11.11.2004. КИЇВ. Архієпископ Львівський і Галицький Августин виступив зі статтею про ситуацію, яка склалася навколо президентських виборів в Україні

11.11.2004 Церковь и власть

Голова Синодальної Богословської комісії
Української Православної Церкви
архієпископ Львівський і Галицький Августин

Деякі міркування з приводу ситуації,
що склалася навколо президентських виборів в Україні

У зв’язку з ускладненням релігійно-політичної ситуації напередодні президентських виборів, багато православних віруючих звертаються до духовенства та архієреїв з проханням дати пораду, як правильно розібратися у тому, що відбувається, та за кого проголосувати у другому турі виборів.
На історичному шляху українського народу — довгому, важкому, але славному — чітко виділяються вузлові події і навіть тривалі етапи, що стали доленосними для нашої Батьківщини. Вдивляючись у розвиток ситуації в країні напередодні виборів Президента України, яка характеризується високою активністю політичних партій і рухів, і вникаючи в зміст їхніх заяв, а також з огляду на велику стурбованість можливими результатами виборів з боку різних політичних сил, громадських рухів та конфесій, можна зробити висновок, що цьогорічні вибори відносяться до знакових подій. Цей висновок підтверджується і особливим інтересом до виборів, що виявляють західні уряди і громадські та політичні організації. Так, уряди деяких західних держав, які за старих часів не виділялися миролюбними діями щодо українського народу, тепер виступають із заявами, де явно проглядається підтримка політичної опозиції, що наводить на думку про психологічний тиск на нашого виборця. Одночасно з цим, велика активність у зв’язку з виборами спостерігається і в різних міжнародних організаціях правозахисної орієнтації.
Нині має закінчуватися досить тривалий за сучасними мірками десятирічний термін перебування на посаді чинного Президента України. Характиризуючи цей період з позиції християнської свідомості, що звернена до конкретної людини з її нестатками, тривогами і скорботами, треба визнати, що було чимало невдалих рішень у керуванні країною, особливо в соціальній сфері, у результаті чого за межею бідності опинилося більше половини наших співгромадян, більшість з яких є паствою нашої Церкви. Слабкою виглядала і політика в галузі церковно-державних відносин у цілому, але особливо контрпродуктивною вона була і залишається в західно-українському регіоні, де продовжується ганебна для християнської і європейської держави релігійна дискримінація віруючих нашої Церкви за конфесіональною ознакою.
Але, незважаючи на всі труднощі, пережиті на даному етапі будівництва української держави, заради справедливості треба відзначити позитивні зрушення на багатьох напрямках соціально-економічного життя суспільства, що вселяють у нас надію на краще. Підтвердженням цих очікувань служить нинішня згуртованість більшості впливових політичних партій і рухів у рішенні підтримати продовження соціально-політичного курсу, що демонструється останнім часом нинішнім урядом. Ця рідка й у той же час незвичайна солідарність різновекторних політичних груп свідчить про те, що український народ сприймає сьогоднішню ситуацію як серйозний виклик. Усвідомлення відповідальності майбутнього вибору сприяє єднанню багатьох людей навколо ідеї наступності останнім досягненням.
З іншого боку, політичні критики даного курсу розглядають ці позитивні зрушення в соціально-економічній сфері як одноразову, пов’язану з виборами, акцію. Не вважаючи позбавленою сенсу таку думку, варто однак визнати, що дії, які вживаються під керівництвом нинішнього уряду, уже принесли реальні плоди. Що ж стосується майбутнього, то час покаже серйозність його намірів.
