28.05.2010. ВОЛОДИМИР-ВОЛИНСЬКИЙ. Першоієрарх РПЦЗ Митрополит Іларіон: «Мій перший Молитвослов був написаний українською мовою»

28.05.2010 Церковь и общество

У ході свого офіційного візиту в Україну Першоієрарх Руської Православної Церкви Закордоном Митрополит Митрополит Східно-Американський і Нью-Йоркський Іларіон відвідав Волинь. Владика взяв участь в урочистостях 850-ліття Успенського кафедрального собору. Крім цього Високопреосвященніший митрополит відвідав батьківщину своїх предків –село Обенижі Турійського району, а 15-16 травня очолив богослужіння в Хресто-Воздвиженському храмі.

Розповідь Високопреосвященнішого Іларіона про себе та своє дитинство.
- Владико Іларіон, які б пости люди не займали і які б знамениті вони не були, але все починається з дитинства. Розкажіть, будь ласка, про своє дитинство.
– Я народився в Канаді. Дитинство було досить важке: сім’я не вибивалася з труднощів. Ферма дозволяла тільки зводити кінці з кінцями, не дивлячись на те, що сіяли пшеницю, овес, ячмінь, тримали худобу, але в суворих кліматичних умовах життя було непередбачуване. Через бідність батькові весь час доводилося шукати роботу. У школу я пішов з шести років. Перший рік це була маленька школа з однією кімнатою. Всі учні 2-3 милі до школи ходили пішки . У одному класі сиділи діти різного віку. З наступного класу нас всіх вже почали возити в іншу, звичайну школу, а стара однокімнатна – закрилася. Пам’ятаю, як мені було важко спочатку, і я плакав, оскільки не знав англійської мови, але моя старша сестра втішала мене, як могла. Дуже швидко, приблизно за місяць, я освоїв мову.
Дитинство – це прекрасний час! Кожен сезон мав свою красу. Навесні – грязь по коліна, неможливо було пробратися по дорозі до школи. І якщо машина, що випадково проходить, довозила нас до місця, то це було незабутнє свято. Зима ж мала свою красу. Канавки з водою, що проходять поряд з дорогою, замерзали, ми надягали ковзани і весело каталися на льоду. Моє найраніше дитяче враження: страшний мороз, ми їдемо в санях, запряжених одним конем. На санях встановлена будка, в якій маленька піч, але всі закутані в ковдри… Це найяскравіший спогад дитинства, найкращий; всі ми їхали в школу на концерт.
У школі я вчився добре, але моя краща оцінка при закінченні була по французькій мові.
– Як ваші батьки опинилися в Канаді?
– Мої батьки народилися в Царській Росії у Волинській губернії (тепер це Україна) в селі Обенижі. Моя мати – Єфросинія Григорівна, вроджена Касянюк, народилася в 1908 р. Батько, Олексій Маркович Капрал, – в 1909 р. Мій дід, з боку матери, був старостою в Хресто-Воздвиженському храмі нашого села. Під час першої світової війни батьки в дитячому віці були евакуйовані в Катеринослав, нині Дніпропетровськ. Пізніше Волинь відійшла до Польщі. Поляки проводили політику ополячення нашого православного народу, робили це насильно: примушували дітей вивчати польську мову замість української або російської, також намагались ввести новий календар в богослужіннях.
Батько обвінчався з матір’ю в 19-річному віці, і не бажаючи служити в польській армії, емігрував до Канади. У той час на Україні йшла велика пропаганда переселення до Канади, яка потребувала робочих рук для освоєння незаселених цілинних земель. Багато районів Канади були безлюдні, і уряд пропонував всім приїжджим 160 акрів землі. Багатьом це давало надію, і українці вирушали в далекі землі розпочати нове життя. 19 червня 1929 р. на великому пароплаві «Lithuania» мої батьки прибули до Галіфакс в провінції Нова Шотландія. Батьки були достатньо освіченими людьми, хоч через війну отримали лише початкову освіту. Читали і писали російською, українською і польською. Вдома говорили двома мовами – українською і англійською. Російська мова для мене тоді була абсолютно незрозумілою мовою.
Прибуття батьків до Канади співпало з всесвітньою економічною депресією, люди переміщалися по країні у пошуках кращої долі. Переїхали і мої батьки в район, який носив назву Peace River (Річка світу). Це було дивовижне за красою місце. Широка швидка крижана річка, а навколо дрімучі ліси. Кожній сім’ї видали по 100 доларів і сокиру, щоб люди самі собі могли будувати житло. Клімат північної Канади суворий. Потрібно було поспішати будувати житло, оскільки наближалася зима з 40-50 градусними морозами. Так почалося життя моїх батьків в Канаді.
– Наскільки великою була ваша сім’я?
