідав чітко. Він говорив правду про радянську владу. Я тоді злякався. Я боявся тих слів, які я перекладав, тому що за них нас дуже просто могли в Сибір заслати чи взагалі розстріляти. Три години тривала ця розмова, і була вона настільки відвертою, що я більше ніколи такого не чув. Поттер виявився людиною благородною.

— Ви працювали в Женеві. Як сталося так, що ви стали єпископом Американським?
— Спочатку я став не Американським, а Канадським єпископом. Не знаю сам, як це сталося. Була делегація з Канади, яку я возив по СРСР в якості супроводжуючого. Очевидно, їм сподобалося, і вони написали листа з проханням.

— Тобто вас призначили у Канаду, а потім уже в Америку. Хто був там у вашій пастві?
— У своїй більшості це було вже третє-четверте покоління наших емігрантів, тобто майже справжні американці.

— Ви проповідували їм англійською мовою?
— Так.

— Цікаво, адже, наскільки мені відомо, ви не маєте спеціальної філологічної освіти. Де ви так добре вивчили англійську?
— Став щодня читати “Нью-Йорк Таймс” – так і вивчив. Люблю читати Діккенса в оригіналі.

— Владико, ви вже більше 30-ти років у єпископському сані. Скажіть, сьогодні ніби такий час, що можна ходити до храму, але частина людей все ж не відвідує церкву. Можливо, ви щось хотіли б сказати цим людям, для чого потрібно ходити до церкви?
— Для того щоб виконати своє призначення, щоб бути людиною, справжньою людиною, щоб бути корисним для сім’ї, для суспільства, релігія необхідна. Без релігії, без віри не може бути порядної людини. Якщо людина віруюча, то цією своєю вірою і святістю вона освячує не тільки своє буття, кожен крок і кожний свій вчинок, вона освячує і все, що її оточує. І інші люди відчувають цю благодать і, доторкаючись до неї, стають кращими.

— Ваш життєвий шлях не можна назвати легким, хоча й були за кордоном. З одного боку, на вас тиснули органи держбезпеки Радянського Союзу, ви були представником атеїстичної держави, з іншого боку — ви повинні були в будь-яких умовах залишатися єпископом і до кінця відповідати перед Богом за ввірену вам паству. Скажіть, ви ніколи не жаліли, що вибрали саме такий шлях?
— Ні. Я все сприймав з вдячністю.

Бесіду вів священик Володимир Яковина
Прес-служба Вінницької єпархії

Православне життя очима світських ЗМІ: 19 – 25 квітня
Сергій БАРШАЙ

Благодатний вогонь у науковому ракурсі. — Атеїстична апологетика. — Святиня Криворіжжя. — Тоталітарне тло сектантства.

Після відзначення великого християнського свята Пасхи ЗМІ відразу ж залишили цю тему. Як відголосок свята у тижневику “Зеркало недели” за 24.04.2004 р. вийшла стаття О. Пугача під назвою “Нужен ли физике Храм Гроба Господня?”. Тут автор розмірковує про взаємозв’язок науки і релігії в контексті одного чуда, що повторюється з року в рік у Єрусалимі, а саме сходженні Благодатного вогню у Велику Суботу.
“Вопрос о слиянии науки и религии возник не вчера. Он незримо стоял еще века назад, в эпоху формирования научной методологии. Но, как известно, не разрешен до сих пор. Сегодня очевидно, что ни о каком естественном слиянии и речи быть не может. Эти две формы общественного сознания ведут себя как несмешиваемые вода и масло. У каждой из них своя социальная ниша”, — такими словами починається матеріал.
“Ответ на вопрос заголовка статьи очевиден: конечно, нет. Физика как наука совершенно не нуждается в Библии. Зачем ей евангельские откровения? Она — сама евангелие современной науки. Так, по крайней мере, считает большинство ученых-физиков. Ссылаясь на поразительные достижения в исследовании структуры вещества на субатомном уровне, они утверждают, что физика способна в перспективе познать мир до самых его основ”.
Проте це не зовсім так. Як вважає автор, “в мире существует много явлений, за которые физики боятся браться, ибо не знают, с какого конца надо начинать. Эти так называемые аномальные явления в значительной своей части относятся к миру духовному. Одно из них с непоколебимой регулярностью и точностью на протяжении многих столетий происходит в Иерусалиме в печальную субботу, предшествующую православной Пасхе. В этот день в течение одного-двух часов после полудня под куполом Храма Гроба Господня, где уже собрались тысячи верующих, возникают яркие световые разряды, напоминающие мини-молнии. От центральной подкупольной точки эти сполохи спускаются по колоннам вниз и последовательно от центра к периферии зажигают свечи в руках у посетителей… Это явление широко отражено в Интернете, им интересуется весь мир.
Но, похоже, физики живут в другом мире, поскольку это явление пока их не заинтересовало. Налицо совершенно очевидный физический феномен, имеющий отношение к энергиям и огню”.
О. Пугач приходить до висновку, що “физике не может быть безразлично явление, где речь идет об излучении новой, вероятно, не электромагнитной природы. В свое время с загадочного потемнения фотопластинок в сейфе французского ученого А. Беккереля началась эпоха ядерной физики. Не начнется ли эпоха новой, неизвестной энергии с изучения свойств благодатного огня?”
Можна добавити, що, окрім чуда Благодатного вогню, сучасна Православна Церква має безліч інших явищ, які наука не може пояснити. І сьогодні немає наукового пояснення таким явищам, як мироточіння, оновлення ікони чи проявлення її на склі.

У наступному ж матеріалі зазначається, що “преувеличивать роль религии, при этом приуменьшая роль науки, — не стоит”. До цього закликає головний редактор журналу “Непоседа” А. Вороной з Харкова, лист якого під назвою “Кто удовлетворит потребности атеистов” опублікував тижневик “2000” за 23-29.04.2004 р. Захищаючи права сучасних атеїстів на самовираження (до останніх, очевидно, автор відносить і себе), А. Вороной не скупиться на досить відверті звинувачення на адресу Церкви. “…как следует из Библии, нет такого греха, который бы не отпустил вам Бог. Убейте вы одного человека, сто, тысячу, миллион, придите в церковь, покайтесь, и Бог вам все простит…
И если сегодня в Украине вдалбливают в головы религию, превращая народ в «послушных овечек», а государственные мужи крестятся перед телекамерами, то, значит, им это выгодно, ибо они желают править «вечно» и хотят, чтобы церковь помогала им. И если за годы независимости украинская нация деградировала, в интеллектуальном развитии вернулась на позиции Средневековья (с целителями, лечащими молитвами от всех болезней, как Иисус Христос, гадалками, магами, знахарями), если власть предержащие и духовенство доказывают, что церковь играет важную роль в построении державы, то, как гласит пословица, нельзя войти в одну и ту же реку дважды.
В XX — XXI веках ставка на религию, на церковь — анахронизм. Ведущие государства (в том числе и США) предпочитают ей фундаментальные исследования, научные разработки, создание новых технологий. А мы все цепляемся за «шаровары» и «святых».
“Непосєдовець”, у пориві “праведного” гніву на Церкву, чомусь поставив попутно їй у провину наявність ворожок, магів, знахарів, і зовсім незрозуміло, до чого „шаровари”, які “зайняли” почесне місце разом із святими.
У своєму атеїстично-полемічному запалі А. Вороной повторює безбожницьку аргументацію радянського періоду, тільки дещо перелицьовану на сучасний лад. Так, з приводу наявності на Українському радіо релігійних передач він заявляє таке: “Слово Божье должна проповедовать церковь в своих СМИ, на коммерческих и частных радио- и телеканалах, но никак не за счет державных массмедиа, ибо последние не ее «придаток». Зачем мне ежедневно в 10.45 в передаче «Православный календарь» Софии Тютюн слушать, какой «святой» сегодня родился, какие чудеса он творил, как верно он служил Богу и т. п. Что, в Украине сегодня только одно мировоззрение — религиозное?!”.
Чому ж правдолюбець так не обурюється з приводу того, що як у теле-, так і радіоефірі зараз засилля низькопробних передач, основу яких складають плітки, сумнівної якості музика або примітивний гумор? Адже, зрештою, зниження інтелектуального рівня наших медіапрограм сталося зовсім не через відповідне “бажання трудящих”, а з інших прагматичних причин. Чому його ображають лише передачі релігійного характеру?
Проте невдоволення дописувача вповні зрозуміле. У не такі вже далекі комуністичні часи, коли усі громадяни СРСР (як віруючі, так і невіруючі) формально були рівні перед законом, вітчизняний (державний!) ефір був, тим не менш, заповнений атеїстичними програмами. І ніхто у віруючих не цікавився, чи приємно їм у певний час слухати по радіо черговий безбожницький пасаж? І якщо А. Вороной не знає, навіщо йому слухати, “какой «святой» сегодня родился, какие чудеса он творил…”, то нехай не забуває, що Українське радіо працює не для нього одного. Слухачів же, які цікавляться такими темами, існує немало. А оскільки вони є платниками податків, то державне радіо, виходить, зобов’язане в даному випадку давати їм подібну інформацію.
Звичайно, атеїсти також мають право на свій інформаційний продукт. Проте сьогодні вони повинні усвідомити одну істину: атеїзм уже не є державною ідеологією! А тому проблему “кто удовлетворит потребности атеистов” мають вирішувати вони самі. І не треба намагатися її вирішувати шляхом заборони антиатеїстичних (тобто релігійних) програм.
На завершення хочеться зазначити А. Вороному, який задається питанням “почему это «каждый культурный человек» должен знать Библию, а не труды «Материализм и эмпириокритицизм» В. Ленина, «Диалектика природы» Ф. Энгельса, «Происхождение человека и половой отбор» Ч. Дарвина?”, що відомий вислів про “опіум для народу” належить не Леніну (як стверджує автор) а К. Марксу. Краще вчіть класиків, пане головний редактор! Тим більше якщо ви вважаєте, що їх має знати «каждый культурный человек».

Про Свято-Володимирську обитель, що діє в Кривому Розі, розповідається в “Робітничій газеті” за 21.04.2004 р. (стаття. О. Прасенка “Монах не покликання, а дитя Господнє”). Як розповідає журналіст, “за шість років існування монастиря через його стіни пройшли десятки бажаючих присвятити своє життя служінню Богові. Але залишилися на сьогодні лише… 18 представників різних прошарків нашого суспільства…
Погодьтеся, що в наш вік усіляких земних благ і захоплень не кожна молода людина “постриже” себе в монахи і повністю віддасться служінню божому. Хоча одні браття пішли в монастир від різних соціально-побутових проблем, інші — як діти Господні.
Режим монастиря досить непростий і створений за принципом послуху… Дисципліна тут жорстка. Піднімається братія, як говориться, ні світ ні зоря, і до глибокого вечора кожний монах несе свій хрест господнього послуху”.

Проблему сектантського засилля порушила О. Дьоміна в статті “Из огня да в полымя”, опублікованій у тижневику “2000” за 23-29.04.2004 р. “Последнее десятилетие ознаменовалось неорелигиозным бумом. Уставшие от воинствующего атеизма и измотанные в пути к светлому будущему, обнищавшие душой, многие украинцы (да и другие восточные славяне) кинулись искать выход у алтаря. Большинство нашли спасение в православных храмах, а некоторые попали прямехонько в… нетрадиционные религиозные общины”.
Як приклад, авторка розповідає про ситуацію в Нікополі Дніпропетровської області. “Несколько лет назад такая община обосновалось в никопольской школе. «Служения» проходили в актовом зале в вечернее время. Затем общину выдворили из школы. На этом настояли родители учеников: во время родительского собрания они стали свидетелями жутких молитв «верующих». Даже стены и длинные коридоры не смогли заглушить рев, доносившийся из актового зала.
Еще несколько общин облюбовали дворцы культуры, бывший кинотеатр. По просьбе жителей близлежащих домов часть из них уже выселены, некоторые пока остались…
Сколько их, потерпевших и настрадавшихся, «перемерявших» на себя то общину иеговистов, то кришнаитов, то пятидесятников? Не найдя отдушины нигде, они — в вечном поиске истины.
«Боже, куда я ходила! — говорит Инна, вырвавшаяся из пут сектантства. — Я искала Бога, а оказалась в каком-то омуте. Сейчас даже не верится, что я могла попасть под такое чудовищное влияние. Бросала дома мужа, брала детей и шла на «Служение». (Так как молитвы продолжались иногда целый день, голодные дети зачастую засыпали прямо на собраниях. — Авт.)…
Марина посещала общину несколько лет. «По слову пастыря я выполняла любую работу, — вспоминает она. — Кстати, работа не оплачивалась. Поверив пастырю, что «призвана служить Богу», я лишилась работы, бедствовала, даже голодала. Со временем поняла, что была нужна общине только преуспевающей».
«Меня в моей церкви предали анафеме, а точнее «предали сатане во измождение плоти» только потому, что я перестала платить «десятины», — это слова «сестры» Елизаветы.
Эти люди выжили, вырвались из липких пут и еще могут что-то сказать. А что скажут мертвые — те, кого проклял лжепастырь за неподчинение, или те, кто пожертвовал церкви свое имущество и умер от голода? Первейшей «заповедью» новых религиозных общин считается учение о финансах — обязательных «десятинах», пожертвованиях (от овощей и фруктов с приусадебных участков до золотых украшений, квартир, машин)”.
Не нужно забывать, что сектантская структура — не религиозная организация, привычная нам, — резюмує О. Дьоміна. — Она больше похожа на мафию или тоталитарную партию с железной дисциплиной и беспрекословным подчинением лидеру, который стремится к полной и единоличной власти глобального масштаба. Тоталитарные секты прибегают к обману и навязчивой пропаганде для привлечения новых членов, используют цензуру, прибегают к различным способам контроля над личностью, запугиванию и психологическому давлению”.