Не меншій критиці піддається нинішній курс у питанні євроінтеграції, як пріоритетної перспективної політичної мети. Визначати політичні цілі не входить у прямі задачі Церкви, але її справою може бути їхня оцінка. Входження в єдину Європу сприймається сьогодні як порятунок від економічних і соціальних проблем, як гарантія дотримання прав і свобод особи. Якщо перше не викликає сумнівів, то з другим не в усьому можна погодитися. Справа в тому, що нова Європа, ідеологія якої закладена в європейській конституції, по суті заперечує свої християнські корені, і цим проголошує, що християнські цінності відтепер не є для неї абсолютними і вічними істинами. І це при тому, що саме завдяки християнству європейська цивілізація збагатилася євангельськими поняттями про свободу і права особистості, оскільки ці поняття є базовими саме в християнській етиці, що базується на біблійному світогляді.
У свою чергу, заперечення християнських коренів означає, що представлення про зміст і обсяг понять свобод і прав є відносним і може бути переглянуте, оскільки ушкоджена гріхом природа людини є мінливою. У ситуації, коли відсутні абсолютні цінності, а норми поведінки і їхня оцінка визначаються політичним керівництвом або самими людьми, немає ніяких гарантій, що політичні права і свободи в розумінні одних не будуть обмежувати волю інших, у тому числі і Церкви, і не будуть на неї впливати. Таких прикладів у сучасному західному світі більш, ніж досить. Так, відомі непоодинокі випадки, коли на Заході критику протиприродних з біблійних позицій моральних збочень розглядають як порушення прав людини. Відмова від християнських коренів і ідеалізація політичного устрою країн Європи і новоєвропейських політичних стандартів таїть у собі чималу загрозу самій західній цивілізації і тим народам, які у неї увіллються. Тому заклики до євроінтеграції без тверезого ставлення до неї, без розуміння її природи, можуть сприйматися як риторичний прийом політиків, що бажають набрати собі політичний капітал, або як свідчення недбалості і безвідповідальності перед народом України.
Критично оцінюючи сучасні тенденції у формуванні новоєвропейського простору, ми аж ніяк не закликаємо до бойкоту ідеї євроінтеграції, однак звертаємо увагу на необхідність серйозної підготовки українського суспільства в цілому до цього кроку, пов’язаному, не в останню чергу, зі збереженням духовності нашого народу і його ідентичності.
Але найбільше хвилювання у нас викликає позиція деяких конфесій в Україні, що звернулися з роз’ясненнями про майбутні вибори не лише до своєї пастви, але і до інших громадян України. З цієї причини їхні заяви і відповідні документи втрачають внутрішньоконфесійне значення і починають претендувати на статус загальнонаціональної інструкції для учасників передвиборної кампанії.
Зміст і тональність звернень представників цих конфесій свідчать про те, що передвиборну президентську кампанію вони сприйняли як привід для пропаганди самих себе й, одночасно, як можливість для створення собі образу захисників політичних прав і свобод. Небезпідставно побоюючись використання нечесних методів ведення передвиборної кампанії, вони самі користуються негідними засобами для досягнення своїх цілей, зокрема, в досягненні і в політичному, і в релігійної сенсі реваншу у своєму протистоянні Українській Православній Церкві, зневажаючи при цьому конституційні права нашої пастви.
Будучи прихильниками євроінтеграції і видаючи себе за захисників честі і гідності особистості, проголошуючи обов’язковість дотримання біблійних норм, як основи процвітання нації, усі ці конфесії ведуть активну прозелітичну роботу серед віруючих нашої пастви, що постійно збільшується, не гребуючи ніякими засобами аж до фізичного насильства. Вони захоплюють наші храми, залучаючи до цієї ганебної практики місцеві силові структури, використовуючи вплив місцевих чиновників, шляхом підробок переоформляють власність нашої Церкви на самих себе, залякують і б’ють духовенство і віруючих Української Православної Церкви. Користуючись релігійною непоінформованістю своїх віруючих, ці конфесії поширюють безглузді чутки й історії про нашу Церкву, односторонньо інформуючи своїх віруючих про справжнє життя нашої Церкви, формуючи в них залежність від вищого керівництва і фанатичне ставлення до нас. Місцева влада, де служать їхні послідовники або особи, що симпатизують їм, у своїх діях щодо Української Православної Церкви керуються не Конституцією України і нормами закону, а конфесійними забобонами, сформованими в релігійно-політичному просторі цих конфесій. Тут у наявності цинічна політика подвійних стандартів: що дозволено їм заради досягнення їхніх конфесійних цілей, зокрема, використання місцевого адміністративного ресурсу, однобічне інформування, фальсифікація документів, то не дозволено політикам.
