Сергей Афонский

ОТ РЕДАКЦИИ.Протоиерей Сергий Афонский – одна из самых уважаемых и легендарных личностей Киева эпохи сталинских репрессий. О том уровне уважения, который он заслужил за свою исповедническую жизнь и деятельность на посту ректора открывшейся в 1947 году семинарии, говорит то, что и поныне имя его весьма известно, а фотография заняла достойное место в красном углу возле икон у старых киевских священников, переживших то страшное время. Данный рассказ – это воспоминания сына о знаменитом отце. Они погружают в эпоху тяжелейших испытаний, которые пережила Церковь в середине прошлого века.

Вскоре после октябрьского переворота 1917 года в бывшей Российской империи и на большей части Украины советская власть развернула жестокую борьбу с религией и, в особенности, с Православной Церковью. Были закрыты почти все монастыри, все средние и высшие учебные духовные заведения, большое число церквей и часовен, а лица духовного звания и преподаватели духовных школ подвергались репрессиям и ссылкам. Не обошлось без репрессивных мер со стороны властей и в отношении к духовенству и Православной Церкви в колыбели Православия – городе Киеве, где были закрыты все духовные училища, семинария и духовная академия, профессора которой в середине 20-х годов пытались искусственно продлить сроки ее существования, принимая экзамены у студентов на дому. Так, например, заканчивал учебу в духовной академии известный киевский священнослужитель, настоятель Свято-Макариевского храма протоиерей Георгий Едлинский. К концу 30-х годов в Киеве были закрыты все монастыри, а из действующих храмов остался один Набережно-Никольский на Подоле. В период оккупации Киева немцами с 1941 по 1943 год в городе, как это не парадоксально, частично произошло восстановление духовной жизни. Было открыто несколько монастырей, в том числе Свято-Успенская Киево-Печерская Лавра, возобновилось церковное служение и в ряде храмов Киева. После освобождения Киева от немецкой оккупации и с восстановлением в городе советской власти церковная жизнь еще некоторое время не испытывала на себе отрицательного давления со стороны властей, но в то же время Церковь испытывала дефицит образованных священнослужителей, поскольку ни одного учебного духовного заведения к тому времени в Киеве не действовало. И вот, в начале 1947 года Высший церковный совет принимает решение восстановить, после более чем 30-летнего перерыва работу Киевской духовной семинарии. Правящий в то время на Украине митрополит Иоанн поручает организовать работу семинарии ее будущему ректору протоиерею Сергию Афонскому. Семинария расположилась в кельях Свято-Михайловского монастыря. На кандидатуре будущего ректора следует остановиться более подробно, поскольку до своего высокого назначения он несколько лет провел в лагерях ГУЛАГа, будучи до ареста в 1938 году диаконом и регентом церковного хора в той единственно действующей Набережно-Никольской церкви, о которой выше было упомянуто, а возвратившись из ссылки в 1944 году был посвящен во иереи и всего несколько лет работал настоятелем храма святых Константина и Елены на Подоле.
Сергей Петрович Афонский родился 17 июля 1889 года в г. Богуславе. Его отец Петр Васильевич Афонский в то время был учителем духовного училища, в котором многие ученики получали первоначальное воспитание перед поступлением в семинарию. В 1902 году Богуславское духовное училище закрыли, перевели в Киев и объединили с Киево-Подольским духовным училищем. Семья Петра Васильевича также переехала в Киев, и он продолжил преподавать в училище до 1009 года. По выслуге 25 лет он решил принять священнический сан, и был назначен священником в киевский Покровский женский монастырь. Прослужив всего 3 года, отец Петр скоропостижно скончался в 1912 году, оставив матушку Елизавету Иосифовну с шестью детьми. Матушка организовывала домашнюю кухню и давала платные обеды, при этом одним из ее постоянных посетителей был известный украинский писатель И.Нечуй-Левицкий.
Сергей Петрович Афонский с 1900 года учился в Богуславском духовном училище, а в 1904 году в связи с переездом в Киев окончил Киевское духовное училище и в том же году поступил в Киевскую духовную семинарию. Далее с 1910 по 1914 год была учеба в Киевской духовной академии, которая позволила Сергею Петровичу получить профессию преподавателя преимущественно духовных учебных заведений, а также получил возможность принять в дальнейшем священнический сан и быть высокообразованным священнослужителем. Учеба Сергея Петровича в духовной семинарии и, в особенности, в Киевской духовной академии помогли ему стать высококвалифицированным преподавателем и церковнослужителем, научили его быть хорошим организатором. Следует отметить, что глубокое уважение и любовь к учебным заведениям, в которых он проходил учебу, к их профессорам и преподавателям у отца Сергия сохранилось до конца жизни, несмотря на все события, происходившие в нашей стране в XX веке.
После окончания Киевской духовной академии с 1914 по 1916 год, тогда еще псаломщик, Сергей Петрович работал учителем Тульчинского епархиального училища и Тульчинской женской гимназии. С 1916 по 1920 был учителем одновременно в двух женских духовных гимназиях в Киеве.
Начиная с 1920 года, несмотря на постоянные репрессии и гонения на Церковь, Сергей Петрович всю свою трудовую деятельность посвящает пастырству: с 1920 по 1921 год служил псаломщиком в киевском Борисоглебском храме, а приняв в 1921 году сан диакона служил в том же храме до 1934 года, когда церковь была закрыта и полностью разрушена. Тогда же отец Сергий как «служитель культа» был лишен избирательных прав и не имел права жительства в Киеве. До 1937 года он жил то в Житомире, то в Белой Церкви. Период служения отца Сергия диаконом в Борисоглебском храме города Киева были для него, пожалуй, самыми благотворными и значащими, ведь служил он под церковным руководством известного киевского протоиерея – Михаила Едлинского, которого в то время за его высокое благочестие, скромность, любовь как свои прихожане, так и многие киевляне, считали святым. Протоиерей Михаил был тестем отца Сергия: последний был женат на дочери отца Михаила Вере. В 1937 году отца Михаила арестовали и через два месяца расстреляли. В настоящее время протоиерей Михаил канонизирован Русской Православной Церковью Зарубежом.
В 1937 году Киевским Митрополитом Константином (священномученик, убит на допросе в Лукьяновской тюрьме столицы) отец Сергий Афонский был назначен диаконом Набережно-Никольского храма и одновременно служил в нем регентом церковного хора, который сам организовал и научил церковному пению. Это стало возможно благодаря тому, что учась в духовной академии отец Сергий получил еще и отличное музыкальное образование, которым щедро делился с участниками и солистами хора.
Учителем отца Сергия по хоровому пению был известный украинский дирижер хора Александр Кошиц, который после октябрьского переворота эмигрировал со своим хором в США. В то же время следует отметить, что все четыре сына протоиерея Петра Афонского имели хорошие голоса и прекрасно пели, но в особенности, широкую известность получил хор, которым руководил эмигрировавший за границу брат отца Сергия, Николай Петрович Афонский. Он был известен благодаря своим гастролям по всей Западной Европе и Америке и тем, что в качестве солистов в хоре пели такие известные певцы, как Федор Шаляпин и Николай Гедда.
Протоиерею Сергию власти предложили прослужить диаконом и регентом Набережно-Никольской церкви всего один год, уже 23 июня 1938 года ночью он был арестован и помещен в Лукьяновскую тюрьму, а через некоторое время ему было предъявлено обвинительное заключение следующего содержания: «Афонский Сергей Петрович является служителем религиозного культа Тихоновской ориентации, монархически настроен, группирует контрреволюционный актив из бывших монахов Печерской Лавры под видом участника хора и церковников и проводит антисоветскую агитацию среди верующих, направленную против политики партии и Советской власти. Среди участников хора и верующих он распространял слухи о скорой гибели Советской власти, клеветнически истолковывал мероприятия партии и Советской власти по отношению к науке и культуре, говоря, что среди советских студентов преобладает безграмотность и распущенность, при этом восхвалял старую царскую науку в духовной академии, а также духовных лиц, архиереев, профессоров академии, монахов Киево-Печерской Лавры, приглашая их к участию пения на распев акафистов. Он также был сильно озлоблен закрытием церквей и заменой их культурными учреждениями». Несмотря на длительные и многочисленные допросы с применением физических мер, несмотря на заявления нескольких свидетелей из числа сослуживцев по Набережно-Никольской церкви, отец Сергий остался при своих показаниях, которые отвергали все предъявленные ему обвинения, за исключением одного, в котором он восхвалял духовную школу, из которой вышел, ее профессуру и преподавателей. Тем не менее, согласно протоколу Особого Совещания при НКВД СССР, отца Сергия «за контрреволюционную деятельность» постановили заключить в Исправтрудлагерь сроком на пять лет, место заключения: город Соликамск, Уссоль лагерь НКВД, Верх-Вельминский Лагпункт. В первый же год пребывания в лагере отец Сергий тяжело заболел и был помещен в лазарет, из которого живым и здоровым редко кто выходил. Его спасла матушка Вера Михайловна, которая, оставив дома в Киеве шестерых детей, отправилась на поиски своего мужа на Северный Урал и нашла его больного и практически при смерти. Привезя с собой продукты питания и теплую одежду, матушка Вера спасла отца Сергия от гибели.
В 1943 году отца Сергия освободили из лагеря, однако, в связи с продолжающейся войной и временной оккупацией Киева немецкими войсками ему пришлось еще год прожить на Урале, работая ночным сторожем на базе. В 1944 году, добившись разрешения на проживание в родном городе, отец Сергий возвратился в Киев и вскоре принял сан иерея с назначением настоятелем храма Константина и Елены на Подоле, а в 1946 году старшим священником киевского Свято-Покровского женского монастыря. Этот же год стал для отца Сергия решающим в плане подготовки к открытию в Киеве духовной семинарии. И хотя первые наборы учащихся были сравнительно небольшие – 10-12 человек, тем не менее, их следовало обеспечить жильем, питанием, классными комнатами, библиотекой, а главное – найти и пригласить на работу достойных и профессиональных преподавателей. Несмотря на все трудности, связанные с организацией и подготовкой к работе семинарии, она была открыта весной 1947 года, а первый выпуск состоялся в 1950 году, ректором семинарии тогда оставался протоиерей Сергий Афонский, инспектором протоиерей Александр Луценко, секретарем отец Георгий Едлинский. В качестве преподавателей в семинарии работали отец Борис Шулькевич, отец Владимир Ганецкий, отец Константин Корчевский, отец Николай Скоропостижный и другие. Государственные органы со своей стороны также контролировали работу семинарии. Известно, что на одном из съездов комсомола Украины бывший секретарь ЦК Шелепин резко критиковал комсомольскую организацию Украины за то, что при поступлении в Киевскую духовную семинарию наблюдается большой конкурс на каждое место, и при этом в качестве абитуриентов выступают молодые люди комсомольского возраста.
Спустя некоторое время, после очередного закрытия Михайловского монастыря семинария переселилась в цокольное здание Андреевской церкви, а в начале 60-х годов семинарию снова закрыли, однако, несмотря на сравнительно малое время своего существования, Киевская духовная семинария сумела подготовить и воспитать более ста церковных деятелей, верно служивших и служащих Святой Православной Церкви.

Алексий II передал икону членам космической экспедиции на МКС
Патриарх Московский и всея Руси Алексий II в среду, в канун Дня космонавтики, направил пасхальное поздравление членам международной космической экспедиции на МКС. «Ныне весь христианский мир празднует Воскресение Христово в один день, что усиливает это торжество и вселяет надежды в души всех верующих людей на приобретение мира, согласия и достойного существования в нашем общем доме — на планете Земля», — подчеркнул Алексий II. «Не всякий способен нести нелегкое бремя служения делу космонавтики. Это удел мужественных людей, обладающих силой духа. Сохраняя верность своему призванию, вы на должной высоте осуществляете весь комплекс стоящих перед вами задач. Не забывайте о том, что на вас смотрят не только небесные светила и далекие галактики, но и Великий Устроитель всего видимого и невидимого», — говорится в поздравлении. Патриарх напомнил, что издревле на Пасху существовал обычай: поздравляя друг друга с праздником, обмениваться подарками, и сказал, что передает в дар членам экспедиции икону Воскресения Христова.

В КНДР состоялось первое православное Пасхальное богослужение
Крестный ход вокруг православного храма Святой Троицы, расположенного на юге Пхеньяна, возглавил иерей Сергей Якутов, который на днях прибыл из Владивостока. На службу собрались в основном сотрудники посольства России в КНДР. В проведении церемонии отцу Сергию помогали двое корейских священнослужителей, ранее прошедших обучение в Московской Духовной семинарии. Указание о возведении в Пхеньяне православного храма дал лидер КНДР Ким Чен Ир после посещения церкви в ходе поездки на российский Дальний Восток в 2002 году. Корейские строители закончили строительство храма Святой Троицы летом прошлого года. 13 августа здание освятил митрополит Смоленский и Калининградский Кирилл. Поддержку храму оказывает Русская Православная Церковь и частные лица из России. Среди хранящейся в храме церковной утвари — икона Спасителя, подаренная ансамблем народного танца под руководством Игоря Моисеева, и икона свт. Николая Чудотворца, переданная Константином Пуликовским.

В московском храме к Пасхальной заутрене звонили панки и рокеры
Рокеры, панки, хиппи и другие члены молодежного культурного центра св. блаженной Ксении Петербургской приняли активное участие в Пасхальном богослужении в строящемся храме во имя Собора Московских Святых в столичном микрорайоне Бибирево. Неформальная молодежь наряду с другими прихожанами участвовала в крестном ходе и звонила в колокола. Как рассказал представитель Союза православных братств, звон получился «весьма душевным, ритмичным и благостным». Православный неформальный центр при храме в Бибирево сегодня насчитывает около 500 постоянных членов. Примерно 100 музыкальных коллективов входят также в действующий уже несколько лет при центре православный рок-клуб.
Духовником, создателем и идейным вдохновителем центра и клуба является настоятель храма Сошествия Святого Духа при Лазаревском кладбище игумен Сергий (Рыбко), в прошлом сам активный участник московской хиппи-системы. При строящемся храме в Бибирево действует также православно-патриотический молодежный клуб «Стяг», участники которого занимаются рукопашным боем и самбо.

В Антарктиде полярники приняли участие в Пасхальных торжествах на российской станции Беллинсгаузен
В Антарктиде интернациональный состав принял участие в Пасхальных торжествах в церкви Святой Троицы на российской станции Беллинсгаузен.
9 апреля здесь начались богослужения в честь Светлой седмицы, а накануне праздничную Пасхальную Литургию совершили священник Сергий и послушник Владимир, направленные на самый южный материк Троице-Сергиевой Лаврой. Необычной была оперативная сводка за 9 апреля, присланная в Арктический и Антарктический научно-исследовательский институт Росгидромета начальником полярной станции Алексеем Шмариным. Как сообщил замруководителя Российской антарктической экспедиции Вячеслав Мартьянов, помимо научных данных, в ней сообщалось, что в храме собрались 33 полярника — именно на такое количество прихожан рассчитана деревянная церковь в Антарктиде.
Вместе с россиянами на праздничном богослужении присутствовали гости с китайской, чилийской и уругвайской полярных станций, затем все они крестным ходом прошли вокруг храма. А вот корейские, польские и аргентинские коллеги из-за большой удаленности от Беллинсгаузена их национальных станций и сильной пурги не смогли прибыть на пасхальную службу, посетовал В. Мартьянов. При этом он уточнил, что «основные молитвы читались как на церковнославянском, так и на испанском языках».
Освященные куличи российские полярники попробовали во время праздничного чаепития в кают-компании. Купол церкви с золоченым православным крестом на высоком холме — первое, что видят полярники и туристы с теплохода, который следует в Антарктиду с Огненной земли.
Православный храм на антарктическом острове Кинг-Джордж (Ватерлоо) был освящен в 2004 году. Строительство храма благословил Святеший Патриарх Московский и всея Руси Алексий II. Первую православную церковь за почти 200-летнюю историю научного освоения шестого континента срубили на Алтае, доставили по морю и собрали в Южном полушарии на пожертвования спонсоров. Храм является Подворьем Троице-Сергиевой Лавры.

Бывший десантный корабль превращен в плавучий храм
В мае этого года бывший десантный корабль «Олекма» отправится из Волгограда вниз по Волге до Астрахани в качестве плавучего храма под названием «Святой Владимир». Как сообщил пресс-секретарь Волгоградской епархии Сергей Иванов, это будет первое миссионерское плавание «Олекмы». «Прибытия храма-корабля особенно ожидают жители тех населенных пунктов, где нет своих церквей», — отметил С. Иванов.
На корабле-храме находятся частицы мощей прославленного адмирала св. Феодора Ушакова, переданные архимандритом Варнавой, настоятелем санаксарского Рождество-Богородичного монастыря. Кроме того, епархиальным руководством Петербурга «Святому Владимиру» переданы частицы мощей святого благоверного князя Александра Невского.

Мэрия Южно-Сахалинска мотивировала отказ выделить участок под православный храм… соседством средней школы
Истинной причиной отказа в выделении земельного участка под строительство православного храма в Южно-Сахалинске является возможное недовольство со стороны учеников близлежащей средней школы и их родителей, исповедующих другие религии, заявила пресс-служба мэрии города. Как сообщили в местной епархии, второму по величине на Сахалине православному приходу во имя святителя Иннокентия, митрополита Московского, несколько лет назад был выделен участок земли для возведения нового храма — пустырь, прилегающий к соседней общеобразовательной школе. «Ютившийся с 1993 года в двухэтажном барачном здании приход начал сбор средств на строительство. Однако в начале марта, готовясь к проведению закладки храма, православные неожиданно столкнулись с препятствиями. Несмотря на наличие большинства необходимых согласований, им было отказано в использовании выделенной территории», — сказали в епархии. Не имея никаких принципиальных возражений против строительства, глава администрации рекомендовал епархии урегулировать вопрос с педагогами и родителями, многим из которых, по его словам, перспектива соседства с храмом не понравилась.

Незадолго до взрыва в кузбасской шахте в одном из храмов под Новокузнецком замироточили все иконы
Из 16 главных икон больше всех была усыпана капельками мира старинная Успенская икона Богородицы. Прихожане были в смятении: не иначе как святые оплакивают будущие жертвы, пишет газета «Твой день».
В те дни многие горняки приходили помолиться в храм целыми семьями, поскольку профессия шахтера считается одной из самых опасных.

Отказ России от поддержки целостности Сербии был бы предательством братского православного народа
Особое значение Косово для православных сербов — одна из причин, побудивших Россию голосовать в Совбезе ООН против независимости края, считает глава комитета Госдумы по международным делам Константин Косачев. «Косово — святая земля для православной Сербии. Сколько бы там ни оставалось сербов, никто не вправе лишать их законного права оставаться на этой территории, защищать свои религиозные и культурные ценности», — заявил К.Косачев.
По мнению депутата, «повернуться спиной к сербскому народу в такой ситуации мы не можем, это было бы предательством».

