Апостольський Нунцій в Україні Архієпископ Іван Юркович: “Православна традиція — спільна риса, що об’єднує українців, білорусів і росіян”

01.03.2005 archive, Вестник №42, Интервью

АПОСТОЛЬСЬКИЙ НУНЦІЙ В УКРАЇНІ АРХІЄПИСКОП ІВАН ЮРКОВИЧ: “Православна традиція — спільна риса, що об’єднує українців, білорусів і росіян”

Монсеньйор Іван Юркович за походженням словенець. Він народився 10 червня 1952 року. Рукоположений в сан священика у 1977 році. Згодом вивчав дипломатію в Папській Церковній академії і у 1984 році був направлений на дипломатичну службу Святого Престолу.
Архієпископ Юркович обіймав наступні посади: секретар апостольської нунціатури у Південній Кореї (1984-1988), аудитор апостольської нунціатури в Колумбії (1988-1992), радник представництва Святого престолу у Російській Федерації (1992-1996), радник в Державному секретаріаті.
Іван Юркович у 2001 році був акредитований в Білорусь, а нещодавно призначений Апостольським нунцієм в Україні. В інтерв’ю посол Ватикану поділився своїми поглядами відносно багатьох аспектів сучасної релігійної і суспільно-політичної ситуації в Україні.

— Ваше Високопреосвященство! Нещодавно Ви стали Нунцієм в Україні. Як сприйняли нове призначення?
— Моя місія в Білорусі була важливою, але призначення в Київ здалося чимось надзвичайно привабливим, незважаючи на те, що знав – на мене чекають завдання складніші за попередні. Але з іншого боку, ми є «люди послуху», тому вибір діяльності не лише вияв бажань та особистих уподобань, а, передусім, схвальна відповідь на волю Господа, яка виявляється і в рішеннях наших настоятелів. У всякому разі, відчуваю, що знайшов у Києві набагато більше, ніж сподівався і тому дуже задоволений новою посадою.

— Ви працювали Нунцієм у багатьох країнах постсоціалістичного табору, в тому числі, в Російській Федерації і Білорусі. Ви можете виділити особливі релігійні чи суспільні відмінності нашої країни?
— Ніколи в житті не думав, що проведу стільки часу на Європейському Сході, адже став першим дипломатом Святого Престолу, який працював у трьох великих слов’янських столицях: Москві, Мінську та Києві.
Я багато розмірковував про спільні риси, що об’єднують українців, росіян і білорусів і про те, що є специфічним для кожного з них. Перша риса, можливо, найважливіша, — йдеться про народи, для яких православна традиція є найважливішою культурною ознакою, з багатою спадщиною і особливим творчим потенціалом. Завжди прагнув підтримувати, наскільки це можливо, контакти з православними – як з мирянами, так і зі священиками, намагаючись краще зрозуміти їхню точку зору та прагнення. В Білорусі я був учасником молитовної групи, яка майже повністю складалася з православних. Лише зараз усвідомлюю всю цінність того, чого від них навчився.
Щодо присутності нашої Католицької Церкви в цих країнах, тут відчувається доволі велика різниця. Якщо в Російській Федерації наша громада невелика, то в Білорусі й Україні католицька присутність становить приблизно 10-15% від усього населення. Тобто, католики залишаються в меншості, але відіграють відчутну роль в житті обох країн, роблячи в нього свій специфічний внесок. Йдеться, безумовно, про вплив обмежений, але реальний.
Відносно офіційного діалогу з Православною Церквою, на мою думку, кожна з трьох країн і, особливо, кожна з трьох столиць, має своє власне покликання. У певному сенсі можна говорити про три центри, кожен з яких має свій специфічний потенціал не лише для екуменічного діалогу, а й для культурного обміну в цілому.
Думаю, що надто часто говорять про певну експансію «західних» цінностей на Схід і дуже рідко згадують про вплив, який здійснив і здійснює слов’янський Схід на всю європейську культуру. На цих землях проживають майже 250 мільйонів людей, освічених і вихованих, талановитих і творчих, які відіграватимуть важливу роль в майбутньому нашого континенту. І тому нашим завданням є тримати відкритими шляхи для екуменічного діалогу та уникати непорозуміння й напруженості, які могли б йому зашкодити.

