Протоиерей Виталий Косовский,
секретарь Киевской митрополии.

Говоря о миссионерстве, необходимо определить суть этого понятия. Миссионерство — это миссия .
Господь заповедал Своим апостолам, ученикам и последователям быть Ему свидетелями «даже до края земли» (Деян. 1: 8). Он сказал: «…Идите, научите все народы, крестя их во имя Отца и Сына и Святого Духа, уча их соблюдать всё, что Я повелел вам» (Мф. 28: 19-20). От времён апостольских это свидетельство является неотъемлемой частью жизни Единой, Святой, Соборной и Апостольской Церкви, и это свидетельство находит путь к сердцам людей.
Миссия Церкви священна. Её внутренняя жизнь основывается на отношениях «Церковь — мир». В этом смысле каждый член Церкви призывается свидетельствовать о Христе, христианин — значит миссионер.
Миссионерство состоит в том, чтобы приближаться к миру, освящать и обновлять его, вкладывать новое содержание в старый образ жизни, принимать местные культуры и способы их выражения, не противоречащие христианской вере, преобразуя их в средства спасения.
Миссия, или свидетельство, присуща природе Церкви и заключается в провозглашении Благой вести всему творению (Мк. 16:15). Православная Церковь именуется апостольской не только потому, что члены Церкви «утверждены на основании апостолов» (Ефес. 2:20), но и особенно потому, что через нее проповедь апостолов продолжается до сего дня и она постоянно и непрерывно растет как единосущная той Церкви, которая родилась в день Пятидесятницы, когда крестилось «душ около трех тысяч» (Деян. 2:41).
Православное понимание миссии основывается также на тринитарном ее измерении. Источник миссии — в Пресвятой Троице, Которая выражает Себя через послание Иисуса Христа Отцом в Святом Духе (Ин. 20:21-22). Это послание включено в план Домостроительства нашего спасения, «ибо так возлюбил Бог мир, что отдал Сына Своего Единородного, дабы всякий верующий в Него не погиб, но имел жизнь вечную» (Ин. 3: 16).
Смысл миссии Православной Церкви заключается в том, что она нацелена не только на передачу интеллектуальных убеждений, нравственных идеалов, но на передачу опыта Богообщения, жизни общины, существующей в Боге. Тринитарное понимание миссии предполагает, что задача миссии состоит в проекции на человеческие отношения отношений, которые существуют внутри Святой Троицы.
Религия сегодня перестает восприниматься как «опиум для народа», но становится музеем-заповедником. Мы сохранили веру во время гонений, но можем потерять ее в «эпоху демократии». Важность христианского свидетельства чрезвычайно возрастает. Этими моментами обусловлены основные задачи, стоящие перед современным миссионером.
Человек должен воспринимать свою веру всерьез, он должен иметь право на то, чтобы его вера определяла его поступки даже в современном далеком от Бога обществе. Миссионер должен четко представлять, что центром его проповеди является новая жизнь во Христе. И это важнее всего.
В обыденном сознании Православие зачастую воспринимается как жесткая система, направленная на безоговорочное и бездумное исполнение заповедей. Миссионер прежде всего должен показать, каковы высокие духовные цели христианина, он призван свидетельствовать о радости и красоте веры.
Девизом миссионера могут служить слова апостола Павла: «Для всех я сделался всем, чтобы спасти по крайней мере некоторых» (1 Кор. 9, 22). Язык общения с аудиторией должен быть понятен ей. Аргументация, приводимая в миссионерских материалах, должна быть убедительной именно в глазах той аудитории, к которой обращается автор, а не только в его собственных глазах. Главная проблема здесь — умение найти слова и образы, которые способен воспринять собеседник, но которые при этом не исказили бы смысл того, что миссионер собирается сказать.
Миссионер обязан избегать менторства, позиции «знающего» человека, готового «просветить заблудших». Такая позиция изначально обречена на провал. Интерес и уважение к позиции собеседника, постепенный, без давления и навязывания рассказ о православном взгляде на мир — эти вещи являются аксиомами миссионерского подхода.
Православная миссия должна также учитывать многоликость современного общества, необходимость особого подхода к различным профессиональным и культурным группам, в частности к воинам, рабочим, земледельцам, членам профессиональных движений, различным группам интеллигенции, обездоленным, людям, входящим в социальные группы риска, подследственным и заключённым. Необходимо особо выделить миссионерскую работу с молодёжью, организацию богослужений и религиозных бесед для детей и подростков.
Важной частью миссионерского служения Церкви должен стать её вклад в культуру, искусство, науку и иные области народной жизни. В этой же связи надо рассматривать вклад Церкви в решение проблем экономики, экологии, миротворчества, устроения государственной и общественной жизни, а также участие православных христиан в общечеловеческих усилиях, направленных на разрешение этих проблем.
Православное понимание миссии предполагает, что вселенская миссия является эсхатологическим событием, когда Евангелие будет проповедано «до скончания века» (Мф. 28:20). Именно эта эсхатологическая перспектива определяет правильное взаимоотношение между миссией и национальной культурой, ведь цель миссии в преображении всего космоса — человечества и природы. Об этом говорят слова апостола Павла «да будет Бог все во всем» (1 Кор. 15:28).
Миссионерская проповедь — это проповедь вне храма словом и поступком, реализация подлинно христианского понимания насущных проблем: от хозяйственных и социальных до индивидуально-нравственных. По существу, если христианин остается самим собой и достойно живет по-христиански, он уже свидетельствует свою веру, доносит до окружающих свет евангельской проповеди. Поэтому главная задача миссионера — быть самим собой, быть христианином, быть подлинным свидетелем того, что христианское отношение к жизни помогает преодолевать кризисы и наполняет жизнь смыслом.
Понимание миссии заключается не в том, чтобы вводить что-либо новое, никогда не бывшее в опыте Церкви, но в том, чтобы усвоить весь миссионерский опыт и уметь применять его в новых условиях. Это, разумеется, не исключает появления новых форм проповеди и нового языка благовествования.
Все, что происходит сейчас с Церковью и народом, мы должны воспринять как промыслительный Божий призыв: «Отложить прежний образ жизни… обновиться духом ума вашего… облечься в нового человека» (Еф. 4: 22-25). «Ныне, умерши для Закона, которым были связаны, мы освободились от него, чтобы нам служить Богу в обновлении духа, а не по ветхой букве» (Рим. 7: 6), чтобы ходить нам «в обновленной жизни» (Рим. 6: 4).
И тогда снова, как в былые времена, Православная Церковь и ее миссия в обществе станут определяющим духовным фактором в истории православных народов нашей страны.

По установившейся традиции, десятки тысяч украинцев передали Блаженнейшему Митрополиту Владимиру записки с именами своих родственников для поминовения у святынь Удела Божией Матери.

21 мая 2003 года началось паломничество Предстоятеля УПЦ Блаженнейшего Митрополита Владимира с паломнической группой на Святую Гору. В этот день Предстоятеля УПЦ торжественно встречала братия Свято-Пантелеимоновского монастыря во главе со священноигуменом обители архимандритом Иеремией.
Крестным ходом братия и паломники вошли в Покровский храм монастыря, где был совершен благодарственный молебен, во время которого Блаженнейший Митрополит Владимир особо молился о боголюбивом украинском народе. Блаженнейший Владыка поклонился честной главе святого великомученика и целителя Пантелеимона, молился у стопы святого апостола Андрея Первозванного, прибытие которой в Киев ожидается в последних числах июня, а также у частиц мощей многочисленных святых со всего православного мира.
Блаженнейший Митрополит также посетил Пантелеимоновский, Покровский, Преображенский, святителя Митрофана Воронежского, преподобной Еввулы — матери великомученика Пантелеимона, храмы монастыря, а также монастырскую костницу. Здесь Блаженнейший Владыка совершил панихиду по почившей о Господе братии обители, среди которых, как свидетельствуют надписи на мощах, немало выходцев из Украины.
В монастырской библиотеке Блаженнейший Митрополит познакомился с древними манускриптами, а также грамотами и записями, оставленными посетителями обители в разные годы. Паломники во главе с Митрополитом также посетили монастырский музей, где бережно хранятся экспонаты, рассказывающие об истории обители.
Вечером того же дня Блаженнейший Митрополит Киевский и всея Украины Владимир в сослужении митрополита Донецкого и Мариупольского Илариона, наместника Киево-Печерской Лавры епископа Вышгородского Павла, священноигумена Свято-Пантелеимоновского монастыря архимандрита Иеремии и братии обители совершил всенощное бдение накануне праздника святителя и чудотворца Николая.
В четверг, 22 мая, в день празднования перенесения мощей святителя и чудотворца Николая, в Покровском храме Свято-Пантелеимоновского монастыря Блаженнейший Митрополит Киевский и всея Украины Владимир совершил Божественную литургию в сослужении тех же архиереев и священников, с которыми накануне совершал всенощное бдение. За богослужением Блаженнейший Владыка поименно помянул всех тех, кто передавал свои записки для молитвы не только непосредственно из рук в руки, но и присылал их при помощи электронной почты. В этот день под сводами древнего храма звучала молитва об украинском народе, его властях и воинстве.
После Литургии паломники посетили Иверский монастырь Святой Горы, где поклонились чудотворной Иверской иконе Божией Матери, побывали на месте ее явления, где бьет целебный источник.
Во время посещения Иверского монастыря Предстоятель Украинской Православной Церкви совершил молебен перед всемирно известной святыней — Иверской иконой Божией Матери. За богослужением Блаженнейший Митрополит особо помянул о здравии и долгоденствии Предстоятеля Русской Православной Церкви Святейшего Патриарха Московского и всея Руси Алексия.
Затем было посещение афонского монастыря Старый Русик, Ставроникита, Свято-Андреевского и Свято-Ильинского скитов. Паломники молились за Украину и ее народ перед иконами «Достойно есть» и «Скоропослушница».
И во всех монастырях Афона монахи-святогорцы — греки, русские, румыны, сербы — интересуются положением дел в украинском Православии, возможностью урегулирования раскола, а также спрашивают, насколько реально сегодня со стороны раскольников покаяние и возвращение в лоно Церкви.
24 мая паломническая группа во главе с Предстоятелем Украинской Православной Церкви прибыла в греческий город Салоники. Здесь в Кирилло-Мефодиевском храме Блаженнейший Митрополит Владимир в сослужении сопровождающих его архиереев и паломников совершил молебен, во время которого молился святым равноапостольным братьям и просветителям славян об Украине и нашем боголюбивом славянском народе.
В тот же день Блаженнейший Владыка посетил храм великомученика Димитрия Солунского, где поклонился его честным мощам, а также молился у мощей святителя Григория Паламы, покровителя учащихся и богословствующих. Посетили паломники и древний солунский храм Святой Софии. Везде Предстоятеля УПЦ радушно встречало греческое духовенство.
25 мая паломническая группа во главе с Блаженнейшим Митрополитом Владимиром посетила небольшой городок Неосанта недалеко от греческих Салоник. Предстоятель УПЦ был радушно принят мэром города, который дал по случаю прибытия высоких гостей прием. В этом греческом городке сегодня проживает более 70-ти семей выходцев из бывшего СССР, среди них немало и украинцев.
Блаженнейший Владыка побывал также в местном новопостроенном храме в честь пророка Илии.
27 мая Блаженнейший Митрополит Киевский и всея Украины Владимир посетил греческий остров Корфу, где в соборе святого Симеона Тримифунтского молился у честных мощей святителя. Также паломники посетили Свято-Варваринский кафедральный собор острова, где поклонились мощам преподобной Феодоры. В тот же день группа побывала на самой высокой точке острова — монастыре Христа Пантократора. Во всех местах, куда прибывали гости, Предстоятелю УПЦ и паломникам местное духовенство оказывало радушный прием.

БЛАЖЕННІШИЙ МИТРОПОЛИТ ВОЛОДИМИР: “АФОН – ЦЕ КОЛИСКА КИЇВСЬКИХ СВЯТИНЬ”

Святу Гору Афон вперше я відвідав у 1966 р. Після того був ще декілька разів. І щоразу, коли наближаюся до неї, душу огортає благоговійний трепет.
Майже двохтисячолітня історія християнства на Афоні увібрала в себе багато великих імен і подій.
В І столітті, через декілька років після Вознесіння Господа нашого Іісуса Христа, майбутню історію Афонського півострова визначила наступна подія — його відвідала Пресвята Богородиця. Зійшовши на берег, як пише святий Стефан Святогорець, Вона сказала: “Місце це хай буде моїм жеребом, котрий даний Мені Сином і Богом Моїм! Нехай буде благодать Божа на місці цьому і на тих, які живуть тут з вірою і благоговінням. Цьому місцю Я буду Заступницею і піклуватимусь за нього до Бога”. З того часу Афон став уділом Божої Матері.
В Х столітті до берегів Афону чудесно прибула чудотворна ікона Пресвятої Богородиці — “Портаітисса” (“Вратарниця”), яка знаходиться в Іверському монастирі, від чого ще називається “Іверською”.
Перші згадки про окремих Афонських іноків-подвижників відносяться до ІV століття, а в VІІ столітті візантійський імператор Костянтин Погонат віддав півострів в повне розпорядження монахів, і з тих пір тут почали виникати монастирі. Так, з часом Афон став так званою монашою республікою, куди за велінням Божої Матері не ступає жіноча нога.
Нерозривною з історією афонського чернецтва є історія монашества на Русі. Адже в першій половині ІХ століття на Афоні ніс подвиги та прийняв постриг монах Антоній — майбутній великий преподобний, засновник Києво-Печерського монастиря та родоначальник усього руського чернецтва.
Серед нині діючих на Афоні 20 монастирів визначне місце займає Свято-Пантелеймонівський руський монастир. Братія завжди радо і щиро зустрічає паломників. Зазвичай відвідини монастиря розпочинаються молебнем перед найшанованішою святинею обителі — чесною главою святого великомученика і цілителя Пантелеймона. В особливо урочистих випадках розкручуються панікадила як знак духовної радості і торжества.
Ще в цьому монастирі зберігається декілька часток Животворящого древа Хреста Господнього, частки мощей святого Іоанна Предтечі, десяти апостолів, святителя Миколая Чудотворця, багатьох афонських подвижників. Зберігається там і стопа святого всехвального Христового апостола Андрія Первозванного, благовіствуванням якого була освячена наша земля. Благоговійно вшановуються чудотворні ікони: Божої Матері “Ієрусалимська”, Іоанна Предтечі, великомученика Пантелеймона, мученика Харлампія.
Про багатство монастирської бібліотеки свідчать 2 тисячі грецьких і слов’янських рукописів та біля 20 тисяч друкованих книг.
Живе монастир за своїм особливим уставом, коли і молитва, і праця, і трапеза є спільною для всіх. Богослужіння відправляються в Свято-Пантелеймонівському та Свято-Покровському храмах. Ігуменом монастиря є священноархімандрит Ієремія, що несе на Святій Горі послух уже більше 30 років. Сьогодні братія монастиря нараховує 60 чоловік.
На Святу Гору приїздили та подвизались іноки різних національностей: греки і серби, болгари і румуни, грузини і молдавани, і серед них дуже багато вихідців з України. У наших предків козаків була традиція: останні роки життя присвячувати Богу. Багато з них, після подвигів на захист Батьківщини, приходили на Святу Гору, де віддавалися подвигам посту і молитви. Велика монастирська костниця, де покояться, за афонською традицією, з надписами останки монахів, є тому свідченням.
Паломництво на Святу Гору відрізняється від відвідання інших святих місць можливістю доторкнутися до збереженої в віках традиції монашого подвигу, переданого нам у спадок від святих отців молитовного досвіду святогорців. Богом просвітлені старці та благодатні умови для подвижництва діють наче магніт, прикликаючи до себе тих, хто шукає богопізнання.

— Съезд был плодотворным и работа была конструктивной — сказал настоятель Свято-Макарьевской церкви, председатель Православного педагогического общества протоиерей Анатолий Затовский (Киев), оценивая итоги первого Всеукраинского миссионерского съезда. — На нашей секции, посвященной православному образованию, мы отказались от полноформатного чтения докладов. Их было слишком много. Мы предпочли форму кратких выступлений, дискуссий и обмена опытом. В итоге были выработаны конкретные предложения и рекомендации для улучшения православной педагогической деятельности. Одним из главных достижений съезда я считаю то, что на нем мы выработали конкретные предложения и рекомендации для улучшения православной педагогической деятельности.

— Первый Всеукраинский миссионерский съезд — отметил протоиерей Димитрий Сидор (Закарпатье), — это акция, которую мы ждали давно. То важное дело, которое делалось нами разрозненно, осмыслено сегодня как общеукраинское. Миссионерство — это не только позитивное свидетельство о Православии, но и работа с различными слоями населения, которые еще не воцерковлены, призывание их к вере Христовой. А для того чтобы эта работа была успешной, необходимо делиться опытом. И в этом смысле наш съезд — уникальное явление. Обменявшись опытом, каждый открыл для себя целый новый материк, ту ниву Христову, на которой так много нам нужно сделать не по приказу, а по зову сердца. На этой ниве много различных помех — и духовного, и юридического порядка. Съезд прояснил, что работа не должна сосредотачиваться только в миссионерских центрах. Миссионерством может заниматься каждый священник, каждая живая душа. Для нас, живущих в западных регионах Украины, проблемы миссионерства имеют свою специфику, но в целом задачи у нас общие. В новых непредвиденных условиях открываются новые возможности. Работать нужно вместе, тогда будет результат. Мы благодарим Бога и Блаженнейшего Митрополита Владимира за то, что он благословил на такое благое дело — проведение миссионерского съезда. Все, что мы сделали на нем, выльется в плодотворную работу на ниве Христовой. В съезде была большая потребность, и он, слава Богу, не просто прошел, а состоялся.

— Прежде всего хочу отметить камерный и рабочий характер форума, — поделился своими впечатлениями о работе Всеукраинского миссионерского съезда преподаватель Свято-Тихоновского богословского института редактор интернет-сайта «Седмица. Ру» Владислав Петрушко (Москва). — Это были не потемкинские деревни — большие залы, внешняя солидность, в которых часто тонет конструктив. Тон съезду задал владыка Филипп своим дельным докладом, в котором четко и логично было сконцентрировано все главное. Его выступление во многом определило деловой настрой съезда. Должен отметить очень плодотворную работу в секциях — неформальную, непринужденную, когда выступления участников рождали дискуссии, иногда споры, и в этой деловой атмосфере рождались серьезные продуктивные идеи и предложения. Чувствовалось, что представители епархий стремились поделиться опытом своего служения, своими наработками, но при этом не было желания покрасоваться своими достижениями и заслугами.
Нельзя не вспомнить напряженности, которая возникла во время пресс-конференции председателя Госкомрелигий Украины Бондаренко. Почувствовалось, что многие озабочены состоянием церковно-государственных отношений в Украине и деятельностью органа власти, ответственного за эти отношения.
Съезд, нужно отметить, не ограничился вопросами миссионерства, он также затронул вопросы юридического статуса церкви и гармонизации церковно-государственных отношений.
Наличие в Украине расколов и прозелитизма определяют особую важность миссионерской работы. Но положительная сторона в том, что наличие негатива, о котором я упомянул, заставляет поддерживать миссионерство в необходимом тонусе.

З благословення Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира з 27 по 29 травня 2003 року в м. Києві відбувався І Всеукраїнський місіонерський з’їзд Української Православної Церкви, який було організовано Синодальним відділом релігійної освіти, катехизації та місіонерства УПЦ за участі Всеукраїнської організації на підтримку канонічного Православ’я “Путь православних” в ім’я святого рівноапостольного князя Володимира, Всеукраїнського православного педагогічного товариства, Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври, Київських Духовних Академії та Семінарії, Місіонерського Духовного училища Української Православної Церкви.
Форум обговорив сучасний стан місіонерської діяльності в Україні, труднощі і першочергові завдання, накреслив перспективи Православної місії, розглянув проект Місіонерської концепції Української Православної Церкви.
З’їзд обрав своїм Почесним головою Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира.
Роботу з’їзду очолив Голова Синодального відділу релігійної освіти, катехизації і місіонерства єпископ Полтавський і Кременчуцький Филип.
У роботі форуму взяли участь Постійний член Священного Синоду Високопреосвященніший митрополит Чернівецький і Буковинський Онуфрій, Високопреосвященніший митрополит Дніпропетровський і Павлоградський Іриней, Високопреосвященніший архієпископ Львівський і Галицький Августин, Преосвященніші єпископи Житомирський і Новоград-Волинський Гурій, Криворізький і Нікопольський Єфрем, Сумський і Ахтирський Іов, Переяслав-Хмельницький Митрофан.
Делегатами з’їзду були представники 33 єпархій Української Православної Церкви, Києво-Печерської і Почаївської Лавр, Київської Духовної Академії, Київської, Одеської, Волинської, Харківської, Почаївської Духовних Семінарій, духовних училищ, Місіонерського Духовного училища Української Православної Церкви.
Гостями форуму були голова Державного комітету у справах релігій при Кабінеті Міністрів України В. Д. Бондаренко, академік М. Б. Євтух, член-кореспондент АПН В. М. Хайруліна, голова всеукраїнського об’єднання “Держава” В. П. Бачигін, викладачі світських вузів.
Серед гостей і учасників з’їзду були представники Росії та Білорусі: голова Місіонерського відділу РПЦ Високопреосвященніший архієпископ Бєлгородський і Старооскольський Іоанн, співробітники місіонерського відділу, викладачі Бєлгородської Духовної Семінарії з місіонерським спрямуванням; професор Православного Свято-Тихонівського богословського інституту диякон Андрій Кураєв, керівник Центру ім. священномученика Іринея Ліонського професор О. Л. Дворкін; представник Білоруської Православної Церкви ієрей Павло Сердюк.
Роботу форуму висвітлювали представники православних і світських засобів масової інформації, прес-служби УПЦ, керівники Інтернет-видань України та Росії. Для журналістів було влаштовано прес-конференції в перший та останній дні роботи.
Загалом у з’їзді взяло участь понад 170 учасників — делегатів та гостей.
Вітання Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира учасникам з’їзду виголосив Високопреосвященніший Митрополит Чернівецький і Буковинський Онуфрій.
Високопреосвященніший Архієпископ Бєлгородський і Старооскольський Іоанн зачитав вітання на адресу з’їзду від Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II.
Делегати форуму надіслали листи зі словами вдячності за Первосвятительські молитви та благословення.
Доповіді, виголошені на пленарному засіданні, були обговорені в чотирьох секціях, які працювали протягом другого дня з’їзду за такими напрямками:
1. Місія, прозелітизм, релігійні конфлікти та можливості співпраці в місії;
2. Православна місія і проблеми соціального служіння, сім’ї, освіти, культури;
3. Церква і багатоконфесійна держава. Роль Православ’я в процесі згуртування українського суспільства;
4. Духовна безпека суспільства і тоталітарні секти.
Делегати обмінювалися досвідом Православного свідчення, соціального, молодіжного служіння, просвіти, реабілітації, протистояння навалі деструктивних культів та псевдорелігій.
Делегати мали можливість переглянути відеоматеріали місіонерського спрямування. Учасникам і гостям форуму були запропоновані різноманітні виставки.
За результатами роботи пленарних засідань та секцій було внесено пропозиції до проекту Місіонерської концепції Української Православної Церкви. Проект Концепції після доопрацювання з урахуванням змін та доповнень, запропонованих з’їздом, буде подано на розгляд та затвердження Предстоятелю Української Православної Церкви.
Було вироблено рекомендації та пропозиції щодо організації місіонерської діяльності в сучасній Україні:
Церковно-державні стосунки та правове забезпечення місії
Вести діалог УПЦ з вищими органами влади, політичними партіями, результатом якого має стати усвідомлення останніми безперечного факту, що єдина канонічна Православна церква є консолідуючою силою суспільства, особливо за відсутності єдиної державної ідеології.
Звернутися до народних депутатів України з проханням внести зміни й доповнення до чинного законодавства, які б виправили існуючі нині недоречності. Зокрема, спираючись на досвід провідних країн світу, слід визнати і законодавчо визначити особливий статус Української Православної Церкви як Церкви більшості населення і традиційної релігії. Потрібно використовувати найкращий міжнародний досвід регулювання діяльності релігійних організацій, приводити українське законодавство у відповідність до діючих міжнародних норм та угод, підписаних Україною.
Для запобігання реєстрації псевдорелігійних утворень внести зміни до законодавства, які б встановили певний часовий ценз для реєстрації релігійних громад, а також збільшити кількість засновників громади з 10 до 20 або 50.
В усіх парафіях, братствах, місіонерських організаціях розгорнути широке обговорення проекту змін до законодавства про свободу совісті. Потрібно звертатися до народних депутатів із закликами вносити ті зміни, які були б дійсно корисними, наприклад, щодо надання Українській Православній Церкві статусу юридичної особи.
Створити з представників традиційних конфесій та правників церковно-державної експертної ради, яка би проводила експертизу статутів та віровчення новітніх релігійних угруповань до їх реєстрації, щоб уникати помилок при правовому визнанні формувань на зразок “Білого братства” тощо.
Учасники з’їзду окреслили коло термінів: релігія, тоталітарні секти, традиційна конфесія, позаконфесійне об’єднання, конфесія, релігійне об’єднання, релігійні переконання, суспільна небезпека особистого переконання, атеїстичні переконання, відокремлення Церкви від держави та школи, психологічний тиск, психологічний тиск тоталітарних сект на свідомість громадян тощо, які потребують чіткого юридичного і понятійного визначення. Запропоновано звернутися до народних депутатів України з пропозицією вирішити це питання для однозначного використання зазначених термінів в законотворчій практиці.
Потрібне також чітке визначення критеріїв особистої та соціальної небезпеки релігійних утворень, суспільної небезпеки особистих релігійних переконань тощо.
Розпочати роботу з підготовки законодавчої бази державної акредитації духовних академій, семінарій, училищ; створення православних богословських факультетів при вузах.
Видати збірку міжнародних та українських нормативних актів та документів, які стосуються правового забезпечення діяльності релігійних організацій.
Організувати центр з юридичної допомоги у складних правових питаннях; узагальнювати досвід правового вирішення конфліктів на релігійному ґрунті.
Питання релігійних конфліктів та прозелітизму
Створити науково-дослідний центр з вивчення історії, форм та методів прозелітичної діяльності на території України та визначення способів протидії їй.
Порушити перед Синодальним учбовим комітетом клопотання про організацію обміну досвідом викладання в Духовних школах місіології, новітньої історії, історії розколів та унії, церковної журналістики тощо.
Звернутися до Синодальної богословської комісії з пропозицією розпочати консультації з розробки основних богословських проблем місіонерства, відкрито обговорювати складні питання.
Створити в рамках Синодального відділу релігійної освіти, катехизації та місіонерства структури, які б займалася організацією свідчення в регіонах з великою та активною інославною прозелітичною діяльністю. Погодитися із думкою про доцільність утворення в таких регіонах місіонерських парафій, проведенням “місіонерських експедицій”.
Налагодити оперативне інформування про порушення прав віруючих Української Православної Церкви, виробити методи захисту цих прав, залучити до цієї роботи існуючі громадські та місіонерські організації (“Путь православних”, “Діалог” тощо). Співпрацювати з народними депутатами різних рівнів у протидії утискам Православної Церкви з боку місцевих органів влади.
Регулярно проводити єпархіальні місіонерські семінари із залученням спеціалістів у різних галузях місіології, запрошувати до участі в семінарах богословів, правників, практиків місії.
Почати обговорення питання про створення системи місіонерства в єпархіях: від єпархіального до районного і парафіяльного місіонера. Після обміну досвідом запропонувати Священноначаллю УПЦ форми й методи фінансового й матеріального забезпечення місії.
Для запобігання виданню псевдоцерковної літератури, апокрифів та невивірених “народних передань” порушити перед Священним Синодом клопотання про створення Синодального цензурного комітету, до складу якого слід включити богословів провідних духовних шкіл України. При єпархіях доцільно мати також експертні ради, які б визначали ставлення до світської літератури релігійної тематики. Нагадати отцям-настоятелям парафій, намісникам та настоятельницям монастирів про необхідність суворого контролю за змістом літератури, яка продається в церковних магазинах та свічних ящиках.
Нагадати про необхідність проведення бесід перед Таїнствами та требами, проповідництва під час обрядів тощо.
Звернути увагу всіх місіонерів на необхідність суворого дотримання норм законодавства, закликати до максимальної виваженості у полеміці.
Культура, сім’я, молодіжне та соціальне служіння
Розширити обсяг україномовних церковних видань: місіонерсько-просвітницьких, катехизаційних, дитячих та молодіжних.
Спільними зусиллями координувати роботу недільних шкіл; створити банк програм, проводити конкурси на кращу програму для дитячої та дорослої школи, кращого педагога, катехизатора тощо.
Вести активну роботу з інтеграції церковної та світської педагогіки; схвалити досвід проведення спільних семінарів у світських вузах, присвячених церковній педагогіці.
Звернутися до Міністерства освіти та науки України з приводу викладання “Основ християнської культури” і “Основ християнської етики” в залежності від конфесійної належності: в 1–5 класах загальноосвітніх шкіл — за бажанням батьків; у 6–9 –– з урахуванням позиції батьків і дітей; в 10–11 –– за власним вибором старшокласників.
Визнати доцільним і дуже корисним створення окремих регіональних та загальнонаціональних православних радіо- та телеканалів, православних магазинів, в тому числі книжкових, дитячих тощо.
Нагадати про важливість існування при парафіях духовно-просвітницьких, культурних центрів, бібліотек, аудіо- та відеотек тощо.
Сприяти організації православних таборів відпочинку, походів, екскурсій та паломництв. Підтримати нові форми проповіді серед молоді.
Розвивати видавництво молодіжної духовно-просвітницької літератури з участю у створенні матеріалів, виданні й розповсюдженні молоді та підлітків.
Розпочати роботу зі створення в Україні мережі центрів по профілактиці алкогольної та наркотичної залежності, в тому числі православних таборів, реабілітаційних центрів, із залученням кваліфікованих православних спеціалістів — психологів, педагогів, лікарів тощо.
Організувати загальноукраїнський місіонерський сайт в мережі Інтернет. Створити систему православних банерів, в тому числі на світських сторінках. Розпочати роботу зі створення в мережі дитячих та юнацьких сторінок.
Закликати духівників бути виваженими у складних питаннях, які стосуються місії серед молоді, сім’ї, соціального служіння тощо. Визнати неприпустимими вигадані окремими “ревнителями” обмеження та нововведення, які через відсутність духу любові відвертають від Церкви новоначальних. Просити пресвітерів не видавати власних переконань чи приватних богословських позицій за загальноцерковні.
Просити священнослужителів вести активну роботу щодо роз’яснення принципу “місіонерської приязності”; нагадати всім віруючим, особливо тим, хто несе послух при храмах, що від їх ставлення до навіть випадкових “гостей” церкви може залежати подальше церковне чи позацерковне життя неофітів.
Наголосити на особливій важливості соціального служіння як ефективної форми свідчення. Поєднувати служіння соціальне з духовною просвітою.
Розпочати роботу з організації проходження місіонерської практики вихованців старших класів семінарій та студентів Духовних академій в якості викладачів факультативів у світських навчальних закладах, місіонерів при лікарнях, реабілітаційних центрах тощо.
Протидія деструктивним культам та псевдорелігіям
Вести роботу з уточнення й чіткого визначення богословської сектознавської термінології. Наголосити на можливості й доцільності співпраці з католицькими та лютеранськими спеціалістами в галузі сектознавства та протидії деструктивним культам.
Створювати центри, які б об’єднували осіб, що постраждали від деструктивних культів.
На базі Синодального відділу релігійної освіти, катехизації та місіонерства доцільно утворити базу даних, які стосуються діяльності деструктивних культів та тоталітарних сект; має бути налагоджена як система централізованого розповсюдження подібної інформації, так і інформування Синодального відділу з місць.
Слід проводити для священнослужителів курси підвищення кваліфікації, семінари тощо, присвячені своєчасному інформуванню про діяльність тоталітарних сект і методи протидії.
Налагодити контакти з правоохоронними органами з метою полегшення визначення та кваліфікації злочинів, скоєних на релігійному ґрунті.
Потрібно створювати спеціальні, орієнтовані на світське сприйняття, підручники з релігієзнавства, які б викладали правдиву історію Православ’я.
Звернутися до народних депутатів України з проханням внести в законодавство зміни й доповнення, які б обмежували діяльність небезпечних релігійних та псевдорелігійних утворень та захищали права віруючих традиційних конфесій. Зокрема, йдеться про зміни та доповнення до статей Кримінального кодексу, які стосуються порушення прав громадян залежно від їх ставлення до релігії; посягання на здоров’я громадян під приводом виконання релігійних обрядів; шахрайства та здирництва на релігійному ґрунті; зазначити, що використання релігійних почуттів при скоєнні злочинів є обтяжуючою обставиною.
Не слід допускати реєстрації деструктивних культів під прикриттям громадських, культурно-просвітницьких, медично-реабілітаційних організацій тощо.
* * *
З’їзд закликає всіх причетних до місіонерства в Українській Православній Церкві об’єднати зусилля у свідченні світові Істини. Ми заперечуємо сприйняття місіонерства виключно як боротьби та протидії. Делегати впевнені, що, незважаючи на спротив “світу цього”, благодатна Божа допомога співперебуватиме з кожним свідком Христа. Наша любов і ревність у чистоті віри мають бути запорукою єднання всіх у Христі.
Любов’ю і єднанням спасемося!

