Aрхієпископ Львівський і Галицький Августин. Православні мученики і сповідники у новітній історії України. Протопресвітер Гавриїл Костельник.

01.05.2007 archive, Вестник №68, Тема номера

Православні мученики і сповідники у новітній історії України.
Протопресвітер Гавриїл Костельник.

Августин, архієпископ Львівський і Галицький,
голова Синодальної Богословської комісії УПЦ

Вони різного віку, та одна в них віра; неоднакові подвиги, але та сама мужність; ті – стародавні, ці ж – юні і недавно вбиті. Така скарбниця Церкви: є в ній і нові і старі перли… і ви не вшановуєте по-іншому стародавніх і нових мучеників… Ви не час досліджуєте, а шукаєте мужності, благочестя душевного, віри непохитної, ревності окриленої й гарячої…
Свят. Іоан Златоуст

Понад дві тисячі років тому народився задля нашого спасіння Господь і Спас наш Іісус Христос – воплочене Слово Боже. І вже тоді славослов’я Ангелів, які вітали Різдво Спасителя, злилося із «гласом крові» перших мучеників за Христа – Віфлеємських младенців… (Лк. 2,14: Мф. 2, 16-18). Усе земне життя Сина Божого, від Віфлеємської печери до Голгофи, — це мученицький шлях, що завершився Хрестом. І Церква Христова, що заснована Подвигоположником, є Церквою мучеників — свідків Христових, за Нього убитих. У всі часи свого двотисячолітнього існування Вселенська Церква, «яко багряницею і віссом» прикрашалася кров’ю мучеників, нею, цією кров’ю, волала до Христа Бога, випрошуючи у Нього для людей щедрот та великої милості.
Як відомо, грецьке слово ό μάρτνς, яке перекладається українською мовою як мученик, означає «свідок». Як церковний термін, це слово має значення свідчення про Істину стражданням за віру . Це – свідчення про неперехідну, вічну цінність життя з Христом та у Христі, про невимовну радість повсякчасного перебування з Ним, про готовність бути вірним Богові аж до смерті. На мучениках почиває Дух Істини, Який свідчить про Отця і Сина (Ін. 15, 26-27; Мф. 10, 20). Сам Син є Свідок вірний та істинний (Откр. 3, 14), Він «народився і прийшов на світ, щоб свідчити про істину» (Ін. 18, 37), нарешті, Він – Шлях, Істина і Життя (Ін. 14, 6). Свят. Григорій Богослов вважає, що самі страждання «Христа, цього Першого Мученика», спонукають людей і до благочестивого, праведного життя, і до мучеництва . Господь Іісус Христос назвав свідками Своїх апостолів (Ін. 15, 27; Діян. 1, 8), попереджав їх, що вони питимуть Його чашу і Його хрещенням хреститимуться (Мк. 10, 38-39), доручивши проповідувати «Євангеліє Царства по всій вселенній, на свідчення усім народам» (Мф. 24, 14). Служіння апостолів – це свідчення про життя та воскресення Іісуса Христа (див. Діян. 1, 22; 2, 32; 3, 15). І знаємо, що мученицьку смерть прийняли всі від дванадцяти апостолів (за винятком св. Іоанна Богослова, все життя якого було, за його словами, свідченням Іісуса Христа (Откр. 1, 2)) та більшість від семидесяти. Мучеництво – це безпосереднє продовження апостольського служіння у світі.
Як явище, мучеництво є одним з найголовніших свідчень правдивості віри Христової: «тьми тем» людей різних національностей, різного соціального стану, віку, чоловіки, жінки, діти, — не лише свідчать, що явно бачать Світло Істини. Вони жертвують усім: родинними зв’язками, суспільним станом, майном, кар’єрою, нарешті самим життям, щоб засвідчити про щирість і непохитність віри у Живого Правдивого Бога.
Господь Іісус прийшов, щоб принести на землю вогонь, – вогонь Любові (Лк. 12, 49). І вогонь цей не погас – він запалав у серцях мільйонів людей, привів їх до найвищого свідчення Любові, коли людина «душу свою кладе за друзів своїх» (пор. Ін. 15, 13-14).