На территории храма Метехи (Грузия) космический спутник отснял изображение богородицы
Некоторое время назад на фотографиях, снятых из космоса, на территории храма Метехи, возносящегося над Курой, явственно просматривается изображение Богоматери. Настоятель Метехского храма протоиерей Леван Пирцхалаишвили на страницах той же газеты рассказал, что изображение Богоматери появилось именно на месте гибели ста тысяч мучеников за веру в 1227 году 13 ноября. «После смерти царицы Тамар ни её сыну Лаша Георгию, ни его сестре Русудан не удалось противостоять полчищам султана Джалаледдина, захватившего Тбилиси, приказавшего вынести из храма Сиони иконы Богоматери и Спасителя и разместить их на мосту через Куру. Захваченные в плен грузины были поставлены перед выбором: нанести иконам оскорбление или принять мученическую смерть. В тот день было обезглавлено 100 000 мучеников за веру», — рассказал о. Леван.
По словам священника, его неприятно удивляет решение городских властей переименовать Метехскую площадь, место величайшей трагедии православного мира, в площадь Европы. По мнению о. Левана, было бы правильно переименовать её в площадь Ста тысяч мучеников. «Идёт сбор подписей в поддержку этого решения. Они будут представлены в мэрию. Но, невзирая на то, какое решение примут городские власти, литургии на месте гибели мучеников за веру, которые по просьбе тбилисцев ведутся уже второй год, будут продолжены», — сообщил о. Леван.

На севере Кипра восстановят все православные храмы
Кипрская Православная Церковь /КПЦ/ планирует восстановить все свои храмы, расположенные на территории самопровозглашенной Турецкой Республики Северного Кипра /ТРСК/. Как стало сегодня известно, религиозный лидер греков-киприотов архиепископ Хризостомос II разошлет соответствующее предписание представителям церквей на севере Кипра, которые при финансовой поддержке КПЦ займутся их реставрацией.»Если турки хотят иметь контакты и сотрудничать с нами, они допустят, чтобы представители восстановили все церкви», — заявил архиепископ Хризостомос II. Предстоятель КПЦ не согласился с предложением турко-кипрской стороны о том, чтобы процесс реставрации церквей проходил поэтапно — несколько храмов в год. «Когда на оккупированных территориях расположено 500 церквей, то процесс их восстановления займет 250 лет», — подчеркнул он. Вопрос о нелегальном использовании и состоянии православных храмов на территории ТРСК чрезвычайно тревожит представителей КПЦ. В январе архиепископ Хризостомос II заявил, что многие церкви на севере Кипра разрушены. «Около пятисот храмов разорены, там устроены хлева для животных, склады или жилые дома», — отметил он в интервью журналистам. Кипр расколот по национальному признаку с 1974 года, когда Турция вторглась на север острова после кратковременного переворота в южной части, поддержанного греческой военной хунтой. В результате вторжения 37 процентов территории на севере Кипра было оккупировано турецкими войсками. В 1983 году турки-киприоты провозгласили создание ТРСК.

Перед смертью Михаил Ульянов пожертвовал последние сбережения на восстановление православного храма
Художественный руководитель театра имени Вахтангова, актер Михаил Ульянов, который скончался после продолжительной болезни, незадолго до смерти передал все свои сбережения на восстановление Спасского собора в Таре в родном Прииртышье. Храм был разрушен в годы советской власти, и лишь усилиями М.Ульянова в 2002 году началось его восстановление.
Именно он передал для реставрационных работ без малого два миллиона рублей. Помимо личных сбережений, были и пожертвования знакомых актера, к которым он обращался с просьбой помочь возродить уникальную церковь.

В Тбилиси по благословению Католикоса-Патриарха Илии II открылся Дом милосердия для заблудших женщин
По благословению Католикоса-Патриарха Илии II в Медицинском центре им. Мананы Шарашидзе начал функционировать «Дом милосердия для заблудших женщин». Цель этого учреждения — помочь молодым женщинам в трудных ситуациях, а также будущим матерям, вынужденным по тем или иным причинам пойти на аборт. Взамен избавления от плода в центре будущей матери будут предлагать родить ребёнка и оставить его в Доме милосердия, где младенец проведёт определённый период жизни. Мать в любое время сможет забрать его оттуда по собственному желанию.
Контроль над деятельностью этого учреждения будет осуществлять архиепископ Батумский и Кобулетский Димитрий (Шиолашвили). Некоторое время назад его усилиями и с его благословения в Батуми был открыт существующий по сей день пансионат-гимназия для детей, обделённых заботой родителей.

Католичество

Состоялась церемония передачи частицы мощей святителя Иоанна Златоуста Хабаровской епархии
11 апреля состоялась торжественная церемония передачи частицы святых мощей святителя Иоанна Златоуста, которые привезены в дар Хабаровской Духовной семинарии из Ватикана. Передачу мощей осуществил кардинал Стивен Фумио Гамао, принимал ковчег с мощами архиепископ Хабаровский и Приамурский Марк, ректор Хабаровской Духовной семинарии. Иерарх Римско-католической Церкви отметил, что это событие является актом поддержки развития богословского образования и христианской миссии на Дальнем Востоке. Также была отмечена роль прошедшей сентябре 2006 года Международной научно-практической конференции «Христианство на Дальнем Востоке», организованной Хабаровской Духовной семинарией по благословению Святейшего Патриарха Московского и всея Руси Алексия и вызвавшей широкий резонанс в христианском мире. Ковчег с мощами будет храниться в Спасо-Преображенском кафедральном соборе до освящения храма Хабаровской Духовной семинарии в честь святителя Иннокентия, митрополита Московского.

Кардинал Дзивиш призывает канонизировать Иоанна Павла II, минуя стадию беатификации
Кардинал-архиепископ Краковский Станислав Дзивиш, бывший личный секретарь Иоанна Павла II, призвал Бенедикта XVI провозгласить польского Папу святым, минуя принятую в Католической Церкви «промежуточную стадию» – причисление к лику блаженных (беатификацию). По информации ряда источников, кардинал Дзивиш уже неоднократно говорил Бенедикту XVI, что желал бы прославления Иоанна Павла II в обход «общепринятых» процедур. Архиепископ Краковский считает, что развернувшаяся в последнее время в Польше кампания поиска священнослужителей, сотрудничавших с коммунистическими спецслужбами, имеет целью помешать канонизации Кароля Войтылы. В последний раз призывы к «ускоренной канонизации» звучали, когда в 1997 году скончалась знаменитая подвижница мать Тереза из Калькутты. Однако после консультаций с членами Римской курии Иоанн Павел II отказался нарушать общепринятые правила и в 2003 году причислил мать Терезу к лику блаженных. Ранее, в 1963 году, когда умер Иоанн XXIII, несколько епископов обратились к другим отцам II Ватиканского собора с призывом немедленно провозгласить святым «Доброго Папу», созвавшего этот собор. Однако Папа Павел VI отклонил эту инициативу – Иоанн XXIII был причислен к лику блаженных только в 2000 году.

Католики США призвали бойкотировать отель в Нью-Йорке, где выставят Распятие из шоколада
Католическая лига за религиозные и гражданские права призвала к бойкоту отеля Роджера Смита в Нью-Йорке в связи с тем, что владельцы этой гостиницы согласились на Страстную неделю выставить в своей «Галерее-лаборатории» выполненное из шоколада изображение Распятия, созданное Косимо Кавалларо. Скульптор называет эту работу «My Sweet Lord». Эти слова из псалмов обычно понимаются как «Мой милостивый Боже», однако автор решил истолковать слово «sweet» в общеупотребительном смысле – «сладкий». Кроме того, К. Кавалларо не скрывает своих коварных планов. В рамках задуманного перформанса, в последний день экспозиции, посетителям выставки будет предложено «облизать и съесть» шоколадную фигуру прежде, чем наступит праздник Воскресения Христова. Пресс-релиз, распространенный администрацией отеля Роджера Смита, озаглавлен так: «Иисус – Мессия на 485.460 калорий». Как справедливо заметила Кайра Мак-Кафри из Католической лиги, никто бы не посмел выставлять голого шоколадного Мухаммеда во время рамадана, но кое-кто считает, что с Основателем христианства можно делать все, что угодно.

Папа Римский обвинил богатые государства в ограблении стран Третьего мира
Глава Римско-католической Церкви обвинил богатые страны в ограблении Третьего мира и осудил торговлю наркотиками и «секс-туризм» как признаки «пустых» людей, живущих среди материального изобилия.
Папа связал богатство развитого мира с тяжелыми условиями жизни народов Африки. «Мы видим, как наш стиль жизни, история, в которой мы принимали участие, сняли с них последнюю рубашку и продолжают снимать», — говорится в книге. «Вместо того, чтобы принести им Бога… и приветствовать все, что есть великого и драгоценного в их традициях… мы принесли им цинизм мира без Бога, где важны только власть и прибыль», — пишет понтифик.

Протестантизм.
В Англии пастор запретил детям посещать «слишком жесткие» службы Страстной Пятницы
Настоятель баптистской церкви в английском городе Ньюкасл Марк Элдер запретил детям младше 12 лет присутствовать на слишком жестком, на его взгляд, богослужении Страстной Пятницы. Священнослужитель намерен, в частности, показать прихожанам сцену распятия из фильма Мэла Гибсона «Страсти Христовы». «Пасхальная история отнюдь не умилительна, и я хочу четко изложить правдивую, «негигиеничную» ее версию», — не совсем логично заявил он, подвергнув критике тех, кто, по его мнению, превращает Пасху в чересчур сентиментальный праздник «при помощи яиц и пушистых цыплят». Пастор пообещал подыскать для маленьких членов общины другие, более подходящие для них занятия в этот день.

Ислам
В Англии «Красную шапочку» политкорректно переписали ради мусульман
Детская сказка «Красная шапочка» в современной интерпретации Роальда Даля была переделана для показа на детском празднике в английской школе из уважения к ученикам, исповедующим ислам. Место трех поросят, появляющихся в сюжете, заняли три щенка. Решение поменять героев пришло в голову организаторам фестиваля, который должен пройти в городе Кирклис. 63 ученика младшей школы при церкви Honley должны инсценировать «Красную шапочку» в июне, однако организаторы вдруг забеспокоились, что упоминание о трех маленьких поросятах может обидеть детей-мусульман, вера которых запрещает есть мясо этих животных.
Члены местного совета посчитали, что такие меры предосторожности излишни. По их словам, переделать сюжет было добрым намерением, но не совсем правильным. «Если разобраться, то все знают сказку «Три поросенка», откуда взяты персонажи. Думаю, что всем в детстве читали эту и другие подобные истории мамы и бабушки. Поэтому я считаю, что никто не может быть обижен высказываниями их этих традиционных историй», — сказал член совета Джим Доддс.

Имамы Махачкалы не советуют Киркорову, Шнуру и «ТаТу» ехать на гастроли в Дагестан
Известным эстрадным артистам — Филиппу Киркорову, Шнуру, «Агате Кристи», «ТаТу», «Ночным снайперам» и многим другим — с марта этого года не рекомендовано приезжать на гастроли в Дагестан. На одном из исламских сайтов имамы Махачкалы опубликовали свое обращение к российским артистам. В нем совет — «серьезно подумать, прежде чем включать в свой гастрольный список Махачкалу». Всего в списке — 21 нежелательный гость. Однако мусульманское духовенство утверждает: список сократили, иначе он «получился бы очень длинным». Причина, по которой популярные исполнители оказались персонами нон грата в маленькой республике, — их недостаточная, по мнению Духовного управления мусульман Дагестана, нравственность. В сентябре прошлого года Совет имамов Махачкалы уже обнародовал список артистов, которым нежелательно приезжать в республику. В их числе были также Борис Моисеев, Сергей Пенкин, Верка Сердючка, Валерий Леонтьев, Сергей Зверев, Жанна Фриске, «ВИА Гра» «Рефлекс», «Блестящие», «Коррозия металла», «Фабрика», «Новые русские бабки», «Ленинград», «Мин нет», «Звери» и «Гости из будущего».

В Нигерии «благочестивые» школьники-мусульмане убили учительницу-христианку за «осквернение Корана»
Ученики-мусульмане одной из школ на северо-востоке Нигерии забили до смерти учительницу, обвинив ее в «осквернении Корана». Олуватойн Олусасе, христианка, наблюдала за ходом экзамена по предмету «Основы ислама» в средней школе штата Гомбе. По словам свидетелей происшествия, ученики напали на нее после экзамена, подкараулив за школой, и убили. Остается неясным, чем именно прогневила Олусасе своих учеников.
Полиция подтвердила факт убийства и сообщила, что принимаются меры против перерастания данного инцидента в мятеж. Власти приказали закрыть школы города. В феврале прошлого года в соседнем штате Баучи как минимум пять человек были убиты и несколько церквей сожжены мусульманами, разгневанными на то, что школьный учитель-христианин попытался отобрать у одного из учеников Коран, поскольку тот читал его во время урока. Тогда это тоже было расценено погромщиками как «осквернение Корана». По меньшей мере, 15 000 человек погибли в результате вспышек насилия на религиозной, этнической и политической почве в Нигерии начиная с 1999 года, когда в этой стране, самой многонаселенной в Африке, начались преобразования после 30 лет военного правления.

Германский суд разрешил иммигранту из Марокко избивать жену
Суд в Германии отверг прошение о разводе, поданное женщиной марокканского происхождения, которую муж избивал на протяжении многих лет. Судья мотивировала это тем, что Коран позволяет супругу «поколачивать» своих женщин. На просьбу отстранить судью от рассмотрения этого дела, ей пришло еще одно письмо с цитатами из Корана. У адвокатессы не осталось иного выбора, кроме как предать поведение судьи огласке. Несколько берлинских законодателей уже потребовали провести расследование инцидента.

Секты, ереси
Cаратовские студенты выступили против строительства в городе дома собраний мормонов
Митинг протеста против строительства сектой мормонов дома собраний в Саратове состоялся 19 марта. Пикет, в котором участвовали в основном студенты, провело движение «Молодая гвардия». Участники митинга выступали как против строительства дома собраний, так и против данной религиозной организации. Митингующие держали плакаты с лозунгами «Российскому народу – российские традиции», «Нет бракосочетанию с мёртвыми» и др. Как сообщили в Восточно-европейском представительстве этой религиозной организации, община мормонов в Саратове официально зарегистрирована в 1994 году, в настоящее время численность её составляет примерно 1200 человек, всего мормонов в Саратовской области около 1800 человек.

В Госдуму внесены предложения по ограничению деятельности тоталитарных сект
«Межрелигиозный совет России намерен ограничить деятельность тоталитарных сект в стране», – заявил председатель Совета муфтиев страны Равиль Гайнутдин. «Мы представили замечания в комитет по общественным и религиозным организациям Госдумы России, где пытаемся уберечь наши общины от вреда тоталитарных сект», — сказал муфтий на пресс-конференции в ростовском пресс-центре агентства «Интерфакс-Юг».
По его словам, в этом вопросе союзниками мусульман являются главы всех религиозных организаций в стране.

В Великобритании иеговистка в продолжение 19 лет зверски истязала своих приемных детей
Жительница Великобритании была признана виновной в садистских пытках в отношении своих приемных детей. 62-летняя Юнис Спрай 19 лет избивала, оскорбляла и морила детей голодом. Женщина, входившая в секту «Свидетелей Иеговы», засовывала палки им в горло и заставляла их есть собственную рвоту и экскременты крыс.В качестве наказания за плохое поведение она била их по подошвам ног и вынуждала пить моющую жидкость и отбеливатель. Спрай является лидером местного отделения секты «Свидетелей Иеговы» в Глостершире. О пытках детей не было ничего известно столь долгое время, потому что все они находились на домашнем обучении. Приемная мать так их запугала своими псевдорелигиозными ритуалами, что они боялись обратиться к кому-либо за помощью.Юнис Спрай так и не признала свою вину.

Диакон Андрей Кураев предлагает ввести в школах курс «Техника религиозной безопасности»
Профессор Московской Духовной академии диакон Андрей Кураев предложил ввести в школах курс, посвященный сектам. «Веры у них (у сект) сомнительные, но я не уверен, что здесь нужны государственные репрессии, — нужна система информирования. Мне кажется, что в школах должен быть курс «Техника религиозной безопасности», — сказал богослов. «Но безопасности не с точки зрения христианства или ислама, а с точки зрения культуры и интересов общества и прав человека. О существовании тоталитарных сект, которые покушаются на свободу человека, можно предупреждать подростков», — считает А.Кураев.

Разное
Жрецы майя провели церемонию очищения священного гватемальского города после визита президента США
Жрецы какчикелей, одного из народа майя, проживающего в Гватемале, провели церемонию изгнания злых духов из священного для них города Ишимче, который в ходе визита в эту страну посещал президент США Джордж Буш. По утверждениям жрецов, присутствие американского президента в священном месте пробудило злых духов, и церемония была проведена с целью восстановления гармонии в городе Ишимче.
Ранее руководитель Координационной комиссии по делам коренных народов и крестьян Гватемалы Хуан Тини сообщил, что обряды с песнопениями, возжиганиями трав и свечей также подготовят город к третьей встрече руководителей организаций коренных народов Латинской Америки, которая пройдет в Ишимче с 26 по 30 марта. Священный город Ишимче находится в 500 км к западу от столицы страны — города Гватемалы.

По данным опроса Би-Би-Си, четверть христиан Британии подвергаются дискриминации на работе
Около 25% верующих христиан в Великобритании подвергается дискриминации по месту работы от своих коллег на религиозной почве. Об этом говорят данные опроса Би-Би-Си среди 604 жителей Великобритании, назвавших себя христианами. 19% респондентов признают, что их религиозные убеждения являются помехой в карьерном росте. Каждый третий участник опроса считает, что СМИ Великобритании относятся к христианству предвзято и искажают его суть. Христианские церкви страны выражают озабоченность продолжающимся процессом размывания традиционных ценностей в семейной и общественной жизни, отмечает Би-Би-Си. «Агрессивная мирская пропаганда приветствует идеи и взгляды с окончанием на «-изм» и препятствует всему, связанному с христианством», — заявил, в частности, священник Малколм Дункан, представитель правозащитной христианской организации «Дела веры».

