Нарушение прав верующих

26.02.2003 archive, Вестник №19, Нарушения прав верующих

26.02.2003. КИЕВ. На месте Александро-Невского храма в Мариинском парке стоит памятник Ватутину

По данным столичных архивов, на месте памятника генералу Николаю Ватутину в Мариинском парке находился храм в честь святого благоверного князя Александра Невского. Место под храм было освящено в 1888 году –– к 900-летию Крещения Руси. Символический камень в фундамент заложил оберпрокурор Святейшего Синода Константин Победоносцев. Колокола для храма были привезены из Москвы, а резной иконостас выполнен киевскими столярами в мастерских Даболинга. Стены храма были украшены иконами петербургского художника Торина. В 1920 году эта община была зарегистрирована. А 1934-м –– храм разобран по кирпичам, так как в Мариинском дворце разместился всеукраинский ВЦИК. Никаких следов Александро-Невского храма до сегодняшнего дня не сохранилось. Фундамент был засыпан землей, а на территории храма разместился Мариинский парк.

26.02.2003. КИЕВ. Свято-Николаевский храм-памятник постепенно разрушается

Свято-Николаевский храм ( на нынешней улице Тимирязева) был построен рядом с братским кладбищем, на котором похоронены воины-участники Первой мировой войны. Закладка храма произошла в 1916 году в присутствии императрицы Марии Федоровны. Храм спроектирован архитектором Петром Фетисовым. Из-за революции и гражданской войны строительство было прекращено. К тому же он очень пострадал во время взрыва в 1918 году. По данным архивных документов, в довоенные годы его хотели превратить в крематорий. А в 1953 году этот памятник архитектуры передали химическому институту. Воинское кладбище было перепахано, и на его территории построены подсобные помещения местного завода. Храм был разделен металлическими перегородками на небольшие отделы. В них размещены химические лаборатории и установлены мощные станки. Таким образом, памятник культуры и духовности начала XX-го столетия ничем не отличается от здания, пострадавшего от бомбардировки.

26.02.2003. КИЕВ. Под надзором сотрудников ботанического сада место, где когда-то находился Зверинецкий скит, заросло диким кустарником

Как свидетельствуют архивные источники, на территории Зверинецких пещер находился скит с братией в сорок человек. Первым настоятелем этого скита стал игумен Валентин (скончался в 1917 году). Со временем там была построена деревянная церковь в честь Рождества Божией Матери. В 1914 году освящен второй престол в честь святителя Иоасафа Белгородского. В целом храм представлял собой двухэтажное здание, увенчанное небольшим куполом. В 1918 году в этом районе произошел взрыв, повредивший архитектурный памятник. А в 1920 году на этом месте (сейчас это улица Мичурина, 12) в приспособленном помещении был устроен храм в честь иконы «Всех скорбящих Радость». В 1934 году здание храма было незаконно отобрано у Церкви и передано школе. В настоящее время территория Зверинецкого скита в честь Рождества Богородицы принадлежит Национальному ботаническому саду. На просьбы монахов вернуть эту площадь Церкви, администрация ботсада отвечает, что эта местность представляет ценность для науки. На самом деле, это не что иное, как пустырь, заросший диким кустарником, который не вспахивали уже несколько десятков лет.

27.02.2003. КИЕВ. В монашеских кельях разместились ювелирные магазины и музеи

С обеих сторон главной улицы Верхней Лавры расположены два одноэтажные кирпичные здания (корпуса № 3 и № 4). Когда-то в них размещались кельи соборных монахов. Здесь же жили члены Лаврского духовного собора: духовник монастыря, казначей, эконом и др. Оба здания разделены на секции с четырьмя комнатами в каждой. После Второй мировой войны от келий остались только стены.
Сейчас здания принадлежат Национальному Киево-Печерскому историко-культурному заповеднику. В них размещаются ювелирные магазины, а в некоторых залах –– экспозиции декоративно-прикладного искусства, которые можно созерцать, заплатив в кассу немалую для простого человека сумму –– 10 гривен. Монахи Киево-Печерской Лавры давно просят вернуть им эти корпуса. Но музейщики не спешат.

27.02.2003. КИЕВ. Командование воинской части превратило православную часовню в хозяйственное помещение

Согласно архивным данным, часовня, расположенная на ул. Дегтяревской, 19, была построена в 1902 году архитектором Владимиром Николаевым. Она входила в комплекс дегтяревских благотворительных заведений и использовалась для отпевания усопших. Здесь же находился морг. Воинская часть превратила часовню –– памятник архитектуры –– в хозяйственное помещение. В результате хозяйственной деятельности все храмовые интерьеры часовни были уничтожены. Крестообразное углубление в стене над входом, где помещалась икона, заложено кирпичом. Колонны полуразрушены, ступеньки обвалены, а стены со всех сторон обрисованы и облиты темной жидкостью неведомого происхождения.

05.03.2003. КИЕВ. Институт демократии, основанный женой американского конгрессмена, не желает возвращать Свято-

Введенскому монастырю помещения, экспроприированные атеистическим режимом
Ситуация обострилась сегодня утром, когда в ответ на юридически обоснованную просьбу монахов освободить принадлежащий им корпус сотрудники института (основанного американкой Надеждой Мак-Кеннел, женой американского конгрессмена, и руководимого англичанином Маркияном Билинским) вызвали милицию. Предыстория конфликта такова: братия Свято-Введенского монастыря неоднократно обращалась к директору корпорации “Украгропромбуд” Николаю Удовенко с просьбой передать бывший игуменский корпус по улице Московской, 40а его историческому владельцу. Был подан официальный запрос правительству. 19 ноября прошлого года Кабинет Министров дал соответствующее распоряжение о передаче здания Введенскому монастырю. Однако Институт демократии имени Филиппа Орлика, который арендует это помещение, вместо того чтобы проявить законопослушание и освободить его, ищет пути обхода правительственного постановления и законности. В помощь были призваны даже нардепы Черняк и Заяц. Сегодня утром у входа в здание, желая поддержать братию, собрались верующие и в течение всего дня вместе со священниками монастыря молились перед чудотворной иконой Божией Матери «Призри на смирение».
Как известно, по Рекомендациям Совета Европы Президент Украины издал Указ «Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій», согласно которому, государство должно возвратить церквам экспроприированное имущество. Известно также, что во времена атеистических гонений в Киеве было репрессировано (казнено и сослано в ГУЛАГ) более 5 тысяч священнослужителей, все монастыри закрыты и разграблены, а их имущество экспроприировано. Такая же судьба постигла и Свято-Введенский монастырь, основанный знаменитой подвижницей монахиней Димитрией (насельницы были изгнаны из обители, мощи основательницы выброшены на Зверинецкое кладбище, здания переданы госучреждениям). Судя по всему, демократия и законность для Института демократии заканчивается там, где начинаются проблемы собственности.

07.03.2003. КИЕВ. Американский Институт демократии зубами вцепился в имущество репрессированной Церкви

