Протоієрей Анатолій Затовський: «Жертовний подвиг священномученика Макарія об’єднує українців, литовців та білорусів»

01.06.2004 archive, Вестник №33, События

НАСТОЯТЕЛЬ СВЯТО-МАКАРІЇВСЬКОГО ХРАМУ ПРОТОІЄРЕЙ АНАТОЛІЙ ЗАТОВСЬКИЙ: «Жертовний подвиг священномученика Макарія об’єднує українців, литовців та білорусів»

Свято-Макаріївський храм на Татарці є унікальним з багатьох позицій. Збудований понад сто років тому на кошти Київського релігійно-філософського товариства, він завжди ніс добре, світле та вічне у людські маси. До часу атеїстичного свавілля при церкві існувала школа та богадільня, а сьогодні навколо парафії згуртувалось Православне педагогічне товариство, що гідно продовжує традиції, започатковані славними попередниками.
На приході свято шанують пам’ять свого небесного покровителя. Вже не перший рік відбуваються щорічні паломництва по місцях хресного шляху священномученика Макарія, митрополита Київського і всієї Русі, ініційовані протоієреєм Анатолієм Затовським. Отець-настоятель розповідає про те, чим живе його парафія.
— Ваше Високопреподобіє, про житіє святителя Макарія — небесного покровителя Вашого храму — збереглося дуже мало автобіографічних даних, та пам’ять його свято шанується у столиці і поза її межами. Яку роль відіграє святитель в історії Православ’я на наших землях?
— Роль священномученика Макарія в історії Православ’я на наших землях надзвичайна. Як угодник Божий він знаходиться поза часом і простором. П’ятсот років тому Церква і її Предстоятель були тою консолідуючою силою, яка укріпляла державу та її народ. Саме тому так високо підносить святителя Макарія православний люд і Литви, і Білорусі, і України.
Священномученик Макарій може по праву вважатися одним з найголовніших небесних покровителів нашої столиці. Він ним став ще за свого земного життя, оскільки не побоявся піти у зруйнований Київ, для того щоб налагодити у ньому духовне життя. Хоча й не дійшов він сюди живим, та виконав свій намір, оскільки прийшов у Софійський собор святими мощами. Протягом п’ятисот років ми відчуваємо його заступництво. Це є справжній двохсторонній зв’язок, який внутрішньо відчуває кожна віруюча людина. Якщо б зв’язок був одностороннім, тобто коли б віруючі звертались до святителя і не відчували його заступництва, то за п’ять століть його шанування вже завмерло б.
— Однією з найбільших святинь вашого храму є образ з часточкою мощей святителя, написаний відомим українським живописцем Іваном Їжакевичем. Є і інші іконографічні праці. Отець Анатолій, розкажіть історію їхнього появи?
— Більшість ікон роботи народного художника України Івана Їжакевича була знищена у 1930-і роки, коли на Подолі зруйнували храм святих мучеників Бориса і Гліба. Він його розписував у роки настоятельства отця Михаїла Єдлинського. Багаторічна дружба об’єднувала визначного живописця з родиною відомих київських священнослужителів. Коли після війни отець Георгій — син протоієрея Михаїла — взявся відновлювати наш храм, то він звернувся до Їжакевича, який в силу свого православного виховання ніколи не боявся проявляти себе віруючою людиною. Художник у той час був на восьмому десятку й нікого не боявся.
Для нашого храму у 1960-х він написав образ священномученика Макарія, в якому вміщена частка мощей. Затим створив великі ікони «Несподівана Радість», святителя Миколая та ін. Священні зображення у вівтарі за його ескізами зробили учні.
— Ви згадали про отця Георгія Єдлинського, що служив на парафії у післявоєнні роки. Під його наставництвом проходили роки й вашого пастирського становлення. Як у ті дні шанували пам’ять небесного патрона?