– У 1929 р. народилася старша сестра Анастасія, чотири роки по тому з’явилися на світ близнята – Петро і Гаррі, котрі були схожі як дві краплі води. Потім народився Михайло, услід брат Василь і сестра Ганна. І лише через 8 років напередодні Різдва Христового в 1948 р. народився я. Народився я вдома, оскільки мати не встигла виїхати в госпіталь. Зареєстрували мене Григорієм, хоча в хрещенні я отримав ім’я Ігор. Велика різниця у віці між мною і моїми братами і сестрами привела до того, що я ріс сам по собі. Багато хто з них самостійно йшов по життєвому шляху і не жив вдома.
– Скажіть, під впливом чого ви не тільки стали священиком, але й прийняли чернецтво в такому юному віці?
– Будучи ще малою дитиною, одного разу в церкві я настільки надихнувся красою богослужіння, що прийшовши додому, зібрав декілька ікон і свічок і почав гратися в «батюшку». Це прекрасне відчуття не покидало мене. У лісі, поряд з будинком, я зробив свою «церкву», тоді мені було 8 років. Прикрасив я свою «церкву» іконами, молився як запам’ятовував зі служби, зробив навіть «вино», видавивши сік з винограду; здійснював «треби»… Коли мама, бувало, зарубає курку, то я брав курячу голову і ховав її. Особливо мене вражали похорони в церкві. Вони у нас відбувалися досить часто, і я нерідко замислювався над питаннями життя і смерті. У дитинстві я мав Молитвослов по якому молився, він був написаний українською мовою. Мама навчила мене читати і писати по-українськи. Тоді ж я склав свою літургію. Далі-більше; на сусідній фермі жила одна дівчинка, старша за мене на 4 роки, нехрещена, так я «охрестив» і «причастив» її після своєї «літургії».
У школі з деякими друзями любив говорити на релігійні теми, ми сперечалися з питання еволюції згідно теорії Дарвіна, також я слухав спеціальні передачі по канадському радіо — все це сприяло виникненню нових питань і потреби у відповідях. Я почав читати Біблію англійською мовою. Незабаром став виписувати церковну літературу, журнали і книги на англійській і російській мовах. Мої батьки не перешкоджали мені в цьому. У мене все більше і більше розвивалося бажання стати священиком. Духовенство нашої церкви заохочувало моє бажання. Один священнослужитель дарував мені то ікони, то книжечки, і примовляв: «Ти будеш хорошим батюшкою». Я завжди благоговійно відносився до всіх священиків, а тим більше до архієрея. Всі роки навчання в гімназії я відчував, що це тільки підготовка до того, щоб піти в семінарію і стати священиком. Але коли моя мама дізналася про моє рішення, вона сказала: «Ні! Не треба тобі йти в священики, вони завжди такі бідні, наші приходи такі маленькі, і життя священика дуже важке. Краще стань вчителем, або лікарем, або адвокатом».
Але я був наполегливий і говорив, що буду тільки священиком. Про чернецтво я тоді не подумував.
– Де Ви вчилися і осягали науку?
– Спочатку наш Владика Пантелеймон Едмонтонський хотів послати мене вчитися до Франції. Але там семінарія закрилася, і тоді він запропонував мені піти в духовну семінарію Росії. Цілий рік Владика вів переговори з Ленінградською семінарією, але врешті-решт отримав рішучу відмову. Значно пізніше я дізнався, що КДБ допитувало моїх родичів на Україні, з метою дізнатися чому я хочу вчитися в Росії. Мені тоді було всього 18 років.
Я вирішив відвідати Владику Саву (Сарачевича), архієрея Руської Православної Зарубіжної Церкви, родом з Сербії, який жив в Едмонтоні. Він був людиною високого духовного життя, в розмовах завжди посилався на вчення святих отців і був надзвичайно добрий. Я розповів про моє бажання вчитися в семінарії, а Владика все говорив про те, яка хороша справа святе чернецтво. Він мене надихнув.
Дорога із Західної Канади до монастиря Джорданвілл (у штаті Нью-Йорк в США) зайняла три дні. Моє перше враження, коли я побачив монастир, було приголомшливе. Це було 8 листопада 1967 р. Засніжений, з прекрасним златоглавим храмом і великим братським корпусом, територією в 800 акрів, серед живописних ферм, лісів, озер – він здавалося мені був немов з іншого світу. Проте, після двох тижнів навчання, я розгубився і трохи розчарувався, і почав подумувати про повернення до Владики Сави. Я написав лист Владиці Саві з проханням забрати мене до себе на послух, але він відповів, що якщо я бажаю бути ченцем, то зараз для мене час випробування і треба залишатися в семінарії, і що Господь Бог Сам покаже мій подальший шлях. Так я продовжував вчитися в її стінах п’ять років. Після закінчення навчання мені вже нікуди не хотілося, настільки я полюбив Свято-Троїцький монастир і свою семінарію.
– Ви ніколи не шкодували про прийняття чернецтва ?
– Ні, ніколи. Ченці відрізняються від решти християн тим, що не зв’язують себе шлюбними вузами і присвячують себе повністю молитві і духовному подвигу, щоб бути вільним для спілкування з Господом. Без сумнівів, було б приємно мати сім’ю, дітей, але у кожного своє призначення. Про прийнятий чернечий шлях я ніколи не шкодував.