По материалам электронных СМИ подготовил Андрей Коваль

Августин, архієпископ Львівський і Галицький,
голова Синодальної Богословської комісії УПЦ

Вони різного віку, та одна в них віра; неоднакові подвиги, але та сама мужність; ті – стародавні, ці ж – юні і недавно вбиті. Така скарбниця Церкви: є в ній і нові і старі перли… і ви не вшановуєте по-іншому стародавніх і нових мучеників… Ви не час досліджуєте, а шукаєте мужності, благочестя душевного, віри непохитної, ревності окриленої й гарячої…
Свят. Іоан Златоуст

Понад дві тисячі років тому народився задля нашого спасіння Господь і Спас наш Іісус Христос – воплочене Слово Боже. І вже тоді славослов’я Ангелів, які вітали Різдво Спасителя, злилося із «гласом крові» перших мучеників за Христа – Віфлеємських младенців… (Лк. 2,14: Мф. 2, 16-18). Усе земне життя Сина Божого, від Віфлеємської печери до Голгофи, — це мученицький шлях, що завершився Хрестом. І Церква Христова, що заснована Подвигоположником, є Церквою мучеників — свідків Христових, за Нього убитих. У всі часи свого двотисячолітнього існування Вселенська Церква, «яко багряницею і віссом» прикрашалася кров’ю мучеників, нею, цією кров’ю, волала до Христа Бога, випрошуючи у Нього для людей щедрот та великої милості.
Як відомо, грецьке слово ό μάρτνς, яке перекладається українською мовою як мученик, означає «свідок». Як церковний термін, це слово має значення свідчення про Істину стражданням за віру . Це – свідчення про неперехідну, вічну цінність життя з Христом та у Христі, про невимовну радість повсякчасного перебування з Ним, про готовність бути вірним Богові аж до смерті. На мучениках почиває Дух Істини, Який свідчить про Отця і Сина (Ін. 15, 26-27; Мф. 10, 20). Сам Син є Свідок вірний та істинний (Откр. 3, 14), Він «народився і прийшов на світ, щоб свідчити про істину» (Ін. 18, 37), нарешті, Він – Шлях, Істина і Життя (Ін. 14, 6). Свят. Григорій Богослов вважає, що самі страждання «Христа, цього Першого Мученика», спонукають людей і до благочестивого, праведного життя, і до мучеництва . Господь Іісус Христос назвав свідками Своїх апостолів (Ін. 15, 27; Діян. 1, 8), попереджав їх, що вони питимуть Його чашу і Його хрещенням хреститимуться (Мк. 10, 38-39), доручивши проповідувати «Євангеліє Царства по всій вселенній, на свідчення усім народам» (Мф. 24, 14). Служіння апостолів – це свідчення про життя та воскресення Іісуса Христа (див. Діян. 1, 22; 2, 32; 3, 15). І знаємо, що мученицьку смерть прийняли всі від дванадцяти апостолів (за винятком св. Іоанна Богослова, все життя якого було, за його словами, свідченням Іісуса Христа (Откр. 1, 2)) та більшість від семидесяти. Мучеництво – це безпосереднє продовження апостольського служіння у світі.
Як явище, мучеництво є одним з найголовніших свідчень правдивості віри Христової: «тьми тем» людей різних національностей, різного соціального стану, віку, чоловіки, жінки, діти, — не лише свідчать, що явно бачать Світло Істини. Вони жертвують усім: родинними зв’язками, суспільним станом, майном, кар’єрою, нарешті самим життям, щоб засвідчити про щирість і непохитність віри у Живого Правдивого Бога.
Господь Іісус прийшов, щоб принести на землю вогонь, – вогонь Любові (Лк. 12, 49). І вогонь цей не погас – він запалав у серцях мільйонів людей, привів їх до найвищого свідчення Любові, коли людина «душу свою кладе за друзів своїх» (пор. Ін. 15, 13-14).
Християнський мученик – ще раз нагадаємо, це не герой, а свідок. Своїм стражданням і смертю він утверджує торжество перемоги Іскупителя. Мучеництво – беззаперечний доказ найголовнішого, найсуттєвішого — Воскресення з мертвих Господа і Спаса нашого Іісуса Христа, це — свідчення про Христа кров’ю, це – проповідь стражданням.
У Святому Письмі зустрічаємося з мучениками і у Старому Завіті: це – пророки Ісайя, Ієремія, Ієзекіїл, Даниїл. У Мінеї вони іменуються пророкомучениками. Їхнє мучеництво також є невіддільним від Христа, Який Сам Себе ставить у ряд старозавітних страстотерпців, адже Він є Вінцем і Главою не лише новозавітної, але й старозавітної Церкви (див. Лк. 11, 47-51; 13, 33-34). Мученики Маккавеї своїм подвигом за «вітцівські закони» (2 Мак. 7, 2) наче привідкривають завісу майбутнього християнства. Вони ісповідують, що страта – це кара за гріхи (2 Мак. 18, 32), вони твердо переконані, що Бог воскресить тих, хто помер за Його закони для життя вічного (2 Мак. 7, 9-36). Апостол Павло називає стародавніх страстотерпців свідками (Євр. 12, 1) і тим ясно показує, що померли вони в надії майбутнього обітованого Месії – Христа, а в Ньому вони разом з християнськими мучениками отримають Воскресення і вічне життя (див. Євр. 11, 35-40).
Можна наводити безліч прикладів свідчення про Христа. Згадаємо лише дивне, прекрасно й обширно описане святим Лукою у книзі Діянь свідчення первомученика архідиякона Стефана, його передсмертну молитву за своїх убивць, як відгук, як наслідування Страстоположника Господа Іісуса. Така ж молитва через дві тисячі років прозвучить із уст новомученика святителя Володимира Київського.
Іісус Христос учора, і сьогодні Той Самий, і во віки (Євр. 13, 8). Скільки світильників, новоявлених угодників Божих, з’явилося в Руській Церкві у ХХ столітті, коли настав для Русі час випробовування її віри, час подвигу для Христа!.. Майже за тисячу літ своєї історії Руська Церква, за незначним винятком, не знала мучеників за віру. А час їх настав лише у ХХ столітті. І наша Церква наче завершує подвиг Вселенської Церкви, розпочатий Римом і продовжений Константинополем .
Мученики – свідки Істини-Христа. А в цілому мучеництво – свідчення істинності християнства. Якщо в будь-якій релігії, чи світогляді, вченні, є свої герої, видатні особистості, що жертвують задля ідеї усім, і навіть життям, то більшість все-таки залишається глядачами, які без ентузіазму сприймають ці героїчні вчинки. Але не так у християнстві! Тут поряд з первомучениками та великомучениками такими, як Георгій, Пантелеїмон, Фекла, Варвара, Ірина, Катерина, Параскева — у яких мучеництво виявилося особливо яскраво, маємо безліч рядових, непомітних мучеників із більшості перших християн. У Римі мучеництва прагнули, на муки йшли радісно. Священик Сергій Мансуров пише, що у своїй любові, яка перемагає смерть, у своїх стражданнях ці мученики – чоловіки, жінки, діти християнські — все більше єднаючись з Христом, у самих муках знаходили найбільшу радість. Так що особливістю християнських мучеників завжди була і є любов і, власне, особлива, благодатна радість .
На основі стародавніх актів і записів про страждання мучеників, із слів самих страстотерпців Христових можна добре зрозуміти головні особливості як духовно-моральної чи етичної сторони мучеництва, так і його внутрішньої, таїнственної, містичної сторони. Це прекрасно розкривають богослужбові тексти та літургійне тайноводство святої Церкви.
У духовно-моральному розумінні мучеництво є тісно пов’язаним з усіма християнськими чеснотами. Це – завершення всіх чеснот. Не випадково Євангельські Блаженства увінчуються блаженством вигнання, переслідування за правду, терпіння наруги та гоніння за Христа. Нагадування про долю пророків сприймається як натяк на можливість завершення цих страждань смертю (див. Мф. 5, 10-12).
Знаємо чимало мучеників, які до мучеництва не відзначалися благочестивим життям – це навернуті гонителі, наприклад: Євіласій і Максим (пам. 6 лютого) чи муч. Воніфатій. Але їхнє щире покаяння в єдину мить доповнювало всі чесноти, яких їм бракувало, як і в розбійника на хресті.
Мучеництво – це повнота покаяння, мучеництво – дар Божий, мученики – це завершений, абсолютний образ і подоба Божа. Бо мучеництво має повноту Божої любові. Мучеництво – це хрещення кров’ю, саме тому воно є повнотою покаяння. Мучеництво – це причастя Чаші страждань Христових і Його Воскресіння. Таке абсолютне, всеціле сопричастя з Хрестом і Пасхою є особливим даром Духа Святого. Христос вінчає мучеників славою, вони царюватимуть з Ним і після смерті, і у Другому Пришесті. На мучениках будується Церква, кров мучеників – насіння християнства, з якого виростає древо життя на Небесах. Не забуваймо, що мощі мучеників закладають у святий Престіл, вони зашиваються і в Антимінс!
Цікаво, що св. Григорій Богослов пререраховує декілька видів хрещення в історії стародавньої та новозавітної Церкви:
· хрестив Мойсей – у воді, а перед тим – во облаці і в морі (1 Кор. 10,2) – це прообраз хрещення;
· хрестив Іоан – у покаяння;
· хрестив Іісус – Духом, у цьому повнота;
· четверте хрещення – мученицькою кров’ю, ним хрестився і Сам Христос. Воно має ту перевагу, що не забруднюється вже жодним гріхом;
· ще є п’яте, — сльозами. Це найважче .
На початку ХХ століття Руська Церква розпочала сходження на свою Голгофу. Одразу після жовтневого перевороту 1917 року розпочалися масові убивства священнослужителів. Із архієреїв першим був розстріляний у Києві у 1918 році митрополит Володимир. Пізніше більшовики страчували святих мучеників із такою жорстокістю, якій могли б позаздрити кати Нерона та Доміціана. У 1919 році у Воронежі сімох інокинь зварили живцем у котлах із киплячою смолою… Трьох священиків у Херсоні у 1918 році розіп’яли на хрестах. Того ж року єпископа Феофана (Ільїнського) на очах народу вивели на річку Каму, оголили, волосся заплели в косички, зв’язали їх разом і, підвісивши за них на палиці, опускали мученика в ополонку і піднімали, поки він, ще живий, не покрився льодом у два пальці завтовшки… Єпископа Пермського Андроніка живим закопали в землю, архієпископа Астраханського Митрофана скинули з муру, архієпископа Нижегородського Іоакима повісили вниз головою в Севастопольськім соборі, єпископа Амвросія (Гудка) прив’язали до кінського хвоста і пустили коня галопом. Як і в стародавньому Римі, страти бували масовими. З грудня 1918 року по червень 1919 року у Харкові було убито 70 ієреїв. У Воронежі було водночас убито 160 священиків на чолі з архієпископом Тихоном (Никаноровим), якого повісили на Царських вратах у монастирській церкві свят. Митрофана Воронезького. Масові убивства відбувалися повсюдно. І старців, і зовсім юних убивали лише за приналежність до духовенства. Новомученики йшли на смерть із тою самою благодатною радістю, любов’ю, всепрощенням, із молитвою на устах, як і їхні попередники у всі минулі часи. А ось кати, як слушно зауважує Владика Софроній, архієпископ Черкаський і Канівський, суттєво відрізнялися від своїх «колег». Перших християн катували і знищували щирі язичники, які не знали і не хотіли знати Христа Бога. Кати ж ХХ століття – відверті христоненависники, здебільшого хрещені у дитинстві, які зрадили віру своїх предків і віддали її на глум тим, хто всмоктав свою лють до Христа з молоком матері. У свій час предки цих катів кричали перед Пілатом: «Хай буде розп’ятий! Кров Його на нас і на дітях наших!..» (Мф. 27, 23, 25) .
У 1918 р. в Росії звершувало своє служіння 150 000 священнослужителів. До 1941 року із них було розстріляно 130 000…
Народ почав вшановувати новомучеників одразу після їхньої смерті. І хоча більшовики старалися дощенту знищувати тіла своїх жертв, убитих за релігійні переконання: їх топили, палили, таємно закопували, засипали вапном і хімікатами, — люди все ж дізнавалися про місце їхньої смерті чи поховання, таємно служили там панахиди, до могил приходили паломники. Мощі часом вдавалося викупити: так, наприклад, тіло замученого свящ. Михайла Лисицина викупили у катів за 610 рублів. Часом тіла забороняли хоронити, залишаючи їх на наругу, а сміливців, які наважувалися порушити заборону, чекала також мученицька смерть. На Кубані священика Александра Подольського після катувань зарубали шаблями за селом на звалищі. Парафіянин цього отця прийшов, щоб поховати його, і тут же був убитий п’яними червоноармійцями. Бувало, що святі мощі чудом виявлялися. Так, єпископа Тобольського Єрмогена у 1918 році утопили в ріці Турі, прив’язавши до скручених рук двопудовий камінь. Через деякий час тіло було винесене водою на берег і народ урочисто поховав його у печері свят. Йоанна Тобольського. Влітку 1992 року виявилися мощі свят. Володимира Київського. Їх поклали у Дальніх печерах Києво-Печерської Лаври. 1993 році на закинутому цвинтарі у Твері знайшлися святі мощі архієпископа Фаддея. Влітку 1998 року у Санкт-Петербурзі на Ново-Дєвічему кладовищі – мощі архієпископа Іларіона (Троїцького). Мощі благоухали, мали янтарний відтінок, від них відбувалися численні зцілення.
Нова хвиля гонінь на Церкву піднялася у 30-і роки, особливо трагічними були роки передвоєнні – 1937-38 рр. За даними комісії з питань жертв політичних репресій у 1937 році було заарештовано майже 137 000 православних священнослужителів, із них понад 85 тисяч — розстріляно. Наступного року заарештовано майже 29 тисяч, з них — 21 000 страчено…
У 1939 році заарештовано 1,5 тисячі; страчено — тисячу.
У 1940 р. заарештовано 5100 осіб, це вже з поповненням з західної України та Білорусі, приєднаних у 1939 році. У західній Україні після 1946 року проводилися масові арешти греко-католицького духовенства.
До речі, тут слід звернути увагу на особливу підступність богоборців. У Західній Україні майже нічого не знали про трагічну долю православного духовенства на Сході. Якщо про голодомор 1933 року чутки докотилися через «залізну завісу», і галичани виступили з рішучим протестом (відомий лист галицьких академіків до Й. Сталіна), то про переслідування Церкви широкої інформації не було. Після Львівського собору 1946 року до Православної Церкви влилася велика кількість ревних священнослужителів. Безперечно, ця кількість могла швидко зростати. «Непідписані», придивившись, згодом, добровільно прийняли би православіє. Але майже всіх «непідписаних» було заарештовано. І ось, якщо на Сході у священнослужителів вимагали зректися сану, то до греко-католиків у катівнях ставили одну вимогу: підпиши православіє… Православну Церкву, яка стікала кров’ю мучеників, представляли галицьким священнослужителям як причину всіх їхніх бід, як загарбницю, яка співпрацює з органами і не має нічого спільного зі справжнім християнством. Після «підписання» обіцяли земний рай, архієрейські кафедри, багаті парафії, славу, владу…
Уява про Православну Церкву як церкву “кагебістську”, побутує і до нині – такий простий підступний хід ворога зробив свою справу. Між іншим, переглядаючи книгу про греко-католицьких новомучеників, я звернув увагу на свідчення про одного єпископа, який перебував у концтаборі разом із єпископом православним. Після смерті греко-католика православний єпископ попросив православну ігуменю роздобути гроші, щоб переховати покійного в окремій могилі, бо — «то святий чоловік». Спадає на думку, що греко-католицький єпископ після розмов зі своїм православним співв’язнем прозрів і перед смертю у нього висповідався, приніс щире покаяння і помер православним.
Мучеником за віру можна вважати і ініціатора відродження православ’я в Галичині протопресвітера Гавриїла Костельника, убитого 20 вересня 1948 року після звершення Божественної Літургії у Преображенській Церкві у Львові. Він мріяв про повернення до віри предків, він жив цією ідеєю задовго до 1939 року, і всі спроби зробити з нього залякану кагебістами маріонетку розбиваються, коли ознайомишся з його богословськими працями, проповідями, роздумами… Вже більше як півстоліття навколо особи о. Костельника витають, у переважній більшості, всілякі домисли та вигадки, спрямовані на компрометацію його імені шляхом приписування йому надуманих вчинків, до яких він не мав жодного відношення. А такого змісту дописи відповідають приповідці: «якщо не вкушу, то хоч гавкну»…
Розмови про співпрацю о. Костельника із органами КДБ заперечує відомий львівський історик Ярослав Дашкевич у своїй статті «Гавриїл Костельник — постать складна чи ускладнена» (Львівська газета «Вірую», № 17 за 1996 рік).
До проведення депортації населення Західної України він також не міг мати й не мав жодного відношення. Депортація — це складова й характерна частина внутрішньої політики більшовицької держави і проводилася вона за наперед накресленим планом. Те ж саме відноситься й до акції арештів духовенства. В різних публікаціях наводяться різні дані про число арештованих, навіть вказуються цілі тисячі. Для встановлення істини необхідно вказати число священиків і монахів: виїхали на Захід до 1944 р.; возз’єдналися із Православною Церквою у 1946 р.; померли у 1939-1946 рр.; перейшли на працю в нецерковні установи й організації. Лише тоді можна буде вивести загальну кількість арештованих духовних осіб, але жоден з авторів таких даних не наводить.
Священик УГКЦ Борис Гудзяк та інші, в статті, опублікованій у збірнику «Польща – Україна: 1000 років сусідства» (Перемишль, 1998 р., т.4, стор. 315-316, мова польська) наводить цифри арештованих у Західній Україні духовних осіб, тобто не тільки парафіяльних священиків, а й монахів: 1945-46 рр. — понад 800 чол.; у 1946 р. — 10 чол.; у 1949 р. — 17 чол.; у 1950 р. — 33 чоловік. Загальне число духовенства галицької митрополії до початку П світової війни становили понад 2700 осіб; а число воз’єднаних у 1946 р. з Православною Церквою парафіяльних священиків — 1124 особи.
А о. Іван Музичка в рецензії на книгу професора з Югославії Юліана Тамаша «Гавриїл Костельник між доктриною і природою» (Нови Сад, 1986 р.) договорився до того, що о. Костельник ніби-то провів роботу по воз’єднанню Церков у Галичині в 1946 р., «щоб рятувати себе і свою родину, своїх дітей, яких дуже любив, а яких доля була б незавидна, якби пробував був стати героєм-ісповідником («Патріархат», журнал за вересень, 1990 р., стор. 29). З цього приводу потрібно зауважити, що дітям о. Костельника енкаведисти не могли загрожувати, оскільки вони у той час знаходилися далеко за межами Радянського Союзу: сини Іриней і Зенон перебували у м. Ріміні (Італія), а дочка Христина з кінця 1943 р. проживала у Хорватії, а згодом, у 1945 р. стала дружиною одного із партизанських командирів Визвольної армії Югославії. Сам о. Костельник з дружиною, як і тисячі співгромадян, міг виїхати на Захід, але цього не зробив, щоб не порушити священичого обов’язку перед своїми парафіянами.
Вважаємо, що важливішим є сам факт винесення смертного присуду (де, коли, ким, за які провини та кому було віддано наказ виконати вирок), а не особа вбивці. Якщо про це є відповідні документи у Львові чи якомусь іншому місці, то їх необхідно розшукати та опублікувати, й тоді не буде місця для всіляких здогадів і вигадок, марень і компіляцій «фактів» і їх співставлень та порівнянь і просто словесної еквілібристики про цю трагічну подію в тяжкий період життя нашого народу. Якщо ж таких документів немає, то ніхто й ніколи не дізнається правди про це. На сьогодні ж найавторитетніша еміграційна Енциклопедія Українознавства (Мюнхен, НТШ, т. 3, стор.1147) пише, що вбили Костельника українські підпільники.
А вбивця залишається вбивцею і не заслуговує на те, щоб йому відводити аж 130 рядків газетного тексту та підносити до рангу героя.
Перші чотири абзаци опублікованої у газеті 6 жовтня 1999 р. інформації потребують уточнення й спростування.
Гавриїл Костельник (15.06.1886 — 20.09.1948) в 1913 р. повернувся до Львова із Фрайбурзького університету (Швейцарія), оженився з дочкою Северина Зарицького, директора Перемишльської гімназії, Елеонорою (17.-6.1891-30.08.1982). У них було п’ятеро дітей: Святослава (1914-1920), Іриней (1916), Богдан (1921-1941), Зенон (1924) і Христина (1925). Святослава похована у гробівці разом з батьками на Личаківському цвинтарі у Львові; Богдан загинув у львівській в’язниці, що знаходилась по вул. Замарстинівській, і його символічна домовина разом з іншими 65-ма закатованими була захоронена в братській могилі біля Личаківського цвинтаря (дані про це є в товаристві «Меморіал»). Іриней і Зенон мешкають в Англії, а Христина — в Хорватії.
Елеонора Костельник — високоінтелігентна й глибоковіруюча християнка. Це їй допомагало без скарг переносити життєві біди, 34-річну самотність після втрати чоловіка, а перед тим — самовіддано трудитися для добра сім’ї. А о. Г. Костельник якось навіть висловився, що якби не його дружина, то й він не був би таким Костельником (журнал «Шветлосц» 3-4, 1995 р., Нови Сад, стор. 315).
Гавриїл Костельник завжди і всюди писав і називав себе лише українцем. Ось що пише про нього «Українська загальна енцикльопедія» (Львів, 1937 р., том ІІ, стор. 364): «Костельник Гавриїл, укр. письм., *188б, гр.-кат.свящ., родом із укр. кольонїї в Бачці, теольог і фільософ томістичного напрямку, 1920-30 проф. фільософії на гр.-кат. Богословській Академії; праці з льогіки, фільософії, природи; поезії: «З мойого валала» (діялектом), «Пісня Богові», «Померлій донечці», «Граматика бачванського говору».
В дипломі фрайбургського університету (Швейцарія) про присвоєння вченого ступеня доктора філософії за працю п.н. «Основні принципи розумового пізнання» записано: «дисертація захищена 1 лютого 1913 р. Гавриїлом Костельником, українцем.» Свої національно-патріотичні переконання він дуже яскраво висловив у поетичній збірці «Встань, Україно» (Львів, 1918 р.).
Праця «Шевченко з релігійно-етичного становища» написана у 1909 р., а в 1910 р. опублікована у журналі «Нива» та видана окремо книжкою у твердій обкладинці.
Що ж стосується диктаторів, то о. Костельник у 1933 р. опублікував нарис-розвідку «Наполеон і Сталін — представники духа свого часу».
За своє життя о. Гавриїл Костельник написав і видав багато праць із питань богослов’я, філософії з історії Церкви, поезії, літератури взагалі й бачванського діалекту, зокрема біології та інших галузей людських знань. Більшість цих творів і сьогодні не втратили свого значення. Тобто, є величезна кількість опублікованих праць, які чекають сумлінного науково-аналітичного розбору, а результати цих досліджень — обнародування. В бібліографічному списку вищезгаданої книги Юліана Тамаша наводиться 427 назв надрукованих праць о. Г. Костельника. А ще є неопубліковані твори. Якщо зважити на те, що душпастирська, педагогічна й видавнича діяльності забирали багато часу, то неважко уявити якою ж титанічною працею було наповнене життя цього незвичайного пастиря-ерудита!
На його батьківщині, в Сербії, дуже високо шанують свого краянина: діють товариства імені Гавриїла Костельника, в рідному селі Руський Керестур щороку проходить фестиваль «Костельникова осінь», а 20 жовтня 1995 р. там же перед школою було встановлено погруддя о. Костельника. Згаданий проф. Ю. Тамаш у своїй книзі-хроніці «Руський Керестур» (Нови Сад, 1992 р.) на стор.15 пише: «Гавриїл Костельник — наша Біблія». Я дуже дякую Богові, що у 2005 році сподобився побувати у цьому селі, познайомитися з його батьківщиною та звершити панахиду за спокій його душі.
Вся церковна, літературна і громадська діяльність о. Костельника завжди і скрізь була скерована на добро рідного народу та Церкви Христової. Він був добрим євангельським душпастирем, який в буремні роки II світової війни не покинув свою паству, а залишився разом із нею та, врешті-решт, віддав своє життя за справу духовної єдності рідного народу.
Як високогуманна людина, він також брав участь у переховуванні євреїв у Карпатах під час ІІ світової війни. Одним із таких врятованих був Дмитро Рубінштейн, який після війни працював заступником директора Львівського облкниготоргу.
Дуже слушні слова людини з щирим серцем і тверезим розумом, невідомої монахині, наведені в згаданій інформації «Хто вбив Гавриїла Костельника»: «Ніхто не має права осуджувати Гавриїла Костельника, бо ніхто не знає, в яких умовах він жив, що доводилось йому витерпіти і пережити». А о. Іван Музичка з позиції греко-католицького священика пише: «Годі його (тобто о. Костельника) судити. Судити треба діло, яке створили інші з його іменем» (журнал «Патріархат», жовтень 1990 р., стор. 29). А покійний кардинал Йосип Сліпий на урочистостях з нагоди 50-ліття Львівської Богословської Академії (Рим, 1979 р.) сказав, що діяльність колишнього проф. Академії о. Костельника оцінює історія (зі слів до Христини Костельник). Але історія правдива, документальна, без здогадок і перекручень.
І Костельник був не один – до святого Православ’я прагнуло багато священнослужителів у Західній Україні. А скільки їх загинуло від руки христоненависників – Бог вість!.. Згадаємо й сумнозвісний Талергоф…
У 60-ті роки “генсек” Микита Хрущов похвалявся, що незабаром покаже по телебаченню «останнього попа»… У 2000-му році на Ювілейному Архієрейському Соборі РПЦ було прославлено 1 118 святих новомучеників та ісповідників. Собор у своєму Посланні від 16 серпня 2000 року підсумував осмислення подвигу нових страстотерпців Христових: новомученики та ісповідники руські, які неймовірними стражданнями засвідчили свою вірність Православ’ю, уподобилися до Євангельського зерна, яке, перетерпівши смерть, отримало воскресення і нове життя. Нині із цього благодатного зерна зростає рясна нива духовного оновлення народу Божого. Напевне, немає місця на Русі, яке не було б освячене кров’ю новомучеників та ісповідників. Ця кров проливається і донині. Особисто мені відомі факти 1992 року в Україні, і свідчення мучеників і сповідників в Сербії, зокрема, в Косові, де мені довелося бути аж 7 разів. Отож, сьогоднішні страстотерпці Русі та Сербії духовно з’єднують у часі мучеників перших століть і майбутніх великих мучеників, які мають бути вбитими від антихриста та його приспішників. Таких передвісників уже маємо, наприклад: Оптинські новомученики отці Василій, Трофим, Ферапонт, що були убиті сатаністом у день Пасхи Господньої…
Прославлені на землі і на небесах новомученики та ісповідники, разом із безліччю страстотерпців відомих лише Богові, ведуть і нині духовну боротьбу із ворогами Православія своїм предстоянням перед Престолом Господнім, їхня незрима допомога виливається на нас багатими дарами: відродженими монастирями, новими парафіями, дивними наверненнями єретиків та розкольників… Вони вчать нас стояти у вірі, жити, вмирати і воскресати у Христі Іісусі, Якому честь, слава і поклоніння нині і присно, і во віки віків. Амінь.