— Насамперед я хотів би відзначити одну із найголовніших рис пастирського служіння — наступництво поколінь. У 1937 році були розстріляні отець Михаїл Єдлинський і отець Олександр Глаголєв. Ці священики-богослови були відомими не тільки в Україні, а й далеко поза її межами. Вони були розстріляні у вісімдесятилітньому віці. Хто б міг подумати, що восьмидесятилітні старці чимось загрожували більшовицькій владі, та тоталітарна система їх боялася. Через п’ять років після закінчення війни місце розстріляних пастирів зайняли їх сини — отець Олексій Глаголєв та отець Георгій Єдлинський. У 1937 році розстріляли і рідного брата мого діда — отця Михайла Затовського та дядька отця Іоанна, яких серед сотень інших новомучеників Українська Православна Церква причислила до лику святих.
На могилі отця Георгія написане його життєве кредо: «Дети, будем любить друг друга не словом, но делом и истиною». Я щасливий, що у 1984 році мене призначили настоятелем Свято-Макаріївської церкви. Понад чотири роки я служив під його мудрою та підкріпленою життєвим досвідом опікою. У нашому парафіяльному архіві є фотографія з голубами, які сидять у нього на плечах. Таким мені протоієрей Георгій й запам’ятався. Він любив годувати птахів.
По своїй скромності отець Георгій казав, що храм священномученика Макарія відвідувало багато людей не тому що він здібний пастир, а тому, що у радянські часи багато церков закривали з тієї причини, що при них не мешкали священнослужителі. Він все своє життя прожив у будинку на церковному подвір’ї і завжди приймав відвідувачів. Людина могла у будь-який час попросити у батюшки поради чи молитв. Таким чином, слава про його молитовність та доброту розійшлася далеко за межі Києва. У мене після його смерті залишилися товсті зошити, де вміщені листи з проханнями молитов не тільки з теренів України, а й з Владивостока, Мурманська, з усіх куточків СРСР. З отцем Георгієм мені було дуже легко, тому що він завжди сповідав вірних, а я служив Божественну літургію. Сповідувати та приймати покаяння нелегко.
Головними святами, що відзначались на нашій парафії, були Пасха, Різдво і день пам’яті священномученика Макарія. У застійні часи шанували нашого святителя не менш урочисто. Зранку урочистості проходили у Свято-Володимирському соборі, де й сьогодні знаходяться його мощі, а у нашому храмі ввечері київські митрополити завжди служили акафіст на його честь. Було багато духовенства та віруючих людей.
Мені невідомо, чи у ті часи отець Георгій бував у місцях, пов’язаних з земним життям нашого небесного покровителя, але достеменно знаю, що він відвідував і Пюхтицький монастир, і Псково-Печерську обитель, інші відомі святині. Дівеєво він відвідав ще у 1927 році разом зі своїм батьком протоієреєм Михаїлом. Матушки-черниці, які уже в той час відчували шалений тиск більшовицького режиму, віддали їм поручі преподобного Серафима Саровського. Цю святиню ми виносимо для поклоніння вірним у день пам’яті святого.
— Ваша парафія виступила ініціатором видання «Житія священномученика Макарія» у новій редакції, що вийшла разом з акафістом на честь святителя. Що спонукало вас зайнятись цією справою?
— Хоча у мене й технічна освіта, та Божим Промислом мені з 1984 по 1989 роки прийшлось виконувати послух відповідального секретаря журналу «Православний вісник». Пам’ятаю, в яких «лещатах» нам потрібно було займатись видавничою справою. На кожному кроці за нами спостерігала радянська цензура. Якщо ми хотіли вмістити фото, де було зображено багато дітей, нам наказували його викинути й вміщувати такі, де були одні старці. Коли після святкування Тисячоліття Хрещення Русі ми відчули, що можна розправляти плечі, відразу виникло бажання видати життєпис святителя.
