Олександр Яровий, кандидат філологічних наук. Шлях пастиря. Про кіноверсію життєпису Блаженнішого митрополита Володимира – документальну стрічку Ольги Леонтенко “Пастир”

01.12.2005 archive, Вестник №51, Тема номера

Олександр ЯРОВИЙ, кандидат філологічних наук. Шлях пастиря. Про кіноверсію життєпису Блаженнішого митрополита Володимира – документальну стрічку Ольги Леонтенко “Пастир”

70-річний ювілей Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнійшого митрополита Володимира виходить своїм значенням за межі церковного життя: адже постать цього духовного пастиря є символом, знаком нашої доби в контексті історичного буття України. На християнському служінні Богу тримаєтьтся світ, Церква вступає то в складніші, то в легші стосунки із тим світом земним, але ніколи шлях ревного християнина не буває легким. А якщо він, християнин, поставлений з волі Божої на найвищі щаблі пастирської ієрархії — то це хрестонесення стає непомірно важким… Але, відповідно, посилюється і божественне світло Преображення та Воскресіння в душі такого “пастиря доброго”, і це світло поширюється на безліч людських душ навколо. Все відбувається у відповідності із влучним висловом преподобного Серафима (Саровського): “Стяжи дух свят, и тысячи вокруг тебя спасутся”. Всі, хто знають Владику чи в більшій, чи в меншій мірі, сходяться в своїй оцінці в одному: цей пастир “притягує” до себе людей небесним притяжінням любові, добра і щирості, або, як сказала одна з героїнь фільму, — “його не можна не любити”. Мабуть, таким і повинен бути справжній християнин та істинний пастир Христового стада. Любов від прихильників не дивує. Але справді блаженна та людина, якій навіть недруги не можуть закинути жодного чорного звинувачення, і можуть поставити у “вину” лише безкомпромісне служіння Богові та церковній пастві.
Фільм, який у середині листопада презентувався в Будинку кіно, був спробою, за словами творців, подати не тільки документальний, але й “ліричний” варіант життєпису Владики: щоб показати найтонші нюанси його щедро обдарованої Богом, люблячої і світлої, творчої душі. Вдалим був виступ хору Київських духовних шкіл на початку та після перегляду стрічки. “Днесь земля русская предстоит Богу…” Урочистий піснеспів відразу налаштував на високе та серйозне сприйняття. Вільних місць не було, люди заповнили і проходи кінозалу. Прикметно, що серед глядачів — не тільки духовенство, а й багато рядових православних прихожан, чимало було юних та із дітьми. Так наші православні прийшли засвідчити любов і інтерес до свого пастиря. Завітав на презентацію Голова Верховної Ради Володимир Литвин. Появу Владики та високого гостя зал привітав радісними оплесками.
Що можна сказати про творчу групу фільму? Виступаючи, український актор Лесь Сердюк охарактеризував авторку кінофільму Ольгу Леонтенко не тільки як кіномайстра, а й як фахового історика з університетським дипломом. Документальна студія Києво-Печерської лаври, де було знято фільм, існує вже 7 років. На ній знято більше 30 стрічок, різних за жанром: це портрети, історичні розвідки, документально-публіцистичні фільми. Їх поєднує значна цінність та користь для нашого народу і держави. Актор відзначив, що фільм про видатну особистість Блаженнішого знято за благословенням Преосвященнійшого архиєпископа Павла, намісника Свято-Успенської Києво-Печерської лаври. Група, зізнався актор, боялася зняти формально-ювілейний, “пафосний” фільм, адже особистість Владики зовсім протилежна до всяких виявів кричущого пафосу: скромна і щира. Знімальники об’їздили багато міст: від себе додамо, що на екрані промайнули пейзажі та церковні інтер’єри Києва, Одеси, Москви, Ростова-на-Дону, Женеви, Парижу, Афону, Ієрусалиму…) І при самій згадці про героя фільму люди скрізь щиро раділи. Документалізм і ліризм, видзначив Лесь Сердюк, таки поєдналися… У творчу групу як консультанти входили ієромонах Лонгін (Чорнуха) та диякон Олександр (Драбинко) — кандидат богословія, референт Предстоятеля УПЦ. Продюсером був архимандрит Варсонофій, що забезпечував технічно-побутову сторону зйомок; диякон Димитрій Болгарський допоміг із фортепіанними етюдами на теми церковної музики. Головний оператор Олег Зорін виступив як художник: образно кажучи, він намагався передати події ніби через погляд, через душевне сприйняття Владики… І так — аж до праці водія Костянтина, який теж не стояв осторонь знімального процесу.