В Киеве с 27 по 29 мая проходил I Всеукраинский миссионерский съезд. Работа съезда по благословению Блаженнейшего Митрополита Киевского и всея Украины Владимира была организована Синодальным отделом религиозного образования, катехизации и миссионерства Украинской Православной Церкви, возглавляемым епископом Полтавским и Кременчугским Филиппом. Это событие без преувеличения можно назвать одним из самых значимых в жизни Украинской Православной Церкви за последние несколько лет.
Свои приветственные послания делегатам Миссионерского съезда направили Святейший Патриарх Московский и всея Руси Алексий и Блаженнейший Митрополит Киевский и всея Украины Владимир. В работе съезда приняли участие 170 делегатов из 33 епархий Украинской Православной Церкви, а также многочисленные гости из России и Белоруссии.
27 мая, на первом пленарном заседании съезда, выступил один из самых авторитетных иерархов Украинской Православной Церкви митрополит Черновицкий и Буковинский Онуфрий, который зачитал приветствие съезду Блаженнейшего Митрополита Владимира.
Архиепископ Львовский и Галицкий Августин, глава Богословской комиссии, в своем докладе отметил, что Миссионерский съезд открывает новый этап в жизни Украинской Православной Церкви. Владыка Августин поднял вопрос о миссионерстве через СМИ, а также вопрос об унии, которая представляет на сегодняшний день значительную угрозу Православию в Украине. Архиепископ Августин особенно отметил усиление прозелитического натиска греко-католиков в последнее время и призвал съезд обратить внимание на эту проблему.
Председатель Синодального отдела Украинской Православной Церкви по работе с молодежью епископ Житомирский и Новоград-Волынский Гурий в своем докладе сказал, что І Миссионерский съезд являет собой живое свидетельство о действительности и действенности евангельской миссии на земле. Академик Николай Евтух приветствовал съезд от имени Академии педагогических наук Украины. Он подчеркнул важность взаимодействия Церкви и государства.
Руководитель пресс-службы УПЦ Василий Анисимов рассказал о том, с какими трудностями столкнулась Православная Церковь в Украине за последние десять лет. Особое внимание В. Анисимов обратил на проблему взаимоотношений властей Украины и канонической Православной Церкви. Руководитель общества «Радонеж» Евгений Никифоров призвал активнее миссионерствовать на радио и организовывать православное вещание.
Центральным выступлением первого дня съезда стал доклад епископа Полтавского и Кременчугского Филиппа, который носил название «Особенности, трудности и первоочередные задачи православной миссии в современной Украине». Анализируя современное состояние Православия в Украине, епископ Филипп подчеркнул, что не следует обольщаться тем фактом, что Православие является доминирующей конфессией в Украине. Несмотря на это, «укорененность в Православии многих людей минимальна, а степень их церковности можно различить только с использованием самой сложной оптики». По статистике, в некоторых регионах Украины протестантские общины растут гораздо быстрее православных, что не может не тревожить. Владыка Филипп указал на опасность агрессивных действий православных по отношению к сектантам, призвал не уподобляться им в методах. «Поэтому следует все силы направить на утверждение православных ценностей в проповеди, и это будет самым главным в миссии».
В докладе особый раздел был посвящен личности миссионера, который сам должен быть высокодуховным человеком. «Только духовный миссионер сможет воспитать одухотворенного неофита — достойного христианина и гражданина страны».
Одной из важных проблем, затрудняющих миссию Церкви, является, по словам епископа Филиппа, неопределенность государственно-церковных отношений в Украине. «В нынешней ситуации Церковь не просто уравнена в правах и обязанностях с религиозными организациями-однодневками, но и фактически приравнена к ним. В законодательстве не только нет указания на традиционность Православной Церкви для Украины, но и сама Церковь не имеет статуса юридического лица. А поэтому «переходы» из Украинской Православной Церкви в другие юрисдикции сопровождаются сменой собственника». Часто местные отделы по делам религий, руководители которых настроены антицерковно, также играют негативную роль
Далее епископ Филипп остановился на таких волнующих Церковь проблемах: внутренняя миссия в Церкви, раскол, греко-католический и римо-католический прозелитизм, высокая активность сект и деструктивных культов.
Глава Миссионерского отдела призвал положить конец распространению псевдоцерковной литературы. С этой целью необходимо возродить цензурные комитеты. В докладе также содержался призыв активнее использовать в целях миссии современные информационные технологии: «Важно обратить внимание на развитие православного радио и телевидения, притом не отдельных передач и выступлений, а именно православных каналов (волн)».
Говоря о своих впечатлениях от съезда, диакон Андрей Кураев сказал: «Прозвучал потрясающий доклад владыки Филиппа. Я знаю, что владыка Филипп — человек традиции, но в то же время человек абсолютно современный, хороший хозяйственник, администратор. Меня очень порадовало то, что в его докладе, помимо богословских аспектов, был раздел о финансовом обеспечении миссии. Ведь священник, который миссионерствует, несет прямые убытки: если он останется в храме и ему какая-нибудь треба перепадет, он за нее что-то получит, а если он пойдет к детям в школу или на радио, то для него это прямой убыток, потому что он бесплатно тратит свои силы и время.»
В первый день работы съезда состоялась пресс-конференция, в которой наряду с иерархами Церкви принял участие председатель Государственного комитета по делам религий Украины Виктор Бондаренко. Ему были адресованы многие вопросы, что свидетельствует об обеспокоенности православных деятельностью и политикой религиозного ведомства. На вопрос Владислава Петрушко (пресс-служба «Православной энциклопедии») о том, есть ли у государства концепция объединительного процесса в украинском Православии, В. Бондаренко ответил: «Государство не будет заниматься организацией покаяния, речь идет о том, что государство будет способствовать тем добрым начинаниям, которые будут исходить из церковной среды». Виктор Бондаренко фактически отказался отвечать на вопрос Кирилла Фролова (Союз православных граждан) о том, как относится Украинское государство к тому факту, что т.н. «Киевский патриархат» участвовал в вербовке украинских боевиков в «горячие точки» СНГ.
На съезде также выступили с докладами: митрополит Днепропетровский и Павлоградский Ириней («Миссионерство в Днепропетровской епархии»); епископ Сумской и Ахтырский Иов («Церковь и государство: пути взаимопонимания и сотрудничества»); протоиерей Виталий Косовский («Миссионерство, его цели и задачи»); диакон Андрей Кураев («Миссионер в церковной жизни»); Александр Дворкин («Тоталитарные секты и православная контрмиссия»); протоиерей Георгий Коваленко («Православная миссия на языке современных технологий»); протоиерей Богдан Огульчанский («Актуальность проблемы подготовки кадров для миссионерской, катехизационной и педагогической работы Православной Церкви»).
Одной из форм миссионерства является проповедь среди политиков, политологов, журналистов. Епископ Сумской и Ахтырский Иов сказал, что отношение государства к Церкви остается неопределенным и поэтому необходимо работать с теми представителями власти, общественных организаций, бизнеса, которые способны воспринимать проповедь. Он отметил, что зачастую «миссионерство» среди представителей властных структур сводится к застольям и выколачиванию денег. Между тем политики и чиновники такие же люди, которым нужно говорить о спасении, приводить их в Церковь. Митрополит Днепропетровский и Павлоградский Ириней говорил об опыте миссионерства в своей епархии. Особенно важно, по его словам, развитие профессиональной церковной прессы и воцерковление светских СМИ. Сам митрополит Ириней ведет несколько программ на разных днепропетровских телеканалах.
Обсуждался вопрос о миссионерских приходах. Признано, что все приходы должны быть миссионерскими, просто под термином «миссионерский приход» подразумевается наличие в каждой епархии такого центра, который координировал бы просветительскую работу, занимался вопросами стратегии и тактики миссии на территории епархии.
28 мая работа форума была продолжена в секциях по отдельным направлениям миссионерской деятельности:
1. Миссия, прозелитизм, религиозные конфликты и возможности сотрудничества в миссии (руководитель — архиепископ Белгородский и Старооскольский Иоанн).
2. Православная миссия и проблемы социального служения, семьи, образования, культуры (руководитель — председатель Всеукраинского педагогического общества протоиерей Анатолий Затовский).
3. Церковь и многоконфессиональное государство. Роль Православия в процессе консолидации украинского общества (руководитель — епископ Сумской и Ахтырский Иов).
4. Духовная безопасность общества и тоталитарные секты (руководитель — преп. КДАиС Виктор Чернышев).
Съезд прошел в деловой атмосфере. В ходе работы форума детально обсуждалось современное состояние миссионерской деятельности Украинской Православной Церкви, шла речь о трудностях, с которыми сегодня чаще всего сталкиваются православные миссионеры на Украине, были определены первоочередные задачи и очерчены перспективы православной миссии.
Особо был рассмотрен проект Миссионерской концепции Украинской Православной Церкви, подготовленный в Синодальном отделе катехизации и миссионерства. Проект был направлен на утверждение Священному Синоду Украинской Православной Церкви. По результатам работы пленарных заседаний и секций внесены были предложения к проекту Миссионерской концепции. Выработаны рекомендации и предложения относительно организации миссионерской деятельности в современной Украине.
По результатам работы съезда был принят итоговый документ, в котором делегаты выразили свое видение задач православной миссии и сформулировали конкретные предложения относительно преодоления проблем в сфере церковно-государственных отношений и правового обеспечения миссии, устранения религиозных конфликтов и прозелитизма, а также в сфере культуры, семьи, молодежного и социального служения, противодействия деструктивным культам и псевдорелигиям.
Особенно важным было признано создание общецерковного научно-аналитического центра по проблемам инославного прозелитизма, введение курсов по новейшей истории, истории унии, раскола, церковной журналистике в духовных школах. Признано необходимым развитие института епархиальных, благочиннических и приходских миссионеров. Съезд продемонстрировал, что Украинская Православная Церковь закончила эпоху выживания и самосохранения и перешла к эпохе «миссионерского контрнаступления», что она имеет уникальный опыт активной деятельности в условиях недружественного отношения к ней властей Украины.
Съезд направил послание Патриарху Московскому и всея Руси Алексию с пожеланиями скорейшего выздоровления, чтобы стал возможным визит на украинскую землю. Было также направлено приветственное обращение Блаженнейшему Митрополиту Киевскому и всея Украины Владимиру.
Съезд призвал всех, кто причастен к миссионерской работе, объединить усилия в свидетельствовании истины Православия. Делегаты форума призвали своих коллег не воспринимать миссионерство исключительно как борьбу и противостояние и выразили уверенность в том, что благодатная помощь Божия будет пребывать с каждым, кто право свидетельствует о Христе.
Подводя итоги работы форума, председатель Синодального отдела религиозного образования, катехизации и миссионерства Украинской Православной Церкви епископ Полтавский и Кременчугский Филипп отметил: «То, что происходит сегодня на съезде, уже вошло в историю. Мы завершаем работу действительно исторического форума — I Всеукраинского миссионерского съезда Украинской Православной Церкви, съезда, проведения которого ждали, съезда, с которым было связано столько надежд. То, что удалось сделать, отражено в итоговом документе. Мне же хотелось бы обратить внимание на некоторые проблемы, которые нам еще предстоит преодолеть. Грустно было осознавать, что некоторая часть делегатов все-таки воспринимает миссионерство как войну… Такие агрессивные настроения больше свойственны представителям неорелигий, но никак не православным миссионерам, которые несут в мир Свет Христов. Неприятно было и то, что кое-кто пытался сузить вопросы стратегии и тактики миссионерства лишь до испробованной ими формы или организации. Такого быть не должно, ибо для нас принцип «быть для всех всем» по-прежнему остается самым актуальным. Подчеркиваю: нужны разные формы, разные методы, разные организации. Только тогда мы сможем привлечь к свету христианства все слои населения, а не какую-то отдельную группу или прослойку. Нужно задуматься над тем, что нередко отдельному слишком активному миссионеру или миссионерке все вокруг представляются противниками миссионерства. Часто истинная причина этого заключается в том, что не все в порядке с духовным состоянием самого такого горе-миссионера. Конечно, положение непризнанного гения придает популярности. Но мы сейчас остро нуждаемся не в критиках и критиканах, а в людях, которые могли бы, образно говоря, тихо тянуть плуг, работать без лишнего шума и пиар-кампаний».

Со Святейшим Патриархом Московским и всея Руси Алексием корреспонденты «Известий» встретились в его резиденции в Переделкине, куда он приехал после курса лечения в Центральной клинической больнице.

— Как Вы сегодня чувствуете себя, Ваше Святейшество?

— Было несколько трудных дней, когда после ряда перенесенных недугов я вновь заболел тяжелой простудой с высокой температурой. Сейчас чувствую себя, в общем, нормально, хотя и повинуюсь врачам, которые настаивают на постоянном уходе и надзоре, на щадящем режиме. Конечно, скучаю по своей пастве, по приемным дням, в которые ко мне обычно приходит множество посетителей – церковных и светских. Однако и сейчас много общаюсь с людьми по телефону, решаю насущные вопросы по управлению Церковью, внимательно читаю периодику, письма, книги. Надеюсь вскоре вернуться к активному общению, а главное — к богослужению в храме.

— В последнее время прокатилась целая волна публикаций и комментариев, связанных с ситуацией в Русской Православной Церкви. При этом последние решения Священного Синода нередко увязываются со слухами о Вашем здоровье. Может быть, это результат не только цинизма и нечистоплотности авторов таких публикаций, но и закрытости? Общество не может получить достоверных сведений о том, что на самом деле происходит в церковных верхах, а потому и возникают слухи, домыслы?

— Это не совсем так. Информацию о важных решениях Синода мы всегда обнародовали. Больше того, учитывая повышенный интерес общества, я дал указание, начиная с июля 2002 года, не ограничиваться пресс-релизами, а публиковать в Интернете на сайте «Седмица» полные протоколы — журналы Синода. В этот раз уже в шесть часов вечера 7 мая журналы Синода были опубликованы в Интернете. Так что нельзя говорить, будто мы что-то скрываем. И в опубликованных текстах есть все обоснования принятых решений.

— Да, но это все же не более чем официальные формулировки, за которыми могут скрываться разные сюжеты. И без компетентных комментариев их можно трактовать по-разному. Например, перевод митрополита Мефодия из Воронежа в Казахстан многие считают ссылкой. Чем на самом деле продиктовано такое решение?

— Прежде всего такое решение вызвано давно назревшей необходимостью разделить Воронежско-Липецкую епархию на две. Решение назрело безотносительно к личности главы епархии. Создание епархии в Липецкой области обусловлено ее огромным потенциалом, а также неоднократными обращениями ее жителей и властей, которые хотели бы иметь самостоятельного правящего епископа.
С другой стороны, назрела необходимость изменения церковной структуры в Казахстане. Там живет многомиллионное православное население, которое нуждается в поддержке, в том, чтобы обеспечить должную роль Православной Церкви в обществе и государстве. Требовалось скоординировать деятельность трех епархий, расположенных на территории одной страны. Для этого и решено создать в Казахстане митрополичий округ. Дело новое, и для его организации на должном уровне необходим авторитетный, активный, работоспособный человек. Учитывая большой опыт митрополита Мефодия, Синод решил поручить это именно ему.
Создание митрополичьего округа и руководство им — это, повторюсь, большое новое дело. Чтобы сосредоточиться на нем, митрополит Мефодий освобожден от других обязанностей. Иной подоплеки здесь нет.

— Однако в прессе и с телеэкранов звучат другие, более скандальные трактовки происшедшего. Как Вы к этому относитесь?

— Прискорбно, когда так происходит. То же самое могу сказать и о появляющихся в прессе сведениях со ссылками на некоторых архиереев о якобы имеющихся у них высоких государственных покровителях. Печалит, что организаторы кампании в прессе пытаются таким образом скомпрометировать не только иерархов, но и высоких представителей государства. Слава Богу, что никто из церковных иерархов не позволил себе включиться во всю эту кампанию. Иначе и быть не могло, ведь единство Церкви — это одна из главных забот всех нас, всех, кто принес архиерейскую присягу.
Но сохраняется этическая проблема: кто, зачем, по чьему указанию, на чьи средства ведет кампанию в прессе? Почему в целом ряде СМИ появляются почти одинаковые материалы, представляющие Церковь как поле борьбы двух-трех человек или «групп влияния»? Если желают кого-то лично обидеть, унизить, обвинить — Бог им судья. Если даже хотят таким образом подорвать мое здоровье — и за это прощаю. Но если стремятся расколоть, ослабить, подавить Церковь, столкнуть ее с властью, вернуться к временам диктата, гонений, ограничений — имена таких людей и их деяния мы будем предавать гласности как в России, так и по всему миру. Без лицеприятия и страха.

— Ваше Святейшество, обсуждение кандидатур возможных преемников во время болезни руководителя, конечно, является неэтичным. Однако сама-то проблема преемственности существует для нашей Церкви?

— Что касается проблемы патриаршей преемственности, то для Церкви она определена каноническим правом. Никаких назначений, завещаний и преемств быть не может. Исключение было только во времена Патриарха Тихона, в эпоху жесточайших гонений, когда стало ясно, что Русской Церкви не удастся провести выборы. Могли быть какие-то разговоры о преемниках в советское время, когда государство жестко контролировало Церковь и Совет по делам религии практически участвовал в выборах Патриарха. Но первые же свободные выборы девяностого года дали неожиданный для многих результат, когда я был избран Патриархом. И сам я совершенно не рассчитывал на это и, думаю, моя кандидатура не была бы одобрена Советом по делам религии. У них была другая кандидатура.
А следующего Патриарха изберет, когда придет время, Поместный собор. Нет смысла и оснований гадать, кто им будет. Но очевидны некоторые его качества. Ему должно быть не менее сорока лет. Он должен быть архиереем Русской Православной Церкви. Иметь высшее богословское образование. Иметь опыт управления епархией. Быть уважаемым в Церкви и иметь, как сказано апостолом Павлом, добрые свидетельства от внешних, то есть пользоваться уважением общества и государства. Сама процедура избрания разработана детально. И никаких оснований для интриг и спекуляций тут нет. Попытки найти здесь какую-то скандальность — это искривленная проекция светского общества на церковную жизнь.

— С чем связана последняя инициатива о структурных изменениях в церковной жизни за рубежом — в Европе?

— Только с заботой о судьбе русскоязычной православной паствы, других православных христиан, связывающих себя с русской духовной традицией. К нам поступает множество писем от этих людей, которые хотят открыть новые приходы, не имеют должного духовного руководства, иногда вообще лишены возможности регулярной исповеди, доверительной беседы со священником. Большинство этих людей не мыслит Церкви без единства и спрашивает: почему у одного народа разные «юрисдикции»?
За последние годы в Европу по разным причинам прибыли миллионы наших верующих. Они нуждаются в единой Церкви, сохраняющей связь с Родиной, но живущей с учетом местных особенностей.
Наверное, поэтому и большинство отзывов на нашу инициативу свидетельствует о глубокой заинтересованности, о радости, с которой встречен наш шаг навстречу к единству. Хотя некоторые наши верующие, а также их пастыри опасаются, что создание самоуправляемой митрополии может ослабить их связь с Церковью в Отечестве. Но ведь речь идет не о разделении, а о восстановлении единства, того единства, которое было разрушено много лет назад из-за революции и гражданской войны, а затем и войны «холодной».
Прошло более десяти лет со времени обретения нашей Церковью свободы, ушли в историю все политические причины разделения. Не желать единства могут только люди, до сих пор живущие прошлым, для кого Москва до сих пор означает не Родину, а враждебный лагерь.

— Есть ли в последнее время перемены во взаимоотношениях с Ватиканом?

— Если и есть, то неутешительные. Недавно принято решение о создании в Казахстане новых католических епархий и централизованной архиепархии, то есть практически альтернативной Поместной Церкви. Что после этого говорить о призыве Ватикана к диалогу? Уверяют, что стремятся к миру, партнерству, совместному обсуждению проблем, волнующих две Церкви. А затем без всяких консультаций принимают решение о создании параллельных епархий, способное вызвать только горечь и возмущение у наших верующих. Или открывают в России униатские приходы, используя нетвердых в вере людей, покинувших нашу Церковь. Совместим ли диалог с такими действиями, с экспансией? Думаю, что отношения между Церквами не должны уподобляться худшим образцам светской дипломатии, когда допускается и ложь, и коварство, когда одна рука протягивается в знак дружбы, а другая наносит удары. Возможный визит папы Иоанна Павла II в Россию или моя с ним встреча в каком-либо ином месте будут иметь смысл только в том случае, если послужат уврачеванию доныне кровоточащих ран прошлого, реальному разрешению болезненных проблем двусторонних отношений. Но я против всемирного шоу перед объективами телекамер. Потому что являюсь убежденным сторонником достижения нелицемерного согласия на основе твердых договоренностей.

— Каковы внутренние проблемы и угрозы, которые стоят сегодня перед Православной Церковью? Какие тенденции во внутрицерковной жизни наиболее тревожны?

— Если мы будем едины, мы успешно преодолеем все самые сложные времена. А если допустим расколы, то последствия будут тяжелы и неисчислимы. Посмотрите, ведь Церковь для многих сотен тысяч соотечественников, оказавшихся за границей, это единственное, что укрепляет их связь с Родиной. Любой человек, поживший за рубежом, скажет: уберите Церковь и школу, и диаспора теряет связь со своей Родиной.
Для нас очень важно сейчас укрепить и сохранить единство нашей Церкви. Поэтому мы так остро реагируем на любые попытки это единство ослабить. И неважно, откуда они идут — извне или изнутри.
Другая проблема связана с тем, что в наших храмах появилось много священников без достаточной подготовки и опыта. Понятно, почему так произошло. Открывалось множество храмов, к Церкви, к служению в ней потянулись люди из разных сфер жизни и деятельности. Их порыв понятен и благороден. Но образовательный, нравственный уровень духовенства не всегда при этом достаточно высок. Наша задача научить этих священников прежде всего любить свою паству и, конечно, дать им знания, умения.
И, наконец, острейшая проблема для нас — дети и молодежь. Только что опубликованы данные о том, что дети, молодые люди тратят на наркотики и алкоголь не один миллиард долларов ежегодно. Можно представить себе, какой урон детскому здоровью все это наносит, насколько серьезна угроза для будущего страны. А происходит так в том числе и потому, что подросткам не хватает осмысленности жизни. Нужно обеспечить условия для их нормального духовного развития. Иначе ни у Церкви не будет паствы, ни у государства достойных граждан. Необходимы и наши объединенные усилия в борьбе с бедностью, в воспитании здорового, духовно развитого поколения, в осуществлении социальных и образовательных программ. Тогда будет крепче страна, достойнее жизнь народа.

— Но убогих и сирых сегодня так много. В стране — тысячи бомжей, беспризорников. Церковь могла бы взять этих изгоев общества под свое крыло?

— Грех проходить мимо этих несчастных. Не будем забывать, что Сам Господь наш Иисус Христос не имел на земле пристанища, где преклонить голову (Мф. 8, 20). Принять под свой церковный кров, обогреть, накормить, одеть — наша первейшая христианская обязанность. К моему огромному сожалению, в реальности наша социальная деятельность не так обширна, как тому следует быть.

— Вы могли бы назвать самые памятные для Вас пасхальные службы, на которых Вам доводилось служить?

— Почему-то вспоминается 1960 год, когда советская власть запретила пасхальные крестные ходы якобы из-за хулиганства во время ночной службы. И я, молодой священник, в первый год подчинился, служил на Пасху утром — во избежание недоразумений с властями. Отслужил и понял: не то!.. Нет животворящей пасхальной радости ни у служащего духовенства, ни у верующих. На другой год решил: будь что будет, а отслужу все, как принято у православных людей — ночью. И ослушался власть… Разумеется, не было ни хулиганства, ни злобных выкриков. Да и у меня особая радость была: не поддался и отстоял свое право.

— То есть отстояли церковную справедливость?

— И богоборческой власти можно сопротивляться. Когда над храмами и монастырями нависала угроза закрытия, я никогда не смирялся. Так было и с Успенским Пюхтицким женским монастырем, куда меня привозили родители еще младенцем.

— Ваше Святейшество, в следующем году у Вас юбилей — 75 лет. Как будете отмечать?

— Юбилеев у нас и в этом году немало. Это и 700-летие со дня преставления святого благоверного князя Даниила Московского, и 100-летие прославления преподобного Серафима Саровского, и 300-летие Санкт-Петербурга, на кафедре которого я служил в восьмидесятых годах прошлого века. Все это очень значимые события в жизни России.

— И все-таки два слова о Вас… Говорят: лучший подарок —сюрприз. Может быть, Вам уже известно о каких-то готовящихся подарках к Вашему юбилею?

— Кое о чем, конечно, знаю. Например, известный режиссер Сергей Мирошниченко в содружестве с церковно-научным центром «Православная энциклопедия» приступил к созданию десятисерийной киноэпопеи «История Русской Церкви». Обещает успеть к февралю 2004 года. Это значимая работа, она будет полезна не только для тех, кто уже обрел в Церкви свое духовное Отечество, но и для сотен тысяч все еще остающихся вне церковной ограды.

— «Стяжи дух мирен, и тогда тысячи вокруг тебя спасены будут» — бессмертные слова Серафима Саровского. Если бы каждый из землян следовал мудрости, заключенной в них, никакой бы крови и войн в мире сроду бы не было! Какое влияние на Вашу жизнь оказал преподобный?

— Подлинное следование преподобному Серафиму возможно для нас только в том случае, если мы в нашей собственной жизни увидим свой крест, возложенный на нас Господом, и станем искренне, целомудренно и честно исполнять свой христианский и человеческий долг. Если человек не имеет мирного духа в себе, не способен этот дух стяжать, если он постоянно раздражается, то это передается окружающим и ни к чему созидательному привести не может. Мне, я считаю, особенно нельзя позволять себе раздражаться. По должности. Хотя иногда приходится вести себя и резко, и твердо, но на этот случай апостол Павел сказал: гневаясь, не согрешайте (Еф. 4, 26). Мудро? Потому что можно поговорить с человеком жестко, если, конечно, на то имеется серьезная причина, но самому при этом не согрешать — не впадать в гнев.

— Твердость — необходимый удел всех руководителей. А для государственных деятелей твердый характер стал чуть ли не самой обязательной чертой характера. Ваше Святейшество! Вы часто встречаетесь с высшим руководством страны, находите понимание и готовность к сотрудничеству. А не приходила ли в голову мысль вновь соединить Церковь и государство, дать Православию статус государственной религии?

— Церковь только тогда сможет дышать полной грудью, когда будет реально отделена от пусть даже самого благорасположенного к ней государства. Но только от государства как инструмента управления и подавления, а не от общества, не от народа. Благо народное и общественное — вот та нива, на которой Церковь и государство могут и должны сотрудничать.

— Нынешний год считается в нашей стране «особым» еще и потому, что грядут очередные выборы в Государственную думу России. Это заставит российских политиков отложить на потом все дела и заняться собой, любимыми. Как Вы собираетесь реагировать на неизбежную лихорадку?

— Как всегда, молча. В соответствии с законом религиозные организации — все канонические подразделения Церкви — не могут входить в избирательные блоки и комиссии, участвовать в предвыборной агитации, в сборе подписей.

— Но Вы в свое время побывали в «народных избранниках», потрудились на кухне большой политики. Как Вам это понравилось?

— Было это в 1989 году. Меня избрали в народные депутаты СССР… Мое впечатление о парламенте такое — это место, где у людей нет уважительного отношения друг к другу. Вечное противостояние, постоянная борьба… Люди не приучены выслушивать друг друга, не способны объясняться нормальным человеческим языком. У меня сложилось устойчивое ощущение, что там вообще не может быть друзей!.. После заседаний Съезда народных депутатов я становился просто больным — так влияла на психику атмосфера лютой нетерпимости. Возможно, сейчас по-другому, дай Бог…

— Что бы Вы, Ваше Святейшество, могли пожелать нашим читателям?

— От всей души хочется посоветовать наиболее активным молодым людям и девушкам: что бы ни происходило с вами или вокруг, ни при каких обстоятельствах никогда не поддавайтесь искушению экстремизмом. Горький опыт показывает, что экстремизм всегда приводит к пролитию крови, что только усугубляет противоречия и умножает взаимную ненависть. При этом неизбежно гибнут любовь и разум.

Сергій БАРШАЙ

Питання, пов’язані з сутичками навколо храмових споруд (зокрема ситуація навколо Лаври та Іонинського монастиря), особливо цікавили світські ЗМІ в даний період. Автори матеріалів — у міру заангажованості свого видання — намагалися подати інформацію як із одного, так і з іншого боку.
Серед інших подій церковного життя в ЗМІ розповідалося про відродження церкви в Плисках на Чернігівщині, про проблеми київського монастиря, що в урочищі Церковщина, про взаємозв’язки християнської цивілізації і майбутньої Європи та про інші події.

ЧИ БУДЕ МОТОТРЕК У ЦЕРКОВЩИНІ?
(Православне життя очима світських ЗМІ: 19-25 травня)

“Легендарний” лаврський 68-й. — Монастир у Церковщині і мототрек. — Православний храм у Римі. — Звіт від Держкомрелігій.
Питання, пов’язані з майновими суперечками навколо деяких київських монастирів, знову отримали своє висвітлення у столичних ЗМІ. Газета “Хрещатик” за 23.05.2003 р. у статті В. Матвієнка “Храмова боротьба” знову розповідає про лаврський інцидент навколо 68-го корпусу, до якого напередодні Великодня увійшли монахи. “Служителі культу виправдовують свої дії Указом Президента і постановою Кабінету Міністрів про передачу культового майна. За словами керівника прес-служби ієродиякона Лонгіна, різкими діями послушники хочуть прискорити виконання державних розпоряджень. Адже та будівля спочатку була гостиним двором, пізніше там створили гостьові келії і церкву Ікони Божої Матері «Всіх скорботних радість».
— І ми не проти передачі нерухомості, — сказала працівник заповідника Олена Черняхівська. — Лише хочемо, щоб усе було за законом. Отож чекаємо відповідне рішення спеціально створеної комісії. Самі ж віддавати майно не можемо, бо не є його власниками — ми керуємо ним. Усі ж корпуси Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника є комунальною власністю”.

Тему подальшої долі релігійних пам’яток історії і архітектури продовжує матеріал М.Євграшиної, опублікований у “Фактах” за 20.05.2003 р. У ньому йде розповідь про давній київський монастир, що розташований в урочищі “Церковщина”. “В окрестностях уникального исторического памятника в урочище Церковщина под Киевом началось строительство мототрека, который должен прославить сегодняшнюю Украину”, — говориться у назві. “Но не похоронит ли он вчерашнюю?” — розвивається тема у підзаголовку. Дійсно, монастир, який знав іще Феодосія Печерського і пережив два періоди забуття (останній після революції), тепер, на зорі свого відродження, стоїть перед новою небезпекою. “…вот на северном склоне горы, возвышающейся над монастырем, затеяли строить… мототрек. Уже снесены десятки деревьев, срезан слой грунта по линии предполагаемых трасс. На самой же горе, согласно проекту, предстоит красоваться паркингу. А ведь под землей могут быть обнаружены неизвестные прежде участки пещер, и там, помимо слоя трипольской, тшинецкой, скифской и зарубинецкой культур, возможно, скрываются следы поселений XI-XII веков — того самого «села монастырского», куда, по словам Нестора Летописца, ходил святой Феодосий!”
Проте, як пише журналістка, «мототрасса была проложена несколько десятилетий назад, здесь тренировались гонщики, которые приносили славу Советскому Союзу… Михаил Эммануилович (віце-президент Федерації мотоспорту України. — С.Б.) так вдохновенно о них рассказывает, что, кажется, сама встала бы в ряды устроителей соревнований, которые намечено провести здесь в сентябре. Тем более, что соревнования-то непростые — заключительный этап мирового чемпионата! Провести его у себя для Украины большая честь. Но трасса не использовалась почти два десятка лет, заросла, и теперь ее нужно восстанавливать, чем, собственно, и занимается федерация”.
Але висновок журналістка робить інший: “…не могу я стать единомышленницей Михаила Эммануиловича. Престиж страны, сроки — все это уже было на моей памяти. Запуски спутников к славным датам, завершение строек к юбилеям… А потом — жертвы и слезы. Здесь такими последствиями не пахнет. Но… Со времени распада Союза мы слышим с трибун о том, что большевики сделали с Киевом: «Уничтожили город храмов и монастырей! Раньше колокольни и церкви были самыми высокими зданиями и стояли на самых красивых местах, а потом столицу изуродовали. Рядом с лаврой поставили Родину-мать, например». А разве происходящее сегодня — не то же самое? Только большевики открыто искореняли религию. Те же, кто нынче посягает на духовные святыни, похоже, ведут двойную игру. Мир оказал Украине честь? А давайте посмотрим, как сам он относится к своей истории.
Бельгия, Германия, Франция… Оттуда, с Запада, к нам пришли не только машины, «сделанные с умом» — для облегчения жизни человеку. Оттуда пришли к нам и некоторые понятия, рожденные заботой о жизни духовной. Например, представление об исторической среде. Прежде у нас тоже охранялись памятники истории и культуры, но они напоминали залетных птиц в контексте советских пейзажей. Сейчас же мы говорим о сохранности исторической среды. Тот самый Париж, откуда веют на нас ветры сексуальной моды, любовно пестует остатки римских терм, стилизуя под древнюю кладку близлежащие постройки”.

“Вечерние вести” від 21.05.2003 р. у матеріалі С.Карпенка “Храм с видом на Ватикан” розповідають про те, що “После долгих переговоров между Ватиканом и Священным синодом РПЦ достигнута договоренность о строительстве в Риме, на территории виллы Абамелек-Лазаревых, первого русского православного храма”.
Цікаво, що, згідно інформації, “решение о строительстве православного храма в Вечном городе вызвало отрицательную реакцию Ватикана.
Если бы не премьер-министр Италии Берлускони, который дружит с семьей Путиных, то вряд ли Россия получила бы согласие властей Рима и Ватикана на сооружение храма. С большим скрипом, но Папа Римский все же дал добро на то, чтобы в 20 минутах ходьбы от ватиканских врат появился религиозный центр другой христианской церкви… РПЦ учла пожелание Папы Римского: крест на куполе православного собора должен быть на восемь метров ниже, чем предполагалось по проекту. Это обусловлено тем, что главный храм католиков должен все-таки быть хоть на пару метров выше, нежели православный”.

У статті Г. Гаєвської “Церковні школи”, опублікованій у “Хрещатику” за 21.05.2003 р., розповідається про прес-конференцію голови Держкомрелігій В.Бондаренка, на якій він “звітував про роботу свого відомства”. Відносно означеного у заголовку питання (тобто церковних шкіл) у матеріалі говориться, що “Є ідея створити під патронатом релігійних організацій загальноосвітні школи, на кшталт колишніх при церквах. Спочатку, звичайно, Міністерство та управління освіти їх контролюватимуть, а згодом, вважає пан Бондаренко, рейтинг таких закладів визначатимуть самі батьки”. Далі було сказано кілька слів про співпрацю Церкви з силовими структурами та медичними закладами.
Проте більш цікавою була розповідь В. Бондаренка про вимоги, які висуває комітет до релігійних організацій, що бажають зареєструватися в Україні.
“Канонічні церкви ми реєструємо протягом місяця. А от невідомі організації вивчаємо детально: розсилаємо запити у диппредставництво держави, де ті громади діють. Висновки дають правовики, релігієзнавці і навіть медики, адже психологічний вплив на віруючих під час служб мало вивчений, — поділився голова Держкомрелігій. — Тож ми звернулися до Верховної Ради з проханням подовжити термін експертизи до півроку”.
Похвалився Віктор Дмитрович тим, що допоки жодну реакційну релігійну структуру в Україні не зареєстровано.
Наразі неможливо з’ясувати, який смисл вкладав голова Держкомрелігій у поняття “канонічні церкви”. Адже неканонічні (у прямому розумінні цього терміну) громади УПЦ КП та УАПЦ, які відносять себе до розряду православних структур, реєструвались і реєструються комітетом у справах релігій без ніяких проблем, хоча вони й самі себе не відносять до канонічних.
І дуже сумнівним є твердження про буцімто настільки скрупульозне відношення цього відомства до “невідомих організацій”. Цікаво було б дізнатися: кому розсилали чиновники запити, приймаючи рішення зареєструвати в Україні, наприклад, громади “Церкви останнього Заповіту — віссаріонівців” (а вони в нас уже існують) — однієї з нових тоталітарних сект російського походження? Ще у 1995 році депутат Російської Держдуми В. Савицький, який їздив спеціально в Сибір із депутатським розслідуванням діяльності цієї секти, однозначно відніс її до розряду тоталітарних. Також цей депутат наводив приклади смерті членів секти через недоїдання, при цьому зазначивши, що анемія — це у них звичайна річ. У нас же, очевидно, наряду із православними розколами, у Держкомрелігій до “канонічних” відносять і подібні “церкви”. І у цьому контексті логічною є заява Віктора Дмитровича про те, що “допоки жодну реакційну релігійну структуру в Україні не зареєстровано”. Виходить, вони самі себе зареєстрували у вищезазначеному комітеті.

