Митрополит Чернівецький і Буковинський Онуфрій: “Активність православних сьогодні не зменшилась – зменшилась теплота взаємної любові, яка була притаманна вірним у атеїстичні часи”

01.12.2004 archive, Вестник №39, Юбилеи

МИТРОПОЛИТ ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ І БУКОВИНСЬКИЙ ОНУФРІЙ: “Активність православних сьогодні не зменшилась – зменшилась теплота взаємної любові, яка була притаманна вірним у атеїстичні часи”

— Владико, прийміть щирі вітання з нагоди ювілею! Ви народились у сім’ї священика в переломний період нашої історії – у розпалі Вітчизняної війни. Перемога над загарбниками водночас принесла зміну соціального і державного устрою на Буковині, нову політичну ідеологію. Це якось впливало на старий уклад життя у родинах православних пастирів та виховання їхніх чад?

— Дякую. Я, грішний, народився уже після визволення Буковини від німецьких окупантів, коли почалася нова соціалістична ера, яка мала свої порядки і норми. Звичайно, що нові закони про колективізацію майна та атеїзм були важким ударом по старому православному укладу життя буковинців і люди усвідомлюючи політичну нестабільність тих часів, надіялися, що це скоро минеться. Але часи йшли і все залишалося незмінним.
В духовному плані православні почали жити подвійним життям: в школі, в суспільстві їм приходилось вислуховувати усе, що говорилось проти Бога, і Церкви, а вдома проводилось нормальне релігійне виховання. Таким чином родичі сіяли зерна віри в душі своїх дітей. Звичайно, що з віруючих дітей в школі сміялись, особливо з дітей священиків і для них було проблемою поступити на навчання у вищі учбові заклади.

— Ваше Високопреосвященство, значна частина наших архієреїв та священства свого часу окрім богословської здобули вищу світську освіту. Так було і у вашому випадку. Яким сьогодні, на вашу думку, повинне бути відношення до неї у майбутнього православного пастиря?

— Я, як син священика, поступив у Чернівецький Державний Університет в якійсь мірі інкогніто. Закінчив Технічне училище, працював на фабриці і поступив на вечірнє відділення ЧДУ. До студентів-вечірників не так придирались в ідеологічному плані, тому що вони усі працювали на різних посадах і добра характеристика з місця роботи для нас була мандатом довіри перед університетською владою. Я не закінчив університет, тому що я вчився на загально-технічному факультеті і коли здав сесію за 3-ій курс, подумав, що мені немає резону продовжувати навчання, тому що далі йшла спеціалізація, тобто вивчення виключно технічних дисциплін, а я мав твердий намір присвятити своє життя служінню Богові і ці дисципліни мені зовсім були непотрібними. Перші три курси ми вивчали загальноосвітні предмети: історію, філософію, іноземну мову, математику, фізику, хімію і тому подібні.
Вважав і вважаю, що вони корисні для священика як в плані його особистого духовного вдосконалення, так і в плані пастирського служіння. В 1969 році навесні я закінчив 3-ій курс ЧДУ, а влітку цього же року — поступив в 2-ій клас Московської духовної семінарії.

— Протягом багатьох років на кращих ідеалах ви виховувались як православний чернець. Що вдалось почерпнути вам зі стін обителі святого Сергія? Які спогади залишило вам навчання та духовне зростання у молоді роки?