Божа Матір Волинська.
Православне життя очима світських ЗМІ: 26 квітня – 2 травня
Сергій БАРШАЙ
Холмська святиня. — “Соловецький” отаман. — Взаємовідносини хрещених і хрещеників.
Про одну з найвідоміших і найдревніших українських ікон — Холмську ікону Божої Матері написала газета “Україна молода” в номері за 29.04.2004 р. (матеріал Н. Романюк “Хранитель вічності”). У бесіді з реставратором Анатолієм Квасюком, який протягом кількох років займався відновленням цього раритету, журналістка знайомить читачів з непростою історією ікони “…Про неї він чув ще в студентські роки від професорки Людмили Міляєвої на лекціях з історії давнього українського мистецтва, хоч ніхто її і не бачив. Навіть віру втратили, що вона взагалі ще існує. Він і мріяти не міг, що колись доля подарує їм зустріч віч-на-віч, що його руки будуть рятувати її від варварства і невігластва й вдихатимуть нове життя, сантиметр за сантиметром знімаючи нашарування віків і фарб. Про такий подарунок він і мріяти не міг. Але це сталося. Спочатку вони «зустрічалися» таємно після роботи та у вихідні дні. Це тривало майже чотири роки. І тільки у 2000-му році він та люди, які довірили йому її таємницю, вирішили сказати світові про її існування. Світ ахнув!”.
Далі в матеріалі розповідається історія Холмської ікони, а також її складний шлях до свого другого народження. “Найстарішу ікону не лише України, а й Європи чотири роки переховували у реставраційній майстерні Волинського обласного краєзнавчого музею, і ніхто не проговорився, бо знали про це лише декілька людей, які усвідомлювали всю небезпеку оприлюднення цієї інформації. Адже за чудотворною іконою Холмської Богоматері полювали безрезультатно мистецтвознавці та поціновувачі старовини багатьох країн. Відтоді, як у роки війни вона зникла у Холмі, по слідах найстарішої пам’ятки сакрального мистецтва постійно йшли різні шукачі, й Україна могла втратити її назавжди.
Холмська чудотворна Ікона Божої Матері є однією з найвідоміших і найшанованіших у християнському світі. За переказами, ікона була написана святим Євангелістом Лукою. За одними джерелами, до Києва її привіз разом з іншими іконами князь Володимир, за іншими — ікона була у шлюбному посагу царівни Анни, нареченої князя, а вже він поставив образ у побудованому ним у 1001 році Богородичному соборі в Холмі.
Насправді, за літописними джерелами, близько 1223 року м. Холм відбудував князь Данило Галицький. Збудував він і величезний храм на високому пагорбі і прикрасив його іконами, серед яких був образ Богородиці. Іконі вже тоді приписували особливу благодать і чудотворну силу. Заступництвом Пресвятої Богородиці Холм був врятований від нашестя орд Батия в 1240 році”.
Сьогодні ця святиня знаходиться в Луцьку в Музеї волинської ікони, де нею опікується Анатолій Квасюк. Як пише газета, майстер “повернув святиню до другого життя. Тепер він працював з нею, не криючись. Власне, реставрація ще повністю не завершена, хоча основний шмат роботи вже зроблено…
А взагалі у запасниках Музею волинської ікони роботи ще не на одне десятиліття. Аби здоров’я було. Виставлено лише сто ікон, шістсот ще потребують реставрації. А всього 1500 експонатів”.

Про кошового отамана Петра Калнишевського, що закінчив своє життя у Соловецькому монастирі на Білому морі, розповідає В. Кульова у газеті “Хрещатик” за 30.04.2004 р. (стаття “Останній кошовий”). Приводом для публікації матеріалу стала недавно видана книга В. Грибовського “Кошовий отаман Петро Калнишевський”, презентована недавно в Музеї гетьманства на Подолі.
З історії відомо, що отамана було заслано на Соловки, де він провів багато років, а пізніше відмовився повертатися додому. На цьому моменті особливо акцентується увага й у статті. “Щодо місця перебування Калнишевського в засланні існує кілька версій. За однією жив він двадцять шість літ у земляній ямі без світла й повітря. Буцімто, коли імператор Олександр І побачив, де довелося сидіти вельможному арештантові (за деякими переказами “злочинець” мав чин генерала царської армії і щонайвищі монарші відзнаки), то вжахнувся й запитав в’язня, чим йому віддячити? На що той відповів, аби спорудили на островах тюрму для мучеників, щоб не жили вони в холодних і мокрих мішках. Певно, все-таки це легенда. Адже такі умови утримання політичних вигнанців заборонили за тридцять років до того, як туди потрапив кошовий отаман. У них жили анахорети-монахи, які наклали на себе епітимію. Документи ж свідчать, що Калнишевського тримали як знатного зловмисника. На його потреби уряд передбачав до карбованця на добу, тобто понад 360 карбованців на рік. На такий самий термін одному ченцеві виділяли дев’ять рублів, а простому в’язневі — від десяти до тридцяти. Калнишевський за понад двадцять літ тюрми навіть зумів заощадити значну суму, яку витратив на дорогі подарунки монастиреві. Скажімо, тільки оправа Євангелія, оздоблена сріблом і золотом, яку передав він Спасо-Преображенському собору, важила понад два пуди, а срібний хрест — понад тридцять фунтів. На Різдво, Великдень і Преображення Господнє Калнишевського виводили з келії. Певно, старий брав участь у богослужінні, бо поморські рибалки розповідали нащадкам, що бачили «козацького отамана», який говорив нечистою російською мовою. Мабуть, по-українськи.
Після звільнення опальний відмовився повертатися додому, залишившись при монастирі «ожидать с спокойным духом приближающегося конца жизни». Помер у листопаді 1803 року. Похований чернечою братією на подвір’ї Спасо-Преображенського собору при Успенській церкві».

Проблему взаємовідносин хрещених батьків і їхніх чад порушує Л. Гулько у матеріалі “Не даруйте хрещенику гроші” (“Голос України” за 29.04.2004 р.). “Є багато народних звичаїв, котрі регулюють обов’язки хрещених батьків перед хрещениками та взаємини кумів між собою. Про те, що з цього приводу думає Православна Церква, журналістка запитала настоятеля Свято-Михайлівського київського храму протоієрея Романа.
Священик коротко визначив обов’язки хрещених батьків: “бути хрещеними — і почесно, і відповідально. Ними можуть бути хрещені й православно віруючі чоловік і жінка, що знають Святе Письмо, основні молитви та відвідують церковні богослужіння. Вони повинні розуміти, що на все життя беруть відповідальність за дитину, зобов’язані виховувати її у православному дусі, молитися за неї, прилучати до церковних Таїнств…
Зв’язок між духовними батьками й хрещениками глибший, ніж із батьками за плоттю. Якщо дитина виросла невіруючою або темні сили заволоділи нею — гріх за це лежить на хрещених батьках. Значить, не ревно молилися, самі не були прикладом, мало приділяли уваги”.
На запитання “Що робити, якщо хрещеник росте у неблагополучній сім’ї?” священик відповів: “Щоб такі діти не стали на шлях, що веде до наркоманії, блуду, злочину, потрібно докласти зусиль. Головне — любіть хрещеника і робіть так, щоб він любив і довіряв вам. Обов’язково пояснюйте хрещеникам, що вони мають любити своїх рідних і прощати їм, навіть якщо ті випивають чи ведуть аморальний спосіб життя”.
Останній матеріал особливо цінний для світських читачів, тому що сьогодні дуже мало людей розуміє справжній смисл і місію хрещених батьків. Можливо, через подібні прості й доступні пояснення православних священиків, опубліковані в масових світських виданнях, народ буде більш серйозно і відповідально відноситися до цієї благородної і відповідальної справи.

