Ігуменя Свято-Успенського Єлецького монастиря Амвросія: « Господь посилає нам випробування, і його потрібно нести з гідністю”

01.04.2005 archive, Вестник №43, Интервью

Ігуменя Свято-Успенського Єлецького монастиря Амвросія: « Господь посилає нам випробування, і його потрібно нести з гідністю”

Преподобний Лаврентій — відомий подвижник наших днів. Не так давно старець відійшов до Господа, але з кожним роком зменшується коло очевидців, що пам’ятають земні роки подвижника. Саме тому цінною є кожна крупиця, яку вдається відшукати у наші дні. Ігуменя Амвросія (Іваненко) — духовне чадо святого. У інтерв’ю вона ділиться спогадами про земне життя преподобного, згадує нелегкі часи голодного дитинства, воєнні роки та чернечі подвиги православного чернецтва у роки атеїстичних гонінь.

— Матушка ігуменя, все своє життя ви провели у чернечих подвигах, побачили на своєму віку багато і радощів і смутку. Ви повертаєтесь час від часу у власне дитинство?
— Я народилася у селі Дроздівка, недалеко від Чернігова. Батьки були віруючими, особливо мати. До заміжжя мама співала у церковному хорі, була солісткою. З дитинства вона вчила нас молитися. Ніколи не починала роботу без молитви.
У сім’ї нас було четверо, жили бідно. Батька в тридцять сьомому році арештували, ув’язнили. Мама залишилася сама зі слабким здоров’ям. Мені доводилось робити усяку роботу, ще й братів заставляти. У чотирнадцять років косила сіно, навіть орала городи, хоча ледве могла тягнути плуга.
Я добре пам’ятаю голод. Перший, найстрашніший — у тридцять третьому році. Ми об’їдали з дерев листя, ходили з мамою у поле збирати пирій, витрушували корінці, сушили, потім товкли та пекли млинці. Другий голод — у війну, 1947 рік — теж голодовка. Приходилось по-всякому. Слава Богу, вижили. У війну сім’я розійшлась хто куди.
З 1941 року настоятелем у нас був старенький отець Іринарх. Якось у священика зібралось багато людей, посідали на лави, а діти товпилися в куточку. Батюшка багато розказував, згодом покликав мене, посадив біля себе й промовив: „Ти жайворонка бачила? — Бачила. — От нанесе він яєчок, а потім корівка буде йти тай наступить на гніздо. І що залишаться йому робить? Він полетить високо угору, тай Бога славить. Так і ти будеш Бога славити”. Мені було тринадцять років, і я не знала, до чого були сказані ці слова. Згодом збулось усе…