Християнський мученик – ще раз нагадаємо, це не герой, а свідок. Своїм стражданням і смертю він утверджує торжество перемоги Іскупителя. Мучеництво – беззаперечний доказ найголовнішого, найсуттєвішого — Воскресення з мертвих Господа і Спаса нашого Іісуса Христа, це — свідчення про Христа кров’ю, це – проповідь стражданням.
У Святому Письмі зустрічаємося з мучениками і у Старому Завіті: це – пророки Ісайя, Ієремія, Ієзекіїл, Даниїл. У Мінеї вони іменуються пророкомучениками. Їхнє мучеництво також є невіддільним від Христа, Який Сам Себе ставить у ряд старозавітних страстотерпців, адже Він є Вінцем і Главою не лише новозавітної, але й старозавітної Церкви (див. Лк. 11, 47-51; 13, 33-34). Мученики Маккавеї своїм подвигом за «вітцівські закони» (2 Мак. 7, 2) наче привідкривають завісу майбутнього християнства. Вони ісповідують, що страта – це кара за гріхи (2 Мак. 18, 32), вони твердо переконані, що Бог воскресить тих, хто помер за Його закони для життя вічного (2 Мак. 7, 9-36). Апостол Павло називає стародавніх страстотерпців свідками (Євр. 12, 1) і тим ясно показує, що померли вони в надії майбутнього обітованого Месії – Христа, а в Ньому вони разом з християнськими мучениками отримають Воскресення і вічне життя (див. Євр. 11, 35-40).
Можна наводити безліч прикладів свідчення про Христа. Згадаємо лише дивне, прекрасно й обширно описане святим Лукою у книзі Діянь свідчення первомученика архідиякона Стефана, його передсмертну молитву за своїх убивць, як відгук, як наслідування Страстоположника Господа Іісуса. Така ж молитва через дві тисячі років прозвучить із уст новомученика святителя Володимира Київського.
Іісус Христос учора, і сьогодні Той Самий, і во віки (Євр. 13, 8). Скільки світильників, новоявлених угодників Божих, з’явилося в Руській Церкві у ХХ столітті, коли настав для Русі час випробовування її віри, час подвигу для Христа!.. Майже за тисячу літ своєї історії Руська Церква, за незначним винятком, не знала мучеників за віру. А час їх настав лише у ХХ столітті. І наша Церква наче завершує подвиг Вселенської Церкви, розпочатий Римом і продовжений Константинополем .
Мученики – свідки Істини-Христа. А в цілому мучеництво – свідчення істинності християнства. Якщо в будь-якій релігії, чи світогляді, вченні, є свої герої, видатні особистості, що жертвують задля ідеї усім, і навіть життям, то більшість все-таки залишається глядачами, які без ентузіазму сприймають ці героїчні вчинки. Але не так у християнстві! Тут поряд з первомучениками та великомучениками такими, як Георгій, Пантелеїмон, Фекла, Варвара, Ірина, Катерина, Параскева — у яких мучеництво виявилося особливо яскраво, маємо безліч рядових, непомітних мучеників із більшості перших християн. У Римі мучеництва прагнули, на муки йшли радісно. Священик Сергій Мансуров пише, що у своїй любові, яка перемагає смерть, у своїх стражданнях ці мученики – чоловіки, жінки, діти християнські — все більше єднаючись з Христом, у самих муках знаходили найбільшу радість. Так що особливістю християнських мучеників завжди була і є любов і, власне, особлива, благодатна радість .
На основі стародавніх актів і записів про страждання мучеників, із слів самих страстотерпців Христових можна добре зрозуміти головні особливості як духовно-моральної чи етичної сторони мучеництва, так і його внутрішньої, таїнственної, містичної сторони. Це прекрасно розкривають богослужбові тексти та літургійне тайноводство святої Церкви.
У духовно-моральному розумінні мучеництво є тісно пов’язаним з усіма християнськими чеснотами. Це – завершення всіх чеснот. Не випадково Євангельські Блаженства увінчуються блаженством вигнання, переслідування за правду, терпіння наруги та гоніння за Христа. Нагадування про долю пророків сприймається як натяк на можливість завершення цих страждань смертю (див. Мф. 5, 10-12).