У 1991 році великими зусиллями нам вдалось надрукувати його ікону. Видавництво «Мистецтво» боялось братися за цю справу, тому що над ними стояв «Главліт». Мені суворо забороняли: «Як це, ми будемо популяризувати іконопис?» Я був членом правління Українського фонду культури, і тоді Борис Олійник від фонду написав офіційний лист з проханням надрукувати образи зі Свято-Макаріївського храму. А мотивацією стала популяризація творчості народного художника України Їжакевича. Завдяки його підпису, ми надрукували ікони.
Коли ми почали готуватися до відзначення 500-літнього ювілею святителя, то першою турботою стало видання акафіста митрополиту Макарію, який до тих пір існував тільки у рукописному варіанті. Акафіст служився у Свято-Володимирському соборі, і його авторства ми не знаємо.
Відносно житія, то в його основу були покладені дослідження Блаженнішого Владики Володимира, який ще 1971 році вперше торкнувся хресного шляху митрополита-мученика. Ми вивчали й історичні джерела. Завдячуючи нашому регенту Леоніду Омеляновичу Яскевичу, в 1997 році ми видали книгу.
— У 1997 році ви брали активну участь у знаменному для всієї православної України святкуванні 500-ліття з дня кончини священномученика Макарія…
— Це був ювілей не тільки нашого храму. Це був ювілей усієї української землі. До нас приїхали гості з Росії та Білорусі. Шкода, що не вдалося зв’язатися з Вільнюсом, бо тоді існувала маса політичних перешкод. Ми ініціювали святкування 500-ліття. Очолив торжества Блаженніший Митрополит Володимир. Напередодні відбулась конференція, присвячена пам’яті священномученика, на неї прибули визначні богослови та науковці з України та з-за закордону. У день пам’яті святителя було відправлене урочисте богослужіння на чолі з Митрополитом, і освячена каплиця над джерелом. Вона стала пам’ятником ювілейних урочистостей. Хоча з того часу пройшло сім років, радісні святкування міцно закарбувалась у пам’яті багатьох віруючих.
— Вже доброю традицією стало проведення щорічних подорожей «Хресний шлях митрополита Макарія». Отче, коли зародилась ідея відновлення таких паломництв?
— Напередодні знаменних святкувань ми вирішили здійснити паломництво до місця мучеництва небесного покровителя нашої парафії. Про те, що існує Скригалів, ми знали давно і напередодні урочистостей вирушили з Києва до Білорусі. Паломників було майже півтори сотні.
У 1997 році в приміщенні древньої скригалівської Свято-Макаріївської церкви знаходився клуб (він там ще 1939 року), тому богослужіння прийшлось відправляти під відкритим небом перед столітньою каплицею, на поруйнованих стінах якої росло зілля і невеликі дерева.
До нашого візиту дуже прихильно поставилась місцева влада, на богослужінні були присутніми голова сільради, школи та колгоспу. Після служби ми разом з місцевими жителями хресним ходом пройшли берегами Прип’яті до стели, яка позначає місце мученицької смерті святителя Макарія. З того часу 1 травня ми щороку приїздимо до Скригало ва, щоб відслужити Божественну літургію та прославити святого.
Радіє серце, що сьогодні церква передана віруючим, а каплиця реставрована. Гадаю, що частково цьому сприяли паломники з України, які регулярно навідуються з Києва до білоруського храму-побратима.
Бажання повторити хресний шлях митрополита Макарія з Вільнюса у нас виникло ще у 1997 році, але постали проблеми з виготовленням закордонних паспортів та перетином кордонів. У цьому році вдалося здійснити наш давній намір, хоча й були складнощі на митницях. Ми отримали неймовірно багато благодаті, вражень та духовного піднесення, тому я впевнений, що такі поїздки стануть щорічними, і ми будемо прилучати до них не тільки парафіян нашого храму, але й православних киян.
З великим натхненням і радістю настоятель Вільнюського кафедрального собору протоієрей Діонісій Лукошявічюс прийняв від нас ікону з часточкою мощей священномученика Макарія. Хоча у сучасній Литві мешкає не так багато православних, ми побачили, що ведеться активне християнське життя, місіонерська та просвітницька діяльність. Сподіваємось, що ця часточка мощей, яка повернулася до них через 500 років, буде надихати їх на нові духовні подвиги.
