Архієпископ Володимир-Волинський і Ковельський Симеон: «Кожен лікар повинен усвідомлювати свою відповідальність перед Богом і людством».

01.11.2003 archive, Вестник №26, Тема номера

Архієпископ Володимир-Волинський і Ковельський Симеон:
«Кожен лікар повинен усвідомлювати свою відповідальність перед Богом і людством».

— Ваше Високопреосвященство, відомо, що з 1983 по 1987 рік Ви навчались у Вінницькому медінституті. Що спонукало вас залишити медицину й стати на шлях пастирського служіння?

— Прийняттю цього відповідального рішення сприяло багато факторів. Це і відвідування богослужінь, і бесіди з глибоко віруючими людьми, і переосмислення цензу земного життя як підготовки людини до життя вічного. У ті часи я багато думав над таким унікальним явищем, як безсмертя нашої душі після смерті тілесної. Думав про наявність першопричини абсолютної більшості наших хвороб у гріховності людини і високе покликання Церкви боротися з гріхами, про близькість лікарського і пастирського служіння людям і більш вище, ніж лікарське, покликання Бога на це служіння.

— Існує думка про те, що медицина тісно пов’язана з Церквою. Як говорить народне прислів’я: “Як тривога, то до Бога”…

— Безумовно, медицина тісно пов’язана з Церквою. Основна мета медицини — попереджувати і лікувати хвороби тіла і душі людини для земного життя, тимчасового. Мета Церкви -— готувати людину для життя вічного, небесного, і для цього попереджувати і лікувати гріховну сторону людини, яка є основною причиною хвороб її тіла і душі. Відомо багато прикладів, коли медицина була безсила перед тяжкою недугою людини, не приносили полегшення навіть найсильніші знеболюючі чи інші медичні засоби. З’являлась тривога, і людина йшла до Бога. Через Таїнство Єлеєосвячення, Святе Причастя вона одержувала значне полегшення і навіть зцілення від своєї недуги, примиряючись з Богом…

— У останній час при багатьох лікарнях появились православні храми і каплиці. Цікаво, що у цих випадках ініціатива проявлялась самими лікарями. На Вашу думку, з чим це пов’язане?

— Пов’язане це з тим, що ми все більше виходимо з тенет атеїстичного виховання, і відрадно, що й серед лікарів росте релігійна свідомість, вони вже починають помічати зв’язок поміж гріховними вчинками людини і її хворобами і усвідомлювати велику роль Церкви у зціленні душевному і тілесному.

— Після закінчення медичних інститутів випускники виголошують клятву Гіппократа. Через неї червоною ниткою проходить думка про те, що лікар повинен боротися за людське життя. Але іноді люди в білих халатах стають вбивцями. Яким чином Церква бореться з таким явищем?