Знаємо чимало мучеників, які до мучеництва не відзначалися благочестивим життям – це навернуті гонителі, наприклад: Євіласій і Максим (пам. 6 лютого) чи муч. Воніфатій. Але їхнє щире покаяння в єдину мить доповнювало всі чесноти, яких їм бракувало, як і в розбійника на хресті.
Мучеництво – це повнота покаяння, мучеництво – дар Божий, мученики – це завершений, абсолютний образ і подоба Божа. Бо мучеництво має повноту Божої любові. Мучеництво – це хрещення кров’ю, саме тому воно є повнотою покаяння. Мучеництво – це причастя Чаші страждань Христових і Його Воскресіння. Таке абсолютне, всеціле сопричастя з Хрестом і Пасхою є особливим даром Духа Святого. Христос вінчає мучеників славою, вони царюватимуть з Ним і після смерті, і у Другому Пришесті. На мучениках будується Церква, кров мучеників – насіння християнства, з якого виростає древо життя на Небесах. Не забуваймо, що мощі мучеників закладають у святий Престіл, вони зашиваються і в Антимінс!
Цікаво, що св. Григорій Богослов пререраховує декілька видів хрещення в історії стародавньої та новозавітної Церкви:
· хрестив Мойсей – у воді, а перед тим – во облаці і в морі (1 Кор. 10,2) – це прообраз хрещення;
· хрестив Іоан – у покаяння;
· хрестив Іісус – Духом, у цьому повнота;
· четверте хрещення – мученицькою кров’ю, ним хрестився і Сам Христос. Воно має ту перевагу, що не забруднюється вже жодним гріхом;
· ще є п’яте, — сльозами. Це найважче .
На початку ХХ століття Руська Церква розпочала сходження на свою Голгофу. Одразу після жовтневого перевороту 1917 року розпочалися масові убивства священнослужителів. Із архієреїв першим був розстріляний у Києві у 1918 році митрополит Володимир. Пізніше більшовики страчували святих мучеників із такою жорстокістю, якій могли б позаздрити кати Нерона та Доміціана. У 1919 році у Воронежі сімох інокинь зварили живцем у котлах із киплячою смолою… Трьох священиків у Херсоні у 1918 році розіп’яли на хрестах. Того ж року єпископа Феофана (Ільїнського) на очах народу вивели на річку Каму, оголили, волосся заплели в косички, зв’язали їх разом і, підвісивши за них на палиці, опускали мученика в ополонку і піднімали, поки він, ще живий, не покрився льодом у два пальці завтовшки… Єпископа Пермського Андроніка живим закопали в землю, архієпископа Астраханського Митрофана скинули з муру, архієпископа Нижегородського Іоакима повісили вниз головою в Севастопольськім соборі, єпископа Амвросія (Гудка) прив’язали до кінського хвоста і пустили коня галопом. Як і в стародавньому Римі, страти бували масовими. З грудня 1918 року по червень 1919 року у Харкові було убито 70 ієреїв. У Воронежі було водночас убито 160 священиків на чолі з архієпископом Тихоном (Никаноровим), якого повісили на Царських вратах у монастирській церкві свят. Митрофана Воронезького. Масові убивства відбувалися повсюдно. І старців, і зовсім юних убивали лише за приналежність до духовенства. Новомученики йшли на смерть із тою самою благодатною радістю, любов’ю, всепрощенням, із молитвою на устах, як і їхні попередники у всі минулі часи. А ось кати, як слушно зауважує Владика Софроній, архієпископ Черкаський і Канівський, суттєво відрізнялися від своїх «колег». Перших християн катували і знищували щирі язичники, які не знали і не хотіли знати Христа Бога. Кати ж ХХ століття – відверті христоненависники, здебільшого хрещені у дитинстві, які зрадили віру своїх предків і віддали її на глум тим, хто всмоктав свою лють до Христа з молоком матері. У свій час предки цих катів кричали перед Пілатом: «Хай буде розп’ятий! Кров Його на нас і на дітях наших!..» (Мф. 27, 23, 25) .