31.03.2007. КИЕВ. В Свято-Успенской Киево-Печерской Лавре совершена архиерейская хиротония викария Донецкой епархии епископа Амвросиевского Елисея
В Лазареву субботу Предстоятель Украинской Православной Церкви Блаженнейший Владимир, Митрополит Киевский и всея Украины, возглавил Божественную литургию в Трапезном храме Свято-Успенской Киево-Печерской Лавры. Его Блаженству сослужили митрополит Луганский и Старобельский Иоанникий, митрополит Донецкий и Мариупольский Илларион, архиепископ Тульчинский и Брацлавский Ионафан, архиепископ Ровенский и Острожский Варфоломей, архиепископ Вышгородский Павел, архиепископ Переяслав-Хмельницкий Митрофан, епископ Черниговский и Нежинский Амвросий, епископ Бориспольский Антоний и епископ Горловский и Славянский Митрофан.
Во время богослужения была совершена хиротония архимандрита Елисея (Иванова) во епископа Амвросиевского, викария Донецкой епархии. Такое решение было принято Священным Синодом от 29 марта 2007 года. Вручая жезл новорукоположенному владыке после Литургии, Блаженнейший Митрополит Владимир сказал ему напутственные слова.
«Преосвященный епископ Елисей!
Благодатию Всесвятаго Духа Божия через таинство возложения рук святительских ты удостоился епископского сана и стал преемником апостольского служения Церкви Христовой. Явившись по Воскресении Своем, Господь Иисус Христос сказал ученикам: «Якоже посла мя Отец, и Аз посылаю вы» (Ин. 20,21), «Се Аз с вами есмь во вся дни, до скончания века» (Мф. 28, 20). С сегодняшнего дня эти слова обращены лично к тебе как заповедь трудиться в созидании Тела Христова и как укрепление в предстоящем служении.
Прежде всего помни, что отныне главной целью твоей жизни должно быть спасение вверяемых твоему руководству и попечению душ человеческих. «Слово (твое) да будет всегда с благодатью, согласно с учением, чтобы (ты) был силен наставлять в здравом учении и противящихся обличать» (Кол. 4, 6; Тит. 1, 9).
Храни как зеницу ока святую Православную веру и церковные каноны: «О сем заботься, в сем пребывай, дабы успех твой для всех был очевиден» (1 Тим. 4, 15).
Надзирай над народом Божиим «непринужденно, но охотно и богоугодно», не давай места нерадивости и теплохладности, которые с момента грехопадения прародительского тяготеют над всем человечеством. Цени каждую христианскую душу. Каждый, кто обратится к тебе, должен увидеть в твоем лице пастыря доброго, готового положить жизнь свою за словесное стадо (Ин. 10, 11).
Чаще вспоминай притчу о заблудшей овце (Мф. 18, 12-14; Лк. 15, 3-7), ради спасения которой Сам Сын Божий снизошел на землю и, восприняв «ее на плечи Свои с радостию», представил Отцу Небесному как драгоценный дар.
Принимая святительский сан, ты должен стремиться не к личным выгодам и высокому положению, не к чести и славе, а к бескорыстному самоотверженному служению Церкви и Отечеству. Помни наставления святителя Иоанна Златоустого: «Пред Господем – все овцы, ибо и пастыри, и овцы составляют стадо, которое пасет Единый Великий Пастырь». Образцом для подражания да будет тебе святой апостол Павел, сказавший о себе, что он «для подзаконных был как подзаконный, чтобы приобрести подзаконных; для чуждых закона – как чуждый закона, – не будучи чужд закона пред Богом, но подзаконен Христу, – чтобы приобрести чуждых закона; для немощных был как немощный, чтобы приобрести немощных. Для всех я сделался всем, чтобы спасти, по крайней мере, некоторых» (Жор. 9, 20-22). Содержа правую и святую веру, «будь образцом для верных в слове, в житии, в любви, в духе, в вере, в чистоте» (Ним.4, 12). В этом и заключается подвиг архиерейства.
В минуты испытаний, которые Господь непременно пошлет, уповай на Его всесильную помощь. Молитва и покорность воле Создателя да споспешествуют всей твоей жизни.
Согласно решению Священного Синода Украинской Православной Церкви ты назначаешься викарным епископом Донецкой епархии. Твое служение будет проходить под духовным руководством опытного иерарха, Высокопреосвященнейшего Илариона, митрополита Донецкого и Мариупольского. Будь надежным и верным его помощником и достойным архипастырем Украинской Православной Церкви.
А теперь прими этот жезл как знамение силы, данной тебе от Господа, и как опору в твоем новом служении и благослови предстоящих людей Божиих, молившихся о тебе и ожидающих твоего первого архиерейского благословения».
Накануне, 30 марта было совершено наречение архимандрита Елисея (Иванова) во епископа в Синодальном зале Митрополии. При наречении отец Елисей произнес такие слова:
«Ваше Блаженство, Блаженнейший Владыко и отец, богомудрые архипастыри и святители Христовы!
Изволением Святого Духа, определением Блаженнейшего Владимира Киевского и всея Украины и Священного Синода Украинской Православной Церкви призываюсь я ныне к великому и ответственному служению Церкви Христовой в сане епископа. Осознавая величие и ответственность возлагаемого ныне на меня служения, осознаю свое недостоинство и вместе с тем верю, что сила Божия будет совершаться и через мою немощь. В эти волнующие для меня минуты я вспоминаю утешительные слова Господа и Спасителя нашего: «Да не смущается сердце ваше и да не устрашается» (Ин. 14,27). Эти слова ныне утешают и мою трепетную душу.
Каждый служитель алтаря Божия, готовящийся воспринять жребий апостольского служения в Церкви Христовой, благодарит Промысел Божий, явившийся в прожитом отрезке времени. Вот и я ныне благодарю Всесильную Десницу Божию, постепенно, с раннего детства ведшую меня к сему высокому и ответственному служению. Не мог я уразуметь еще тогда, будучи дитям, что первые молитвы моей бабушки, которая воспитывала меня по сложившимся семейным обстоятельствам, станут для меня впоследствии началом моего духовного опыта и духовной жизни в Церкви Христовой.
До сих пор с детства помню вкус святой воды и церковных просфор.
Я мало помню своих родителей, но верю, что, пребывая ныне в вечности, они поддерживают меня на жизненном пути. В двадцатилетнем возрасте я начал церковное послушание в Свято-Никольском кафедральном соборе г. Донецка. Отсюда духовная тропа привела меня в стены Одесской Духовной Семинарии, а затем — в величайшую святыню нашей земли — Свято-Успенскую Киево-Печерскую Лавру, где окончил заочный курс Киевской Духовной Академии, укрепляемый молитвами святых Печерских угодников.
Кандидатская диссертация «Псалтирь, как первооснова ветхозаветного и новозаветного богослужения» укрепила во мне любовь к молитве церковной, как особому общению с Богом. Для меня это было большим подспорьем в моем приходском служении в г. Авдеевка Донецкой епархии.
Ныне я возношу благодарственные молитвы Богу за тех людей, которые помогали мне в моем духовном становлении — это прежде всего Высокопреосвященнейший митрополит Донецкий и Мариупольский Илларион, который стал моим духовным отцом и наставником, епископ Алипий, от которого я получил благодать священства и епископ Арсений, приобщивший меня к лику монашествующих. Низкий поклон от меня тем, кто ныне помогал мне и помогает в моем пастырском служении.
Но особая моя сыновняя преданность и благодарность Вам, Ваше Блаженство, за ту любовь и доверие, которое вы мне оказали, призывая к епископскому служению. Ваше жертвенное служение Церкви и народу Божию, которое Вы со смирением и достоинством совершаете ныне всегда будут для меня примером в моем новом церковном послушании.
Взирая на высоту святительского служения и сознавая немощи и недостатки моей жизни, исповедую перед Вами, Ваше Блаженство, и боголюбезными архипастырями свое недостоинство. Но вместе с тем твердо веря, что все в мире совершается по устроению Божественного Промысла, и «… никто сам собой не приемлет этой чести, но призываемый Богом…» (Евр. 5, 4), говорю евангельскими словами: «Отче наш… да будет воля Твоя!» (Мф. 6, 9-10).
Благословен Господь Бог, благоволивый принять меня в звание епископства, на дело Свое и в вертоград Свой. С благоговением повергаюсь ниц пред неисповедимыми судьбами Божиими и усердно прошу вас, святители Божии, когда наступит великая минута возложения на меня рук апостольских, вознести ваши праведные молитвы ко Престолу Всевышнего, дабы Дух Святый, почивающий на вас, почил также и на мне. Помолитесь Господу Богу, да подаст Он мне силы быть делателем непостыдным, право правящим слово истины, и иметь дерзновение, преходя в вечность, услышать Божественный призыв: «Добре, рабе благий и верный, о мале был еси верен… вниди в радость Господа твоего» (Мф. 25, 21). Аминь».
Блаженнейший Митрополит Владимир окропил нареченного святой водой и благословил крестом на дальнейшие труды.

Биография
епископа Амвросиевского Елисея (Иванова), викария Донецкой епархии
Епископ Елисей (Иванов Олег Александрович), родился 19 июня 1973 г. в г.Шахтерск Донецкой области в семье шахтера.
С 1980 г. по 1990 г. обучался в средней школе г.Шахтерска.В 1991 г. поступил в Сельскохозяйственный техникум, с 1992 г. нёс послушание в Свято-Никольском кафедральном соборе г.Донецка.
3 июня 1996г. епископом Донецким и Мариупольским Алипием рукоположен в сан диакона, 27 июня 1996 г. наместником Святогорского монастыря архимандритом Арсением (ныне епископом Святогорским) был пострижен в монашество с именем Елисей, в честь пророка Божия Елисея.
4 августа 1996г. архиепископом Донецким и Мариупольским Алипием рукоположен в сан иеромонаха. 3 октября 1996г. архиепископом Донецким и Мариупольским Илларионом назначен настоятелем Свято-Михайловского храма г.Авдеевка. В 1997 – 2001гг. обучался в Одеской Духовной Семинарии,
В 1998 г, возведен в сан игумена. В 2002 — 2006гг. обучался в Киевской Духовной Академии, которую окончил со степенью кандидата богословия. Защитил диссертацию на тему «Псалтирь как первооснова ветхозаветного и новозаветного богослужения»,
В 2004 г. возведен в сан архимандрита. В 2006 г. указом правящего архиерея Донецкой епархии митрополитом Илларионом назначен благочинным храмов Авдеевского округа. Согласно решению Священного Синода от 29 марта 2007 г. определено быть епископом Амвросиевским, викарием Донецкой епархии.