ЮВІЛЕЙ МОНАСТИРЯ НА ВОЛИНІ
(Православне життя очима світських ЗМІ: 26 травня – 1 червня)

Ювілей монастиря на Волині. — Благочинна допомога миротворців. — Мироточивий хрест. — Новий храм на кладовищі. — Древній іконостас із Соловків. — Християнство і нова Європа.

Найпомітнішою подією, що сталася в церковному житті і привернула увагу світських журналістів, стало святкування десятилітнього ювілею відновлення чернечого життя у Свято-Миколаївському Милецькому монастирі на Волині. Про цю подію повідомляє Н. Малімон у статті “Ювілей волинської святині” (газета “День” за 30.05.2003 р.). “Невеличке село Мильці нечасто бачить стільки чужих людей, як було їх тут у день «весняного» Миколая. Здавалося, що вся Волинь знялася з місця, аби побувати на святковій службі в місцевому Свято-Миколаївському монастирі. Велелюддя і кількість автомашин, автобусів нагадували багатьом Почаїв напередодні Великодня… Втім, історія Милецького монастиря теж древня і нараховує більше півтисячі років, проте цього року в день пам’яті Святого Миколая тут відзначали десятилітній ювілей з часу відновлення діяльності монастиря.
Споконвіків життя Мильців і округи було пов’язане з монастирем. Монаша обитель і дала назву селу. За переказами, сюди, у місцеву поліську пущу, втікали, рятуючись від татар, ченці Вербського монастиря, що під Ковелем. І, зачаровані її красою, назвали ці місця «милими»…
Перша письмова згадка про нього відноситься до 1532 року. Про рівень і намоленість Милецького монастиря свідчить те, що були в ньому аж дві чудотворні ікони — Святителя Миколая та Милецької Богоматері, котрі, на жаль, у вирі століть втрачені безслідно. Проте за Божим промислом кілька років тому в колишній їдальні інтернату для старих, а за первісним призначенням приміщення — у Свято-Миколаївському храмі у вівтарі було виявлено фреску з ликом Богоматері. Це була наукова сенсація, бо фреска добре збережена, виконана в оригінальній іконографічній манері. Вірогідно, що вона була схована за шаром цегли у часи, коли монастир належав уніатам. Стиль написання, оригінальність зображення дають підстави науковцям стверджувати, що ікона відноситься до так званих іменних ікон і може отримати назву Милецької Богоматері…
Митрополит Луцький і Волинський владика Ніфонт розказав православній громаді, як десять років тому у Почаєві увів у монашеський чин п’ятьох послушників, як кожному з них дано було монаше ім’я не випадково, а з умислом: на честь тих святих, на чиє благословення сподівалися в складній справі відновлення монастиря. Адже діяли на його території і штаб НКВД, і сільськогосподарське училище, а потім на багато літ сюди переселився інтернат для старих. Той, хто давно не був у Мильцях, не впізнає цієї території. Малими силами, але з Божою і людською поміччю відновлено монашу обитель, в якій буває все більше паломників. У колишньому клубі й колишній їдальні відновлено Божі храми”.

“Украинские миротворцы дружат с женским монастырем” – під таким заголовком було опубліковане в газеті “Сегодня” за 29.05.2003 р. інтерв’ю з ректором Національної академії МВС Я. Кондратьєвим, який щойно повернувся з Косово, де наші хлопці (спеціальний миротворчий підрозділ МВС України) виконують миротворницьку місію. Докладно розповідаючи про умови, в яких перебувають наші вояки, а також про їхній побут, пан ректор розповів і про те, як українці допомагають одному жіночому монастирю, що став заручником сьогоднішнього нестабільного положення у краї. “…наши миротворцы дружат с женским монастырем. Это святыня, расположенная в удивительных по красоте горах, считается матерью сербских православных церквей. Монастырь охраняют итальянцы, но и сербы ведут постоянное наблюдение… А наши ребята приходят в монастырь, чтобы помочь пожилым женщинам по хозяйству, приносят медикаменты, просто общаются. Ну и чарку ракии с игуменьей можно выпить.
— На базе нельзя, а в монастыре можно?
— Это святое — угостить гостя чашечкой турецкого кофе, сладкой выпечкой, напоминающей нашу, и ракией. Одну рюмочку, не больше. Меня в монастыре тоже так принимали”.

Про мироточиве розпяття розповідає газета «Вечерние вести» в номері за 26.05.2003 р., із посиланням на інформаційно-видавничий відділ Єкатеринбурзької єпархії (замітка «В поселковом храме замироточило распятие»). «В Свято-Троицкой церкви поселка Билимбай Свердловской области замироточило распятие… «Не заметить его было сложно, так как мироточило распятие довольно обильно. Миро стекало с нижней трети креста и достигало Голгофы (основания распятия), омывая изображенную на ней главу Адама», — рассказывается в сообщении епархии…
Настоятель храма рассматривает это явление как знак Божий, посланный для того, чтобы укрепить прихожан в вере. Раньше на месте церкви во имя Святой Троицы в Билимбае стояла деревянная церковь, которая была уничтожена пожаром. В 1775 году в Билимбае выстроили новый храм, который тоже стал жертвой огня. Ныне действующая церковь была заложена в 1820-м. Она — трехпрестольная, выстроенная в классическом стиле по проекту петербургского скульптора Ивана Свиязева».

Також «Вечерние вести» в номері за 28.05.2003 р. повідомляють про початок будівництва на території Машкінського кладовища у Москві церкви. Як пише газета, «Церковь возведут в честь великомученика воина Уара. Считается, что этот греческий святой ходатайствует об облегчении участи душ умерших, которые при жизни не были крещены… Примечательно, что храма во имя этого святого нет ни в Москве, ни в области.
Как будет выглядеть объект и каких он будет размеров, пока неизвестно».

Інформаційно-аналітичне агентство Infonews (http://i-news.org) у своєму повідомленні від 27.05.2003р., з посиланням на інтернет-видання Vlasti.net, розповідає про виставку на аукціоні в Нідерландах давньоруського іконостасу з Соловків, вік якого перевищує чотири століття. Як повідомляє агентство, „древнерусский иконостас, 450 лет назад украшавший придел Соловецкого Преображенского монастыря, 26 июня будет впервые показан на выставке в северном голландском городе Гронинген. Подлинность иконостаса и его художественная и историческая ценность подтверждены несколькими экспертизами”.
У повідомленні наводиться коротка — „почти детективная” — історія цього іконостасу. „По некоторым сведениям, в XVI веке он был внесен в опись Соловецкого Преображенского монастыря. Эксперты не исключают, что он некогда висел в отдельном приделе над ракой с мощами отшельников Зосимы и Савватия, в XV веке основавших Соловецкую обитель.
В 1676 году по приказу царя Алексея Михайловича, боровшегося со старообрядчеством, обитель была разгромлена стрельцами, а монахи перебиты. Но незадолго до стрелецкого штурма из монастыря на Урал тайно ушла группа старообрядцев, унеся с собой главную монастырскую реликвию — иконостас.
Почти 400 лет он переносился из одного тайного молельного дома в другой, пока в конце 1960-х годов не оказался на чердаке старого дома семьи старообрядцев в Прибалтике. Правда, нашедший его хозяин настолько слабо понимал в иконописи, что использовал доски с ликами святых для сооружения полок в коровнике.
Он успел сострогать красочный слой с шести из 13 досок, бездумно погубив почти половину древнего шедевра. Оставшиеся иконы купил частный коллекционер, тем самым сохранив иконостас от полного уничтожения. Тогда же новый хозяин отреставрировал последние иконописные доски в московских мастерских имени академика Грабаря.
После распада Советского Союза Прибалтика вышла из состава СССР, и древний шедевр автоматически оказался за пределами России. В 2001 году последний хозяин выставил его в Голландии на аукционную продажу.
У него уже появился покупатель, некий азиатский коллекционер, готовый выложить за соловецкие иконы 1,5 миллиона евро.
Но живущий в Голландии русский бизнесмен Константин Макаренко все же убедил владельца вернуть древнерусскую реликвию в Россию.
«В ноябре 2001 года я сообщил о существовании древнего иконостаса Патриарху всея Руси Алексию и в администрацию Президента России, о нем стало известно и министерству культуры”, — говорит Макаренко… Для экспертиз древнего шедевра в Голландию приезжали специалисты из Парижа и Москвы. Сегодня семь оставшихся досок иконостаса размером 88 на 140 сантиметров находятся в хранилищах Амстердама. Несмотря на древний возраст, они в хорошем состоянии, почти не требуют реставрации и сияют яркими красками.
Иконостас состоит из 22 икон. По свидетельству экспертов, сейчас крайне редко можно встретить столь древний целостный памятник русского церковного искусства…
Министерство культуры России прилагает титанические усилия, чтобы с помощью спонсоров собрать 1,7 миллиона евро, которые следует выплатить хозяину шедевра для его возвращения в Россию. При этом неожиданно оказалось, что большинство русских олигархов вовсе не горят желанием помочь благому делу, отделываясь отписками”.
Можна порадуватися за наших братів-росіян, що їм раптом пощастило віднайти такий скарб, і, звичайно ж, побажати, щоб все ж таки знайшлися меценати, які б взяли на себе таку нелегку, але достойну місію як викуп власних святинь заради майбутнього свого народу.

Проблема взаємовідносин християнського світу і нової Європи порушується в статті “Чи згадають Бога в Конституції Європи?”, опублікованої в №4 журналу “Людина і світ” (додаток “Релігія і суспільство”). Вищезгадана проблема турбує мільйони християн планети уже протягом кількох років, сьогодні це питання є певним викликом сучасному світовому християнству. Християни мають показати (а може, і доказати), яке місце вони посідають у сучасному світі. Тому лідери основних світових християнських течій постійно висловлюють своє бачення з приводу вищезгаданої проблеми. У даній статті наводяться думки багатьох визначних релігійних діячів світу.
Окрім цитування заяв римського папи Івана Павла ІІ, представників католицьких організацій мирян Європи, католицьких єпископів Європи, президента ЄС Романо Проді та інших, у статті розповідається про спеціальну нараду з цього приводу представників Православних Церков, яка відбулася нещодавно на острові Кріт. “…на порядку денному стояло одне питання: “Європейська Конституція про церкви і релігії: пропозиції Православної церкви”.
У запрошувальному листі Вселенський Патріарх Варфоломій І так сформулював проблематику зустрічі: “Органи, що відповідають за складання та ратифікацію Конституції Європи, зіткнулися з необхідністю детально викласти свою позицію стосовно світових релігій і Церков, включно із Православною Церквою; визначити критерії і вихідні положення для визнання інших релігій як таких і розглянути можливість надання їм законних привілеїв, якими користуються основні традиційні релігії в контексті релігійної терпимості, релігійної свободи і відокремлення релігії від держави; визначити критерії класифікації деструктивних чи кримінальних організацій, які видають себе за релігійні, а також виробити загальні принципи ставлення до них”.
У підсумковому документі конференції, на яку зібралися представники десяти Помісних Православних Церков, заявлено, що майбутня Конституція має містити прозоре посилання на християнську спадщину Європи. Православні також вважають, що “релігійна свобода має право бути гарантованою не лише як особисте право людини, але і як право традиційних європейських церков і релігій”.

МАЙБУТНІ ХРАМИ СТОЛИЦІ
(Православне життя очима світських ЗМІ: 2 – 8 червня)

Майбутні храми столиці. — Відродження храму на Чернігівщині. — Поховання на місці зруйнованої церкви. — Знову про Іонинський і ботанічний. — Чвари навколо лаврських споруд.

Тема збереження існуючих, відновлення колишніх та побудови нових пам’яток сакральної архітектури цікавила журналістів світських видань за вказаний період. “В Деснянском и Дарницком районах столицы появятся два новых христианских храма”, — так звучить заголовок до матеріалу К. Новосвітньої у “Фактах” за 5.06.2003 р. “А на углу улиц Коминтерна и Жилянской 2 августа — на Илью — заложат камень, символизирующий начало строительства церкви Ильи Пророка”, — повідомляється в підзаголовку. “Довольно много подарков «для души» столицы пребывает пока в стадии «изготовления». …семикупольный храмовый комплекс в часть 1000-летия крещения Киевской Руси на проспекте Мира, 16 в Дарницком районе, который заказала Свято-Михайловская парафия, в скором времени, уже начнут сооружать.
2 августа (на Илью) на углу улиц Коминтерна и Жилянской городские власти торжественно заложат камень (а затем начнут археологические раскопки), символизирующий начало строительства церкви Ильи Пророка. Ранее на этом месте стояла церковь для путников, отправляющихся в дорогу”.
Що й говорити, інформація приємна. Залишається тільки сподіватися, що ці та подібні їм новобудови дістануться православним віруючим, а не якимось абстрактним “національним церквам”.

Газета “Хрещатик” за 4.06.2003 р. розповідає про початок відродження храму с.Плиски на Чернігівщині (стаття Л. Чичканьової “Церква святого Михаїла Архістратига”). “В селі Плиски Борзнянського району на Чернігівщині за ініціативою місцевої громади і сприяння земляків — народного депутата Івана Плюща та заступника голови Київської міськдержадміністрації Михайла Голиці — починається відновлення церкви святого Михаїла Архістратига. В суботу, 31 травня, на місці відбудови храму за участю Київського міського голови Олександра Омельченка, керівництва корпорацій “Укрреставрація”, “Укрпроектреставрація” та духовенства відбулося урочисте закладання капсули.
На урочистості зібралося майже все село. І це зрозуміло, адже люди давно хотіли мати свій храм. Коли і за яких причин зник він у цьому чудовому, мальовничому селищі — невідомо. Але старше покоління зберегло пам’ять про те, що велична культова споруда там була.
Плиски згадуються в архівах з XVII століття. У 1648-му це володіння гетьмана Івана Виговського. І за деякими даними, Михайлівська церква, що входила до складу Чернігівської єпархії, була ще тоді, однак невдовзі горіла. У кліровій відомості Чернігівської духовної консисторії за 1909 рік значиться, що храм збудували в 1857 році на пожертви прихожан. Тоді він був дерев’яний на кам’яному фундаменті. При ньому — дзвіниця, зведена 1876 року. Певно, багате село тоді було, бо кількість мешканців, за архівними даними, стрімко зростає: якщо ще у 1866-му налічувалося 346 дворів і 2359 жителів, то у 1897-му — вже 600 дворів та 3557 жителів. А нині там мешкає лише1321 селянин. Подальша історія культової споруди наразі невідома, вона просто зникла”.

Про досить дивну знахідку — десятки людських черепів, віднайдених на місці відновлення одного з древніх київських храмів на Подолі, розповідають “Киевские ведомости” за 2.06.2003 р. у статті С. Бондаренка “Гора черепов на Подоле”. “Более 70 человеческих черепов найдено на улице Почайнинской столичного Подола. И число страшных находок увеличивается.
Основную массу людских останков экскаватор, роющий котлован для будущего храма, поднял ковшом сразу: они находились на месте бывшего Введенского храма, уничтоженного в 1935-37 годах. Но это нельзя назвать захоронением: все кости перемешаны. Есть версии, что они свезены сюда со старых разоренных кладбищ, а, возможно, это кости расстрелянных или уничтоженных фашистами людей.
— Они найдены в центре старого фундамента церкви, где просто не могло быть захоронений, — сказал «Ведомостям» настоятель Введенского храма, временно размещающегося в переоборудованном вагончике, отец Ахила (Шахтарин)…
Как поведали археологи, продолжающие горизонтальную зачистку грунта и уже добравшиеся до слоя XVII века, работы им здесь хватит на полтора- два месяца. Столько же придется ждать и результатов экспертизы. По обоюдному договору между начальником Подольского райуправления милиции Олегом Школьным и отцом Ахилой, после получения результатов исследования останки будут захоронены здесь же по православному обряду. Впрочем, если выяснится, что это уничтоженные фашистами иудеи, то их похоронят по соответствующей традиции”.
Проблема протистояння між Троїцьким Іонинським монастирем та ботсадом була в центрі уваги статті С. Петрової “Земля розбрату”, опублікованої в “Хрещатику” за 6.6.2003 р. Слід віддати належне авторові матеріалу. Нею зроблена спроба подати суть проблеми дійсно об’єктивно і неупереджено. Журналістка розповіла про історію конфлікту, подала точку зору обох конфліктуючих сторін, а також умістила коротку історичну довідку про Іонинський монастир, де, зокрема, розповідається, що на початку ХХ століття монастир володів “земельними угіддями на території Звіринця, мав 45 споруд. Серед них 5 корпусів для прочан, 4 для робітників, а також лікарню, школу, 19 господарських будівель, в яких розміщувалися живописна, палітурна, столярна, шорна, кравецька майстерні, кузня, бондарня. Кількість ченців і послушників, котрі проживали в обителі, у різні роки сягала від 400 до 600 осіб.
З встановленням радянської влади монастир закрили. В його приміщеннях розмістилася дитяча колонія. У вересні 1935 року Раднарком передав ці території для будівництва ботанічного саду Академії наук України: 117 гектарів землі разом із колишніми монастирськими і житловими будинками, з яких відселили 360 сімей. У 60-х роках у Свято-Троїцькій церкві, просто по розписах художника Їжакевича, поставили стіни-перегородки і зробили кабінети для науковців. Юні робітники-комсомольці глумилися над нетлінними мощами отця Іони. Пізніше у храмі за сумновідомою традицією розмістили склад”.
Не хочеться у черговий раз аналізувати та коментувати цей тривалий конфлікт, проте нехай нинішні захисники «садівників» не забувають, що монахи мають на це місце історичне право. І саме тому з ними слід шукати порозуміння не за принципом «агресор — господар», а як із законними власниками, які, зрозуміло, не зі своєї вини були виселені з цієї землі.
У статті говориться про те, що комісія Київради, створена для вивчення ситуації, “підготувала пропозиції щодо врегулювання конфлікту, які виклала у зверненні до Верховної Ради і Кабінету Міністрів. Зокрема територію обителі в центрі саду запропоновано обнести легкою декоративною огорожею, рослини, які опиняться по той бік паркану та біля нього, інвентаризувати, вказавши вартість кожної з них. Проїзд машин через заповідну територію слід обмежити і виділити для них окрему дорогу, а головне — чітко визначити статус культового закладу: скільки ченців можуть проживати на заповідній території, яку діяльність вести, аби не шкодити природі…”

На превеликий жаль, немає й тіні об’єктивності у статті С. Галати „Лавра: війна у «святому» місці, або Чи буде подарована національна святиня сусідній державі”, опублікованій в „Україні молодій” за 5.06.2003 р. Проблема, яка порушена в матеріалі, також не нова, і присвячена вона майновому конфлікту в іншому столичному монастирі — у Лаврі. Після прочитання цього матеріалу створюється враження, ніби він був опублікований не в загальнодержавній пресі, а (в кращому випадку) в бойовому листку якогось політичного угруповання. Вузька однобокість і необ’єктивність є основними рисами цієї статті, що кидається у вічі з самого її початку: „Бойові дії ченців монастиря Києво-Печерської лаври по «зачистці» території Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника від його працівників тривають уже кілька років. Усі пам’ятають інцидент, який стався в Лаврі на страстному тижні, коли монахи (замість глибинного покаяння) займалися захопленням 68-го корпусу заповідника”. Вважаю, що коментувати даний пасаж просто немає необхідності, і точно не журналістам світських видань вирішувати, наскільки „глибинне покаяння” мають приносити православні ченці на Страсному тижні.
На підставі роботи міжвідомчої комісії з підготовки пропозицій щодо відновлення прав церков і релігійних організацій, які були порушені внаслідок проведення колишнім СРСР тоталітарної політики стосовно релігії (очолюваної віце-прем’єром Дмитром Табачником) у статті робиться висновок, що „влада шукає шляхи повернути Лавру не справжньому власнику — українському народу (?! — С.Б.), а подарувати її сусідній державі”. Далі йде ще більш абсурдне й навіть блюзнірське: „все-таки майно заповідника захопили не лаврські святі, а громадяни невідомо яких держав”.
Заради справедливості відзначимо, що в статті робиться спроба подати хоч якийсь аргумент „іншої сторони”: „…державні посадовці з Міжвідомчої комісії, ченці та прихильники МП можуть заперечити, мовляв, багато корпусів заповідника у напіваварійному стані, територія запущена, та й, взагалі, «у тих музеях і дивитися нічого», але „контраргумент” виявився більш аніж дивним: „Звичайно, нинішні колекції музеїв у порівнянні з втраченими скарбами є бідними, стан будівель через відсутність коштів жалюгідний, але хіба це можна вважати аргументом для «подарунку» української національної святині церкві іншої, фактично, держави?”
Звичайно, публікації подібного характеру честі ніякому виданню (і „Україні молодій, зокрема) не роблять. Недостойна спекуляція словосполученнями „сусідня держава”, „громадяни невідомо яких держав” є не кращим засобом відстоювання власної позиції. Найбезглуздішою в статті можна назвати думку про те, що „влада шукає шляхи повернути Лавру не справжньому власнику — українському народу, а подарувати її сусідній державі”. „Передавати у власність народові”, байдуже якого — радянського, українського, російського чи іншого — це ми не так давно проходили. Під такими гучними — „народними” — гаслами руйнувалися тисячі храмів, знищувалися мільйони людей („ворогів народу”). Тому маніпулювати розрахованими на наївних читачів поняттями „народ” та „сусідня держава” просто аморально. І братія Лаври, і її прихожани є в першу чергу християнами, а потім, до речі, громадянами України. Тому аргументи „громадянства” не витримують ніякої критики, а з християнської точки зору є просто антирелігійними.
На жаль, авторку статті не стільки турбує аварійний стан лаврських споруд, як якийсь містичний страх перед „громадянами невідомо яких держав”, а точніше ченцями (тобто історичними господарями цих споруд). Адже ж монастирі якраз і будувалися для ченців, а не для того, щоб їхні площі здавалися в оренду невідомо яким структурам.

У газеті „День” за 4.06.2003 р. К. Гудзик подала дайджест релігійних подій у світі під назвою „Про християнські свята та „битви біля патріаршого престолу”. На жаль, ця журналістка тут притримується своєї традиційної „інформаційної політики” — говорити добре про усіх, окрім православних (тим більше РПЦ або УПЦ). Тому і в цій підбірці серед чотирьох повідомлень майже половину місця займає останнє — про життя Руської Православної Церкви. Найцікавішим тут для журналістки виявилося, звичайно, питання здоров’я Патріарха Олексія ІІ, а після цього вона продовжила свою недостойну справу: прогнозування можливих кандидатів на патріаршество (тут Гудзик ще й безсоромно нагадує, що „«День» уже писав про це”).
Коротко охарактеризувавши двох кандидатів, представниця ніби-то солідного видання зазначає: „на думку багатьох професійних і непрофесійних аналітиків — «вони обидва набагато гіршi».” А хто ж ці „професійні”, а тим більше „непрофесійні” аналітики, поділіться ж з нами їхніми іменами! Якщо вони авторитетні люди, потрібно ж їх „конкретизувати”, щоб читачі знали, чия це думка!
Гортаючи газету „День” і читаючи в ній подібні матеріали, я постійно задаю собі запитання: коли врешті-решт релігійне життя в газеті „День” буде розглядатися не під одностороннім поглядом заангажованої людини, а всебічно, об’єктивно, так, як цього вимагають сучасні запити читацької аудиторії та елементарна журналістська совість?

Со Святейшим Патриархом Московским и всея Руси Алексием корреспонденты «Известий» встретились в его резиденции в Переделкине, куда он приехал после курса лечения в Центральной клинической больнице.

— Как Вы сегодня чувствуете себя, Ваше Святейшество?

— Было несколько трудных дней, когда после ряда перенесенных недугов я вновь заболел тяжелой простудой с высокой температурой. Сейчас чувствую себя, в общем, нормально, хотя и повинуюсь врачам, которые настаивают на постоянном уходе и надзоре, на щадящем режиме. Конечно, скучаю по своей пастве, по приемным дням, в которые ко мне обычно приходит множество посетителей – церковных и светских. Однако и сейчас много общаюсь с людьми по телефону, решаю насущные вопросы по управлению Церковью, внимательно читаю периодику, письма, книги. Надеюсь вскоре вернуться к активному общению, а главное — к богослужению в храме.

— В последнее время прокатилась целая волна публикаций и комментариев, связанных с ситуацией в Русской Православной Церкви. При этом последние решения Священного Синода нередко увязываются со слухами о Вашем здоровье. Может быть, это результат не только цинизма и нечистоплотности авторов таких публикаций, но и закрытости? Общество не может получить достоверных сведений о том, что на самом деле происходит в церковных верхах, а потому и возникают слухи, домыслы?

— Это не совсем так. Информацию о важных решениях Синода мы всегда обнародовали. Больше того, учитывая повышенный интерес общества, я дал указание, начиная с июля 2002 года, не ограничиваться пресс-релизами, а публиковать в Интернете на сайте «Седмица» полные протоколы — журналы Синода. В этот раз уже в шесть часов вечера 7 мая журналы Синода были опубликованы в Интернете. Так что нельзя говорить, будто мы что-то скрываем. И в опубликованных текстах есть все обоснования принятых решений.

— Да, но это все же не более чем официальные формулировки, за которыми могут скрываться разные сюжеты. И без компетентных комментариев их можно трактовать по-разному. Например, перевод митрополита Мефодия из Воронежа в Казахстан многие считают ссылкой. Чем на самом деле продиктовано такое решение?

— Прежде всего такое решение вызвано давно назревшей необходимостью разделить Воронежско-Липецкую епархию на две. Решение назрело безотносительно к личности главы епархии. Создание епархии в Липецкой области обусловлено ее огромным потенциалом, а также неоднократными обращениями ее жителей и властей, которые хотели бы иметь самостоятельного правящего епископа.
С другой стороны, назрела необходимость изменения церковной структуры в Казахстане. Там живет многомиллионное православное население, которое нуждается в поддержке, в том, чтобы обеспечить должную роль Православной Церкви в обществе и государстве. Требовалось скоординировать деятельность трех епархий, расположенных на территории одной страны. Для этого и решено создать в Казахстане митрополичий округ. Дело новое, и для его организации на должном уровне необходим авторитетный, активный, работоспособный человек. Учитывая большой опыт митрополита Мефодия, Синод решил поручить это именно ему.
Создание митрополичьего округа и руководство им — это, повторюсь, большое новое дело. Чтобы сосредоточиться на нем, митрополит Мефодий освобожден от других обязанностей. Иной подоплеки здесь нет.

— Однако в прессе и с телеэкранов звучат другие, более скандальные трактовки происшедшего. Как Вы к этому относитесь?

— Прискорбно, когда так происходит. То же самое могу сказать и о появляющихся в прессе сведениях со ссылками на некоторых архиереев о якобы имеющихся у них высоких государственных покровителях. Печалит, что организаторы кампании в прессе пытаются таким образом скомпрометировать не только иерархов, но и высоких представителей государства. Слава Богу, что никто из церковных иерархов не позволил себе включиться во всю эту кампанию. Иначе и быть не могло, ведь единство Церкви — это одна из главных забот всех нас, всех, кто принес архиерейскую присягу.
Но сохраняется этическая проблема: кто, зачем, по чьему указанию, на чьи средства ведет кампанию в прессе? Почему в целом ряде СМИ появляются почти одинаковые материалы, представляющие Церковь как поле борьбы двух-трех человек или «групп влияния»? Если желают кого-то лично обидеть, унизить, обвинить — Бог им судья. Если даже хотят таким образом подорвать мое здоровье — и за это прощаю. Но если стремятся расколоть, ослабить, подавить Церковь, столкнуть ее с властью, вернуться к временам диктата, гонений, ограничений — имена таких людей и их деяния мы будем предавать гласности как в России, так и по всему миру. Без лицеприятия и страха.

— Ваше Святейшество, обсуждение кандидатур возможных преемников во время болезни руководителя, конечно, является неэтичным. Однако сама-то проблема преемственности существует для нашей Церкви?

— Что касается проблемы патриаршей преемственности, то для Церкви она определена каноническим правом. Никаких назначений, завещаний и преемств быть не может. Исключение было только во времена Патриарха Тихона, в эпоху жесточайших гонений, когда стало ясно, что Русской Церкви не удастся провести выборы. Могли быть какие-то разговоры о преемниках в советское время, когда государство жестко контролировало Церковь и Совет по делам религии практически участвовал в выборах Патриарха. Но первые же свободные выборы девяностого года дали неожиданный для многих результат, когда я был избран Патриархом. И сам я совершенно не рассчитывал на это и, думаю, моя кандидатура не была бы одобрена Советом по делам религии. У них была другая кандидатура.
А следующего Патриарха изберет, когда придет время, Поместный собор. Нет смысла и оснований гадать, кто им будет. Но очевидны некоторые его качества. Ему должно быть не менее сорока лет. Он должен быть архиереем Русской Православной Церкви. Иметь высшее богословское образование. Иметь опыт управления епархией. Быть уважаемым в Церкви и иметь, как сказано апостолом Павлом, добрые свидетельства от внешних, то есть пользоваться уважением общества и государства. Сама процедура избрания разработана детально. И никаких оснований для интриг и спекуляций тут нет. Попытки найти здесь какую-то скандальность — это искривленная проекция светского общества на церковную жизнь.

— С чем связана последняя инициатива о структурных изменениях в церковной жизни за рубежом — в Европе?

— Только с заботой о судьбе русскоязычной православной паствы, других православных христиан, связывающих себя с русской духовной традицией. К нам поступает множество писем от этих людей, которые хотят открыть новые приходы, не имеют должного духовного руководства, иногда вообще лишены возможности регулярной исповеди, доверительной беседы со священником. Большинство этих людей не мыслит Церкви без единства и спрашивает: почему у одного народа разные «юрисдикции»?
За последние годы в Европу по разным причинам прибыли миллионы наших верующих. Они нуждаются в единой Церкви, сохраняющей связь с Родиной, но живущей с учетом местных особенностей.
Наверное, поэтому и большинство отзывов на нашу инициативу свидетельствует о глубокой заинтересованности, о радости, с которой встречен наш шаг навстречу к единству. Хотя некоторые наши верующие, а также их пастыри опасаются, что создание самоуправляемой митрополии может ослабить их связь с Церковью в Отечестве. Но ведь речь идет не о разделении, а о восстановлении единства, того единства, которое было разрушено много лет назад из-за революции и гражданской войны, а затем и войны «холодной».
Прошло более десяти лет со времени обретения нашей Церковью свободы, ушли в историю все политические причины разделения. Не желать единства могут только люди, до сих пор живущие прошлым, для кого Москва до сих пор означает не Родину, а враждебный лагерь.

— Есть ли в последнее время перемены во взаимоотношениях с Ватиканом?

— Если и есть, то неутешительные. Недавно принято решение о создании в Казахстане новых католических епархий и централизованной архиепархии, то есть практически альтернативной Поместной Церкви. Что после этого говорить о призыве Ватикана к диалогу? Уверяют, что стремятся к миру, партнерству, совместному обсуждению проблем, волнующих две Церкви. А затем без всяких консультаций принимают решение о создании параллельных епархий, способное вызвать только горечь и возмущение у наших верующих. Или открывают в России униатские приходы, используя нетвердых в вере людей, покинувших нашу Церковь. Совместим ли диалог с такими действиями, с экспансией? Думаю, что отношения между Церквами не должны уподобляться худшим образцам светской дипломатии, когда допускается и ложь, и коварство, когда одна рука протягивается в знак дружбы, а другая наносит удары. Возможный визит папы Иоанна Павла II в Россию или моя с ним встреча в каком-либо ином месте будут иметь смысл только в том случае, если послужат уврачеванию доныне кровоточащих ран прошлого, реальному разрешению болезненных проблем двусторонних отношений. Но я против всемирного шоу перед объективами телекамер. Потому что являюсь убежденным сторонником достижения нелицемерного согласия на основе твердых договоренностей.

— Каковы внутренние проблемы и угрозы, которые стоят сегодня перед Православной Церковью? Какие тенденции во внутрицерковной жизни наиболее тревожны?

— Если мы будем едины, мы успешно преодолеем все самые сложные времена. А если допустим расколы, то последствия будут тяжелы и неисчислимы. Посмотрите, ведь Церковь для многих сотен тысяч соотечественников, оказавшихся за границей, это единственное, что укрепляет их связь с Родиной. Любой человек, поживший за рубежом, скажет: уберите Церковь и школу, и диаспора теряет связь со своей Родиной.
Для нас очень важно сейчас укрепить и сохранить единство нашей Церкви. Поэтому мы так остро реагируем на любые попытки это единство ослабить. И неважно, откуда они идут — извне или изнутри.
Другая проблема связана с тем, что в наших храмах появилось много священников без достаточной подготовки и опыта. Понятно, почему так произошло. Открывалось множество храмов, к Церкви, к служению в ней потянулись люди из разных сфер жизни и деятельности. Их порыв понятен и благороден. Но образовательный, нравственный уровень духовенства не всегда при этом достаточно высок. Наша задача научить этих священников прежде всего любить свою паству и, конечно, дать им знания, умения.
И, наконец, острейшая проблема для нас — дети и молодежь. Только что опубликованы данные о том, что дети, молодые люди тратят на наркотики и алкоголь не один миллиард долларов ежегодно. Можно представить себе, какой урон детскому здоровью все это наносит, насколько серьезна угроза для будущего страны. А происходит так в том числе и потому, что подросткам не хватает осмысленности жизни. Нужно обеспечить условия для их нормального духовного развития. Иначе ни у Церкви не будет паствы, ни у государства достойных граждан. Необходимы и наши объединенные усилия в борьбе с бедностью, в воспитании здорового, духовно развитого поколения, в осуществлении социальных и образовательных программ. Тогда будет крепче страна, достойнее жизнь народа.

— Но убогих и сирых сегодня так много. В стране — тысячи бомжей, беспризорников. Церковь могла бы взять этих изгоев общества под свое крыло?