У 1918 р. в Росії звершувало своє служіння 150 000 священнослужителів. До 1941 року із них було розстріляно 130 000…
Народ почав вшановувати новомучеників одразу після їхньої смерті. І хоча більшовики старалися дощенту знищувати тіла своїх жертв, убитих за релігійні переконання: їх топили, палили, таємно закопували, засипали вапном і хімікатами, — люди все ж дізнавалися про місце їхньої смерті чи поховання, таємно служили там панахиди, до могил приходили паломники. Мощі часом вдавалося викупити: так, наприклад, тіло замученого свящ. Михайла Лисицина викупили у катів за 610 рублів. Часом тіла забороняли хоронити, залишаючи їх на наругу, а сміливців, які наважувалися порушити заборону, чекала також мученицька смерть. На Кубані священика Александра Подольського після катувань зарубали шаблями за селом на звалищі. Парафіянин цього отця прийшов, щоб поховати його, і тут же був убитий п’яними червоноармійцями. Бувало, що святі мощі чудом виявлялися. Так, єпископа Тобольського Єрмогена у 1918 році утопили в ріці Турі, прив’язавши до скручених рук двопудовий камінь. Через деякий час тіло було винесене водою на берег і народ урочисто поховав його у печері свят. Йоанна Тобольського. Влітку 1992 року виявилися мощі свят. Володимира Київського. Їх поклали у Дальніх печерах Києво-Печерської Лаври. 1993 році на закинутому цвинтарі у Твері знайшлися святі мощі архієпископа Фаддея. Влітку 1998 року у Санкт-Петербурзі на Ново-Дєвічему кладовищі – мощі архієпископа Іларіона (Троїцького). Мощі благоухали, мали янтарний відтінок, від них відбувалися численні зцілення.
Нова хвиля гонінь на Церкву піднялася у 30-і роки, особливо трагічними були роки передвоєнні – 1937-38 рр. За даними комісії з питань жертв політичних репресій у 1937 році було заарештовано майже 137 000 православних священнослужителів, із них понад 85 тисяч — розстріляно. Наступного року заарештовано майже 29 тисяч, з них — 21 000 страчено…
У 1939 році заарештовано 1,5 тисячі; страчено — тисячу.
У 1940 р. заарештовано 5100 осіб, це вже з поповненням з західної України та Білорусі, приєднаних у 1939 році. У західній Україні після 1946 року проводилися масові арешти греко-католицького духовенства.
До речі, тут слід звернути увагу на особливу підступність богоборців. У Західній Україні майже нічого не знали про трагічну долю православного духовенства на Сході. Якщо про голодомор 1933 року чутки докотилися через «залізну завісу», і галичани виступили з рішучим протестом (відомий лист галицьких академіків до Й. Сталіна), то про переслідування Церкви широкої інформації не було. Після Львівського собору 1946 року до Православної Церкви влилася велика кількість ревних священнослужителів. Безперечно, ця кількість могла швидко зростати. «Непідписані», придивившись, згодом, добровільно прийняли би православіє. Але майже всіх «непідписаних» було заарештовано. І ось, якщо на Сході у священнослужителів вимагали зректися сану, то до греко-католиків у катівнях ставили одну вимогу: підпиши православіє… Православну Церкву, яка стікала кров’ю мучеників, представляли галицьким священнослужителям як причину всіх їхніх бід, як загарбницю, яка співпрацює з органами і не має нічого спільного зі справжнім християнством. Після «підписання» обіцяли земний рай, архієрейські кафедри, багаті парафії, славу, владу…
Уява про Православну Церкву як церкву “кагебістську”, побутує і до нині – такий простий підступний хід ворога зробив свою справу. Між іншим, переглядаючи книгу про греко-католицьких новомучеників, я звернув увагу на свідчення про одного єпископа, який перебував у концтаборі разом із єпископом православним. Після смерті греко-католика православний єпископ попросив православну ігуменю роздобути гроші, щоб переховати покійного в окремій могилі, бо — «то святий чоловік». Спадає на думку, що греко-католицький єпископ після розмов зі своїм православним співв’язнем прозрів і перед смертю у нього висповідався, приніс щире покаяння і помер православним.