У передньому слові архиєпископ Павел назвав шлях Владики хрестоношенням. І, до речі, зазначив, що голова ВР Володимир Литвин свого часу, у недавній тяжкий період виникнення розколу виступив ніби Симоном Киріниянином, що допоміг Владиці у несенні тяжкого хреста (йдеться про перші роки служіння на Київській кафедрі).
Двосерійний фільм сприймається дуже легко. По суті, це полілог багатьох осіб. Перед нами проходить галерея простих і прекрасних православних людей, серед яких не лише архиєпископи та митрополити, а й прості батюшки, церковні старости, звичайні прихожани. Об’єднуючим началом слугує спокійна, виважена автобіографічна оповідь самого Владики, православного Пастиря сучасної України. “У сім років я втрапив до алтаря, — згадує Блаженнійший, — і з тих пір так в алтарі й перебуваю”… Зворушливим ліризмом дихають кадри, зняті на батьківщині Блаженнійшого, де проходило дитинство віруючого хлопчика, тоді ще Віті Сабодана… З теплотом згадує про нього брат Степан, односельці. У Маркіяна і Феодосії Сабоданів було чотири сини, сім’я була набожною, благочестивою. Митрополит згадує отця Сильвестра, що вчив його в дитинстві старослов’янській мові; згадує і той чорний час, коли енкаведистська машина забрала читця прямо з храму, блюзнірськи перервавши читання Покаянного канону Андрія Критського на другий день Великого посту… Арештований віддав книгу Віті і сказав: — “Продовжуй читати. Ти будеш великою людиною у Церкві”. Отак під сінню крил архангела Михаїла, із храму рідного села простелилася драматична і велична дорога Пастиря… Потім Одеса, семінарія, 1954 рік. Дивовижний спогад: молодий семінарист молиться перед іконою Божої Матері, його торкає за плече незнайома жінка і дарує золотий медальйончик-образок Пресвятої Богородиці, напутивши словами розради і надії. Що то за дивовижний знак? Один Бог відає, чия рука тоді вручила цей святий дарунок.
Правда рано чи пізно все розставляє на свої місця. Навіть ми, люди сучасної, порівняно вільної в плані релігійному доби, ми, люди православні, несподівано дізнаємось, що до обов’язкової програми Одеської семінарії входило відвідування музеїв, історичних пам’яток тощо. (А що торочив агітпроп! – “невігласи-церковники”…) Як було жити людям, що обрали служіння Богу, в оточенні наклепів і брехні войовничого атеїзму?! Моторошно дивитися вмонтовані до фільму чорні, як вороняче крило, кадри хронік доби хрущовських антицерковних погромів: невидимий бадьорий диктор на всі заставки “розносить” відсталість і темноту “попів”, і розмірковує про небувалу “радість” розкаяних священнослужителів та семінаристів, що покинули “похмурі церковні стіни”. Як страшно зазирати у цю темряву богоборства, яке покалічило стільки доль, і не з одного покоління!..