Продолжается конфликт вокруг знаменитого киевского Свято-Введенского монастыря, в котором находится всемирно известная святыня –– чудотворная икона Божией Матери «Призри на смирение». Его предысторию рассказал игумен Вассиан (Кучерук). По словам о. Вассиана, Свято-Введенский монастырь, окончательно разгромленный атеистической властью в 1960 году, в свое время владел тридцатью семью зданиями на Печерске. В монастыре проживало около ста монахинь, которые содержали богадельню и школу для сирот. Судьба насельниц оказалась трагичной: после закрытия монастыря часть их была переведена в другие обители; другие –– репрессированы. Все ценности святой обители были экспроприированы, а помещения переданы госучреждениям или уничтожены.
К настоящему времени сохранилось около десяти монастырских строений. В 1997 году Постановлением Кабинета Министров Украины монастырю было передано одно храмовое помещение (по улице Московской, 42), а 19 ноября 2002 года распоряжением Кабинета Министров (№673-р) –– бывший игуменский корпус (по улице Московской,40-а). В оставшихся монастырских помещениях до сих пор размещены многочисленные коммерческие структуры, станция скорой помощи, общеобразовательная школа.
Как известно, правительством и Президентом Украины не единожды (в 1989, 1993, 1995, 2002 годах) издавались указы и распоряжения о возвращении Церкви экспроприированного имущества. Однако их исполнение всегда сопровождалось бешеным сопротивлением со стороны коммерческих структур, которые сумели захватить в аренду церковную собственность. В переданном 19 ноября 2002 года здании бывшего игуменского корпуса до последнего времени размещались фирма «Юлия», кафе «Верона» и два подразделения фундации «Украина-США» –– украино-американский фонд имени Кеннеди и Институт демократии имени Филиппа Орлика.
5 декабря 2002 года, во исполнение правительственного распоряжения, государственная корпорация «Украгропромбуд» подписала с монастырем акт приема-передачи здания и переоформила на монастырь все коммунальные договора. Монастырь начал оплачивать коммунальные платежи.
9 декабря наместник монастыря архимандрит Дамиан письменно уведомил названные фирмы о том, что до 25 декабря они должны освободить монастырские помещения. Однако, идя на просьбы арендаторов повременить с выселением до конца зимы, монастырь продлил срок пребывания в этих зданиях до весны. Так что и уважение, и терпение монахи продемонстрировали в полной мере.
Через три месяца, 5 марта 2003 года, монастырь потребовал освободить помещения. Фирма «Юлия», кафе «Верона» и фонд «Кеннеди» без особых претензий начали выселение и практически освободили помещения. Однако «восстал» директор Института демократии имени Филиппа Орлика англичанин Маркиан Билинский, который вот уже несколько лет «учит» украинские власти демократии, законопослушанию и «западным стандартам». Предводимые им сотрудники института вызвали милицию, народных депутатов и выступили с обвинениями в адрес прихожан монастыря. К тому же крайне высокомерно относились к православным монахам, угрожали судами и административными преследованиями. И это притом, что монастырь –– законный наследник и владелец всего имущества, он своими силами возрождает памятник архитектуры, за собственные средства собирается восстановить разрушенные здания, в том числе и знаменитую колокольню. А среди монахов немало чернобыльцев, в частности благочинный монастыря игумен Еразм (Правик) –– брат знаменитого Героя Советского Союза Владимира Правика, героически погибшего при тушении пожара на четвертом реакторе Чернобыльской АЭС во время аварии.
Более того, оказалось, что упомянутый Институт демократии не брезгует и банальным мошенничеством. Так, в обход монастыря он заплатил за коммунальные услуги по монастырским договорам без ведома и согласия самого монастыря. К тому же институт проявляет удивительное невежество в законодательстве Украины: монастырь не может сдавать свои помещения в аренду, так как он является неприбыльной организацией, не имеет права получать арендную плату (даже насильно!), а монастырское помещения должны использовать по назначению –– в данном случае как келейный корпус. В распространенном институтом заявлении явно прослеживается попытка перевести имущественный конфликт в политическую плоскость. Именно поэтому его боссы никак не могут юридически правильно назвать Церковь, против которой выступают. Для этих же целей ими были задействованы политики, принадлежащие к иной конфессии, ярые и давние противники Украинской Православной Церкви.
Очевидно, мало кому известная американская организация со странным названием «Институт демократии» пытается «раскрутить» свой имидж благодаря конфликту с монастырем, хранителем известной на весь мир чудотворной иконы Божией Матери » Призри на смирение». Поэтому говорить о порядочности, морали и нравственности руководителей этого учреждения сложно.

12.03.2003. КИЕВ. Помещения, которые Институт демократии им. Филиппа Орлика отказывается передавать Свято-Введенскому монастырю, опечатаны до решения суда

Противостояние священнослужителей Свято-Введенского монастыря, которые попытались занять принадлежащие ему помещения по ул. Московской, 40, и Института демократии им. Филиппа Орлика и фундации «Украина-США», офисы которых располагаются в этих помещениях, прервано вмешательством работников Печерского райотдела милиции. По их просьбе монахи и миряне, удерживавшие указанное здание, покинули его. А вчера в середине дня соответствующими органами здание было опечатано.
В этот же день Институт демократии распространил заявление, в котором сообщается о поданном им в Хозяйственный суд г. Киева иске по поводу «востребования из чужого незаконного владения помещений», якобы арендованных им на законных основаниях.
Хотя претензии института весьма сомнительны, священники монастыря еще раз продемонстрировали добрую волю (до этого, как уже сообщалось, они согласились на присутствие этой и еще нескольких организаций в принадлежащем им здании до начала весны) и решили дождаться решения суда.

26.03.2003. КИЇВ. Лідер фракції КПУ у Верховній Раді України Петро Симоненко вимагає забезпечити безперешкодну передачу монастирських споруд Свято-Введенському монастирю Української Православної Церкви

В заяві фракції щодо ситуації навколо Свято-Введенського чоловічого монастиря Української Православної Церкви підкреслюється, що «Фундація «Україна-США» та Інститут демократії імені Пилипа Орлика, які були завчасно попереджені про виселення на законних підставах із цих споруд у термін до 23.02.2002 року проігнорували розпорядження Кабінету Міністрів України від 19 листопада 2002 року № 673-р та розпочали компанію дискредитації Української Православної Церкви, розпалювання релігійної, міжетнічної ворожнечі, а також спричинили втручання політичних та міжнародних організацій, у тім числі й посла США в Україні, у внутрішні державно-церковні відносини нашої держави».
«Фракція Комуністичної партії України, — йдеться далі в заяві, — вимагає негайного припинення втручання політичних та інших нецерковних і недержавних організацій у внутрішні справи церкви і держави, дотримуватись гарантованих конституційних прав і свобод людей на віросповідання, забезпечити безперешкодну передачу монастирських споруд Свято-Введенському монастирю Української Православної Церкви.
Ми наполягаємо на тому, щоб цей конфлікт був переведений із площини політичної у площину дотримання законності та відновлення прав на свободу совісті наших громадян».

Житомирське протистояння

Останнім часом розкольницька преса зчинила багато галасу навколо Хрестовоздвиженського храму Житомира. Цей храм в роки панування войовничого атеїзму був експропрійований, як і більшість храмів України. Сьогодні, коли прийшов час повертати церковне майно, виявилося, що окрім законних нащадків –– Української Православної Церкви –– на нього претендують ще декілька “дітей лейтенанта Шмідта”, перш за все “Київський патріархат” анафемованого Філарета. Така ситуація, на жаль, типова для багатьох регіонів України, в тому числі і для Києва. Здається, що крім єдиного можливого цивілізованого європейського варіанту вирішення питання про повернення майна законному власнику влада шукає обхідні шляхи, посилаючись на зміну релігійно-політичної ситуації. Мовляв, була б одна “православна церква” –– не було б питань. Але ж хто створює паралельні до Православ’я “незалежні церкви”? Хто, як не держава, є батьком “дітей лейтенанта Шмідта”?
Про те, що з цього виходить, свідчать матеріали прес-конференції, що відбулася наприкінці минулого року в Житомирі з приводу повернення Хрестовоздвиженського храму.
11 грудня у приміщенні Спасо-Преображенського кафедрального собору м. Житомира відбулася прес-конференція, на яку були запрошені представники засобів масової інформації міста та області.
На прес-конференції були присутні: настоятель Спасо-Преображенського кафедрального собору протоієрей Стефан Періг; головний спеціаліст відділу у справах національностей, міграції та релігії обласної державної адміністрації Олександр Леонідович Пивоварський; настоятель храму святої рівноапостольної княгині Ольги м. Житомира ієрей Андрій Боклан; настоятель храму святого праведного Серафима Саровського м. Житомира ієрей Володимир Головецький; диякон Спасо-Преображенського кафедрального собору Владислав Чижевський; прихожанин Ігор Валерійович Александров; завуч недільної школи при Спасо-Преображенському кафедральному соборі Галина Василівна Давидова.
Засоби масової інформації представляли: обласне телебачення – К. Головчанський; канал “Союз TV” – Ю. Юрченко; міське радіомовлення – К. Міщенко;“Радіоклуб” – Т. Гоша; газета “Вечерний Житомир” – О. Юрош; газета “Вільне слово” – І. Стронговський; газета “Житомирщина” – І. Ліберда; газета “Інтерес” – І. Балан; газета “Меркурій” – Т. Гоша; газета “Місто” – К. Міщенко; газета “Правда Житомирщини” – Ю. Птіцин; газета “Субота” – Л. Федотова; “Укрінформ” – Н. Міжигурська.

