Єпископ Сарненський і Поліський Анатолій: «Протягом десяти років я змушений був постійно складати іспит»

01.11.2003 archive, Вестник №26, Слово пастыря

Єпископ Сарненський і Поліський Анатолій: “Протягом десяти років я змушений був постійно складати іспит”

У жовтні 2003 року виповнюється 10 років з дня архієрейської хіротонії єпископа Анатолія. Шлях, який довелося пройти владиці за ці десять років, можна назвати справді хресним, адже доводилося буквально вибивати право на здійснення богослужіння у свої храмах і монастирях.
Побита розкольницькою пошестю та її поплічниками православна Рівненщина стогнала від ран, завданих їй антиправославними силами. Проте люди жадали молитви, жадали Божого Слова. Народ намагався будь-що зберегти канонічну Церкву і канонічну ієрархію. У цей кризовий період кафедру очолив єпископ Анатолій…

— Ваше Преосвященство, яким Вам запам’ятався той страшний 1993 рік?

— Той рік був дуже тяжким. Якраз Філарет зрадив Православ’я і виникала смута, адже духовенство було недостатньо поінформоване про те, як Філарет фактично за одну ніч створив свій “Київський патріархат”. У той час я був благочинним Обухівського, Миронівського, Кагарлицького і Богуславського районів. До Свято-Михайлівського храму Обухова, в якому я служив, приїжджали молодчики і погрожували нам, залякували простих людей. Я розумів, що мені потрібно буде зберегти не тільки цей храм, тоді єдиний на місто, але й усі інші у ввірених мені чотирьох районах. Ми зверталися до Президента і уряду з телеграмами, щоб нас захистили від цих хуліганських наскоків, але відповіді не було. Тільки віра і самовіддана жертовність людей допомогла нам утриматись. І ми були раді, що змогли зберегти наші храмі у вірності канонічній Церкві на чолі з новопризначеним Предстоятелем — Блаженнішим Митрополитом Володимиром.

— І в той час Вас призначили секретарем Блаженнішого…

— Так, у кінці 1992 року з благословення Митрополита Володимира я був призначений секретарем Київської Митрополії. Прийшлося фактично з нуля відтворювати життя канцелярії. Ми облаштовували центр на новому місці, тому що митрополича резиденція на Пушкінській, 36 залишилась у розкольника з усіма справами і архівом. Потрібно було заново створювати картотеку, заводити особисті справи священнослужителів, безпосередньо займатися проблемами духовенства. Так вийшло, що цей період — до кінця 1993 року — я ніс послух у Лаврі, у канцелярії Блаженнішого. Восени 1993 року мені було запропоновано прийняти єпископський сан і очолити Рівненську кафедру. Після висвячення на архієрея я відразу поїхав у Рівне.

— Як Вас зустріли на Рівненщині?

— Становище на Рівненщині було складним: розкольники відібрали півтори сотні храмів, унсовці на чолі з депутатом Червонієм відібрали єпархіальне управління і Воскресенський кафедральний собор.
Коли я приїхав у Рівне, люди зустріли мене і провели у підвальне приміщення собору — те, що вони змогли відстояти. Я почав служити в цьому храмі і протягом двох років жив у найманій квартирі.
По можливості ми намагалися розвивати церковне життя: готували священиків, відстоювали храми. За рік перебування на кафедрі я відслужив 260 літургій. Часто приходилося їздити не тільки по запрошенню духовенства, а й за своєю ініціативою, щоб авторитетом архієрея утримати парафію і зберегти церковний мир. Бували навіть випадки, коли самому доводилося на місці визначити, чи може громада ще перебувати в лоні нашої Церкви, чи вона вже фактично відійшла. Владні структури, чиновники та депутати (тодішні М. Поровський і В. Червоній) робили все можливе для того, щоб наші громади перевести в боговідступний Київський патріархат. Тому присутність архієрея мала дуже велике значення, потрібно було наполегливо працювати, щоб не втратити церковне майно.
На той час розділилися всі: священики, люди, міста, села, області, райони. Було дуже важко.

— Як до Вас поставилися місцеві органи влади?