Мучеником за віру можна вважати і ініціатора відродження православ’я в Галичині протопресвітера Гавриїла Костельника, убитого 20 вересня 1948 року після звершення Божественної Літургії у Преображенській Церкві у Львові. Він мріяв про повернення до віри предків, він жив цією ідеєю задовго до 1939 року, і всі спроби зробити з нього залякану кагебістами маріонетку розбиваються, коли ознайомишся з його богословськими працями, проповідями, роздумами… Вже більше як півстоліття навколо особи о. Костельника витають, у переважній більшості, всілякі домисли та вигадки, спрямовані на компрометацію його імені шляхом приписування йому надуманих вчинків, до яких він не мав жодного відношення. А такого змісту дописи відповідають приповідці: «якщо не вкушу, то хоч гавкну»…
Розмови про співпрацю о. Костельника із органами КДБ заперечує відомий львівський історик Ярослав Дашкевич у своїй статті «Гавриїл Костельник — постать складна чи ускладнена» (Львівська газета «Вірую», № 17 за 1996 рік).
До проведення депортації населення Західної України він також не міг мати й не мав жодного відношення. Депортація — це складова й характерна частина внутрішньої політики більшовицької держави і проводилася вона за наперед накресленим планом. Те ж саме відноситься й до акції арештів духовенства. В різних публікаціях наводяться різні дані про число арештованих, навіть вказуються цілі тисячі. Для встановлення істини необхідно вказати число священиків і монахів: виїхали на Захід до 1944 р.; возз’єдналися із Православною Церквою у 1946 р.; померли у 1939-1946 рр.; перейшли на працю в нецерковні установи й організації. Лише тоді можна буде вивести загальну кількість арештованих духовних осіб, але жоден з авторів таких даних не наводить.
Священик УГКЦ Борис Гудзяк та інші, в статті, опублікованій у збірнику «Польща – Україна: 1000 років сусідства» (Перемишль, 1998 р., т.4, стор. 315-316, мова польська) наводить цифри арештованих у Західній Україні духовних осіб, тобто не тільки парафіяльних священиків, а й монахів: 1945-46 рр. — понад 800 чол.; у 1946 р. — 10 чол.; у 1949 р. — 17 чол.; у 1950 р. — 33 чоловік. Загальне число духовенства галицької митрополії до початку П світової війни становили понад 2700 осіб; а число воз’єднаних у 1946 р. з Православною Церквою парафіяльних священиків — 1124 особи.
А о. Іван Музичка в рецензії на книгу професора з Югославії Юліана Тамаша «Гавриїл Костельник між доктриною і природою» (Нови Сад, 1986 р.) договорився до того, що о. Костельник ніби-то провів роботу по воз’єднанню Церков у Галичині в 1946 р., «щоб рятувати себе і свою родину, своїх дітей, яких дуже любив, а яких доля була б незавидна, якби пробував був стати героєм-ісповідником («Патріархат», журнал за вересень, 1990 р., стор. 29). З цього приводу потрібно зауважити, що дітям о. Костельника енкаведисти не могли загрожувати, оскільки вони у той час знаходилися далеко за межами Радянського Союзу: сини Іриней і Зенон перебували у м. Ріміні (Італія), а дочка Христина з кінця 1943 р. проживала у Хорватії, а згодом, у 1945 р. стала дружиною одного із партизанських командирів Визвольної армії Югославії. Сам о. Костельник з дружиною, як і тисячі співгромадян, міг виїхати на Захід, але цього не зробив, щоб не порушити священичого обов’язку перед своїми парафіянами.
Вважаємо, що важливішим є сам факт винесення смертного присуду (де, коли, ким, за які провини та кому було віддано наказ виконати вирок), а не особа вбивці. Якщо про це є відповідні документи у Львові чи якомусь іншому місці, то їх необхідно розшукати та опублікувати, й тоді не буде місця для всіляких здогадів і вигадок, марень і компіляцій «фактів» і їх співставлень та порівнянь і просто словесної еквілібристики про цю трагічну подію в тяжкий період життя нашого народу. Якщо ж таких документів немає, то ніхто й ніколи не дізнається правди про це. На сьогодні ж найавторитетніша еміграційна Енциклопедія Українознавства (Мюнхен, НТШ, т. 3, стор.1147) пише, що вбили Костельника українські підпільники.