Насичений фактажем фільм далі простежує біографію майбутнього митрополита. Ось він – бібліотекар ( адже і понині залюблений у книги!), ось він стає іподияконом у владики Бориса, митрополита Херсонського і Одеського… Далі – Ленінградська духовна академія, аспірантура при Московській духовній академії. З особливою теплотою згадує головний оповідач відвідування старців Псково-Печерського монастиря. Багато з них були справжніми мучениками, пройшли тюрми та концтабори. Серед них стрічалися дивовижні молитвеники, прозорливці, можливо, навіть чудотворці. Багато що зі сказаного ними потім справдилося у житті пастиря. Декого з них, а втім — і згаданого владику Бориса — безбожні власті вважали за краще випустити на волю з тюрми: адже під впливом їхньої віри, духовної стійкості до Бога наверталися навіть відчайдушні кримінальники, а це вже становило ідеологічну небезпеку… Можливо, при тих стрічах зі старцями визріла і думка про чернечий постриг. Як згадує Блаженнійший, його мрією спочатку було не монашество, а звичайне служіння священика у селі, в оточенні рідної природи, серед рідних людей. Але Бог судив інакше… Жити простим сільським життям не вдалося, та ювіляр і сьогодні повторює за св. Іоанном Златоустом: слава Богу за все, що було, є і буде. Постриг відбувся в 1962 році. Батькам важко було дати благословення: час став дуже тяжким у духовному плані. Щойно водимі дияволом “борці з релігією” закрили Києво-Печерську лавру. Батько не наважувався, мати плакала… Постригав владика Борис, духовним возприємником став тепер уже святий Кукша Одеський. Він став глибоким наставником чернечого подвигу, зокрема молитовного. На свято Трійці монах Володимир став священиком і першу свою літургію відслужив на День Святого Духа. Проповіді молодого ієромонаха приваблювали багато людей. І слід відзначити деталь: на кожному місці перебування Пастиря паства проникалася до нього любов’ю, приязню і пошаною. І коли його переводили на інше місця служіння, проводжала його з жалем, сльозами. Можна простежити це на прикладі Одеси. Ігуменя Серафима (Свято-Архангело-Михайлівський монастир м.Одеси) зазначає у фільмі: “Одеса — особливе місто зі своєрідною душею, темпераментом, рисами… Владика любив місто, а місто любило його. Якщо одесити полюбили – то це назавжди”.
Єпископська діяльність Владики Володимира підтверджувала, що єпископ не звільняється від чернечих обов’язків, вони не можуть в нього бути десь на другому плані, як то часом вважають прості миряни чи дехто з “білого” духовенства. Він сам чітко зазначає: “Єпископ має бути першим серед монахів, першим серед молитвеників”.
Окрема сторінка — служіння в Чернігові. З теплотою згадує Владика, що терпінню і смиренню навчався у чернігівського православного люду: “Хороший тут народ, люблячий, терплячий.” А місцева влада була, прости Господи, лукавою. Неможливо було зробити найменшого ремонту в церквах (оголосять псуванням пам’ятки!)… Церковне господарство — в занедбанні, занепаді. У фільмі архиєпископ Чернігівський і Ніжинський Амвросій, а також ігуменія Амвросія (до речі, духовне чадо прп.Лаврентія Чернігівського) з великою теплотою згадують, як завдяки єпископу Володимиру підіймалося місцеве церковне життя, розв’язувалися найтяжчі проблеми…
Багато небуденних штрихів-характеристик можна додати до особистості ювіляра. І фільм багатий цими штрихами, що є цінними для нашого глядача, особливо юного, особливо такого, що тягнеться із духовної пустелі осліплого “міра” до сонця Христового, до повноти буття у Православ’ї… У житті Владики все було справжнім, нема тут місця награності й лицемірству, є самовіддане служіння: тому свого часу він сідає до одного столу із студентами семінарії, а не з викладачами, даючи зрозуміти тогочасній адміністрації, що треба поліпшити харчування; тому в Троїце-Сергієвій лаврі він щодня протягом десяти років служить молебен біля мощей прп.Сергія; тому при Гробі Господньому він молиться за свою земну Вітчизну – Україну, і ми не маємо сумніву, що молитва із чистого серця, освяченого багатьма випробуваннями і осяяного любов’ю, сягає до Престолу Божого.
… Останнє місце служіння перед Київською кафедрою Пастиря – це Ростов-на-Дону. У фільмі не зазначено, але — нагадаємо промовистий факт, який засвідчує чудесну єдність Церкви небесної і земної, сполучення в духовному житті багатьох незримих нитей. Саме в Ростові підійшов до Владики Володимира за благословенням стати монахом Оптиної Пустині інок Ферапонт, майбутній новомученик Оптинський, а тоді ще — Володя Пушкарьов, учорашній сибірський лісник. Якось, вказуючи на нього у храмі, Владика зауважив: бачите, монах молиться. А той був ще тільки двірником про храмовому подвір’ї… (Про це пише православна письменниця Ніна Павлова у відомій книзі про трьох Оптинських нвомучеників “Пасха красная”).