— Пізніше з представниками влади ми могли знаходити порозуміння, а на початку були випадки, коли мене просто виставляли з кабінетів Рівненської облдержадміністрації зі словами “нам нема про що з вами говорити”. Це було спричинено тим, що тодішній президент України Л. Кравчук підтримував тільки так звану “національну церкву” і спрямовував у це русло державну політику. Керівництво області було зацікавленим у тому, щоб його погляди і бажання співпадали з президентськими, і, як могло, догоджало йому. Одного разу мені навіть запропонували здати декілька парафій в Корецькому районі тільки тому, що там не було жодної парафії “Київського патріархату”, а тоді, мовляв, будуть хороші стосунки. Я відповів, що призначений не для того, щоб роздавати парафії, а якраз навпаки, щоб зберегти їх і примножити. Після цього, звичайно, ставлення адміністрації до мене мінялося на гірше, і було дуже тяжко. Але Господь допомагав, ми тримались. Замість відібраних парафій ми реєстрували свої і брали будь-яке приміщення, аби тільки згуртувати вірних Церкві християн навколо нього і навколо священика.

— Як Ви вирішували кадрову проблему в єпархії?

— Для цього я поставив у 1994 році питання перед Священним Синодом про відкриття Межирицького духовно-пастирського училища при чоловічому монастирі в с. Межиричі під Острогом, і згодом це зробили. Протягом кількох років я, будучи ректором цього закладу, через нестачу кадрів вів у ньому кілька предметів. Ми готували своїми силами студентів до того, щоб вони, прийнявши сан, могли відродити і продовжити ту місію, яку несла тисячолітня Церква на території нашої України.
Пізніше складалися добрі стосунки з представником президента в Рівненській області. Заступником голови Рівненської держадміністрації став Володимир Дем’янюк, який розумів біль Української Православної Церкви і не тільки не протестував проти реєстрації громад, а навіть сприяв цьому. Він дав дозвіл на реєстрацію Дерманського, Гощанського, Городоцького і Білівського монастирів.

— На Рівненщині більшість монастирів заново відкриті. Як було відроджувати ці святині?

— Починали монастирі своє функціонування непросто. У Дермані, наприклад, монастир функціонував сумісно з дитячим інтернатом. І в одному корпусі, в одному коридорі жили і монахині, і діти. Монахині не тільки допомагали дітям, а й утримували їх, допомагали відчути материнський дух. Але керівництво інтернату, боячись втратити приміщення і роботу, теж у певній мірі протистояло монастирю. Тільки завдяки розумінню директора цього інтернату, який погодився на переїзд, приміщення монастиря були повністю передані Церкві.
Пригадую Свято-Миколаївський Городоцький монастир, який ми відстоювали від депутата Червонія. Одного разу туди приїхали молодчики загарбати приміщення, і їм вдалося забрати Свято-Миколаївський храм. Монастирю залишився тільки один корпус (в якому до цього лежали хворі на туберкульоз). І от у цьому інфекційному корпусі монахині починали свій подвиг. Ігуменя монастиря Михаїла, плачучи, молилась, щоб утримати хоча б ці стіни, якщо вже все відібрали. Ці події десятирічної давнини згадуються мені часто. Сьогодні цей монастир уже відбудував два своїх храми.

— А коли Вас перевели на іншу кафедру?

— У 1995 році рішенням Священного Синоду я був переведений на Слобожанщину і очолив Глухівсько-Конотопську єпархію. Цей регіон не є релігійним, і там взагалі не було єпископської кафедри. У Глухові не було єпархіального будинку, а був лише будиночок, переданий чорнобильцями-переселенцями із свого фонду для проживання єпископа. Він знаходився у непривабливому місці за містом, туди було важко добиратися священикам.
Пізніше я поставив перед Священним Синодом питання про перенесення кафедри із Глухова в Конотоп, тому що Конотоп має 110 тис. населення, а Глухів не має навіть 40 тис. Рішенням Священного Синоду кафедра була перенесена в Конотоп, а мер Конотопа Григорій Василенко передав прекрасну будівлю для єпархіального управління..

— Який епізод найбільше запам’ятався із Вашого перебування на Конотопській кафедрі?

— Звичайно, найкращі спогади пов’язані з відродженням Свято-Софронієвої пустині — обителі, древнішої навіть за Києво-Печерську Лавру. Пригадую, коли я тільки приїхав туди, на території святої обителі паслись корови. Ми разом з місцевими органами влади вирішували питання благоустрою, а першому призначеному туди монаху ставили завдання утримати хоча б руїни. Сьогодні на пустому років шість тому діє обитель: є братія, храм…

— І Вас знову повернули на Рівненщину?

