Україна Православна

...

Официальный сайт Украинской Православной Церкви

Сергій Баршай. Один праославний відсоток

ОДИН ПРАВОСЛАВНИЙ ВІДСОТОК

Сергій БАРШАЙ

Православна Польща… Для пересічного українця це словосполучення здасться несумісним, адже Польща є бастіоном католицтва. Дехто скаже, що щось чув про існування в Польщі Православної Церкви, а от що конкретно… ну це навряд. Проте в сьогоднішній Польщі справді існує Православна Церква, яка має усю структуру, необхідну для її самодостатнього функціонування: єпископат, єпархії, монастирі, парафії, навчальні заклади, періодичні видання, і головне — православних віруючих.

Загальна картина

Сьогодні Православ’я у країні сповідують біля 500 тис. чоловік, що складає приблизно 1% населення. Церква поділяється на шість єпархій, має сім єпископів (один вікарний опікується військовим духовенством), приблизно дві з половиною сотні парафій, вісім монастирів (по чотири чоловічих і жіночих). За рік у Польщі відкривається одна-дві нові парафії. Звичайно, це небагато, тому відкриття кожної громади тут є святом для усієї православної спільноти.
Згідно з законодавством, православні капелани можуть бути присутніми в армії, окрім цього священики можуть опікати госпіталі й в’язниці. У школах, де православних дітей більше шести осіб, держава зобов’язана утримувати для них учителя Закону Божого (от у кого б повчитися нашим законотворцям!).
Подібні привілеї Православна Церква отримала внаслідок прийнятого у 1991 р. закону, згідно з яким православних прирівняли у правах з католиками.

Недавнє трагічне минуле

Проте історія Православ’я на землях сучасної Польщі досить трагічна, православні люди зазнали тут у ХХ ст. значних гонінь. На початку 1920-х років органи влади закрили 111 церков, 50 зруйнували, а в 150-ти влаштували костели. До 1924 року у православних було забрано майже 500 церков і до 20 тисяч гектарів церковної землі.
Наступним етапом нищення православної присутності став 1938-й. За червень-липень в Польщі на землях Холмщини, Люблінщини і Побужжя (тобто тих, де споконвічно проживали православні) було знищено 127 храмів.
Окремою трагічною сторінкою в історії польського Православ’я є знищення в 1926 р. величного кафедрального Олександро-Невського собору в Варшаві. Як відзначають історики, у Європі ХХ ст. це був перший випадок., коли християнський храм було знищено рішенням влади християнської держави. Тобто держави, яка закріпила свою вірність християнським ідеалам в окремих статтях Конституції і положеннях конкордату з Римським престолом 1925 р. Камінь від знищеного собору був використаний, зокрема, для викладення вулиць і площ Варшави. Немало реліквій із знищеного храму чомусь отримав “у спадок” Польський костел.

Високий рівень будівництва

На жаль, прикордонна з Україною Холмщина (нинішня Люблінсько- Холмська єпархія) в результаті сумнозвісної акції “Вісла” майже втратила свою православну ідентичність. Православних тут залишилась лише невеличка частка — більшість холмщаків була вивезена в інші землі і переважно асимільована з польським населенням.
Тому сьогодні найбільше православних живе на сході держави — на Білосточчині, яка межує з Білоруссю. Тут склалася, так би мовити, православна оаза Польщі, у самому Білостоці приблизно 25-30% населення складають православні (що вважається дуже великою пропорцією). Тут сьогодні проходить найінтенсивніше відродження Церкви. Скажімо, якщо в Білостоці десять років тому було усього три православних храми (два з яких на околицях), то тепер ця цифра сягає десяти. Для такої меншини це досить високий показник. Причому храми, що почали будуватися в наш час, є справжніми шедеврами архітектури, живопису і іконопису.
У цьому плані православну Польщу характеризує одна деталь: якщо тут беруться за будівництво храму, то його можуть будувати дуже довго, буває, більше десяти років, але ніколи не пожертвують якістю заради терміновості. Тому для побудованих сакральних новобудов характерний високий рівень будівництва і витончений смак оздоблення. Розкішний Свято-Духівський храм Білостока будувався 14 років (освячений у 1996-му), але сьогодні він вражає своїми розмірами і величчю не тільки місцеве населення, а й естетично вибагливіших киян або москвичів.
Подібне можна сказати і про ікони. Віруючі просто не розуміють, як, скажімо, ікони може писати людина невіруюча або така, що цьому не вчилася. У таких ситуаціях їхнє благоговіння перед святинею ніколи не допустить експериментів або легковажного підходу. Все, що робиться для храму Божого, — має бути тільки найвищого ґатунку.