Настоятель Спасо-Преображенського кафедрального собору протоієрей Стефан Періг:
Ми відкриваємо нашу прес-конференцію на тему: “Хрестовоздвиженський храм і ситуація, яка склалася навколо нього”. Головне –– не ситуація, яка склалася навколо цього храму, а те, що зараз відбувається в середовищі православних християн, тих християн, які перебувають у розколі. Ми занепокоєні тим, що їхні душі ведуть прямо у пекло, що так звані священнослужителі Київського Патріархату проповідують лжеправославне вчення і говорять і навчають лжечистоти православної віри.
Ми пропонуємо вам, шановні друзі, історичну довідку про Хрестовоздвиженську церкву, висловлювання православних ієрархів світу про розкол, який стався в Україні.
Хочемо побудувати свою прес-конференцію таким чином: надамо слово безпосереднім учасникам подій, які відбулися 1 грудня, у неділю, біля Хрестовоздвиженського храму, а також тим людям, які ще донедавна перебували у Київському патріархаті.
Про суть розколу в Україні розповість ієрей Андрій Боклан, настоятель храму святої рівноапостольної княгині Ольги, що у Смоківці. Прошу, отче Андрію.
Ієрей Андрій Боклан:
Я вас не буду утомлять историческими умозаключениями, ибо если история не связана с нашей жизнью, то это схоластика. Вот несколько фактов, которые говорят о методах работы Киевского патриархата. У меня в руках интересный документ. Я его зачитаю: “Українська Православна Церква. Київський Патріархат. Житомирське єпархіальне управління. Вих. № 53“06” 06 2001 р. Його Преподобію ієрею Анатолію Мазуренку; копія в справу благочиння; копія в справу парафії; копія в особову справу.

УКАЗ

Цим указом Вам благословляється духовна опіка парафії святої рівноапостольної Ольги м. Житомира, з повідомленням місцевого благочинного.
Єпископ Житомирський і Овруцький Ізяслав.

Чтобы вам была ясна суть дела (на пресс-конференции присутствует представитель отдела по делам религии областной государственной администрации), то скажу, что такой парафии в Житомире у Киевского патриархата нет. Я приезжаю на свой приход для совершения вечернего богослужения и вижу такую картину: стоит незнакомый мне мужчина в пьяном виде (выпил, по-видимому, для храбрости) и надевает мои священнические одежды. На мой вопрос, что он здесь делает, заявляет, что будет здесь служить. Спрашиваю: “А на каком основании?”. –– “Ну, вот у меня указ от Изяслава”,–– отвечает. На вопрос: “Какое отношение имеет лжеепископ Изяслав к каноническому приходу святой княгини Ольги?” он ничего не отвечает, но настоятельно собирается служить. Причем пришел не один, а с бывшим старостой Свято-Ольгинского храма, который за аморальное поведение был изгнан из прихода до покаяния.
Придя в храм, лжесвященник Киевского патриархата использовал излюбленное средство врага рода человеческого –– ложь и клевету. В те дни наш канонический архиерей был в командировке в Москве, и самозванец заверил прихожан: “Вашего архиерея нет, и все храмы города Житомира перешли под юрисдикцию Киевского патриархата”. Он показывал им указ от нового «епископа»-самозванца Изяслава. Прихожане были в шоке и не могли понять, что происходит. Может, вам интересно, как мы с ним поступили? А как бы вы поступили, если бы в ваш дом пришел человек и сказал: “Твоя семья –– больше не твоя семья, твои дети –– больше не твои дети (а пасомые для священника как родные дети), твой дом –– не твой дом …”? Мы его выгнали из храма. По этому поводу я обращался в органы милиции и в отдел по делам религии (это, в общем, организация без прав, а у кого нет прав, у того нет и обязанностей), но призвать самозванца Каргу к ответу не смогли.
Приведем другой пример. В районе Соколовой Горы есть так называемый приход Киевского патриархата, который якобы строит церковь. Я сам строю храм и знаю все тонкости этого дела. Прежде чем приступить к постройке, необходимо оформить документы, а это очень дорого… Но, спрашивается, почему этого не делают представители Киевского патриархата? Их строительство не проходит никаких экспертиз. Ведь если они построят культовое сооружение, то предполагается, что в нем будет какое-то количество людей. А если случится какая-то беда, с кого будут спрашивать?
И здесь опять используется ложь и клевета. Лжесвященник, который строит свое капище, говорит жителям Соколовой Горы, что храм строится на средства Почаевской Лавры. Почаевская Лавра если и имеет отношение к раскольникам, так только как обличительница раскола. Я знаю много примеров, когда христиане, по неведению находящиеся в расколе, после ее посещения обращались в Православие. Раскольники, стремясь показать, что они такие же, как и православные, организовывают паломнические поездки в Почаевскую Лавру. По прибытии туда один из главарей раскола, Богдан Бойко, говорит: “Когда будете исповедоваться и причащаться, ни в коем случае не говорите, что вы из Киевского патриархата”, т. е. он благословляет своих приверженцев на откровенную ложь. Некоторые так и поступают и лгут, а другие, не желая идти против своей совести, говорят на исповеди, что они из Киевского патриархата, и, по благости Божией и наставлению почаевских старцев, переходят из раскола в Православную Церковь.
Как преодолеть раскол? Очень просто. Нам надо оставаться самими собой, т. е. православными, и любить Православие. А для того чтобы его любить, надо его знать, а для того чтобы знать, надо им жить. И раскол сам по себе исчезнет. Я думаю, что весь тот шум, который поднят раскольниками вокруг Крестовоздвиженского храма г. Житомира, это не что иное, как ответ раскольников на массовый уход от них служителей и мирян в Православную Церковь. Вот они и устраивают скандал, чтобы сконцентрировать внимание общественности на своей персоне.
Отець настоятель:
Як ви зрозуміли, о. Андрій повідомив кілька фактів, як поводить себе Київський патріархат. На жаль, ця проблема існує не тільки у нас, в Житомирі, а й по всій Україні з того часу, як було незаконно створено Київський патріархат, з 92-го року.
Я хочу розповісти про події, які відбулись 1 грудня, у неділю. Почну з того, що в день Архістратига Божого Михаїла, 21 листопада, представники Київського патріархату від Михайлівської церкви (вони її зараз називають собором) провели хресний хід до Хрестовоздвиженського храму. Що нас насторожує в цьому акті? Коли Українська Православна Церква (Житомирська єпархія) проводила свої хресні ходи, то завжди зверталась у міську раду, робила заявку і отримувала дозвіл на проведення хресних ходів. Представники Київського патріархату цього не зробили.
Тоді ж ми дізналися, що в недільні дні постійно (вже протягом кількох місяців) біля Хрестовоздвиженського храму проводить свої так звані молитви Степан Микитин із групою людей з Київського патріархату. Яке він має відношення до нашого храму? У так званого Київського патріархату ніхто і ніяких храмів не забирав, бо він створений лише 10 років тому. Людей, як розповідають нам, небагато: від 5 до 20, по-різному буває. Як ми з’ясували, при вході в Михайлівську церкву навіть висить оголошення, що о 13-ій годині здійснюється богослужіння біля Хрестовоздвиженського храму. На ці дії Київського патріархату відгукнулись прихожани Української Православної Церкви, зокрема прихожани собору.
Ми вирішили звернутись до влади і написали лист-протест на адресу голови Житомирської облдержадміністрації і мера міста. Хочу зачитати його вам:
“Голові Житомирської облдержадміністрації Рудченку М. М., меру м. Житомира Буравкову Г. А.

Лист-протест
Ми, духовенство, прихожани і жителі м. Житомира, звертаємось до Вас і висловлюємо велике обуренням діями так званого Київського патріархату, особливо служіннями і хресними ходами до історично нашого Хрестовоздвиженського храму, в якому зараз тимчасово розміщено музей природи.
Зважаючи на їхні дії, ми приймаємо рішення з цієї неділі розпочати хресні ходи з богослужінням у всі недільні та святкові дні від Спасо-Преображенського кафедрального собору до Хрестовоздвиженського храму і продовжувати їх до повної передачі храму законній канонічній Українській Православній Церкві. Всю відповідальність за неправомірні дії зі сторони Київського патріархату, вважаємо, мають нести ті, хто проявляє бездіяльність і байдужість у вирішенні цього питання.
У випадку продовження пасивного спостереження зі сторони владних структур за провокаційними діями розкольників ми залишаємо за собою право виражати протест всією Житомирською єпархією на площі перед будинком облдержадміністрації.
До даного листа додаються підписи віруючих Української Православної Церкви.”