— У 1999 році рішенням Священного Синоду я був переведений на нову кафедру, у знайому мені Рівненську область із центром у місті Сарни. Я став першим архієреєм цього поліського краю. Сарни я побачив у жалюгідному стані, будівництво кафедрального собору було незавершеним: не пофарбована підлога, не розписані стіни. Два роки я перебував у будинку-зрубі, в якому до цього проживав покійний благочинний. Я орендував цей будинок у дітей покійного, там же приймав священнослужителів і мирян. Тільки через пару років мені передали барак, і ми почали створювати там єпархіальне управління.
Пізніше було вирішено відкрити філію єпархії у місті енергетиків Кузнецовську, тому що поліська сторона дуже роздрібнена через ліси і болота, і гуртувати усіх людей навколо міста Сарни було важкувато, і добиратись сюди нелегко. Проте приємно зазначити, що за чотири роки мого перебування на кафедрі жоден храм і жоден священик не перейшли в розкол. Коли я тільки прийшов, в єпархії було 176 парафій, нині їх уже 250.

— Чим характеризується Поліський край?

— Особливою рисою Полісся є те, що тут люди дуже жертовні. Вони зносять по жмені рису, цукру, борошна до дороги, і коли проїжджає єпископ, просять прийняти це як жертву на утримання або якоїсь обителі, або єпархіального управління. Цей звичай свідчить про жертовність людей поліського краю. Там люди живуть бідно, але вони багаті душевно і діляться усім можливим для того, щоб Православ’я процвітало.

— Які монастирі діють сьогодні у Сарненській єпархії?

— Усі монастирі засновані уже в наш час. Ми перетворили Свято-Покровську парафію села Хотинь на чоловічий монастир. Таким же чином на монастир перетворили Свято-Покровську парафію в селі Великі Цепцевичі. У селі Масевичі в урочищі “Федорина” заснували чоловічий монастир на честь ікони Божої Матері “Живоносне джерело”.
Цього року рішенням Священного Синоду зареєстрували ще одну жіночу обитель в урочищі “Тріщава” Сарненського району, де раніше знаходились два храми і б’є джерело. Треба розуміти, що монастирське життя в наших монастирях відрізняється від того, яке ведуть монахи в обителях, розташованих у містах. Умови в наших монастирях — аскетичні, подібні до тих, в яких жили Серафим Саровський або Іов Почаївський, що починали жити пустельно.
Наші обителі в урочищах стоять далеко від населених пунктів, в оточенні лісів. Вони приваблюють людей своєю природою, цілющими джерелами, сюди приїжджають люди для лікування.

— Чим обумовлена необхідність заснування нових монастирів у Вашій єпархії?

— Полісся сьогодні — один із найбідніших регіонів в Україні. Наша єпархія вважається бідною, велика кількість багатодітних сімей. І багато хто іде навчатися в духовні заклади, служити в монастирі. Ці люди знаходять духовне задоволення в любові й служінні Богові. Тому в наших монастирях майже немає приїжджих, усі свої, поліські. І більшість із них не літні люди, а молодь, адже усі наші монастирі нові і молоді як по часу утворення, так і по віку насельників.

— Владика, Ви прослужили багато років під підпорядкуванням колишнього митрополита Філарета. Пізніше, після його зради, змушені були стикнутися з його антицерковною діяльністю на Рівненщині. Ви ніде не зустрічалися з ним після розколу?

— Ця людина допустила велике безумство не тільки по відношенню до себе, але й до свого народу, до Церкви, до всіх тих мучеників, які пролили кров за Христа. Це є зрада, злочин проти усієї тисячолітньої історії християнства. Мені жаль його як людину.
А Володимирський собор я дуже люблю, тому що в ньому починалася моя священицька діяльність. Коли мене висвятив Ленінградський митрополит Антоній і розпорядженням Священного Синоду мене направили у Київську єпархію, я служив у цьому соборі.

— Останніми роками Денисенко у засобах масової інформації закликає усіх до миру, злагоди, любові. Ви служили на Рівненщині, коли там прокотилася велика лавина захоплень храмів. Чи можете Ви охарактеризувати “миролюбну” суть і пана Денисенка, і очолюваної ним структури?