— Невдовзі після Вашого призначення відбулася зустріч з Предстоятелем Української Православної Церкви. Які проблеми були підняті під час зустрічі?
— Мій візит до Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, був першою офіційною зустріччю після вручення Вірчих Грамот. До цього я відвідав лише наших греко-католицьких та римо-католицьких єпископів. Такий вибір зроблено мною свідомо для того, щоб підкреслити значення цього кроку для моєї місії в Україні. Щодо змісту, це був, насамперед, візит ввічливості і нагода представитися. Під час зустрічі я передав Митрополиту бажання Святого Престолу і мою особисту готовність до продовження екуменічного діалогу та обміну думками й підходами до численних питань, які стосуються відносин між обома Церквами, спільно обмірковувати деякі виклики сучасного світу. Я залишився під великим враженням від атмосфери відкритості й сердечності, в якій пройшла зустріч. Зберігаю про неї теплу згадку.

— Сьогодні у нашій країні існують доволі непрості відносини поміж православними та греко-католиками. Православні вбачають з боку Західної Церкви відкриті прояви прозелітизму в експансії на Схід, що відобразилась у створенні нових екзархатів на Східній Україні, перенесенні кафедри у Київ, розпалюванні міжконфесійних конфліктів на рівні окремих общин, що нині відбуваються на Закарпатті й про що була зроблена офіційна заява архієреїв УПЦ, опублікована у пресі та надіслана на ім’я Президента та Предстоятеля Церкви. Одним з основних завдань, які Ви неодноразово декларували, є сприяння подальшому розвитку діалогу між Сходом і Заходом. На якій стадії він знаходиться нині у нашій країні і які конкретні дії Ви вклали б у ці слова, розглядаючи питання у вищевказаному контексті?
— Цими питаннями ви безпосередньо торкаєтеся суті багатьох аспектів, які певною мірою становлять одне з головних завдань моєї місії в Україні. Звичайно, мені ще важко дати детальні відповіді, оскільки потрібен час, щоб особисто ознайомитися з конкретними питаннями.
З іншого боку, ці проблеми до певної міри мають багато спільного з іншими країнами, де мені довелося працювати. Декотрі мають історичне коріння, а інші пов’язані зі зміною соціального контексту після розпаду Радянського Союзу і новою ситуацією у Європі. Після довгих років надії люди віднайшли особисту свободу і отримали можливість утворити новий соціальний устрій. Це позначилося також і на релігійному житті – віруючі змогли відкрито заявляти і про свою релігійну приналежність. Особливо це було наглядно у тих областях, які упродовж століть підтримували зв’язки зі Святим Престолом. Звичайно, це повернення супроводжувалося подекуди і моментами напруження, які й досі пригадують люди. Тому мені здається, що потрібен час, аби подолати всі труднощі цього періоду.
Коли 15 років тому я прибув до Москви, то мені весь час доводилося мати справу з питаннями, подібними до тих, які ви мені поставили. Хоча обидві Церкви зробили багато для того, щоб знайти взаєморозуміння та подолати прояви несправедливості, потрібно буде ще докласти великих зусиль для покращення взаємної довіри у стосунках між обома Церквами. Незважаючи на труднощі, обмін думками ніколи не припинявся повністю і це, на мій погляд, свідчить про те, що всі ми добре усвідомлюємо необхідність продовжувати діалог між Православ’ям та Католицизмом.
Крім того, мені здається, що не вдалося ще зробити чіткий аналіз усіх наслідків радянського періоду. Достатньо подумати про результати примусових депортацій, насамперед, із західних областей до Сибіру, а також про добровільну міграцію, яка відбувалася протягом довгого часу. Населення також переміщувалося і через систематичну міграцію зі сходу до західних кордонів. І все це мало значний вплив на суспільство в цілому і на його конфесійну структуру. Наприклад, у Мінську мене завжди вражав факт, який був майже нормою: велика родина, — діти, батьки, діди й прадіди — збираються на свята разом, хоча належать до різних конфесій. У селах це явище відмічалось набагато рідше, але майже в усіх містах конфесійна структура змішана. Тому я часто наголошував на необхідності вести діалог між різними конфесіями не лише на рівні міжцерковних стосунків, але й тому, що він стосується життя багатьох сімей. Сім’я — це та структура, де з найбільшою чіткістю виявляється необхідність взаємного розуміння та гармонії. Сім’ї протипоказана напруженість, і тому сімейні ситуації вимагають від нас максимально уважного і шанобливого підходу. Іноді я із сумом бачив, що люди вдома й на роботі спілкуються без проблем, а от у церковному середовищі вони вертаються до сили силенної питань, які стосуються не лише їхніх релігійних переконань, але й різниці в трактуванні історичних подій, давно вже пережитих, але постійно здатних призводити до нових розмежувань й нових труднощів. Я бачив, що для того, аби просуватися вперед, недостатньо лише роз’яснити деякі факти минулого, а потрібно насамперед навчитися поважати почуття іншого, які можуть значно відрізнятися від очікуваних.
Щодо питань поширення Католицької Церкви на Схід, мені здається, що не береться належним чином до уваги та обставина, що багато католиків були силою заслані на Схід і зараз вони просять відновити зв’язки з власною Церквою.
З іншого боку ми бачимо, як швидко створюється нова ситуація і на Заході. За роки моєї роботи в Державному Секретаріаті зустрічав багато людей, що приїхали до Риму зі Східної Європи. Я думаю, що зараз українська громада в Італії є однією з найбільших. Це справжня міграційна хвиля зі Сходу. Більшість з них приїхали у пошуках праці. І дякувати Господу за це! Я можу так казати, тому що був свідком того, якою великою підмогою для моєї рідної країни у шістдесяті та сімдесяті роки стала можливість покращити матеріальне становище нашим громадянам – робітникам у Німеччині та в інших європейських країнах.
Для віруючих мігрантів створюються нові парафії та душпастирські структури. Я можу говорити, насамперед, про українську греко-католицьку спільноту, але знаю, що постійно зростає душпастирська допомога також для православних віруючих.
Відносно Закарпаття мені важко оцінювати окремі конкретні питання, хоча йдеться про край, який я досить добре знаю, бо вперше його відвідав ще у листопаді 1992 року. Тоді я спостерігав деякі надзвичайно серйозні випадки напруги. Нещодавно декілька разів повертався туди. Побувавши у представників місцевої влади, а також відвідавши його преосвященство, єпископа Агапіта, я зміг переконатися, що численні проблеми, нажаль, ще залишаються. Та разом з тим відзначив, що багато питань вже розв’язано, а також побачив численні проекти вашої Церкви, які на мою думку самі по собі свідчать про значний прогрес. З моєї точки зору, перед греко-католицькою спільнотою стоять не менш великі труднощі, ніж перед вашими вірними.
Я переконаний в тому, що нам потрібно продовжувати діалог і рухатися вперед, не втрачаючи віри у його успішність. Сучасне суспільство є таким, що не визнає альтернативи діалогу і відкритого обміну думками. Безумовно, це не означає відмови від наших особистих переконань. Я щойно прочитав статтю високого православного ієрарха, опубліковану в грудні минулого року в часописі «Спасите наши души», яка подає відмінний аналіз ситуації. Принцип слідувати голосу власної совісті і захищати його, але разом з тим – визнавати таку ж саму свободу і за іншими є особливо цінний у діалозі між Церквами. Істини віри, як ми добре знаємо, включають завжди, принаймні у початковій формі, християнську любов. Тому істина, яку ми захищаємо, при відсутності християнської любові втрачає своє сяйво. Це один з найхарактерніших принципів християнства.