Дуже прикро, що Троїцький монастир — місце чернечих подвигів Митрополита Макарія — переданий українським греко-католикам, яких ми, перебуваючи на місці, так і не змогли відшукати. Собор знаходиться в занедбаному, жахливому стані. Тріщини у стінах лякають перехожих. Можливо, наші спільні молитви долинуть і до литовського уряду, аби обитель знову стала православною святинею.
Ми відчули бажання вільнюських і білоруських православних приїхати до нас. Думаю, що православні святині поєднують сьогодні вірних різних країн, вони підносять їхню свідомість у справі вшанування святителя.
— Чи вдасться у майбутньому відновити паломництва до місця мучеництва святителя, як це було у передвоєнні і у дореволюційні часи?
— Я сподіваюсь, що надалі буде збільшуватись кількість охочих молитовно вшановувати святителя. Ми маємо намір зробити фільм з метою пропагування наших прощ, розкажемо про священномученика Макарія, про його мученицькі подвиги та чудеса.
Звичайно, проблем багато. Я б хотів, щоб для паломників були полегшення при перетині кордонів, адже у багатьох країнах існує спрощений режим пересування. До того ж подібні поїздки недешеві, не всі бажаючі можуть собі дозволити оформити закордонний паспорт чи відкрити візу.
Для прикладу, сім років тому ми з Одеси кораблем їздили на Святу Землю. Паломництво проходило без ускладнень зі сторони митних служб іноземних країн. У Хайфі ми залишали корабель і автобусами прямували у Єрусалим. Там звершували богослужіння і повертались назад. Затим пливли кораблем у Барі (Італія), де знаходяться мощі святителя Миколая, служили Літургію. У нас була загальна віза. Для поїздки у Вільнюс була також спільна віза, але на кордонах все займає багато часу. Гадаю, що у випадку з прочанами слід проявляти певну повагу.
У кінці ХІХ ст. митрополит Київський Платон сказав, що людські кордони не досягають небес. Митрополит Київський Макарій є святителем і покровителем для православних литовців, білорусів і українців. Сподіваємось, що ці земні кордони нам також вдасться подолати.
— Ваше Високопреподобіє, переважна більшість паломників — прихожани Свято-Макаріївського храму. Дійсно, прихід — одна сім’я. Як це впливає на паломництва?
— Подорожувати зі своєю парафією дуже легко. Мені доводилось бувати у паломницьких поїздках з людьми з різних приходів. У кожному храмі свої традиції, правила строгості, молитовності. Бувало важко. У наших паломництвах зазвичай все проходить «едиными усты, единым сердцем». Традиційно у поїздках бере участь багато інтелігенції. У цьому році їхало багато журналістів. Майже всі вони таємно приймали Хрещення у нашому храмі ще у 1970 роки, коли атеїстична преса була під прискіпливим наглядом відповідних органів. Сьогодні це парафіяни з «тридцятилітнім стажем».
Хоча багатьох доля занесла у інші країни, вони відчувають себе нашими парафіянами.
Вісім років тому ми були гостями Православної Церкви у Лондоні, а я служив Божественну літургію з блаженної пам’яті владикою Сурожським Антонієм і виносив для поклоніння напрестольний хрест. Коли віруючі взнали, що я з Києва, то багато наших земляків зібралось навколо мене. Найбільше ж мене здивував один прихожанин, який розповів, що його у 1975 році отець Георгій — настоятель нашого храму — благословляв на виїзд в Англію. Це в той час, коли подібне прирівнювалось до зради Батьківщини. Звичайно, покровителя нашої церкви знають і на Афоні.
Скрізь ми бачимо своїх духовних чад. Ці люди вважають священномученика Макарія своїм небесним покровителем, розміщують у місцевих храмах його ікони і моляться до святого про заступництво.
— Серед прочан, які їздили у далеку дорогу, було багато дітей. Як подібні паломництва допомагають їм духовно збагатитись? Наскільки складною справою є перевезення юних паломників на далекі відстані, особливо в інші країни?