Слід зазначити, що цієї ж неділі, 24 листопада, ми під цим листом-протестом зібрали підписи (за один день більше 1600). І вже 25 листопада цього лист було подано до облдержадміністрації, а наступного дня, 26 листопада, –– до мерії. 26 листопада, в день святителя Іоанна Златоустого, ми знову провели хресний хід до Хрестовоздвиженського храму. Ні 24, ні 26 числа під час хресних ходів ми не зустрічали представників Київського патріархату. Але в неділю, 24 листопада, відбулася ще така подія.
Коли ми повернулись із хресного ходу, то до мене прийшли прихожани і сказали, що зараз біля Хрестовоздвиженського храму служить представник Київського патріархату. Я взяв свого помічника і викладача педуніверситету, прихожанина нашого собору, і поїхав подивитися на їхнє служіння.
За метр від Степана Микитина і його прихожан я простояв хвилин 20, слухаючи їхні молитви. В мене було бажання запропонувати йому більше не приходити сюди і не служити біля стін нашого храму, тому що його моління є святотатством. Це наруга над нашим храмом. Коли Степан Микитин сказав відпуст, тобто закінчив своє “богослужіння”, то люди, які були з ним (чоловік 12), почали вголос говорити таке: ”О, коли б уже нам Господь дав любов, щоб ці яничари, москалі і запроданці, повернулись у наш Київський патріархат, у нашу церкву”. Мені в такому випадку вступати з ними в розмову було нічого, і я промовчав. Вони пройшли повз мене. І на цьому все закінчилось.
Наступної неділі, 1 грудня, ми знову пішли до Хрестовоздвиженського храму. Тут, у соборі, я оголосив про те, що богослужіння відбудеться о 13-ій годині. Ми вирішили не йти хресним ходом, а просто зібратися біля Хрестовоздвиженського храму. Наші люди стояли там, коли прийшли представники Київського патріархату. Вони чомусь пішли служити не в центрі, як 24 листопада, а стали збоку від іншого виходу із Хрестовоздвиженського храму. Звичайно, духовенство і прихожани стали висловлювати своє невдоволення тим, що ця група людей творить тут свої так звані служіння. Почали звертатись до мене, щоб я підійшов до них і запропонував закінчити і залишити територію нашого храму, що я й зробив.
Я звернувся до Степана Микитина. Він у той час, як я розумію, чивав Святе Письмо і продовжував своє богослужіння. На мене він не звертав ніякої уваги. Я звернувся до нього зі словами: “Шановний, прошу тебе на хвилинку зупинитись і поговорити зі мною”. Ніякої реакції з боку Степана Микитина не було. Тоді я став говорити йому, що, мовляв, ти, шановний, ображаєш почуття православних віруючих, які зібралися тут на богослужіння. Звернувся із проханням закінчувати службу і зі своїми прихожанами іти звідси, щоб не розпалювати пристрасті. Він знову-таки не відповідав. Зі свого требника, гортаючи його (я розумів так), вишукував прохання про любов. Та одразу в тих проханнях чомусь було багато слів про ворогів: отут і любов, але тут і дуже багато ворогів. Так я простояв хвилин 5. Почали підходити наші люди. Почалася словесна перепалка, нецензурних слів не було. Наші люди говорили відкрито, мовляв, ви є розкольники, ви є богохульники, нас ображає ваше служіння на цьому місці, і ніякого права –– ні історичного, ні морального –– знаходитися тут, на території нашого храму, ви не маєте. Прихожани просили більше сюди не приходити і не творити тут своїх служінь. І ми почали ставати між стінами храму і цією групою людей. Їх було чоловік 8 – 10. Степан Микитин, ні на що не реагуючи, продовжував своє служіння, хоча його група розійшлась. Частина, чоловік четверо, стояла біля нього, а всі інші сперечалися з нашими людьми, відходячи від стін Хрестовоздвиженського храму. В один момент Степан Микитин вибіг і, оббігши всю групу, наблизився до стіни храму і впав на коліна. Чомусь усім здалося, що він зробив уклін, ударившись головою об землю. Не знаю, було так чи ні. Я стояв біля нього, і він далі продовжував на колінах свої молитви. Хочу сказати, що Степан Микитин закінчив свою так звану “службу” до кінця. Сказавши відпуст цього молебню, звівся на ноги і пішов швидким кроком до дороги, так що я не встигав за ним. І тільки при самому виході на тротуар він кинув мені такі слова: ”Я тут служив і служитиму”. На цьому конфлікт було вичерпано.
Ми зібрались біля центрального входу Хрестовоздвиженського храму і продовжили свою молитву. Повторили хресний хід 4 грудня, на свято Введення у храм Пресвятої Богородиці. Повторили хресний хід у неділю, 8 грудня. Цього дня знову були представники Київського патріархату на чолі зі Степаном Микитиним, які молилися вже на тротуарі і на дорозі, не заходячи на територію Хрестовоздвиженського храму (тобто так, як ми їм і пропонували). Ми казали: якщо ви хочете молитись, то, починаючи з літа 92-го року, будь-який пустир у Житомирі належить вам. Будь ласка, беріть ці пустирі, моліться, будуйте свої храми, а на наші, історично наші храми, ви не маєте ніякого права. Ми свій храм будемо захищати. Як будемо захищати? Будемо йти хресним ходом, будемо ставати на території Хрестовоздвиженського храму і собою не пускати Київський патріархат на територію нашої святині. Якщо нас буде мало, з благословення правлячого архієрея владики Гурія будемо закривати інші храми міста Житомира. Таким чином, усі прихожани міста ставатимуть на цій території й не допускатимуть самозванців. Якщо того буде мало, будемо скликати всю єпархію, але Хрестовоздвиженського храму їм не віддамо.
Чому ми так налаштовані? Що ми тим хочемо показати? Насамперед ми хочемо, щоб на цю проблему, на цей конфлікт звернула увагу наша влада, яка говорить про те, що зараз на Хрестовоздвиженський храм претендують УПЦ, УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ. Нещодавно, ви знаєте, була створена Українська Соборна Церква (так званий митрополит Мойсей–самозванець з’явився останніми днями). Є Церква Апостольська (її створив священик у минулому Гліб Якунін, який був засуджений на Соборі разом з Філаретом). Вони також називають себе православними. Є Жива Церква, яка веде своє коріння з Росії і зараз розповсюджується у нас. Що, завтра і вони будуть претендувати на Хрестовоздвиженський храм? І ми змушені будемо розглядати їхні пропозиції і ділитися з ними, віддавати наш храм? Та нізащо! Нам не треба чужого, але й свого не віддамо. Ми будемо його захищати.
Зараз хочу надати слово прихожанину нашого Спасо-Преображенського собору Ігорю Александрову, який займається історією храмів Житомирської єпархії.
Ігор Александров:
Почему раскольники, в данном случае филаретовцы, поднимают такой шум вокруг Крестовоздвиженского храма? У них нет ни юридических, ни моральных, ни исторических прав на него.
Что говорят архивные документы о Крестовоздвиженском храме? Каменный храм был построен в 1900 г., т. е. ему чуть больше ста лет. Он построен на средства Святейшего Синода. Почему? Потому что прихожане этого храма были очень бедны, в основном это были малеванцы. И они не имели средств на строительство нового храма. По инициативе настоятеля этого храма протоиерея Александра Селецкого храм был построен, на что Святейший Синод выделил свыше 60 тысяч рублей. Сама церковь на строительство храма выделила 3 тысячи рублей.
Как дальше развивались события вокруг этого храма? С установлением советской власти в Житомире и в Украине 1 января 1919 г. вся собственность Православной Церкви была национализирована. Почему? Потому что большевики говорили: это построено на народные средства, а раз мы –– народная власть, значит, мы и забираем имущество Церкви. Чтобы это не вызвало волнений в народе, они стали сдавать храмы в аренду. И брали за регистрацию очень хорошие деньги, а регистрировать их приходилось буквально каждый год. Кстати, с тех пор и пошла так называемая регистрация.
В 1922 г. начинается кампания по изъятию церковных ценностей, и два священника этого храма были арестованы и осуждены. Первым был настоятель Александр Поникаров, вторым –– Юлиан Красицкий. Поникарова осудили на 3 года условно, Красицкого –– на 1,5 года тюремного заключения.