— Чи існують, на Вашу думку, якісь конкретні шляхи врегулювання конфліктних ситуацій навколо культових споруд та інших майнових питань, що виникли в Західній Україні на початку 1990-х років, у зв’язку з масовим переходом храмів від однієї деномінації до іншої, що часто супроводжувалося насиллям по відношенню до православних священнослужителів і мирян. В чому Ви їх вбачаєте?
— Як я вже зазначав, серед того, що я бачив на власні очі у 1992 році, були епізоди досить драматичні для обох сторін. Тоді мене ознайомили, передусім, з ситуаціями, особливо болісними для греко-католиків. Та я знав, що були також і інші ситуації, які принесли страждання вашим громадам. Нині становище, як мені здається, набагато поліпшилося, і більшість спільнот вже мають можливість вільно сповідувати власну віру. Тому ми повинні продовжувати рухатися лише вперед, зберігаючи завжди відкритими шляхи до діалогу. Особливо важливими є братні контакти на високому рівні, між єпископами та священиками. Вони допомагають людям подолати допущену несправедливість та дійти згоди. У Білорусі казали, що найспокійніші країни ті, де православний священик і католицький ксьондз випивали чарку разом з рабином. Утвердження взаєморозуміння є одним з найшляхетніших завдань Церкви. З іншого боку, не докладати зусиль для зменшення напруження, яке ще існує —це не лише безвідповідальність по відношенню до суспільства, але й недотримання Божих заповідей.