Ростовський період вимагав уміння вести мудрий діалог із владою, яка ніби була вже не ворогом, але ще й не приятелем. Із м’яким гумором згадує Владика епізод, коли він пішов 30 грудня (а старші пам’ятають, що це був день утворення СРСР) до обласного начальства з проханням посприяти в розв’язанні деяких проблем. Ростовський пастир сказав приблизно так: “Я прийшов привітати вас із мирським святом. А заодно сказати, що ви служите народові своїм методом, а ми – своїм”. Керівництво, серед іншого, жартома зазначило, як згадує в автобіографічній оповіді ювіляр: “ Ви, мовляв, там більше зв’язані з небесною канцелярією, чи не могли б ви нам на свята попросити сніжку з морозом?” А потім на свята… повалив сніг. І мороз був такий, що викручував дерева… Радянське керівництво області забуло жартівливий тон і послало Владиці фотоальбом Ростова із дарчим написом, що засвідчував повагу до людей, “які стримують своє слово”. (Цей епізод викликав добродушний сміх глядачів.) А на екрані поставав період нібито обнадійливий: починалася так звана перебудова, влада в особі першого й останнього президента СРСР запевняла, що перегляне стосунки із Церквою, виправить свої помилки… Але після 1991 року “обнадійлива ситуація” змінюється драматичними і навіть трагічними обставинами. Трагічний церковний розкол, організований лжепастирем – “вовком в овечій шкурі”, тоді ще митрополитом, Філаретом (Денисенком), збурює духовне і суспільне життя в Україні. “Гарячі” настрої заполітизованої частини населення переходять критичну межу. Історичний собор 1992 року у Харкові, як свідчать у фільмі митрополити Никодим та Онуфрій, проходить мало не в стані облоги, військовому становищі. Влада всіляко тисне, залякує – адже під впливом політичної кон’юнктури діє пліч-о-пліч з Денисенком, основна ціль ультранаціоналістів – відкол від Москви, Росії, від східнослов’янського контексту – а по суті, це реалізація сатанинського задуму розчленування найпотужнішого православного вузла на планеті. Собор осудив Філарета не за національну ідею, як переконує він “зі своїми” себе самого та інших, а за клятвопреступництво, за деспотичну манеру керівництва, за особисте життя, що ставало спокусою в очах віруючих.
Владика Володимир дізнається про своє обрання митрополитом Київським і всієї України в далекій Фнляндії, де ніс покладене Церквою служіння. Чи міг він відмовитися? Звичайно, міг. Як людина, він чесно зізнається у хвилинах слабкощів і сумніву… Адже він добре знав ситуацію на Україні, знав, що це – його Голгофа, яка може закінчитися і буквальною смертю – без перебільшення. Але, пам’ятаючи слова Спасителя про те, що найбільший вияв любові — це покласти душу “за други своя”, Владика без вагань приймає ввірений йому тяжкий хрест предстоятельського служіння на розвихреній політичними пристрастями вкраїнській землі. І тут увиразнюється ключовий момент, який ми можемо поставити епіграфом до всього фільму, який можна вважати і девізом всього пастирського життя митрополита Володимира. Це – признання Блаженнійшого: “Я нічого не просив і ні від чого не відмовлявся. Я ішов за голосом Церкви”. Мабуть, це вже та міра смирення, за якою перестає говорити земне. Тут уже імперативом лишається єдиний голос із висоти, глас Божий.