— В стінах Троїце-Сергієвої Лаври я провів дев’ятнадцять років, вісімнадцять з них – в монастирі. У нас була така практика, що вихованці Духовної семінарії чи академії подавали прохання на вступ у чернече братство Троїце-Сергієвої Лаври, без відриву від навчання. Так поступив і я, грішний. В грудні 1970 року мене прийняли в братію Лаври і, як і багато моїх ровесників, я зранку ходив на заняття у семінарію, а після обіду – ніс послух у святій обителі.
Чернече життя дуже цікаве. Повчальні приклади життя духоносних старців Лаври, їх словесна наука спонукали нас – молодих іноків до духовної боротьби з собою, зі своїми злими навиками і недоліками. Ця боротьба нелегка, але дуже цікава – гіркість боротьби з самим собою, з ветхим внутрішнім чоловіком притягує в душу солодкість Божої благодаті, яка умиротворяє людську природу, приводить людину в такий стан, коли вона всім своїм єством переконана і розуміє, що боротьба зі своїми пороками – єдине, що потрібно кожній, без винятку, людині, тому що це єдиний шлях до примирення людини з Господом.
Про своє життя в стінах Троїте-Сергієвої Лаври скажу коротко: якщо б Господь. вернув все назад і дарував мені ще раз прожити земне життя, то я обов’язково пішов би в Троїце-Сергієву Лавру, але вже не в двадцять шість років, як це я зробив перший раз, а в шістнадцять.

— Час духовного відродження нашого народу випав у часи несення вами послуху намісника Почаївської лаври. Якими запам’ятались вам ці роки?

— В 1988 році Руська Православна Церква, на диво усьому світові, урочисто відзначила славний ювілей – Тисячоліття Хрещення Русі. В житті суспільства відбувались великі переміни, ламалось усе старе і паралельно будувалось нове – нові країни, суспільство і політичні простори. Цей хаос торкнувся і Церкви, де, під впливом деяких політичних сил, почалися бродіння. В цей час мене призначили Намісником Свято-Успенської Почаївської Лаври. Це були складні часи для цієї обителі. Багато зазіхань зі сторони “властолюбців в рясах”, тобто тих священнослужителів, які, на їх сором, забули, що Православну Церкву створив Сам Спаситель і як Він є досконалим, такою є і Церква, і вдосконаленню не підлягає. Горе-пастирі замість того, щоб себе перебудувати з гірших на кращих, почали горланити на весь світ, що, мовляв, Церква — потребує перебудови, тобто Вона сьогодні не відповідає вимогам сучасних людей. Ці лже-пастирі, думаю, забули, що не Церква має пристосовуватись до вимог людей, а люди мають пристосовуватись до вимог Церкви. Але, як би там не було, на долю Свято-Успенської Почаївської Лаври, за час мого перебування в ній, випало багато випробувань. Я преклоняюсь перед братією Почаївського монастиря, які, на відміну від мене, були добрими воїнами, загартованими в такого роду духовній боротьбі. Ці тверді в православній вірі іноки-подвижники допомагали мені, підтримували мене словом і особистим добрим прикладом. Вандалізм, який у ті часи буквально вирував на Галичині, торкався і Святої Лаври. Були спроби грубо, тим чи іншим чином захопити святу обитель, але, по Божій милості, ніщо не змогло зламати твердого православного духу братії Почаївської Лаври і монастир залишивсь православним, яким він був заснований та повинен залишатися надалі.

— Офіційна статистика свідчить, що у часи радянської влади, в плані участі в богослужбовому житті Церкви, активність віруючих була більшою, ніж сьогодні. Невже ми щось втратили за ці роки?

— На рахунок активності віруючих радянських часів і сьогодення скажу так: в радянську добу у храми ходили люди, які мали глибоку віру і оскільки атеїзм давив людей із зовні, то в Церкві між людьми було більше відвертості і любові. Сьогодні акценти боротьби проти віруючих зміщенні: вони із зовні перейшли в середину у вигляді розколів, інакодумців або, як по-древньому виражалися, у вигляді єресей.
Єресі і розколи принесли з собою гріховний холод, який розповсюджується і на вірних канонічної Православної Церкви. Тому, я би не сказав, що активність віруючих нашої канонічної Церкви сьогодні зменшилась, а зменшилась теплота взаємної любові, яка була притаманна вірним в атеїстичні часи. Слід відмітити, що сьогодні до храму приходять не тільки глибоко віруючі люди, тобто ті, які намагаються жити по церковних законах, але й ті, хто ще шукає дорогу до Господа. Ці люди також вносять свою специфіку в церковне життя. Вона робить сучасне життя не схожим на життя віруючих радянських часів. Але слава Богу за все, слава Богу, що Господь сьогодні дає можливість нам вільно сповідувати свою віру, вільно ходити у храм. Це є велике благо, за яке ми повинні постійно дякувати Богу.