Олександр Яровий,
кандидат філологічних наук

Творить без любви нельзя.
Николай Гоголь

Перед Гоголем должно благоговеть, как
перед человеком, одаренным самым глубоким
умом и самою нежною любовью к людям.
Тарас Шевченко

До Пасхи 1852 року Микола Васильович Гоголь не дожив. Він преставився на другій седмиці Великого посту. Але думається, що письменник, який мужнім подвигом віри підтвердив написані власноруч слова — “пред християнином простирается вечно даль”, досягнув вічної Пасхальної радості, за словом Христовим про учнів Своїх: “идеже Есмь Аз, ту и слуга Мой будет” (Ін., 12, 26). У тьмі віку, що хилився до безвір’я, Гоголь підніс проповідницький голос задля захисту дому Божого, Святої Русі… “Помянух в нощи имя Твое, Господи, и сохраних закон Твой” (Пс. 118, 55).
Суспільство сприйняло останні кроки Гоголя неоднозначно, чого й слід було чекати. Його звикли вважати гумористом, та й взагалі — світським письменником… Тому його рішучий поворот не до “декоративного”, а істинного християнства, до православ’я як способу життя, багатьма був потрактований як дивацтво і безумство. Гірко, хоч і не дивно! Преп. Варсонофій Оптинський, який у своїх духовних бесідах не раз звертався до теми оцінювання мистецтва і митців у плані релігійному, говорив: “якщо відступництво від Христа вважати нормою, то тоді така (глибоко віруюча “в миру”) людина – ненормальна”… Православний літературознавець, професор з російського зарубіжжя Костянтин Мочульский писав: “коли Гоголь перестав смішити і заговорив про Бога, ніхто не повірив, що комічний письменник може бути вчителем”.
Спектр оцінок лишався вкрай неоднозначним. Український філолог ХІХ століття П.Житецький називає книгу про Гоголя – “Гоголь — писатель и проповедник”; але пізніше російський письменник українського походження В.Короленко пише статтю — “Трагедия великого юмориста”… Хтось бачив духовну еволюцію в рухові від смішного до високого, а хтось – “деградацію таланту”. З важкої руки атеїстичних науковців встановилося поняття про так звану “трагедію Гоголя”; вона, мовляв, полягала в тому, що великий гуморист і сатирик, викривач “свинцовых мерзостей русской жизни”, кажучи словами Горького, став на реакційний шлях, зв’язався з фанатичним духовенством, і ті церковники “погубили життєрадісний талант”…
Трагедія справді відбулася, але трагедія іншого роду. Гоголь був Божим даром слов’янській культурі ХІХ століття, але обраність у православ’ї завжди означає не земні почесті й привілеї, а хрестонесення. Його голос виявився голосом волаючого в духовній пустелі (“Бедному сыну пустыни снился сон…” – в цій гоголівській фразі з “Арабесок” міститься вичерпна метафора земної юдолі плачу й примарних благ); він заговорив про Бога серед порожнечі позитивізму, яка дедалі поширювалася і стала однією з причин страхітливих революційних катаклізмів на 1/6 Землі у ХХ столітті. Що називали “позитивними науками”? Власне, той корпус знань, що базувався на видимому — на експериментах, доступних сприйняттю п’ятьма органами тілесного чуття. Позитивізм становив собою сліпу віру у всепереможність науки і людського розуму, своєрідну “релігію матерії”, з якої випливали і механістичні схеми рецептів для соціальних перетворень.
Як трагічно все це загострилося через півстоліття після Гоголя! Апокаліптичний дим вирвався з безодні, “духа льсти” впустили в себе сотні обеззброєних невірством душ. Почався безум! Залунало — скинемо царя, бо ніде в світі більш нема царя, зречемося всього рідного, бо подібного у світі теж нема, видамо справедливі конституції, “просвітим” темний народ, обладнаємо все за вказівками “просвіщенної Європи”, отоді заживем!. Якою страшною виявилася розплата за ілюзії…
Гоголь це духовно передбачав. Він писав, що ніякими конституціями (себто декретивно, в наказовому порядку) життя народу не зміниш на краще: починати треба з покращення людини. Людині треба загадати, що вона – “не материальная скотина, а высокий гражданин высокого небесного гражданства”.
Чи був Гоголь прозорливцем? Це питання не таке дивне, як може здатися. Про так званих “світських пророків” (зокрема, Федора Достоєвського), говорив відомий американський пропагандист православ’я, ієромонах Серафим (Роуз). Ідеться про очищену християнську совість, яка бачить світ з погляду Божих законів і людської відповідальності, а не перебуває в полоні створених людьми ілюзій. У кращих наших письменників бачимо благодатне, доброплідне сполучення чистої совісті, інтуїції й потужного таланту.Таким був і Гоголь. Висока моральна інтуїція дозволила йому переконатися в незаперечній істині православ’я. Йому відкрилися шляхи розвитку східнослов’янської цивілізації та й цілого людства. Чи був його голос почутим? І так, і ні…
Творчість Гоголя покликала до життя потужну мисль Достоєвського, який виявив світові метафізичну сутність релігійної душі свого народу, навернула до Бога багатьох письменників і читачів. Відкриття Гоголя не застаріли й до сьогодні. У переддень апокаліптичного віку він виявляється женцем Господньої ниви, працівником Божого вертограду. Більш як півтора століття він закликає людство, що несеться у бік секулярної самозгуби, згадати про вічне, про Богодарованну душу людську і про дух віри. Він вповні є сином свого світлого православного народу. У передсмертній записці цей аскет у миру пише: “Будьте не мертвые, а живые Души. Несть другой Двери, кроме указанной Иисусом Христом, и всяк пролезаяй инуде есть тать и разбойник”… Але світ, де розкошує, як у своїй вотчині, князь тьми, який дерзнув самому Спасителеві у пустелі хвалитися – “мені це все передано”, — цей світ не міг простити рабу Божому Миколаєві звільненя із рабства темряви. Наклепи супроводжували останній період його життя, його проповідницьку книгу “Выбранные места из переписки с друзьями”, його останні передсмертні дні, його посмертну пам’ять… Та він відійшов, як істинний християнин, у примиренні з совістю, не несучи тягаря гріхів і неправд. У слабкості цього хворобливого чоловіка звершилася Божою милістю велика сила вогненної проповіді сучасникам і нащадкам.
“В понедельник на второй неделе духовник предложил ему приобщиться и собороваться маслом, на что он согласился с радостью и выслушал все Евангелия в полной памяти, держа в руках свечу, проливая слезы”, — писав його сучасник, історик та журналіст М.Погодін. Останніми словами Гоголя були: “Как сладко умирать”… Це була кончина праведника, “непостидна й мирна”; вираз невідсвітньої тиші, миру зберегла і його посмертна маска, що зберігається в музеї Ніжинського університету, колись ліцею, де навчався юний Гоголь. Лице його наприкінці життя справді виражало спокій і умиротвореність. Напутствував письменника у вічну путь протоієрей Матвій Константиновський, – людина палкої незламної віри, не менше від Гоголя обплутана наклепами прислужників тьми, які звинувачували його мало не в погубленні таланту письменника.
Ні! Просто вже надходила межа діянь, вичерпувалася життєвий і творчий ресурс. Гоголь став перед нерозв’язаною сусперечністю. Він прагнув дати позитивні типи у своїх творах — образи людей прекрасних, ідеальних, в противагу кунсткамері потвор із “Мертвих душ”; але це вже виходило за межі літератури. Йому б не повірили, звинуватили у вигадці! Бо поза Христом такі перетворення потвор на ангелів – справді фантастика. Наставав той момент, коли більшим служінням правді було б — самому стати подвижником, живою іконою, аніж творити підроблені ікони фальшивими недостовірними барвами. Послухаймо знову Варсонофія Оптинського: “Поети і художники відчувають високу естетичну насолоду, але це тільки душевне відчуття, воно не здатне переродити душу. Поети і художники, які задовольнялися тільки захватом, отриманим від мистецтва, подібні до людей, що дійшли до портика царського палацу, але не увійшли всередину чертога, хоч їм і пропонували. Як спастися, як увійти в Чертог Царя Небесного? Є ліствиця туди і з монастиря, і з миру”… Цим думкам про співвідношення віри й мистецтва ніби вторить сучасний відомий автор, архімандрит Рафаїл (Карелін). Він говорить, що для того, аби збагнути всю глибину мистецьких процесів, людину в мистецтві і мистецтво в людині, побачити їх істинно – треба стати християнином. Але ставши християнином, людина помічає обмеженість мистецтва і його вторинність Їй, строго кажучи, вже не потрібне мистецтво того навколишнього ілюзійного “міра” через “і” з крапочкою. Вона вже не згоджуєтся міняти духовні скарби на душевні сурогати. В цьому є свій перетин Хреста, своя мука Розп’яття. Є своя смерть… Але того, хто більше за все земне, навіть за мистецтво, навіть за свій талант і за самого себе, возлюбить Христа, того разом з Ним чекає і чудо Воскресіння. Гоголь не став описувати царський палац здалеку, контурно й приблизно. Він, кажучи метафорично, відклав палітру й пензлі і устремився до Світла, всередину самого Царського Чертогу.
Гоголь дав максимум того, що міг дати у добі, в якій зароджувалося повстання проти Бога. Він став дзвоном, велично-тривожним набатом, який застерігав людей від зради совісті й духовних традицій. Зробивши неоціненний внесок як письменник, він вчинив подвиг, унікальний в мистецькому середовищі: зрікся самого себе, щоб буквально послідувати за Христом… Волею віддав життя, щоб знову прийняти його. “Гоголь хотів бути монахом, а під кінець життя ще більше запраг монастиря”, — проникливо підмітив великий поет Василь Жуковський, його добрий друг.
Гоголь був суперечливою натурою. Тому його біографія не відповідає канонам житій святих. Він лишився в пам’яті сучасників ніби зітканим з протилежностей. Різні люди могли схарактеризувати його протилежно: і скупим і щедрим, і душею компанії й самітником, і лагідним і ядучим, коміком і трагіком… Десь були, звісно, властиві митцю, “артисту” ролі, маски. Десь була гра. Але від найменших літ Гоголя не зраджувала одна властивість: він був ідеалістом. Ще в ліцейські роки, коли не мав чого дати найобдертішому жебраку в ніжинських провулках, то винувато перед ним вибачався, обіцяв щось подати при найпершій нагоді… А вже будучи письменником, “вибивав” у благодійників (наприклад, у “високопоставленого” при імператорському дворі діяча, вчителя царських дітей Жуковського) немалі суми, які миттєво роздавав бідним студентам. Протягом блукань світами весь його маєток становив один чемодан з Біблією, письмовим приладдям та найскромнішим одягом. Даючи милостиню, казав: це я позичаю, на тому світі отримаю назад. Часом гаряче брався за благородні справи, ніби точно керуючись висловом преп.Іоанна Ліствичника про “дела, превосходящие силу подвижника”. Наприклад, його мрією було зайняти викладацьку кафедру в Київському університеті. Де, як писав він у листі його першому ректорові М.Максимовичу, “багато можна було б зробити добра”. В Києві — не вийшло. Він дав кілька перших лекцій з історії в Московському університеті, куди прийшли його підтримати Жуковський і Пушкін. Через деякий час земляк-цензор Никитенко звітував: “Гоголь так дурно читает лекции в университете, що сделася посмещищем для студентов”… Він був передусім поетом, романтиком, і звідси витікало його бачення історичного буття своєї Вітчизни та світу. Сухість фактів і коментарів була не для нього. Зрозумівши це, Микола Васильович перериває невдалу кар’єру… А за рік до смерті Гоголь благословився в преп. Макарія Оптинського на написання підручника з російської географії… Оптинські іноки зберегли добру пам’ять про паломника Гоголя; тепло ставився до його таланту і свт. Ігнатій (Брянчанинов), що сам володів чудовим словесним даром.
…Історія ж для Гоголя – це, передусім, невидимий, але вирішально-потужний народний дух, — а не просто “зовнішній сюжет”, ланцюжок подій. Власне, навіть його небуденний рід належить небуденній українській історії. Предки письменника – Гоголі-Яновські прийшли з польської сторони, порвали з католицизмом, а особа Миколи Гоголя, що увінчала це родове древо, стала уособленням торжества православ’я. За “Очерками малороссийских фамилий” Лазаревського, в роду Гоголя був козацький полковник Євстафій (Остап) Гоголь, що жив у другій половині ХУІІ століття (Чи не йому завдячує ім’ям мужній герой Остап Бульба з відомої повісті Гоголя?); були отці Іоанн та його син Дем’ян – священики села Кононовки; священиками були предки Кирил, Меркурій і Сава – в Миргородському повіті. Добре насіння дало добрі сходи: звідси в Гоголя такий виразний православний дух.
Можна сказати, що історія у Гоголя завжди спрямована в майбутнє, він заторкує проблеми, розв’язання яких допоможе народові вистояти у найтяжчих обставинах буття. Герої його “Тараса Бульби”, “Страшної помсти” – це мужні захисники Вітчизни і православ’я. Гоголь завжди актуальний: обрані ним для художного втілення проблеми масштабні, понадісторичні. За історією прозирає філософія: питання конфлікту, навіть цілої битви між воїнами Божими і силами темряви, між вірністю і зрадою, між захисниками Вітчизни й запроданцями. Один з образів “Страшної помсти” – похмурий чаклун, відступник від віри і зрадник народу (тоді це справедливо вважалося синонімами!), в лиці якого уособлено найтемніше антинародне зло. Ось він сидить у глибокому підвалі у козака Данила Бурульбаша, за товстими стінами, збудованими святим схимником, які не може подолати ніяка неприязна сила, і чекає страти. “Не за колдовство и не за богопротивные дела сидит в глубоком подвале колдун: им судия Бог; сидит он за тайное предательство, за сговор с врагами православной Русской земли – продать католикам украинский народ и выжечь христианские церкви. Угрюм колдун. Дума, черная как ночь, у него в голове”… З печаллю змальовує Гоголь у повісті нашестя польських загарбників на кордони України. “На пограничной дороге в корчме собрались ляхи и пируют уже два дни… Паны веселятся и хвастают, говорят про небывалые дела свои. Насмехаются над православием, зовут народ украинский своими холопьями… Не бывало такого соблазна на русской земле и от татар. Видно, уже ей Бог определил за грехи терпеть такое посрамление!” Чи не подібними ж загрозами дихає сьогодення? Вже не вогнем і мечем, а лукавством наступає світова тьма на кордони України, хитрими облудними словесами хоче витравити з народної душі всякий паросток православної самосвідомості, всяку пам’ять про те, хто ми, чиїх батьків діти. У цьому ж творі Гоголь подає оригінальне філософське тлумачення явища помсти. Письменник провадить думку, глибоко християнську за своєю сутністю: злом не можна перервати ланцюг зла. У заключному розділі повісті, що повертає нас до витоків сюжету і пояснює всі химерні, містичні перепитії, козак Іван з веління Бога сам обирає вічну кару для свого кривдника, для зрадника і вбивці, “іуди Петра”. (Зрозуміло, що Бог виступає як літературний персонаж). Чому Господь віддає відплату в руки Івана? Бо хоче перевірити остаточно, куди схилиться його воля. Іван не знаходить сили для прощення, він не бажає віддати відомщення Богові. Він призначає страшну кару, довічну муку для Петра, але й сам, за Господнім присудом, ніколи не ввійде в Царство Небесне, доки триває ця кара, себто – відлучається навічно. Піддавшись спокусі помститится, людина відсікає себе від Божої благодаті… Це дуже й дуже багатоплановий твір письменника-християнина.
Зайве деталізувати, яку велику ідейно-художню силу несе в собі повість “Тарас Бульба”. Знову ж, у ній Гоголь переплітає багато мотивів та ідей. Тут і покарання зради, і незламнісь героїв-козаків, і складний спектр суперечливих почуттів ватажка, громадянина і батька — лицаря Тараса, який засвідчує стояння в православній вірі і патріотизм ціною власного життя. Возведений ворогами на ешафот-кострище, в останніх словах козак виявляє свою духовну незламність і глибоку віру: “Думаете, есть что-нибудь на свете, чего бы побоялся козак? Постойте же, придет время, будет время, узнаете вы, что такое православная русская вера! Уже и теперь чуют дальние и близкие народы: подымается из Русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!..”
Багатьох сучасних “ревнителів” невірно тлумаченої національної чистоти непокоять ці слова про руську землю, руського царя. Слово “Русь”, як зазначав преп.Лаврентій Чернігівський, протягом віків ненависне нашим ворогам: відкинь його, знищи — і не буде спільної історичної пам’яті у нащадків православної Києворуської держави, не стане відчуття непереможної слов’янської, православної єдності. Гоголь і по смерті зазнає звинувачень: мовляв, пішов за велінням тогочасної політичної кон’юнктури, із кар’єрних міркувань хвалив царизм, “зрадив Україну”…
У питанні національної приналежності Гоголя висуваються щораз дикіші теорії. Свідомо чи несвідомо при цьому не чують голосу самого Миколи Васильовича. В листі до А.Смирнової від 24 грудня 1844 року Гоголь писав: “Скажу Вас одно слово насчет того, какая у меня душа, хохлацкая или русская. Я сам не знаю, какая у меня душа. Знаю только, что никак бы не дал преимущества ни малороссиянину перед русским, ни русскому перед малороссиянином. Обе природы слишком щедро одарены Богом, и, как нарочно, каждая из них порознь заключает в себе то, чего нет в другой: явный знак, что они должны пополнить одна другую.” У дружньому листуванні Гоголю не було потреби ставати на якісь ідеологічні котурни. Він говорив це щиро. У цьому ж руслі висловлюється він і в приватній розмові із земляком Осипом Бодянським: “Русский и малоросс – это души близнецов, пополняющие одна другую, родные и одинаково сильные. Отдавать предпочтение одной в ущерб другой невозможно…” І тут же він закликає не “дожевывать европейские, давно выкинутые жваки”. Якби сучасний “актуальний момент” історії не був глухим до одкровень генія, набагато природнішим і щасливішим став би шлях нашої цивілізації… Ми б не зраджували самі себе, не зраджували православне братерство і свою власну тисячолітню історію…
Творчість Гоголя була потужним духовно-культурним вибухом. В 1846 році видавець Плєтньов писав в одному з листів: “Начнем-ка мы с тобой литературу новую — живую, насущно необходимую, истинную. По образу и подобию той, что я усматриваю в письмах Гоголя…” Малася на увазі публікація книги “Выбранные места из переписки с друзьями”, в якій Гоголь, власне, і виступив як захисник Божого закону і Христової любові від наклепів “прогресивного” суспільства, осліпленого тінню безбожного європейського лібералізму. Плєтньов називав книгу “великою справою”, але ідея спасіння народів через спасіння душ не була на часі. Історія загострила актуальність цих поглядів об страшне каміння подальшої історії, на якому розбилося багато як продумано-підступних, так і безвідповідально- утопічних проектів…
Мало хто із письменників вмів так любити людину у всіх її виявах, як Микола Гоголь. Він милується не тільки лицарями, в нього знаходиться вагома крапля зворушливого співчуття й до так званої “маленької людини” – саме з нього починалася ця глобальна тема російської літератури. У знаменитій “Шинелі,” в “Записках божевільного”, у “Старосвітських поміщиках” Гоголь застосовує головну зброю свого мистецького впливу – прийом “сміху крізь сльози”, або, точніше, “сліз після сміху”. Спочатку він дивиться на своїх героїв – чи то непомітного Акакія Акакієвича, чи бідного божевільного, чи Афанасія Івановича та Пульхерії Іванівни очима світу, очима “звичайних людей”. Ці персонажі кумедні, ніби нікчемні, нецікаві для значних персон, якими вважає себе решта. Але потім він розглядає їх духовними очима християнина, як образ Божий, непроминущу цінність, за яку віддав безцінне, Боголюдське життя Спаситель. Хоча й не пише про це прямо… І читач, який не втратив можливості співпереживання, переживає “атаку” гарячих сліз від зворушення і співчуття: йому розкриваються краса і неповторність душі людської. Сміх змінюється плачем-очищенням, настає момент катарсису, як у давньогрецьких трагедіях.
Гоголь допомагав і допомагає нам збагнути єдність людства во Христі. Як наслідувач апостолів, він покинув свої “риболовні сіті” і безповоротно послідував на заклик Господа Іісуса. Він знав, що поплатиться за це “благополучною” репутацією і ще багато чим. “Ім’я моє після смерті буде щасливішим за мене”, — пророцьки запевняв письменник. Хоча і по смерті, підкреслимо, не давали спокою його пам’яті численні недоброзичливці, фальсифікатори, наклепники, просто вигадники чуток-страшилок – то запевняли, ніби він щось наркотичне “нюхав”, то його “поховали живим”, то мав психічні відхилення… Все це брехня від початку й до кінця.
Гоголь у своїй мірі прилучився до Страстей Христових. Цьому сприяла не тільки поїздка на Святу землю, але й внутрішні переживання, які відчуває всякий послідовник Спасителя. Приносячи свою добровільну жертву, страждаючи, Гоголь ніби промовляв душею й серцем при Хресті Іісусовому такими близькими і зрозумілими йому тепер словами з акафісту Божественним Страстям Христовим:
Иисусе, Свете мира, от мира лукаваго возненавиденный;
Иисусе, живый во свете неприступном, от области темныя ятый…
Иисусе, Сыне Божий, помяни нас, егда приидеши во Царствии Твоем.
…А саме ці страсні піснеспіви і звучали недільними вечорами по храмах, коли в чужому домі (бо свого все життя не мав…) Гоголь відходив у вічність. Вранці 21 лютого (4 березня за новим стилем) 1852 року душа раба Божого Миколая розлучилася з тілом. Лікар Тарасенков, що в останні дні Гоголя найактивніше намагався врятувати йому життя, але так і не зміг дати остаточних відповідей на питання про причини смерті, згадував : “Долго глядел я на умершего: мне казалось, что лицо его выражало не страдание, а спокойствие, ясную мысль, унесенную в гроб”. Тут шановний лікар дещо помилився: “гроб” не міг скувати думку генія… Тлін не втримав Слово.
Гоголя відспівували в недільний день в університетській церкві, наплив людей був надзвичайний. Без розрізнення чину і станової приналежності московські власті дозволили пускати всіх для прощання з улюбленим письменником.
Відійшла, за словами І.Тургенєва, людина, яка “своїм іменем означила епоху в історії нашої літератури”. Тисячі людей зі сльозами на очах прощалися з літератором, мислителем, з великим вчителем народу, який більше, ніж словами, навчав прикладом власного життя: він “сотворив”, а потім “научив”. Саме в такій євангельській послідовності. Тепер кількість учнів-читачів цієї великої людини вимірюється десятками мільйонів. Гоголь замовк більше ніж півтора століття тому, але продовжує промовляти до нас із вічності, будити нас своїм полум’яним християнським словом до самого закінчення віку, до настання “нових небес і нової землі”(Откр., 21, 1).
Так почалося, тривало і триватиме безсмертя Миколи Гоголя.
Вічна пам’ять йому в “селениих праведных”. А всьому люду православному, для якого він жив, – многая літа!
Христос воскресе! – Воістину воскресе!