А в Україні коїлась лиха година. У фільм вмонтовано кадри (щоправда, технічно малоякісні в зв’язку з любительською, очевидно, відеозйомкою, та ще й у нічний час): біснування молодчиків-екстремістів під стінами Лаври, отой розбійницький штурм 1992 року. Згадує митрополит Вінницький і Кам’янець-Подільський Макарій: “Я терміново дзвоню Фокіну, що був моїм знайомим, і прошу, щоб втрутилася міліція…” Знову кадри хроніки, можливо, міліцейської: бойовика, щойно роззброєного від ланцюгів та арматури, запитують про мету його нападу на обитель. Він, з руками за головою, пояснює: “Ми хочемо відділити від Москви нашу українську церкву”. “А ти до церкви ходиш?” – запитує кореспондент. “Ні”, — признається горе-сепаратист. Чи можна вигадати ліпший театр абсурду? Але напади абсурдистського безумтсва на людей повторяться ще не раз… Будуть ще і захоплення храмів, і глумління над святинями, і спекуляція лукавих політиків на найсвятіших темах та почуттях…
Але новообраний глава православної України не лякається ані владного тиску, ні шаленства одурених, заведених мас. Бо все-таки — значно більше людей незамуленої совісті, істиних православних, що не пішли ані за фарисеями-вождями, ні за минущими обіцянками спритних політиків. Вони зберегли вірність канонічній Церкві та її законному Предстоятелю. А якби навіть їх було й набагато менше, ЦЕ ТА СИТУАЦІЯ, КОЛИ СИЛА ВИЗНАЧАЄТЬСЯ НЕ КІЛЬКІСТЮ, А ЯКІСТЮ, чи точніше, душевними якостями: стоянням у Істині та чистотою совісті. І тому так радіє серце на кадрах кінохроніки, що зберегла для нащадків картину теплої зустрічі Пастиря народом на Київському залізничному вокзалі із співом “Христос воскресе из мертвых”, його промову-проповідь у храмі, в якій, серед іншого, зазначив, що для християн нема ворогів, що всю ворожу темряву треба долати любов’ю.
А влада ж застрашувала, пропонувала в’їхати таємно, мовляв, через небезпеку кривавих сутичок… Але, як відомо, справжній пастир не “пролазит инуде” на двір до пасомих, а заходить вратами, які є Іісус Христос, які є Любов і Правда. Той тяжкий час страшного обману українців Владика окреслює як чорну пляму в історії України і Церкви, як низьку справу “козачків”-політиків, які понесуть неуникну відповідальність перед людьми і Богом.
Вся стрічка випромінює оптимізм та віру в те, що хай не зараз, але згодом, рано чи пізно, правда на українській землі восторжествує.
А чим же підсумовує цю багатопланову, зворушливу і насичену подіями кінооповідь сам ювіляр, духовний Пастир землі української, заслужена людина нашого народу, “яку не можна не любити”? “Я живу в раю – біля Божої Матері і преподобних Печерських”. Так високо Владика цінує своє перебування в духовному осерді української й Києворуської землі, — у святій Лаврі, домі Божої Матері…
Серед добрих знайомих Блаженнійшого митрополита Володимира – монархи і президенти, представники графських і князівських родів, видатні політики, вчені, митці. Він об’їздив усю планету, але серце його тут, на цій святій землі. Глибоко символічно, що на Пасху 2005 року до Лаври прибув благодатний вогонь з Ієрусалиму. Це провіщає духовне світло нашій землі… У фіналі стрічки Блаженнійший підсумовує оповідь про своє життя: “Були жалі про моменти безсилля, коли не можна було чимось зарадити ситуації… Та я хотів би прожити життя так, як і прожив. Вірю, що народ України буде складати єдину Церкву”.
Оповідач-ювіляр з’являється в кадрі поруч із великим годинником, маятник якого незворушно творить свій рух. Ідуть літа, століття, тисячоліття, але перед лицем Господнім виміри інші, ніж у людській уяві. Фільм наштовхує на думку, що в особі таких звичайних і водночас небуденних людей, як Блаженнійший митрополит Володимир, ми стрічаємо тих подвижників, чий скарб, нажитий духовними трудами – справді на небесах, і цінність його вища від земних цінностей. Коли в останніх кадрах відкриваються Царські врата лаврського Трапезного храму і в осяйних променях сонця та свічок виринає з алтарних глибин престол, думаєш: сумлінний працівник Божий на будь-якому ступені ієрархії все одно найвищою сходинкою має той стан, про який отці казали: “Ум такої людини стає жертовником живого Бога, а серце – престолом”. На престолі серця возсідає Бог, який є Любов.
Думається, що стрічка “Пастир” може навчити дуже багатьох, особливо молодих, як треба жити по-справжньому, повноцінно і жертовно — для Бога, для людей, для рідної землі.

Поздравление Святейшего Илии II, Католикоса-Патриарха всея Грузии

Різдвяне послання. Блаженніший Володимир, Митрополит Київський і всієї України