— Грех проходить мимо этих несчастных. Не будем забывать, что Сам Господь наш Иисус Христос не имел на земле пристанища, где преклонить голову (Мф. 8, 20). Принять под свой церковный кров, обогреть, накормить, одеть — наша первейшая христианская обязанность. К моему огромному сожалению, в реальности наша социальная деятельность не так обширна, как тому следует быть.

— Вы могли бы назвать самые памятные для Вас пасхальные службы, на которых Вам доводилось служить?

— Почему-то вспоминается 1960 год, когда советская власть запретила пасхальные крестные ходы якобы из-за хулиганства во время ночной службы. И я, молодой священник, в первый год подчинился, служил на Пасху утром — во избежание недоразумений с властями. Отслужил и понял: не то!.. Нет животворящей пасхальной радости ни у служащего духовенства, ни у верующих. На другой год решил: будь что будет, а отслужу все, как принято у православных людей — ночью. И ослушался власть… Разумеется, не было ни хулиганства, ни злобных выкриков. Да и у меня особая радость была: не поддался и отстоял свое право.

— То есть отстояли церковную справедливость?

— И богоборческой власти можно сопротивляться. Когда над храмами и монастырями нависала угроза закрытия, я никогда не смирялся. Так было и с Успенским Пюхтицким женским монастырем, куда меня привозили родители еще младенцем.

— Ваше Святейшество, в следующем году у Вас юбилей — 75 лет. Как будете отмечать?

— Юбилеев у нас и в этом году немало. Это и 700-летие со дня преставления святого благоверного князя Даниила Московского, и 100-летие прославления преподобного Серафима Саровского, и 300-летие Санкт-Петербурга, на кафедре которого я служил в восьмидесятых годах прошлого века. Все это очень значимые события в жизни России.

— И все-таки два слова о Вас… Говорят: лучший подарок —сюрприз. Может быть, Вам уже известно о каких-то готовящихся подарках к Вашему юбилею?

— Кое о чем, конечно, знаю. Например, известный режиссер Сергей Мирошниченко в содружестве с церковно-научным центром «Православная энциклопедия» приступил к созданию десятисерийной киноэпопеи «История Русской Церкви». Обещает успеть к февралю 2004 года. Это значимая работа, она будет полезна не только для тех, кто уже обрел в Церкви свое духовное Отечество, но и для сотен тысяч все еще остающихся вне церковной ограды.

— «Стяжи дух мирен, и тогда тысячи вокруг тебя спасены будут» — бессмертные слова Серафима Саровского. Если бы каждый из землян следовал мудрости, заключенной в них, никакой бы крови и войн в мире сроду бы не было! Какое влияние на Вашу жизнь оказал преподобный?

— Подлинное следование преподобному Серафиму возможно для нас только в том случае, если мы в нашей собственной жизни увидим свой крест, возложенный на нас Господом, и станем искренне, целомудренно и честно исполнять свой христианский и человеческий долг. Если человек не имеет мирного духа в себе, не способен этот дух стяжать, если он постоянно раздражается, то это передается окружающим и ни к чему созидательному привести не может. Мне, я считаю, особенно нельзя позволять себе раздражаться. По должности. Хотя иногда приходится вести себя и резко, и твердо, но на этот случай апостол Павел сказал: гневаясь, не согрешайте (Еф. 4, 26). Мудро? Потому что можно поговорить с человеком жестко, если, конечно, на то имеется серьезная причина, но самому при этом не согрешать — не впадать в гнев.

— Твердость — необходимый удел всех руководителей. А для государственных деятелей твердый характер стал чуть ли не самой обязательной чертой характера. Ваше Святейшество! Вы часто встречаетесь с высшим руководством страны, находите понимание и готовность к сотрудничеству. А не приходила ли в голову мысль вновь соединить Церковь и государство, дать Православию статус государственной религии?

— Церковь только тогда сможет дышать полной грудью, когда будет реально отделена от пусть даже самого благорасположенного к ней государства. Но только от государства как инструмента управления и подавления, а не от общества, не от народа. Благо народное и общественное — вот та нива, на которой Церковь и государство могут и должны сотрудничать.

— Нынешний год считается в нашей стране «особым» еще и потому, что грядут очередные выборы в Государственную думу России. Это заставит российских политиков отложить на потом все дела и заняться собой, любимыми. Как Вы собираетесь реагировать на неизбежную лихорадку?

— Как всегда, молча. В соответствии с законом религиозные организации — все канонические подразделения Церкви — не могут входить в избирательные блоки и комиссии, участвовать в предвыборной агитации, в сборе подписей.

— Но Вы в свое время побывали в «народных избранниках», потрудились на кухне большой политики. Как Вам это понравилось?

— Было это в 1989 году. Меня избрали в народные депутаты СССР… Мое впечатление о парламенте такое — это место, где у людей нет уважительного отношения друг к другу. Вечное противостояние, постоянная борьба… Люди не приучены выслушивать друг друга, не способны объясняться нормальным человеческим языком. У меня сложилось устойчивое ощущение, что там вообще не может быть друзей!.. После заседаний Съезда народных депутатов я становился просто больным — так влияла на психику атмосфера лютой нетерпимости. Возможно, сейчас по-другому, дай Бог…

— Что бы Вы, Ваше Святейшество, могли пожелать нашим читателям?

— От всей души хочется посоветовать наиболее активным молодым людям и девушкам: что бы ни происходило с вами или вокруг, ни при каких обстоятельствах никогда не поддавайтесь искушению экстремизмом. Горький опыт показывает, что экстремизм всегда приводит к пролитию крови, что только усугубляет противоречия и умножает взаимную ненависть. При этом неизбежно гибнут любовь и разум.

(Пресс-конференция председателя Госкомрелигий на первом Всеукраинском миссионерском съезде)

Очень часто в средствах массовой информации можно встретить такие мнения, что среди трех украинских православных структур Госкомрелигий отдает предпочтение нелегитимному с православной точки зрения Киевскому патриархату. Это действительно государственная политика, или какой–то домысел?

Я думаю, что бредни средств массовой информации — хорошее свидетельство наличие свободы слова в Украине. Они могут говорить о нас все, что угодно.
Государство более всего озадачено проблемой единства православных церквей. Отсутствие единства — самая большая угроза Православию.

Есть очень большая проблема в объединении Православия. Поскольку верующие должны поступать по словам Христа, то объединиться возможно только при условии покаяния тех, кто отпал от Церкви.

Чтобы иметь то, чего мы никогда не имели, нужно сделать что-то такое, чего мы никогда не делали. Есть великий православный народ, который стоит на меже восточной и западной христианской традиции. И уже в течение почти пятнадцати лет Православие тратит свои внутренние силы не на обучение, не на воспитание, а на конфликты. И в этом — беда, и за это лежит моральная ответственность и на священноначалии Украинской Православной Церкви, и на священстве всех церковных групп (филаретовцев и автокефалистов), и, конечно, на государственной власти. Мы все можем становиться в позу и быть бескомпромиссными, но факт остается фактом: мы все вместе являемся гробовщиками Православия в Украине. Очевидно, нужно искать какую-то другую позицию. Президент Украины, который олицетворяет собой государство, является гарантом Конституции, неоднократно, четко и недвусмысленно формулировал свою позицию. Она является и моей позицией. Украине нужна единая Православная Церковь. А как это сделать — это внутреннее дело самой Церкви, и государство не будет вмешиваться в этот процесс. Украина — непростое государство. Это пятидесятимиллионный народ, часть которого уже ушла из Православия. Сегодня и Московский Патриарх, и Вселенский Патриарх должны помочь Украинской Православной Церкви.

Вы говорите о создании единой поместной Церкви как идее украинского государства. Но налицо другой факт: субъекты этого предполагаемого процесса идею единения не приемлют и не поддерживают.

Я говорил о том, что о необходимости единой Православной Церкви говорил Президент Украины. Это то, к чему нужно стремиться. Государство убеждено в том, что такой процесс крайне необходим. И мы будем способствовать тем добрым начинаниям, которые будут исходить из церковной среды. Но пока их нет. И мы этим обеспокоены.

Я все-таки хочу спросить: существует ли какая-то концепция содействия государства этому процессу?

Я повторяю, что эта идея сформулирована Президентом. Государство готово поддержать все добрые начинания. Но оно не будет насаждать модель объединения — через покаяние или какую-то другую.

Когда наша родная держава скажет, наконец, что Православие в Украине — доминирующая религия? Все понимают, что это так, но никто не хочет сказать об этом официально.

Это серьезный вопрос. Этот вопрос дискутировался, когда мы обсуждали новую редакцию «Закона о свободе совести…». Я не сторонник такой формулы, ибо она не несет никакой юридической нагрузки. Если депутаты Верховной Рады с вашей подачи или кого-то другого введут эту формулу, посчитают ее необходимой, то особый статус будет зафиксирован в законе. Я думаю, что сегодня это сделать сложно. Ведь нельзя сказать, что вот здесь, скажем, собрались православные, а где-то в другом месте — люди, которые назвали себя православными явочным порядком. Повторяю: я не вижу здесь юридической формулы, которая бы на что-либо работала. Главная сложность в том, что нет единства.

Что говорит статистика о действительном положении дел в украинском Православии? Насколько правомерно ставить на одну доску по степени влияния в Украине каноническое Православие и прочие самозванные группировки? И еще один вопрос: как вы, будучи представителем государства, относитесь к фактам, которые приводятся в книге Василия Анисимова «К истории автокефального и филаретовского расколов», в частности о вербовке Киевским патриархатом боевиков в горячие точки?

Сегодняшняя статистика говорит о том, что, безусловно, самые сильные позиции имеет Украинская Православная Церковь. Она имеет около 11 тысяч приходов, тогда как УПЦ КП и УАПЦ вместе взятые — приблизительно 4,7 тысяч. Но я думаю, что всякий православный верующий должен прийти в ужас от того, что их аж 4,7 тысяч (данные Госкомрелигий о количестве раскольничьих приходов завышены, по УАПЦ, например, они преувеличены в два раза, что подтверждено самой УАПЦ. — Ред.). Я думаю, что сейчас идет внутренняя украинизация Церкви. Украину можно пропагандировать и по-русски, и по-немецки, но — пропагандировать. По второму вопросу. Я, конечно, уважаю работы Анисимова, хотя считаю, что в некоторых из них он ставит вопросы излишне остро. Думаю, ни одна церковная структура не занималась вербовкой боевиков. Я не имею об этом данных служб госбезопасности и думаю, что господин Анисимов их тоже не имеет. (Городской суд Киева приговорил организаторов наемничества, которые оказались руководителями структурного подразделения УПЦ-КП под названием «Чин Святителя Илариона» к длительным срокам заключения.— Ред.) Я бы больше беспокоился об объединении православных, залечиванием раны, которая так долго кровоточит и неизвестно, сколько еще будет кровоточить. Ее можно расковыривать, а можно заживлять. В этом состоит вопрос.

Вокруг кого, по-вашему, должно объединяться Православие: вокруг государства или вокруг Христа?

Мне больно, что вы так ставите вопрос. Вы что, не знаете сами? Или хотите, чтобы я выступил в роли клоуна?

Вы говорите: Президент сказал вот так. Мы помним, что говорил президент Кравчук и как Госкомрелигий, выполняя его волю, регистрировал параллельные раскольничьи общины и епархии. Пришел Президент Кучма — стал говорить одно, после «черного вторника» — другое, сейчас он говорит третье. Через год будет следующий президент. Разве сотрудничество Церкви и государства заключается в том, чтобы смотреть, какой президент что говорит, и соответственно вести себя в зависимости от ситуации? Ведь получается, что Церковь мучается одними проблемами, а комитет, который вы возглавляете, совершенно иными.

Нужно говорить так, как оно было. Мы не считаем Зинченко своим предшественником. Первый реформаторский шаг Президента Кучмы, действительно, состоял в том, что та структура Совета по делам религии была упразднена. Но если Украинскую Православную Церковь устраивает ситуация, которая сегодня существует, когда треть православных оказалась в непонятном положении, если такая ситуация устраивает священноначалие УПЦ — это странная позиция. Об этом я говорю как физическое лицо. Что такое разорванная семья, что такое поссорившиеся между собою дети? А отец горделиво поглядывает на все это — вот я дал! Я хочу напомнить расхожий пример — о хворостине и метле. Насколько проще поломать одну хворостину, чем метлу!
Я думаю, эти разговоры и подобные вопросы на миссионерском съезде алогичны и противоречат сути того, о чем здесь должна идти речь! Речь должна идти о создании силы, разума, интеллекта, духовности, кулака, который бы мог в нынешнем мире делать свою работу. А мы говорим: государство, отойди и не напоминай нам о том, что мы разорваны. У Василя Симоненко есть очень хорошие строки: «ми винні, що міліють ріки і лисинами світять береги, плодяться десь духовнії каліки і виростають наші вороги». Вот эти слова возьмите для себя девизом (я обращаюсь не к Церкви, а к тому, кто задает вопрос). И тогда поставите себе вопрос: нужно государству что-то делать или не нужно, правильно оно что-то делает или неправильно, расходится его позиция с позицией Церкви или не расходится. Конечно, было бы лучше, если бы православные были едиными.
Президент в своем отношении к этим проблемам прошел определенную эволюцию, эволюцию познания этих проблем. Это естественно, потому что он всю жизнь на достаточно высоком уровне занимался техническими вопросами, вопросами организации производства. Я думаю, что сегодняшний Президент (даже не сегодняшний, а уже достаточно длительное время) очень хорошо ориентируется в этих проблемах. И позиции его с 94-го года практически ничем не отличаются от сегодняшних. Ваше дело — ориентироваться или не ориентироваться на Президента. Но мы часть своего народа и должны ориентироваться на собственного Президента. Все народы на президентов ориентируются, они их выбирают и стараются не делать из них посмешище, потому что президент — это честь нации, ее лицо.

Июнь оказался достаточно напряженным для духовной жизни Европы и мира. До сих пор не решен вопрос о судьбе насельников Эсфигменского монастыря. Появились террористические группировки, прикрывающие свои преступления против человечества религиозными мотивами. В некоторых странах обострились отношения между христианами и мусульманскими экстремистами. По-разному относятся к Церкви чиновники. Где-то они проводят «чистки» религиозного аппарата, стараясь найти в культовых служителях какие-то изъяны. И это в то время, когда, скажем, президент Северной Кореи лично взялся за строительство православного храма.
Трагедии и свершения
Испанские ученые из Гранадского университета провели исследования, чтобы установить место погребения мореплавателя Христофора Колумба. Археологи вскрыли усыпальницу Севильского кафедрального собора, где и ожидали обрести останки Колумба. Из саркофага были извлечены две погребальные урны. Как предполагается, одна из них содержит кости самого Колумба, вторая – его сына Фернандо. В том случае, если исследования не подтвердят аутентичность останков, ученые намерены просить у Доминиканского правительства разрешение на проведение аналогичных работ в Санто-Доминго, где находится еще одна из возможных могил мореплавателя.
До сих пор историки так и не смогли дать ответ, где же похоронен Христофор Колумб. Мореплаватель умер в 1506 году. А его останки, согласно завещанию, должны были быть погребены в Америке. Однако на тот момент там не было храма, обладающего соответствующим статусом. Поэтому Колумб был похоронен в испанском городе Вальядолид. По одной из версий, в 1537 году его останки были переправлены в Санто-Доминго. Но, спустя некоторое время, вновь изъяты испанским правительством. В 1877 году рабочие, проводившие укрепление фундамента кафедрального собора Санто-Доминго, нашли погребальную урну с нанесенным на ней именем Христофора Колумба. Сейчас эта урна покоится в пантеоне Колумба в столице Доминиканской республики. Доминиканцы полагают, что в 1537 году испанцам просто «подсунули» не те останки. Результаты исследований будут известны через несколько месяцев.

Сотни христиан-мотоциклистов со всей Германии собрались помолиться на площади у Бранденбургских ворот Берлина. Байкеры просили Бога помочь им соблюдать правила дорожного движения. Во время акции прозвучали традиционные христианские молитвы с добавлением особых прошений. «И не введи нас во искушение превышать скорость или обгонять другой транспорт», — так прозвучала в устах мотоциклистов модифицированная молитва «Отче наш». Во время собрания прозвучала и «байкерская» версия Нагорной проповеди Христа: «Блаженны кроткие, не использующие лошадиные силы в качестве оружия, блаженны миротворцы, которые хорошо ведут себя на дорогах». «Байкерские службы проще и веселее, чем обычные церковные богослужения, — заявила представительница христианского союза мотоциклистов города Любек мисс Адели. — Нам не нужно петь старые скучные гимны». По словам Адели, она всегда возит с собой небольшую бронзовую статуэтку ангела-хранителя, который защищает ее от всех неприятностей на дороге. Более того, по дороге из Любека в Берлин помощь ангела понадобилась ей не менее шести раз.

Новоиспеченная супружеская пара из румынского городка Скаешты в уезде Долж покинула собственную свадьбу по религиозным убеждениям. Случилось это после того, как отец жениха предложил гостям поднять бокалы с вином за здоровье молодых. Дело в том, что накануне церемонии бракосочетания Аурел и Симона Сандуа, недавно пополнившие ряды евангельских христиан-баптистов, предупредили своих родителей, что покинут свадьбу, если гостям на ней будут предлагать алкогольные напитки, а также если оркестр будет играть «светскую музыку». Однако родители ослушались сурового предупреждения и решили на свой страх и риск сыграть свадьбу «как полагается» — следуя народным традициям. Разделить радость молодоженов на брачный пир собрались представители пятидесяти семейств. Но их ожидания были обмануты, так как гости остались без главных виновников торжества. Инцидент был настолько непривычным, что его прокомментировала даже местная газета. Отец жениха пожаловался корреспонденту: » Когда сын увидел, как я несу к столам вино, он взял жену в охапку и уехал. Гости оскорбились. Да и то — что за свадьба без новобрачных!» Молодожены уехали на горный курорт, где собрались провести свой медовый месяц.
45 католических священников откликнулись на просьбу диоцеза Гонконга о совершении таинства соборования больных атипичной пневмонией. 5 священников служат в больницах, остальные 40 добровольцев посещают католические семьи и одиноких людей, находящихся на карантине. Священники, направляемые в больницы, прошли подготовку в медицинском центре «Каритас». Изуит Марчано Баттиста был первым, кто отправился в больницу. По его словам, «этот визит поддержал больных и вселил в них надежду. Больше всего они боятся умереть без покаяния «. Надев защитный костюм, священник провел с каждым пациентом по десять минут. Диоцез Гонконга открыл горячую телефонную линию для католиков, умирающих от атипичной пневмонии и нуждающихся в помощи священника.
Решение о строительстве в Пхеньяне православного храма было принято после поездки руководителя КНДР на Дальний Восток. Во время пребывания в Хабаровске Ким Чен Ир впервые за всю историю его визитов в СССР и Россию посетил православный храм — храм святителя Иннокентия Иркутского. Строительство многокупольного храма займет около 9 месяцев. Основную часть строительных работ выполняют корейские специалисты, а НПО «ДВ Арсенал» обеспечивает отливку 12 колоколов для звонницы и принимает участие в изготовлении куполов. Лидер Северной Кореи провел в церкви более получаса, расспрашивал священнослужителей об истории православия, его отличии от католицизма, о различии христианства и других религий. Покидая храм, Ким Чен Ир долго жал руку его настоятелю под звон колоколов. При этом Ким Чен Ир подчеркнул, что «паства Православной Церкви в столице КНДР появится».
«Джихад» или религиозные войны
Продолжаются судебные разбирательства по делу о выселении братии Эсфигменского монастыря со Святой горы Афон. Этим вопросом занялся Государственный совет Греции как высшая судебная инстанция страны. Монахи опасаются, как бы правительство не выселило их до начала Олимпийских игр, которые должны пройти в Греции в 2004 году. Насельники Эсфигменского монастыря настаивают на своем нежелании поминать Константинопольского Патриарха Варфоломея, в юрисдикции которого находится Афон, обвиняя его в экуменизме.
В то время как на Афоне государственная власть пытается водворить спокойствие внутри Православия, в некоторых странах значительно ухудшилось отношению к христианству. Активно осуществляет свою деятельность угандийская террористическая группировка «Господня армия спасения», прикрывающаяся религией. Ее боевиками была захвачена католическая предсеминария Лачор. Нескольким ученикам удалось бежать. Четверо беглецов были убиты повстанцами. Освобожденные студенты были помещены в больницу Угандийского города Гулу. По словам сотрудника предсеминарии священника Мэтью Одонга, о гибели четверых учащихся и о судьбе живых пока известно мало. «Мальчики очень напуганы, мы пытаемся узнать у них дополнительные подробности», — заявил он. Известно только, что боевики ГАС напали около полуночи. В результате перестрелки между правительственными войсками и повстанцами был убит один подросток. 95 воспитанникам удалось избежать плена, 41 студент был захвачен. Еще один пример религиозного экстремизма поразил жителей Соломоновых островов, где был обезглавлен 60-летний миссионер. Причиной убийства Ланса Герсбача стал спор о строительстве магазина на месте расположения миссии на острове Малаита, что в 40-ка километрах к северо-востоку от Сиднея. Против строительства магазина выступил владелец этой земли. Его поддержали местные жители. Миссионер был убит ножом для рубки тростника во время работы на территории миссии. Свидетелей убийства нет. К месту преступления, где живут более 3000 церковных рабочих и членов семей миссионеров, направлена группа сыщиков. В 1998-2000 годах острова постоянно сотрясались от конфликтов между местным населением главного острова Гуадалканал и поселенцами Малаиты. Около 20 000 поселенцев бежали, и, по меньшей мере, 200 человек были убиты. Мирный договор, заключенный в 2000 году, покончил с насилием, но время от времени убийства все-таки происходят. Так что этот случай не единичный. Враждебная настроенность по отношению к христианам наблюдается и со стороны поклонников Аллаха. Толпа мусульманских экстремистов напала на участников христианского молитвенного собрания в пакистанском районе Наровал. В результате — двое верующих получили серьезные ранения. Фанатики преградили путь группе девочек-христианок, которые шли в храм Новоапостольской Церкви Пакистана. Экстремисты выкрикивали оскорбления, пытаясь сорвать с подростков головные платки. Во время богослужения экстремисты ворвались в здание церкви с оружием в руках. Одного из верующих хулиганы избили прикладами винтовок. Та же участь постигла и пастора Ашрафа Масиха. А вот представители террористической группировки «Исламский фонд моджахедов» выступили с угрозой убить папу Римского Иоанна Павла II, находящегося с визитом в Хорватии. В ответ на это официальный представитель хорватской полиции заявил, что «никакой опасности для жизни понтифика не существует». Папский визит прошел в обстановке повышенных мер безопасности — войска и полиция охраняли все аэропорты и другие инфраструктурные объекты по маршруту следования Иоанна Павла II. А в результате взрыва в католической школе святого Луки в селении Наи-Басти (индийский штат Джамму и Кашмир) погибла монахиня. Полагают, это дело рук мусульманских экстремистов, недовольных активной проповеднической деятельностью христиан. По данным полиции, экстремисты бросили гранату в ворота школы св. Луки в тот момент, когда монахини возвращались с рынка. Незадолго до взрыва экстремисты угрожали христианам в связи с тем, что в последнее время участились случаи обращения мусульман в христианство. В частности, организации Ласкар-э-Тойба и Джамиат-уль-Муджахидин выступили с угрозами в адрес руководства католической школы. Поводом для этого послужило недавнее сообщение кашмирской прессы о том, что за последние восемь лет в христианство обратилось около 20 тыс. жителей штата. Несмотря на это, кашмирские христиане намерены продолжать проповедь. «Каждый христианин — проповедник Евангелия, — заявил пресс-секретарь католической епархии Кашмира Джозеф Дхар. – Сам Господь призвал нас идти и научить все народы». Боевики «Господней армии сопротивления» (ГАС) напали на здание католической миссии в селении Омия-Анима (в 40 км от города Китгум). Во время боя погибло 17 человек, из них 11 боевиков, пятеро мирных жителей и солдат правительственных войск.
Омия-Анима — одна из крупнейших миссий епархии Гулу, на которой проживает около 30 тысяч верующих. Миссия также окормляет 18 небольших христианских общин. «ГАС сеет смерть в Уганде с 1980-х годов, — заявили представители миссии. — В течение долгого времени мы пытаемся стать посредниками в мирных переговорах. Но все бесполезно. Ситуация настолько безнадежна, что силовое вмешательство просто необходимо», — заявили католические епископы. По-своему решают эту проблему Мавританские власти. В рамках борьбы с исламским фундаментализмом в Нуакшоте было закрыто три религиозных института. Правительство также закрыло религиозную газету «Ар-Рая». А 65 исламистов, включая нескольких богословов, были арестованы.
Не прекращается междоусобная борьба внутри религиозных общин. Представители бразильских синкретических объединений Умбанда и Кандомбле подали в суд на пастора-евангелика Жоакима де Андради и англиканского диакона Алду дус Сантус Менезиса. Они обвиняются в том, что во время ежегодного евангелического праздника на пляже штата Сан-Паулу якобы оскорбили африканскую богиню Иеманжу. По мнению истцов, Андради и Менезис призывали христиан совершать действия, противоречащие принципу свободы вероисповедания. Суд вынес христианам предупреждение, что если они не перестанут заниматься прозелитизмом среди приверженцев афро-бразильской религии, будут сурово наказаны. История знает немало случаев, когда сами представители протестантских общин становились агрессорами по отношению к невинным людям, хотя внешне выглядели законопослушными гражданами. Так 34-летний Деррик Тодд Ли, арестованный как главный подозреваемый в убийстве пяти женщин в городе Батон-Руж (штат Луизиана США), вел кружок по изучению Библии и проповедовал своим соседям веру в Христа. За неделю до ареста серийный убийца поселился в пансионате в окрестностях города Атланта, где подружился приблизительно с 50-ю соседями. Своих новых знакомых Ли приглашал на вечеринки, где рассказывал им о Библии. «Он очень много говорил о Библии и знал Писание очень хорошо», — заявила одна из соседок Ли Бренда Джонс. По ее словам, Ли был всегда опрятно одет, участвовал в совместных молитвах с соседями и помогал им. В то же время одна из жительниц пансионата жаловалась, что он приставал к ней. Арест Ли положил конец розыску убийцы из Батон-Ружа, который продолжался несколько месяцев. Осенью 2002 года религиозные лидеры Батон-Ружа провели совместную молитву и крестный ход, прося Бога об избавление от убийцы, терроризировавшего город.
О государстве и религии
В Саудовской Аравии началась «чистка» религиозного аппарата. Более 1000 служителей веры отстранены от работы и направлены на курсы повышения квалификации. Эти меры вызваны вольным толкованием Корана и жития пророка некоторыми культовыми служителями. Они также использовали кафедры мечетей для поощрения религиозного экстремизма и террористической деятельности. Священники есть и среди 19 лиц, обвиняемых в подготовке терактов в Эр-Рияде. В королевстве, Конституцией которого является шариат, базирующийся на текстах Корана и преданиях о житии пророка Мухаммеда, религиозный аппарат является важнейшим идеологическим органом. Этим и объясняются жесткие дисциплинарные меры по отношению к культовым служителям.
Обратило внимание на нравственную жизнь католического духовенства и китайское правительство. В связи с этим власти издали три документа, предписывающих ужесточение контроля над жизнью Католической церкви в стране. Об этом заявил известный эксперт по Китаю священник Бернардо Червеллера. По его мнению, директивы Пекина направлены на сосредоточение власти над всеми католиками страны в руках руководства Китайской патриотической католической ассоциации (КПКА), не имеющей общения с Ватиканом. Три документа — «Методы управления католическими епархиями Китая», «Правила работы Патриотической ассоциации китайских католиков» и «Методы работы Объединенной ассамблеи Патриотической ассоциации китайских католиков и Китайской католической епископской конференции» получили общенациональный статус. Директор китайского Отдела по делам религий Е Сяовэнь заявил, что эти документы «заполнили пустоту», мешавшую «демократическому управлению» Католической церковью. В то же время Бернардо Червеллера уверен, что «…введение этих правил формирует почву для новых гонений». В то время как китайские власти пытаются на чем-то «подловить» католических священников, эстонские чиновники стремятся тесно сотрудничать с Церковью. Эстонский парламент утвердил состав группы православных депутатов, в которую вошли шесть парламентариев. В группу входят депутаты, поддерживающие как каноническую Православную Церковь, так и Эстонскую Апостольско-Православную Церковь (ЭАПЦ), находящуюся в юрисдикции Константинопольского Патриархата. Сопредседателем группы от православных Московского Патриархата избран Владимир Вельман, от «константинопольцев» — Хеймар Ленк. Цель своего объединения депутаты сформулировали так: «Содействовать налаживанию контактов между двумя Православными Церквами в Эстонии. Один из путей решения этой проблемы видится в деятельности Межпарламентской ассамблеи православия (МАП), которая имеет существенное влияние в церковном мире. Кроме того, они считают, что этот вопрос нужно вывести из рамок политического спора». В. Вельман также отметил, что до сих пор не решен вопрос о церковном имуществе ЭПЦ МП. По его мнению, несмотря на то что группа представляет две Церкви, между ними существует взаимопонимание.
Одобрительное отношение к Церкви прослеживается и в новой Европейской Конституции. Комиссия европейских епископских конференций (КЕЕК), объединяющая представителей католических епископов стран-членов ЕС, одобрила новый проект Конституции Евросоюза. По мнению генерального секретаря КЕЕК монсеньора Ноэль Треанор, новый документ стал «значительным шагом вперед». Из заявления лидеров КЕЕК следует, что католические епископы Европы вполне удовлетворены тем, что Конституция континента говорит о роли религии в обществе. «Мы приветствуем растущее осознание места религии, — пишут европейские прелаты. — Конституция гарантирует уважение со стороны ЕС к статусу Церквей и религиозных общин в странах-членах, а также к традициям взаимодействия между Церковью и государством».
Стараются не остаться равнодушными к общественной жизни и представители христианской, иудейской и мусульманской общин Грузии. Они обратились к народам Кавказа с призывом к миру. «Пришло время, чтобы народы Кавказа объединились против войн и насилия», — заявил представитель Грузинской Православной Церкви. По его мнению, встреча представителей различных вероисповеданий стала примером примирения и сотрудничества для всех народов Кавказа. «Нельзя смотреть друг на друга через прицел оружия», — подчеркнул он. Раввин еврейской общины в Грузии Абрам Михелашвили сообщил журналистам, что это обращение продиктовано желанием остановить насилие в регионе, но «оно никоим образом не связано с политикой».

Подготовил Александр Андрущенко

Вірна заповітам свого Засновника, Свята Православна Церква, вступивши в третє тисячоліття, продовжує неухильно виконувати веління Іісуса Христа: “Йдіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, навчаючи їх додержувати всього, що Я заповів вам” (Мф. 28, 19-20).
Місія, тобто свідчення, притаманна самій природі Церкви і є найголовнішим обов’язком відданних Святому Православ’ю. Завдяки самозреченню і самопожертві тих, котрі зважилися присвятити своє життя апостольському служінню, Блага звістка про спасіння людства поширилась “аж до краю землі” (Діян. 1,8).
Сьогодні Українська Православна Церква відроджує своє повнокровне життя. Час репресій і заборон відійшов у минуле, і Церква знову має можливість вільно свідчити про Христа.
Необхідність відродження місії стала найважливішим і невідкладним завданням і в зв’язку з тим, що радикальні зміни, які сталися в нашому суспільстві на рубежі XX-ХХI віків, зумовили виникнення таких негативних явищ, як світоглядна розгубленість людей і утворення духовного вакууму, який усе більше заповнюється псевдокультурою, пропагандою насильства, пороку, ворожнечі, злочинності, аморальності. На жаль, безліч релігійних сект і рухів, серед яких є і так звані тоталітарні, користуючись прагненням релігійних знань, намагаються залучити до своїх тенет все нових і нових членів. Посилює цей процес діяльність розкольницьких течій.
У зв’язку з цим від усієї повноти Української Православної Церкви потребується самовіддана і кропітка праця на ниві місіонерського служіння. Необхідно створити такий синтез цілісного християнського світогляду, який був би творчим відображенням вічної і незмінної істини Православ’я у світі, що постійно змінюється.
Місіонерське служіння нерозривно пов’язане з завданням відновлення повнокровного церковного життя в єпархіях і парафіях, необхідністю докласти певних зусиль в області релігійної освіти і катихізації. При цьому повинна враховуватися багатогранність сучасного суспільства, необхідність особливого підходу до різних професійних, соціальних і культурних груп.
Найважливішим напрямком місіонерського служіння є робота з молоддю. Залучення дітей і підлітків до церковного і самостійного духовного життя є найголовнішою метою всієї духовно-просвітницької діяльності Церкви.
Перший Всеукраїнський місіонерський з’їзд покликаний обговорити весь спектр проблематики, пов’язаної з місіонерським служінням, і прийняти Місіонерську концепцію Української Православної Церкви, яка б визначила основні напрямки місіонерської роботи у всіх її формах на основі як внутрішніх потреб церковного організму, так і вимог з боку сучасного суспільства.
Прикликаємо Боже благословення на всіх учасників з’їзду, бажаємо плідної роботи на благо Матері-Церкви і Батьківщини.

– Владыка, в Канаде проживают представители всех Поместных Церквей. Как они взаимодействуют между собой?

– На территории Канады и Северной Америки существуют приходы практически всех поместных православных Церквей: Иерусалимской, Антиохийской, Русской, Сербской, Болгарской и так далее. Священники этих общин стараются жить в мире. И помогает им в этом совместная деятельность по распространению Православия на американском континенте. Несколько раз в году представители всех Поместных Церквей съезжаются в Оттаву на собор. Делегаты решают церковные проблемы и разрабатывают планы совместной деятельности. Как это ни печально, но больше всего этих людей объединяет общая проблема — католическая экспансия.

– Ваше Преосвященство, чем живут общины Православной Церкви в Америке и Канаде?

– На сегодняшний день общины Православной Церкви в Северной Америке и Канаде находятся в весьма стесненных условиях. К сожалению, среди верующих наблюдается ощутимое национальное разделение. В Соединенных Штатах это привело Церковь к тому, что каждая община имеет свои обычаи и традиции. Тем не менее, три раза в год все епископы собираются вместе и проводят собор, на котором решают важнейшие вопросы церковной жизни и вырабатывают программы совместных мероприятий. Сейчас ими ведется работа по оказанию финансовой помощи малоимущим и духовному окормлению бездомных детей.
К сожалению, часто на пути у православных становятся католические ксендзы, которые неустанно окатоличивают канадское население, особенно в бедных селах. Причем методы их «проповеди» говорят о том, что они до сих пор помнят девиз иезуитов: «цель оправдывает средства».

– Владыка, известно, что в Канаде до сих пор нет православного монастыря. Почему?