— Після закінчення медичних вузів випускники, вислухавши наказ ректора про присвоєння їм звання лікаря, в урочистій обстановці виголошують присягу, в котрій урочисто обіцяють усі знання і сили присвятити охороні і покращенню життя людини. Текст цієї присяги модернізований по відношенню до клятви Гіппократа (між іншим, сама присяга пропагувалась усіма медичними факультетами європейських університетів включно до ХХ століття), і, на жаль, у ній вже не йдеться про негативне ставлення до вбивства і , зокрема, аборту. У клятві ж Гіппократа говорилось: “Я не дам нікому попрошеного в мене смертельного засобу і не покажу шляху до подібного умислу; також я не дам ніякій жінці абортивного песарія…”. Це є свідченням того, що навіть у часи язичників люди розуміли злочинність посягання на внутрішньоутробне життя і відповідальність лікаря за це. Аборт — це вбивство, так констатували закони всіх країн до 1920-го року, доки у колишньому Радянському Союзі вперше в світі не легалізували аборт. Безбожна політика і атеїстичне виховання перетворили лікарів у спеціалістів, які не бачать, у чому проявляється Божа воля, що дозволяється, а що недопустимо на практиці. У абортаріях гине людей більше, ніж у всіх війнах за всю історію людства. Між іншим, життя кожної людини починається з моменту зачаття, як це незаперечно доводить сучасна біологічна наука. Перша клітина людського зародку (зигота) вже є неповторною особистістю і містить всю інформацію про людину: її стать, ріст, колір волосся, риси обличчя, будову білків, групу крові, здібності. Через вісімнадцять днів починає битися серце. У сорок два дні формуються руки, ноги, очі. ніс, вуха, дитина починає рухатись, хоча мати цього не відчуває, оскільки плід важить лише тридцять грамів. Через одинадцять-дванадцять тижнів усі системи органів повністю сформовані.
Аборт — єдина операція, яка робиться при відсутності захворювання і наносить шкоду здоров’ю. На будь-якому терміну вагітності він є навмисне вбивство дитини і, як великий гріх, приводить до тяжких наслідків, трагедій. Жінка, яка помирає від аборту, прирівнюється до самовбивці. Згідно зі Святим Письмом, гріх дітовбивства волає до Бога про помсту і вважається гірше смертного. У давнину за таке діяння матір відлучали від Церкви на двадцять років, ставлячи в один ряд зі вбивцями. Роблячи операцію по перериванню вагітності, лікарі порушують першу заповідь медицини: «Не пошкодь!» Як часто вони не хочуть пам’ятати про те, що несуть особисту відповідальність за те, що роблять, перед Богом, совістю і людьми, адже вони перетворюються у вбивць свого народу, проводять геноцид.
Церква відкрито виступає проти дітовбивства, видаючи відповідні листівки і брошури, проводячи бесіди з людьми (лікарями, жінками), сподіваючись, що в близькому минулому в присязі лікаря, подібно до клятви Гіппократа, будуть звучати слова негативного ставлення до аборту. Ми усвідомлюємо необхідність свободи релігійної освіти в школах, тому що тоді майбутніх лікарів і мам з дитинства будуть виховувати у недопустимості цих гріхів. Будемо молитися Богу, щоб Він допоміг нам вирішити ці проблеми.

— Останнім часом у лікарнях Заходу почали використовувати евтаназію, вводячи людині в організм смертельну отруту. Що це — вбивство, скоєне лікарем, чи все таки самогубство?

— Евтаназія (в перекладі з грецької «добра смерть») є навмисне вбивство за допомогою методу, швидкого і безболісного, з метою припинення невиліковної хвороби та страждань. Коли і сам хворий проявляє бажання так померти, то таке навмисне вбивство обтяжується гріхом самогубства. Господь дає життя, і сам його забирає. Хвороба, як ми вже говорили, є очищення. Нам важко зрозуміти сьогодні, чому преподобні плакали, коли довго не хворіли, і говорили, що Бог їх залишив. Хворобами і скорботами ввійдуть у Царство Боже останні люди, говорить нам Святе Письмо.

— Один з аргументів атеїзму: «У світі дуже багато стихійних лих, люди подовгу страждають від тяжких хвороб, а діти помирають. Якщо б існував Бог, Він ніколи не допустив би цього…»

— В усьому світі люди хворіють, страждають і помирають. Всі шукають одужання від хвороб. І майже всі вони, м’яко кажучи, не бажають визнати, що причина їх захворювань в них самих, в їхніх гріховних схильностях. Хоча про це багато разів говориться у Святому Письмі. Для чого посилаються хвороби людині? Якщо вона переносить їх з радістю, то для нагороди; якщо ж задумується, то для напоумлення; а якщо тяготиться — для покарання.
Що стосується дитячих хвороб, треба усвідомити, що діти самі по собі безгрішні і не сповідаються до семирічного віку, за гріхи ж батьків воздається до третього коліна (покоління). Але це не означає, що діти караються за злочини батьків. Це означає, що діти страждають не за це, а внаслідок того, що їхні батьки пошкодили свою душу і тіло гріхом, і цей пошкоджений стан батьків відбився на формуванні та розвитку дітей. Окрім народження вже хворих дітей, батьки обов’язково передають потомству риси своїх характерів, як позитивних, так і негативних: останні можуть у подальшому призвести до захворювань.
Афонський старець Паісій про смерть маленьких дітей говорив так: «Вони ідуть прямо в рай як ангелоподібні, а коли помирають їх батьки, вони зустрічають їх із запаленими світильниками».