— Проблеми співіснування римо-католиків і греко-католиків на Західній Україні відомі давно. Ваш попередник Микола Етерович в інтерв ’ю газеті «День » сказав, що «…декотрі проблеми існували, в основному, за справою культових споруд, котрі місцева влада передавала на свій розсуд тим чи іншим общинам, а сьогодні створена спільна комісія у складі двох греко — і двох римо-католицьких єпископів, що вивчить до цих пір невирішені питання, і запропонує відповідні вирішення… » Як вдається вирішити спірні питання на нинішньому етапі? Чи були на місцях звернення відносно майнових проблем зі сторони православних громад?
— Безумовно, ще залишаються невирішеними деякі питання, але вони не становлять непереборних труднощів. Можна навіть сказати, що вони вже вирішуються досить вдало. Певним чином подібні ситуації є наслідками кричущої несправедливості в минулому по відношенню до окремих спільнот. Досить тільки згадати, як ставилися до віруючих католиків у минулі десятиліття і якої долі зазнали їхні культові споруди, збудовані ціною стількох жертв та самовідданості. Напевне, не буде помилковим твердження, що католики, як східного, так і латинського обряду, зазнали, мабуть, більш суворого ставлення до себе, ніж їхні православні співбрати. Далі, радянський період змінив концепцію власності, так що сьогодні не завжди вважається необхідним повертати майно тим, у кого їх забрали. Тут припустилася помилок і несправедливості і цивільна влада. Здається, дійшло до таких випадків, коли власність Церкви не лише не поверталася законним господарям, а навіть «приватизовувалася» як у вас кажуть, вживаючи цей термін, що подекуди набуває майже саркастичного відтінку. Таким чином крім того, що спільноти були пограбовані, зазнали утисків та поневірянь на засланні, зараз, коли прийшла свобода, їхня власність розпродається людям абсолютно стороннім. І все це відбувається в умовах серйозних економічних труднощів, нагальних потреб та зростаючої скрути. Можна сказати, що ця проблема залишається на значний час досить гострою і її можна вважати однією з найболючіших у міжцерковних відносинах.

— А який на сьогодні стан справ з наданням статусу Патріархату УГКЦ?
— Питанням надання статусу Патріархату Українській Греко-Католицькій Церкві залишається під опікою Вселенського Архієрея. Сутність його резюмована в словах Папи, звернених до Постійного Синоду УГКЦ, який зібрався З червня 2004 року в Римі: «Поділяю ваше прагнення, яке закорінене також у канонічних і соборових приписах, щоб мати повний юридично-церковний устрій.
Поділяю це у молитві як і в терпінні, очікуючи дня, визначеного Господом, в якому я, як наступник Святого Апостола Петра, зможу підтвердити дозрілий плід Вашого церковного розвитку. Тим часом, як Ви добре знаєте, Ваше прохання серйозно вивчається, також у світлі оцінок інших християнських Церков». Ці слова залишаються дороговказом для подальшого розвитку Української Греко-Католицької Церкви.

— В акціях на Майдані брали активну участь представники католицьких, громад обох обрядів, в тому числі, ченці та духовенство. Центральні друковані органи УГКЦ відкрито пропагували одного з кандидатів. Як Ви розцінюєте ці факти?
— Соціальні події, які ми щойно пережили, на мою думку, зможуть бути адекватно оцінені лише у світлі більш віддаленої історичної перспективи. Звичайно, для мене було несподіванкою пережити ці, такі неочікувані моменти відразу на початку моєї місії в Україні. Упродовж усього періоду я став свідком великої активності громадян, в тому числі і віруючих, і священнослужителів усіх християнських конфесій. На площі проходили також і релігійні обряди, молитви. Упродовж майже місяця на вулицях міста можна було зустріти процесії з іконами та хоругвами. Можливо, деякі з цих дій будуть оцінені однією зі сторін як мало доречні, так само, як інші дії не сподобаються другій стороні. Зрозуміло, що я особисто утримуюсь від оцінок також із пошани до місії Представника Папи, яку я виконую в Україні.
Утім, особливе враження на мене справило те, що найвище церковне керівництво виявило велику зваженість і душпастирську турботу за країну, захищаючи не окремих кандидатів, а етичні принципи та повагу до гідності людини. В Нунціатурі було перекладено всі декларації, зроблені вищими церковними католицькими керівниками, Главою Української Православної Церкви Блаженнішим Володимиром, а також Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій (разом з Колегією Державного Комітету у справах релігій). Загалом, це близько п’ятнадцяти виступів. Коли до мене приходили іноземні журналісти і питали мою думку, я завжди давав їм ці тексти, щоб показати, скільки зробили релігійні конфесії для того, щоб принаймні уникнути жорстокості у протистоянні на вулицях.