– История свидетельствует о том, что в прошлом в Канаде были монастыри. Но в результате противоречий между канонической Церковью и раскольничьими группировками эти обители постепенно расформировались. Главной причиной трагических религиозных конфликтов стала революция в России 1917 года. До 1976 года в Северной Америке находилась русская миссия. В то время Американская Православная Церковь, имеющая сегодня статус автокефалии, была одной из епархий Русской Православной Церкви. Миссия старалась обратить в Православие людей всех национальностей, проживавших тогда в Америке. После революции отдельные группы верующих прервали общение с Матерью-Церковью. Отколовшись от Тела Церковного, они послали своих епископов для проповеди с целью привлечения в свои храмы как можно большего числа людей. В этих условиях каноническая Церковь, «дочь» Русской Православной Церкви, всячески старалась выжить. Как раз в это время греки основали два женских монастыря в Канаде, каждый из которых на сегодняшний день имеет по пятнадцать насельниц. Одна обитель находится возле Монреаля, другая — в районе Торонто. В Оттавской епархии в настоящее время нет монастырей, так как нет возможности даже зарегистрировать общину. Причина в том, что Православие в этой стране непопулярно. Но зато там есть четыре небольших скита, и монахи прикладывают максимум усилий к тому, чтобы со временем они стали монастырями.

– Как в Канаде строятся отношения между Церковью и государством?

– Церковь делает все, чтобы пойти навстречу представителям власти, государство же отказывается принимать священников. Иногда чиновники прислушиваются к голосу Церкви, но чаще — игнорируют его. Причина такого отношения в том, что православных верующих в Канаде по сравнению с католиками и протестантами мало, а в последнее время появилось много мусульман и буддистов. Церковно-государственные отношения чаще всего строятся по принципу: «У государства свои проблемы, а у Церкви — свои».
Но Церковь старается сказать свое слово, когда чиновники поступают неправильно. Например, во время бомбежки в Косово священники указывали правительству, что в этой горячей точке погибают невинные люди, среди которых немало христиан. По этому поводу состоялись встречи лидеров Православной и Католической Церквей, а также протестантских деноминаций с членами правительства. Говоря о страшных последствиях, они просили отозвать натовских солдат с войны. Правительство ответило отрицательно. Тогда епископы напомнили чиновникам о том, что когда-то и канадский народ был в таком же положении. Кроме этого, Америка по численности населения в тридцать раз больше, чем Канада. И где гарантия, что эта история не повторится?

– Насколько успешна деятельность Православной Церкви в Америке в образовательной сфере?

– В Соединенных Штатах Америки действуют три духовных семинарии: Свято-Тихоновская, Свято-Владимирская и Свято-Георгиевская. Все три учебных заведения славятся своим преподавательским составом и учебными программами. Также в Северной Америке существует Свято-Андреевская богословская коллегия Украинской Православной Церкви в Канаде, которая находится под юрисдикцией Константинопольского Патриархата. Что касается светского образования, то наш священник имеет возможность преподавать основы христианства лишь в одной школе. Да и та находится в маленьком украинском селе возле Эдмонтона. Это связано с тем, что по канадским законам религиозное образование в светских учебных заведениях запрещено. Но эта норма почему-то распространяется только на наши общины. Католическая Церковь имеет в Канаде расширенную сеть своих школ. Нередко в них вынуждены обучаться многие православные дети. Правда, это касается лишь сельских семей, которые не имеют возможности возить детей в городские школы. Как правило, такие дети, несмотря на статус ученика католической школы, остаются верными Православию.

– Вы часто приезжаете на Украину. Какова цель нынешнего визита?

– На Украину я приезжаю уже не в первый раз, и каждый раз еду сюда с одной единственной целью — совершить паломничество. И в этот раз я приехал, чтобы приложиться к мощам преподобных отцов Печерских, помолиться в киевских святынях и пообщаться со своими собратьями. Также я хотел участвовать в богослужении, посвященном словенским учителям Кириллу и Мефодию, которые много потрудились в деле христианского просвещения славянских народов.
Многие православные христиане Канады и Северной Америки мечтают хотя бы раз в жизни посетить один из уделов Божией Матери — Свято-Успенскую Киево-Печерскую Лавру, древнейший храм Киева — Софийский собор, а также приложиться к чудотворной иконе «Призри на смирение» в Свято-Введенском монастыре. Я понимаю этих людей, так как сам когда-то испытывал то же. Поэтому никогда не приезжаю один. Со мной всегда небольшая группа паломников. В основном я стараюсь брать людей, которые когда-то в силу жизненных обстоятельств покинули Украину и поселились на американском континенте. Кроме того, мне нравится встречаться с различными людьми, делиться опытом в тех или иных вопросах и самому спрашивать советы. Тем более что у украинского народа есть чему поучиться.

– Как православные за границей относятся к украинским раскольникам и униатам?

– Филаретовский раскол и унию мы считаем ничем иным, как предательством веры. Американские христиане молятся о том, чтобы Господь послал украинским чиновникам мудрость, которая бы позволила благополучно решить эту проблему. Канадцы не могут оставаться равнодушными к украинскому вопросу еще и потому, что униатская экспансия достигла пределов и американского континента. Так что между православными и греко-католиками складываются очень сложные отношения. Противоречия порой доходят до открытой вражды и конфликтов. Чаще всего нам приходится смиряться, потому что государство игнорирует наши просьбы о защите. Вот и получается, что католических приходов в Канаде намного больше, нежели православных. И это происходит по воле чиновников; простые люди понимают, что уния — это «что-то не то». Просто сделать ничего не могут.

– Владыка, Вы неоднократно бывали в Украине в прошлом и вот приехали сейчас. Что, по Вашему мнению, изменилось в Украинской Православной Церкви за эти годы?

– Во-первых, когда я приехал на Украину впервые, Свято-Успенский собор представлял собой руины, а три года назад я уже служил в нем. Кроме того, с каждым годом Украинская Православная Церковь становится все сильнее и могущественнее. Многие люди, с которыми я встречался здесь несколько лет назад, слабо понимали разницу между священником и епископом, а также не знали, как вести себя в Церкви. Сейчас каждый человек, встречающийся мне на пути, подходит, берет благословение и говорит: «Христос воскресе!» Это не может не радовать. Кроме того, чувствуется значимость того уровня, на который вышла Украинская Православная Церковь в социальном, образовательном и информационном сужениях. Несколько лет назад об этом не могло быть и речи. И еще одна небольшая, но важная, на мой взгляд, деталь. Посещая Украину, я вижу, что с каждым годом православные верующие становятся увереннее в себе, не стесняются проявлять свою веру. А вот епископы, священники, с которыми я встречаюсь в Киеве, увы, стареют. Жизнь идет, мир движется, все меняется. Только Бог вчера и сегодня один и тот же.

Беседовал Александр Андрущенко

24.05.2003. КИЇВ. СВЯТО СЛОВ’ЯНСЬКОЇ ПИСЕМНОСТІ І КУЛЬТУРИ РОЗПОЧАЛОСЯ БОЖЕСТВЕННОЮ ЛІТУРГІЄЮ У КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКІЙ ЛАВРІ ТА МОЛЕБНЕМ БІЛЯ ПАМ’ЯТНИКА СВЯТИМ

В день святих рівноапостольних Кирила і Мефодія, учителів Словенських, відзначається Свято слов’янської писемності і культури. В цьому році урочистості з нагоди свята організовував Синодальний відділ у справах молоді Української Православної Церкви та Спілка православної молоді України за підтримки Міністра культури України Юрія Богуцького та народного депутата України Андрія Деркача.
Розпочалися урочистості Божественною літургією в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври. Богослуження очолив митрополит Черновицький і Буковинський Онуфрій. Йому співслужили 14 архієреїв, серед яких був і ієрарх Американської Православної Церкви митрополит Оттавський і Канадський Серафім.
По завершенні літургії Хресним ходом духовенство і віруючі пройшли до пам’ятника святим рівноапостольним братам, що знаходиться біля входу до Дальніх печер Лаври. Біля пам’ятника було звершено молебень.

25.05.2003. КИЇВ. З НАГОДИ ДНЯ СЛОВ’ЯНСЬКОЇ ПИСЕМНОСТІ І КУЛЬТУРИ У НАЦІОНАЛЬНІЙ ОПЕРІ ВІДБУЛАСЯ УРОЧИСТА АКАДЕМІЯ

Ввечері 24 травня, коли Православна Церква святкує пам’ять святих рівноапостольних братів Кирила і Мефодія, учителів Словенських, а слов’янські народи відзначають День слов’янської писемності і культури, у Національній опері відбулася Урочиста академія з нагоди свята. Організаторами акції виступили Синодальний відділ УПЦ у справах молоді та Спілка православної молоді України. Допомогу у проведенні свята надали Міністр культури України Юрій Богуцький та народний депутат України Андрій Деркач.
Розпочалася урочиста Академія вітальним словом митрополита Черновицького і Буковинського Онуфрія, який від імені Предстоятеля Української Православної Церкви привітав присутніх зі святом, нагадавши, що саме в цей день Блаженніший Митрополит Володимир перебуває на батьківщині святих рівноапостольних братів у грецькому місті Солоніки. Голова Синодального відділу у справах молоді єпископ Житомирський і Новоград-Волинський Гурій виступив з доповіддю про служіння святих Кирила і Мефодія та значення їх трудів для слов’ян.
По завершенні Академії відбувся святковий концерт, під час якого на сцену виходили не тільки відомі та професійні виконавці, а й творча молодь.

Світло подвигу святих рівноапостольних братів
Доповідь на урочистостях 24 травня 2003 р., м. Київ

Гурій, єпископ Житомирський і Новоград-Волинський,
Голова Синодального відділу у справах молоді

Ваші Високопреосвященства, Преосвященніші Владики, дорогі отці, браття і сестри, шановні гості! Ми раді привітати Вас із святкуванням днів слов’янської писемності та культури.
Свято слов’янської писемності та культури є визначним для нашої Церкви і для всіх слов’янських народів. Сьогодні кожен із нас знає імена великих просвітителів слов’ян святих рівноапостольних Кирила і Мефодія, а також їхніх учнів та послідовників Ангаляра, Савви, Наума, Климента і Горазда. Чи можна більш красномовно возвеличити їхній подвиг, ніж словами церковного піснеспіву: «Да радуются днесь роди словенстии священную память учителей богомудрых светло празднующе: теми бо начатся на сроднем нам языце словенстем Литургия Божественная и все церковное служение совершатися, и тем неисчерпаемый кладезь воды, текущия в жизнь вечную, дадеся нам, от неяже пиюще, не престанем величати Вас, Кирилле и Мефодие. Вы же, во славе святых веселящеся, молитеся прилежно спастися душам нашим.»
Ми вдячні їм не лише за азбуку і можливість читати, писати та молитися рідною мовою, а й за той великий дар пізнати вчення віри Христової — Благу Вість — рідною мовою.
Значення рівноапостольної діяльності святих слов’янських першовчителів Кирила та Мефодія завжди оцінювалось православною церковною свідомістю з точки зору загальної історичної ролі Візантії та її місця у всесвітній історії. В східній половині Римської імперії, в межах якої здійснювалися події Нового Завіту, виникла Церква і досягла найвищого рівня християнська культура. Візантія не могла не викликáти релігійних симпатій зі сторони оточуючих її слов’янських народів, для яких вона призначена була стати «Світлом зі Сходу». Греко-слов’янські відносини сягають своїм корінням у глибоку давнину, але лише близько ІХ століття проясняються історичні горизонти і стає очевидною безперспективність язичництва для молодих слов’янських держав, які бачили у Візантії зразок міцної та сильної держави з інститутом Церкви й високою культурою. Візантія ж вбачала в християнізації слов’янських народів важливі політичні гарантії. В цих умовах і відбувалася просвітительська діяльність святих братів Кирила й Мефодія, які волею Божою й волею людською були покликані стати апостолами всіх слов’янських народів. Їхня діяльність поклала початок новій епосі культурно-національної історії слов’ян. Діяльність Кирила і Мефодія може бути достойно оцінена лише при ознайомленні з попередніми і наступними періодами в житті наших предків.
В середині першого тисячоліття по Різдву Христовому слов’яни займали величезну територію. З півночі на південь ними була обжита територія від південного побережжя Балтійського моря до басейну ріки Дунаю та її південних притоків. Із заходу на схід слов’яни займали площу від ріки Ельби до рік Дону, Оки й Волги; басейн Дніпра аж до Причорномор’я був майже весь заселений слов’янами. У VI-VII століттях ми знаходимо слов`ян у глибині Балкан, а до часу діяльності святих братів (друга половина ІХ століття) слов’яни, що жили в межах Візантійської імперії, вже були християнами. В таких умовах відбувалась місіонерська діяльність Мефодія і Кирила.
Однією з перших слов’янських держав, на яку спрямували свою місіонерську діяльність святі брати, була Моравія. Бажаючи стати незалежною від німців державою в сфері релігії, Ростислав звернувся до візантійського імператора Михаїла ІІІ і до Константинопольського патріарха з наполегливим проханням прислати в Моравію християнських проповідників, які могли б навчити народ християнським істинам на їх рідній мові. Вибір імператора і патріарха припав на братів Кирила та Мефодія, які незадовго перед тим повернулись з Хазарського каганату.
Туди вони були направлені з місіонерськими цілями і блискуче виконали своє завдання. Каган проголосив терпимість до християнської віри, дозволив бажаючим прийняти святе хрещення і робити це без перешкод. Під час перебування в Ітилі Мефодій головним чином проводив християнські богослужіння і навчав бажаючих молитв.
З 863р. почався історичний подвиг великих братів. Завдання, поставлене перед ними імператором та патріархом, містилось не тільки в тому, щоб понести слов’янам християнське благовістя в усній формі на їх рідній мові — це було б під силу багатьом культурним і володіючим іноземними мовами богословам. Перед братами постала проблема створення нової писемності для народів, які її не мали. Такого роду і масштабу проблеми вирішуються багатолітніми трудами об’єднаних зусиль багатьох вчених. І все ж, з Божою допомогою, брати цю проблему вирішили. Основна робота була виконана Костянтином, який став автором слов’янської азбуки. Мефодій, використовуючи сучасну нам термінологію, був його асистентом. Геніальною думкою Кирила та запорукою безсмертя його справи було, без сумніву, створення азбуки, пристосованої до слов’янської фонетики. Але це був лише перший етап. Зроблений ним після цього слов’янський переклад текстів Святого Письма і богослужіння був справою величезного значення. Той факт, що діалектна різниця між слов’янськими мовами в той час ще не проявлялась дуже різко, надавав справі двох братів значення, яке сягало далеко за межі Моравії. Загальнослов’янська писемність, переклади книг Святого Письма, зроблені слов’янськими апостолами, скоро перетнули Карпатський хребет, переправились через Прут і Дністер і почали переможний тріумфальний шлях по Київській Русі, де ґрунт для християнської проповіді також був удобрений, як недавно в південнослов’янських країнах.
Таким чином брати прибули в Моравію, вже маючи слов’янський переклад Євангелія. Протягом недовгого часу в багатьох місцях Моравії зазвучало прославлення Бога рідною мовою, в десятках місць були закладені осередки національної грамотності та національної освіченості. Це мало багатостороннє значення й перспективи, які йшли далеко вперед, і це не могло не викликати гострого опору зі сторони німецьких єпископів і священиків. На четвертому році своєї місії в Моравії брати поїхали в Рим, щоб добитись визнання папою самостійної Слов’янської Церкви. По дорозі в Рим брати зупинились у Панонії (сучасна Словакія).
Князь Панонії, більшість населення якої складали слов’яни, з ентузіазмом поставився до можливості створення національної Церкви та писемності і сам з придворним оточенням став учитися слов’янській грамоті та читанню священних книг. П’ятдесят молодих людей було віддано на навчання до святих братів.
При здійсненні моравської місії святими Кирилом та Мефодієм були створені важливі передумови для самостійного церковного і державного добробуту слов’янських народів з їх мовою, богослужінням, духовною культурою й освітою. Безумовним результатом просвітительської діяльності святих Кирила й Мефодія та їхніх учнів став блискучий розквіт болгарської культури у вік Симеона. Переклад книг Святого Письма на слов’янську мову, здійснений братами, і створена Костянтином слов’янська азбука полегшували справу християнізації Болгарії. В 865р. відбулося масове хрещення болгар на чолі з царем Борисом, який отримав при хрещенні ім’я Михаїл. Перемога та утвердження місії святих братів у Болгарії, звідки її результати розповсюдились і на інші країни, — тісно пов’язані з діяльністю їхніх учнів, які знайшли в Болгарії широке поле діяльності після свого вигнання з Моравії. Справа святих братів не могла померти. І не тільки тому, що вона як проповідь Правди Божої була безсмертною по самій своїй сутності, але й тому, що Кирило та Мефодій свідомо потурбувались про підготовку своїх послідовників.
Справа великих першовчителів слов’янських Кирила і Мефодія велична двома сторонами: по-перше, вони принесли слов’янам світло християнського вчення і, просвітивши ним слов’ян, створили нерушиму базу Православ’я, тому що слов’янські народи, отримавши Святе Письмо та інші основні християнські книги на рідній мові, освоїли сутність християнства за його першоджерелами; по-друге, слов’янська писемність створила великі, передові й безперервно прогресуючі слов’янські культури, які з самого свого народження завжди були глибоко людяними, гуманними у вищому значенні цього слова.
Справа святих Кирила і Мефодія принесла плоди — вона утвердила християнство на непорушній основі і сприяла розвитку національного самоусвідомлення слов’янських народів, зберігаючи ці народи в глибокій єдності, якої не змогли порушити ніякі незгоди. Вікова історія слов’янських народів свідчить про те, що протягом свого існування слов’янські народи, об’єднані Христовою вірою, завжди знаходилися у єдності і виявляли братерську взаємодопомогу при виникненні незгод у державній або релігійній сферах.
Взаємовідносини Руської та Сербської Православних Церков базуються на давніх, міцних традиціях братської дружби. За весь період історії ці відносини можна охарактеризувати як відносини любові. Корені взаємовідносин двох Церков-сестер сягають у глиб віків. Вони міцно зв’язані знаменною подією кінця ХІІ століття: прийняттям чернецтва в руському Пантелеймонівському монастирі на Афоні сербським царевичем Растко (в чернецтві святий Савва), першим предстоятелем Автокефальної Сербської Православної Церкви.
З часу підкорення Балканського півострова турками православні слов’янські народи звернули свій погляд до єдиновірної та одноплемінної з ними православної Московської Русі. В 1508р. до великого князя Василія Іоанновича прийшли від Білгородського митрополита Феофана троє старців із проханням про допомогу, тому що, писав митрополит, «попустив благий Господь Сербську державу в руки іноплемінних…» З подальшого змісту листа видно, що Білгородська митрополія вже отримувала поміч від Іоанна ІІІ, що і нині в неї один покровитель — руський государ.
Подібно до того, як в роки татарської неволі сербський цар Стефан Душан став покровителем руської обителі на Афоні, так тепер у сторону Москви дивилися старці Хілондарського монастиря. Вони величали руського царя Іоанна IV «справжнім християнином». У свою чергу південні слов’яни передали на Русь духовну спадщину Візантії, допомагаючи, таким чином, духовному розвитку Руської Православної Церкви. Велика кількість візантійських творів прийшла на Русь уже в готовому південнослов’янському перекладі, і, до того ж, в перекладах болгарських, а до перекладів болгарських стали приєднуватись і сербські переклади.
В 1641р. митрополит Симеон отримав дозвіл у Москві на збір пожертвувань на користь страждаючому сербського народу.
В ХVIII столітті в межах нинішньої України знайшли притулок тисячі православних сербів, які залишили свою батьківщину через турецький гніт.
Братське відношення південно-західних слов’ян до руських єдиновірців виразилось у відповіді митрополита Чорногорського Петра І французам, які запропонували, за вказівкою Ватикану, відмовитись від спілкування з Росією, запропонувавши натомість йому титул патріарха всіх сербів і двісті тисяч франків. «Руські нам не вороги, — говорить митрополит, — а брати по вірі і племені, люблять нас, як і ми любимо їх… Слов’яни лише від союзу з могутньою і рідною Росією чекають собі спасіння і слави…»
Братські відносини існували й існують між болгарським і руським слов’янськими народами. Промисел Божий ще за часів святого князя Володимира, який отримав із Болгарії вчених священиків і книги, духовно зв’язав два слов’янських народи — руський і болгарський, що ще з давніх часів жили в близькому сусідстві.
Укріпленню спілкування двох народів допомагали й вихідці з південнослов’янських сторін. Деякі з них залишили глибокий слід в історії слов’янського літературного розвитку. Це предстоятель РПЦ св. митрополит Кіпріан (†1406), відомий на Русі як автор житія святителя Петра; його родич, митрополит Київський і Литовський Григорій Цамблак (†1450), який залишив про себе пам’ять як великий любитель книжної справи.
З особливою жертовною любов’ю і співчуттям руський народ віднісся до болгар у важкі часи турецької неволі. Крім щедрих грошових милостинь на болгарські монастирі й храми з XVI століття в Болгарію з Росії йдуть у великій кількості руські рукописи і книги, які не дали згаснути культурно-національній свідомості болгарського народу і підтримували його культуру та просвіту.
Болгари добре розуміли і високо цінували братерську поміч Православної Русі. Вищим і найбільшим виявленням глибини братерських почуттів руського суспільства до єдиновірних і одноплемінних болгар стала русько-турецька війна 1877–1878рр., яка принесла болгарському народу довгоочікуване звільнення від турецького гніту.
Близькими є відносини Польської Православної Церкви з українським і руським православними народами. Ці взаємовідносини беруть свій початок ще в далекому минулому. Важкий стан православних віруючих Речі Посполитої не обминула увагою православна Росія, що заступилась за своїх єдиновірців, яких переслідували. Першим звернувся до польського двору з проханням полегшити гніт своїх єдиновірних і одноплемінних цар Олексій Михайлович. Послам, які поїхали в Польщу, був даний наказ стояти міцно і вимагати в поляків вільного віросповідання православних: «Впредь в вере греческой закону неволи не чинить, церквей Божиих не отнимать и во всем им жить в прежних вольностях». Майже всі договори Росії з Польщею включали пункти про вільне православне віросповідання.
Існують традиційні і братерські зв’язки між чеськими, словацькими і руськими слов’янами. Не тільки взаємні відвідування й зустрічі служать проявленням братерської любові у відносинах братніх народів. Вираженням єдності є постійний обмін між предстоятелями Церков листами і посланнями з приводу церковних свят, торжеств, визначних подій, обмін богословською літературою, студентами духовних шкіл. Приємно відмітити, що багато представників єпископату Чехословацької Православної Церкви отримали православну духовну освіту на території України й Росії.
Велика історія слов’янства… Велике і неоціненне значення християнства в історії слов’ян, слов’янської культури й державності… Нам всім відоме почуття слов’янського національного і духовного братства та культурно-етнічної єдності.
Мова Святого Письма, яку принесли слов`янам солунські брати, була покликана виражати християнський духовний зміст. І тому культура наших народів тісно пов’язана з християнським способом життя, який відтіснив язичницькі традиції.
Християнська віра на Русі пов’язується з іменем святого рівноапостольного князя Володимира, який прийняв хрещення і хрестив Русь. Але початки віри на слов’янських землях були закладені набагато раніше. Поява християнства в країнах, заселених слов’янами, почалася з моменту, коли в Моравію прибули святі Кирил та Мефодій, несучи з собою світло євангельської проповіді, щоб просвітити цю країну. З того часу почалося розповсюдження віри Христової і утвердження Церкви на всіх слов’янських землях. З падінням Моравії християни принесли православну віру в Польщу, де в 966р. польський князь Мешко прийняв хрещення разом зі своїм народом. Звідси Православ’я почало проникати далі на схід, на Русь, де воно знайшло для себе добрий грунт і стало твердинею віри, якою раніше була Візантія.
В розповіді про вибір віри князем Володимиром літописець вказує на ту обставину, що бабуся князя, Ольга, була християнкою і прийняла хрещення в православній Візантії. Отож, вже в той час, задовго до хрещення Русі, русичам було відоме християнство, а саме, Православ’я, що пізніше вплинуло і на вибір князя Володимира. І воно, як можна бачити з літописних джерел, було прийняте народом, тому що в договорі князя Олега з греками знаходимо згадку про існування в той час у Києві церкви в честь пророка Ілії і про хрещених людей на Русі, які, згідно з цим договором, повинні були присягати на хресті у храмі. Те, що народ не відкинув віру, а, навпаки, деякі люди навіть приймали нове для них віросповідання, ясно вказує, що воно не було чужим для них, не було відірваним від їхнього життя та моральних норм. Православ’я з його моральністю і чистотою було близьким слов’янському серцю. Воно виражало ті якості і норми, які слов’яни ставили собі за ідеал ще до прийняття християнства. Тепер же, з появою православного віросповідання, народ зміг побачити те, чого він підсвідомо бажав весь цей час, чого він прагнув, як прагне подорожній води серед спекотної пустелі під палючим сонцем. Тому не було особливого опору новій релігії, і вона органічно з’єдналась зі світоглядом народу, ввійшовши в його життя і ставши невід’ємною його частиною.
Звичайно, розповсюдження віри почалося з вищих верств населення, якими на Русі, як і в інших країнах, населених слов’янами, були князі та знать. Слід припустити, що правителі народу як краща і освіченіша його частина були виразниками бажань нації, і їхні бажання вказували на бажання людей. Тому хрещення княгині Ольги, а також Аскольда і Діра можна розглядати так, що в слов’янському світі почалось невдоволення старою язичницькою релігією і що народ шукав нові моральні орієнтири, які могли б задовольнити його. Особливо яскраво ця криза помітна під час вибору віри князем Володимиром.
Прийняття князем саме Православ’я не є випадковістю, тому що в цьому виборі відображалися природжені риси і схильності не одного правителя, а цілого народу, ті риси, які завжди відрізняли слов’ян від інших народів і націй. Інакше не можливо було б пояснити переродження закоренілого язичника, безжального до ворогів, у смиренного правителя, який полишив війни і зробив докорінний переворот у своєму житті. Перед ним був широкий вибір, у якому йому пропонувалося і повне насолод життя мусульманина, і влада та сильна підтримка папи в католицтві, і почуття обраності в іудаїзмі. Православний же інок, який прийшов із Візантії, не обіцяв нічого земного, а лише показав картину Страшного Суду, і цього було достатньо, щоб пробудити бажання князя до праведності і правої віри. Але це було поки-що виразом волі лише князя, хоча в значній мірі вплинуло на народ, який довіряв йому як правителю. Та подальші події досить ясно показали, що народ згоден із вибором правителя і бажав того ж, що й він, бо бачив безсилля ідолів і був готовий змінити життя. Князь, не покладаючись на свідчення місіонерів, вирішив відправити послів у різні країни, щоб вони самі могли побачити, як живуть послідовники тієї чи іншої віри. Посли, ж, обійшовши вказані землі, також визнали найкращою вірою Православ’я. Це був голос народу, голос його представників, які згодились із думкою свого правителя.
Чому ж слов’янські народи, які так довго перебували в язичництві, порівняно легко прийняли нову віру? Швидше всього це можна пояснити тим, що чистота Православ’я відповідала традиціям слов’янських народів, їх звичаям і ментальності. Адже наша культура має природну схильність до християнства і не може витримати грубого ідолопоклонства, яке існувало на слов’янських землях до того. Сам устрій життя народу сприяв прийняттю християнства.
Тому вибір, зроблений народом, не можна назвати випадковим чи примусовим. Це було вільне волевиявлення людей, які побачили промінь світла в темряві і пішли назустріч цьому світлу. Православ’я стало для слов’ян тим провідником, якого вони шукали протягом всієї своєї історії і якого, нарешті, знайшли і прийняли без сумнівів та вагань. Православ’я і до сьогоднішнього дня є нашим найбільшим скарбом.
На завершення хочеться відзначити, що, вшановуючи пам’ять великих синів Церкви Христової святих рівноапостольних Кирила та Мефодія, ми, будучи спадкоємцями їхньої багатої творчої спадщини, можемо не лише виразити їм нашу вдячність і пошану, але й наслідувати святих братів у справі благовістя науки Христової.
«Просветителей наших благочестно память совершающе, людие, благодарственно возопиим: радуйтеся светильницы пресветлии, светом богопознания страны словенския озарившии, радуйтеся, пастырие добрии, словесныя овцы, в дебрех неверия разсеянныя, во едино собравшии и к Пастыреначальнику Христу приведшии; Егоже величающе, вас ублажаем».

Ваше Блаженство!
Ваші Високопреосвященства! Ваші Преосвященства!
Всечесні отці! Браття і сестри!

“Ісус Христос вчора і сьогодні і у віках Той же” (Євр. 13, 8 ), і те Євангеліє Царства, що сповідує сьогодні кожний із нас, те ж саме, що і в часи апостольські, часи Вселенських Соборів, часи великих просвітителів і майже сучасних нам місіонерів. Не змінюється сутність нашої проповіді –– проповіді того, що “так Бог полюбив світ, що і Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне” (Ін. 3, 16), і “немає іншого імені під небом, даного людям, яким належало б ним спастись” (Діян. 4, 12), –– проповіді Христа, і Христа Розп’ятого (порівн. I Кор. 1, 23; 2, 2).
Але люди, до яких проповідь звернена, змінюються. І в усі часи Церква шукала нові методи, щоб звістити людям Вічного Христа. Прийнявши від Джерела премудрості і Самої Премудрості –– Передвічного Слова Божого –– усю повноту потрібного для спасіння, боголюдський організм —– Тіло Христове –– завжди перебував і перебуває в повноті Божественного життя, і Утішитель, Дух Істини, який від Отця виходить (Ін. 15, 26), наставляє всю Повноту Церкви на всяку істину (Ін. 16, 13) і оновлює нас. І Христос, посилаючи учнів на проповідь і заповідаючи навчити всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх дотримуватися усього, що Він заповів апостолам (Мф. 28, 19–20), обіцяв проповідникам Євангелія вічне співперебування: “ось, Я з вами по всі дні до кінця віку. Амінь” (Мф. 28, 20).
І Христос, що незмінно перебуває з нами, а через Божественні Тайни — в нас і нами, Яким ми “живемо і рухаємося і існуємо” (Діян. 17, 28), дає мудрість кожному поколінню проповідників шукати нові форми для проповіді.
Сьогодні ми зібралися саме для цього. Зібралися, хоча уже накопичено величезний досвід місіонерства давнини і сучасності, досвід наших співвітчизників і братів та сестер по вірі –– православних греків і росіян, сирійців і американців, арабів і сербів. Зібралися, хоча вже прийнято серйозну і зважену Концепція відродження місіонерської діяльності Руської Православної Церкви. Зібралися, хоча на книжкових полицях –– у магазинах і бібліотеках духовних шкіл, в оселях мирян і священиків –– достатньо літератури місіонерської спрямованості (від житій святих місіонерів до піднесених богословських праць).
Ми сьогодні починаємо роботу І Всеукраїнського місіонерського з’їзду Української Православної Церкви по благословенню Київського Первосвятителя Блаженнішого Митрополита Володимира, і нам належить сьогодні й у наступні дні обговорити основні положення Місіонерської концепції Української Православної Церкви, поділитися досвідом свідчення в сучасній Україні, з’ясувати основні спірні питання нашої роботи.
АНАЛІЗ СУЧАСНОГО СТАНУ
Спочатку я спробую коротко проаналізувати той стан, у якому перебуває наша країна, щоб краще уявити, яка ж місіонерська нива чекає на своїх робітників.
Українська Православна Церква безумовно є найстаршою і домінуючою конфесією на всій території України. Водночас традиційними в окремих областях можуть вважатися римо-католицизм (на Заході), іслам (на Півдні), деякі протестантські об’єднання і рухи (приміром, на Закарпатті).
Із нетрадиційних я виділю греко-католицизм (нещодавно відзначив трьохсотріччя свого існування), автокефалістське об’єднання (в останній “редакції” –– трохи більше десяти років), “Київський Патріархат” (одинадцять років). Слід сказати про велику активність організації “Вартова башта” (самоназва –– “Свідки Єгови”), мормонів (“Церква Ісуса Христа святих останніх днів”), адвентистів сьомого дня. Звично активними є окультні рухи всіх орієнтацій. Розвиваються пятидесятницькі і неохаризматичні течії. Згодом я постараюся сказати хоча б декілька слів про основні з означених релігійних організацій.
Дозвольте зупинитися на ситуації в Православній Церкві. Нас дуже радує зростання і зовнішнє зміцнення її позицій в Україні. Але не варто надто радіти і, тим більше, тішитися цим. Так, сьогодні ми –– домінуюча конфесія. Переважна більшість громадян ототожнює себе саме з Православ’ям. Але задумайтеся над загальновідомими результатами соціологічних досліджень: “практикуючих віруючих” (як не по-блюзнірські це звучить) –– лише одиниці. Інші –– православні за традицією.
Я ще повернуся до цієї страшної “традиції”, наразі лише зауважу, що при дійсності факту приналежності до Православ’я більшості населення ця приналежність поверхова, і укоріненість у Православ’ї багатьох людей мінімальна, а ступінь їхньої церковності можна розрізнити тільки з використанням найскладнішої оптики.
Ми не можемо дозволити собі заспокоїтися і поблажливо виголошувати повчання тим, хто з нами незгодний. Багато людей тільки приходять час від часу в храм, але живуть вони в абсолютно іншому вимірі. І вони –– хрещені, і навіть –– знову ж таки, час від часу –– залучаються до Таїнств. Але –– без внутрішньої потреби, без усвідомлення необхідності того, що відбувається. І перебувають поза Церквою. Протоієрей Володимир Федоров сказав в одній зі своїх праць: “Якщо ми подивимося навколо себе уважніше і щиро відповімо на запитання про кількість віруючих, доведеться назвати інші цифри. <...> Щонеділі храм переповнений. Це створює відчуття всенародної церковності. Але, якщо задуматися, <...> навіть великоднє богослужіння відвідує менше 3 % жителів Санкт-Петербурга…<...> Справа, втім, не в цих цифрах. Набагато важливіше знати, що хвилює розум і серця людей, які прийшли на Великдень у храм. Також дуже важливо зрозуміти, чому інші, хто вважають себе православними (у всякому разі, заявляють про себе так у відповідь на запитання соціологічної анкети), не відчувають потреби прийти в храм навіть на Великдень. Чи достатньо вважати показником релігійності факт прийняття хрещення в дитинстві? <…> При уважному ставленні до дійсності тріумфалізм слабшає, поступаючись місцем тверезим, зваженим оцінкам” . Я багато в чому не можу погодитися з отцем Володимиром, що стосується питань місії, але тут повинен визнати: він правий. Така ж ситуація й у мегаполісі Києві, і в Полтаві, і в районному центрі, і в селі. На жаль…
Звичайно, статистика –– річ цікава, і статистичні дані активно використовуються в антиправославній місії. Уявімо звичну картину: десять неорелігійних громад, кожна налічує десять–п’ятнадцять людей. Поруч поставте п’ять громад православних, у яких –– від п’ятдесяти до ста парафіян. Якщо полічити кількість людей, то на сто – сто п’ятдесят сектантів припадатиме двісті п’ятдесят – п’ятсот православних. А “за статистикою” вийде, що на десять сектантських громад –– усього п’ять православних. І православні уже виглядають як релігійна меншість!
Отже, проблема дуже гостра! І нам варто гарненько подумати над тим, як змінювати ситуацію, притому, зауважте, що поки що вона змінюється не в кращий бік.