Використання подвійних стандартів деякими конфесіями породжене відсутністю в них повноцінного, насправді церковного життя внаслідок відпадіння від Православної Церкви. Тому вони увесь час змушені виправдовувати своє положення, обґрунтовувати догматично і канонічно свій новий статус і свої претензії на наступність Церкви, заснованої Христом. У подібній ситуації їхні рекомендації виборцям не можуть сприяти справжній волі вибору, а орієнтують виборців лише на тих осіб, що готові підтримувати і покривати їхні дії, нерідко із застосуванням грубої сили.
Незважаючи на явне порушення конституційних прав віруючих Української Православної Церкви, кандидат від опозиційних сил на посаду Президента, у передвиборній програмі або публічних виступах якого однією з домінуючих тем було відстоювання цивільних прав і свобод, жодного разу не висловився на захист конституційних прав нашої пастви. Більше того, жоден з політичних оглядачів або експертів, що говорять про кримінальну відповідальність за нечесне ведення передвиборної кампанії провладними силами, жодного разу протягом тринадцяти років незалежності української держави не згадав про кримінальну відповідальність осіб, винних за розпалення релігійної ворожнечі, недотримання Конституції України і норм закону про свободу совісті. Те ж можна сказати і про міжнародні організації, що тією чи іншою мірою цікавляться правозахисною тематикою в Україні. Вони ніколи не робили реальних кроків щодо місцевої влади, яка допускає злочинну сваволю у відношенні віруючих Української Православної Церкви.
Нинішня передвиборна ситуація характеризується невизначеністю, і багато політиків і аналітиків вважають, що за таких умов вирішальними будуть «брудні технології». Але віруюча людина, беручи до уваги зовнішні обставини, духовними очима віри твердо знає, що доля світу завжди перебуває в руках Божих. «Якщо Господь не збудує будинок, даремно трудяться будівничі його; якщо Господь не охоронить міста, марно не спить сторожа» (Пс. 126, 1), – так вустами псалмоспівця Бог сказав, що Він є Володарем історії, у тому числі й історії України.
Народ України тисячу років тому прийняв Православ’я і став народом Божим, зарахованим до Нового Ізраїлю, і з того часу його злети і падіння обумовлювалися вірністю обітницям, даними у святому Хрещенні в дніпровських водах. Тому шлях для процвітання нашого суспільства йде через духовне відродження в Православній Церкві кожної конкретної людини, незалежно від його рангу в політичній системі: чи то простий громадянин, чи черговий Президент. Якщо представники влади всіх рівнів будуть усвідомлювати, що їм довірено справу Божу, за яку вони дадуть відповідь перед безпристрасним Суддею, як вони поводилися з Його народом, тоді вони переборють усі слабості будь-якої політичної системи. У іншому випадку наше суспільство приречене на хвороби, що властиві посередній владі.
Українська Православна Церква, — єдина з усіх конфесій, що нерозривно зв’язана з тисячолітньою долею нашого народу, — завжди підносить молитви за Батьківщину і чинну владу, а не згадує про неї лише з нагоди виборів і вважає своїм обов’язком закликати своїх чад і громадян України тверезо оцінювати передвиборні обіцянки кандидатів, усілякі їхні висловлювання і не захоплюватися ними, якщо вони не пов’язані з реальними справами і не сприяють духовному відродженню нашого народу.

11.11.2004. ДНЕПРОПЕТРОВСК. Митрополит Ириней освятил новый храм в Новомосковске

11.11.2004. ОДЕССА. Митрополит Агафангел освятил консульство Румынии в Одессе