Архиепископ Полтавский и Кременчугский
Филипп (Осадченко),
Председатель Синодального отдела
религиозного образования, катехизации и
миссионерства Украинской Православной Церкви

Несмотря на периоды внешнего спокойствия и благоденствия, Святая Церковь, как Царство «не от мира сего» (Ин. 18, 36) никогда не пребывала в полном благополучии. Об этом и говорил Господь наш Иисус Христос, предупреждая нас: «В мире будете иметь скорбь» (Ин. 16, 33). Также Священное Писание свидетельствует: «все, желающие жить благочестиво во Христе Иисусе будут гонимы» (II Тим. 3, 12). Почему? Потому, что по свидетельству того же Писания, «весь мир лежит во зле» (I. Ин. 5, 19). Свидетельствует Господь: «Если Меня гнали, будут гнать и вас» (Ин. 15, 20).

Я напоминаю эти, кажется, прописные истины потому, что сегодня все чаще звучат ностальгические воспоминания о своеобразном «затишье» советских времен, когда Церкви было-де хотя и тесновато, но — достаточно спокойно. Эта ностальгия опасна, потому что привносит в умы и сердца совершенно ложную идею о якобы недавно бывшем чуть ли не «золотом веке» Церкви, тогда в ней хотя и были преимущественно малограмотные и пожилые люди из традиционно христианских семей, но зато исправно совершались требы, а священников не убивали и не гнали на каторгу! Действительно, для тех, кто мечтает о спокойном требоисполнительстве, советские годы после Сталина были почти что идеальны… Но мы, помня властное повеление Господне идти и научить все народы, крестя их во имя Отца, и Сына и Святого Духа, уча их соблюдать все, повеленное Спасителем (Мф. 28. 19-20), должны признать: именно этого Церковь и была лишена. Да, мучители хорошо уразумели, что кровь мучеников — это семя Церкви, и просто убиениями ничего нельзя добиться, кроме как усиления веры и очищения Церкви. Потому был избран путь «усыпления». «Идеалом послесталинского гонения стали не пожарища на месте разрушенного храма и реки крови мучеников-христиан, но внешне «мирное» и «тихое» существование Церкви, лишенной проповеди и даже намека на какую-то миссию, превращение Богочеловеческого организма в странный и причудливый атавизм, видимый и смешной пережиток прошлого, «безгласный и безобразный».
Потому я и избрал темой своего доклада историю гонений послесталинского периода — «оттепели» пятидесятых годов прошлого столетия и «застоя» 60-х, 70-х. Тогда, повторюсь, почти не было подобных сталинским массовых репрессий священнослужителей, не было расстрелов сотен и тысяч… Но не было в богоборческом государстве места для Церкви, просто борьба с ней приобрела иную форму, претерпела метаморфозу, и стала вполне отвечать задачам построения сначала «коммунизма», после — «развитого социализма».
На смену морали классовой борьбы и диктатуры пролетариата пришла новая идеология «Морального кодекса строителя коммунизма». Последний декларировался как «свод научно обоснованных принципов коммунистической морали, возникших в социалистическом обществе и нашедших своё теоретическое обобщение в Программе КПСС, принятой 22-м съездом КПСС… В истории существовали различные моральные кодексы, как писанные (заповеди религии…), так и неписанные, фактически существующие в каждой исторически известной форме морали. В противовес абстрактному содержанию моральных кодексов прошлого, претендовавших на выражение вечных и неизменных «добродетелей», Моральный кодекс строителя коммунизма объективно обусловлен существующими общественными отношениями, носит конкретно-исторический характер, отражает степень и форму распространении новых нравственных норм, высокую моральную культуру социалистического общества и определяющие тенденции нравственного развития личности в условиях перехода к коммунизму. Ведущим принципом Морального кодекса является преданность делу коммунизма, любовь к социалистической Родине. В нём определено новое, социалистическое отношение человека к труду, к общественной собственности, к общественным интересам, общению между людьми в условиях господства социалистических производственных отношений (коллективизм, гуманность, честность и правдивость, простота и скромность), отношение человека к семье, к детям. Нетерпимость к порокам старого мира и непримиримость к врагам коммунизма, дела мира и свободы народов Моральный кодекс советского человека причисляет к важнейшим принципам коммунистической морали, выражающим её революционную направленность и боевой дух. Интернациональная природа Морального кодекса раскрывается в утверждении им дружбы и братства народов СССР, братской солидарности с трудящимися всех стран, со всеми народами. Жестоким и циничным заповедям эксплуататорских классов Моральный кодекс строителя коммунизма противопоставляет нравственные принципы коллективизма и гуманизма, выраженные в словах: «…каждый за всех, все за одного», «…человек человеку –друг, товарищ и брат» (Программа КПСС, 1973, с. 120)».
Вот последний абзац, собственно, и является для нас первейшим по значению. Заповеди прошлого объявлены «жестокими и циничным», и им противопоставлены «новые». Конечно, если присмотреться повнимательнее, обнаружится, что они, в принципе, хулимым «старым» заповедям не сильно внешне и противоречат. А «вторая заповедь» Морального кодекса: «Добросовестный труд на благо общества: кто не работает, тот не ест» является просто перифразом Апостола Павла: «если кто не хочет трудиться, тот и не ешь» ( II Фесе. 3. 10). Но главное, безусловно, состоит именно в том, что на земле планируется построить рай, и притом без Бога. А в таком «раю» нет места не только для Бога, но и для Церкви — Тела Христова.
Но времена открытых гонений прошли, и на смену им наступил период «тихого гонения». Как он протекал, я постараюсь продемонстрировать на примере новейшей истории Полтавской епархии.
Первым и важнейшим направлением антицерковной работы, важнейшей формой «тихих гонений» была идеологическая борьба.
Советскому гражданину, в частности, предлагалось прослушивать огромное количество лекций антирелигиозного содержания. Епископ Каллист (Уэр) сообщает: «в 1956 году… в Советском Союзе было прочитано 12 0679 антирелигиозных лекций. В 1958 году число атеистических лекций возросло до 300 000. Каждый день население Советского союза вынуждено было выслушивать около 1000 атеистических лекций, направленных против христианской веры».
Другой разновидностью идейной борьбы с Церковью стала кампания по исторжению из обихода всего, что невольно напоминало о Боге, Церкви и святых. Например, переименования улиц. Так, в Полтавской области в течение периодов гонений и сталинских, и послесталинских были переименованы улицы, связанные с находившимися на них храмами — или разрушенными, или чудом сохранившимися. Так, в Полтаве Архиерейская улица (где находился архиерейский дом, превращенный в военный госпиталь) стала улицей Карла Маркса; Воскресенский переулок переименован в «Братьев Литвиновых»; Всесвятская улица стала улицей Чапаева; Кирилло-Мефодиевская – Амундсена; Монастырская стала Советской, Петропавловская – Сакко; Подмонастырская улица дала жизнь двум новым, Луговой и Наримановской; улица Покровская стала улицей Войкова; Рождественская – улицей Мира, Сретенская — Комсомольской; Успенская – Октябрьской; Крестовоздвиженская – Кирова. Даже крохотная улица Макариевская, где находился небольшой Свято-Макариевский храм, ставший с 1962 года кафедральным, – и та была переименована; ей присвоили имя Ляли Убийвовк, полтавской партизанки.
Кстати будет заметить, что с именем подпольщицы интересным образом связаны трагические моменты церковной истории. Именем Елены Константиновны Убийвовк (известной как Ляля) названа Макариевская улица, а памятник партизанке стоит на месте разрушенной часовни в честь царствования Императора Александра II. Эти «случайности» вовсе не случайны! Ведь для советского патриота имена борцов с фашизмом священны – и потому именно эти священные имена использовались для вытеснения из памяти народной других – священных же имен, связанных с Богом и Его Святой Церковью.
Итак, продолжим краткий перечень переименованных улиц: В Кременчуге Малая Успенская стала Штабной; Петропавловская – Октябрьской; Преображенская – Квартальной; Троицкая – Красивой. Большая Монастырская улица Лубен стала носить имя Карла Маркса. Вознесенская Миргорода превратилась в Красноармейскую, а Троицкая – в Пролетарскую. Покровская улица в Кобеляках стала улицей Первого мая, а Троицкая – улицей Короленко. В Хороле Петропавловская улица стала улицей Шевченко, Преображенская в Гадяче – улицей Пятидесятилетия Октября; Успенская в Пирятине стала улицей Петровского. Такой перечень можно продолжать и продолжать…
Именно в послесталинский период закончилась эта эпопея переименований, начатая вскоре после революции, и можно с уверенностью сказать, что отныне в полтавской топонимике ничто уж не напоминало ни о Боге, ни о Церкви, ни о храмах…
В идеологической борьбе важнейшую роль играла кампания травли и шельмования духовенства. И если в года сталинских репрессий священнослужители «проходили» по статьям «Ка-эР» (контрреволюционная деятельность), то теперь идеологи нового строя стали стараться осуждать священников как воров, взяточников, спекулянтов, нарушителей спокойствия и благосостояния простых советских граждан.
Показателен в этом смысле пример одного из почтеннейших клириков Полтавской епархии, ныне покойного протоиерея Антония Нестерука, пятьдесят лет прослужившего у Святого престола. 27 июля 1963 года в областной партийной газете появилась статейка «Грех отца Антона». В фельетоне в самых отвратительных красках описывается мнимое преступление священника – якобы покос без разрешения на угодьях артели имени Ленина поселка Диканька. Священник вместе со старостой и пономарем, Федором Шкуратом и Федором Дзюбой, предстал перед судом. Газета с откровенным ехидством писала: «Ох, недаром боялись Федоры кары людской. Если богу за них Антон Нестерук словцо и замолвит, то от справедливого суда трудящихся ему и самому не удалось спрятаться. Вывели «раба божьего», дармоеда Антона Нестерука, на суд народный: посмотрите, люди, на преступника в рясе». За несодеянное преступление советский суд — «самый гуманный в мире», приговорил отца Антония к году исправительно-трудовых работ, и штрафу в 100 рублей; каждого из соучастников – по полсотни рублей штрафа. Газета язвила: «А батюшке придется теперь потрудиться. И греха никакого в этом труде не будет. А вот красть народное добро – это грех, грех пред людьми. Его библейскими «еже еси» и небылицами не искупишь, а только трудом».
В письме на имя Святейшего Патриарха Алексия верующие Диканьского храма сообщали: «Это все ложь, что в газете написали… До этого никто с начальников не предупреждали, чтобы вокруг церкви не косили сено. В этом году староста и паламаръ выкосили вокруг церкви сено, чтобы продать и сдать деньги на налог церкви. Священник Нестерук сена не косил… Сено колхоз забрал, вокруг церкви оборали, а священника осудил суд» (сохранено правописание оригинала – А.Ф.).
Однако отец Антоний отбыл срок принудительных работ, и снова начав служить, отошел ко Господу в начале третьего тысячелетия, на девяносто третьем году жизни, сохранив и здравый ум, и память, и беззлобивое тонкое чувство юмора. Старец, например, с улыбкой вспоминал, что, когда пришли «органы правопорядка» описывать его небогатое имущество, большое недоумение вызвал подрясник. Как «это» называется, никто не знал, а «попа» спрашивать было как-то неудобно. Вот и записали в протоколе описи: «Халат мужской черный нестандартного покроя»…
Впрочем, не все священники выдерживали моральное давление. Кто постарше, помнит, конечно, знаменитое стихотворение начала 1958 года «Новый Иуда», посвященное предательству Евграфа Дулумана. В нем метко описывались и деяния отступника – Нового Иуды, и его моральное состояние.
Так, и в Полтавской епархии оставил сан протодиакон кафедрального собора Николай Никанорович Уваров (24/III-1959), как написано в извещении епархиальной канцелярии, «согласно прошению». Кстати, отступник еще жив и работает дворником…
Были и другие, оставившие служение в пятидесятых, но уже на закате жизни возвратившиеся к служению. Не станем их судить, ведь они уже предстоят суду Божию, да и сами они во время самохотного отлучения, думаю, пострадали весьма. Просто отметим, что ужасное моральное давление на духовенство порой давало свои плоды.
Был наложен запрет на совершение крестных ходов и другие публичные церковные действия, даже на изнесение из храма пребывающих там святынь. Примером подобного ограничения свободы вероисповедания могут служить письма полтавских верующих на имя Святейшего Патриарха Алексия и руководства Совета по делам религий: «Не можем не сообщить Вам о возмутительном факте грубого вмешательства гражданской власти во внутренние церковные дела. У нас есть чудотворная икона Божией Матери Горбаневская. Начиная с 1854 года, этот образ ежегодно летом посещает все церкви города, оставаясь в каждой по неделе. Раньше – крестным ходом, теперь такси перевозится из храма в храм. Вопрос этот был согласован с уполномоченным Безусом. Сейчас последний в отпуску. Заместитель его… потребовал прекращения посещения образом церквей… Просим принять меры, чтобы образ по-прежнему посещал наши храмы» (письмо верующих Полтавы Святейшему Патриарху Алексию, 14/VIII-1959. Архив Полтавской епархии). Отметим, что образ был забран из Спасского храма, где пребывала святыня, настоятелем кафедрального собора, почти тайно, и вывезен в срочном порядке в Преображенский кафедральный собор. О том же пишут: «Впоследствии, из беседы прот. Павла Бойко с гр. Копейкиным, вр. И. о. Уполномоченного по делам Православной Церкви, выяснилось, что он… узнав, что образ перевозится из храма в храм, запросил по телефону Киев и оттуда приказали это запретить, а образ немедленно водворить на место постоянного пребывания, в Собор… То, что это произошло в отсутствие как правящего Епископа, так и Уполномоченного по делам Православной Церкви, верующие вправе рассматривать как пренебрежение к их вековой традиции и верованиям, выраженное в такой открытой форме» (письмо верующих г. Полтавы председателю совета по делам РПЦ при Совете Министров. Архив Полтавской епархии).
Практически же негласно запрещали даже отпевать покойников. Вот типичный пример жалобы тех лет: «В нашей стране разрешена свобода православного верования. В это понятие входит не только переживания и нравственные настроения…, но и известные обрядовые действия… Для нас, православных верующих, наивысшим долгом перед ушедшим в вечность человеком является выполнение православно-христианских похорон со священником… Но в последнее время мы лишены возможности хоронить умерших, так как от старосты слышим, что ему не разрешают выезжать в села… Мы считаем такое явление очень несправедливым» (сохранено правописание оригинала – А.Ф.). Однако, несмотря на многочисленные протесты, указанное «несправедливое явление» продолжалось.
Для придания законности совершению отпеваний в приходах, где священников уже давно не было, епархиальная канцелярия издавала специальные бумаги такого стандартного содержания, как, например эта: «Причту Свято-Макариевского кафедрального собора 17/Х-66.
По благословению Его Преосвященства благословляется совершить отпевание покойника в с. Решетняки Н. Санжаровского р-на. Секретарь Епископа протоиерей В. Навротский».
Повторюсь, законодательством было разрешено отпевание, но практически во многих случаях верующие лишались и отпевания, и напутствия Святыми Дарами, и соборования в больнице, и т.п.
Вторым важнейшим направлением борьбы с Церковью в послесталинский период было кадровое уничтожение Церкви. Так, продолжались и разнообразились формы и причины запретов рукоположение в священный сан. Одновременно создавались всяческие препятствия для замещения вакантных приходов бесприходными или заштатными священниками. В результате приходы медленно и уверенно лишались духовенства, и их можно было просто снимать с регистрации, ввиду фактической самоликвидации.
Результаты сего не замедлили сказаться: если в 1947 году, в конце сталинского периода, в Полтавской епархии служило 358 клириков, то в 1958 году их осталось всего 226. Из них — обратите внимание! — 94 человека были рукоположены в военное время, 21 в 1945-1950 г.г. и 29 в 1951–1956 г.г. Из данных статистики следует, во-первых, что за три военных года было рукоположено в два раза больше священников, чем за десять послевоенных лет; во-вторых, что в 1956-1958 годах хиротонии практически вообще не совершались!
А показатели по выбывшим из епархии в начале 1960-х годов вообще ужасающи: только за первое полугодие 1961 года из епархии выбыло 22 священника. Из них 1 перешел в другую епархию, четверо умерло, двое запрещены в священнослужении, трое же уволены за штат в связи со снятием регистрации, а остальные просто отправлены за штат. Средний возраст выбывших составляет 73 года, от умершего 97-летнего старца протоиерея Сергия Головченко (который был отправлен за штат в возрасте 95 лет!), до снятого с регистрации 43-летнего священника Андрея Костенко. Это только за полугодие!
В результате к 1982 году в Полтавской епархии было 60 штатных священников в пресвитерском сане, 7 диаконов. Из них до 40 лет – 20 человек; от 40 до 60 лет – 16 человек, старше 60 лет — 15 человек.
Заметно снизился и образовательный уровень духовенства. Если в 1947 году из упомянутых 358 клириков 240 имело духовное образование (в т.ч. 4 высшее), то в 1958 год из 228 духовное образование имели 67; к 1982 году ситуация стала вообще ужасающей: из всего духовенства (а это 60 человек) только 2 имело высшее духовное образование и 18 среднее духовное, всего среди духовенства не было ни одного с высшим светским образованием, со средним светским — 35, с неполной средней школой 20 и начальным образованием — 5 клириков. Комментарии, как говорится, излишни.
Важным также является момент ограничения участия в богослужениях молодежи. Известно, что «в апреле 1963 года всем архиереям был разослан правительственный указ. В нём духовенству и старостам предписывается не допускать детей школьного возраста к Причастию. Предписывается при необходимости силой удалять детей из церкви».
Церковь, лишенная духовенства, в особенности молодого и образованного, лишалась и способов исполнять свое служение в мире, просвещая и преображая его. Ни о каком миссионерстве не могло быть и речи. Проповеди с церковного амвона, даже правильное и благоговейное совершение богослужений становилось мишенью пристального внимания уполномоченных. Так, Н. Базавлук (уполномоченный в эти годы) писал о старательных священниках из традиционно православных регионов: «Хитрые и проворные, умело приспосабливаются и используют обстоятельства у своих церковных и … личных интересах. Они… парадно и торжественно проводят церковную службу, особенно в большие праздники. Все проповеди в церквях они читают лично, и благодаря этому им лучше удается поддерживать религиозные настроения, повышать прибыльность церкви».
Обратим внимание на последнее замечание. Оно обозначает еще одно важное направление борьбы с церковью – материальные притеснения. Священнослужители облагались огромными налогами. Так, в 1959 году сумма налогов, уплаченных причтом кафедрального собора, составила 46206 рублей, а в 1960 уже составила 106891 рубль. Это при том, заметьте, что доход причта в 1959 году составил 84580 рублей. То есть, за 1959 год было выплачено в виде налога 55% дохода причта, а на 1960 год запланировано начислить налогов в размере … 126% от полученных доходов. Разумеется, цифры совершенно нереальные. В письме соборного причта отмечено: «В 1959 году, если бы церковь не дала взаем причту денежных средств, то священнослужители не имели бы возможности расплатиться с Финотделом».
Одновременно действовал негласный запрет на ремонт храмов, особенно серьезный.
А с 1 апреля 1960 года все клирики «добровольно» дали подписку об отказе от добровольных пожертвований прихожан за исполнение треб; в результате священники стали получать «ставку» — твердый месячный оклад. Таким образом, священнослужители были лишены чувствительной части свои доходов. А подоходный налог составил, например: с зарплаты в 2500 рублей 1050 рублей (42%), с зарплаты в 2000 рублей — от 1110 (55,5%) до 1350 (67,5%) рублей, с зарплаты в 1000 рублей — от 626 (62,6%) до 656 (65,6%) рублей, то есть от 42 до 67,5%, в среднем же — 56,5%.
Понятно, что в таких условиях легко было привлечь священника за неучтенное совершение требы как за сокрытие доходов и неуплату налогов.
Наконец, важнейшим пунктом в борьбе с Церковью стали административные мероприятия.
Первое из них — инспирированное «народное движение» за закрытие приходов. В результате «писем трудящихся» приходы снимались с регистрации десятками. В делах епархиальной канцелярии за один день порой числится несколько десятков однотипных распоряжений: «В связи со снятием с регистрации прихода… благочинному принять церковные ценности распределить между нуждающимися соседними приходами. Антиминс сдать в епархию».
В результате всех этих мероприятий:
– за период конца 1940-х-середины 1960-х годов в епархии снято с регистрации 250 общин, причем 124 молитвенных дома и церкви разобраны как аварийные;
– к окончанию послесталинских гонений, в середине 1960-х, в епархии было только 62 религиозные общины;
– к середине 1970-х годов в Полтавской области было 7 безрелигиозных районов: Гребенковский, Кременчугский, Машевский, Полтавский сельский, Решетиловский, Чутовский, Шишакский, – то есть районов, в которых не было ни единой церкви или молитвенного дома;
– к началу 1980-х годов в Полтавской епархии насчитывалось 52 прихода…
Кроме того, было введено требование обязательной регистрации совершения таинств, для возможного оказания давления на лиц, обратившихся к
Церкви.
Впрочем, несмотря на гонения и притеснения, продолжалось обращение верующих к церковным Таинствам и участие их в богослужениях. Так, в 1959 году в Полтавской епархии совершено (только зарегистрированных!) 11695 крещений, 4672 погребения и 204 венчания. Показатель, учитывая всю обстановку, весьма высокий!
Безусловно, некоторые из обратившихся к Церкви были обрядоверами, но зерно Благодати Божией, брошенное в их души, дало плоды. Из числа крещеных на рубеже 1950-х-1960-х годов вышли нынешние священники ста храмов, прихожане, которые, Богу содействующу, пронесли и сохранили в себе залог Богообщения.
Трагические страницы церковной истории не закрыты. Мы, изучая прошлые и, кажется, давно минувшие дела, наблюдаем некоторые параллели с современным состоянием. Вспоминая попытки построить «рай на земле» без Бога, мы должны со всей силой нашего пастырского слова предостеречь от повторения этой трагической ошибки, стоившей тысяч и сотен тысяч жизней, повлекшей разрушение рукотворных храмов и нерукотворенных храмов человеческих душ.
В то же время, начавшееся в послесталинское время новое гонение имело целью лишить Церковь уже не жизней верующих чад, ведь у Бога все живы (Лк. 20,38), и палачи сталинских времен в этом убедились вполне и совершенно! — но лишить миссионерского духа. Церковь старались загнать в ограду храма, не допустить ко Христу молодых, а само православие свести к странным и старорежимным обрядам, лишенным понимания, смысла и духа. Так, по планам новых неронов и советских диоклетианов, надлежало убить Церковь, лишив ее притока новых сил, обессмыслив ее существование.
И, если бы Церковь была просто общественной организацией, так бы случилось непременно. Но гонители посрамили сами себя, ведь забыли, что Церковь — Тело Христово (I Кор. 12, 27), Глава Которого — Христос (Кол. 1,18) – победил смерть своею смертию. И Церковь потому, пройдя через кажущееся мучительное умирание послесталинских времен, воскресла с новыми силами, для новой жизни (сравн. Рим. 6,5).
Не следует идеализировать недавнее прошлое. Как видно из кратких фактов, приведенных в докладе, послесталинский период являлся самым настоящим временем гонений, только более изощренных и глубоких по сравнению со сталинскими репрессиями.
Но не следует, однако, и унывать, видя, как и сегодня враги Церкви пытаются реанимировать методы борьбы конца 1950-х — начала 1960-х годов. Господь, предупреждавший нас о скорбях от мира, утверждает: «В мире будете иметь скорбь; но мужайтесь: Я победил мир» (Ин. 16,33).
Сии неложные слова Господни да послужат утешением и опорой всем нам, призванным быть членами Тела Христова в нынешнее непростое время!