БОГОСЛОВ’Я МІСІЇ

Роздуми про те, якими способами змінити стан, неможливі без богослов’я. Слава Богу, відомо достатньо праць, що висвітлюють богословські аспекти місії, і все ж я хотів би зупинитися на деяких із них.
У проекті Місіонерської концепції ми дали богословське обґрунтування місії, і я закликаю вас уважно вчитатися в рядки цього розділу Концепції.
Особливу ж увагу слід приділити екклезіологічному виміру нашого свідчення. За словами Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, “питання про Церкву є питання не тільки вселенське, але і рідне для кожного християнина, особисте. За … православним переконанням, поза Церквою –– живим боголюдським організмом –– немає спасіння, немає вічного життя, від якого ми відділені гріхом, але якої прагнемо. Церква, як містичне тіло Христове, є тією стихією, в якій силою благодаті Божої відбувається відродження, оновлення і воскресіння людини, дарується безсмертя, безконечне життя у Бозі. Ставлення людини до Церкви визначає її ставлення до Бога і її вічну долю” .
Отже, особиста значимість причасності Церкви, усвідомлення Церкви як мірила причаності Богу –– ці ідеї суть найважливіші пункти нашої проповіді.
Невіруючому вони свідчать про можливість особистого і особистісного спілкування з Богом, причасності Богу, яке близьке кожному, хто шукає Його (Діян. 17, 27 ).
Для віруючої, але нецерковної людини ці ідеї –– спростування вигаданої тези про те, що “головне –– мати Бога в душі”, оскільки причасність Церкви передбачає єднання з Богом в Євхаристії. Уже це одне змушує задуматися над тим, чи тільки “віра в серці” або “Бог у душі” потрібні.
У захопленого єретичним вченням положення про причасність Церкви Богу породжує питання про те, чи може бути кілька вір, якщо, з одного боку, “один Господь, одна віра, одне хрещення” (Єф. 4, 5), а з іншого –– “без віри догодити Богу неможливо” (Євр. 11, 6).
Перед тим, хто перебуває в розколі, вчення про Церкву ставить з усією гостротою питання про можливість перебування поза Церквою –– поза тілом Христовим –– поза Богом, без Бога. Якщо Церква –– тіло Христа (напр., Рим. 12, 5 ; I Кор. 10, 17 ; 12, 12–13, 27; Єф. 1, 23; 3, 6; 4, 16), то будь-які приводи для відторгнення себе від єдності з цим тілом стають незначними і неважливими в порівнянні з тієї втратою, яку вони чинять, –– утратою спілкування з Богом, Який є “Путь і Істина і Життя” (Ін. 14, 6).
У світлі вчення про Церкву дуже важливим є вироблення спільної доктрини місії з опрацюванням таких понять, як “канонічна територія”, “прозелітизм” і ін. Сподіваюся, що присутні тут глибоко шановні викладачі Духовної Академії, духовних семінарій і училищ, базуючись на Слові Божім і творах богословів від давніх часів до нашої сучасності, продовжать працю, розпочату доктором богослов’я, професором, Митрополитом Володимиром –– Блаженнішим Предстоятелем Церкви і видатним богословом.
Важливим також є богословське визначення того, до кого ж звернена наша проповідь. На мій погляд, критерієм зазначеного є Таїнство Любові –– Святіша і Божественніша Євхаристія.
“Єдність церковна перебуває в нерозривному зв’язку з Таїнством Євхаристії, у якому віруючі, причащаючись Єдиного Тіла Христова, справді і дійсно сполучаться в єдине і кафолічне тіло, у таїнстві любові Христової, у силі Духа, що преображає. “Адже якщо “усі від одного хліба причащаємося”, то всі одне тіло складаємо (1 Кор. 10, 17), тому що Христос не може бути розділеним. Тому і тілом Христовим називається Церква, а ми –– окремі члени, за апостолом Павлом (1 Кор. 12, 27)” (св. Кирило Александрійський)” . І саме Священна Чаша служить мірилом, що визначає ставлення до проповіді серед інославних і іновірних.
Якщо людина не приходить до Хліба Небесного і Чаші Життя, вона духовно мертва, і наша совість цілком виправдано спонукає нас запросити його до Джерела спасіння, адже Христос каже: “Я хліб життя. Се ж то є воля Отця, що послав Мене, аби з усього, що Він дав Мені, Я не згубив нічого, а воскресив те в останній день. Ото ж воля Того, що послав Мене, аби кожен, хто бачить Сина і вірує в Нього, мав життя вічне, і Я воскрешу його в останній день. Я –– хліб живий, що з неба зійшов; коли хто їстиме сей хліб, жити буде вічно; і хліб, що Я дам, є Тіло Моє, котре віддам за життя світу. Сказав їм Ісус: істинно, істинно кажу вам: коли не будете їсти Тіла Сина Людського і пити Крові Його, не матимете життя у собі. Хто їсть Моє Тіло і п’є Мою Кров, той має життя вічне, і Я воскрешу його в останній день. Тіло бо Моє справді єсть їжа і Кров Моя справді єсть пиття. Хто їсть Моє Тіло і п’є Мою Кров, той у Мені перебуває і Я в йому. Як послав Мене живий Отець, і Я живу через Отця, так і той, хто їсть Мене, жити буде через Мене. От се єсть хліб, що зійшов з неба: не як батьки ваші їли манну і вмерли; хто їсть хліб сей, житиме вічно” (Ін. 6. 35, 39, 40, 51, 53–58).
Тому будуть малозрозумілими наші роздуми про різницю між місією і прозелітизмом, якщо вони не ґрунтуються на цих словах. Якщо Чаша є в іншій Церкві –– з цього слідує, що Христос розділився. Якщо немає –– ми повинні призивати до Христа. І тому, думаю, прозелітизмом доречно буде називати тільки переманювання православного в інослав’я.
Так, ми шануємо історію і культуру інославних. Ми поважаємо їхнє право сповідувати ту віру, до якої схиляється їхнє серце. Але це не може скасувати нашої проповіді. Слід бути дуже обережними, щоб із людинолюбства не грішити проти Бога і, будучи добрим перед людьми, не сотворити зла перед Богом. Христос учить нас: “З того й знатимуть усі, що ви Мої учні, коли матимете любов між собою” (Ін. 13, 35), сказавши перед цим: “як Я возлюбив вас, так щоб і ви любили один одного” (Ін. 13. 34). Отже, йдеться саме про Христоподібну любов до ближнього, а не просту, людську. А любов Христова хоче всім спасіння.
Тому ми вважаємо своїм прямим обов’язком звіщати Благу Вість усім, хто не чув її, і повертати до Христа усіх, хто відступився.

СПІВВІДНОШЕННЯ І СУТНІСТЬ МІСІЇ Й АНТИМІСІЇ

В часи, коли Православ’я було державною релігією, потреби в “позитивній” місії практично не відчувалося –– у школах викладався Закон Божий, були законоучителі в інших навчальних закладах, і кожний мав бути на сповіді не менше одного разу на рік. Чудова картина! Певні зусилля докладалися лише стосовно боротьби з переманюванням православних у секти. Тож саме поняття “місіонера” набуло якогось негативного відтінку: місіонер –– той, хто бореться проти чогось. У крайньому випадку, щось захищає –– знову ж, від ворожого “когось”. У матеріалах ІІ Всеросійського з’їзду місіонерів (1891 р.) читаємо: головне завдання внутрішньої місії –– це “охорона Православ’я і всього народу від релігійних заблуджень і повернення на шлях істини тих, хто відійшов од віри”.
До того ж, налаштованість саме на антимісію, на місію протидії і протистояння, призводить часом до того, що і місіонери дозволяють собі діяти ледве не “вогнем і мечем”. Процитую сумні спостереження протоієрея Бориса Пивоварова: “Зараз у запалі боротьби з тоталітарним сектантством, на жаль, нерідко проявляється зовсім інший дух. В одній єпархії, в одному з братств добрі молодці діяли так. Граючи мускулами, вони підходили до афіш сектантів і демонстративно зривали їх. На здивовані запитання оточуючих у них була заготовлена дуже дотепна відповідь: “Скасовується!”. Прикра ситуація. Не для сектантів, звісно. Для них це –– як олія у вогонь. Прикра для цих православних хлопців, яким ніхто не нагадав про Євангеліє. Якось учні Христові так загорілися ревністю, що хотіли, як Ілля Пророк, попалити своєвірних і впертих самарян. Але Спаситель заборонив їм і сказав: “Не знаєте, якого ви духу” (Лк. 9. 55). Ці хлопці теж не знають, якого вони духу, хоча діють від імені Православ’я. Або інший подібний приклад. Молодий священик, який ще не навчився правильно робити виголоси на службі, гніваючись на сектантів, люто вигукує: “А як вчинив Святитель Миколай з Арієм!”. Якби нам так ходити перед Богом, як ходив Ілля! І пам’ятати, що Христос явив нам Святителя Миколая не тільки правилом віри, але й зразком смиренності” . Додам і з власного досвіду. Під час VІІІ Місіонерського з’їзду в Москві, у ході роботи секції, присвяченої прозелітизму і релігійним конфліктам, один із пресвітерів радісно ділився досвідом “боротьби з сектантством” за допомогою залякування і психологічного пресингу. І –– що жахливо –– заперечення одного з тут присутніх священиків про неприпустимість такої, з дозволу сказати, “місії” не знайшли особливої підтримки. Усім більше подобалося ламати і трощити. Варто задуматися!
Так, ми терпимо нападки від сектантів і розкольників. Але, по-перше, ми не маємо права –– ніколи –– уподібнюватися до них в їхніх методах. Так, на нас ллють бруд, але ми не маємо права робити таке у відповідь. Так, проти нас застосовують наклепи, але ми ні в якому разі не повинні удаватися до них. Так, ми часом відчуваємо і силові, і протизаконні методи антиправославної боротьби, але самі так діяти не можемо. І саме тому, що належимо до Церкви!
Багато сил ми витрачаємо на боротьбу з іноземними проповідниками, єретиками і розкольниками всіх мастей. І в запалі забуваємо часом, що свідчення Церкви полягає зовсім не у викритті тих, хто помиляється, а, в першу чергу, у проповіді Христа Розп’ятого і Воскреслого. Так, і викриття корисно, але якщо не буде позитиву, –– всі викриття будуть марні! Скільки не додавай мінусів –– плюс все одно не вийде.
Тому нині слід усі сили спрямувати на утвердження православних цінностей у проповіді, це і буде найголовнішим у місії. А справа боротьби з сектантами і розкольниками піде тільки активніше, якщо кожний, хто слухає, зможе серцем доторкнутися до багатства Христової Церкви.

ОСОБИСТІСТЬ МІСІОНЕРА ЯК ОБРАЗ ХРИСТА, ЯКИЙ ПРОПОВІДУЄ

“Ідіть же, навчайте всі народи, хрестячи їх во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа” (Мф. 28, 19) –– величне повеління Господа, дане Його учням. Але згадаємо ще про одне: “Так нехай світить світ ваш перед людьми, щоб вони бачили добрі діла ваші й прославляли Отця вашого Небесного” (Мф. 5. 16). Ці слова Христа являють нам другу і головну грань місії Церкви в сучасному світі.
Святість завжди була найкращим способом свідчення. Згадаймо, як часто мовчазна проповідь святих, їхнє життя, схиляла до Христа дужче, ніж проповідь якнайгучніша. Причина проста: в проповідникові відкривається образ Того, Хто проповідується (Гал. 4. 19), і саме в такий спосіб слухач залучався до таємниці нового життя во Христі, на нецерковну людину і на людину, яка стоїть поза Христом, сходили промені Божественного світла –– і вона йшла до Христа, оскільки не людськими зусиллями її було приваблено, але їй було дано від Отця Небесного (Ін. 6. 65).
“Народжене від плоті плоть і є, а народжене від Духа дух є” (Ін. 3. 6). І християнин, “народжений” малодуховним місіонером, може багато в чому бути неповноцінним: бути або професійним фарисеєм-обрядовіром, або напівпротестантом, або кимось ще, але буде обов’язково плотським. Православ’я ж духовне –– від початку до кінця. І тільки духовний місіонер зможе виховати одухотвореного неофіта –– гідного християнина і громадянина держави.
Не варто протиставляти праведність і освіченість, святість і грамотність. Слід лише обов’язково пам’ятати слова апостола Павла: “І слово моє і проповідь моя не в переконливих словах людської мудрості, але в явленні духа і сили, щоб віра ваша утверджувалася не на мудрості людській, але на силі Божій” (I Кор. 2. 4–5). Це безсумнівна істина.
Заклик, через брак праведних, готувати хоча б освічених місіонерів, загалом правильний. Але варто прагнути, щоб праведність знаходила місце для свого розвитку і зростання. Так, не усі досягнуть міри святих давнини. І неможливо “виробити” святість, “створити”, “виховати” її. Але сприяти благочестю (і не зовнішньому тільки, а внутрішньому, істинному) цілком реально. Як реально доброзичливо ставитися до пресвітерів і мирян, які живуть благочестиво, а не з підозрою, як це часто буває нині.
І, зрозуміло, кожен з нас, покликаних нести Благу Вість, проповідувати Євангеліє Царства, повинен спрямувати всі душевні сили на внутрішню зосереджену працю. Тоді можна сподіватися на якийсь успіх, за словами преподобного і богоносного отця нашого Серафима: “Спасися сам, і тисячі спасуться біля тебе”.
Як мудро зауважив блаженний Августин, у спілкуванні з тими, кого ми кличемо до Христа, треба “більше говорити Богу про них, ніж їм про Бога”. Особиста молитва про небесну допомогу у свідченні не просто важлива –– вона необхідна. Вона і визначає успіх місіонерської діяльності.

КУЛЬТУРА І СВІДЧЕННЯ

Православне свідчення преображає й освячує все суще, залучаючи до Божественного буття, вводячи в нове життя во Христі. І тому дуже важливо правильно підійти до прийняття і розуміння традиційної української культури у світлі її християнізації.
Культура нашого народу сформувалась, як відомо, під впливом Православного християнства. Проте багато етнокультурних явищ мають характер або язичницьких, або тільки зовні християнських, і ми повинні допомогти кожній людині почерпнути з невичерпного джерела християнства, щоб і її особисте переживання культури було осяяне світлом Христа.
Потрібно розуміти, що нині між Православ’ям і українською культурою склалися досить цікаві взаємини. З одного боку, спроби “українізації” Православ’я робилися і робляться в основному людьми нецерковними; з іншого боку, сама ідея “українського Православ’я” набула стійкого логічного зв’язку з поняттями “самосвятство” і “розкол”. Крім того, саме самосвяти і розкольники завзято нав’язують усім думку, що всяке Православ’я, крім створеного за їхнім зразком, –– не українське.
Тому ми маємо цілком реальну ситуацію конфлікту між українською культурою і Православ’ям –– конфлікту цілком надуманого і штучного.
Ситуація потребує вирішення. І завдання всіх секцій знайти шляхи, або хоча б намітити перші кроки в напрямку виправлення цього ненормального стану.

ПРАВОВІ АСПЕКТИ МІСІЇ

Взагалі ж правові питання нашої діяльності дуже непрості. Потрібна, мабуть, загальноцерковна юридична служба, яка б, маючи у своєму штаті кваліфікованих спеціалістів, надавала консультативну допомогу тим, хто її потребує. Нам слід подумати про створення змішаних церковно-державних комісій для визначення термінології, що стосується релігії, вироблення висновків про віроучення і статутів тих чи інших релігійних громад, упорядкування рекомендацій органам влади щодо складних випадків державної практики у ставленні до релігійних організацій.
З іншого боку, ми повинні бути уважні в словах і діях. Ми не маємо права наслідувати методи діяльності деяких релігійних організацій.
З вуст багатьох надміру ревних православних проповідників і викривачів звучать слова про суспільну небезпеку тієї чи іншої релігійної групи, про протиправні дії адептів того чи іншого культу. Але при ближчому розгляді виявляється, що багато тверджень голослівні, а в цей час вже і позов до суду подано, і доводиться шукати шляхи до відступу. Так не повинно бути. Багато інославних і розкольницьких організацій діють негідно, але вони не належать до Церкви, з них і спитають по-іншому, як зі сліпих або осліплених. А нам треба діяти в рамках закону.

ВІДНОСИНИ З ДЕРЖАВОЮ

Ще однією особливістю місіонерської діяльності в Україні є невизначеність церковно-державних відносин. Релігія не є державною; а закони, на жаль, залишають безліч лазівок для чиновницької сваволі. Внаслідок цього все, як правило, залежить від особистих стосунків: єпископа –– з губернатором, священика –– з міським або сільським головою. І будь-яка зміна начальства або несподівана зміна позицій влади, призводить до корінного перелому в становищі Церкви.
Якщо ж і трапляється не просто толерантне, а дійсно доброзичливе ставлення до нас владних структур, то ця радість швидко може перетворитися на плач. Слід не забувати, що державні чиновники всіх рівнів переважно виховувалися в атеїстичній державі, де релігія, особливо Православ’я, була гнана. Це визначає деякою мірою і їхні симпатії до Православ’я як релігії старшого покоління –– віри, що зазнавала найозлобленішого пресингу з боку безбожної влади. Але нині виросла нова генерація молодих підприємців і бізнесменів, які щодалі більше беруть участь у політичному житті, у яких поняття релігійної приналежності або релігійних симпатій практично відсутні. Це значить, що вони легко потрапляють під вплив різних місіонерів і, займаючи місця в структурах влади (аж до найвищих), починають лобіювати інтереси: хто –– язичників, хто –– різноманітних сект, у тому числі й тоталітарних. І незабаром ми можемо опинитися в ситуації зміни традиції. І –– стати церквою нетрадиційною, церквою меншості.
Крім того, у нинішній ситуації Церква не просто урівнена в правах і обов’язках з релігійними організаціями-одноденками, але і фактично прирівняна до них. І будь-яка місіонерська акція православних викликає “резонні” запитання представників інших конфесій: “А чому цього не можна нам?” (особливо це стосується появи священиків у школах, військових частинах і виправних закладах). У законодавстві не лише не сказано про традиційність Православної Церкви для України, але і сама Церква не має статусу юридичної особи. А тому “переходи” з Української Православної Церкви в інші юрисдикції супроводжуються зміною власника, і, приміром, церковна будівля, зведена сто або двісті років тому, раптом стає власністю секти, позавчора зареєстрованої. Нонсенс? Але він існує! Потрібно постаратися виробити в Заяві нашого з’їзду зважені рекомендації до народних депутатів щодо зміни існуючого законодавства.
Слід пам’ятати, що питання церковно-державних відносин мають і ще один дуже важливий аспект. Інославний вплив, що посилюється нині, руйнує традиційні для України форми духовності. І ми повинні чітко і однозначно заявити про те, що співробітництво держави з Українською Православною Церквою –– справа величезної ваги, справа, що стосується збереження і примноження всього того, чому дала життя Україна.
Зрештою, і питання державної реєстрації і державної участі в діяльності громад повинні отримати належне освітлення. Нерідко трапляється так, що керівники відділів у справах релігій унаслідок своїх особистих симпатій лобіюють інтереси певної конфесії. Іноді їхні характеристики того чи іншого релігійного угруповання нагадують прямо-таки панегірик, і саме такі висновки приймаються до уваги представниками місцевої влади. І навпаки, неугодні конфесії відчувають “опіку”, схожу на ту, яка була в часи недоброї пам’яті “уповноважених”. Отже, напевно, слід подумати про вироблення заходів для недопущення подібної практики.

МІСІЯ В ЦЕРКВІ

З усіх напрямків у місії сьогодні найважливішою бачиться внутрішня місія –– місія в Церкві.
І перше, що має відбутися, –– це запровадження в парафіяльну практику оглашення перед Хрещенням і підготування до Таїнств. Не знаю, чи потрібно відродити інститут оглашенних у давньому його вигляді, але оглашення повинно стати обов’язковим. Для цього необхідна література, і література серйозна. Потрібні посібники декількох рівнів: для самого катехізатора, для церковних людей, для тих, хто лише чув про Бога, для тих, хто приходить після окультних шкіл, тощо. Запрошую поділитися своїми напрацюваннями тих, хто має такий досвід.
Це ж стосується і тих, хто приходить до Таїнств. І якщо деінде ще існують вдалі посібники для тих, хто приймає хрещення, то більшість книг, присвячених шлюбу або сповіді, причащанню або єлеєосвяченню, просто не витримують ніякої критики. Книжечки на кшталт сумнозвісної “Ліки від гріха”, які містять забобони або перекручені тлумачення, виконують функцію відштовхування від Церкви тверезо мислячих людей.
Що робити? Думаю, потрібно усім разом почати збирати позитивний досвід, систематизувати його, видавати, поширювати і рекомендувати до впровадження в практику.
І тут маю зробити невеселий відступ. У багатьох із нас є свій досвід свідчення. У кого більший, у кого менший. Потрібно вміти ділитися цим досвідом. А виходить часто по-іншому. Я ось пожаліюся, не називаючи імен. Приходить до мене лист без підпису, але з закидом-докором: мовляв, місіонерський відділ мало працює, а у нас же є хороші напрацювання. Я зрадів: є ще небайдужі люди, двічі запрошував цю небайдужу людину до співробітництва. Та –– мовчання! Подібне трапляється нерідко: ось ми чимось незадоволені, бурхливо або тихцем заперечуємо, але робити не хочемо нічого. Так, нашому відділу ще вчитися й учитися. Але –– дивно –– так мало бажаючих дати нам урок! Багато чимось незадоволених, але практично ніхто не поспішає ділитися власним досвідом. Чому?
Я закликаю усіх виконувати своє служіння в правильному дусі: “Не згоден –– заперечуй; заперечуєш –– пропонуй; пропонуєш –– виконуй!”. Діліться, будь ласка, досвідом, не чекайте, коли вам щось принесуть уже готове, або будуть наполегливо просити взяти участь у чомусь. Потрібні ентузіасти, в тому числі й такі, що готові роздати свої напрацювання, поділитися своїм інтелектуальним багатством з іншими, якщо навіть ніхто і не згадає про автора…
Повертаюся до теми. Найважливішим моментом внутріцерковної місії є богослужіння. Очевидно, прийшов час при місіонерському відділі, або при Синодальній богословській комісії, або окремо –– створювати богослужбовий відділ, який би, окрім іншого, розробляв питання місіонерських богослужінь. Пригадаймо отців Собору 1917-го року, що пропонували внести зміни у богослужіння. Вочевидь, у нинішніх умовах ми стали перед проблемою створення якихось особливих чинів і послідувань місіонерського характеру, може, спрощених, порівняно зі звичайними, але більш доступних, які можна було б використовувати саме як форму проповіді.

РОЗКОЛ

Потребує особливої уваги доля наших братів і сестер, що відпали від Церкви в розкол. Це фактично розділ нашої місії, пограничний між внутрі- і позацерковним.
На мою думку, в розколі зараз перебуває кілька абсолютно різних категорій людей.
Перша –– ті, хто стурбований національним питанням. Для них у церкві найважливіше саме національне, і тому вони йдуть у “істинно українські церкви”. Таким незайве нагадати, що саме Українська Православна Церква була зі своїм народом у роки гонінь, тоді як “істинно українська церква” бігла за кордон, а інша “істинно українська” церква взагалі виникла десяток років тому. Потрібно, чітко вказуючи місця Нового Завіту, продемонструвати, що, по-перше, “нема ні елліна, ні юдея, ні обрізання, ні необрізання, ні варвара, ні скіфа, ні раба, ні вільного, але все і в усьому Христос” (Кол. 3. 11 ), а, по-друге, “усі ми охрещені одним Духом в одне тіло, чи то юдеї, чи елліни, чи раби, чи вільні, і всі одним Духом напоєні” (I Кор. 12. 13 ); і нарешті, “усі ви сини Божі через віру в Ісуса Христа; бо всі ви, що у Христа хрестилися, у Христа облеклися. Нема ні юдея, ні елліна; нема раба, ні вільного; нема чоловічого роду, ні жіночого: бо всі ви одне в Христі Ісусі” (Гал. 3. 26–28). І як не створюється Церква за статевою чи соціальною ознакою, так само ненормально є і створення “національної” церкви, тим більше такої, яка страждає нелюбов’ю до представників інших церков. Якщо ж не так, то це не християнство.
Друга категорія тих, хто належить до розколу, — ті, кому “все одно”, тобто люди, для яких найголовніше, щоб усе було “як має бути”: священик, кадило, церковний хор, храм… Свідчення серед таких рівнозначно до проповіді серед язичників. Тільки пізнавши Істинного Бога, такі люди зможуть розібратися у питанні церковному.
Третя ж категорія –– ті, які помиляються щиро і впевнені в тому, що, коли Бог один, то і церкви всі однакові. Отут ситуація, напевно, найскладніша. Тільки глибоке воцерковлення таких осіб здатне пробудити в них відчуття різниці між Церквою і церквою.
Потрібно намагатися уникати в антирозкольницьких виступах наголошень на особи. На докір у нечистості нам можуть заперечити тим же докором. Справа зовсім не в особах. Головне –– навчати паству і всіх слухачів, у тому числі і представників влади, що розкол –– це відпадання від Єдності Церкви, від Бога. Невизнання розкольників Православним світом –– так, але головне те, що розкольники не мають ні з ким літургійного спілкування, не причащаються разом. Закони можуть змінюватися, а от непричасність Тілу Христовому страшна завжди.
Важливо і те, що розкольники усе більше й більше прагнуть мімікрувати, ховаючись за звичними для людей формами, а іноді й стверджуючи, що вони –– просто “українська православна церква”. Без доповнень. Слід старанно продумати тактику протирозкольницької діяльності за таких умов.

КАТОЛИЦИЗМ І ГРЕКО-КАТОЛИЦИЗМ

Нині греко-католицизм активно поширюється на схід, у тому числі й у регіони, де його раніше не було. В Полтавській єпархії є греко-католицькі парафії, які, втім, не дуже афішують свою конфесійну приналежність. Але керманичі унії мають “право” сказати: на Полтавщині є греко-католики. І незабаром УГКЦ зможе суперничати з Київським патріархатом за лаври “питомо української церкви”, тому що парафії уніатів будуть у кожній області, хоч у малій кількості, але будуть.
Ми повинні дуже тактовно, але переконливо говорити про неприродність такого стану речей. Варто розповідати про історію насадження унії, не боятися цитувати документи. І це важливо робити не тільки (і, напевно, не стільки) в західних регіонах, скільки в центрі і на сході, на півдні України, куди греко-католицизм активно проникає. “Патріотам” і “аматорам історії” потрібно давати читати так шанованого ними Тараса Шевченка, який робив однозначні висновки і про унію, і взагалі про католицизм в Україні. Погодьтеся, що інколи для “національно свідомої” людини авторитет Шевченка дещо вищий за авторитет священика. Тож хай Шевченко і свідчить проти унії.
Повинен зауважити, що наша скорбота з приводу заледве не повного покатоличення Західної України повинна бути дещо зменшена. У радянський час, після відомого Львівського собору 1946 року, багато віруючих, входячи в православні храми, залишалися усе ж католиками. Виник навіть термін “криптокатолицизм”, приховане католицтво, який вдало характеризував стан душі у цих людей. Проте зараз, як мені здається, багато хто з так званих греко-католиків і просто католиків –– колишні православні –– також почуваються не цілком уніатами. Вони такі, тому що змінилася ситуація, й усі, не без сприяння влади, пішли з Православ’я в унію; а от у душі… Я думаю, можна говорити про те, що зараз вже сформувався феномен “криптоортодоксії” –– прихованої православності багатьох “уніатів” або “римо-католиків”. І наше завдання не просто говорити про це, але й звертатися до таких людей, навчаючись говорити зрозумілою їм мовою.
З кожним днем стає все актуальнішим ще один аспект цієї проблеми. Нині практично в усіх країнах світу існує численна українська діаспора, для якої храм –– не лише Дім Божий і місце богоспілкування, а й живий зв’язок з батьківщиною, народними традиціями і звичаями. І православні українці, які живуть далеко від отчого краю, хочуть, при збереженні церковнослов’янської богослужебної мови, проповіді слухати українською, з пастирем спілкуватися рідною мовою. Ми не маємо права втратити цю частину нашої пастви, бо коли ми не пришлемо до них священика, який говорить українською, то до них незабаром прийдуть греко-католики…

ПРОТЕСТАНТИЗМ

Строкате поняття “інослав’я” охоплює широкий спектр протестантських течій-відтінків –– від “класичних” баптистів до хитромудрих “релігійних груп невизначеної конфесійної приналежності”.
Робота з кожною з релігійних організацій потребує, по-перше, доброго знання доктрини, яка нею проповідується. І розмову слід будувати, не соромлячись показати різницю православного і неправославного розуміння якогось місця Писання або передання. Є багатий досвід як класичних протисектантських діалогів, так і сучасних листівок і брошур. Хотілося б, щоб на з’їзді ми змогли поділитися досвідом місії в середовищі протестантів.

НОВІ РЕЛІГІЙНІ ТЕЧІЇ
І ДЕСТРУКТИВНІ КУЛЬТИ

Нині в Україні дуже активні нові релігійні течії. В загальному ми вже пережили період стрімкого зростання кількості і якості цих утворень. Кожне з них уже зайняло певну нішу. З’явилися свої адепти, виробилися методи діяльності на українських теренах.
Тепер перед нами стоїть завдання вивчення нових релігійних течій і тоталітарних культів. Особливо важливим є з’ясовування питання: чого ж не знайшла людина в Церкві, пішовши до секти?
Так, часто серед сектантів опиняються люди з психічними проблемами, залежні, маргінали тощо. Але досить часто ми бачимо в числі прибічників найжахливіших течій та культів і добропорядних громадян, здатних тверезо мислити і внутрішньо благочестивих. Що ж штовхнуло їх на такий крок?

ЯЗИЧНИЦТВО І ТРАДИЦІЙНІСТЬ

Особливої уваги місіонерів потребує язичництво, що бурхливо й активно відроджується. Воно містить небезпечний антихристиянський потенціал, який уже встигла відчути Росія. Там деякі поганські угруповання насаджують думку, що християнство –– це “жидівська віра”, неприйнятна для російського народу. А отже, християн треба бити у відповідності з сумнозвісним прислів’ям, щоб “спасати Росію”. Напади “бритоголових” на православні храми і монастирі в Росії вже стали страшною реальністю. Я серйозно побоююся того, що незабаром ми можемо опинитися в такій само ситуації. Тим більше, що язичництво, переконуючи послідовників і вільних слухачів у тому, що саме воно “істинно українське” (“питомо українське”), претендує на особливі симпатії до нього з боку влади.

ДУХОВНА ОСВІТА

Хочу порушити і питання духовної освіти.
Як вам відомо, рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви Духовне училище Полтавської єпархії перетворено в Місіонерське Духовне училище Української Православної Церкви. Тепер ми маємо спеціалізований навчальний заклад, що готує не просто майбутніх пастирів, але пастирів-місіонерів. І в цій роботі поки що більше проблем, ніж досягнень. Як ректор Місіонерського Духовного училища, хотів би поділитися деякими з проблем.
Через брак досвіду місіологія в більшості духовних навчальних закладів за рівнем і якістю викладання знаходиться не на провідних позиціях. І її викладачі іноді не зовсім уявляють, яке важливе значення має ця дисципліна
Нові умови потребують викладання апологетики і сектознавства, порівняльного й основного богослов’я. Не витримує критики курс гомілетики, який часто подається на рівні столітньої давності.
Тому потрібен обмін досвідом викладання. Потрібна координація програм. Потрібні, можливо, курси або семінари з підготовки викладачів. Звертаюся до присутніх тут викладачів із проханням подумати про це.
Необхідні й нові викладацькі кадри, в тому числі з тих, хто пройшов шлях “пошуків істини”, побувавши в сектах, і з тих, хто має серйозну
світську освіту.

ДОБРОДІЙНІСТЬ І СОЦІАЛЬНЕ СЛУЖІННЯ
ЯК ФОРМИ МІСІЇ

Добродійність і соціальне служіння були завжди найважливішими формами місії. Проте багато парафій і церковних добродійних організацій роблять це за звичкою, а іноді навіть і “для галочки”: на Великдень, приміром, відвідали дитячий будинок і роздали 200 пасок; на Різдво побували у в’язниці, роздали 1000 цукерок. Але ж ці дії приховують у собі величезний місіонерський потенціал, який не використовується!
Кожен акт добродійності, кожен прояв соціального служіння повинні не лише вгамовувати тілесний голод, але і мають бути привнесенням духу, хоча б його часточки. Не просто насичення, але й слово про Христа, Який є “хліб живий, що з неба зійшов” (Ін. 6. 51).