— Матушка, ви залишаєтесь одним з уже небагатьох свідків земного життя преподобного Лаврентія. Як Господь звів Вас зі святим старцем?
— Бувало, ми ходили пішки до Чернігова. Одного разу прийшли у монастир. Тоді, у п’ятнадцять років, я вперше зустрілася з преподобним Лаврентієм. Підійшли за благословенням. Він усіх благословляв хрестом, дійшла моя черга, батюшка подивився на мене, взяв просфору, благословив і каже: „От молодець, що прийшла, підростеш — і нашою будеш”.
Після війни працювала на залізній дорозі. Ми з полоненими німцями будували Чернігівський вокзал. На той час чоловіків було мало, в основному трудились молоді дівчата. Ми орудували важкими молотками. По селах було важко, тому всі тягнулися у місто, там хоча б якась робота була. Тому я залишилася працювати в обласному центрі. За роботу давали шістсот грамів хліба. Хіба могло вистачити? Багато приходилось працювати у лісі, вручну пиляли сосни. Було холодно, голодно, мучили воші, помитися ніде. Ми знали, що треба вижити, і надіялись на краще. Господь посилав випробування, і його треба було гідно винести. Зараз часто доводиться чути, що молоді важко… А як було колись?
Згодом відпустили додому. Вдома трапився нещасний випадок — я пошкодила ногу, поїхала лікуватись у Чернігів. Тут знову набирали на роботу. Все, що я робила, — з благословення преподобного Лаврентія. Перед тим як поїхати у ліс, підійшла до батюшки. Він і каже: „Треба тобі там попрацювати”. Зате скільки я всього навчилась: пиляти ліс, колоди колоти, робити дранку, тесати балки, стійки. Мені це згодилось. Коли нас вигнали з монастиря, приходилось працювати на різних роботах.
Після повернення з лісу нас направили на ремонт гуртожитку, а потім кажуть, що будуть набирати у фабрично-заводське училище. Я запитала у батюшки, що робити. Розказую, можна на будівництві залишитися, а можна у ФЗУ. Батюшка ж у відповідь: „Бігом у ФЗУ, і то спіши”. Прибігаю туди, там усіх працівників набрали, залишилась можливість працювати прибиральницею. Я записалась. Через два тижні прийшов наказ направити працівників ділянки залізної дороги на Урал, у Челябінськ. Були там і дівчата, з якими я працювала. Тоді я пригадала, чому батюшка мене підганяв. Багатьох з них я побачила востаннє…
Почала працювати у ФЗУ, мене помітив директор. Одного разу він запитав: „Ти комсомолка?” „Ні”, — кажу. „Подавай заяву і будеш працювати у мене в канцелярії”. „Хіба не можна без комсомолу?” — запитую. Він сказав раз, другий, а потім поставив ультиматум. Я вкотре прийшла до преподобного Лаврентія за порадою. Він відповів, якщо третій раз скаже, то слід писати заяву, але неодмінно сказати: „Я ж не з рогами, щоб з рогатим підписуватися”. Відхожу від батюшки і думкою про те, як таке відповісти? А сестри це чують і усміхаються. Сказала б — мене у в’язницю посадили. Прихожу на роботу. День, другий, а директор забув, нічого і не питає. Батюшка молився, і Господь мене милував. Сказав же він це для того, щоб я знала, що то за організація.
Працювала я у ФЗУ, а жити стала в обителі. Одного разу зустрічаю тодішнього архієрея владику Бориса, а він питає: „Працюєш? Розраховуйся та будеш у мене на кухні трудитись”. Я підхожу до батюшки, запитую, що мені робити? Отець Лаврентій каже: „Не треба, тобі ще слід попрацювати”. Зустрічаю владику через неділю, а він: „Дай мені адресу, я сам тебе розрахую”. Даю адресу, а сама до батюшки. „Владика взяв адресу, — кажу, — поїде розраховувати”. “Коли приїде, тоді і добре, а поки працюй”, — відповів преподобний. Зустрічаю владику Бориса, а він каже, що десь загубив папірець. Я даю адресу знову. А сама до батюшки. Знову зустрічаю владику, а він до мене: „У чому річ, постійно гублю адресу твоєї роботи”. Незабаром прийшов указ про переведення архієрея у Саратов. Він забрав своїх кухарів. Преподобний передбачив, що може таке статися. Я залишилася у монастирі. Зустрічаю батюшку: „Ну що, розраховуйся та й будеш у монастирі допомагати”.
Незабаром мене директор відпустив на два дні додому, та ігуменя покидати обитель не благословила. Я самовільно поїхала у село. Коли повернулася, матушка каже: „Йди геть, мені в монастирі такі не потрібні”. Підходила я протягом цілої неділі, п’ять раз просила пробачення, але матушка навіть не хотіла слухати.
Підійшла до преподобного з проханням піти з монастиря і розказала, як усе відбулося. Отець Лаврентій помолився й наказав ще раз звернутися до матушки і просити вибачення. Я довго заперечувала, мотивуючи, що уже робила це п’ять. Після чергової спроби ми не тільки помирились — гнів ігумені перетворився на милість, а я залишилась в монастирі.

— Цей випадок став вирішальним?
— Певно, що так. Розрахувавшись з роботи, стала послушницею. Мене почали „обтесувати” — посилали на усілякі послухи. Піднімалась на купол, трудилась на висотних роботах, провіряла роботу будівничих.
Я багато дивилася на працю інших. Навчилася мурувати печі, займатись слюсарними роботами, навіть працювала крановиком. Завдяки такому іскусу через роки час від часу навіть дещо підказую сучасним монастирським реставраторам. Адже у мене була чоловіча бригада, ми виконували практично усі ремонтні та висотні роботи. Коли нас вигнали на вулицю, мене часто просили, щоб я допомогла будуватись, мурувати печі, ладнати труби… що тільки не приходилось робити.