Как-то известный православный богослов диакон Андрей Кураев высказал интересную мысль о том, что самым первым революционером в мире есть диавол. Именно этот антипод Творца не принял установленный Богом гармоничный порядок вещей, а провозгласил свой эгоистический лозунг: свобода от Бога и абсолютное своеволие. На протяжении истории провозглашённая противником Бога «свобода» пленяла многих. Но, к сожалению, не многие припоминают, что плата за все богоборческие свободы — это, как правило, человеческие жизни. Казалось бы, после ужасных революционных катастроф и трагедий человечество должно было извлечь уроки и не повторять трагических ошибок. Однако как бы мы ни старались называть себя высокоинтеллектуальной, развитой расой, мы продолжаем наступать на одни и те же грабли, наслаждаясь пьянящим духом свободы от морали и благопристойности…
Захлестнувшая Америку и Европу в шестидесятые годы сексуальная революция пошатнула вековые моральные устои общества, установив взамен их половую распущенность и бесстыдство. Кумиры молодежи, бросая вызов обществу, занимались сексом на многолюдных площадях перед фотокамерами. Выпустив джина из бутылки, мало кто из так называемых борцов за сексуальную свободу тогда задумывался над последствиями. Сладкий лозунг «Секс — это полный кайф» соблазнял и зазывал всех в мир безграничной «свободы», где нет запретов, традиционных устоев, не только религиозных, но и просто человеческих.
У нас в атеистическую эпоху сексуальную революцию на Западе старались обходить стороной. То ли из-за неосведомлённости, то ли из-за слишком уж интимного содержания. Когда же об этой проблеме спрашивали, мы все хором отвечали дежурными словами советской женщины: «В Советском Союзе секса нет». Однако скоро мы стали свидетелями противоположного — безграничного разгула пропаганды секса со всеми вытекающими отсюда последствиями.
С падением коммунизма (строя хоть и атеистического, но придерживающегося традиционных семейных принципов) стихия чувственной раскрепощённости глубоко пустила свои корни и в нашем обществе. И понятно почему. Ведь те нравственные критерии, которые регулировали отношения между людьми, оказались недостаточно прочными. Имея своим основанием лишь человеческую хрупкую «моральную норму», в них не было внутреннего религиозного стержня. А потому создавшийся вакуум скоро заполнился разрушительной силой половой распущенности.
Здесь нужно отметить, что в эпоху заката советской власти, когда произошёл всплеск пропаганды сексуальной вседозволенности, нас уверяли, что причина деградации, «десакрализации» половых отношений заключается в том, что их всё время подавляли. Однако же теперь, когда их не подавляют и говорят о них сплошь и рядом, без стыда и стеснения, проводят даже телечемпионаты Украины по стриптизу, они по-прежнему не возвращаются в сферу интимного и личного. Если бы проблема заключалась в подавлении секса, замалчивании, то с наступлением так называемой «свободы» проблема должна была разрешиться. Но, как видим, этого не случилось. А потому стоит сказать, что всё было как раз наоборот: секс из сферы морально-нравственных отношений стал переходить в сферу сугубо физиологическую, с катастрофическими последствиями, в первую очередь для института семьи. «У вас семейные проблемы? — Попробуйте поменять партнера!» Живя вот уже почти 20 лет в «демократическом» обществе, мы всё время слышим: «В половых отношениях нет ничего постыдного», «Секс — это кайф, который должен попробовать каждый», «Что естественно, то — небезобразно!»
Под этим, как правило, подразумеваются следующее. Первое — нет ничего постыдного в том, что человечество воспроизводит себя определённым способом и что способ этот сопряжён с удовольствием. Второе — то, что половые отношения, какие бы они ни были, совершенно не постыдны и в них нет ничего предосудительного.
Конечно, с первым утверждением можно согласиться. Ведь естественное желание жить и давать жизнь своему потомству свойственно всему существующему на земле. Тем более это свойственно человеку. Это же подтверждает и христианство, которое в отличие от других религий весьма одобрительно относится к телу, утверждая, что материя — это добро, что сам Бог однажды облёкся в человеческое тело и вознёс его до небес. И если кто-то говорит, что сексуальные отношения — зло, то христианство утверждает, что «брак честен и ложе не скверно».
Но вот второе утверждение, акцентирующее на том, что в половых отношениях нет ничего постыдного, именно в том контексте, в котором они воспринимаются сегодняшним секулярным миром, не имеет под собой никаких оснований. Сегодня широко распространено мнение о том, что, если половой инстинкт не получает необходимого удовлетворения, у человека возникают различные комплексы, неврозы и агрессивные состояния. Многие врачи-сексопатологи готовы без устали твердить о регулярности и интенсивности половых отношений до брака и вне него, утверждая, что чем больше вы занимаетесь сексом, тем здоровее вы выглядите. Однако же если вникнуть в реальное положение дел, в ту же статистику, то мы увидим противоположное. Возросшее в последние годы количество разводов, психических расстройств, сексуальных извращений и сексуального насилия служит доказательством того, что «сексуальная революция» не освободила, а обманула и поработила людей.
Писатель Джордж Хантеманн в своей книге «Восстание бесстыдных» описывает премьеру пьесы «Крысиная охота», поставленную в 1971 году на сцене Венского народного театра. На сцене — мусорная свалка со старым автомобилем посредине. Капот его открыт, а фары направлены прямо на зрителей. И вот на фоне этих декораций происходит случайная встреча женщины и мужчины, хобби которого — отстрел крыс. Хотя они никогда до этого не виделись и не знают даже имён друг друга, они вступают в половую связь на бочке из-под бензина. В финале на сцене появляются двое мужчин с ружьями и пристреливают обоих. Две «человеко-крысы» умирают на мусорной свалке. Эта пьеса показывает всю безнадёжность и отчаяние современного человека. Мир похож на мусорную кучу. Опустошенность. В наличии — лишь сексуальная похоть, в которой нет места любви.
Современная пропаганда похоти внушает нам, что наши желания так естественны и разумны и направлены на укрепление нашего здоровья, что сопротивление им — своего рода ненормальность, почти извращение. Афиша за афишей, фильм за фильмом, роман за романом пропагандируют это. А кто выступает против — именуются «религиозниками», лицемерами и ханжами.
Но даже если оставить христианство в стороне, с точки зрения элементарной логики это лишено смысла. Ведь как показывает суровая повседневность, всякая уступка всем нашим похотям не возвышает, а разрушает человека, ведёт к болезням, импотенции, ревности, лжи и всему тому, что никак не согласуется со здоровьем, весёлым нравом и пр. А потому, чтобы достичь счастья, нам необходимо быть как можно более воздержанными.
Сексуальная революция же вопреки логике и здравому смыслу день за днём омертвляет человеческие души. Кто жертвы «сексуального освобождения» современного человека? Прежде всего невинные дети, убитые во чреве матери. Статистика утверждает, что во время т. н. «прерываний беременности» ежегодно убивается около 60 млн. детей.
В оправдание идеологи сексреволюции доказывают, что зарождающаяся жизнь — ребёнок в утробе матери — еще не является человеком. Его можно вырезать как опухоль и даже не похоронить, а просто выбросить на мусорку с операционными отбросами. Чья-то поистине не человеческая, а злая демоническая сила внедрилась в общество и управляет им. Человек уже перестал не только чувствовать и сострадать, но и бороться за жизнь, спасать жизнь и любить её. Новая система ценностей позволяет отныне каждому если не убивать, то, по крайней мере, быть прямым соучастником убийства.
В 1991 году в связи с резким ростом числа абортов знаменитый французский генетик, профессор Жером Лежен в зале суда произнес речь в защиту невинных детей. Профессор начал своё свидетельство с описания процесса размножения человека. «Наука не сомневается, что жизнь человека начинается в момент оплодотворения. Жизнь каждого из нас имеет своё единственное начало. Это момент, когда вся генетическая информация, необходимая и достаточная, становится тем особенным человеческим индивидуумом, которого позже назовём Петром или Марией. Сейчас мы знаем и, думаю, это предположение признают все биологи, что после оплодотворения никакую новую информацию нельзя добавить. На каждом этапе своего развития эмбрион сохраняет свою индивидуальность и своё человечество. В момент оплодотворения мы имеем дело с человеком, так как информация, которая содержится в хромосомах, — это информация человека».
По просьбе суда профессор Лежен описал 8-недельный эмбрион. Он назвал его «мальчик с пальчик», «потому что человек на 8-й неделе жизни имеет размер маленького пальчика». Его можно закрыть в ладони. «Но когда бы я открыл ладонь, то увидел маленького человека, который имеет пальцы рук, ног, лицо, даже папиллярные линии, которые можно увидеть под микроскопом. Уже известно, мальчик это или девочка. Каждый из нас был когда-то «мальчиком с пальчиком» в утробе своей матери, в этом удивительном убежище, куда проникает только тёмный красный свет и где можно услышать только два звука: один сильный — медленные удары сердца матери, а второй очень быстрый и слабый — удары сердца ребёнка».
В конце процесса судья сказал: «Суд признаёт свидетельство профессора Лежена правдивым и утверждает, что человеческая жизнь начинается в момент зачатия».
В мире всё так устроено, что каждому здравомыслящему и цивилизованному человеку должны быть присущи моральные принципы, руководствуясь которыми он одни свои желания осуществляет, другие отвергает. Христианство даёт правильную оценку сегодняшним сексуальным отношениям. Оно, являясь удерживающим стержнем, раскрывает возникшую проблему, показывая, где находится её причина и корень. Грех извратил нормальные сексуальные отношения между людьми. Именно он стал причиной разделения единой духовно-физической любви мужчины и женщины. По его вине два полюса секса — любовь и похоть — безнадёжно смешались, и теперь лишь только в браке, в этом благословенном Богом союзе, возможно их прежнее гармоничное течение.
Идея «сексуальной свободы» охватывает всё новые и новые круги общества. Если мы соглашаемся с ней, то мы должны принять на себя ответственность и за все её последствия. Если же нет, то тот религиозный стержень, который регулирует нормальные половые отношения между людьми, должен стать для нас краеугольным камнем, на который мы должны опереться. В конечном же итоге выбор всегда остаётся за нами. Или мы поддадимся лестным зазываниям порока и станем его рабами, или всё же построим свою жизнь на высоких христианских принципах и станем свободными в подлинном смысле этого слова.

Улюблені у Господі Преосвященні архіпастирі, всечесні отці, дорогі брати і сестри — делегати ІІ з’їзду православної молоді України!

Христос Воскрес!

Дуже значимо, що сьогоднішня подія відбувається в період пасхальної радості, коли наші серця переповнені торжеством перемоги добра над злом, життя над смертю, бо молодість сама по собі є життєстверджуючою. Православна Церква завжди з особливою увагою ставилась до проблем молодого покоління, оскільки воно не тільки майбутнє, а й теперішнє нашого суспільства.
У минулі віки виховання та становлення людини як особистості проходило в Церкві, в учбових закладах та сім’ї. І саме сім’я, як мала церква, здатна була всіляко сприяти розвитку особистості в традиціях християнського благочестя. На жаль, сьогодні сім’я переживає глибоку кризу. Духовно-моральне оскудіння призвело до послаблення традиційних сімейних зв’язків. Сімейний союз інколи перетворюється в поле брані між подружжям, батьками та дітьми.
Молоді завжди були притаманні два провідні наміри — до навчання та до спілкування. Якщо сучасне суспільство в тій чи іншій мірі здатне керувати навчальним процесом юних громадян, то вільний час зараз все більше й більше потрапляє під контроль деструктивних асоціальних структур. Шоу-бізнес, випуски друкованої і відеопродукції, комп’ютерні програми, мережа «Інтернет» здебільш пропагують насильство, цинізм, вседозволеність, перетворюючи молоду людину в раба пристрастей, похотей та миттєвих бажань. У такому божевільному проводженні часу, як ніде, вдається задум знеособити людину, принизити в ньому Божественний образ та зробити його рабом гріха.
Щоб переломити ситуацію, необхідні зусилля всього нашого суспільства. Ми сподіваємось, що голос Церкви буде почутий і в школах будуть викладатися підвалини християнського виховання. Суспільство має усвідомлювати, що поза цим шляхом майбутнє українського народу уявляється примарним.
Беручи до уваги складність та важливість проблематики, пов’язаною з вихованням молоді, в цьому процесі повинні брати участь всі структури Української Православної Церкви. Але найтяжча складна робота лежить на парафіях та парафіяльних священиках. Саме вони повинні приділяти особливу увагу місіонерству серед молоді. По своїй природі молода людина діяльна, активна, і її потенціал повинен бути затребуваний.
Розглянути всі питання, що виникають перед православною молоддю, та визначити шляхи їх вирішення покликаний цей з’їзд. Хотілося б побажати всім, хто трудиться у молодіжному середовищі, благословенних успіхів. Впевнений, що відчайдушний подвижницький труд на ниві Христовій принесе свої плоди.
Бажаю ІІ Всеукраїнському з’їзду православної молоді успішної та плідної роботи!
Христос Воскрес!