А вбивця залишається вбивцею і не заслуговує на те, щоб йому відводити аж 130 рядків газетного тексту та підносити до рангу героя.
Перші чотири абзаци опублікованої у газеті 6 жовтня 1999 р. інформації потребують уточнення й спростування.
Гавриїл Костельник (15.06.1886 — 20.09.1948) в 1913 р. повернувся до Львова із Фрайбурзького університету (Швейцарія), оженився з дочкою Северина Зарицького, директора Перемишльської гімназії, Елеонорою (17.-6.1891-30.08.1982). У них було п’ятеро дітей: Святослава (1914-1920), Іриней (1916), Богдан (1921-1941), Зенон (1924) і Христина (1925). Святослава похована у гробівці разом з батьками на Личаківському цвинтарі у Львові; Богдан загинув у львівській в’язниці, що знаходилась по вул. Замарстинівській, і його символічна домовина разом з іншими 65-ма закатованими була захоронена в братській могилі біля Личаківського цвинтаря (дані про це є в товаристві «Меморіал»). Іриней і Зенон мешкають в Англії, а Христина — в Хорватії.
Елеонора Костельник — високоінтелігентна й глибоковіруюча християнка. Це їй допомагало без скарг переносити життєві біди, 34-річну самотність після втрати чоловіка, а перед тим — самовіддано трудитися для добра сім’ї. А о. Г. Костельник якось навіть висловився, що якби не його дружина, то й він не був би таким Костельником (журнал «Шветлосц» 3-4, 1995 р., Нови Сад, стор. 315).
Гавриїл Костельник завжди і всюди писав і називав себе лише українцем. Ось що пише про нього «Українська загальна енцикльопедія» (Львів, 1937 р., том ІІ, стор. 364): «Костельник Гавриїл, укр. письм., *188б, гр.-кат.свящ., родом із укр. кольонїї в Бачці, теольог і фільософ томістичного напрямку, 1920-30 проф. фільософії на гр.-кат. Богословській Академії; праці з льогіки, фільософії, природи; поезії: «З мойого валала» (діялектом), «Пісня Богові», «Померлій донечці», «Граматика бачванського говору».
В дипломі фрайбургського університету (Швейцарія) про присвоєння вченого ступеня доктора філософії за працю п.н. «Основні принципи розумового пізнання» записано: «дисертація захищена 1 лютого 1913 р. Гавриїлом Костельником, українцем.» Свої національно-патріотичні переконання він дуже яскраво висловив у поетичній збірці «Встань, Україно» (Львів, 1918 р.).
Праця «Шевченко з релігійно-етичного становища» написана у 1909 р., а в 1910 р. опублікована у журналі «Нива» та видана окремо книжкою у твердій обкладинці.
Що ж стосується диктаторів, то о. Костельник у 1933 р. опублікував нарис-розвідку «Наполеон і Сталін — представники духа свого часу».
За своє життя о. Гавриїл Костельник написав і видав багато праць із питань богослов’я, філософії з історії Церкви, поезії, літератури взагалі й бачванського діалекту, зокрема біології та інших галузей людських знань. Більшість цих творів і сьогодні не втратили свого значення. Тобто, є величезна кількість опублікованих праць, які чекають сумлінного науково-аналітичного розбору, а результати цих досліджень — обнародування. В бібліографічному списку вищезгаданої книги Юліана Тамаша наводиться 427 назв надрукованих праць о. Г. Костельника. А ще є неопубліковані твори. Якщо зважити на те, що душпастирська, педагогічна й видавнича діяльності забирали багато часу, то неважко уявити якою ж титанічною працею було наповнене життя цього незвичайного пастиря-ерудита!