— У Львові був відкритий Український Католицький Університет, в Україні діють декілька духовних навчальних закладів, а семінарія латинського обряду в Кам’янець-Подільській дієцезії своїм випускникам дає ступінь бакалавра, оскільки являється філіалом факультету теології Латеранського Університету в Римі. Яким чином вирішується питання державного акредитування духовних закладів Вашої Церкви в Україні?
— Як відомо, Католицька Церква завжди приділяла велику увагу гармонійному розвитку людської особистості і, особливо, вихованню в навчальних закладах. Нині у світі існують 350 тисяч католицьких шкіл і майже тисяча католицьких університетів та інститутів. Те, що в багатьох країнах світу є абсолютно нормальним, в інших продовжує залишатись майже неможливим. Це відбувається і в Україні, де ще не існує відповідного законодавства. Утім, Католицька Церква намагається робити все можливе навіть в теперішніх умовах. Важливо розпочати, підготувати викладачів, налагодити міжнародні наукові зв’язки. Далі буде видно, як піде розвиток у майбутньому. Але робити все це при відсутності справжнього визнання академічних звань (титулів) дуже важко.
У Москві, за подібних обставин, був заснований Коледж вищої релігійної культури Святого Фоми Аквінського. Також і в Білорусі я був свідком мужності Митрополита Філарета, Глави Білоруської Православної Церкви, який навіть прийняв на себе обов’язки декана невеликого факультету теології. Після численних труднощів цей факультет тепер, здається, входить до складу Національного Університету. Я вважаю це гарним прикладом того, що завжди можна дещо зробити, нехай навіть і не зовсім у тій формі, в якій нам би того хотілося.
Обов’язок поширення священних наук та християнської культури є невідкладним, ще й тому, що люди чекають від нас численних відповідей на вічні питання свого життя. В європейських країнах більшість населення вже має можливість отримати, в той чи іншій спосіб, вищу освіту, надзвичайно збільшився обсяг технічних наук, що пов’язане з поширенням комп’ютеризації та інших сучасних засобів. Тому перед Церквою постає нагальна потреба осмислити ці явища також і з теологічної точки зору, надаючи цьому дедалі технізованому життю духовний вимір.

— Ваше Високопреосвященство, Ви брали участь у створенні Кодексу Канонів Католицької Церкви. На Вашу думку, наскільки ця праця є універсальною для багатьох континентів, де розповсюджений католицизм? Яким чином велася кодифікація канонів, в тому числі й тих, що втратили своє практичне призначення?
— Усі духовні особи, які поступають на дипломатичну службу Святого Престолу повинні після закінчення Духовної Академії захистити докторську дисертацію з Канонічного Права. Я зробив це у 1984 році, але отримав докторську ступінь лише через 4 роки, коли вже працював Секретарем Нунціатури в Колумбії, у Латинській Америці. Я опублікував свою наукову працю в Боготі. Особисто не мав ніяких амбіцій поглиблювати далі канонічну компетентність, тим більше, що праця в Нунціатурі часто не залишає для цього вільного часу.
Проте, коли я приїхав у Москву, мене попросили прочитати курс лекцій з латинського канонічного права. Коли мені сказали, що я маю викладати російською мовою, я втратив майже всю мужність. Та оскільки іншої кандидатури не знайшлося, вирішив прийняти запрошення і продовж чотирьох років написав декілька книжок, які отримали доволі схвальну оцінку. Серед цих праць був і латинсько-російський словник канонічного права, складений у співпраці з паном Андрієм Ковалем. Оскільки подібних праць російською мовою небагато, я став відносно відомим. Пам’ятаю, як дарував свої публікації, зокрема, Духовній Академії у Сергієвому Посаді. На моє здивування, мене запросив один з керівників і не лише подякував за дарунок, а й попросив ще декілька примірників. Це означає, що з моїми творами ознайомилися і декотрі кандидати на священство у Православній Церкві, і це сповнює мене чималим задоволенням.
Відносно ролі канонічного права в житті Церкви було вже сказано багато. Безсумнівним, на мою думку, є те, що приписи, випрацювані Церквою упродовж її історії, становлять для неї безцінну спадщину. Особливе значення вони мають коли йдеться про реструктуризацію та відновлення життя Церкви, що відбувається в багатьох країнах Східною Європи. Порядок, міра, «канон» надзвичайно важливі для життя Церкви і доповнюють діяння Духа в душах віруючих.