А. Амонс, керівник юридичної служби ДП «ЦЕНТР»

З самого початку свого існування каральна система СРСР та УРСР для підтримки влади більшовиків, крім судових органів, активно використовувала діяльність позасудових органів — різноманітних «трійок» та Вищої Двійки, які найбільш швидко і продуктивно виконували волю Великого вождя. У зв’язку з святкуванням у СРСР 10-річчя Перемоги «Великого Жовтня» на підставі масової амністії 1927 року всі раніше ворожі до радянської влади громадяни підлягли амністії. Люди, які були з тих чи інших причин зараховані до ворогів радянської влади, у зв’язку з амністією вважались невинними ы не могли бути притягнутими до кримінальної відповідальності за минулі дії. Цей “гуманний крок» був прийнятий фактично для підтримки відповідних демократичних правовідносин з іноземними державами. Однак, як з’ясувалося, він фактично нічого не міняв у каральній політиці радянських правоохоронних органів.
Найбільш яскраво це проявилось під час підготовки до святкування 20-річчя Великого Жовтня, коли органи НКВД СРСР разом з іншими правоохоронними структурами за вказівкою більшовицького керівництва були орієнтовані на безпощадну боротьбу з громадянами, які думали інакше, і представниками колишніх панівних класів.
Тим більше, що перед початком Великого терору 1937-1938 років М. І. Калінін у своїй промові офіційно заявив, що амністія 1927 року продовжує діяти, і радянські громадяни не будуть відповідати за колишні проступки.
Насправді все проходило інакше. На підставі прийнятого на засіданні Політбюро ЦК ВКН(б) 02.07.1937р. рішення «Об антисоветских злементах» ЦК ВКП(б) запропонував начальникам обласних, крайових, республіканських НКВД взяти на облік всіх куркулів і карних злочинців, які повернулися з тюрем, з тим, щоб найбільш ворожі Із них були негайно арештовані і розстріляні в порядку адміністративного проведення їх справ через » трійки». Менш активні, за їх думкою, особи повинні бути переписані І вислані у віддалені райони СРСР за вказівкою НКВД (3).
Центральний Комітет вимагав подати в 5-денний термін склад «трійок», а також кількість осіб, які повинні бути вислані.
У зв’язку з прийнятим ЦК ВКП(б) рішенням Народним комісаром внутрішніх справ Союзу РСР М.І. Єжовим ЗО червня 1937 року був виданий трагічно відомий «Приказ № 00447 «Об операции по репрессированию бывших кулаков, уголовников й других антисоветских элементов». який передбачав створення республіканських, крайових, обласних «трійок» для розгляду кримінальних справ на вказану категорію осіб.
За результатами проведених масових операцій по відношенню до колишніх куркулів, членів антирадянських партій, білогвардійців, жандармів. службовців царської адміністрації, бандитів, учасників антирадянських організацій, церковників і сектантів, оформлені на них справи передбачалося розглядати негайно із притягненням цих осіб до кримінальної відповідальності за 1-ю або 2-ю категоріями.
За 1-ю категорією до розстрілу притягувались найбільш ворожі особи із вище названих категорій .
За 2-ю категорією притягувались решта арештованих з направленням їх у тюрми та табори терміном від 8 до 10 років.
Даним наказом в кожній із 7 областей УРСР І Молдавської АРСР був затверджений персональний склад «трійок». Так, у Київській області в склад «Трійки» входили голова — начальник обласного управління НКВД УРСР майор Держбезпеки Шаров, члени: 1-й секретар обкому КП(б)У Кудрявцев І обласний прокурор Гінзбург.
За час функціонування «Трійки» її склад не один раз змінювався.
Вже на першому своєму засідання — 3 серпня 1937року крім Шарова І Кудрявцева до її складу уввійшов новий обласний прокурор Єрьоменко. З І жовтня 1937 року замість Кудрявцева в засіданнях став брати участь секретар обкому Чебан.
В кінці грудня (з 28 по 31) діяльністю «Трійки» керував замісник начальника Київського УНКВД майор Держбезпеки Бабич. 23 березня і938 року на цій посаді його замінив новий начальник УНКВД комбриг Федоров. який проводив засідання «Трійки» з її членами: секретарем обкому Костенком і тимчасово виконуючим обов’язки прокурора області Чебаном.
26 березня замість Чебана до складу «Трійки» був введений військовий прокурор пограничних військ і військ НКВД УРСР Гомеров. а з 2 квітня 1938 року «Трійку» очолив заступник начальника УНКВД ст. лейтенант Держбезпеки Шапіро, протягом головування якого була розстріляна найбільша кількість арештованих.
Після літньої перерви з 29 серпня «Трійка» знову приступила до своєї роботи вже під головуванням нового начальника Київського УНКВД капітана Держбезпеки Долгушева, який активно пропрацював до її останнього засідання — 5 листопада 1938 року.
При ньому до складу «Трійки» входили секретар обкому Черепін і ТВО обласного прокурора Чебан, якого з 19 вересня замінив обласний прокурор Колесников.
Через 3 дні -22 вересня — на засіданнях «Трійки» секретаря обкому Черепіна замінив секретар Київського міському Сердюк, який пропрацював тут до кінця функціонування цього органу.
Всього за період діяльності Київської «Трійки» або як її офіційно називали в документах Особливої Трійки при Київському обласному Управлінні НКВД УРСР або «Трійки» КОУ УНКВД УРСР в окремих випадках Судової Трійки за 16 місяців її функціонування з 3 серпня 1937 року по 5 листопада 1938 року (з невеличкими перервами) притягнуто до розстрілу за 1-ю категорією 12461 особа і за 2-ю — до ув’язнення в табори 6542 особи.
Всього репресовано «Трійкою» по Київській області 19003 чоловік.
Слід відмітити, що списки на розстріляних за рішеннями Московської «Двійки» розглядалися з 15 лютого по 24 квітня 1938 року на засіданні Київської «Трійки» по конфіскації майна розстріляних осіб.
Всього на підставі рішень «Тройки» було конфісковано майно 7266 осіб, розстріляних в київських тюрмах.
Таким чином, на підставі рішень Київської Трійки УНКВД І Московської Двійки з 5 серпня 1937 по 31 грудня 1938 року в тюрмах Києва І області розстріляно 19727 чоловік. Враховуючи притягнутих до кримінальної відповідальності по 2-й категорії, загальна цифра репресованих вище названими органами складає 26269 осіб.
Всього протягом 1937-1938 років на засіданнях Київської Трійки УНКВД було складено 401 протокол на репресованих людей.
Проводячи аналіз протоколів засідань Київської Трійки УНКВД, слід відмітити, що за 5 місяців її діяльності у другому півріччі 1937 року за 53 протоколами засідань притягнуто до кримінальної відповідальності І розстріляно 4849 осіб.
У 1938 році за 7 місяців на підставі 53 протоколів розстріляно 7612 осіб, тобто в 1,5 раз більше ніж в минулому році.
З аналізу розглянутих протоколів засідань Київської Трійки витікає, що до 20 вересня 1937 року при розгляді на її засіданнях справ за 1-ю категорією рішення про конфіскацію майна не приймались.
У зв’язку з цим 20 і 21 вересня 1937 року «Трійкою» були додатково переглянуті рішення по раніше розглянутих справах по 1-й категорії І винесені рішення про конфіскацію майна розстріляних осіб. Це видно з 23 протоколів засідань Трійки КОУ від №55 до № 77 на 1877 осіб.
Повторно такі ж рішення були прийняті «Трійкою» з лютого по квітень 1938 року на підставі рішень Московської Двійки і оформлені в 62 протоколах її засідань по конфіскації майна розстріляних громадян Києва та Київської області (протоколи засідань №№ 140-200, 205*. 226 за виключенням № 196.
Після прийняття відповідних рішень списки розстріляних осіб на підставі рішень Московської Двійки разом з постановами Трійки КОУ НКВД УРСР про конфіскацію їх майна негайно поверталися в обліковий відділ НКВД СРСР у м. Москва, де повинні вони зберігатися до цього часу у відповідних органах Російської Федерації.
Всього протягом 1937-1938 років винесено 85 протоколів про конфіскацію майна раніше розстріляних осіб. В окремих випадках рішення про проведення репресій громадян Києва та Київської області виносились Московською Двійкою на підставі альбомних списків, тобто справи арештованих за контрреволюційні злочини розглядалися в незвичайному порядку, на підставі матеріалів, які поступили з місць.
Протоколи засідання «Двійки», як правило, підписувалися Наркомом Внутрішніх справ СРСР М.І.Єжовим і прокурором СРСР А.Я. Вишинським. Інколи вони підписувались заступниками М. Фріновським та Г. Леплевським.
Всього за період функціонування «Двійки» з 13.09.1937 по 16.02.1938 року (створена 11 серпня 1937 року) було підписано більш як 1100 протоколів на безвинно репресованих людей.
По м. Києву та Київській області за цей період тільки на підставі знайдених матеріалів за рішеннями «Двійки» розстріляно 7266 в’язнів місцевих тюрем.
Не виключено, що за рішеннями цього органу розстріляно ще більше людей, але їх кількість неможливо встановити із-за відсутності копій всіх протоколів засідання Вищої Двійки в архівах СБ України.
Слід замітити, що з 1 січня по 3 березня 1938 року засідання Трійки КОУ НКВД УРСР по розгляду справ на осіб, які підлягали репресіям, не проводилися. Зате, протягом січня-лютого 1938 року справи на київських арештантів проходили тільки через Вищу Двійку і судові органи.
Пізніше, з 3 березня по 10 травня 1938 року «Трійка» під керівництвом заступника начальника обласного Управління НКВД ст. лейтенанта Держбезпеки Шапіро різко активізувала свою діяльність, отримавши найвищі показники по винесенню постанов про розстріл арештованих у місцевих тюрмах. Розстріли продовжувалися безперервно до кінця літа 1938 року.
Після другої перерви, 28 серпня 1938 року Київська Трійка відновила свої засідання, які проводились постійно до кінця її діяльності — 5 листопада 1938 року.
Слід підкреслити, що як протягом першої перерви в роботі «Трійки » в січні-березні 1938 року, так і при другій перерві в травні-серпні 1938 року репресії в м. Києві та Київській області продовжувалися.
У цей час дуже активно продовжували працювати судові органи міські, обласні, спеціальні суди, військові трибунали.
Самою великою активністю серед них виділялась робота виїзних сесій Військової Колегії Верховного Суду СРСР. Цей вищий судовий орган розглядав справи на командний склад Київського військового округу, партійних і державних працівників, керівників різних установ І підприємств, відомих спеціалістів, викладацько-професорського складу учбових закладів, тобто представників радянської інтелігенції.
Не слід випускати з уваги і той факт, що в процесі проведення своїх засідань Київська Трійка УНКВД в значній кількості розглядала справи, шо надійшли з районних відділів НКВД і міжрайонних оперативних груп УНКВД, які діяли на Київщині.
Як правило, більшість арештованих по цих справах утримувалися під вартою в тюрмах міст і районних центрів, в таких як Черкаси, Умань, Біла Церква, Бердичів, Житомир, де, після притягнення обвинувачених до кримінальної відповідальності за 1-ю категорією, вони розстрілювались. Ці факти знайшли своє підтвердження у процесі вивчення актів про виконання рішень Київської Трійки та Московської Двійки. З жовтня 1937 року у зв’язку з створенням Житомирської області там стала функціонувати своя «Трійка’’, її рішення із цього часу виконувались за місцями утримання в’язнів в м.м. Житомир і Бердичів.
Слід замітити, що майже в усіх актах про розстріл не вказувалось місце поховання розстріляних. Тільки комендант черкаської тюрми Поясов всупереч відповідної інструкції НКВД, яка забороняла зазначати місця поховання розстріляних, писав в актах час і місце поховання розстріляних людей — на місцевому єврейському кладовищі, де поховано понад 1144 чоловік.
У Києві і в інших містах місця поховання не вказувалися, що донині створює значні труднощі при встановленні часу і місця поховання розстріляних безвинних людей.
Дослідивши всі протоколи засідань Київської Трійки УНКВД. частково Московської Двійки, ряд архівних, слідчих та інших матеріалів, вдалося встановити 6 основних місць поховання розстріляних в’язнів тюрем в межах Київської області 1937-1938 років.
Це міста: Житомир і Бердичів, де здійснювалися поховання жертв репресій на підставі рішень Київської і Житомирської Трійок та Московської Двійки в другій половині 1937 року.
У містах Київ, Черкаси, Умань, Біла Церква за цими ж рішеннями розстріли проводились з 5 серпня 1937 року по 27 листопада 1938 року.
Вивчивши значну частину архівних документів, вдалося встановити, що в Києві за цей же період розстріляно не менше 12823 чоловік, похованих на території 19-го кварталу Дніпровського лісництва біля с. Биківня.
У м. Умані поховання розстріляних жертв репресій проводилось на території двору колишнього приміщення міського відділу НКВД та на території, яка до нього прилягала, а також на Міщанському кладовищі, де поховані останки 1402 чоловік.
У Білій Церкві місця поховання розстріляних людей знаходяться в центрі міста, де вони давно забудовані житловим фондом.
У Житомирі місце поховання в’язнів місцевої тюрми знаходиться на Староєврейському кладовищі та на території нині діючого тубдиспансеру.
Вивчення актів про розстріл в’язнів Київських тюрем на підставі рішень позасудових органів на жаль не дало можливості встановити загальну кількість розстріляних.
На підставі даних із протоколів засідань Київської Трійки УНКВД. Московської Двійки та актів про приведення цих рішень до виконання можна стверджувати, що в м. Києві розстріляно в період з 5 серпня 1937року по 27 листопада 1938 року не менше 12823 особи, в Черкасах — 1144, в Умані — 1402, в Білій Церкві — 177. В Житомирі та Бердичеві тільки за період 5.08. по 31.12.1938 року розстріляно не менше 901 чол.
У цілому по Київській області розстріляно на підставі відповідних актів не менше 16447 осіб.
Однак, остаточні дані про кількість розстріляних можна опублікувати лише після дослідження всіх актів про розстріли репресованих і протоколів засідань Московської Двійки.
Додані до статті таблиці дають можливість прослідити поетапно з дня на день періодичність розстрілів арештованих не тільки Київських тюрем, а й тюрем вище зазначених міст. Число розстріляних у кожному випадку відрізняється і коливається від 1 чоловіка до 366 тільки за одну ніч. Всі розстріляні , як правило, вивозились і закопувались у ту ж саму ніч.
Як видно з таблиць, не кожен день в тюрмах проводились розстріли на підставі позасудових рішень правоохоронних органів. Протягом деяких місяців це було 6 днів, а протягом інших — 27. Число розстріляних коливалось від 27 до 3179 чоловік за місяць.
У відповідності з виявленими в архіві СБ України актів про приведення до виконання рішень позасудових органів в 1937 році розстріляно не менше 8830 в’язнів, а в 1938 році — 7617.
Всього за період функціонування Київської Трійки УКНВД І Московської Двійки з серпня 1937 року по грудень 1938 року розстріляно згідно актів не менше 16447 чоловік по Київській області і 12823 арештованих тільки в м. Києві. ( Однак, біля 3500 актів про розстріл людей на підставі рішень позасудових органів виявити в архівах не вдалося).
Повертаючись до питання про періодичність проведення розстрілів, необхідно замітити, що в тюрмах Київщини за вказаний період постійно проводились розстріли засуджених різними судовими органами до вищої міри покарання. Найбільш активно в цей період працювала виїзна Військова Колегія Верховного Суду СРСР, різні військові трибунали, спеціальні суди.
На підставі наведених даних можна стверджувати, що розстріли в тюрмах Києва і області в 1937-1938 роках фактично проводились щоденно, але повну картину розстрілів за названий період можна уявити лише після остаточного вивчення усіх актів про розстріл, в тому числі і тих, що відсутні в архіві СБ України.

