11.01.2007. КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ. Відбулася науково-практична конференція :«Церква, сім’я і школа у розв’язанні проблем виховання підростаючого покоління»

11.01.2007 Церковь и общество

За благословенням архієпископа Кам’янець-Подільського і Городоцького Феодора в приміщенні гімназії № 14 міста Кам’янець-Подільського відбулася науково-практична конференція :«Церква, сім’я і школа у розв’язанні проблем виховання підростаючого покоління».
Конференція проводилась у співпраці з Кам’янець-Подільським Педагогічним Університетом. У конференції взяли участь представники вищих, середніх і шкільних учбових закладів Кам’янець-Подільського, Хмельницького і Вінниці.
Основними тематичними напрямки роботи конференції були:
1. Девіантна поведінка підлітків та шляхи її подолання.
2. Проблеми суспільної інтеграції дітей
з вадами психо-фізичного розвитку.
3. Статеве виховання підлітків і підготовка їх до сімейного життя.
Архієпископ Кам’янець-Подільський і Городоцький Феодор у вітальному слові до учасників конференції сказав: “Відкриваючи наше зібрання, я сердечно вітаю Вас і закликаю Боже благословення на наші спільні труди по розв’язанню проблем виховання підростаючого покоління.
На зорі історії нашої держави у Київській Русі освіта і виховання мали єдине джерело свого витоку — духовність. Основоположний принцип гласив: “ Начало премудрости — страх Господень”, тобто: тільки чиста безгрішна душа, яка знаходиться у стані благоговійного трепету перед Вічним Абсолютним Духом є платформою для набуття знань та життєвого розвитку. І на цій платформі Київська Русь була однією із наймогутніших держав Європи.
З того часу пройшло вже фактично тисячу років. За це тисячоліття наш народ пережив катастрофічні випробування — завоювання, війни, лихоліття, розбрат, голодомори на нашій землі змінювались форми державного правління і самої державності, змінювались напрямки суспільно-історичного та етнічного розвитку нашого народу. Здолавши все, ми зуміли створити свою державу. Та замість підйому до очікуваного суспільного благополуччя тепер на початку ХХІ ст. ми змушені константувати сповзання в безодню суспільної кризи. Не політичної, не державної, не соціальної — а саме суспільної, параметри виміру якої, без перебільшення катастрофічні:
– щорічно в Україні кінчає життя самогубством понад 16 тисяч людей, кожен п’ятий із яких у віці до 18 років;
– від алкогольного і наркотичного отруєння гине щороку 22 — 24 тисячі українців (і це тільки по обліку безпосередньої причини смерті);
– у тюрмах нашої держави знаходиться майже 0,5% населення — понад 200 тисяч;
– щороку насильницькою смертю (трагічні випадки та вбивства) гине понад 28 тисяч людей;
– більше третини від загальної кількості новоутворених сімей щороку розпадається;
– кожен сотий громадянин нашої держави є ВІЧ -інфікований;
– ці та інші показники на сьогодні вже вилились у стан демографічної кризи, коли на одного новонародженого у нашій державі припадає по 3 — 4 померлих, в результаті цього за останніх п’ятнадцять років нас стало на 4,5 мільйона менше.
Якщо хтось вбачає причину цих явищ у соціально-економічній нестабільності, то варто скористатись безпристрасною статистикою, яка засвідчить: навіть у найважчий період першої половини ХХ ст. ( а це революції, Перша і Друга світові війни, колективізації, голодомори) — у нас був постійний приріст населення.
Церква сьогодні, у повній мірі відповідальності, констатує: причина сьгоднішньої суспільної кризи є духовна криза особистості. За минуле століття ми стали учасниками і жертвами непомітного, але найстрашнішого процесу: освіту, виховання і розвиток людини відірвали від Богом даної платформи — від душі людської.