Володимир СВИСТУН

За благословенням Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира з 29 квітня по 2 травня парафіяни Свято-Макаріївського храму Києва на чолі з його настоятелем протоієреєм Анатолієм Затовським звершили традиційну паломницьку подорож по місцях, пов’язаних з земним життям та стражданнями небесного покровителя цього храму. Цьогорічний «Хресний путь митрополита Макарія» вперше розпочався з Вільнюса, звідки священномученик востаннє відправився у своє кафедральне місто.
Доброю традицією Свято-Макаріївської парафії міста Києва стало щорічне проведення паломництва на місце мученицької кончини священномученика Макарія, митрополита Київського і всієї Русі, одного з покровителів нашої столиці, святителя, що не зрадив своєї віри й у 1497 році у Скригалові (на території сучасної Білорусії) прийняв смерть від перекопських татар.
Побувати у Вільно біля стін Свято-Троїцького монастиря, настоятелем якого був свого часу святитель Макарій, та інших визначних місцях було давньою мрією багатьох. Цього разу вперше після кількох десятиліть віруючі з України мали змогу потрапити до Вільнюса та помолитись біля відомих святинь, пов’язаних з життям київського святителя.
Паломницька подорож розпочалась увечері 29 квітня читанням акафіста священномученику Макарію. Віруючі попросили небесного покровителя молитовно супроводжувати їх у дорозі. Близько 19 години автобусом 50 прочан — переважно парафіян Свято-Макаріївського храму — вирушили з Києва до Вільно (теперішнього Вільнюсу — столиці Литви).
П’ятнадцятигодинний переїзд та перетин двох кордонів не зменшив ентузіазму у паломників, усі знаходились у молитовному чеканні зустрічі зі святинями.
Зустріч з віленськими святинями
При вході у старе місто за в’їздною брамою на паломників чекала перша несподіванка — вхід у старе Вільно пройшов під баштою, де нині міститься чудотворний образ Божої Матері «Остробрамської», яка милостиво споглядала з дорогоцінного кіоту на прочан з України. Невимовна духовна краса давньої православної святині мимоволі змусила кожного інтуїтивно обернутись, підняти свій погляд угору та вознести туди свої молитви.
Першим місцем зупинки став Свято-Духівський монастир — віковічний форпост Православ’я на території сучасної Литви, який і сьогодні є духовно-просвітницьким центром країни. Обитель бере початок від храму, збудованого у 1597 році стараннями сестер Волович — представниць вищих прошарків тодішнього суспільства, що мали шлюб з брестським і смоленським воєводами. Вони розпочали будівництво величної православної святині якраз у той час, коли це було заборонено. Згодом у новий монастир перейшло відоме Віленське братство. Це залишило неабиякий слід в історії полемічної боротьби з унією та католицизмом. У Свято-Духовому соборі паломники приклались до мощей перших Віленських мучеників Антонія, Євстафія та Іоанна. Затим спустились у печерний храм, у котрому раніше знаходились їхні мощі, а нині міститься усипальниця митрополита Віленського і Литовського Йосифа (Семашко).
Цей ієрарх зробив дуже багато для повернення місцевого населення з унії до Православ’я. Його стараннями у 1826 році над мощами мучеників була розширена попередня невеличка усипальниця. Існує думка, що православні не хотіли особливо обнародувати місце перебування мощей мучеників. Більше того, у 1662 році вони були заховані тодішнім намісником обителі Йосифом Тукальським (згодом став митрополитом у Києві) у склепі, і тільки ікона, спеціально поставлена в іконостасі, свідчила про їх підземне розташування.
Митрополит Йосиф просив, щоб йому не ставили ніякого надмогильного пам’ятника чи нагробка, лишень поховали під мощами мучеників. Виконуючи волю покійного, на надгробку митрополита не зробили ніякого напису. Тільки у верхньому храмі, де зараз знаходяться мученики, з протилежної сторони хреста є невеличкий портрет, написаний невідомим художником.
У печерному храмі святі Антоній, Євстафій та Іоанн спочивали до 1997 року — часу святкування 400-ліття заснування Свято-Духівського монастиря і 650-ліття від їх мученицької смерті. В той час у Вільнюс приїхав Святіший Патріарх Алексій та багато почесних гостей, й у липні 1997 року мощі винесли наверх.
Гідом для наших паломників стала О.Л. Янушкявічене — провідний спеціаліст у галузі православної педагогіки у країнах СНД, котра являється автором перших посібників й методичних розробок курсу «Православної культури» для загальноосвітніх шкіл. Зустріч з нею викликала жвавий інтерес у прочан з Свято-Макаріївського храму, адже значна частина його парафіян є членами Київського педагогічного товариства, заснованого й очолюваного протоієреєм Анатолієм Затовським, й давно знайома з працями визначного православного освітянина. Ольга Леонідівна розповіла прочанам історію розвитку храмобудівництва часів митрополита Макарія, яка пов’язана з історією Православ’я на землях Литви, адже ні для кого не секрет, що першою кам’яною святинею Вільнюса був саме православний храм.
Витоки Православ’я в Литовсько-Руській державі
Зростання ж самого Вільно як столиці розпочалося з доби Литовсько-Руської держави, коли, прагнучи захиститись від монголо-татарського іга, до Литовсько-Руської держави приєднувались удільні князівства колишньої Київської Русі. Це сталося не через завоювання якихось мужніх литовських князів, які їх підкорювали силою зброї, а добровільно. Тут можна було спокійно зберігати свою віру та нормально жити.
Важливий етап православної культури в Литві розпочався в період, коли багато литовських князів з політичних переконань одружувались на руських княжнах. Зокрема таким був віленський князь Ольгерд, одружений на Марії Ярославні. Існує версія, що Ольгерд був навіть таємно похрещений, оскільки вітебські князі (з їхнього дому походила Марія) були доволі гордими, і віддати за нехриста свою сестру не дозволили б. Коли Марія появилась у Вільно, то привезла з собою духівника отця Нестора, який розповідав місцевим язичникам про Христа. Завдяки його проповіді увірувало досить багато людей, але найактивнішими були троє приближених князя, що у хрещенні отримали імена Антоній, Євстафій та Іоанн. Вони стали прикладом віри та благочестя для місцевих язичників і багатьох жителів навернули до християнства. За наклепом місцевих жерців вони були замучені Ольгердом.
Існує гіпотеза, що перед смертю князь Ольгерд покаявся та таємно прийняв схиму. Тож, коли йому справляли язичницькі похорони, спалили зовсім іншу людину. Інше передання говорить, що тіло поховали по-поганськи, а серце за заповітом вирізали й поклали під сходами православного кафедрального Пречистенського собору.
Литва довго відрізнялась своєю віротерпимістю, поки у 1386 році з князем Ягайлом сюди не прийшло католицтво. Коли б литовський правитель женився на дочці князя Димитрія Донського, як він хотів спочатку, могло трапитись так, що виникла б могутня Русько-Литовська держава. Та Ягайло одружився на польській князівні Ядвізі. З її приїздом розпочалась експансія католицизму, причому у жорстокій формі — воно стало вводитись репресіями. Справжній удар по Православ’ю був нанесений з пришестям унії. У той час більшість православних храмів була віддана греко-католикам.
В обителі святителя
Живим прикладом згубної діяльності уніатів є сьогодні Свято-Троїцький монастир — місце служіння та чернечих подвигів священномученика Макарія. Саме туди в першу чергу направились паломники з України.
Троїцький собор було зведено як православну святиню ще задовго до заснування Свято-Духівського монастиря. Виник він на місці загибелі віленських мучеників (там стояв дуб, на котрому їх повісили). Згодом там виник Свято-Троїцький монастир, який протягом декількох століть був центром Православ’я у столиці Литовського князівства. Навколо обителі зорганізувалось Віленське братство, яке спочатку називалось Свято-Троїцьким, а в обителі регулярно звершувались братські служби.
У другій половині XV ст. в обителі простим ченцем почав подвизатись святий Макарій. Вже у ті часи він був прикладом молитви й доброчинності, а найголовніше — твердого стояння у Православ’ї. Ставши архімандритом, святий Макарій мав особливий вплив на правлячий дім Русько-Литовської держави, він проявив себе ревним захисником «грецької віри». У часи архіпастирського служіння Свято-Троїцький монастир був резиденцією владики.
Після 1596 року монастир був насильно переведений в унію й поступово занепав. З приєднанням Віленської уніатської єпархії до Православної Церкви (у 1839 році) він став відновлюватись за кошти, зібрані по всій Російській імперії.
На жаль, сьогодні обитель знову передана владою в руки уніатів. Ця історія має зовсім непривабливе забарвлення. Орден базиліан, який розмістився тут, усіляко намагається задекларувати свою віру як «справжню українську». Базиліани на кожному кроці прагнуть сказати, що є щирими українцями і сповідують «домінуюче у нашому народі віросповідання».
Хитра політика уніатів зустрічає нас відразу біля входу в соборний храм обителі. Поряд з місцем, де стояв дуб, — місцем страти святих віленських мучеників — знаходимо табличку: «У соборі Святої Трійці 13 років свого подвижницького життя провів святий Йосафат Кунцевич, апостол єдності церков. Загинув мученицькою смертю року Божого 1623-го». Табличка розміщена поряд з пам’ятною дошкою, встановленою на 150 років раніше, і напис на ній свідчить про загибель мучеників. Ні дошку, ні фрески, які розповідають про віковічність Православ’я на цьому місці, ніхто й не збирається реставрувати, лишень уважний відвідувач може звернути на них увагу: «В бывшей здесь дубовой роще в половине XIV века приняли мученическую кончину за православную христианскую веру сии святии мученики литовские, виленские чудотворцы Антоний, Иоанн и Евстафий». Нескорений православний монумент при всьому бажанні нових господарів не хоче піддаватись нищівному плину часу? Всередині православної святині знаходимо «мерзоту та запустіння». Хоча й пройшло майже 15 років з моменту передання монастиря греко-католицьким ченцям, у добрих традиціях свого володіння православним майном вони спромоглися лишень поставити ліса. Як зовні, так і всередині, святиня своїми поруйнованими стінами крає серце кожного віруючого.
Мабуть, жоден із прочан, поглядаючи на обитель, ніяк не погодився б з тим, що уніатство — це «наша справжня віра». Шкода, що у радянські часи багато людей забуло, до якої Церкви належали їхні предки. Сьогодні часто етнічні українці вказують, що якщо при храмі існує українська школа, то це неодмінно наше. Вони туди приходять і стають несвідомо уніатами, хоча це чистої води обман.
Відомо, що на окраїні міста є одна уніатська церква, котра була такою з дня свого заснування. До недавнього часу вона була закритою. Природно було б греко-католикам реставрувати саме її, але вони прагнули забрати той храм, який для православних є найбільш дорогим, оскільки на цьому місці постраждали мученики й подвизався наш святитель.
У Свято-Троїцькій святині православними паломниками з Києва був відслужений короткий молебень на честь святителя й проспіване на його честь величання. Протоієрей Анатолій Затовський звернувся до віруючих зі словом, у якому наголосив на важливості відвідин місця подвигу нашого святителя й богословськи осмислив різноманітні парадокси історії, котрі буває важко усвідомити людському розуму. Одним із наочних прикладів сьогодення став Свято-Троїцький собор. Священик закликав віруючих молитовно покластись на Божу волю, оскільки Господнє провидіння, яке часто є незрозумілим земним людям, завжди направлене для блага усього людського роду.
У другій половині дня прочани ознайомились з іншими віковічними святинями старого міста — Свято-Микільським собором та храмом Святої Параскеви-П’ятниці, в яких також молився священномученик.
Увечері в Свято-Духівському монастирі за участю київських священнослужителів та монастирської братії було відслужено всенічну, на котрій паломники з України мали можливість приступити до таїнства Сповіді.
Святиня, що поєднала два народи
На другий день паломництва, 30 квітня, віруючі, ще раз відвідали Свято-Троїцьку обитель й вирушили на Божественну літургію у православний кафедральний храм Литви — вільнюський Пречистенський собор.
Пречистенський храм знаходиться поблизу руїн замку Ольгерда, що виходив безпосередньо на набережну річки Вілійки. Коли нещодавно розпочали дослідження стін святині, то дійшли висновку, що віленська кафедра є ровесником башти Гедиміна — символу Литви, збудованої у середині XIV ст. Храм також пережив багато лихоліть, й часто переходив з рук у руки. Дійшло до того, що у напівзруйнованому соборі, проданому у середині ХІХ ст. уніатським єпископом Віленському університету, навіть не рахуючись з вівтарною частиною, зробили анатомічний театр (препарували трупи).
Наруга закінчилась після того, як храм у черговий раз повернули православним. У той час по всій Російській імперії були зібрані чималі кошти на ремонт місцевих святинь. На Віленську кафедру перечислили багато пожертвувань, у тому числі й від царя Олександра II, який подарував сюди ікону Почаївської Богородиці. Пречистенський прихід відвідував також Іоанн Кронштадський.
Кафедральний собор пов’язаний з земним життям київського святителя. Саме там отець Макарій був зведений у сан єпископа, а згодом і митрополита Київського і всієї Русі. З цим храмом перед початком хресного шляху тісно пов’язаний останній етап діяльності святителя. Київський священномученик залишив у пам’яті православних литовців глибокий слід, адже саме в період його недовгого перебування на віленській кафедрі Православній Церкві були повернуті її соборноправні начала. Митрополит силою власного впливу та авторитету відібрав у Великого Князя право «патронату» (роздачі на свій розсуд єпископій і парафій священикам та часто зовсім недостойним людям) і добився від латинян належного ставлення до «грецької віри». У соборі до сьогоднішнього дня існує приділ на честь священномученика.
Протоієрей Анатолій Затовський у співслужінні київського духовенства та клірика собору протоієрея Діонісія Лукошявічюса відправив на престолі з ім’ям святителя Божественну літургію. Богослужіння прикрашав спів місцевого архієрейського хору і прекрасного квартету киян. Згодом від віруючих України в дарунок православній Литві була урочисто передана ікона з часточкою мощей святителя Макарія. Дорогоцінний подарунок викликав духовне піднесення серед вірних. У подячному слові отець Діонісій зазначив, що ця святиня не тільки піднесе шанування пам’яті митрополита Макарія у литовській столиці — вона є живим свідченням єдності віруючих колишньої обширної Київської митрополії і, незважаючи на сучасні політичні поділи, стирає поміж нашими народами будь-які кордони.
Після закінчення богослужіння відбулось та спілкування з вихованцями недільної школи.
Ще раз завітавши до Свято-Духівської обителі, паломницька група покинула Вільнюс й вирушила до місця мученицької кончини святителя у село Скригалов, що знаходиться у Гродненській області на території сучасної Білорусі.
На Білоруській землі
У зв’язку з затримкою митних перевірок прочани прибули у Скригалов близько півночі, але, незважаючи на пізній час, українців радо зустріли місцеві жителі.
Сучасний Скригалов є типовим селом білоруської глибинки. У ньому мешкає понад тисячу жителів, переважно — люди старшого покоління. Значна частина будинків пустує. Проте, незважаючи на всі негаразди, у селі успішно діють колгосп, школа та дільнична лікарня.
Скригалов може похвалитись своїм славним минулим. Перші згадки про поселення відносяться до часів Київської Русі, та вже ніхто з тутешніх не може пригадати його попередню назву. Нове найменування поселенню дала подія, пов’язана з мученицьким подвигом священномученика Макарія.
Цікаво, що саме від місцевих старожилів сучасним дослідникам вдалося дізнатися про останні часи земного життя святителя, розповідь про які передається тут з покоління у покоління. Відомо, що митрополит-мученик у 1497 році, переймаючись долею храму Софії-Премудрості Божої й інших напівзруйнованих київських святинь, вирушив з Вільно до Києва. В той час у святителя, який користувався у столиці Литовського князівства неабияким авторитетом, було багато ворогів. Саме вони постарались до перекопських татар донести звістку про значні кошти, зібрані для відновлення храмів нововисвяченим київським першоієрархом. Недруги вийшли назустріч митрополиту.
Святитель, зупинившись у містечку над Прип’яттю, вирішив відслужити Божественну літургію. Під час богослужіння сповістили про наближення ворога. Святитель наказав віруючим рятуватися, а сам залишився у порожньому храмі звершувати Євхаристію. Невірні застали у церкві одного Макарія. За іншою версією, він з хрестом у руках гордо вийшов назустріч ворогам і грізно осудив їх. Бусурмани відтяли голову, над якою хотіли згодом вчинити наругу. Та на очах у татар її поглинула земля. Ця подія й дала назву місцевому поселенню — Скри голов (скрита голова).
Про знайдення мощей святого у місцевих старожилів залишились різні розповіді. Одні вважають, що обезглавлене тіло було розіп’яте на хресті, який по Прип’яті й Дніпру дійшов до Києва. Інші вказують, що місцеві селяни, котрі восени повернулись до рідного поселення, відшукали останки священномученика у тутешньому болоті, а в Києві була віднайдена тільки чесна глава, яка була й прилучена до тіла. Мощі святого, які сьогодні перебувають у столиці, позбавлені правиці. Очевидно, помираючи, він міцно зажав у руці святу Чашу або хрест, тому її і відрубали. Трагедія трапилась 14 травня 1497 року.
Хресний путь київського святителя глибоко закарбувався у пам’яті місцевих жителів, про що паломники мали змогу переконатися вже з перших хвилин зустрічі. На честь мучеництва митрополита Макарія викладачами і учнями місцевої школи була складена захоплююча баллада, яка у віршованій формі розповідає про останні героїчні події його земного існування. З глибоким відчуттям усієї трагічності моменту скорботна оповідь, процитована тутешньою парафіянкою, зворушила кожного прочанина з України.
У середині ХІХ століття тут був збудований храм на честь священномученика, поблизу котрого у 1868 році звели величну кам’яну каплицю, де стояла ікона з зображенням святого.
Вісімдесятирічна жителька Скригалова Тетяна Кажан пам’ятає, як на престольне свято, 14 травня, щороку приїжджали у село тисячі віруючих з Вільнюса, Мінська, Києва, Гомеля та всієї округи. У храмі відбувалось урочисте богослужіння, після чого багатотисячний натовп хресним ходом рухався на місце загибелі мученика.
На жаль, добра традиція перервалась з приходом Радянської влади на терени Західної Білорусії. У 1939 році каплиця була знівечена, а храм перероблено під клуб. Місцевого священика з сім’єю репресували.
Тільки на початку 1990-х років святиню повернули віруючим, а у минулому році стараннями заможного вихідця з села реставровано каплицю, написано нову ікону святого та відновлено різний кіот. Залишилась ще одна нелегка справа — відновлення релігійної свідомості у місцевих парафіян. Прикро, що на недільні богослужіння збирається 10–15 чоловік, а на Пасху прийшло ледве півсотні.
Зранку 1 травня у місцевій Свято-Макаріївській церкві було відслужено Божественну літургію. Справжнім свідченням Православ’я став хресний хід, звершений після богослужіння до місця мученицької кончини святого. Воно знаходиться за декілька кілометрів від сучасного Скригалова на березі річки Прип’ять, де було розташоване древнє містечко. Протягом усього хресного ходу священнослужителі звіщали тутешнім жителям радісну звістку про Христове Воскресіння, а тим, хто у відповідь спромігся промовити «Воістину Воскрес», дарували акафістники з житієм покровителя їхнього села. Декому з молодих навіть приходилось розповідати про походження назви їхнього поселення. Мабуть, тому до краю села хресний хід поповнився декількома новими людьми. Вони не приховували своєї вдячності українським паломникам, які щороку прибувають у їхню глибинку, оскільки свято шанують їх спільного небесного покровителя.
Біля обіду прочани дійшли до двохсотлітньої стели на березі старого русла Прип’яті, що увіковічнює хресний подвиг святителя. На місці загибелі київським духовенством та місцевим настоятелем протоієреєм Даниїлом Липським було відслужено молебень з акафістом владиці Макарію, митрополиту Київському та всієї Русі, який поклав життя своє за віру й показав приклад безстрашного сповідання Святого Православ’я.
Після завершення урочистостей паломники, попрощавшись з місцевими парафіянами, вирушили до України.
Безумовно, ця знаменна поїздка, що дала можливість багатьом хоч частково усвідомити важкість хресного шляху київського святителя, залишила у серці кожного прочанина незабутні зворушливі спогади. Щорічні паломницькі подорожі віруючих з України, особливо цьогорічні відвідини Вільнюса, викликали бажання у православних жителів Литви знову зустрітись з киянами не тільки у Скригалові, а й у Києві.
Мабуть, недарма прихожани Свято-Макаріївського храму, які благоговійно зберігають пам’ять небесного покровителя нашої столиці, протягом усього паломництва разом з протоієреєм Анатолієм молитовно звертались до Всевишнього Владики Христа, щоб слава святителя надалі розповсюджувалася далеко поза межами нашої країни, щоб з Божою допомогою ім’я священномученика Макарія, митрополита Київського і всієї Русі, як і в старі добрі часи, славилось в усьому світі.