— Дитина завжди сприймає паломницькі подорожі більш духовно, ніж дорослі. Недаремно Господь сказав: «Будьте як діти, бо таких є Царство Небесне». Не слід забувати: те, що закладається у дитячому віці, залишається на все життя. Одна високоповажна людина не раз мені казала: «Те, чого мене у три роки навчила бабуся, згодом ані піонери, ані комсомольці, ані вище партійна школа, ані Академія Генерального штабу не могли витруїти з моєї душі».
Ми звертаємо особливу увагу на дитячі паломництва. Вони набагато краще сприймають проповідь паломництва, ніж стояння у храмах, оскільки діти в силу свого віку не можуть довго стояти на одному місці і витримувати тривалу молитву. Тому це один із активних способів уцерковлення юних, і він буде поширюватись у нас надалі.
В ознаменування 400-ліття з дня загибелі митрополита на добровільні пожертвування киян у 1897 році розпочалось будівництво церкви-школи на його честь. Сьогодні при храмі існує Православне педагогічне товариство, а парафія займається широкою благодійною діяльністю. Ми відчуваємо зв’язок між устремліннями прихожан і меценатів нашого приходу початку минулого століття та сучасниками.
Завдання людини і ХХ-го століття, і ХІХ-го одні й ті ж: через самовдосконалення, через щиру молитву і добрі справи протягом свого земного життя заслужити на Життя Вічне. Тому не тільки просвітництво чи місіонерство, а й усіляка благодійність актуальні зараз, як і 100 років тому.
Сьогодні Митрополит Володимир освятив камінь під храм на місці, де ми плануємо розпочати будівництво духовно-просвітницького центру. Дай Боже, що б ці мрії здійснилися. На жаль, у Києві досі немає жодної православної гімназії, хоча у столиці вже є і юдейські, і мусульманські школи. Ми сподіваємось, що нам таки вдасться зрушити з місця цю нагальну справу. Навіть якщо православний заклад буде приватним, діти зможуть отримати тут середню освіту й належне християнське виховання. Сьогодні в Україні є тисячі православних педагогів, і ми прагнемо їх сконсолідувати. Нам потрібно зрушитись з цієї мертвої точки, позбутись пережитків тоталітарного режиму й показати приклад іншим.
— Подвиг священномученика Макарія не втратив своєї актуальності і в наші дні. Які висновки повинні почерпнути сучасники з житія митрополита-мученика?
— Дивлячись на мученицький подвиг священномученика Макарія, нам потрібно бути стійкими у вірі й усвідомлювати, якого ми роду. До нас сьогодні приходить багато людей, які кажуть: «Я вам покажу шлях до Христа». Одні це роблять з бруклінським акцентом, інші взагалі невідомо звідки прийшли й невідомо куди можуть завести. Якби ми пам’ятали, звідки наше коріння, й знали, що запорізькі козаки захищали не лише свої родини й землю, але і свою віру та храми, то багатьох сучасних негараздів та бід вдалося б уникнути. Ми не просто українська нація — ми православний народ!
На одному зібранні мені дорікнули, що Православна Церква є малоактивною, не йде у армію, школу, лікарню. Я відповів, що Православ’я — це не один митрополит чи священик, а Православ’я — це кожен із присутніх, що прийняв Святе Хрещення у наших храмах. Тому всі повинні відчувати відповідальність за свою Церкву і народ.
Дещо подібною була ситуація півтисячі років тому. У свій час митрополит Макарій міг спокійно залишатися у Вільно і чекати кращих часів, але він йшов до нас, не боячись ніяких перешкод, і жертовно віддав життя за свої переконання. Так і ми не повинні дивитись, де нам краще, а виконувати свою православну християнську місію.

Розмову вів Володимир СВИСТУН

Блаженнейший Митрополит Владимир: «Для души не бывает праздников»

II Всеукраинский съезд православной молодежи Украины