— У людей чомусь склалася думка, що всі лікарі — атеїсти. Насправді, багато хто з них відвідує богослужіння, а деякі навіть визнані Церквою як святі. Один із них — архієпископ-хірург Лука (Войно-Ясенецький)…

— Дійсно, багато лікарів були глибоко віруючими людьми. І сама професія лікаря освячена Богом: один з учнів Христа, апостол і євангеліст Лука, був лікарем. Історія Церкви повна прикладами, коли священики і навіть єпископи займались лікуванням тілесних недругів. У наш час відомі: митрополит Антоній Сурожський, який п’ятдесят років очолював єпархію Православної Церкви у Великобританії (після закінчення біологічного, а потім і медичного факультету Празького університету працював практичним хірургом десять років); преосвященний Костянтин, єпископ Тихвінський, ректор Санкт-Петербурзьких духовних академії та семінарії, кандидат медичних наук; ієромонах Анатолій (Берестов), керівник реабілітаційного центру на честь святого праведного Іоанна Кронштадтського, професор, доктор медичних наук; священик Сергій Філімонов, настоятель православного лікарняного приходу в ім’я святого великомученика і цілителя Пантелеймона, одночасно практикуючий лікар, кандидат медичних наук, голова товариства православних лікарів міста Санкт-Петербурга. Слід також сказати про архієпископа-хірурга Луку Кримського, який є професором, лауреатом Державної премії (1944 року), автором більш як тридцяти наукових робіт з медицини. Його «Очерки гнойной хирургии» (1934 року) широко відомі серед спеціалістів багатьох країн світу. Він залишив ряд духовних творів, а згодом, в травні 1996 року, прославлений у лику святих. Глибоко віруючими людьми були видатні лікарі: Пирогов, Юдін Філатов, Боткін, Бехтерев, Корсаков. Мої друзі, що закінчили Вінницький медичний інститут, сьогодні є священиками і практикуючими лікарями на Вінниччині. У моїй єпархії є священики, які займаються медициною. Є також і такі, які не працюють у лікарнях, але люди звертаються до них зі своїми проблемами, і вони, як можуть, допомагають їм.

— Деякі нейрохірурги, виправдовуючи свою безбожність, наголошують на тому, що, оперуючи людину, вони не побачили людської душі. Що Ви, як медик, можете сказати з цього приводу?

— Відповім словами їхнього колеги вже згадуваного архієпископа-хірурга святителя Луки (Войно-Ясенецького). На запитання «Як це Ви вірите в Бога? Ви бачили Його?» він відповів: «Бога я дійсно не бачив, але я багато оперував на мозку і, відкриваючи черепну коробку, ніколи також не бачив там ні совісті, ні розуму».

— Що, з точки зору Православної Церкви, робити людині, яка приречена на смерть від страшної хвороби, і чим духовенство допомагає їм?

— Людині, приреченій на смерть від страшної хвороби, перш за все потрібно поспішити очиститися від гріхів у Таїнстві Покаяння і в своїй совісті примиритися з Богом. Для цього до хворого запрошується священик. Крім сповіді, він може звершити Таїнство Маслосвяття і причастити хворого Тілом і Кров’ю Господніми. Таїнство Маслосвяття особливо корисне важкохворим і може сприяти зціленню навіть від самої важкої хвороби. У соборному Посланні святого апостола Якова сказано: «Чи хворіє хто з вас? хай покличе пресвітерів Церкви, і над ним хай помоляться, намастивши його оливою в ім’я Господнє, — і молитва віри виздоровить недужого, і Господь його підійме; а коли він учинив гріхи, то вони йому простяться» (Як. 5; 14-15).
Хвороба для людини є милістю Божою. Вона посилається в кару або ж для випробування віри і любові до Бога. І якщо християнин не буде роптати на Бога, а прийме, як Богом послане, для користі душевної і буде благодушно терпіти свій хворобливий стан, то він тоді піде прямим шляхом у Царство Небесне.

— Яке значення для медицини має договір про співпрацю між Українською Православною Церквою та Міністерством охорони здоров’я?

— Сам факт прийняття угоди про співробітництво між Українською Православною Церквою та Міністерством охорони здоров’я (від 22 квітня 2003 року) має велике значення для подальшого розвитку медицини та забезпечення більш повного духовного та фізичного здоров’я нації. Сподіваємось, що ця співпраця в подальшому зможе вирішити багато актуальних проблем, у тому числі питання боротьби з абортами.

Записав Олександр Андрущенко

А. Андрущенко. Оставленные людьми, но не забытые Богом

Архимандрит Филарет: «Мы будем воспитывать брошенных детей так, чтобы потом они свободно чувствовали себя в обществе»