Паломнический визит Предстоятеля УПЦ на Святую Землю

З 15 по 28 травня тривав паломницький візит Предстоятеля Української Православної Церкви на Святу Землю
Увечері 15 травня Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир на чолі групи паломників Української Православної Церкви прибув до Святого града Єрусалима. У неділю вранці 16 травня Блаженніший Митрополит Володимир звершив Божественну літургію у Свято-Троїцькому собору Руської Духовної Місії в Єрусалимі.
Блаженнішому Владиці співслужили митрополит Донецький і Маріупольський Іларіон, архієпископ Вишгородський Павел, єпископ Васильківський Пантелеймон, начальник Руської Місії архімандрит Єлисей (Ганаба), духовенство місії та нашої Церкви. Богомольцями і причасниками цього були прочани з України.
Після закінчення Божественної літургії Предстоятеля нашої Церкви та паломників у власній резиденції прийняв Предстоятель Єрусалимської Православної Церкви Блаженніший Патріарх Святого града Єрусалима і всієї Палестини Іриней.
Звертаючись до Блаженнішого Митрополита Володимира, Блаженніший Патріарх Іриней згадав 1979 рік, коли він вперше відвідав Руську Православну Церкву і мав спілкування з митрополитом Володимиром. „Коли я бачу ваші обличчя, — зазначив Патріарх, — я бачу покоління православних слов’ян, які засвідчили свою вірність Богові і Святому Православ’ю як у останні часи, так і протягом століть. Ми завжди пам’ятаємо ваш народ і молимося за вас. Наші зв’язки зміцнюються з року в рік, і я сподіваюсь, що найближчим часом матиму можливість відвідати вашу Святу Церкву”.
Єрусалимський Патріарх зупинився на проблемі взаємовідносин з уніатами і взагалі з Римсько-Католицькою церквою і підтвердив свою незмінно негативну позицію відносно створення уніатського патріархату в Україні. При цьому Блаженніший Іриней додав: „Ми знаємо, що ви маєте проблеми з уніатами та єретиками в Україні, але знайте, що і ми потерпаємо від них”. Патріарх навів конкретні приклади католицького прозелітизму на Святій Землі (особливо серед дітей) і зупинився на методах, які використовують латиняни. Виклавши єдину точку зору Святого Православ’я, він детально зупинився на богословських та інших відмінностях Святого Православ’я і католицизму. Підсумовуючи, Єрусалимський Патріарх зазначив: „Ми з вами Церкви, які поєднані Божою благодаттю. Кожна Церква несе свій хрест. Ми повинні мати любов між собою, перебувати в єдності і допомагати один одному. Коли ми разом, нам нічого боятися. Що стосується Ватикану, то це, перш за все, держава. Нам важко мірятися силою, але на нашому боці благодать Божа і Господь наш Ісус Христос, який є главою нашої Церкви”.
Під час бесіди з Блаженнішим Патріархом Іринеєм Блаженніший Митрополит Володимир відзначив: „Ми радіємо, що Предстоятелі Помісних Церков єдині у своєму ставленні до унії. Ми вдячні Богові і Вашому Блаженству, що маємо можливість молитися біля дорогих серцю кожного християнина місць Святої Землі і звершувати Божественну літургію разом з духовенством Єрусалимської Церкви. Ми постійно молимося за православних християн Святої Землі і знову підтверджуємо наше бажання бачити Ваше Блаженство гостем Української Православної Церкви”.
Блаженніший Митрополит Володимир передав в дар Блаженнішому Патріархові пасхальні фарфорові крашанки і ікону Воскресіння Христового. Приймаючи ікону, вражений красою образа Патріарх Іриней сказав, що святиня займе своє гідне місце в єрусалимському Храмі Воскресіння Христового.
На закінчення зустрічі кожен з паломників отримав благословення Блаженнішого Патріарха Іринея.
В ніч з неділі на понеділок 17 травня прочани з України прибули до Храму Воскресіння Христового, який під своїми склепіннями об’єднує декілька святих місць, пов’язаних з останніми часами земного життя нашого Спасителя та його славним Воскресінням. Предстоятель Української Православної Церкви звершив нічну Божественну літургію у кувуклії Гробу Господнього. Йому співслужили митрополит Донецький і Маріупольський Іларіон, архієпископ Вишгородський Павел, єпископ Васильківський Пантелеймон, представник Єрусалимського Патріархату єпископ Гераський Феофан, начальник Руської Духовної Місії архімандрит Єлисей (Ганаба), духовенство Української та Єрусалимської Православної Церков.
На місці Воскресіння нашого Господа Блаженніший Митрополит Володимир молився за наш боголюбивий народ, вірних Української Православної Церкви, за усіх тих, хто надіслав поминальні записки як власноруч, так і за допомогою електронної пошти. Паломники з України, які молилися цієї ночі у Храмі Воскресіння Христового, причастилися Святих Христових Тайн.
Вдень паломницька група на чолі з Предстоятелем нашої Української Православної Церкви відвідали храм Різдва Христового у Віфлеємі. До храму ведуть низькі двері, і увійти можна, лише вклонившись, тому цей вхід називають „вратами смирення”.
Цього дня у Віфлеємській печері лунали українські різдвяні колядки і піснеспіви служби Різдва. Прочани з молитвою вклонилися місцю народження Спасителя. Воно прикрашене срібною зіркою.
Поруч з храмом Різдва знаходиться місце, де були поховані віфлеємські немовлята, яких наказав вбити цар Ірод, шукаючи Христа.
Зранку у вівторок 18 травня Блаженніший Митрополит Володимир звершив Божественну літургію в Гефсиманській печері. У цю печеру апостоли поклали тіло Пречистої Діви Марії після її славного Успіння.
Блаженнішому Владиці співслужили єпископ Гераський Феофан (Єрусалимський Патріархат), митрополит Донецький і Маріупольський Іларіон, архієпископ Вишгородський Павел, єпископ Васильківський Пантелеймон, духовенство місії та нашої Церкви.
У цей день на дорогому для кожного православного християнина місці знову поряд з грецькою лунала наша богослужбова мова, а Предстоятель нашої Церкви підносив молитви за бережену богом Україну і її православний народ.
Вже протягом декількох століть Гроб Божої Матері прикрашає Києво-Печерська ікона Божої Матері. Свято-Успенськими є усі три лаври нашої Церкви: і Києво-Печерська, і Почаївська, і Святогорська.
Поруч з Гробом Божої Матері знаходиться відома чудотворна Єрусалимська ікона Пресвятої Богородиці, якій прочани вклонилися по закінченні Божественної літургії.
19 травня група паломників нашої Церкви вирушила до Юдейської пустелі — місце перших прикладів православного чернецтва. Прочани відвідали пустельний монастир преподобного Георгія Хозевіта. Саме на цьому місці переховувався пророк Божий Ілля. Немов гніздо ластівки, виростає з пустельної скелі монастир, славний своєю історією та подвижниками благочестя.
В другій половині дня прочани вирушили до Єрихону — одного з найдревніших міст на землі, про яке згадується у Святому Письмі. Поруч з Єрихоном — гора Каранталь, яку ще називають Горою Спокуси — місце, де Господь постував протягом сорока днів перед Своїм виходом на проповідь і де переміг спокуси диявола. Паломники відвідали грецький православний монастир Спокуси, який розташувався на „сорокаденній” горі.
Всенощну під свято Вознесіння прочани молилися у Горненському монастирі, який розташувався на місці, куди після Благовіщення вирушила Божа Матір і де Її зустріла праведна Єлисавета — мати святого Іоанна Хрестителя. На місці їх зустрічі і розташувався руський Горненський жіночий монастир.