— Ви потрапили на Дипломатичну службу Ватикану у 1984 році, протягом багатьох років виконували доручення у різних країнах. Поділіться, яким чином відбувається призначення ієрархії для виконання дипломатичних місій у Вашій Церкві? Наскільки актуальним для призначень тих чи інших дипломатів є національне походження?
— Кожен з тих, хто став дипломатом Святого Престолу, пройшов особливий шлях до призначення. В минулому кандидати обиралися серед випускників Папських Університетів у Римі. Та років двадцять тому ситуація змінилась, і Святий Престол вирішиву, щоб структура Церкви відбивала і в центральних керівних органах її структуру на різних континентах. Тому сьогодні важливим є також і походження кандидатів. Безумовно, цей критерій не головний, та, в кожному разі, досить вагомий.
Іноді лунають компліменти з приводу якості нашої дипломатичної праці. Не знаю, може вони трохи перебільшені. Але можу впевнено стверджувати, що міжнародна структура дипломатичної служби є, напевне, нашим найціннішим досягненням, тому що вона допомагає зрозуміти і поставитися з повагою до багатьох досить непростих ситуацій на місцях.

— Нещодавно відбулась передача Ватиканом Константинопольському Патріарху мощей відомих святителів Східної Церкви. Чим було викликане таке рішення?
— Повернення цих реліквій має особливу історію. Як відомо, контакти між Апостольським Престолом та Константинопольським Патріархатом існують багато десятиліть. Ці стосунки стають особливо відчутними під час участі братніх делегацій, як правило, дуже високого рівня, на святах Святого Петра в Римі та Святого Андрія у Константинополі.
Незважаючи на труднощі богословського діалогу, які все ще існують, між двома Церквами утворилася атмосфера сердечності й сопричастя. Надзвичайно вагомою подією в цьому плані стало передання Константинопольському Патріархату церкви Святого Теодора на Палатинському Пагорбі, знаменитої споруди ІV століття, яку Святий Престол передав у розпорядження Константинопольському Патріархату. У цьому контексті варто згадати і про те, що Святий Престол у Вічному Місті надав храм для літургійного користування і Болгарській Православній Церкві, а також сприяв у забезпеченні душпастирської опіки швидко зростаючим спільнотам Румунської Православної Церкви.
У червні 2004 року Патріарх Варфоломій урочисто відкрив церкву святого Теодора. Під час аудієнції, яка відбулася декілька днів опісля, він висловив бажання щодо повернення мощей Святого Григорія з Нізіанзу, які були врятовані від небезпеки і заховані у Римі під час іконоборчеського конфлікту у VІІІ-ІХ ст., та мощей Святого Йоанна Златоустого, привезених на Захід хрестоносцями. Папа прийняв прохання Патріарха з метою підкреслення зв’язків, що випливають із почитання святих мощей й поєднують Католицьку та Грецьку Православну Церкви. Як відомо, ця подія привернула значну увагу засобів масової інформації і була інтерпретована як знак екуменічної відкритості.

— Ваше Високопреосвященство, які цілі Ви ставите у своїй майбутній діяльності і які завдання прагнете реалізувати у найближчій перспективі?
— Завдання Папського представника — численні й різноманітні, можливо, навіть значно складніші за ті, що стоять перед послом світської держави, акредитованим при уряді і який вирішує певні чітко окреслені питання, оскільки діяльність Апостольського Нунція торкається ще й багатьох проблем церковного життя. З іншого боку цей комплекс завдань можна підсумувати в декількох основних обов’язках: представляти Вселенського Архієрея у наших спільнотах, розвивати екуменічний та міжконфесійний діалог, сприяти контактам Святого Престолу з урядами держав у спільних справах життя міжнародної спільноти.
Щодо моєї специфічної місії в Україні, був би радий сприяти поширенню кращого розуміння української реальності, духовного багатства країни, її творчого потенціалу, у повазі до історії і чутливості її народу, не вдаючись до спрощень і скорочень. Але я розумію, що це — справа довгого часу, яким розпоряджується лише Бог — Господь людських сердець і Господь історії.

Записав Володимир Свистун

Епископ Нижнего Дуная Кассиан (Румынская Православная Церковь). Религиозное воспитание как решающий фактор в формировании личности юного христианина сегодня

01.03.2005. ВІННИЦЯ. Настоятель храму с. Сульківка Хмільникського району освятив приміщення місцевої школи