Наші предки освітньо-виховний процес називали прекрасним слов’янським терміном — образование — тобто сотворення людини по Богом закладеному образу. Ми ж навпаки (шляхом як богоборницьокого войовничого атеїзму у недалекому минулому так і секуляризованою розбещеністю сьогодення) розщепили цей процес і отримали:
освіту — як надання знань та інформації;
виховання — як встановлення гетерономних рамок поведінки згідно “загальнолюдських” норм моралі.
В результаті замість розвитку особистості на християнсько-антропологічній основі шляхом формування автономних чинників поведінки по відношенню до абсолютних норм Божого Закону ми отримали категорію споживача суспільних благ у рамках суспільної пристойності ( яка до речі невпинно самознижується). Направленість сьогоднішньої освіти — вивести дитину на рівень виробництва такої кількості суспільних благ, споживання якої забезпечить у житті комфортний спосіб життя іменуємий сьогодні “щастям”. Направленість виховних процесів здійснюється прив’язкою до певної ідеології партій чи безідейності поняття лжесвободи.
Але ж сформована таким чином особистість бажає жити у світі задоволення свого “Я” і не може зрозуміти, що для щастя у сім’ї чи суспільстві людині чи людству треба віддавати частину своєї душі, свого життя, а для власного розвитку треба розвивати багатство душі, а не набивати кишеню.
Розгул страстей на базі старанно виплеканих гордості та марнослав’я і одягнених у розкішну оболочку споживання суспільних благ є результатом бездуховних виховання та освіти і причиною суспільно-кризових явищ.
Тому Церква сьогодні звертається з пропозицією до Вас, науково-педагогічних сил, служителів освітньо-виховного процесу: виховання дитини треба не орієнтувати на зовнішні норми чи правила, його необхідно повернути на внутрішню платформу душі людської. На цій платформі засвоєння абсолютних норм Божої моралі стає основним внутрішнім мотиваційним чинником поведінки людини. Не знання про етику, не зовнішні правила поведінки — а внутрішній мотиваційний чинник дає людині християнське виховання. Тобто на базі душі людської формується внутрішній автономний механізм реалізації добра і боротьби із злом, пожиттєву енергію цей механізм черпає у спілкування душі з Богом.
В результаті замість егоцентричного усвідомлення найвищої цінності власного “Я” і його гріховного самозадоволення людина переводиться в іншу внутрішню модель поведінки: найвищою цінністю визнається Бог, а власне “Я” орієнтується на засвоєння і реалізацію Боговстановлених постулатів і на боротьбу з гріховним самозадоволенням. Це і є християнське бачення розв’язання проблеми виховання підростаючого покоління, водночас є і шляхом виходу із суспільно-кризових явищ.
Для цього у систему суспільного виховання необхідно ввести не просто ознайомлення з християнськими цінностями, а дати дитині дієвий спосіб внутрішнього утвердження у цих цінностях. Як це зробити в умовах секуляризованого суспільства, як виражати ідеали християнського виховання в умовах нашої багатоконфесійності, вкінці-кінців, хто повинен це робити? — У мене не має однозначної відповіді, і думаю, що на сьогодні її не має ні в кого. Саме тому ми й започатковуємо наші зібрання, щоб вони стали форумом віруючого розуму, який повинен створити систему формування духовно-цілісної особистості як основи виховного процесу дитини.
Сім’я, школа і духовно-моральний стан суспільного життя — це поле нашого активного співробітництва, форми якого належить виробити нам самим. Зробити це вже необхідно сьогодні. Я надіюсь, що наш форум започаткує процес розв’язання проблем виховання єдино вірним способом формування духовно-цілісної особистості дитини.
Бажаю всім учасникам нашого зібрання допомоги Божої у плодотворній праці на благо найдорожчого достояння нашого народу — на благо майбутніх поколінь”.

11.01.2007. ХМЕЛЬНИЦКИЙ. Заключенные получили Рождественские подарки от архиепископа Антония

11.01.2007. КИЕВ. Политтехнолог предлагает «поделить» главные украинские святыни