— Мабуть, вже у ті часи про прозорливого подвижника ходила слава?
— До батюшки приходило багато людей зі своїми питаннями. Він кожному виділяв час, щоб помогти, порадити, втішити, поговорити. До чернечого постригу день пам’яті Анни пророчиці — мої іменини. Обідаємо, а преподобний звертається до послушниці: „Піди, подивися, до мене хтось прийшов”. Матушка вийшла, подивилася. Стояла й плакала жінка. Це було аж за трьома дверима. Вона повернулась, й, пошкодувавши старця, сказала: „Там нікого немає, обідайте”. Отець Лаврентій положив ложку і вже грізніше: „Подивіться, там хтось прийшов”. — “Батюшка, немає там нікого, обідайте”. Стукнув ложкою по столу, промовивши: “Я тобі що сказав? Там стоїть жінка і плаче, поклич її сюди!” Отець Лаврентій поговорив з нею, і вона вийшла задоволена і спокійна. Сівши за стіл, він звернувся до черниці: “Чи ти сиділа б та спокійно обідала, коли біля твоїх дверей стоїть і плаче людина?”
А якось приходить до батюшки чоловік і каже: „Ой, помоліться, бо десь корова загубилася”. „А ти вінчаний? Ні? Піди звінчайся, то корова знайдеться”. „Та як вінчатися! Корову треба знайти”, — сказав чоловік. Преподобний ж у відповідь: „А ти дай обіцянку Богу, що повінчаєшся”. Той заприсягнувся перед іконами. Батюшка каже: „Вийдеш завтра на Гомельську дорогу і першого, хто буде йти, запитай, чи не бачив корову”. Чоловік зранку встав, вийшов на дорогу, дивиться, жінка йде, молоко несе на ринок. Він запитав, чи та не бачила заблукалу корову. Вона ж відповіла: „Ти зайди до мого сусіда, у нього якась корова стоїть у стайні вже пару днів, не знає, що з нею робити”.
Ще один випадок, коли батюшка у часи репресій змушений був служити у катакомбному храмі. Духовні чада вирили землянку навпроти монастиря і там збиралися на молитву. Одного разу відкрили печерку провітрити і забули закрити огорожу. Не подумали, що людська корова може туди зайти. Тварина ж впала у ту землянку і застрягла, тільки хвіст видніється. Підняли шум. Прийшли сусіди подивились, кажуть, потрібно все ламати, інакше нічого не вийде. Батюшка стояв у той час на вулиці, неначе мене зустрічав: „Хто залишив двері відкритими, Маргарита?” Обернувся, помолився і каже: „Біжи назад”. Прибігаю, а корова вже бігає по подвір’ї. Питаю, що сталося, як витягнули? “Якраз коли ти, мабуть, дійшла до батюшки, то корова вискочила із землянки, неначе пробка”.
Інша черниця розказувала другий випадок. Читали у батюшки в келії вечірнє правило. Читали та й позасинали, бо за день дуже стомились. Навіть та, що читала, стала на коліна та й заснула. Батюшка стояв посередині. Коли ж черниця проснулась, то аж ойкнула, бо побачила, що преподобний стоїть у сяйві, а він повернувся і наказав нікому про це не розказувати.
Преподобний часто повчав і сестер. Ми написали книжечку „Житіє і повчання преподобного Лаврентія Чернігівського”. Там описанні випадки із життя преподобного. Багато друкувалось в інших видавництвах, особливо про останні часи.

— Як відбувалися похорони отця Лаврентія? Він передбачав день своєї смерті?
— У 1950 році у переддень смерті якось промовив: „На Хрещення Господнє буде видно”. До Хрещення його вже пособорували, причастили. Увечері він запитав, котра година, і, коли було пів на десяту, наказав читати молитву на відхід душі від тіла. Прочитали молитви, і батюшка відійшов до Господа. Він помер при повній свідомості. Перед самою кончиною перехрестився, благословив всіх, навіть тих, що були відсутні, і преставився. Біля нього постійно перебували лікарі, але черниці знали, що Господь зараз забере душу преподобного.
Ми не могли похоронити отця Лаврентія п’ять днів. Тільки піднімуть домовину, а люди з міста, околиць, багато приїжджих все підходили й підходили з проханням попрощатися. Владика вже сказав, що не можна так довго тримати тіло. Мощі занесли в усипальницю, вони стояли там двадцять три дні, були відкритими аж до дня пам’яті преподобного Лаврентія Печерського. Кожний вечір ми молилися, читали полунощницю і прикладалися до руки святого, яка була м’якою і на диво теплою. Всі вірили, що коли мощі залишаться в обителі, то батюшка нас не залишить.
Я особисто була присутньою на усіх важливих подіях з останніх днів земного життя святого, стояла при смертному одрі, а згодом вимурувала склеп, де старця поховали. Бог благословив дожити й до дня прославлення отця Лаврентія у лиці преподобних, що відбулось у 1992 році — на ювілей тисячоліття Чернігівської єпархії.

— Як у обителі проходило життя після смерті святого?
— Згодом розпочались роки хрущовських гонінь. В обитель направляли монахинь із різних куточків. Закрили Домницю, Уляночку, інші монастирі. На той час у нас проживало аж три ігумені. Ми, молоді послушниці й черниці, мали неоціненну можливість спілкуватися зі справжніми світильниками Христової віри, аскетами та подвижницями наших днів. Наприклад, ігуменя Домниць кого монастиря була настільки високодуховною особою, що постійно читала Ісусову молитву.
Свого часу прийшлось робити перепоховання протоієрея Іринарха та пріснопам’ятної подвижниці. Їхні тіла перенесли з подвір’я Ільїнского храму на міське кладовище. Труна священика залишилась неушкодженою, тому її не відкривали, а труни матушки вже не було… ми вочевидь побачили її нетлінні мощі.