ПРОБЛЕМА МОВИ БОГОСЛУЖІННЯ, ПРОПОВІДІ І БОГОСЛОВ’Я

Особливо гостро стоїть питання мови місії. Україна в цьому відношенні значно відрізняється від більшості країн, досвід місіонерства в яких нам відомий. Спробуємо проаналізувати деякі особливості нашої мовної ситуації.
Історично “церковною”, “богослужебною” мовою була церковнослов’янська, вона ж сформувала церковну свідомість багатьох поколінь наших співвітчизників. І питання перекладу богослужіння на сучасну мову викликає неприйняття –– від глухого ремства до відвертого і публічного проголошення україномовного богослужіння “безблагодатним”. З іншого боку, досвід псевдоцерковних організацій, які проводять службу українською, показав, що патріотичний запал і молитовне піднесення розуму і серця до Бога –– це зовсім різні речі. Гучно розрекламовані “нові переклади богослужіння” на досвіді виявилися не такими вже й гарними та зрозумілими. І нині багато розкольників повертаються до церковнослов’янської мови, яку колись таврували як “російську” та “імперську”. Становище в протестантських, класичних, або ультрасучасних, релігійних організаціях поки що не беремо до уваги, воно –– предмет аналізу більш докладного.
І все ж проблема мови богослужіння, при практично загальному використанні і сприйнятті церковнослов’янської, є гострою. Аргумент же про необхідність пояснювати значення незрозумілих слів і вивчати з паствою церковнослов’янську мову правильний, але можливий лише для власне внутрішньої місії. Лише найбільш воцерковлені знайдуть сили і час для того, щоб ритися в словниках і з’ясовувати значення незрозумілих і нечітких фраз.
Та й рівень нашого знання богослужебної мови залишає бажати кращого. Багато людей з академічною богословською освітою відчувають труднощі з перекладом загальновідомих молитвословів і церковних гімнів. Мало хто спроможний адекватно не те що перекласти, пояснити смисл, приміром, задостойника Великого Четвертка “Странствия Владычня”, рядки з Акафіста “Радуйся, еже како ни единаго же научившая”. А тому й виникають дивні і вигадливі “народні” переклади і забобонні тлумачення слів молитов і піснеспівів.
Треби –– справа найчастіше людей малоцерковних, і вони майже цілком позбавлені місіонерського впливу. Похоронні “Земле, зинувши”… і “паки возвращашася ко тебе рождшей: еже по образу Создатель прият…”, і тропарі мертвенні по Непорочнах “Святых лик обрете источник жизни” –– пауза, і далі скоромовкою: “и дверь райскую да обрящу и аз путь покаянием”. Ці та інші вислови, при всій їхній глибині і багатстві, звучать для більшості слухачів гарно, але незрозуміло. І таких прикладів безліч.
Проблема в тому, що ми не використовуємо можливість свідчення точними і благоліпними, вивіреними і піднесеними словами церковних піснеспівів.
Можливо, варто подумати про продовження праці в тому напрямку, яка велася близько ста років тому під керівництвом архієпископа Сергія (Страгородського), –– праці з виправлення богослужебних книг. Не переклад на сучасну українську, але заміна темних і малозрозумілих, а найчастіше і неблагозвучних висловів буде, думаю, сприйнята народом церковним.
З болем повинен сказати і про те, що нині ми маємо ситуацію, коли практично повністю відсутнє україномовне богослов’я. Спроби швидкого і поспішного створення власної богословської мови поки що особливих успіхів не принесли. А незграбні терміни на зразок “переісточення” замість “пресуществление” аж ніяк не сприяють розвитку богослов’я.
Мені можуть заперечити, що загальної потреби в цьому поки що не існує. Так, але як ми можемо свідчити про Христа українською мовою, не маючи більш-менш розробленої термінології? Згадаймо, що в проекті нашої Місіонерської концепції зазначено принцип використання національних мов; адже це стосується не тільки кримсько-татарської чи болгарської –– у місцях проживання представників цих національностей, але й української –– на всій території України. Ми повинні випереджати потреби і формувати їх.
У нас є приклади як гарні, так і погані. Коректно використовує найскладнішу і серйозну богословську термінологію Блаженніший Митрополит Володимир. Його проповіді і виступи можуть бути кращим прикладом україномовного богослов’я. З іншого боку, у деяких горе-богословів, які слідують за суперсучасними течіями, ми натрапляємо іноді на заміну традиційного вислову “Благая Весть”, яке означає Євангеліє, примітивним “Гарна новина”. Це приклад неправильного і непродуманого перекладу або спроби “осучаснити” мову і зробити переклад “зрозумілим”.
Біда й у тому, що немає гарного і прийнятного православним світом українського перекладу Священного Писання. Переклади, зроблені в минулому, отримують альтернативу у вигляді конфесійно забарвлених сучасних перекладів. І дуже прикро, що при пробудженні національної свідомості і самоідентифікації багатьох наших співгромадян саме з українською мовою ми не можемо запропонувати їм Слово Боже рідною мовою. А найпоширеніший переклад Івана Огієнка не витримує критики. Хоча є достатньо вдалі переклади Нового Завіту, але їх складно знайти, і тому кожен проповідник намагається перекладати самостійно. Про наслідки говорити боляче.
Після обговорення цього питання в секціях нам слід, напевно, подумати про створення філологічної групи, яка з участю філологів та інших необхідних спеціалістів почала вирішувати зазначені проблеми.

ВИДАВНИЦТВО І ЦЕНЗУРА

Великого значення набуває нині наша видавнича діяльність. Але, в умовах так званої “релігійної свободи” і “свободи підприємництва”, з’являється сила-силенна псевдохристиянської літератури, що містить і явне перекручування Православного віроучення, і апокрифічні сказання, і міфічні житія, і взагалі багато літератури дуже низькопробної. І все це –– під маскою “православності”, та ще й з благословеннями “вселенського патріарха” або “старців Святої Гори Афон”.
Що робити? Нині дуже неприємно говорити про цензуру, адже вона –– символ тоталітарного минулого. Але пригадаймо, що саме слово “цензура” походить від латинського “censura”, що означає “висловлювати свою думку, оцінювати, вирішувати, визначати”. І я прихильник активної оцінки –– “цензури” –– видань, із залученням необхідних спеціалістів-богословів. Очевидно, в кожній єпархії повинна бути видавнича рада, або, як колись називали, “цензурний комітет”, який може і повинен давати оцінку різним виданням. І мати право не благословляти до реалізації в парафіяльних крамницях тих чи інших книг.
Інша проблема полягає в тому, що при виданні будь-якому бізнесмену набагато простіше зробити репринт, ніж виготовити нову книгу. Та й дешевше перевидати давнє видання, ніж спробувати знайти сучасне. І тому книжкові крамниці заповнені прекрасними книгами, виданими сто п’ятдесят років тому і перевиданими позавчора –– книгами, написаними мовою того часу. І чудові твори Отців виходять у світ в перекладах, яким уже понад півтора століття.
Святе місце не буває порожнім, і замість серйозних авторів –– тих, що життєво необхідні у свідченні, –– читач може знайти те, про що говорилося вище, і надовго відвернеться від Православ’я, яке в “світлі” подібних видань виглядатиме релігією неуків, лицемірів, святош і фарисеїв. Такий стан на руку численним проповідникам, які запропонують і книгу, і буклет, і плакат, і листівку. Так, у них багато грошей, але ж знаходять наші бізнесмени “від видавництва” засоби для друкування “Ліків від гріха”, “Що робити нам, грішним” і акафіста “Прибільшення розуму”!
Подумавши про це на з’їзді, потрібно приймати рішення про координацію видавничої діяльності і спрямування її в потрібному напрямку.

НОВІ ІНФОРМАЦІЙНІ ТЕХНОЛОГІЇ

Викликом цивілізації нам, проповідникам Христа, стала велика кількість нових інформаційних технологій. Використання їх у проповіді іноді буває досить ефективним, але ми стикаємося тут із цілою низкою проблем.
Найчастіше комп’ютерні технології використовують, аби тільки використовувати. У православній частині Інтернету сторінок, які відвідувати корисно і несоромно, зовсім небагато. Інші –– аби були. Тому консультації з авторами провідних сайтів –– як українських, так і зарубіжних –– потрібні кожному, хто йде проповідувати в мережу. Думаю, ми можемо в цьому розраховувати на колектив офіційної сторінки Української Православної Церкви, редактором якої є протоієрей Георгій Коваленко.
З іншого боку, певна частина населення налаштована вороже до будь-яких нових технологій. Для них телевізор –– це “ікона звіра” (Откр. 13. 14–15), а комп’ютер –– заледве не сам Звір. І не слід просто відкидати такі погляди як несуттєві, легковажні і безглузді, тому що людей, які так думають, чимало. Не варто нехтувати ними, “обскурантами” і “фанатиками”, потрібно і до них звернутися з проповіддю. Адже якщо ми свідчимо Істину вороже налаштованим до нас сектантам, нецерковним людям, злочинцям, залежним, чому ж ми відштовхуємо наших заблудлих братів і сестер? Слід говорить їм про співвідношення зовнішнього і внутрішнього, про значення всеперемагаючої сили Божої, нарешті, про те, що листівки і “підкидні листи” антикомп’ютерного змісту виготовляються теж за допомогою ненависних комп’ютерів. Місія серед “традиціоналістів” і “антипрогресистів” обов’язково мусить бути!
Важливо також звернути увагу на розвиток православного телебачення і радіомовлення — не окремих передач і виступів, а саме православних каналів (радіохвиль). Наявність православного теле- і радіомовлення дає змогу систематично і цілеспрямовано свідчити.

ФІНАНСОВИЙ БІК МІСІЇ

Я хотів би порушити ще один, украй болісний, аспект –– фінансовий.
Про це намагаються не говорити, але мені здається, що сьогодні варто озвучити цю проблему, щоб разом спробувати її вирішити.
Це питання двобічне.
З одного боку, пастир залежний у матеріальному смислі від своєї парафії, він живе пожертвуваннями пасомих. І от уявіть, що священик починає проводити оглашення перед хрещенням, кілька днів розповідає про віру, вимагає від восприємників осмисленого знання Символу віри. Що буде? Відповідь, очевидно, ви собі уявляєте: кількість хрещень у цій парафії різко впаде. Адже вже багато людей звикли, що хрещення (як і вінчання, соборування, поховання, покаяння і навіть причащання) –– треба, і тільки треба. Причому треба не в смислі “священнодійства”, а в смислі “задоволення культових потреб населення”. Вона, треба, не передбачає активної особистої участі в таїнстві або обряді. І раптом –– оглашення… Простіше піти в іншу парафію, або навіть в іншу конфесію — там це зроблять швидко і просто, без цих “умовностей”.
А тепер спробуйте зрозуміти пастиря, який і стоїть перед життєвим вибором: або бути місіонером, або бути ситим! Звичайно, ми маловірні, адже Господь ніколи не залишить праведника. Псалмоспівець каже: “не бачив праведника залишеним і нащадків його, щоб просили хліба” (Пс. 36. 25). Проте складність тих днів, коли дійсно будуть іти потенційні парафіяни в інші парафії й інші конфесії, коли будуть скаржитися єпископу на “ попа, який зарвався”, повинна бути зрозуміла для всіх. Потрібно враховувати ось таку реальність і шукати шляхи.
І другий бік фінансового питання. Місіонерська діяльність потребує коштів. Як це не сумно, але не тільки з’їзди та конференції, а й утримання освіченого місіонера, видання пристойної книги, радіопередача, телефільм із залученням професіоналів –– усе це вимагає витрат.
І нам варто серйозно подумати, як організувати фінансування місіонерства на всіх рівнях, починаючи від парафіяльного. Чи буде це створення якихось фондів, чи цільове фінансування певних проектів, чи щорічні відрахування парафій на загальноєпархіальні місіонерські потреби.

МОЖЛИВОСТІ СПІВРОБІТНИЦТВА В МІСІЇ

Насамкінець ще раз про найголовніше. Апостол Павел, як істинний місіонер, свідчить, що влада, дана йому від Бога, є влада “на розбудову, а не на руйнування” (II Кор. 13. 10 ), спрямована для устрою Церкви Христової, в якій апостоли, будучи будівничими Тіла Христового, “істинною любов’ю в усьому зростали в Тому, Хто є главою –– Христос, із Якого все тіло складене і надійно злучене всякими зв’язками, за мірою чинності кожної частини, отримує зріст для розбудови самого себе в любові” (Єф. 4. 15–16). Від цього ми повинні слідувати в кожній справі нашого свідчення.
Любов, і любов во Христі –– ось та основа, на якій може бути творене свідчення. Не караючий меч, але любов!
Ця любов буде служити і критерієм можливості співробітництва в місії, ця любов підкаже межі припустимого і неприпустимого; вона ж і засвідчить вірність досягнутої мети.
Отож, ми коротко спробувати означити основні проблеми сучасного свідчення в Україні. Їх, як бачите, багато. Слід також врахувати, що при уважнішому розгляді їх може виявитися значно більше. Так, але саме ці проблеми і повинні спонукати нас до серйозних справ на ниві місіонерства.
Світ без особливого захоплення зустрічає проповідь про Христа. Це й не дивно. Христос говорить: “гнали пророків, що були перше вас” (Мф. 5. 12), і знову: “Пам’ятайте слово, що Я сказав вам: раб не буває більший за господаря свого; коли Мене гонили, то й вас гонитимуть; коли слово Моє держали, то й ваше держатимуть. Та все те чинитимуть вам за ім’я Моє, бо не знають Того, Хто Послав Мене” (Ін. 15. 20–21), і ще: “Я пошлю до вас пророків, і мудреців, і книжників; і ви інших уб’єте й розпнете, а інших битимете … та гонитимете з міста в місто” (Мф. 23. 34), і: “будуть вас ненавидіти всі за ім’я Моє” (Мф. 10. 22).
Так, світ бачить у Благій Вісті суд собі (Ін. 16. 8–12), і тому не приймає свідчення. А коли і приймає, то зовнішньо і спотворено. І (ми часто про це забуваємо!) Господь говорить: “Син Людський, як прийде, чи знайде віру на землі?” (Лк. 18. 8). Православна місія завжди викликала протидію, і тому зважені й вивірені, пройняті любов’ю слова і діяння нашого свідчення, які несуть у темряву світу світло Христове, хоча і зустрічають спротив, однак не можуть бути спотворені в найголовнішому — чи на догоду звичаям “віку цього”, чи через неправильно сприйнятого людинолюбства.
Минає і змінюється все: умови життя і політична мода, мова і культура, кордони і суспільні ідеали. І тільки справжня любов не минається. І цю любов ми несемо людям. Ця любов повинна горіти в наших серцях, і вона, “Богу содействующу”, здатна об’єднати народ, просвітити, освятити і преобразити не тільки кожну окрему людину, але усіх, незалежно від статі чи віку, освіти і соціальної приналежності. У причасності Божественної любові –– запорука спасіння. Тому і наш форум відбувається під девізом, що, хочеться вірити, стане лейтмотивом нашої місії: Любов’ю і єднанням спасемося!

Диакон Андрей Кураев

На протяжении столетий, приблизительно с XIV по XX век, православная миссия и православная деятельность были достаточно четко разграничены. В границах империи шла нормальная приходская и монастырская жизнь, а миссионерство было делом имперской церкви за границей — работа с народами, языками, варварами и т.д. Плод этого труда был скрыт от большинства членов Церкви. Они не видели, как миссионерам приходилось ходить на ушах перед папуасами, чтобы заинтересовать их своей верой, чтобы что-то прояснить неверным, которые их окружали. Сегодня обычное наше миссионерское пространство — пространство епархии. И нашу миссию мы должны нести нашему народу на глазах церковной его части.
Часто бывает так: приходишь в аудиторию и видишь самую разнообразную публику: вот профессиональные православные люди, прихожане, вот духовенство, вот интеллигенция. И надо говорить для всех. Как? Говорить для всех одинаково невозможно. Нужно иметь особый дар (я им не обладаю). И тут возникает вопрос: чье благорасположение для тебя важнее сохранить?
Для меня примером подобного выбора стала один эпизод, происшедший приблизительно в 1997-ом году в Архангельске. Там проходила впервые организованная епархией педагогическая конференция, точнее Иоанновские чтения. Это была первая региональная попытка организовать встречу представителей Церкви и учительства. Поскольку чтения именовались Иоанновскими, первый докладчик, хороший московский историк и архивист, выступал с сообщением о жизни Иоанна Кронштадтского. Доклад базировался на неопубликованных дневниках преподобного. У Иоанна Кронштадтского действительно были дневники для одного себя, которые он не собирался публиковать, тайные, откровенные, покаянные, в которых он писал об искушениях и т.д. И вот зачитывается такое место: «Господи, не пусти Льву Толстому дожить до праздника Рождества Божией Матери, которую он так хулит».

Ситуация: учителя пришли послушать о святости — и вот на тебе, такое услышать от святого Русской Церкви. Они были в шоке. Владыка Тихон Архангельский оборачивается ко мне и шепчет: «Отец Андрей, спасай ситуацию». И что я делаю? Встаю, поворачиваюсь к портрету Иоанна Кронштадтского, крещусь, кланяюсь ему и говорю: «Отец праведный, прости меня, но я с тобою не согласен». И потом объясняю, что в православной молитве нельзя желать зла другому человеку, что в Православии святость и безгрешность — это не одно и то же, что нет человека, которому удается прожить, ни разу не согрешив. Даже святой может ошибаться, а эта запись в дневнике — проявление ветхозаветной, ветхочеловеческой, ветхоадамовой страстности, а не критическая максима православной веры. Аудитория более-менее оттаяла. Но зато православные! Бородачи в сапогах, в черных рубашка встают — и дружно уходят. В этой ситуации был необходим выбор. Либо мы делаем вид, что ничего не произошло (а ведь они это запомнят, и остальное для них уже неважно, а это учителя (!) — за каждым из них сотни и сотни детских душ), либо нужно реагировать. В данном случае мне пришлось пожертвовать своей репутацией в глазах некоторой части православных.
В течение нескольких столетий слово Церкви преподносилось как поучение и наставление. Люди привыкли к тому, что именно так должна звучать проповедь. Теперь же, если с этой амвонной проповедью ты придешь в нецерковную аудиторию, тебя могут не услышать.
Патриарх Алексий неоднократно говорил о том, что Церковь должна владеть несколькими языками. Один язык должен быть для работы с молодежью, другой — для работы с военнослужащими, третий — для работы с интеллигенцией. Проблема терпимости церковной среды к разноязычию церковной проповеди — проблема терпимости Церкви к своим собственным миссионерам. Не знаю, как в Украине, а в Москве эта проблема стоит очень остро. Мне кажется, у нас уже не осталось ни одного священника, пробующего нести церковную проповедь светским языком, на котором околоцерковные газеты не поставили бы жирный штамп: осторожно, еретик. Я знаю, что мои проповеди смущают многих, но скольких людей смутили правильные проповеди наших правильных батюшек, глаголющих правильные глаголы! Часто мы убиваем в зародыше возможность заинтересовать светскую аудиторию нашей верой. Я, например, откровенный противник учебника «Основы православной культуры» Бородиной. Эта книжка написана так, что, прочитав ее, не захочется ничего дальше узнавать о Православии.
Свет во тьме светит, то есть нечто чистое и светлое бросается в грязь, чтобы эту грязь освятить и преобразить. Но сегодня наша приходская психология обратная: надо святыню прятать от грязных рук. Христос отдал самого себя в человеческие руки. Он не требовал, чтобы люди сначала умыли свои длани, а потом прикасались к нему. Мир для Церкви — это пространство работы. Пусть наш подрясник будет грязным, потным, но пусть на нейтральном поле, находящемся за пределами Церкви, взойдут добрые семена.

* * *

Отец Андрей, за вами закрепилась репутация миссионера нового времени — необычный стиль, контакты с рокерами. Эта новизна раздражает некоторую часть, так сказать, консервативного духовенства. Иной раз вас называют «попсой российского православия», «иной раз еретиком»…

Еретиком меня называют газеты вроде «Русского вестника», редактор которой в былые времена работал в идеологическом отделе ЦК, а теперь почему-то решил говорить от лица православной церкви. Аргументы самые разные: почему, например, я употребляю слово «секта», а не слово «ересь». Дворкин у них — агент ЦРУ и т.д. К сожалению, меня удивляет нынешняя ситуация в Православной Церкви. С одной стороны, мы говорим, что негоже осуждать людей, по крайней мере, не торопиться с осуждением, нужно стараться оправдать человека, понять мотивы его действий. Но в реальной жизни я не знаю другой такой социальной среды, где люди почти с остервенением готовы осуждать и верить любому глупому слову, сказанному о ком-то. Фома не поверил слуху о том, что Христос воскрес: пока не увижу, не поверю. Фома доброму слуху не поверил, а мы с вами с большой охотой верим слухам о наших священниках, архиереях, епископах и т.д.
Что касается попсы, в этом есть доля правды. Я знаю, что язык моих проповедей раздражает многих священников. Но иногда приходится жертвовать репутацией в глазах священства, чтобы быть услышанным нецерковной аудиторией.

Должно быть, проповедь на многотысячном рок-концерте в Санкт-Петербурге тоже была связана с риском подмочить свою репутацию как духовного лица?

Небольшая предыстория. Года три назад поймал я попутную машину в Москве. Везут меня, а из динамика в машине — тяжеленный рок. Я не любитель рока, стараюсь не слушать, смотрю в окошко. Но вдруг фраза одной из композиций меня пробивает насквозь. Фраза звучит так: я иду по своей земле к небу, которым живу. Я был в шоке. Ведь это точная формула Православия. Думаю, что же это такое? Песня закончилась — объявляют: вы слушали композицию «Трасса Е-95″. Запомнил. На следующий день у знакомых студентов выяснил имя автора и исполнителя — Константина Кинчева. Проходит два дня, и, представьте, мне звонит Кинчев: «Отец Андрей, давайте работать вместе: мой концерт, ваша проповедь». И у меня начались бессонные ночи. С одной стороны — великолепная вещь, мечта миссионера, с другой — какова будет реакция церковных людей? Слухи по монастырям поползут: у Кураева совсем крыша уехала. Я нажал на тормоза. Кстати, Кинчев позже говорил мне, что тогда тоже испугался собственного предложения, ибо представил реакцию своих неуправляемых «алисоманов», боялся, что меня чем-то обидят, оскорбят. Но тем не менее идея запала. И я стал ее озвучивать в присутствии архиереев, батюшек, в монастырях в том числе, чтобы почувствовать, какая будет реакция. Реакция оказалась положительной. А когда меня пригласили на организованный Ленинградской епархией рок-фестиваль «Рок к небу», я решился. В фестивале участвовали группы Кинчева, Бутусова, Гребенщикова, Шевчука… Перед началом концерта я специально вышел наружу и посмотрел, что за люди собираются. И все, кого я увидел, оказались мечтой любого лектора или преподавателя. Дело в том, что на Кинчева, Бутусова. Гребенщикова идут не те, кто любит «колбаситься». Это ребята думающие, для которых не главное напиться пива и т.д. (Однажды в Москве после концерта Шевчука я выходил из служебного входа, где в ожидании своего кумира стояла группа фанатов, мальчишек от 13 до 17 лет. Они бросаются к каждому выходящему спросить, когда там Шевчук появится или кто другой, бросились также и ко мне — и тут обращают внимание на мою спецодежду. Вопросы — ну а кто вы, а что вы здесь делаете? Вот пришел послушать, отвечаю, знаком с музыкантами. И тут один из них сражает меня наповал вопросом: почему в Евангелии от Иоанна отсутствует тема Гефсиманского одиночества Христа? А другой говорит: вот вы скажите дяде Юлианычу (Шевчуку), чтобы он на сцене больше не курил, а то он нам плохой пример подает. А еще пусть он со сцены объявит, чтобы мы вот так пальцы не поднимали (это нехороший жест, сатанинский), а поднимать нужно вот так.
Когда я вышел на сцену, почувствовал очень мощное давление аудитории. Я избалованный лектор. Если в зале беспорядок, я могу просто выйти, а здесь — нельзя. Я не знал, как себя вести, и насилу с собой справился. А когда все заканчивалось, еще раз вышел на сцену и, учитывая, что кругом время сессий, пожелал помощи Божьей тем, у кого завтра экзамен. Судя по реакции зала, эта проблема была актуальна для многих. И еще я попросил: «Ребята. небо — там, выход — там, метро — там, Бог, надеюсь, в ваших сердцах. А рядом с вами — люди, хорошие люди. Так вот, пожалуйста, не давите друг друга». После концерта начальник охраны говорил мне, что не помнит, чтобы так тихо молодежь выходила с концерта — без драк, толкотни и визга.
Для чего мне все это нужно? Я не тешу себя иллюзией, что после концерта с участием батюшки все дружно потянутся в храм. Нужно искать какие-то общие ниточки — то, что интересно им и что интересно мне. Такие акции могут очеловечить наш образ в глазах подростков. Ведь мы для них — инопланетяне, которые живут в другой вселенной. Когда они видят священника и музыканта рядом, для них тема Христа станет ближе, чем тема творчества поэта такого-то. Мы должны бросить семечко. Когда оно взойдет? Конечно, не на следующий день. Это шанс обратиться к тем ребятам, которые обычной церковной проповеди могут никогда не услышать. Дело не только в том, что музыка молодежи интересна. Мы не должны проходить мимо настоящего чуда, когда рок-музыканты, прошедшие периоды наркотиков, пьянства и страшных татуировок, пришли к Православию.

Отец Андрей, вы всегда проявляли интерес к явлениям литературы и искусства, так или иначе соприкасающимися с религией. Сегодня много говорят о продолжении фильма «Матрица». Насколько мне известно, вы уже успели его посмотреть. Часто
говорят, что в этом фильме множество прямых проекций Святого Писания. Так ли это, на ваш взгляд?

Безусловно, это религиозное искусство. Первая серия действительно содержит в себе элементы религиозной философии, в том числе ее главную проблему — что есть истина, где истинная реальность? Любая философия начинается с сомнения: то, что мы видим глазами, — это последняя, истинная реальность? Законы природы не написаны огненными буквами на небесах, и поиск законов природы есть поиск невидимого мира. Можно вспомнить замечательную притчу Платона о пещере. Люди живут в пещере прикованные цепями. Они привыкли к сумраку. Но иногда на закате солнце бьет в пещеру, и тогда тени проходящих возле входа людей попадают на пещерную стену. Люди видят театр теней, но они считают, что это и есть настоящая жизнь, потому что ничего другого они никогда не видели. Можно вспомнить буддийский индуистский тезис о том, что весь мир есть Майя, иллюзия, то, что кажется. Фильм «Матрица», безусловно, религиозный фильм. Он рождает вопросы: человек, ты уверен, что мир вокруг тебя есть последняя, окончательная реальность? А, может быть, кто-то управляет твоим сознанием, может быть, ты живешь в мире неких иллюзий? В Православии этот вопрос ставит преподобный Максим Исповедник, который говорит, что в разуме Божьем есть иные логосы, что Господь замыслил о каждой вещи, о каждом событии, а мы, люди, измышляем эти логосы — логос-фантастикос (терминология Максима Исповедника). Это те фантазмы, те смыслы, которые мы придумываем для различных ситуаций, вещей — не то, для чего придумал их Господь. А когда извращается этот замысел Божий, человек живет в мире фантастики. Мир грешника — это мир фантастики. Отсюда важный вывод: попробуй понять, что путь покаяния — это и осознание того, что те ценности, ориентации, в которых ты живешь, очень часто на самом деле фантазмы.. Это твой ум, а отнюдь не ум Христов.
С этой точки зрения фильм «Матрица» выдержан в русле религиозной философии. Но быть религиозным — вовсе не означает быть христианином. Религиозность «Матрицы» — религиозность скорее буддистская, нежели христианская. В нашем мире есть, конечно, иллюзорные вещи. Но в Библии сказано, что Бог любит созданный им мир, и все, что он создал, «хорошо весьма» в отличие от индийского Брахмы, который спит и видит сны. Видимый мир — это его сон. Но Брахма даже не знает, что это сон, и не любит этот сон. А если однажды Брахма проснется, придет в себя, мир исчезнет. Можно вспомнить и буддийскую загадку. Встретились Будда и бабочка, смотрят друг на друга. Вопрос: кто кому снится? Бабочка Будде или Будда бабочке? Так вот: христианство утверждает, что мир реален. Он вторичен по отношению к Богу и тем не менее реален. И Бог любит этот мир. Настолько, что принес своего Сына единородного в жертву. Поэтому я бы не стал так прямо соотносить фильм с христианством, хотя там брошены христианские приманки, в частности имя героини — Тринити (Троица) и т.д. В конце фильма происходит нечто похожее на сошествие Христа в ад, когда сам персонаж внедряется в матрицу, нисходит в преисподнюю земли. Оттенки христианские в фильме есть, но говорить, что это наше, — нельзя. Вторая серия как бы полемизирует с первой. Если первая — это буддизм, то вторая — атака на буддизм. Потому что машины и матрица заявляют, что все запрограммировано и у человека нет свободы. Это — идея кармы. И напротив, положительный персонаж, Нео, проводит идею человеческого выбора. Это главная коллизия второй серии. Буддистские идеи отстаиваются негативными персонажами. Это философская канва фильма.
Но это фильм, а не философский трактат. Поэтому в нем есть все, что присуще голливудским фильмам и что меня очень раздражает: бесконечные драки, например. И не потому, что я такой белоручка и терпеть не могу, когда кого-то бьют сапогом по лицу. Просто глупо. Есть супертехника и супероружие, так зачем врукопашную драться? Кроме этого — эротические сцены, массовые танцы… Одно из глубочайших недоумений второй серии — тайный город, независимый от матрицы, в котором живут освобожденные свободные люди, у которых есть своя религия, свой храм и т.д. Тогда как все негативные персонажи белые, подавляющее большинство населения тайного города спасенных — негры. Это похоже на расизм наоборот. А в общем, если честно, фильм навевал скуку, пришлось просто досиживать до конца.

Отец Андрей, Вы стремитесь обладать энциклопедическими знаниями из разных областей науки, культуры и даже спорта. А ведь сказано: от многого знания много скорби.

По-моему, у премудрого Соломона речь шла о знании отнюдь не научном, философском, а о знании людей. А что касается моих книжных познаний, они, скорее, укрепляют мою веру. Но когда я узнаю какие-то плачевные вещи о людях, из жизни епархий, приходов или об интригах за своей спиной, думаю: Боже мой, люди не научились грешить по-новому за тысячи лет. А это уже очень радостный для меня вывод, поскольку в былые времена Церковь грешила в лице своих представителей. И тем не менее Господь нас терпит. А то, что Господь нас терпит, дает надежду, что наше поколение — не есть поколение предельное, последнее, и что Божий гнев прольется, и все будет кончено. Знание истории и наследия святых отцов помогает преодолевать личные кризисы, несправедливые нападки. И потом реальное общение с людьми Церкви также дает надежду. У нас очень много замечательных батюшек. Для меня неважно, миссионер батюшка или нет. Даже простота бывает разной — порой она хуже воровства, а есть простота Христова. И ученость бывает разная: одна смиряет, обогащает человека, другая опустошает. Я встречаю много разных людей, и священников, и мирян. Но самое светлое впечатление у меня от встреч с православной молодежью. Среди них столько удивительных сердец — чистых, хороших, надеющихся. Я вижу, как светятся их глаза, как они внимают слову. Именно потому, что я вижу эту молодежь, и светскую, и церковную, я говорю: не верю, что сейчас последние времена. В последние времена люди будут закрыты для проповеди, не будет в людях покаяния, а сегодня это есть. Надо выколоть себе глаза, чтобы считать, что в современной церковной жизни ничего доброго не происходит. Если у нас есть болячки — это у нас зубки растут. Растет Церковь. А болячки — это кризис роста, а отнюдь не признаки трупного окоченения или агонии.

Отец Андрей, на съезде вы говорили о том, что батюшки не должны забывать о своих прежних мирских увлечениях. Вы свои прежние увлечения сохранили?

Было одно сильное увлечение, и я к нему сейчас возвращаюсь. Мальчишкой я любил читать книжки по истории, а поступил потом на философский факультет, по сути, антиисторический. И вот в последние годы по капле выдавливаю из себя философа. Историческую литературу читаю сегодня с большим удовольствием, чем философские трактаты.

В некоторых епархиях говорят: жаль, что у нас нет своего Кураева.

Ну, видите ли, Церковь выступает против клонирования.

Записал Валерий Полищук

В нынешнем году Свято-Вознесенской Демиевской церкви г. Киева исполняется ровно 120 лет после ее освящения, которое было совершено в 1883 г. После отмены крепостного права в 1861 г. начался новый период в истории Киева. С ростом населения появилась необходимость в строительстве церквей и школ. На плане Киева в 1880 г. уже было обозначено место для строительства новой церкви, рядом с канатным заводом. Тогда в окрестностях Демиевки были и другие промышленные предприятия: пивоваренный завод Шульца, кондитерская фабрика Ефимова, стекольный завод и др., но особенную роль в строительстве церкви сыграл сахарорафинадный завод.
Место было определено над дорогой в Васильков, причем по другую сторону дороги, и строящаяся церковь оказалась совсем на окраине Демиевки.
Тщанием прихожан и пожертвованием директора сахарорафинадного завода господина Раузера церковь была построена и в 1883г. освящена в честь Вознесения Господня.
С ростом числа жителей росла необходимость в открытии школ и библиотек. Так по данным Киевской уездной Земской управы в 1911 г. в пределах Демиевки действовало шесть школ (училищ).
В 1900 г. церковь значительно расширяется и её западный предел перестраивается. Переносится колокольня вперед, и вся постройка обкладывается кирпичом. Внутри делаются хоры и производится капитальный ремонт. Однако добиться разрешения на это было очень трудно. Церковному старосте Симеону Травкину от имени причта церковного пришлось обратиться к самому императору. И вот в «1900 г. марта 6 дня. По указу Его Императорского Величества, Киевская Духовная Консистория слушала рапорт от 20 января 1900 г. за № 22″ Демиевского церковного старосты Симеона Травкина, в котором он просит разрешения на перестройку церкви и все расходы берет на себя… Так и хочется молитвенно сказать: «Пошли ему, Господи, Царствие Небесное за его усердие и тщание к Демиевской церкви». Много трудов положил в строительство и расширение этой обители ее староста, отставной фельдфебель Симеон Травкин (фонд 127, оп. 875, Д. 2217). Может быть, усердием и молитвами людей-подвижников Господь и сохранил Свято-Вознесенскую церковь, что она выстояла и никогда не закрывалась со времени ее освящения в 1883 г.
Близлежащие районы Киева начали интенсивно застраиваться и заселяться. Подобное произошло и с Демиевкой, которая из подгороднего села очень быстро превращается в обширное предместье Киева. Так что нынешний железнодорожный вокзал «Киев-Московский» именовался тогда Демиевским.
В 1900 г. Демиевка присоединена к Киеву (ф. 1260, Д.345, л.1-10). На карте 1905 г. обозначено, что церковь одной стороной выходила на ул. Большую Васильковскую.
Дорога шла вокруг церкви, огибая её со стороны нынешнего института, на территории теперешнего детсада. Дорогу пересекала ул. Наливайко, примерно там, где сейчас стоит библиотека им. В. Вернадского. Справа от церкви, в сторону Голосеевской площади, стоял памятник Александру III, за ним кондитерская фабрика Ефимова, а далее трамвайное депо.
В документах отчетности церковно-приходских школ того времени встречается упоминание о церковно-приходской школе на Демиевке, находящейся при сахарорафинадном заводе (арендуемое помещение). Однако в «Клировых ведомостях» за 1910 г. при перечислении домов, принадлежащих церкви, значится и церковно-приходская школа на Демиевке, а в «Ведомостях» за 1915 г. записано, что построена новая церковно-приходская школа в 1915 г. Она-то и стоит поныне, деревянная, обложенная кирпичом, как и сама церковь.
В церковной библиотеке имелось тогда уже 1200 томов книг.
В разделе: «Дома для священно- и церковнослужителей на церковной усадебной земле» упоминается, что на Демиевке построено два здания — «священникам в 1907 г., псаломщикам в 1914 г. и составляют они собственность церковную».
В 1883 г„ вероятно, первым «священником был Иорофей Иосифов Шмигельский, а церковным старостой отставной фельдфебель Симеон Травкин».
В 1889г. «священником был Никанор Леонтиев Данкевич», при котором обучалось 135 мальчиков и 60 девочек, вероятно, в арендуемом помещении.
В 1900 г. благочинным Старокиевских церквей был протоиерей Павел Троицкий, который и представил рапорт Киевской Духовной Консистории о расширении Демиевской церкви по Указу Его Императорского Величества.
Согласно «Клировым ведомостям» за 1917 г. «Церковь имеет два престола: 1) во имя Вознесения Господня и 2) во имя свят. Василия Великого. Земля при церкви вместе с погостом составляет 1 десят. 600 квадр. саж.» Количество прихожан более 4 тысяч человек.
В настоящее время в 1990 г. была построена новая колокольня, однако о прежней, к сожалению, никаких сведений нет, кем и когда она была разрушена. В том же году, вероятно, впервые, были позолочены кресты и под ними круглые шары над куполами храма и колокольни и 3 креста около них.
От дороги поставлен новый каменный (из бутана) забор с металлической решеткой, которую сделали очень умелые руки старинных кузнецов, и смотрится она как современная.
Над трапезной надстроен верхний кирпичный этаж, ибо не было где проводить занятия по Закону Божию. Семь лет в тесноте проводились занятия с детьми и взрослыми, пока в 1997г. не выхлопотали возвращения помещения бывшей церковно-приходской школы, в которой мы теперь более свободно проводим занятия, а также спевки клироса и хора, который в фестивальные годы 2000-летия Рождества Христова был отмечен как лучший среди церковных хоров.
Вокруг всей церковной территории заменен старый забор новым железобетонным. Все окна в храме и в возвращенном доме заменены, как внутри, так и снаружи, причем внешние рамы все дубовые и покрыты более стойким лаком. Весь пол в храме покрыт дубовым паркетом. Подкупольный осьмерик церкви весь покрыт сайдингом. Колокольня вновь окрашена, и к Пасхе повешены новые звоны. Но самым благолепным украшением внутри храма явилась позолота (тоже впервые) всего иконостаса и десяти самых крупных киотов с иконами в храме.
Раньше мы никаких данных о церкви не имели. Знали лишь, что в 1907г. венчалась в ней Леся Украинка, т.е. Косач Лариса Петровна, с Климентом Квиткой и что освящена она в 1883г. Вот и всё. Но, как говорится, нашему счастью помогло несчастье. Долго мы ходатайствовали о возвращении нам бывшей церковно-приходской школы. С нас требовали документальные доказательства, что здание построено церковью и т.д. И вот пришлось посетить много городских архивов, чтобы буквально по крупице собрать требуемые данные. К тому же архитектурный архив г. Киева погиб в 1942г. Но по милости Божией кое-что собрали и, видно, впервые после Великой Отечественной войны публикуются некоторые сведения о Свято-Вознесенской Демиевской церкви.
Юбилейную дату 120-летия церкви мы намерены отметить в день нашего храмового праздника Вознесения Господня (5 июня).
Приглашаем всех желающих помолиться в этот день в нашем благодатном храме.