В двадцать третьем году Поникаров уклоняется в раскол обновленческий. Тогда советская власть с целью уничтожения Православной Церкви спровоцировала массу расколов. Были “пролетарская церковь”, “живая церковь”, “обновленческая церковь”. Каких только не было раскольников, и все себя называли церквами. В частности, Поникаров ушел в раскол обновленческий. С этого момента храм принадлежал обновленцам до самого его закрытия, примерно до 1935 года (точная дата неизвестна). Далее храм использовался как складское помещение. А в 1942 году канонический епископ Леонтий (Филиппович) открыл этот храм, и там служил православный священник. Но летом 43-го года под давлением немецких оккупационных властей храм перешел в руки самосвятов (тоже один из видов раскола). Почему храм перешел к ним? Потому что немецкая власть придерживалась политики: всем сестрам по серьге. За месяц до освобождения Житомира раскольники прекратили свою деятельность в городе, и храм снова перешел в руки Православной Церкви.
В начале 1944 года, на момент закрытия, храм принадлежал Русской Православной Церкви. У каждого из вас есть папка, в которой подробно изложены факты, и каждый из них подтверждается ссылкой на архивы. Итак, сама логика подсказывает: храм строила Русская Православная Церковь, на момент закрытия он принадлежал Русской Православной Церкви. Следовательно, кому он должен быть передан?
Руководители Киевского патриархата, обосновывая свое право на этот храм, говорят, что он построен на средства наших дедов и прадедов, поэтому должен принадлежать им. Это напоминает большевистский лозунг, который гласил: строили храм на народные средства, поэтому он должен нам принадлежать, так как мы –– народная власть. Как видим, документы говорят прямо противоположное, т. е. сама Православная Церковь финансировала строительство этого храма.
Раскольники говорят, что храм в 20-е гг. принадлежал им, т. е. автокефальной церкви, одному из видов раскола. Но даже известный краевед Николай Кострица, публикуя в одной из газет статью про Крестовоздвиженский храм, написал, что такого никогда не было, и это же подтверждают документы. Храм с 1923 года принадлежал обновленцам-раскольникам. Кстати, это движение целенаправленно было создано советской властью. Относительно аргумента, что храм принадлежал раскольникам в годы войны и потому должен быть передан им, из документов следует, что храм 1,5 года принадлежал Православной Церкви и лишь пять месяцев –– раскольникам. Разве может нынешняя власть руководствоваться решением немецкой оккупационной власти? Они не имеют юридической силы. Так к чему раскольники подталкивают власть? Это нонсенс, если на основании этого решения к ним перейдет храм.
И последнее. Храм на момент закрытия принадлежал Православной Церкви, и все имущество было передано Спасо-Преображенскому собору.
Итак, документы говорят о том, что раскольники никакого (ни морального, ни юридического, ни исторического) права на храм не имеют. Равно же как и все другие, претендующие на него.
В последнем номере газеты “Про-Житомир” журналист Юрий Птицын задает вопрос: почему регистрируется такое количество приходов на данный храм? Ну, а если завтра придут буддисты и скажут: “Мы тоже хотим регистрироваться на этот храм”, так что, и их регистрировать? Где логика, где предел?.. Должна быть зарегистрирована только одна община на этот храм, в этом и суть конфликта.
Отець настоятель:
Зараз для виступу хочу надати слово Пивоварському Олександру Леонідовичу, представнику влади.
Пивоварський Олександр Леонідович, головний спеціаліст відділу у справах національностей, міграції та релігії обласної державної адміністрації:
Шановні присутні! Я хочу звернути вашу увагу, що ми у своїй діяльності керуємось Законом України “Про свободу совісті та релігійні організації”. Це є фундаментальний закон, тому всі мої відповіді, всі дії обласної адміністрації мусять бути в рамках чинного законодавства. Закон, прийнятий Верховною Радою, а отже, усім українським народом, визначає однозначно, що всі конфесії перед законом рівні. І правильно тут говорили священики: якщо завтра зареєструються крішнаїти чи товариство свідомості Крішни (будьте певні, що вони є в Житомирі і Бердичеві), бахаї (з Нового року подаватимуть на реєстрацію статут релігійної громади, яка є поки що єдиною на Житомирщині), то відмова у реєстрації є порушенням чинного законодавства. Нам може не подобатись така кількість православних конфесій в Україні (я вже говорив про це на минулій прес-конференції у Свято-Михайлівській церкві). Але це реальність нашого життя. Хочу звернути вашу увагу, що саме внаслідок таких складних політичних колізій з початку 90-х років утворилось стільки православних конфесій. Ми не в захваті від цього. Я особисто вважаю, що то є трагедія українського народу, що то є велика біда в духовному житті українського суспільства.
Є Закон, є Конституція України, але є ще ті обставини, життєві чинники, які мусять бути враховані при вирішенні того чи іншого питання. Вже стільки років діє законодавство про свободу совісті, але питання про культові споруди, на які претендують кілька конфесій, не вирішене. Я не знаю, як воно буде вирішуватись у майбутньому. Давайте розглянемо інший бік питання. Є в чинному законодавстві такий пункт: коли на храм претендують кілька конфесій, то мають бути почергові богослужіння: ”ви” сьогодні, а “ми” –– завтра. Досвід Західної України говорить про те, що такий пункт у чинному законодавстві веде до прямого конфлікту. Стефан Періг (я знаю, він виходець із Галичини) краще за мене розповість, до чого може призводити такий пункт у законодавстві. На сьогоднішній день активно дискутується питання про вилучення цього пункту із законодавства про свободу совісті.
А що стосується українськості чи неукраїнськості Православної Церкви, канонічності чи неканонічності, то, вибачте мені, це не функція органів влади визначати, яка більш благодатна церква, а яка менш благодатна.
Так склалося, що на сьогодні у Хрестовоздвиженському храмі розміщено музей природи. Я не погоджуюсь із такою тезою, що обласна адміністрація зовсім нічого не робить. Ви знаєте, що будь-яка добра справа, навіть якщо це діло Боже, впирається у кошти. Обласна адміністрація неодноразово зверталася і до Кабінету Міністрів, і до Верховної Ради з проханням виділити кошти на переселення музею природи з Хрестовоздвиженського храму. Здається, остання сума необхідна для побудови музейного комплексу становить 20 млн. гривень. Було подано прохання до Кабінету Міністрів виділити ці кошти або добудувати гастрольний театр чи знайти якийсь інший варіант, щоб звільнити Хрестовоздвиженський храм. Є колишнє приміщення міської ратуші. Напевне, воно не зможе вмістити всі експонати. Якщо переносити музейні експонати у нинішнє приміщення, порушується закон про музейну справу, який передбачає зберігання і утримування експонатів у відповідних умовах (температура, освітлення, режим вологості). Управління культури не погодиться на переміщення експонатів у якесь інше приміщення, де немає умов для їхнього зберігання. Планувалося перенести музей у гастрольний театр по вулиці Фещенка-Чопівського. На сьогодні не видно ніяких кроків, які б говорили, що там починається якась реставрація. Як буде все вирішуватись, ми поки що не можемо сказати.