— Ви відчували, що обитель можуть закрити?
— Преподобний Лаврентій про це знав, але не кожен зміг зрозуміти його пророцтва аж до того часу, як вони збулись. Ще на початку відродження монастиря, у сорокових роках, коли робились ремонти, не раз до преподобного будівельники звертались зі словами: „Сюди потрібно кращу дошку, та вже трухлява. Батюшка каже: „Прибивай цю, на двадцять років вистачить”. Так і трапилось, у 1961-му нас вигнали на вулицю.
Зрештою, до нас прийшов дільничний і під лукавим приводом повідбирав паспорти. Раптом протягом одного дня нас усіх виписали з монастиря. Ми залишилися ночувати у келіях, коли увечері прийшли міліціонери, особісти, комсомольці й чиновники з криками „Забирайтеся геть!” Мовляв, без прописки тут навіть не можна ночувати. Безборонних жінок перед смерканням силою повикидали на вулицю.
Усі порозходились. Хто у власну домівку, хто до рідних. Залишилися декілька дуже стареньких матушок, котрим не було куди йти. Одну відвезли до родичів, інших… відправили у психіатричну лікарню.
Я залишилась жити у брата. Протягом десятиліть черниці, переслідувані атеїстичною владою, не жили, а існували по різних куточках України і Радянського Союзу. Великим щастям рахувалось монашці — “молодій працездатній жінці” — потрапити у один зі ще не закритих монастирів. Незважаючи почасти на критичні обставини, жодна з нас не залишила чернечих обітниць. По мірі можливості ми старались зустрічатись для спільної молитви. Допомагали одна іншій чим могли і чекали…

— Ваше Боголюбіє, яким запам’ятався рік тисячоліття Хрещення Русі?
— У 1988 році почалась реставрація Троїцького кафедрального собору. Мені довелося допомагати писати ікони. Ви не уявляєте, з якою радістю я це робила, немов на крилах створила образ Спасителя, Богородиці, Іоанна Предтечі, праведних Йоакима і Анни, ангельських чинів. Багато ікон я відреставрувала, навчилася золотити. Пізніше була організована реставраційна група із шести чоловік. Ми їздили по селах і відновлювали храми, щоб гідно зустріти славний ювілей.

— Матушка, коли ви стали управляти Єлецьким монастирем?
— Покійний митрополит Антоній пропонував мені стати ігуменею декілька разів, але я відмовлялась, бо ж і без належної освіти і не була упевненою у власних силах. Згодом він визвав декількох старих черниць і разом з матушкою Анімаїсою благословив відкривати монастир.
Ми прийшли у монастир і побачили справжню руїну. Ігуменя Анімаїса як молодша була настоятельницею, а я — благочинною. Згодом настоятельницею стала матушка Феодосія. Затим владика викликав мене і благословив на ігуменство. Монастир жив бідно, ніхто не помагав. У Петропавловській церкві розміщувався спортивний зал. В Успенському соборі було повно сміття, невідомого походження ящики з кістками, всюди протікали покрівлі. Спочатку у монастирі було шестеро монахинь. Через десять днів, як ми підписались, що будемо тут проживати, дозволили молитися у маленькій кімнатці.
Всі старанно трудились, вичитували правила, молились, щоб Господь нам допоміг. З тих часів у обителі читається невсипна Псалтир. Хто б тоді міг подумати, що нині у нас існуватиме швейний цех, іконописна майстерня, майстерня для різьбярів. У монастирі є чудотворні ікони — Єлецька та Ільїнська.
Сьогодні у нас 54 монахині, три схимниці. Одна із них є справжнім живим переданням, вона пам’ятає ще царську владу, до революції ходила у школу і пригадує, коли у її гімназії відмінили викладання „Закону Божого”.
Останнім часом до нас приїжджає багато паломників. Ми стараємося їх прийняти, нагодувати, влаштувати на ніч. Сюди приїздять із багатьох міст України, дальнього і ближнього зарубіжжя, особливо на свята. Ми стараємося допомагати лікарням, купуємо пацієнтам необхідне.

— Які задуми плекаєте на найближчий час?
— Роботи у нас багато. Треба відремонтувати дзвіницю, вхідні ворота, деякі корпуси. У цьому році ми зробили капітальний ремонт в Успенському соборі, плануємо відновити фрески, які у соборі залишилися у декотрих місцях й походять з одинадцятого століття. У мене задумів багато, і якщо Господь сподобить, будемо старатися відновлювати загублене.

Бесіду вів Володимир Мандзюк

Архиепископ Львовский и Галицкий Августин: «Священник в Армии должен быть символом Божественной правды»

01.04.2005. НИКОЛАЕВ. Архиепископ Питирим благословил сотрудников компании «Русал»