— Серед віруючих Буковини значну кількість складають православні румуни. З приходом на кафедру у 1990-му ви щодня стикаєтесь з ними. Як вдається вирішувати питання з богослужбовою мовою, виданням літератури?

— У нашій єпархії є 107 румунських і молдавських парафій, три чоловічих і три жіночих монастирі. Румуни і молдавани дуже віруючі, добрі люди, вони є активними парафіянами нашої канонічної Православної Церкви. Богослужіння на парафіях в селах проводиться на румунській мові, а в місті та в монастирях — на двох мовах (румунській і церковнослов’янській). Богослужбові книги привозимо або з Молдови, або з Румунії.

— Владико, у вашої єпархії є унікальний досвід – при Банченському монастирі існує сирітський будинок, що виник за вашою безпосередньою ініціативою. Які перспективи ви вкладаєте у чернечу опіку над обділеними долею дітьми? Які соціальні проекти втілюються у вашій єпархії?

— Сирітський будинок в селі Молниця зараз нараховує понад 120 дітей. Господь нам подарував доброго пастиря, протоієрея Михаїла Жар, який організував цей дім. Він несе на собі усі складнощі існування цього будинку. Зараз там будується ще один корпус для проживання, окрема трапезна та інші господарські споруди: паркан, газова підстанція. Вихователі у сирітському будинку — інокині Боянського монастиря. Перспективи не будуємо ніякі: робимо те, що Господь нам дозволяє зробити і в майбутньому покладаємось на милість Божу.

— Владико, окрім єпархіального управління ви є постійним членом при Священному Синоді нашої Церкви, очолюєте Синодальний відділ. Як внутрішньо потрібно настроювати себе людині, усвідомлюючи важливість рішень, що безпосередньо впливають на життя мільйонів віруючих?

— Щоб рішення позитивно впливали на людей, яких вони безпосередньо торкаються, треба слідкувати, щоб ці рішення були в гармонії з святим Євангелієм, в згоді з вченням Святої Церкви, яка правильно роз’ясняє святі євангельські закони. Якщо це так, то рішення обов’язково раніше чи пізніше принесуть користь людям, а якщо рішення будуть орієнтуватись на політичний клімат, на угоду людям, то вони навпаки, рано чи пізно принесуть вірним шкоду і розчарування. Ось такими простими правилами я керуюсь у своїх діях.

— Владико, як ви гадаєте, яке головне завдання у сьогоденні лежить на плечах нашої Церкви?

— Канонічна Православна Церква на території України живе нині піклуванням про те, щоб у вирі всесвітнього хаосу, який з кожним роком все більше зростає, зберігати чистоту святої Православної віри, щоб цієї чистої віри навчати людей, тому що це є єдиний шлях до вічного Царства Божого на Небі. Ведучи людей по дорозі чистої віри, Церква навчає людей творити добрі діла, ради Господа, тому що добрі діла є свідченням нашої любові до Господа.

— Ваше високопреосвященство, аналізуючи багатолітній пройдений вами життєвий шлях, які висоти ви ставите перед собою у майбутньому?

— Висоти для свого майбутнього не ставлю, єдине що мені хочеться — це пізнати і зрозуміти, що Господь – є всім, а я – ніщо і, в свідомості цього, смирити себе перед своїм Творцем і передати себе цілковито у руки всеблагої і вседосконалої Божої волі, й у ній прожити залишок свого земного буття. Це є найбільше благо, про яке мрію з того часу, як став на шлях служіння Всевишньому.

Записав Володимир Свистун