Відносно правомірних чи неправомірних дій хочу сказати, що я не був тієї неділі біля Хрестовоздвиженського храму і не бачив, що там діялось. Ст. 21 говорить, що можна надавати місце для богослужінь, і держава повинна сприяти цьому (я думаю, владика Ізяслав (Київський патріархат), спираючись саме на цю статтю, проводить там богослужіння). На початку свого виступу я говорив про те, що закон є формальний. Чинне законодавство про свободу совісті не єдине, є ще законодавство про охорону громадського порядку. Є закон про музейну справу, є Конституція України. У всякому разі, треба враховувати громадсько-політичну ситуацію, яка склалася навколо Хрестовоздвиженської церкви. Ст. 21 законодавства дозволяє нам молитися. Прийдуть одні, але прийде і конкуруюча конфесія також молитися. Почнуться взаємні неприязні. Це може закінчитися порушенням громадського порядку. Тоді в силу вступає законодавство про охорону громадського порядку. Це вже функції правоохоронних органів. Після заяви на прес-конференції в Київському патріархаті правоохоронні органи були повідомлені про необхідність попереджувати такі конфлікти. Але біля кожного прихожанина і біля кожного священика не поставиш міліціонера. Яке ж буде богослужіння, коли поруч будуть правоохоронні органи? Як це питання вирішити? На сьогоднішній день усе зводиться до коштів. Як вирішити питання з богослужінням біля храму? Якщо виникає така ситуація, то треба звернутися до міськвиконкому про дозвіл і задіяти правоохоронців. Це питання фактично залишається без відповіді. Можливо, я не все сказав. Якщо до мене є запитання, я із задоволенням відповім.
Отець настоятель:
Із сказаного можна зрозуміти, що ми чинимо вірно, коли йдемо і захищаємо свій храм, коли говоримо, що він належить тільки Українській Православній Церкві. Ми маємо приклади наших сусідів. Усі постанови суду щодо храму в Рівному (кафедральний собор) говорять про те, що він має бути повернутий Українській Православній Церкві. Що ми маємо на сьогоднішній день? Зверху молиться Київський патріархат, у нижньому храмі –– Українська Православна Церква. Ніхто і не думає повертати. Чому? Тому що свого часу (в 92-93 рр.) припустилися помилки, впустивши туди Київський патріархат. Ми в себе цього не допустимо. Інакше, чого ми варті, якщо вони будуть ходити і молитись біля стін нашої святині? Я ще раз стверджую, що це зовні проста проблема: вийшла громада на громаду. Конфлікт має інші, духовні корені.
Хочу надати слово тим, хто нещодавно перейшов з Київського патріархату, повернувся у лоно канонічної Православної Церкви. Що вони розповідають про Київський патріархат? Що там відбувається? Чому всі їхні так звані служіння є для нас, православних віруючих канонічної Української Православної Церкви, святотатством, богохульством, наругою над нашими святинями? Надаю слово священику Володимиру, який нещодавно повернувся з Київського патріархату.
Отець Володимир Головецький:
Оскільки я перебував у Київському Патріархаті понад 4 роки, то пироги тієї конфесії їв, так би мовити, із середини. Тому ще раз, користуючись нагодою, цілком добровільно, навіть з радістю, хочу засвідчити про істинність православної віри і звернути увагу всіх присутніх, у тому числі журналістів, котрі будуть на цю тему писати, що ніхто нас до цього не примушував.
Якось волею Божою потрапив до церкви православної в Угорщині. І мені сказали: ”Твої діти, хрещені в Київському патріархаті, не є хрещеними”. Це угорці сказали! Зараз вам роздали прес-релізи про те, що весь православний світ, патріархи Олександрії, Константинополя, Греції, Сербії, Польщі, Чехії, Словаччини, навіть Японської Православної Церкви –– всі вони, весь православний світ, не вважають хрещення у Київському патріархаті законним.
Рішення покинути розкол остаточно сформувалось протягом 10 днів. Признаюсь, майже рік я до цього йшов. Був зв’язаний і фінансово (у мене двоє дітей, меншенькому 10 місяців), і до людей звик. В чому єресь? В тому, що купка людей вважає себе розумнішою за всю Соборну Церкву Христову. Невже ви думаєте, що православні греки не знають про нашу проблему, або серби, або американці? Знають, переживають, і є канонічні рішення. То чому ж оця жменька Київського патріархату каже, що нехай Церква своє знає, а ми своє знаємо. Оце ж і є єресь, яка називається еклезіологічною єрессю, коли купка людей не слухається всієї Церкви.
Такий приклад: от я зараз візьму камеру і буду тут походжати і робити вигляд, що я кореспондент або телеоператор. У мене це зовні вийде, скопіювати поведінку я зможу, але зробити гарний репортаж –– аж ніяк. Тому більшість громадськості просто введена в оману: на них є хрести, деякі з них носять бороди ( їх все менше і менше), але не є священиками. Тому що вони поза єдиною Церквою. Це свідчення людини, яка перебувала там 4 роки, з них 3 роки –– “священиком”. Мене досі жах бере. Але я мушу це казати, мушу говорити. Той же Ізяслав Карга їздив до Єрусалима. Нехай би спробував він послужити там…Чому ж це єрусалимляни такі нетерпимі?
Такий цікавий факт: старці почаївські, які спасаються 50 або й більше років і мають бути “со Христом”, любові Христової до розкольників не мають, а оті, які нещодавно від армії і плуга, вибачте, прийшли і в ряди Київського патріархату стали, її мають. Колись святий Григорій Богослов писав: “Господи, що це робиться? Ще недавно командував солдатами, землю копав, … будував, а тепер так же поважно з кадилом крокує, про Церкву всім розказує”. Але ж Церква –– це не обряд, це така велика таїна, що навіть страшно говорити (а тим більше людям необізнаним).
І коли я зрозумів, що розкольники не тільки ризу Христа роздирають, а ще й єретики, то зробив остаточний вибір. А другим, не менш важливим аргументом проти розколу є хамство. Будь-який розкольник є хамом. Чому хамом? Він зневажає свого батька. Містично він порвав із Церквою-Матір′ю, а по-земному –– відмовився від своїх батьків (і я також), що були хрещені у Руській Православній Церкві. Своїм батькам розкольник перший каже: “Ви запроданці”. Пам’ятаєте покоління людей минулого століття? Невже ж то були люди, гірші за нас? Вони і жити вміли краще, і любити вміли краще, і вмирали по-справжньому –– не боялися , і second handів, і телевізорів у них не було. То чому вони обирали мучеництво за Церкву і стояли до кінця? А прийшли хами і від своїх покійних батьків, дідів відмовилися. І тут що дивно: вони відмовилися від своєї Церкви. Я можу навести вам приклади, коли їхні діти вже й розкол покинули. Вони преспокійно повінчались із протестантами, похрестили там дітей, навіть перейшли у язичництво. Дуже спокійно. А чого ж? Батько коріння втратив, і діти будуть хамами. Якщо вам цікаво, запитайте, де їхні діти живуть або за кого вони вийшли заміж. Ви таке дізнаєтесь… Я це говорю не для того, щоб когось осудити або зробити поганим. Скажуть, що о. Володимир особисті рахунки зводить з Богданом Бойком. Я це передбачив, я це вже чув. Мені вже говорили: ”Кому ви там служите? Алексію? Ну, почекайте, ми ще до вас доберемось”. Тепер я ще більше усвідомлюю, що правильно вчинив.
І останнє. Зовні виглядає так, ніби Київський патріархат є Православною Церквою. Такої мутації у бік протестантизму ще не відбувалось, мабуть, в жодній конфесії. Все змінено. Навіть статут у Київському патріархаті інший. Що ж там служиться? Що ж там відбувається?
Підсумовуючи свій виступ, хочу сказати, що основою розколу є дві речі: по-перше, гординя, яка завела їх не тільки за Церкву, а ще й у єресь, і, по-друге, малограмотність. Я розумію, що богослов’я не всім дається – тяжка наука. Але історією можна поцікавитись, книжечку розгорнути і почитати. Зараз проблема не конфесій, а Єдиної Церкви Христової, яка незмінна, яка ні з ким не об’єднувалась. От о. Стефан має академічну богословську освіту і підтвердить, що нема чину об’єднання в Церкві. Немає. Як це –– об’єднуватись? Це два тіла Христових чи що? Нема чину об єднання, а є чин покаяння, приєднання тих, які відпали від Церкви. Якщо Православна Церква за 2000 років чину об’єднання не придумала, то немає в ньому потреби. Святотатством є навіть розмови, що ми з ними колись об’єднаємось. Як то об’єднатися? Давайте будь-кого з вас зараз виберемо патріархом, от, наприклад, журналіста. Надінемо рясу на нього і скажемо: ”Давай-но, роби собі священиків”. Логіка (богослов’я –– це та ж математика) нам каже: він же не буде патріархом. Правда, не буде, бо є канони церковні, чіткі закони, які підтримують, формують, направляють.