— Я можу сказати, що заклики Філарета до любові — це є фарс, абсурд. Він давно не має сам цієї любові. Якби він мав любов, то не допустив би до того розколу, який лютує сьогодні в Україні. Адже він розуміє, скільки людей сьогодні вмирає в розколі, скільки людей приймають фальшиве хрещення або вінчання. Якби він мав любов до людей, він би не допустив того злочину, в який втягнуті ці маловірні або необізнані люди.
За його благословенням його секретар Борис Табачек звершував страшний напад у Житомирі, в Київській області. Якщо ж говорити про Рівненську область, то перехід парафій у його патріархат відбувався тільки шляхом розбійницьких нападів.

— Чи можете Ви розповісти конкретні випадки прояву насилля до наших віруючих з боку розкольників?

— Це були не випадки, на Рівненщині це було ціле життя, це була щоденна реальність. Відправляючись у будь-яку парафію, ми не знали, як ми доїдемо туди і як виїдемо, тому що молодчики депутата Червонія ловили по трасах єпископа, підбурювали проти нас людей, зустрічали і проводжали нас брудною лайкою. Коли людей інструктували, щоб обзивати наших вірних “п’ятою колоною”, “агентами Москви”, то їх вчили не любові, а ненависті до своїх рідних братів. Такі дії не принесли миру ні церковного, ні державного.

— Поділіться, будь ласка, планами Вашої єпархії на найближчий час?

— Першочерговим завданням я вбачаю закінчення будівництва Покровського кафедрального собору у Сарнах. Його почали будувати ще перед розпадом Радянського Союзу, але будували неякісно, і зараз у деяких місцях штукатурка відійшла від стіни. Тому перед нами стоїть завдання оббити неякісну штукатурку і відштукатурити заново. Ми звернулися за допомогою до міністра транспорту Г. Кірпи і надіємося за його сприянням закінчити наш собор.
Хочемо скоріше завершити будівництво Спасо-Преображенського собору в Кузнецовську. Там планується побудувати цілий комплекс із шістнадцяти об’єктів, де, окрім собору, постануть будинок для дітей-сиріт і реабілітаційний центр для чорнобильців. У Кузнецовську є також громада на честь Іверської ікони Божої Матері. Проте через перепони, які їй чинить Кузнецовська міська рада, уже протягом трьох років вона не може діяти. Мерія блокує усі добрі починання віруючих людей: то не відводить землю, то дає оренду, за яку громада сплачує триста гривень щомісяця, але молитися там не дозволяється. Тож моєю мрією є те, щоб місцева влада вирішила позитивно питання про виділення землі цій громаді.
Сьогодні мені хотілося б вирішити ці основні питання. Якщо вдасться це зробити, то можна буде сказати перед Богом, що ми щось добре зробили і для краю, і для народу Божого, і для держави.

— Розкажіть, будь ласка, які державні або церковні нагороди Ви отримали?

— У 1997 році Священним Синодом УПЦ мене було нагороджено орденом князя Володимира ІІІ ступеню. А в 2003 році я отримав від Президента Л. Кучми орден “За заслуги” ІІІ ступеню. Сприймаю ці нагороди як відзнаку моїх старань по духовному відродженню Полісся. Мені приємно, що наше керівництво бачить не тільки життя центру, але й таких віддалених регіонів, як наш.
Ці роки були дуже проблемними, я сам не відчував себе, змушений був складати іспит постійно: перед Блаженнішим, перед своїм духовенством, перед людьми. Постійно відбувалося моє становлення, і відчуваю, що воно буде відбуватися і далі. Потрібно бути постійно в стані бадьорості, треба переборювати і свої хвороби, і співчувати віруючим, загнаним у бідність, особливо у нашому Поліському краї.
Ми працюємо і просимо в Бога тільки милості і нічого більше, тому що, мені здається, сьогодні єпископу не дано бути щасливим по-земному. Він може бути щасливим тільки молитовно у своїй пастві. І якщо я буду відчувати, що у моєї пастви все буде добре, тоді, можливо, настане час для щастя єпископа. Сьогоднішній день — це день боротьби з собою, з ворогами Церкви. Сьогодні хочеться мати добрі стосунки з тим духовенством, про яке знаєш, що воно є істинним патріотом Церкви і воїнством Христовим.

Бесіду вів Сергій Баршай

Преподаватель Московского богословско-библейского института Ирина Языкова: «Икона — это учение Церкви в красках»

Благочинный больничных храмов Киева протоиерей Роман Барановский: «Чем нравственнее доктор, тем успешнее его медицинская деятельность»