Відносини з “релігійною більшістю”

Більшість православного духовенства і активістів-мирян, із якими прийшлося спілкуватися в Польщі, одноголосно заявляють про непрості стосунки з місцевими католиками. Найменш нищівну характеристику дав їм один священик із Хайновки: “Нашим ксьондзам ніколи не можна вірити. Вони будуть із тобою привітні, усміхатися і запевняти у своїй пошані і любові, але від них завжди треба чекати якоїсь неприємності”.
Православне населення цього міста перебуває під враженням від недавнього випадку. Кілька років тому православні разом із католиками облаштували каплицю у місцевій військовій частині. Усі витрати були поділені порівну з тим, щоб обидві конфесії мали на каплицю рівні права (православні у Хайновці складають половину населення). І от недавно, без ніякого попередження, ксьондз повісив у капличці табличку з інформацією про те, ким і коли вона була збудована. Тільки чомусь там ні слова не було про участь православних у цій справі. Виходило, що будували її тільки католики і, звичайно ж, для своїх потреб. Мотиви, які спонукали католицьку сторону таке вчинити, ніхто так і не назвав.
Багатий досвід подібних відносин має настоятель древнього православного Благовіщенського монастиря у Супраслі архімандрит Гавриїл. Так, братія більше шести років добивається передачі їй руїн православного храму-усипальниці, розташованих неподалік від монастиря. Зараз на тому місці пустир, фундаменти середньовічного храму руйнуються від дощу і снігу, але влада не повертає землю монастирю через те, що на неї раптом чомусь висунули претензії місцеві католики, хоча історично вони не мають на неї ніякого права.
Не так давно братія вирішила поставити хрест за монастирською стіною на березі річки, де, за переданням, пристав до берега хрест, пущений по річці монахами у пошуках місця для облаштування монастиря. Щоб поставити цей хрест, настоятель монастиря збирав і оформляв документи чи не на спорудження цілої будівлі! І це в той час, як місцевий ксьондз, що забажав поставити в місті одразу шістнадцять (!) хрестів, для цього повинен був лише написати заяву, в якій перерахувати місця, де хоче їх поставити.
Православні змушені змиритися з втратою біля 100 церков на Холмщині і Підляшші, які після акції “Вісла” були переобладнані під костели. Сьогодні їхня належність Польському костелу закріплена законодавчо. Проте тим же законом не було закріплено за православними 23 колишні греко-католицькі церкви, якими сьогодні користуються православні нащадки тих греко-католиків. Причому парафіяни тих церков голосуванням свідомо визначили свій православний вибір (в результаті голосування лише в одному храмі люди захотіли перейти у греко-католицизм). Тобто у випадку з католиками було використано принцип статус-кво (раз тією сотнею церков користуються католики, вони будуть їхні), а православним у подібному принципі відмовлено. Їм сказали, що доля цих 23-х церков буде вирішена окремим законом. Люди говорять: “Так, ми тут законодавчо захищені, але невідомо, який закон для нас придумають польські юристи завтра”.