Зранку 20 травня, на свято Вознесіння Господнього, прочани з України відвідали гору Єлеон. Божественну літургію на святому місці Вознесіння звершував генеральний секретар (керуючий справами) Єрусалимського Патріархату архієпископ Константинський Аристарх. Йому співслужили грецьке духовенство і священнослужителі Руської Духовної Місії, а також священики-прочани Української Православної Церкви. Прочани з України, за бажанням, могли причаститися Святих Христових Тайн.
Відвідав місце Вознесіння Господнього і Блаженніший Патріарх Святого града Єрусалима і всієї Палестини Іриней. Блаженніший Патріарх вклонився святині і благословив духовенство і прочан.
У цей день на Єлеонській горі, на місці, де Господь залишив на камені відбиток своєї стопи, поруч одночасно відправляли богослужіння, окрім православних, копти, сирійці та вірмени. Піснеспіви декількома мовами одночасно додавали святу незабутньої забарвленості.
В наступні дні візиту прочани відвідали Сионську горницю, де відбулися Таємна вечеря та Сходження Святого Духа на апостолів у день П’ятидесятниці; храм, який було зведено над будинком святого апостола Іоанна Богослова, де сталося Успіння Божої Матері; гробницю великомученика Георгія Переможця у Лідді; пустельний монастир преподобного Георгія Хозевіта, де знаходиться печера пророка Божого Іллі; монастир преподобного Герасима Йорданського, що неподалік від місця Хрещення Господа нашого Іісуса Христа; найдревніше місто світу Ієрихон та Гору Спокус, де знаходиться камінь, на якому, за святим переданням, Господь молився протягом сорока діб і переміг диявольські спокуси.
У Галілеї прочани піднялися на Святу гору Фавор — місце Преображення Господа нашого Іісуса Христа. Вони мали змогу увійти у води річки Йордан, де Господь приймав хрещення від Іоанна Хрестителя. Затим відвідали місто Назарет, де пройшло дитинство нашого Спасителя. На Горі Блаженств, де також побували паломники, Господь виголосив найвідомішу Свою проповідь, яка містить головні моральні принципи християнства. Далі віруючі з України відвідали уже неіснуюче, але відоме за євангельськими переказами місто Капернаум, де Господь звершив безліч чудес.
В останній день перебування на Святій Землі прочани з України молилися у Віфлеємській печері. Божественну літургію на місці народження Богонемовляти Христа звершував намісник Києво-Печерської Лаври архієпископ Вишгородський Павел. Йому співслужив намісник Глинської пустині єпископ Васильківський Пантелеймон. У цей день у печері Різдва наряду з церковнослов’янською мовою лунали грецька і арабська, бо більшість мешканців Віфлеєма є православними арабами.
У п’ятницю паломництво Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира на чолі групи православних прочан з України до Святої Землі завершилося.

21.05.2004. КИЕВ. Блаженнейший Митрополит Владимир поздравил главу Национального банка Украины Сергея Тигипко с профессиональным праздником
В поздравлении говорится:
«Глубокоуважаемый Сергей Леонидович!
Сердечно поздравляю Вас и всех работников банковских структур с профессиональным праздником! В любом государстве именно от состояния банковской системы во многом зависит экономическое развитие, а в конечном результате — благополучие и уровень жизни граждан. В Украине, которая обрела долгожданную независимость, эту систему пришлось создавать с нуля. Благодаря способностям и самоотверженному добросовестному труду квалифицированных специалистов, за сравнительно короткий промежуток времени удалось добиться больших достижений, что вселяет надежду и на будущее. Очень важно и то, что Вы небезразличны к ежедневным проблемам современного общества. Всем известно и высоко ценится участие банковских организаций в различных социальных программах по предоставлению помощи обездоленным, сиротам и другим малообеспеченным слоям населения. Тем самым исполняется Заповедь Божия о любви к ближнему.
Мы должны помнить, что Украина станет богатой и сильной только тогда, когда каждый ее гражданин будет иметь благополучие, счастье, уют и достаток.
Желаем Вам Божией мудрости в трудах, высоких профессиональных достижений, вдохновения и самоотдачи для новых свершений на благо украинского народа и нашего государства».

20.05.2004 КИЕВ. Предстоятелю УПЦ преподнесли частицы мощей мученицы Людмилы
Представитель Православной Церкви Чешских земель и Словакии протоиерей Иосиф Фейсак привез в Украину и передал в дар Предстоятелю УПЦ Блаженнейшему Митрополиту Владимиру частицы мощей мученицы Людмилы.

22.05.2004. КИЕВ. В день святителя Николая Киево-Печерскую Лавру посетил царь Болгарии Симеон
В Успенском соборе Свято-Успенской Киево-Печерской Лавры премьер-министра Республики Болгария Симеона Сакскобургготского с супругой встретил управляющий делами Киевской Митрополии архиепископ Переяслав-Хмельницкий Митрофан. Владыка Митрофан и высокий гость обменялись приветственными речами. В память о визите в древнюю обитель владыка преподнес ему икону Печерской Божией Матери. Затем гости из Болгарии имели возможность осмотреть достопримечательности и святые места древнего монастыря.
«Посещение Киево-Печерской Лавры — это то, о чем я мечтал очень давно, и эта мечта сегодня осуществилась, — поделился своими впечатлениями премьер-министр. — Приятно, что это произошло именно сегодня, в этот великий праздник, имеющий большое значение для болгарского народа».
«Этого святого чтят не только в Украине и в России, но и в Болгарии, — отметил в своем комментарии к визиту архиепископ Митрофан. Наши духовные связи с Болгарией, с Болгарской Православной Церковью существуют уже давно. Нас связывает общая история и общая вера. Сегодня мы вспоминаем исторический визит в Киево-Печерскую Лавру Святейшего Патриарха Болгарской Православной Церкви Максима и его встречу с Блаженнейшим Митрополитом Владимиром в 1995 году. А сегодня мы рады приветствовать такого высокого гостя, посланца болгарской земли. Эта встреча свидетельствует о тесной связи между нашими каноническими Церквами. Как мы знаем, и в Болгарии существует раскол. От имени Его Блаженства Митрополита Владимира мы тепло приветствовали нашего гостя, который молится в каноническом храме. Мы верим, что по его молитвам, по молитвам преподобных отцов Печерских, по молитвам святителя Николая Господь укрепит братские узы между болгарским и украинским народами, и это будет способствовать дальнейшему сотрудничеству на ниве духовной, а также экономической и политической».

01.06.2004. МОСКВА. Предстоятель Украинской Православной Церкви Блаженнейший Владимир встретился со Святейшим Патриархом Московским и всея Руси Алексием ІІ
Блаженнейший Митрополит Киевский и всея Украины Владимир прибыл в Москву в сопровождении председателя Киевской облгосадминистрации Анатолия Засухи и народного депутата Украины Татьяны Засухи. В рамках визита состоялась встреча со Святейшим Патриархом Московским и всея Руси Алексием ІІ.
В ходе беседы Святейший Патриарх выразил озабоченность религиозной ситуацией в Украине. Сегодня, как отметил Алексий II, «в некоторых областях Украины сложилось положение, когда Православная Церковь оказывается в роли меньшинства, причем преследуемого». Особенно это относится к западным областям Украины, подчеркнул Патриарх Алексий. Еще он отметил, что эти разделения спровоцированы политическими и националистическими мотивами и разрушают единство Церкви.
В тот же день в своей резиденции на Чистом переулке Святейший Патриарх Московский и всея Руси Алексий II встретился с губернатором Киевской области А.А. Засухой и депутатом Верховной Рады Украины Т.В. Засухой, супругой губернатора. На встрече присутствовали Митрополит Киевский и всея Украины Владимир, митрополит Калужский и Боровский Климент, управляющий делами Московской Патриархии, епископ Белоцерковский и Богуславский Серафим, а также вице-спикер Государственной Думы Российской Федерации Л.К. Слиска.
Поблагодарив губернатора за труды и сотрудничество с Церковью, а также за помощь Белоцерковской епархии Святейший Патриарх наградил А.А. Засуху орденом РПЦ преподобного Сергия Радонежского I степени. За труды на благо Святой Церкви депутат Верховной Рады Украины Т.В. Засуха удостоена ордена святой равноапостольной княгини Ольги II степени.
Тепло приветствуя гостей, Святейший Патриарх Алексий, в частности, сказал:
«Мы всегда сопереживаем Его Блаженству Блаженнейшему Митрополиту Владимиру, на долю которого выпало нелегкое служение по управлению Церковью в условиях разделений, спровоцированных политическими причинами и националистическими крайностями, которые разрушают единство Церкви. Но вокруг Киева нет подобных проблем. В этом, конечно, огромная заслуга губернатора Киевской области, о чем неоднократно рассказывал нам Блаженнейший Митрополит Владимир».
А.А. Засуха поблагодарил Святейшего Патриарха и, в частности, сказал: «В Православной Церкви крестились наши предки, наши родители и мы сами… Мы не просто друзья, но и прихожане, духовные чада нашей Святой Церкви. Я верю, что разделения Церкви будут преодолены».
Со словами благодарности обратилась к Его Святейшеству и Т.В. Засуха. Особое приветствие она передала от православных женщин Украины.
Седмица.Ru

02.06.2004. КИЕВ. Блаженнейший Митрополит Владимир принял сотрудника Отдела религиозного образования и катехизации РПЦ Валентина Петрова
На встрече Блаженнейшего Владыки с доктором философии, доцентом Военно-воздушной академии им. Юрия Гагарина Валентином Петровым обсуждались вопросы возрождения православной традиции почитания героев, отдавших жизнь за Отечество. Причиной встречи послужило приближающееся 90-летие первого воздушного тарана, совершенного 5 сентября 1914 года Петром Нестеровым. В беседе принял участие глава Синодального отдела по взаимодействию с Вооруженными силами и другими воинскими формированиями Украины архиепископ Львовский и Галицкий Августин.

04.06.2004. КИЇВ. Відбувся робочий візит Предстоятеля УПЦ до Місії соціальної допомоги дітям
Блаженніший Митрополит Володимир вперше з робочим візитом відвідав Спасо-Преображенський жіночий монастир та Місію соціальної допомоги дітям, що будуються в селищі Тетерів Бородянського району Київської області. Предстоятеля УПЦ супроводжував голова місії архімандрит Філарет. Він ознайомив Владику зі станом будівництва обителі та дитячого будинку при ньому. Після огляду корпусів, території та підсобного господарства відбулася зустріч з духовенством і насельниками, котрі несуть послух по будівництву обителі.
Блаженніший Митрополит благословив усіх присутніх й побажав невтомним трудівникам Божої допомоги у доброчинних трудах, а на згадку про візит подарував обителі картину.
Виникненню цього богоугодного закладу посприяло рішення Київської обласної державної адміністрації передати у власність Київській Митрополії дитячий санаторій, на базі якого вирішили розташувати Місію соціальної допомоги дітям та жіночу обитель. Сестри обителі нестимуть послух виховання сиріт, звершення інших соціальних та благодійних програм й забезпечення побутових потреб дитячого будинку.

06.06.2004. КИЇВ. Блаженніший Митрополит Володимир привітав з професійним святом всіх журналістів України
Вітаючи журналістів церковної та світської преси з святом, Предстоятель Української Православної Церкви зазначив важливість їхньої праці у справі надання вчасної та правдивої інформації для оточуючих і у формуванні громадянської свідомості. Підкреслюючи значну ступінь довіри українців до представників мас-медіа, Блаженніший Владика закликав до об’єктивного висвітлення інформації як запоруки подальшої довіри до їхньої діяльності. У своєму привітанні Предстоятель УПЦ побажав журналістам Божого благословення й натхнення для творчих звершень.