На його батьківщині, в Сербії, дуже високо шанують свого краянина: діють товариства імені Гавриїла Костельника, в рідному селі Руський Керестур щороку проходить фестиваль «Костельникова осінь», а 20 жовтня 1995 р. там же перед школою було встановлено погруддя о. Костельника. Згаданий проф. Ю. Тамаш у своїй книзі-хроніці «Руський Керестур» (Нови Сад, 1992 р.) на стор.15 пише: «Гавриїл Костельник — наша Біблія». Я дуже дякую Богові, що у 2005 році сподобився побувати у цьому селі, познайомитися з його батьківщиною та звершити панахиду за спокій його душі.
Вся церковна, літературна і громадська діяльність о. Костельника завжди і скрізь була скерована на добро рідного народу та Церкви Христової. Він був добрим євангельським душпастирем, який в буремні роки II світової війни не покинув свою паству, а залишився разом із нею та, врешті-решт, віддав своє життя за справу духовної єдності рідного народу.
Як високогуманна людина, він також брав участь у переховуванні євреїв у Карпатах під час ІІ світової війни. Одним із таких врятованих був Дмитро Рубінштейн, який після війни працював заступником директора Львівського облкниготоргу.
Дуже слушні слова людини з щирим серцем і тверезим розумом, невідомої монахині, наведені в згаданій інформації «Хто вбив Гавриїла Костельника»: «Ніхто не має права осуджувати Гавриїла Костельника, бо ніхто не знає, в яких умовах він жив, що доводилось йому витерпіти і пережити». А о. Іван Музичка з позиції греко-католицького священика пише: «Годі його (тобто о. Костельника) судити. Судити треба діло, яке створили інші з його іменем» (журнал «Патріархат», жовтень 1990 р., стор. 29). А покійний кардинал Йосип Сліпий на урочистостях з нагоди 50-ліття Львівської Богословської Академії (Рим, 1979 р.) сказав, що діяльність колишнього проф. Академії о. Костельника оцінює історія (зі слів до Христини Костельник). Але історія правдива, документальна, без здогадок і перекручень.
І Костельник був не один – до святого Православ’я прагнуло багато священнослужителів у Західній Україні. А скільки їх загинуло від руки христоненависників – Бог вість!.. Згадаємо й сумнозвісний Талергоф…
У 60-ті роки “генсек” Микита Хрущов похвалявся, що незабаром покаже по телебаченню «останнього попа»… У 2000-му році на Ювілейному Архієрейському Соборі РПЦ було прославлено 1 118 святих новомучеників та ісповідників. Собор у своєму Посланні від 16 серпня 2000 року підсумував осмислення подвигу нових страстотерпців Христових: новомученики та ісповідники руські, які неймовірними стражданнями засвідчили свою вірність Православ’ю, уподобилися до Євангельського зерна, яке, перетерпівши смерть, отримало воскресення і нове життя. Нині із цього благодатного зерна зростає рясна нива духовного оновлення народу Божого. Напевне, немає місця на Русі, яке не було б освячене кров’ю новомучеників та ісповідників. Ця кров проливається і донині. Особисто мені відомі факти 1992 року в Україні, і свідчення мучеників і сповідників в Сербії, зокрема, в Косові, де мені довелося бути аж 7 разів. Отож, сьогоднішні страстотерпці Русі та Сербії духовно з’єднують у часі мучеників перших століть і майбутніх великих мучеників, які мають бути вбитими від антихриста та його приспішників. Таких передвісників уже маємо, наприклад: Оптинські новомученики отці Василій, Трофим, Ферапонт, що були убиті сатаністом у день Пасхи Господньої…
Прославлені на землі і на небесах новомученики та ісповідники, разом із безліччю страстотерпців відомих лише Богові, ведуть і нині духовну боротьбу із ворогами Православія своїм предстоянням перед Престолом Господнім, їхня незрима допомога виливається на нас багатими дарами: відродженими монастирями, новими парафіями, дивними наверненнями єретиків та розкольників… Вони вчать нас стояти у вірі, жити, вмирати і воскресати у Христі Іісусі, Якому честь, слава і поклоніння нині і присно, і во віки віків. Амінь.

Всеукраїнська науково-практична конференція пам’яті репресованих

Андрей Коваль. Обзор зарубежной прессы за апрель-май

Хиротония епископа Амвросиевского Елисея