Багатомовність у церковній практиці

В усіх храмах Польщі мова богослужіння є церковнослов’янською, лише парафія у Вроцлаві відправляє богослужіння польською мовою. Проповідь у храмах лунає здебільшого російською мовою, а в регіонах, де проживають етнічні українці або лемки, — українською або лемківською відповідно. У першу чергу кидається у вічі те, що більшість парафіян є польськомовними, проте вони принципово за те, щоб мова богослужіння і проповіді залишалася такою, якою є.
Усі розуміють, що полонізація православного богослужіння неминуча і необхідна, проте цей процес відбуватиметься поступово. Це пов’язано з тим, що в міжвоєнний період з боку держави були спроби насильно ввести в Православну Церкву польську мову. Тому тепер люди ще й асоціюють мову з традицією. І хоча все більша частина нинішньої молоді погано розуміє російську або українську мови, проте коли їх запитують, на якій би мові вони б хотіли слухати проповіді, вони відповідають: так, як було раніше.
Для старшого ж покоління ці мови є мовами спілкування між своїми рідними. Таким чином Церква для старших поколінь є хранителькою їхньої культурної ідентичності, самобутності. Завдяки тому, що тут вони моляться на традиційній церковнослов’янській, а проповіді слухають на батьківській мові, вони відчувають живий зв’язок зі своїм минулим.
Проте тут немає якихось штучних перепон або гальмування процесу. Ситуація, як кажуть самі парафіяни, тут є демократичною, і мову богослужіння і проповіді визначають вони самі. Тому, як тільки виникне потреба переходу на польську мову (в центрі і на заході країни це вже скоро, очевидно, буде відбуватися), ніхто цьому не буде чинити перешкод. Люди розуміють, що хоча мова й є засобом збереження власної ідентичності, проте вона не може бути бар’єром на шляху до церкви нового покоління.

Майбутнє Церкви

Сьогоднішні православні храми в Польщі (принаймні на Сході) заповнені людьми, переважно молоддю. Нащадки православних цікавляться релігією своїх батьків, беруть активну участь у житті Церкви. Вистачає бажаючих прийняти священний сан — кандидатів навіть більше, аніж місць служіння. Духовенство освічене, причому велика його частина, окрім диплому Варшавської духовної школи, має ще й дипломи закордонних богословських закладів (у цьому плані користуються популярністю заклади Греції, Росії,Сербії).
Люди висловлюють побоювання, що під впливом зовнішніх факторів Православ’я не зможе утримати в країні хоча б нинішні позиції. Багато відходить від Церкви в силу спільних шлюбів між православними і католиками. Деякі просто поринаються в світський вихор, забуваючи про Бога і про своє призначення на землі.
Проте все ж думається, що цей вогонь так просто не згасне. Знаходячись в умовах меншини, православне населення звикло максимально акумулювати в собі свою віросповідну традицію. З самого малку, з школи вони мусять відстоювати своє право бути такими. Кожного дня, навчаючись у школі, в університеті, влаштовуючись на роботу, спілкуючись із колегами, православний житель Польщі повинен заявляти: хто він є, чому він є таким і що таке Православ’я. Таким чином життя саме виховує в них сучасних сповідників віри, а в результаті Церква отримує загартованих і випробуваних парафіян, справжнє “мале стадо”. І цю паству вже не так легко буде асимілювати, змішати з іншими, адже у них великий досвід як власний, так і досвід їх батьків. “Як меншина, наші люди загартовані, тому що віками жили на прикордонні і весь час відчували і недоброзичливість, і відкриту ворожнечу”, – сказав із цього приводу Євген Чиквін, головний редактор журналу “Przeglad Prawoslawny” („Православний огляд”).
Міхал — стрункий юнак двадцяти з лишнім років. Після Варшави він поїхав здобувати богословську освіту в Бєлград, зараз пише там магістерську роботу. Міхал добре розуміє, що на батьківщині православним бути нелегко, а священику тим більше, адже парафії в центрі або на заході країни знаходяться в абсолютно неправославному оточенні. Я його запитав, чи не виникали в нього сумніви після ультраправославної Сербії про доцільність повернення додому? Він категорично заперечив, аргументуючи: “Тут моя земля, я тут виріс і хочу служити тільки на своїй Батьківщині для своїх людей”. Про можливі побутові труднощі він абсолютно не думає.
Якщо Церква має таких парафіян, якщо її пастирі будуть настільки віддані ідеї свого служіння, таку Церкву стерти неможливо. Мабуть, саме до них вигукує крізь століття Христос Свій заклик: “Не бійся, мале стадо!”.