06.06.2004. КИЇВ. Блаженніший Митрополит Володимир відзначив найкращі церковні видання Української Православної Церкви
Напередодні Дня журналіста Предстоятель УПЦ відзначив православні видання України.
Кращим церковним журналом визнаний “Живой родник” Донецької єпархії (головний редактор митрополит Донецький і Маріупольський Іларіон). Кращим журналом для дітей — “Божа нивка” Львівської єпархії (головний редактор Оксана Жаборинська). Кращим юнацьким журналом — “Отрок” Київської єпархії (головний редактор архімандрит Іона (Черепанов).
Серед газет найкращою визнана “Летопись Православия” Запорізької єпархії (головний редактор архієпископ Запорізький і Мелітопольський Василій), а інформаційним виданням — “Відомості Полтавської єпархії” (головний редактор єпископ Полтавський і Кременчуцький Филип). Газетою, що найкраще відображає єпархіальне життя, стали “Харьковские епархиальные ведомости” (головний редактор митрополит Харківський і Богодухівський Никодим). Серед інших номінацій найкращою газетою для сім’ї визнане “Начало” Дніпропетровської єпархії (головний редактор Юрій Кулібаба), а серед парафіяльних видань — столична “Кириллица” (головний редактор протоієрей Федор Шеремета). Найкращим пастирсько-богословське виданням визначений “Андреевский вестник” — журнал Одеської духовної семінарії (головний редактор архімандрит Євлогій (Гутченко).
Головні редактори видань будуть удостоєні грамот Предстоятеля Церкви і символічними “золотими перами” прес-служби Української Православної Церкви.

04. 06.2004. РОВНО. Предстоятель УПЦ посетил Корецкий монастырь
В праздник иконы Божией Матери «Споручница грешных» Блаженнейший Митрополит Владимир совершил Божественную литургию в Свято-Троицком Корецком женском монастыре. Блаженнейшему Владыке сослужили Митрополит Днепропетровский и Павлоградский Ириней, митрополит Луцкий и Волынский Нифонт, архиепископ Ровенский и Острожский Варфоломей, архиепископ Вышгородский Павел, епископ Сарненский и Полесский Анатолий. После богослужения был совершен крестный ход, который завершился пением многолетий.

10.06.2004.МОСКВА Блаженнейший Митрополит Владимир от имени всей Полноты Русской Православной Церкви поздравил Святейшего Патриарха Алексия с юбилеем
На торжества, посвященные 75-летию Патриарха Московского и всея Руси Алексия, прибыли православные иерархи со всего мира. В храме Христа Спасителя Святейший Патриарх в сослужении 130 архиереев и 200 священников совершил Божественную литургию и молебен. Поздравляя Предстоятеля Русской Православной Церкви, Блаженнейший Митрополит Владимир отметил его заслуги в возрождении Православия. За 14 лет патриаршества Алексия II было построено 15 тысяч храмов, открыто более трехсот монастырей, количество духовных школ выросло до 90. В дар Патриарху Предстоятель УПЦ преподнес икону Московских святителей.
Поздравить Патриарха также прибыли премьер-министр России Михаил Фрадков, премьер-министр Сербии и Черногории Вук Драшкович, государственные, общественные и политические деятели.

Владимир Жукотанский знает секту «Посольство Божье» и его лидера не понаслышке. В течение нескольких лет, попав под «скромное обаяние» Аделаджи, он стал не просто адептом секты, а ближайшим помощником «пастыря». К счастью, нынешнему труднику Киево-Печерской Лавры удалось рассмотреть за привлекательным фасадом «Посольства» его антидуховную и преступную сущность.

— Владимир, как вы попали в секту «Церковь полного Евангелия», или, как она теперь называется, «Посольство Божье»?
— О Сандее Аделадже я был наслышан еще в 1992 г., когда он был студентом факультета журналистики и пастором в Беларуси. Я тогда учился в библейской семинарии в Москве вместе с бывшими прихожанами его Минской церкви.
Мои сокурсники восторженно отзывались о своем пасторе и настоятельно рекомендовали познакомиться с Сандеем, который собирался начинать служение в Киеве. Через год мы встретились, и посещение его секты вызвало во мне массу приятных ощущений, чему способствовало, во-первых, обилие в ней всегда возбужденных и при этом весьма учтивых, смеющихся, поющих, играющих, танцующих прихожан, бегающих по залу и размахивающих флагами разных стран. Во-вторых, меня поразил оптимистический настрой проповедей пастора Сандея, который обещал присутствующим поголовное исцеление, материальное обогащение, обретение дарованных Богом мужей-жен, семейное благополучие, совершение стремительной карьеры, одним словом, гарантировал абсолютный успех и безоговорочную победу во всех сферах земной и небесной жизни.
Оригинальное учение Аделаджи имело вполне конкретное околобиблейское название: «Евангелие процветания и преуспевания».
В то время я читал о Сандее злые статьи в газетах, где его называли необразованным, полуграмотным человеком, что вынуждало меня защищать его публично, в том числе и на телевидении, а также представлять его в Госкомитете по делам религий как иностранца, могущего быть полезным для молодой державы.
И «душка» Сандей, по-видимому, сообразил, что я как гражданин Украины, причем «со связями», могу быть ему полезен. Естественно, хитрый пастор делал все возможное, чтобы засвидетельствовать мне свою «братскую любовь». К своему стыду, хочу признать, что Аделадже на некоторое время удалось меня одурачить. Будучи старшим пастором пресвитерианских церквей Украины, я часто посещал собрания «Слова веры», их ночные молитвы, лидерские служения и настоятельно рекомендовал своим прихожанам «делать как я», а подчиненным пасторам советовал применять в своих общинах опробованные приемы «Евангелия процветания и преуспевания», которым поверил вопреки библейскому учению о Христе.
За такую привязанность Сандей, естественно, платил взаимностью. Например, однажды при всем честном народе вручил мне как лучшему гостю церкви «Слова веры» приз — магнитофон.

— В какой момент вы стали понимать, что вам с Сандеем не по пути? Вас что-то насторожило или произошел конфликт?
— У меня никогда не было личных конфликтов ни с Аделаджей, ни с другими лжеучителями, о которых я пишу в своих книгах. Если бы были хоть малейшие личные «междусобойчики», то последующие обличения их в преступной деятельности легко можно было бы назвать сведением счетов или местью обиженного человека.
Когда я немного отвлекся от почестей со стороны Аделаджи и начал прислушиваться к его проповедям, то легко обнаружил, что «Евангелие преуспевания» — не что иное, как антихристианское учение. Ведь это сам сатана обещал Господу все царства мира и славу их при условии, что Иисус Христос, павши, поклонится дьяволу. Но Спаситель избрал Крест.
Прозрев от обольщения, я несколько раз беседовал с Сандеем о пагубности его пасторской деятельности, на что изворотливый маэстро отвечал с неизменной улыбкой: «В Царство Небесное ведут два пути: один — через испытания и скорби, другой — через процветание и преуспевание». Понятное дело, что церкви, избравшие широкий путь успеха и побед, будут «процветать» и «преуспевать», но только не в Вечности.
Потеряв всякую надежду вразумить моего бывшего друга, я написал довольно резкую книгу под названием «Церковь поврежденного Евангелия», которую лично вручил Сандею с дарственной надписью.
Книга была написана по горячим следам, когда я уже покинул лжехаризматический Вавилон, но еще продолжал общаться с Сандеем. Мне хотелось предупредить множество искренних людей, которые подвергались большой опасности, доверяя хитроумным бредням лжеучителей из «Слова веры» и других тоталитарных сект.

— Скажите, как Аделаджа реагировал на ваши замечания и несогласие с его служением?
— Поскольку мои возражения соответствовали библейским принципам, Сандей их не оспаривал, но упорно настаивал на своем альтернативном пути… в бездну, о чем я уже говорил ранее. Он не хотел терять связь со мной.

— Владимир, вы, как человек, хорошо знающий Библию, понимали, что так называемая «работа святого духа» была не чем иным, как просто психотехническими, экстрасенсорными экспериментами и что все падения, а также другие признаки экстатического поведения его прихожан — следствие этих экспериментов?
— Я не специалист в области психотехнических или экстрасенсорно-гипнотических технологий, о которых вы говорите, но, тем не менее, не сомневаюсь, что результаты манипуляций, практикуемых Сандеем и другими пасторами-факирами, удивительно совпадают с теми действиями, которые наблюдаются во время выступлений Кашпировского: якобы исцеления, безудержный смех, говорение на незнакомых языках, падения, неконтролируемое поведение, зачастую бессмысленное и безумное, беготня, ползание на четвереньках, танцы, вращения, неприличные позы, проявления сверхъестественных способностей и т. п.
Но Аделаджа и ему подобные экспериментаторы, в отличие от Кашпировского, который не называет себя пастором, а своих пациентов церковью, спекулируют на религиозном страхе христиан. Любая попытка усомниться в том, что происходящее на их собраниях не соответствует библейскому учению, незамедлительно клеймится как «хула на Духа Святого». А этот грех, как известно, не прощается ни в этом веке, ни в будущем, что сдерживает многих свидетелей лжехаризматического беспредела от объективной критики происходящих мерзостей. В лучшем случае, сомневающиеся просто молча уходят, избегая публичных обличений.
Мне также не сразу удалось преодолеть боязнь совершить смертный грех. Анализируя происходящее, я избегал соблазна разложить все по полочкам: где работа Святого Духа, где обыкновенное шарлатанство, а где действует сатана. Конечно же, Бог может исцелять по своей суверенной воле и в Церкви, и в дремучем лесу, и на собраниях Сандея, но и нечистый дух может имитировать любое из чудес.
Существует, например, официальная статистика, свидетельствующая о том, что в Американской церкви сатаны наблюдается очень высокий процент исцелений безнадежно больных людей…

— Предпринимал ли Аделаджа против вас какие-либо действия, не пытался ли вас «достать»?
— Сандей водим лукавым духом, поэтому и месть его лукава. Однажды он с церковной кафедры заявил: «В Киеве есть один пастор, который меня постоянно ругает, но мы ему дали 1000 долларов, и он замолчал». Это был коварный ход: фамилию он не назвал, но многие подумали обо мне и решили, что я взяточник.
Вскоре меня посетил знакомый прихожанин из «Слова веры» и сказал такие слова: «Теперь я знаю, как зарабатывать деньги на издание книг. Нужно в начале поругать Сандея, а потом принять от него мзду неправедную и замолчать».
Через некоторое время наша общая с Аделаджей знакомая была послана ко мне с предложением: «Пусть Владимир приходит в офис. Я хочу примириться с ним в канун третьего тысячелетия, а также помогу ему финансово». Поскольку я согласился встретиться с Сандеем на нейтральной территории (конечно, не для получения взятки), то посыльная еще раз удостоила меня своим визитом, но снова ушла с тем же результатом. Встреча не состоялась.
Кроме того, Сандей часто говорил о моих «заблуждениях» на собраниях лидеров церкви, а потом объявил мне анафему с церковной кафедры, за что я ему премного благодарен. Говорю об этом вполне серьезно, потому что для меня гораздо важнее быть отлученным от лжецеркви, с которой раньше сотрудничал, нежели пользоваться благосклонностью влиятельного прохиндея. Тем не менее, еще раз со всей ответственностью заявляю, что у меня нет никаких личных антипатий к Аделадже, и я стараюсь обличать не его, а те лжеучения, которыми он пичкает легкомысленных и слушателей.

— Владимир, вы сказали о том, что многие выходят искалеченными из секты Аделаджи. Не могли бы вы привести конкретные примеры? Может, среди ваших знакомых есть люди, которые действительно пострадали, будучи адептами секты, или вышли из нее с поврежденной психикой?
— Смею утверждать, что любой человек, достаточно долго принимающий ложные постулаты «Евангелия преуспевания» и не желающий анализировать информацию на основании Писания, уже имеет поврежденную психику, если даже и не состоит на учете у психиатра.
На одном межконфессиональном собрании пастор А. Калюжный, обращаясь к президенту объединения харизматов А. Гаврилюку, сказал: «Прихожанами ваших церквей заполнены психиатрические больницы». Если такое заявление делается публично, то оно, думаю, имеет под собой основание.
Не только мне известны множество случаев госпитализации членов тоталитарных сект с диагнозом «шизофрения на почве религиозных заблуждений» (или что-то в этом роде). Не единичные случаи затяжных депрессий, маниакальных состояний, самоубийств, разрушенных семей и т. п., но вряд ли такая статистика может быть доступна широкой общественности. Даже единичные случаи скрываются по вполне понятным причинам.
Но есть другая статистика, которую легко проверить, например, по газетам, которые издает «Посольство Божье». Так, в одной из них Аделаджа писал: за 7 лет в нашей церкви покаялось семьсот тысяч человек. В настоящее время мы имеем 8 тысяч членов». Напрашивается вопрос: куда же подевались остальные 692 тыс. «покаявшихся», которые откликнулись на призыв Аделаджи «принять Христа», сотнями выходили на сцену, после чего были тщательно записаны в церковные книги?
Простые арифметические расчеты показывают, что состав прихожан Церкви «Посольство Божье» ежеквартально обновляется практически полностью, за исключением ближайших соратников Сандея и тех «счастливчиков», которые все-таки обрели (или не потеряли) вожделенное «процветание» и «преуспевание», то есть разбогатели, исцелились, женились, не развелись, родили, не умерли, сделали карьеру и т.д. и т.п.
У остальных сотен тысяч обманутых Сандей и его подручные выкачали не только финансы, но и лишили их веры в Бога и остатков здравого мышления.