Розкольник їх не послухався, придумав своє. А далі дуже просто: уважно подивившись на будь-який розкольницький прихід, ви побачите, що це прихід одного лідера, який формує свою думку і нав’язує свої погляди.
Отець настоятель:
Я хочу доповнити розповідь о. Володимира таким фактом: за кілька останніх місяців із Київського патріархату повернулось троє священиків, викладач і студент їхньої семінарії. Звичайно, чому не кричати Київському патріархату і не здіймати з нічого такий великий галас (за допомогою, що прикро, засобів масової інформації)? Хочу сказати про те, що з їхньої недільної школи в лоно канонічної Православної Церкви повернулось за останній час 6 вчителів: четверо з них викладають у наших недільних школах у різних приходах м. Житомира, дві вчительки просто як прихожанки відвідують храми нашої Церкви. Хочу надати слово Галині Василівні Давидовій.
Г.В.Давидова
Всечесні отці, браття і сестри! В 93-му році я прийшла в Михайлівську церкву і провела там 5 років, останні два як вчитель і рік як завуч недільної школи. Так що знаю її також з середини. Основне твердження філаретівської секти –– це постійне запевнення: “Ми така ж сама церква, тільки українською мовою”. Питання рідної мови –– це лише прикриття для розкольників. Знаю і стверджую, що вони визнають церковнослов’янську мову мовою намоленою, благодатною, і не на людях, а в своєму вузькому колі моляться церковнослов’янською мовою. Той же Богдан Бойко при кадінні вівтаря 50-й псалом читає церковнослов’янською.
Хочу сказати, що в самій секті розкольників виникла ще одна секта –– секта Ревуцьких, яку в Житомирі очолюють так звані священики Київського патріархату, серед них і відомий вам Степан Микитин.
Вони свідомо перекручують молитву “Отче наш”, яку нам дарував Сам Господь Іісус Христос, де замість слів “и не введи нас во искушение” читають: “і не залиши нас у напасті”. Складають пальці руки при накладанні хресного знамення, як старообрядці, називаючи це таємним хресним знаменням. Зомбують своїх членів через щорічні курси у Львові та Києві. Використовують медитацію, відмовляються від багатьох продуктів харчування як мутованих, зіпсованих дияволом. Це молоко, м’ясо, риба, гриби, хліб та просфори на дріжджах, виноград, вино, чай, кава, цукор, мед, чорна смородина, полуниці, суниці, малина, помідори, баклажани. Цей перелік буде надзвичайно довгий.
Читають неканонічні молитви, у яких, наприклад, призивають “потрійний концентрований захист”, “космос”, “логос” і виконують інші окультні магічні дії. Вчення Ревуцьких визнається їхніми послідовниками як єдиний закон життя у Христі. Виникає запитання: а що ж тоді Євангеліє?
І я, грішна, також поділяла їхні переконання. Але Господь не хоче смерті грішника, і з глибини моєї душі зринали слова: “А коли все, що говорить канонічна Церква про розкол, правда? Що тоді? Де спасіння?”. Це спонукало замислитись, аналізувати і робити висновки. На власному досвіді відчула методи роботи розкольницької секти: її замкненість, обмеженість інформації, беззаперечність авторитету лідера, психологічний тиск на інакомислячого та його ізоляція. А останні півроку в філаретівській секті були справжнім пеклом на землі: лідеру секти Богдану Бойку мали бути повністю підпорядковані не тільки мої дії, а й думки; всі знайомі, друзі, викладачі недільної школи, які нині так ратують за любов, відійшли від мене і сторонились, як прокаженої. Я опинилась у повній ізоляції. Страшно навіть уявити, чим би могло закінчитись таке протистояння з керівником секти Богданом Бойком, якби рука милосердного Господа силоміць не вирвала мене звідти і не повернула в лоно канонічної Церкви. Тільки тут я зрозуміла, що таке істинна свобода і що таке істинний дух Православ’я.
А тепер я хочу розповісти про роботу їхньої недільної школи, тому що це трагедія для тих, хто там працює, і трагедія для тих, хто там навчається. Залучаються до роботи з дітьми люди абсолютно неуцерковлені, випадкові, екуменісти, навіть екстрасенси. Відомі випадки, коли вчителі направляли дітей до бабок викачати яєчком, ініціювали гру в карти. Так зване священство до роботи не допускалось (за винятком о. Володимира), чим створювався культ лідера Богдана Бойка. Хочу сказати, що, на противагу цьому, в практиці недільної школи собору з благословення владики Гурія кожну групу дітей має окормляти священнослужитель.
У роботі розкольницької недільної школи йде постійне рівняння на католиків, на сектантів, та ніколи не було рівняння на канонічну Церкву, хоч там весь час стверджують: “Ми така сама Церква”. Вчителі недільної школи відвідують зібрання католиків, сектантів різних спрямувань, екуменістів. Частина вчителів пройшла стажування у сектантських недільних школах Харкова та Вінниці, повністю переймаючи їхні методи роботи з дітьми, що засвідчують отримані ними сертифікати. Через повернення розкольників у лоно канонічної Церкви поїздки до Почаївської Лаври та інших православних святинь заборонені більшістю голосів на зборах так званих благочинних. Рішення це підтримано Каргою Юрієм, відомим як Ізяслав. Сповідь учителів недільної школи забороняється не лише в храмах канонічної Церкви, а й у розкольників інших приходів; можна сповідатись лише в Михайлівській церкві. Задумайтесь, чому?
Для того щоб зібрати більше дітей, вводять у роботу школи аеробіку, пантоміму, які взагалі неприпустимі з православної точки зору, та грошові премії. Пропагується язичництво у вивченні і впровадженні нехристиянських обрядів. Наприклад, водіння кози на Різдво Христове та інші обрядові язичницькі моменти (символіка хороводу).
Спонсорують діяльність недільної школи католики та сектанти різних спрямувань, а також діаспора із Канади. Звідси –– екуменічна співдружність, спільні “молитви”, відпочинок дітей у сектантських таборах, спільні так звані хресні ходи, спільні концерти типу “Прыгай в небеса” на свято Воскресіння Господнього на Соборному майдані. На догоду тим, хто утримує школу, зневажаються правила християнського життя. Так, в установлений Церквою день строгого посту на Усікновення глави Іоанна Хрестителя було влаштовано для спонсорів концерт, де співом, грою на музичних інструментах та навіть танцем діти уподібнювались Іроду, Іродіаді та Соломії. Вищенаведені факти носять антиправославний характер і гублять душі дітей. Сподіваюсь, що мої слова почують батьки, чиї діти ходять до цієї недільної школи. Подумайте, кому ввірені душі ваших дітей, де вони перебувають: в Православній Церкві чи в секті? Ви можете їх врятувати. Спасіння ваше та ваших дітей можливе лише в Єдиній Святій Соборній і Апостольській Церкві.
Отець настоятель:
Ми трішки затримуємо нашу прес-конференцію, але хочеться, щоб про методи виховання майбутніх священиків у їхній так званій семінарії розповів студент у минулому Владислав Чижевський, нині диякон Спасо-Преображенського собору.
Диякон Владислав:
Отець Володимир сказав, що одним крилом єресі є неосвіченість. Це дійсно так. Як вихованець і викладач так званої Житомирської духовної школи-семінарії, бачив багато саме таких прикладів. Я закінчив 4 курси, з яких 2 роки викладав у семінарії такі дисципліни, як церковний спів, церковне читання, догматичне богослов’я. Півроку я був помічником завідуючого у справах заочного сектора, тому можу говорити про їхніх так званих священиків, які числяться там на заочному відділенні. Вони ще вчаться, їх майже 100. Коли я посилав їм виклики на сесію, то вони їх ігнорували, а дехто мені навіть казав, що, мовляв, я вже став священиком, навіщо мені вчитись? І тільки окремі з них приїжджали, але виявляли настільки низький рівень знань, що я просто дивувався, чому вони вчать людей. Як вони вчать, коли елементарного не знають? Я навіть не міг перевірити знання деяких з них, тому що мені приносили залікові книжки, щоб поставити оцінки. Це проректор, секретар Ізяслава, його водій –– вони всі навчаються в цій семінарії. Приносили мені за 4 курси залікову проректора, і я повинен був ставити п’ятірки. І залікові деяких інших священиків також приносили, кажучи: “Це від владики, поставте їм оцінки”. Я навіть не бачив в обличчя тих священиків, не знаю, хто це був.