– Як складалася ваша доля далі?
Семінарію закінчив в 1972 році, і, готуючись до чернецтва, я став викладачем семінарії, виконуючи і ряд інших послухів в монастирі. Незабаром я став послушником і в 1974 році був пострижений в рясофорні ченці. У 1975 р. мене висвятив в иеродиаконский сан Архієпископ Аверкій (Таушев), настоятель монастиря, ректор семінарії.
Я був останнім ставлеником Архієпископа Аверкія перед його смертю і служив йому як келейник останні роки його життя, при його хворобі. У 1976 р. я отримав сан священика від рук Митрополита Лавра (тоді Єпископа Манхеттенського) і всі роки мого перебування в Джорданвіллі ніс послух, головним чином, в друкарні. Спочатку викладав в семінарії Новий Заповіт і Етичне Богослов’я. Потім перейшов на предмет Порівняльне Богослов’я. Ввів новий предмет — Біблейську Археологію, який викладається до сьогоднішнього дня. Також я закінчив Сиракузський університет і отримав ступінь магістра слов’янських наук і російської літератури. У 1984 р. я був призначений вікарним архієреєм Східно-Американської і Нью-Йоркської Єпархії в допомогу Митрополиту Філарету (з титулом Єпископа Манхеттенського), а так само помічником Єпископа Григорія (Граббе) на посаді Заступника Секретаря Архієрейського Синоду. Після 17-річного перебування в монастирі моїм місцем проживання стало місто Нью-Йорк. Через одинадцять років я отримав титул Єпископа Вашингтонського, а в 1996 р. Синод видав указ про призначення до Австралії і звів мене в сан архієпископа. З 2006 року займав посаду першого заступника голови Архієрейського Синоду Руської Зарубіжної Церкви.
Після кончини Першоієрарха Руської Зарубіжної Церкви митрополита Лавра (16 березня 2008 долі) виконував обов’язки голови Архієрейського Синоду РПЦЗ. У понеділок, 12 травня 2008р., на засіданні Архієрейського Собору в Знаменському синодальному соборі в Нью-Йорку мене було обрано Першоієрархом Руської Зарубіжної Церкви і зведено в сан митрополита. Настоловання (інтронізація) відбулося в неділю, 18 травня 2008р.
Підготував протоієрей Святослав Чижук

28.05.2010. ЛЬВОВ. Анна Гнерман раскритиковала дествия СБУ относительно украинского католического университета

28.05.2010. ДНЕПРОПЕТРОВСК. Для будущего Воскресенского Кафедрального Собора Киева создана точная копия Туринской плащаницы