– Михаил Семенович, какова была церковно-психологическая атмосфера в КДС, когда вы поступали в число учащихся?
– Ситуация была довольно непростая. Духовная семинария открывалась в послевоенные годы (1947 – 1948). Еще в военные годы тоталитарное государство сменило жестокие гонения на более-менее толерантное отношение к Церкви. В тяжелые годы войны страна вспомнила, что есть Православная Церковь на Руси великой, и что Господь через нее поможет победить врага. Вот на этой волне, я считаю, и по Промыслу Господню, и возродилась духовная жизнь и Киевская духовная семинарии. Она открылась в 1947 году, а я был студентом 1-го курса 1948 года. Я пришел из Политехнического института, в который поступил в 1947 году, и уже в 1948-м я вынужден был уйти из-за того, что я никогда не был пионером, и, соответственно, не состоял в комсомоле. Когда я поступил в институт, меня сразу вызвал комитет комсомола, где меня спросили: «Как это понимать? Ты желаешь быть советским инженером и при этом не быть членом партии? Это недопустимо!». Доверия ко мне не было, мне пришлось забрать документы. В 1948 году я решил поступать в Киевскую духовную семинарию, что на те времена было весьма сложной задачей. Вступительные экзамены принимали ректор отец Сергий Афонский и инспектор отец Александр Луценко. Когда меня кратко расспросили, откуда я, и что собой представляю, то оба в один голос настоятельно начали рекомендовать мне вернуться в институт, и только после его окончания поступать в семинарию. Я увидел в этом так называемом «пожелании» давление, которое они испытывали по поводу контингента, поступающего в духовную семинарию. Как я потом понял, у них были конкретные, четкие рамки, определенные властями, каких абитуриентов принимать, а каких нет. Я был возмущен до глубины души. Не знаю, как это выразилось внешне, но я сказал на собеседовании, что никогда не вернусь в светский вуз, и что если меня не примут в киевскую семинарию, то я буду поступать в другую. Я выразил твердое решение поступить в духовную школу. Тогда они задали мне еще несколько вопросов, на которые я легко ответил, так как тщательно готовился к вступительным экзаменам. Таким образом, я стал студентом КДС, это был 1948-й год. В то время в церковной среде бытовала атмосфера неуверенности, постоянной оглядки, чувство неполноценности, того, что мы делаем что-то противозаконное, противоестественное с точки зрения советской идеологии и даже противогосударственное.

– Первым ректором Киевской семинарии с момента ее открытия около года был отец Сергий Афонский. Расскажите о ваших впечатлениях от этой личности?
– Это была личность для нас святая. В этом слове, я считаю, все эпитеты сконцентрированы, сфокусированы, и больше сказать о нем нечего. Каждое его слово принималось нами как «Завет Господний». Он преподавал у нас историю Ветхого Завета. На его уроки мы приходили как на праздник, а после лекции уходили под благодатным воздействием этого величайшего богослова – нашего любимого преподавателя. Сказать о нем можно еще очень много…

– Михаил Семенович, скажите, пожалуйста, какие преподаватели и предметы запомнились Вам больше всего?
– После отца Сергия лучшим преподавателем я бы назвал отца Георгия Едлинского. Великолепный человек, истинный священник, талантливый преподаватель. Своей искренностью в вере старался преподнести нам истины Христовы, причем делал это мягко, с любовью и даже с юмором. Нас называл только ласковыми, родительскими словами. Он преподавал у нас катехизис и церковно-славянский язык. Мы усердно учили его предмет и отвечали на волне особой торжественности. Я несколько раз был у него на богослужении и, хотя он был немножко косноязычным и голос у него не блистал, тем не менее, служба была у него богодухновенною.
Также хотел бы рассказать про ректора о. Бориса Шулькевича. Я не нахожу нужных эпитетов, хотя их много для того, чтобы охарактеризовать этих людей, но этот человек олицетворял самые прекрасные качества христианской души. Он тоже заканчивал духовную академию еще до революции, сдавал последние экзамены после этого события, но у преподавателей дореволюционных. Около двадцати лет он проработал преподавателем на кафедре лингвистки в Горловском педагогическом институте. Это был эрудит высочайшего класса. Он не мог реализовать себя как лингвист и как богослов, потому как у него не было ни времени, а может, и востребованности с нашей стороны той категории и того уровня, которым обладал он. Я всегда вспоминаю его как милейшего человека, истинно духовного, настоящего священника.

– Я в свое время застал преподавателя отца Николая Скоропостижного, который закончил Академию. Что вы можете рассказать о нем?
– Он был россиянин, и это он всегда старался подчеркивать. Мы это воспринимали очень спокойно. Он несколько был своеобразен в методике преподавания: начинал с какой-то были, или сказки, полуанекдота, но, тем не менее, свои предметы (сравнительное богословие, литургику) он вел на высоком уровне. На лекциях рассматривались своеобразные вопросы, на которые тяжело было дать однозначный ответ, потому что, находясь под давлением совдеповской идеологии, преподавать сравнительное богословие было очень сложно. Страна находилась под железным занавесом. Каждый оглядывался и думал о том, правильно ли он произнес слово и как это слово может быть интерпретировано кагебистами. Поэтому все были осторожны, все время как бы озираясь.

– Проходя иподиаконское служение в соборе, я еще застал о. Владимира Сокальского. Что вы можете сказать об этом человеке. Насколько я знаю, он заканчивал Московскую духовную академию в советское время…
– Я не знаю, каким он был преподавателем духовной школы, так как в мою бытность семинаристом он у нас еще не преподавал. Мы с ним познакомились позже, после того как я закончил киевскую семинарию. Но мы по долгу службы каждое воскресение своим семинарским хором пели во Владимирском соборе, где отец Владимир был вторым священником, а настоятелем тогда был о. Константин Ружицкий. О нем я знаю, что это был великолепнейший оратор, проповедовал несравненно. Его проповеди я слышал лично.

– Михаил Семенович, что дала вам духовная семинария в духовно-интеллектуальном плане?
– Во-первых, тот удел Господний, который был дан каждому из нас в области веры и в сфере интеллекта – расцвел. Под воздействием такой когорты преподавателей, о которых я рассказал, начатки нашей веры приобрели вполне определенный, четкий, логический смысл. Мы получили залог на всю нашу последующую жизнь, и в интеллектуальном, и в морально-этическом планах. Главным результатом того насаждения, которые мы получили через уста преподавателей наших духовных семинарий является то, что и я, и мои сверстники, которые еще живы, считаем, что православная вера была, есть и будет наибольшей ценностью нашей жизни.

– С кем вы дружили в семинарии и продолжаете дружить доныне?
– У нас была такая четверка: Кахно с младшего курса, Клименко, Куприцкий. Мы сидели за последней партой. Я не скажу, что у нас была задушевная дружба, но идеологическая и, я сказал бы, политическая, если меня можно причесть к когорте интересующихся политикой, так как я был и остаюсь в курсе политической жизни. Я сорок лет наблюдал всевозможные политические баталии, события 30-х годов, коллективизацию, голодомор, и сам все это пережил. Мы любили обсудить политические темы, и в этом плане были едины и дружили. Касательно продолжения дружбы получилось так, что общение наше было искусственно прервано. Это уже тот случай, когда политика заинтересовалась мною. Меня решили лишить возможности и продолжать обучение, и дружить с сокурсниками, и реализовывать себя в духовном плане. Я прекратил связь с ребятами. Так, встречались периодически, но связи я не мог поддерживать, потому что я уже был политически неблагонадежен. Да я и сам не желал этого, потому как это могло повредить моим друзьям. Их могли заподозрить в том, что я их сагитировал против Советского Союза, поэтому дружба наша прекратилась. Я не знаю, кто остался в живых из моих сокурсников, не знаю, остался ли Левицкий Николай из Боярки. Больше я ни о ком не знаю.
Скоро я буду праздновать юбилей, и, не взирая на то, что я пережил репрессии, много неприятностей, издевательства, презрение, но я все выдержал и благодарю Господа за каждую прожитую минуту! На суде, когда мне выносили приговор и отправляли в ГУЛАГ, на вопрос: верующий ли я человек? — я ответил, что этот вопрос не имеет отношения к моему делу. Мне сказали, что это имеет большое значение. Я попросил зафиксировать в протоколе, что верил, верю и буду верить непоколебимо. На том я и стою по сей день.

–Я еще застал знаменитого Толстого, который был регентом во Владимирском соборе и он, насколько я помню, был преподавателем пения. Что Вы можете рассказать об этой сфере деятельности духовной семинарии?
– Есть такое латинское выражение «nom munte se muntum». Очень трудно описать все то, что я услышал и прочувствовал в стенах духовной семинарии. Я хорошо помню Василия Андреевича Татарова. Перед ним был будущий епископ Хмельницкий о. Василий Кичигин. Татаров был человеком верующим, грамотным музыкантом. Был как Закхей в Священном Писании – «ростом мал», и когда пытался на нас воздействовать физическими движениями, то вызывал иногда маленькую иронию. Но, тем не менее, мы всегда чувствовали его большой талант. После него к нам пришел великий талант Петр Дмитрович Толстой. Это великолепный церковный регент.

– Вы помните годы его жизни?
– Годы жизни не помню, а вот умер он приблизительно в 1968 – 1969. Он вернулся из заточения, после чего, как мне передали, Петр Дмитриевич умер. Это человек, который учился у ног самого Гамалиила, подобно святому апостолу Павлу.

– Вы имеете в виду Гончарова?
– Нет. Калишевского. А Калишевский, как мы знаем, был гигант, которому на свете равных не было и думаю, что скоро и не будет. Петр Григорьевич Гончаров был зав. кафедрой хорового дирижирования в Киевской консерватории. Я бывал у него на квартире, брал у него уроки, присутствовал на его репетициях, на службах в Крестовоздвиженском храме, где он управлял в последнее время. Я получил универсальное образование в плане киевского хорового, церковного стиля, потому как учился у представителей разных направлений – это и Гайдай, Толстой, Гончаров, Сазоненко, Татаров, Снежинский и еще много других регентов. В своей творческой деятельности я пытаюсь оперировать теми зафиксированными знаниями, впечатлениями, которые остались в моей памяти, и пытаюсь сохранить репертуар, стиль именно наш, киевский. Не знаю, как это мне удается.

– Верующий народ с духовной отрадой слушает ваш хор и особенно те песнопения, в которых Вы солируете. Сейчас, наверное, оскудели таланты. Насколько Вы сами довольны своим хором? Может быть, снижается культура в пении, духовность?
– С нынешним коллективом я работаю с 1975 года, когда еще я только начал трудиться во Владимирском соборе, откуда по известным причинам я ушел. Большая часть коллектива ушла со мной. Я с большим сожалением вынужден констатировать только то, что сохранить прежние силы не удалось. Все мы люди, у хористов есть семьи, квартиры, работы, плата за квартиру… и каждый из них стремится, чтобы что-то заработать на жизнь. И в результате упадка в финансовом обеспечении хор наш сейчас находится в плачевном состоянии. Некоторые хорошие партии сохранились, некоторые, такие как теноровые, совсем находятся в упадке. Но на днях Его Блаженство дал распоряжение повысить оклады, вследствие чего наш старый тенор вернулся и, думаю, если так пойдет дальше, нам удастся что-то возобновить. После ухода из Владимирского собора нам пришлось ютиться в храме Воскресения Христова. Нам почти ничего не платили, мы работали на энтузиазме, и это приводило к профессиональному спаду. На этом уровне мы находимся и сейчас. Уверен – когда у нас появится кафедральный собор, всё качественно изменится к лучшему. Нам не придется толпиться на клиросе, у нас будут большие хоры, новые пюпитры (на старые уже стыдно смотреть). У нас на сегодняшний день нет даже шкафа для того, чтобы в случае необходимости поменять репертуар, негде проводить спевки. Приходится просить администрацию музея дать нам возможность проводить спевки, и нам разрешают всего лишь на час-полтора. Я не знаю, как нам это удается, но мы пытаемся держать репертуар на уровне, и сохранять исполнительский уровень.

– Дорогой Михаил Семенович, разрешите Вас поздравить с Вашим грядущим 80-летием! Желаю Вам духовного и физического здоровья, а самое главное нравственного совершенствования, крепости физической, чтобы вы могли и далее услаждать слух верующих!
– Спаси Господи, взаимно!

Беседовал прот. Георгий Соменок