Рівень знань вихованців на денному відділенні також невисокий, тому що викладають там самі ж вихованці. Я сам викладав такі дисципліни, які повинен викладати священик із освітою. Наприклад, догматику.
До речі, в цій семінарії ще не було жодного випуску. І сам Степан Микитин, якого сьогодні згадували, також вчиться там на заочному відділенні. Богдан Бойко, настоятель Михайлівської церкви, проповідує у своїй недільній школі думку, щоб ніхто з її вихованців не йшов у вищезгадану семінарію вчитися. Він її називає (деякі самі мені казали) бездуховною. Так вони самі називають заклад, який готує їхніх так званих священиків. Освіти вони не отримують, тому що, провчившись 2-3 місяці на першому курсі, жонаті висвячуються, їх рукопокладають і відправляють на приходи. Потім переводять на заочне відділення, і більше їх не видно. І таких священиків у Київському Патріархаті дуже багато. Чого ж вони можуть навчити? А від такої неосвіченості з’являються і єресь, і протестантські нахили.
Я , милістю Божою, все ж таки прийшов у лоно Української Православної Церкви і завжди буду дякувати Богові за це. Спаси Господи.
Отець настоятель:
Спасибі, о. Владиславе. Тепер підіб’ємо невеликий підсумок нашої розмови.
Ми бачимо, що робить із людьми розкол і яке становище у Київському патріархаті. Відійшов від Матері-Церкви, охаяв її, ідеш далі, все більше і більше віддаляючись від Православ’я, і переходиш у протестантизм. Ось що лякає, ось що головне. А не про той конфлікт розголосили на весь Житомир. Пишуть, що в Україні такого не було. Ще більше було в Україні. Ще лютіше вчиняли розкольники. Вже було згадано про Західну Україну. Мені позавчора надійшов лист з м. Червонограда Львівської області, міста, в якому я народився і виріс. О. Стефан Деркач, побудувавши храм, змушений був його залишити. І нічого не допомогло: ані хресні ходи у Києві, ані виступи депутатів Верховної Ради. Забрали –– і все. І не віддають. І влада, як каже Олександр Леонідович, не може вирішити цієї проблеми тими законами, які є зараз у нашій державі. Тому, повторюю, ми свій храм, свою святиню будемо захищати собою. Ми не маємо надії на владу і не віримо у те, що розкольники схаменуться і припинять свої провокації біля Хрестовоздвиженського храму. Ми будемо захищатись.
Ставте, будь ласка, свої запитання, що стосуються зазначеної теми, називаючи своє прізвище і кажучи, з якої ви газети чи телебачення.
Н. Міжигурська, “Укрінформ”:
Ми дуже вдячні вам за такий екскурс в історію, таке широке висвітлення історичних причин, але, якщо повернутися до конкретного факту, що мав місце 1 грудня, то я хотіла б для себе з’ясувати, чи був факт насильства, про який йшлося, над тією громадою у Михайлівській церкві?
О. настоятель:
Фактів насильства над громадою Михайлівської церкви і над їхнім священиком не було.
Людмила Федотова, газета “Суббота”:
Александр Леонидович, все-таки, как власть, что же вы посоветуете в данном конфликте? Как помочь людям?
Олександр Пивоварський:
Громада Спасо-Преображенського собору вважає за потрібне виражати своє волевиявлення і згідно із законодавством про свободу совісті має повне право задовольняти свої релігійні потреби, в даному випадку молитись біля Хрестовоздвиженського храму. Але законодавство забороняє втручатися в діяльність іншої релігійної громади. Я так думаю, що сьогодні після заяви Стефана Періга, настоятеля Свято-Преображенського собору, будуть додатково поінформовані правоохоронні органи. Я не знаю, який це буде мати вигляд, коли відповідні органи будуть розводити в часі ось такі богослужіння. У всякому разі, поки що я конкретної відповіді дати не можу.
Отець настоятель:
Хочу сказати одразу після слів Олександра Леонідовича, що варіант розведення у часі общин Української Православної Церкви і Київського патріархату нас не влаштовує. Хоче община Київського патріархату молитися –– будь ласка, нехай стоїть на дорозі. Навпроти є стоянка, є сквер, де завгодно, тільки не на території Хрестовоздвиженського храму. Це наша позиція. А цього розведення, що планується (одні на першу годину , інші на третю годину), ми не приймаємо.
Юрий Птицын, газета “Правда Житомирщины”:
Я присутствовал на пресс-конференции, которая проводилась в Свято-Михайловской церкви. И там прозвучала мысль (почему и возник, в общем-то, вопрос публикации), что зарегистрирована община Крестовоздвиженской церкви. И получилось так, что на одну церковь зарегистрировано несколько общин. Я слышал трактовку закона, которая нам была предложена господином Пивоварским. В данном случае речь идет не о регистрации конфессии. В данном случае есть реальная община, которая реально собирается возле конкретного храма, возле конкретной собственности (пока эта собственность находится в ведении государства). Дальше –– чья это будет собственность, будет принимать решение, по-видимому, власть. Но вопрос в другом: теперь на нее претендуют несколько общин. Как могло случиться, что все они были зарегистрированы под одним именем? Мы знаем правило: если существует имя один раз, то есть и авторское право на это имя. Дальше уже регистрация на это имя (по крайней мере, юридических лиц) не осуществляется. Община –– это юридическое лицо. Как могла случиться одинаковость названий вот таких общин на Крестовоздвиженскую церковь?
Олександр Пивоварський:
Я хочу звернути вашу увагу, шановні присутні, що відділ у справах національностей, міграції та релігії реєструє не релігійну громаду, а статут релігійної громади, який дає їй право юридичної особи. Це означає, що зібралися 10 чоловік і заявили про себе і про те, що вони є православні християни і парафії їхні називаються Хрестовоздвиженські. Вони можуть навіть, згідно із чинним законодавством, не повідомляти органи влади про те, що вони такі є. Тільки в тому випадку, коли збираються щось будувати чи отримувати, здійснювати якісь фінансові операції, їм потрібен статус юридичної особи. Тоді вони звертаються до відділу у справах релігії.
Ми не реєструємо назви. Назва парафії –– це внутрішня справа прихожан. Наприклад, коли за фактом народилась дитина, то є факт, що вона народилася. Ото як батьки сказали, як будуть називати, отак і запишуть. Він буде Іваном, незважаючи на те що в нього дід, прадід і прапрадід –– всі були Іванами. І він буде Іван Іванович Іванов, і спробуйте не зареєструвати. Може, це не зовсім вдала паралель, але коли звертаються до облдержадміністрації православні віруючі і заявляють, що вони є православна громада Хрестовоздвиженської парафії, то у нас немає підстав відмовити у реєстрації. На сьогоднішній день може зареєструватися й УАПЦ Хрестовоздвиженська.
Юрий Птицын:
Я не имею права регистрировать газету “Житомирщина”, потому что такая уже есть. Двух газет “Житомирщина” быть не может. Поэтому у меня газета “Правда Житомирщины”. Понимаете, да? А Вы говорите, что Кресто-воздвиженская община одна может быть православная, а может быть и другая. А как они будут делить эту собственность? Пожалуйста, если одна есть, то вторые, что пришли регистрироваться, вступайте в первую, иначе называйте себя по-другому.
Олександр Пивоварський:
Є таке поняття, як право на свободу совісті, і не плутайте реєстрації, не ставте в один ряд реєстрацію газети …
Людмила Федотова, газета “Суббота”:
Зачем тогда такая власть, которая не может навести порядок?
Олександр Пивоварський:
Ви можете звернутись до Верховної Ради чи до Конституційного суду, чи до Президента і поставити це запитання.
Отець настоятель:
Підсумовуючи нашу прес-конференцію, хочу ще раз сказати, що ми зі скорботою чуємо про Київський патріархат, ми молимось про їхнє повернення у лоно канонічної Православної Церкви і просимо, щоб Господь дав їм мудрість зрозуміти свій гріх –– гріх розколу.

Блаженнейший Митрополит Владимир на Святой Земле

Церковь и власть