— Вы считаете, что «Посольство Божье» — прежде всего финансовая пирамида?
— Да, конечно, это типичная финансовая пирамида, устроенная по принципу сетевого маркетинга, в которой, кроме общепринятых методов выколачивания денег, кощунственно эксплуатируются христианские святыни. С церковной кафедры заявляется, например, следующее: «Бог — это самый надежный банк, в котором не бывает банкротства, поэтому, жертвуя Ему, вы обратно получаете сторицею».
Перед сбором пожертвований произносятся проникновенные проповеди о важности уплаты десятой части всех доходов. Поются «божественные» песни на популярные мелодии. Отдельные куплеты повторяются многократно, что, как уже давно доказано наукой, само по себе вызывает радостное, беспричинно возвышенное (эйфорическое) настроение у слушателей. Прихожане, не жертвующие десятину, фактически попадают под проклятие. Таким образом, под обещанные всевозможные блага, в том числе и вечную жизнь, большинство жертвуют не только деньги, но и ценные бумаги, машины, квартиры, дома, земли.
Одна моя знакомая из «Посольства Божьего» в радостном порыве бросила в церковную копилку дорогие сережки, а через некоторое время поинтересовалась у супруги пастора Сандея их дальнейшей судьбою. Госпожа Аделаджа поступила вполне демократично: на минутку отлучилась к сейфу и вынесла большую охапку различных драгоценностей, предлагая обескураженной даятельнице поискать свои сережки или выбрать любые другие.
И все-таки я усматриваю главную опасность не в том, что люди, обманутые ловкими авантюристами, приносят материальные жертвы — ведь это не всегда две последние лепты бедной вдовы. Жертвуют и весьма состоятельные прихожане: банкиры, бизнесмены, депутаты, артисты, иностранные спонсоры. Даже спутники дарят…. Но в отличие от любого другого фиктивного коммерческого предприятия, будь то пресловутый «МММ» господина Мавроди или лопнувший траст, в финансовой пирамиде под названием «Посольство Божье» и ему подобных субъектах «теневой религии» никогда не бывает массовых протестов одураченных клиентов.
Наоборот, любые попытки хоть как-то приструнить непотопляемого лидера вызывают бурю возмущений со стороны им же обворованных прихожан. Да что говорить, если на защиту «несправедливо гонимого» пастора дружными рядами выступают десятки народных депутатов, известных всей стране, многие из которых наверняка ни разу не были в его церкви. Вот это и есть главная опасность и пока неразрешимая загадка религиозно-комерческой структуры «Посольство Божье». По-видимому, без вмешательства нечистой силы, как вполне естественной, так и потусторонней, подобные чудеса были бы невозможны.
Технологии выманивания денег у прихожан тоталитарных сект хоть и примитивные, но, тем не менее, действенные. Доверчивый адепт секты «под настроение», тем более в ожидании обещанных благ, отдаст все, в том числе и душу, дьяволу.

— Сандей чистый аферист или все-таки «духовный»?
— Нет, не чистый, скорее комбинированный: аферист-шарлатан-лжеучитель-психолог-шаман, хорошо постигший загадочную славянскую душу, к тому же умеющий поддерживать имидж духовного лидера.

— А как изменилось материальное положение Аделаджи с тех пор, как вы познакомились?
— Приехав в Киев, Сандей жил на частной квартире, пользовался общественным транспортом. А теперь мне неудобно считать деньги в чужом кармане, рассуждая о личном богатстве Аделаджи, о его автомобилях, квартирах, частных поездках за рубеж. Это изобилие имеет и его ближайшее окружение.
Поражает меня то, что финансовые возможности коммерческой структуры Аделаджи позволяет ему решать в свою пользу практически любые вопросы, например, выигрывать десятки судебных процессов.

— Скажите, а как им удается привлекать на свою сторону государственных чиновников, заручаться поддержкой влиятельных людей? Ведь складывается впечатление, что при всей очевидности деструктивной деятельности Аделаджи с его разветвленной системой сект сам он фактически неуязвим?
— Частично я уже ответил на этот вопрос, но полной ясности в том, как действуют Аделаджа и его компания в плане обработки сильных мира сего, для меня нет. Сам я, грешным делом, лет 8 назад принимал участие в создании положительного имиджа церкви «Слово веры»: передавал знакомым госчиновникам видеокассеты с записями служения Сандея. На эту акцию Аделаджа потратил 26 тысяч долларов, о чем хвастливо заявил в присутствии полунищих пасторов, которые приехали на поклон к барину, чтобы засвидетельствовать ему свои верноподданнические чувства и попросить принять их церкви в его вотчину.
Конечно же, любой нормальный человек, ознакомившись с так называемыми богослужениями, а на самом деле разухабистыми театральными представлениями, столкнувшись с эксцентричными выходками самого пастора-шоумена, вряд ли станет его пылким поклонником. Но вы сами знаете, чем испокон веков страдают наши чиновники…
За последние годы Сандей сильно поднаторел в плане оказания влияния на нужных ему людей власти, бизнеса, юстиции, культуры, СМИ, и пр. Для этого он использует опробованные на западе пиар-технологии.
Думаю, что в лице Аделаджи западные политики, коммерсанты, деятели поп-культуры, религиозные круги имеют достойного полномочного представителя, проталкивающего их интересы в Украине. Таким образом, религиозно-коммерческий спрут, распустивший свои щупальца во многих постсоветских странах — это действительно посольство, но не Божье, а сатанинское, готовящее в числе подобных структур пришествие лжемессии-антихриста как последнего мирового правителя.

— Насколько мне известно, у Аделаджи есть лобби и в парламенте.
— Да, и довольно влиятельное. Если над Сандеем сгущаются тучи, то десятки депутатов подписывают письма в его защиту. Не являясь сторонником гонений, считаю, что в первую очередь необходимо открывать людям глаза на откровенно антихристианский характер деятельности Аделаджи и других лжеучителей.

— Есть ли у Сандея какая-то структура, где он обучает миссионеров?
— Создана хорошо организованная, многоступенчатая система подготовки лидеров церкви для любого служения как внутри страны, так и за ее пределами. Главным принципом, который вдалбливается в сознание обучаемых, является безоговорочная преданность «апостолу» Сандею. Большинство обманутых лидеров и простых прихожан искренне верят, что их церковь лучшая в мире, а Аделаджа является мощным духовным предводителем, способным возглавить международное пробуждение.
Обучение во всевозможных школах, колледжах, институтах, как правило, платное. Если учащийся не смог заплатить, то его могут опозорить и выдворить с занятий.
Любое сомнение в святости «апостола» Сандея, малейшее неподчинение ему или руководителю любого ранга карается очень строго: лишением воздаваемых почестей, материального вознаграждения, публичным осмеянием, отлучением от церкви.

— Что вы думаете об учении Аделаджи о двенадцати? Какие у этого учения библейские корни?
— Это ложная и вредная антибиблейская доктрина, спекулирующая на общеизвестном факте, что у Иисуса Христа было двенадцать учеников. Сандей и его подручные требуют от каждого из прихожан постоянно привлекать в секту новых адептов, выдвинув лозунг: «Двенадцать учеников — это решение всех твоих проблем».
Каждому новообращенному внушается пагубная мысль, что, приобретая учеников, он сможет освободиться от мучающих его депрессий, неуверенности в себе, бедности, одиночества, семейных неурядиц, безработицы, болезней, бездуховности и т.п.
Но ведь Евангелие утверждает, что даже у безгрешного Иисуса Христа были проблемы с Его учениками. Также апостол Иаков писал: «Братья мои! Не многие делайтесь учителями, зная, что мы подвергнемся большему осуждению, ибо все мы много согрешаем».
Вовлекая неопытных прихожан в свои преступные авантюры, Аделаджа подвергает обманутых Божьему осуждению.

— Вы не боитесь мести Аделаджи за свидетельства против него?
— Есть хорошая русская поговорка: «Бог не выдаст — свинья не съест».

— Расскажите, как вы оказались в конце концов трудником Киево-Печерской Лавры?
— Надеюсь, что это еще не «конец концов», даже в земной жизни. Впрочем, один Господь ведает, как сложится моя судьба. Знаю одно, что о карьере я не мечтаю. Я отказался от нее, еще будучи активным протестантским функционером с одиннадцатилетним стажем.
Обратившись ко Христу, я оставил должность заместителя генерального директора объединения «Электроника Галичины» и поступил в американскую библейскую семинарию. К сожалению, после окончания курса обучения согласился стать миссионером и старшим пастором пресвитерианских церквей в Украине и одновременно заместителем президента объединения харизматов, генеральным координатором Всеукраинской общественной организации «БОАЗ», вице-президентом баптистского миссионерского центра.
Когда пришло прозрение, начал сбрасывать с себя неудобоносимые бремена руководящих должностей: около 4-х лет работал садовником ЖЭКа, озеленителем «Зеленстроя», а последние семь месяцев — трудником Киево-Печерской Лавры. Благодарю Бога за то, что Он привел меня в Православие, точнее, вернул, потому что я крещен родителями в Православной Церкви и причащался в ней до семилетнего возраста.

— Что вы можете сказать людям, которые по-прежнему находятся под гипнозом Аделаджи?
— Я бы сказал словами Иоанна Богослова: «Не всякому духу верьте. Испытывайте духов, от Бога ли они, ибо много лжехристов появилось в мире». Пусть молятся Богу, чтобы Он помог им понять, находятся они в истинной Церкви или пребывают в величайшем заблуждении. Кто ищет, тот всегда найдет. В подобных структурах есть несколько категорий людей: есть откровенные проходимцы и шарлатаны, которые возглавляют их, есть люди, которые возле них кормятся, и есть те, кто искренне ищет Бога. Я относился к последним, но я искал, я просил. И Бог пришел мне на помощь. Сегодня я покаялся в своих заблуждениях. Все, кто еще там, пусть молятся о том, чтобы Бог открыл им глаза, а те, кто уже вышел оттуда, пусть молятся за тех, кто еще там.

Валерий Полищук

Ваше Блаженство!
Ваши Преосвященства!
Дорогие отцы, братия и сестры!
Сердечно приветствую участников П съезда православной молодежи Украины.
Слово Церкви обращено к людям всех возрастов, но сегодня наша особая забота о подрастающем поколении. «Что посеет человек, то и пожнет…» (Гал. 6:7), — говорит Священное Писание. Мы должны приложить немало усилий в благородном и многотрудном деле духовно-нравственного воспитания детей и молодежи для того, чтобы нынешние молодые христиане со временем стали надежной опорой в церковном и общественном строительстве.
Нам памятен Всецерковный съезд православной молодежи, который состоялся в Москве 13–15 мая 2001 г. В его работе активно принимала участие представительная делегация Украинской Православной Церкви. Отрадно, что дело православного молодежного служения продолжает развиваться как в Российской Федерации, так и в братской Украине.
Разрешите от всей души пожелать пастырям и мирянам, которые посвятили себя миссионерскому и духовно-просветительскому служению в молодежной среде, благословенных успехов в вашем служении.
Пусть те молодые христиане, которые в эти дни собрались у святых мощей великих Киево-Печерских угодников, принесут свет и тепло своих сердец в различные города и села. Желаю, чтобы девизом всей вашей жизни были прекрасные слова святого апостола Петра: «Служите друг другу каждый тем даром, какой получил, как добрые домостроители многоразличной благодати Божией(1 Петр. 4: 10).
Желаю Съезду православной молодежи успешной и плодотворной работы.