120-летие Свято-Вознесенского храма на Демиевке

Протоирей Мефодий Финкевич: «Демиевка — это духовная свеча, которая никогда не угасала»

— Отец Мефодий, ваша церковь одна из самых известных в столице. Говорят, она никогда не закрывалась?
— Храм был построен тщанием прихожан и пожертвованиями директора соседнего сахарорафинадного завода господина Раузера. Освящение его состоялось в 1883 году. Он знаменит и тем, что здесь венчалась Леся Украинка с Климентом Квиткой, а в хоре пел Александр Вертинский. Особо для храма потрудился его первый староста Симеон Травкин, добившийся разрешения на расширение и перестройку храма, уже не вмещавшего всех молящихся.
Божией милостью наш храм один из немногих в Киеве, который никогда не закрывался: ни при большевиках, ни при немцах, ни при Хрущеве. Хотя его священники и прихожане подвергались репрессиям. Известно, что, например, в 1931 году были арестованы и погибли протоирей Григорий Олтаржевский и священник Сергий Пивовонский. Почему не закрывался? Воля Божия. Лавра 30 лет была закрыта, а в Демиевской на протяжении 120-ти лет непрерывно совершалась Литургия. Люди ее очень любят и ценят. Сюда приезжают и ощущают духовную благодать. Можно сказать, что это духовная свеча, которая никогда не угасала.
До 1990 года это была единственная уцелевшая церковь на весь Московский район. У нас служило три священника, которые с трудом справлялись с крещениями и венчаниями (столько было желающих!). Среди наших прихожан на то время было много известных людей. В нашей церкви крестился Валерий Лобановский, его сестра подарила храму два напрестольных Евангелия.
Рядом с церковью находится большое здание церковноприходской школы и библиотека площадью более 200 кв. метров. В свое время школа была одной из крупнейших в Киеве. В 1889 году «при священнике Никаноре Данкевиче обучалось 135 мальчиков и 60 девочек». Позже здание передали Министерству образования под республиканские курсы. Приходу не хотели возвращать это здание и требовали документальных доказательств, что оно построено Церковью. Мы пошли по разным архивам. Было очень трудно собирать сведения, так как Киевский городской архив сгорел в 1942 году. Несмотря на трудности, нам удалось собрать и опубликовать некоторые сведения и об истории храма, и о школе, и о православной жизни Демиевки. Выяснили имя первого настоятеля — священника Иерофея, его сменил отец Никанор. Раньше мы ничего об этом не знали.

На 120-летие храма, которое было приурочено к Вознесению, 5 июня, мы пригласили Блаженнейшего Митрополита Владимира. Но в связи с выпуском в Киевской духовной академии он не смог приехать. Юбилей пришлось начинать нам самим, но с объявлением, что через два дня будет у нас служить Блаженнейший Митрополит Владимир. Он приехал с двумя епископами. Во время молебна чувствовалась особенная радость и торжественность. Блаженнейший благословил крестный ход вокруг церкви. Было много людей, все брали благословение.

А что происходило с храмом при Вашем настоятельстве?
В 1990 году мы построили новую колокольню. Положили в храме новый дубовый паркетный пол, купол обложили сайдингом — очень хорошо смотрится. Заменили старый забор. Но особенная красота — это позолота всего иконостаса и киотов с иконами. Сейчас заходишь в храм — душа радуется.

Вы один из старейших священников Киева. Как Вы пришли к своему призванию?
В сане с 1968-го года. Получается уже 35 лет. С 1952 по 1955 год я служил в армии в Чечне — в Грозном на военном аэродроме. В 1955 году, когда меня демобилизовали, поехал в Киево-Печерскую Лавру, дал маме телеграмму, что остаюсь здесь на рождественские праздники. А остался в монастыре навсегда, домой уже не поехал. Но в 1961 году началась «хрущевщина»: все храмы и монастыри закрывали, в том числе и Лавру. Нас вызвали в районный отдел милиции, сказали убираться.

И что Вы делали потом?
Когда Лавру закрыли, епископа Нестора — последнего наместника Лавры — направили в Харьков, и я поехал к нему. Владыка меня любезно принял, поскольку хорошо знал. Он был простым, милым человеком.
В том же году я поступил в Московскую духовную семинарию, а в 1965 году, закончив ее, поступил в академию, которую закончил в 1969 году.

А как Вы попали в Киев?
В Киев меня всегда тянуло, это прекрасный город. После академии я взял направление в Киевскую епархию. И определили меня в город Таращу. Там не было храма, но восьмидесятилетняя бабушка Варвара сдавала нам в аренду свой дом для служб и одновременно сама там жила. Дом был очень старый, и на Пасху его нельзя было обойти крестным ходом, так как сзади был обвал. Через год меня перевели благочинным в Белую Церковь. Затем был назначен во Владимирский кафедральный собор Киева, где прослужил священником 16 лет. В 1989 году назначен настоятелем Демиевского храма.

Вы долгое время служили рядом с Филаретом, что удержало Вас от раскола?
Почему не пошел в раскол?! Сохрани Боже! Пусть меня выгонят, посадят. Никогда не пойду в раскол. Не дай Господь! Это страшное дело, анафема, грех, который не прощается. Одна старушка говорит мне: хочу поклониться святой великомученице Варваре во Владимирском Соборе. Я говорю, что не надо туда ходить, святая Варвара вас везде слышит, в любой точке земного шара и помогает тем, кто достоин этого. Она так и не пошла, но ей приснился сон, что зашла она туда и ужаснулась: весь собор покрыт темными шторами — ни одной иконы не видно. Эта прихожанка пришла и рассказала мне, что действительно во Владимирском соборе благодати Божией нет и что она больше туда не пойдет. Был и другой пример безблагодатности раскольников: одна женщина купила новые иконы и освятила их в храме. Пришла домой — иконы потемнели. Испуганная женщина пошла к благочинному — отцу Анатолию — и спросила, что случилось. Он поинтересовался, в каком храме она их освятила. Выяснилось, что в раскольничьем. Отец Анатолий провел чин по-новому, и они опять стали светлыми.

На Ваших глазах происходили удивительные вещи. Вы видели, как притесняли Церковь. Сейчас возрождаются и вера, и приходы. Как Вы оцениваете это?

Дай Боже, чтобы так происходило и дальше, чтобы была тишина и покой. Но, видите ли, святые отцы предсказали нам, что эта «тишина» продлится только 15 лет, а потом на нашу православную церковь опять подуют противные ветры. Бывший госсекретарь США Бжезинский сказал как-то, что у них две цели: разрушить Союз и развалить Православную Церковь. Сегодня мы наблюдаем, как открываются иудейские, мусульманские, протестантские школы для детей, а православные — нет. Вот такое «возрождение»!

-У Вас замечательный древний храм со сложившимися традициями. Чем живет сегодня приход?

В меру сил пытаемся помогать строительству монастырей и храмов. Если у нас есть какие-то деньги, жертвуем на строительство храмов. Иногда очень большие суммы. Есть храмы, которые построены только на наши деньги, например, храм в городе Украинка и в селе Жукин Киевской области, в селе Деревяное Ровенской области. Мы помогаем Городоцкому монастырю и регентскому училищу при нем. У нас прекрасный церковный хор и клирос. Он регулярно принимает участие в фестивалях, три года подряд занимал призовые места.

- Ваши прихожане — не только жители окрестных районов?
Да, к нам приезжают и с левого берега, и из Святошино, даже из окрестных сел по прежней привычке, поскольку других храмов в нашем районе не было. Знаменитая матушка Алипия жила в Голосеево, тоже ходила в нашу церковь. Она носила вериги — железные ключи: как только духовное чадо появится у нее, она и вешала на себя очередной ключик. За кого она молилась, тому Господь помогал.
Сегодня она очень почитаема, толпы людей ходят к ней на могилу. Я и сам неоднократно обращался к ней. Я знал ее лично, и именно она предсказала, что буду служить на Демиевке. Бывало встречу ее — она спрашивает: «Ты на Демиевке служишь?». «Нет,— говорю, — в соборе». В следующий раз встречаемся. Она опять: «Ты на Демиевке служишь?». «Да нет, — говорю, — в соборе». И вот так и сложилось, что, по ее предсказанию, уже пятнадцатый год я служу на Демиевке.
Служил на Демиевке почитаемый батюшка, отец Иоанн Киевский (он сейчас у Филарета, ушел в раскол). Его все любили, и я его почитал. Потом, когда совершился раскол, он оказался в соборе. Мы были очень удивлены. А матушка Алипия, когда он еще в Демиевской церкви служил, при всех кричала на него: «Блудник! Блудник!». Никто не понимал, почему. А, оказывается, она предвидела, что он духовно соблудит.
Был еще один случай. У одной женщины муж ушел к другой, перестал помогать семье. А у них трое сыновей. Она, бедненькая, очень страдала и от безысходности решила выпить какие-то пилюли. Тогда к ее матери, живущей в другом городе, во сне явилась матушка Алипия и сказала: «Позвони сейчас же своей дочери, чтоб она не делала того, что собирается сделать, и пусть придет на мою могилку». Мать среди ночи позвонила ей и передала веление матушки Алипии. Дочь пришла в себя. Матушка Алипия была целительницей: готовила разные лекарства, мази. В 50-тые годы она жила на лаврской территории в дупле дерева. Зимой наместник, архимандрит Кронид, приносил ей сухари и уходил, произнося лишь: «Спасайся о Господе». О ней ходят разные толки, но она, мне кажется, блаженная.
Матушка Алипия похоронена на Лесном кладбище. Каждого тридцатого числа на ее могиле очень много людей, батюшки читают акафисты, служат панихиды и молебны. Блаженнейший Митрополит Владимир благословил читать ей акафист. Вот такая благочестивая была у нас прихожанка.

-Отец Мефодий, есть ли у Вас какие-то проблемы сегодня?

Да, проблемы есть. Возвращенная нам церковно-приходская школа нуждается в ремонте. Мы уже закупили новый шифер для покрытия крыши, так что на летние каникулы дел предостаточно — нужно успеть к первому сентября. Словом, дел много, но нас никогда не пугали трудности. И надеемся, что слава нашего храма как твердыни Православия в столице сохранится.

28 — 29 травня в Києві з благословення Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого Митрополита Володимира проходив I Всеукраїнський місіонерський з’їзд.
Форум обговорив сучасний стан місіонерської діяльності в Україні, труднощі і першочергові завдання, накреслив перспективи православної місії, розглянув проект Місіонерської концепції Української Православної Церкви. За результатами роботи
було прийнято Підсумковий документ, в якому з’їзд відобразив своє бачення та конкретні пропозиції щодо подолання проблем
у сфері церковно-державних стосунків та правового забезпечення місії, релігійних конфліктів та прозелітизму, культури, сім’ї, молодіжного та соціального служіння, протидії деструктивним культам та псевдорелігіям.
З’їзд закликав всіх причетних до місіонерства в Українській Православній Церкві об’єднати зусилля у свідченні світові Істини, застеріг від сприйняття місіонерства виключно як боротьби та протидії і висловив впевненість, що благодатна допомога Божа співперебуватиме з кожним свідком Христа.
1 червня. Неділя. Божественну літургію у співслужінні Високопреосвященного архієпископа Львівського і Галицького Августина та Преосвященного єпископа Вишгородського Павла Блаженніший Митрополит Володимир звершив у Трапезному храмі Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври.
2 червня. Блаженніший Митрополит Володимир очолив засідання Вченої ради Київської духовної академії.
4 червня. Віддання Пасхи. Божественну літургію Блаженніший Митрополит Володимир выдправив у Хрестовоздвиженському храмі Ближніх печер Києво-Печерської Лаври. Йому співслужили Преосвященний Павел, єпископ Вишгородський, Преосвященний Митрофан, єпископ Переяслав-Хмельницький, лаврське духовенство.
5 червня. Вознесіння Господнє. Богослужіння Блаженніший Митрополит Володимир відправив у Свято-Успенському соборі Києво-Печерської Лаври. Йому співслужили Преосвященний Гурій, єпископ Житомирський і Новоград-Волинський, преосвященний Павел, єпископ Вишгородський, Преосвященний Митрофан, єпископ Переяслав-Хмельницький, академічне та лаврське духовенство. По завершенні Літургії було відслужено подячний молебень у зв’язку з закінченням навчального року в Київських духовних школах.
В актовому залі Києво-Печерської Лаври Митрополит Володимир вручив випускникам дипломи про отриману духовну освіту і звернувся до них зі словами настанови.
Того ж дня Митрополит Володимир звершив закладку храму на честь свт. Григорія Богослова при 4-й лікарні м. Києва Солом’янського району.
7 червня. Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Митрополит Володимир з архіпастирським візитом відвідав Хмельницьку єпархію. На запрошення народного депутата ВР України О. Кузьмука Митрополит Володимир відвідав с. Дятилівку Славутського р-ну — батьківщину Олександра Івановича. Блаженніший Владика у співслужінні Високопреосвященного Антонія, архієпископа Хмельницького і Шепетівського, Преосвященного Павла, єпископа Вишгородського, та духовенства благочиння звершив освячення новопобудованого храму на честь св. вмч. Параскеви, ктитором та фундатором якого є О. Кузьмук. На освяченні були присутні голова Хмельницької облдержадміністрації В. Лундишев, голова Рівненської облдержадміністрації М. Сорока, народний депутат ВР України С. Буряк, інші посадові особи. Після освячення храму Митрополит Володимир благословив усіх святими іконками.
8 червня. Неділя. Блаженніший Митрополит Володимир у співслужінні Преосвященного єпископа Вишгородського Павла та Преосвященного єпископа Переяслав-Хмельницького Митрофана звершив Божественну літургію в Деміївській Свято-Вознесенській церкві м. Києва.
Свято-Вознесенському Деміївському храму цього року виповнилося 120 років після його освячення, яке було звершене в 1883 році. Окрім того, що храм ніколи не закривався, він відомий ще і тим, що в ньому в 1907р. вінчалися Леся Українка (Косач Лариса) і Климент Квітка.
По завершенні Літургії було відслужено молебень та звершено хресний хід, а Митрополит Володимир привітав усіх присутніх з ювілеєм храму.

06.06.2003. КИЇВ. ПРЕДСТОЯТЕЛЬ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ ПОЗДОРОВИВ ЖУРНАЛІСТІВ З ЇХ ПРОФЕСІЙНИМ СВЯТОМ

У привітанні говориться:
«Шановні працівники церковних ЗМІ!
Від щирого серця вітаю вас із професійним святом — Днем журналіста. В наш час працівники церковних засобів масової інформації — співробітники єпархіальних прес-служб, видавництв, газет, журналів, радіо, телебачення, інтернет-видань — вносять великий вклад у просвітницьку, місіонерську та соціальну роботу Православної Церкви. Завдяки вам православна журналістика зміцнила свої позиції в сучасному інформаційному просторі України, пробуджує суспільний інтерес до церковного життя, до духовних проблем людини.
Бажаю Вам здоров’я, натхнення і творчих звершень. Закликаю Боже благословення на ваші труди на благо Святої Церкви і України.
Володимир,
Митрополит Київський і всієї України,
Предстоятель Української Православної Церкви».

06.06.2003. КИЕВ. БЛАЖЕННЕЙШИЙ МИТРОПОЛИТ ВЛАДИМИР ОСВЯТИЛ ХРАМ В ЧЕСТЬ СВЯТИТЕЛЯ ГРИГОРИЯ БОГОСЛОВА В 4-Й КИЕВСКОЙ КЛИНИЧЕСКОЙ БОЛЬНИЦЕ

Блаженнейший Митрополит Владимир освятил храм в честь Григория Богослова в клинической больнице на Соломенке. На торжественном богослужении присутствовали руководство больницы, депутаты, представители органов власти. Блаженнейшему сослужили секретарь Киевской митрополии протоиерей Виталий Косовский и благочинный юго-западного округа протоиерей Сергий Дехтярев.

10.06.2003. САНКТ-ПЕТЕРБУРГ. БЛАЖЕННЕЙШИЙ МИТРОПОЛИТ ВЛАДИМИР ИЗБРАН ПОЧЕТНЫМ ЧЛЕНОМ САНКТ-ПЕТЕРБУРГСКОЙ ДУХОВНОЙ АКАДЕМИИ

Такое решение было единогласно принято на заседании ученого совета Санк-Петербургской духовной академии по предложению ректора архиепископа Тихвинского Константина и благословению Святейшего Патриарха Московского и всея Руси Алексия.
В письме к Блаженнейшему Митрополиту Владимиру ректор академии архиепископ Константин отметил: «Ваши богословские труды по праву вошли в сокровищницу православной богословской мысли; в нашей академической библиотеке есть семитомник Ваших работ. Всем известен и тот нелегкий труд, который Вы несете сегодня, храня Святое Православие в непростых условиях жизни современной Украины, когда инспирируются расколы в Православии. Ваше богомудрое окормление противостоит разрушительным тенденциям «розни мира сего», содействуя сплочению верующих вокруг Матери-Церкви.
Недавно мы праздновали 300-летие Киевской Духовной Академии, ставшей колыбелью русской богословской школы. Сегодня мы отмечает 300-летие Санкт-Петербурга — града святого апостола Петра… В эти торжественные дни празднования нам особенно радостно приветствовать Вас как выпускника нашей Академии. Из стен наших Духовных школ вышли такие светочи Церкви как Феофан Затворник, Иоанн Кронштадтский, Патриарх Тихон. Выпускниками Академии были Патриарх Сергий, возглавивший Церковь в суровую годину Отечественной войны, и нынешний Патриарх Алексий. И сегодня профессорско-преподавательская корпорация нашей Академии счастлива сознавать, что отныне Вы войдете в число ее почетных членов».

11.06.2003. КИЕВ. БЛАЖЕННЕЙШИЙ МИТРОПОЛИТ ВЛАДИМИР ПРИНЯЛ УЧАСТНИКОВ МЕЖДУНАРОДНОЙ КОНФЕРЕНЦИИ «МОНОМАХОВИЧИ И ВОСТОЧНОСЛАВЯНСКАЯ ГОСУДАРСТВЕННОСТЬ. РОЛЬ ЮРИЯ ДОЛГОРУКОГО В ИСТОРИЧЕСКОМ ПРОЦЕССЕ»

Предстоятель Украинской Православной Церкви встретился с участниками конференции в своей резиденции в Киевской митрополии. Блаженнейший Владыка поприветствовал участников конференции и отметил, что ее тема важна не только для верующих, но и для всех граждан славянских государств, а также выразил надежду, что она будет способствовать преумножению знаний о нашем историческом наследии, послужит на благо нашей Церкви. Митрополит Владимир благословил ученых, культурных общественных деятелей на труды. Участники конференции поблагодарили Блаженнейшего Митрополита за теплый прием, за то, что конференция проходит на территории Свято-Успенской Киево-Печерской Лавры. С удовлетворением было отмечено, что конференция получила поддержку мэров Москвы и Киева и собрала большие научные силы России и Украины.
Директор Национального Киево-Печерского историко-культурного заповедника Сергей Кролевец напомнил, что тема конференции и проходящего в ее рамках круглого стола «Возрождение святынь в независимой Украине» связана с замечательным памятником древнерусской архитектуры — храмом Спаса на Берестове. Он выразил уверенность в том, что после проведения необходимых научных изысканий и реставрационных работ в старинном храме начнутся богослужения, хотя не решился определить конкретные сроки, когда это может произойти. Пока, по его мнению, службы могут проходить по двунадесятым праздникам.
От имени российских участников конференции на встрече выступил директор Института стран СНГ Константин Затулин. Он пожелал сотрудникам музея-заповедника и его руководителю как можно быстрее сделать все, чтобы церковь Спаса на Берестове, где покоятся останки основателя Москвы великого Киевского князя Юрия Долгорукого, начал функционировать в качестве храма.

12.06.2003. КИЇВ. ВІДБУЛАСЯ ЗУСТРІЧ БЛАЖЕННІШОГО МИТРОПОЛИТА КИЇВСЬКОГО І ВСІЄЇ УКРАЇНИ ВОЛОДИМИРА З КОМАНДУВАЧАМИ ПРИКОРДОННИХ ВІЙСК КРАЇН СНД

12 червня учасники 47-го засідання Ради командувачів прикордонними військами країн СНД відвідали Свято-Успенську Києво-Печерську Лавру. Учасників засідання на їх прохання прийняв Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир.
Блаженніший Владика привітав гостей і побажав успіхів в їх нелегкій благородної справі. Після привітання учасники зустрічі подарували Блаженнішому Митрополиту пам’ятну вазу з зображенням хрестителя Київської Русі рівноапостольного князя Володимира.
В цей же день відбулася зустріч командувачів прикордонних військ країн СНД з головою Синодального відділу Української Православної Церкви по взаємодії зі Збройними силами та іншими військовими формуваннями України архієпископом Львівським і Галицьким Августином. У військовому відділі архієпископ Августин проінформував командувачів про співпрацю УПЦ та Прикордонних військ України. В цей же день Києво-Печерську Лавру та військовий відділ відвідала група прикордонників країн СНД, які входять до складу експертних груп своїх країн.

15.06.2003. КИЕВ. В ДЕНЬ ПРАЗДНИКА СВЯТОЙ ТРОИЦЫ БЛАЖЕННЕЙШИЙ МИТРОПОЛИТ ВЛАДИМИР ОТСЛУЖИЛ БОЖЕСТВЕННУЮ ЛИТУРГИЮ В ТРАПЕЗНОМ ХРАМЕ КИЕВО-ПЕЧЕРСКОЙ ЛАВРЫ

Блаженнейшему Митрополиту сослужили наместник Лавры епископ Вышгородский Павел и епископ Переяслав-Хмельницкий Митрофан, а также лаврское духовенство. После Литургии, по уставу, была отслужена вечерня, за которой были прочитаны три коленопреклонные молитвы. В них Церковь просит Бога о ниспослании Святого Духа на верующих. Также, по сложившейся традиции, освящалась зелень, принесенная верующими.
На десятый день после Вознесения Христова, в день еврейского праздника Пятидесятницы, Христос послал на собравшихся в Сионской горнице апостолов Духа Святого в виде огненных языков. Исполнившись Духа Святого, апостолы стали говорить на разных языках о великих делах Божиих. Это была первая христианская проповедь, после которой уверовали и крестились три тысячи человек.
Этот великий праздник именуется Днем сошествия Святого Духа, или Троицей, так как с сошествием Святого Духа открылась тайна триединого Бога. А Пятидесятницей его называют потому, что упомянутое событие происходило на пятидесятый день после Пасхи. Троица совпадает с иудейской Пятидесятницей — воспоминанием дарования Богом Моисею и израильскому народу Закона. Новозаветная Пятидесятница духовно преобразила ветхозаветную: через ее апостолов все христианские народы получили благодать Святого Духа, а апостолы своими деяниями явили первые плоды этого дара.
С древнейших времен сохранился обычай украшать в этот день храмы и дома ветвями деревьев, растениями и цветами в память о священной Мамврийской дубраве, где праотец Авраам удостоился принять Триединого Бога под видом трех странников.

15.06.2003. КИЇВ. ДЕРЖАВНІ І ПОЛІТИЧНІ ДІЯЧІ УКРАЇНИ ПОЗДОРОВЛЯЮТЬ ПРЕДСТОЯТЕЛЯ УПЦ БЛАЖЕННІШОГО МИТРОПОЛИТА КИЇВСЬКОГО І ВСІЄЇ УКРАЇНИ З ДНЕМ СВЯТОЇ ТРОЙЦІ

З радісним святом Святої Трійці Митрополита Володимира першими привітали Міністр культури і мистецтв України Юрій Богуцький, Міністр внутрішніх справ України Юрій Смирнов, Президент Національної академії наук України академік Борис Патон, Голова Полтавської облдержадміністрації Є.Томін, Голова Полтавської обласної ради В.Гришко, Голова Народно-Демократичної партії Валерій Пустовойтенко та заступник голови Верховної Ради України Олександр Зінченко.

Священник Андрей Дудченко

Обоснование миссии в глобальной cети
Еще несколько лет назад трудно было представить, что совсем скоро практически любой человек, не выходя из дома или не вставая с рабочего места, сможет запросто узнать свежие новости любого информационного агентства, найти и сохранить нужную книгу или статью, обсудить интересующий вопрос с компетентными собеседниками или поболтать с друзьями из любой точки планеты. Теперь все это становится доступно максимально широкой аудитории: все больше людей получает доступ к компьютеру, а цены на пользование сетью Интернет постоянно снижаются.
На сегодняшний день всемирная компьютерная сеть Интернет представляет собой мощнейший источник информации и коммуникативную среду. Аудитория Интернета — в основном молодые люди с высшим образованием и учащиеся вузов. Это и есть важнейшая миссионерская аудитория Церкви. Среди тысяч украинских посетителей Интернета немало тех, кто недалеко отстоит от церковного порога, ищет ответы на вопросы о вере и Церкви, живо откликается на дискуссии о Православии. Есть и такие, которые считают себя принадлежащими к Церкви, но на самом деле принадлежность эта — формальная, такие люди могут быть равнодушными к вере, часто скатыватся в обрядоверие и практическое язычество, но они также не могут быть исключены из поля зрения миссионера. Как и в реальном обществе, в Интернете есть также те, кто не верует только потому, что ему еще не проповедано Евангелие, есть и те, кто отошел от Церкви.
Что мы имеем сегодня?
Первая православная страничка в русскоязычном Интернете появилась в 1996 году. Это была страничка Нижегородской епархии РПЦ, впоследствии закрытая из-за отсутствия благословения правящего архиерея. Создатель этой страницы — священник Игорь Пчелинцев — должен войти в историю как пионер русскоязычного Интернета. Чуть позже, в 1997 г., сотрудниками ОВЦС был создан официальный сайт Московской Патриархии (CY=2400). С тех пор православный Интернет в России развивается все ускоряющимися темпами. На сегодняшний день поисковая система «Яндекс» по запросу «православие» выдает более 284 тысячи ссылок на документы, в тексте которых встречается это слово (8 месяцев назад их было почти в 3 раза меньше), а согласно каталогу Николая Ардабьевского (www.spasi.ru) количество отдельных православных страниц давно перевалило за тысячу. Если ограничиваться только украинской частью Интернета, масштабы будут гораздо скромнее. Так, поисковая машина «МЕТА-Украина» по запросу «православие | православ’я» выдает только 5335 документов, а количество отдельных православных сайтов в Украине, по моим наблюдениям, едва достигает полусотни. К сожалению, я не имею статистических данных, и поэтому буду рад ошибиться в своей столь низкой оценке.
Из православных украинских сайтов заслуживает внимания официальный сервер УПЦ «Православие в Украине» (CY=800), появившийся в марте 1998 года трудами архиепископа Ионафана и отца Георгия Коваленко. С 2001 года сервер переведен из Херсона в Киев, включен в структуру пресс-службы УПЦ и работает в режиме полноценного информационного агентства. В июле 1999 года появилась моя страничка «Киевская Русь» (kiev-orthodox.com, CY=600). На сегодняшний день два этих украинских православных ресурса входят в первые 50 сайтов по индексу цитирования Яндекса, и в 41 православный сайт, для которых значение индекса цитирования превышает 500. Также недавно появился многообещающий проект «Лествица», созданный группой православных в Днепропетровске, который содержит зеркало самой популярной православной библиотеки «Благовещение» и большую коллекцию аудио- и видеоматериалов. Несколько украинских сайтов созданы протоиереем Андреем Клюшевым, в том числе сайт Киевской духовной академии и Одесской семинарии. Активную миссионерскую деятельность в сети ведет также протоиерей Александр Авдюгин из Луганской епархии.
Возможности и искушения сети
Существует несколько способов использования сети:
1. Работа с электронной почтой — самый доступный, дешевый и быстрый вид связи. Вы можете принимать и отправлять электронную корреспонденцию, вести деловую и личную переписку. Существует также возможность принять участие в той или иной электронной конференции и подписаться на рассылку по интересующей теме. Очень успешный проект в этой области — рассылка «Седмица — православные новости за неделю», электронная версия еженедельного приложения к газете «Одигитрия» (Винницкая и Могилев-Подольская епархия).
2. Поиск и публикация информации. Создатели сайтов выкладывают на своих серверах материалы для чтения/скачивания самого разного жанра; читатели, используя ссылки, рекламу или поисковые сервера, получают доступ к этой информации. Примером здесь можно привести «Православие.ру» — очень неплохой обзор того, как и чем живет наша Церковь. Тут есть и оперативная реакция на события, и серьезный разговор о проблемах. Многое можно узнать о жизни других Поместных Церквей. Еще один ресурс — библиотека православного христианина «Благовещенье», хотя его и нельзя назвать специально миссионерским сайтом. Самое замечательное здесь — продуманная организация материала, а также издание библиотеки на CD, приобрести (точнее, просто бесплатно переписать) которые можно не только в Москве, но и во многих других городах, в том числе в Киеве.
3. Всевозможные виды общения. В сети существует ряд форумов, то есть интернет-площадок, на которых ведутся дискуссии по самым разным вопросам. Форумы, как правило, обрабатываются — удаляется грубость, нецензурные выражения и иные сообщения, нарушающие принятые на данном форуме правила поведения. В чатах или специальных программах для живого общения типа ICQ можно провести время за общением в реальном времени (которое при этом, как правило, улетает с огромной скоростью). Самый популярный православный форум — это форум «Человек и его вера» на сайте диакона Андрея Кураева (CY=1500).
Форум о. А. Кураева, несмотря на порой вопиющее поведение некоторых его участников, является очень удачным миссионерским проектом. Где еще в отдельно взятом пространстве могут увидеть и услышать друг друга собеседники, столь разные по своим взглядам, образованию, духовному возрасту, служению, вере, и т. д.? Для миссионера, для катехизатора, для пастыря это просто потрясающая возможность знакомства со всем человеческим многообразием, замечательная проверка своей терпимости, своей любви к людям. Для многих участников форум стал пространством, которое при их желании способствует большему воцерковлению их жизни. Форум о. Андрея — это и пример того, как миссия в Интернете согласуется с обычной миссией. Если бы о. Андрей не писал книги, не выступал с лекциями, то и форум не имел бы такой известности.
В отличие от несетевых средств массовой информации создание и поддержка интернет-сайта не требует больших капиталовложений. Обилие серверов, предоставляющих услуги бесплатного хостинга, делает создание сайта доступным практически для каждого человека, хотя бы время от времени имеющего доступ к сети. Информация распространяется очень быстро, за считанные минуты, и доступна практически всегда.
Сеть Интернет — это виртуальная проекция реального мира. Отличие ее от мира в том, что здесь свобода практически неограничена. Ничто и никто почти не может помешать человеку изложить свои взгляды и опубликовать то, что ему заблагорассудится. С одной стороны, это хорошо, поскольку ничто не мешает нам свободно и открыто проповедовать христианство, с другой — свободная сеть становится очень часто средством выражения противоречивого и сложного внутреннего мира падшего человека. В результате совсем «рядом», на расстоянии нескольких щелчков «мыши», по другим адресам, одинаково доступным для читателя, находятся неприемлемые для христианина вещи — порнография, оккультистские сайты и т. д.
Один из пионеров православной миссии в Интернете Виктор Судариков (Москва) еще в 1999 году заметил, что «существенной особенностью миссии в Интернете является то, что и один в поле — вполне воин, один активный человек может сделать очень много. И в то же время активный сектант или небольшая раскольническая группа может создать себе неплохую рекламу». Слова эти верны и по сей день. При наличии соответствующей богословской и технической подготовки, а также достаточного количества времени и один человек может создать достаточно популярный сайт. Хороший пример тому — добрая и красивая личная страничка Елены Бормотовой «Немного о Православии» с индексом цитирования 600, созданная вчерашней школьницей Еленой Бормотовой из Канады. Если девушка, прихожанка собора, смогла сама сделать такой популярный сайт, то значит, подобный сайт можно сделать и силами любого городского прихода.
Еще одно искушение, подстерегающее православного христианина в Сети — соблазн анонимности или псевдонимности. Горько бывает узнавать, что за неким «ником» (сетевым именем) скрывается православный священник. На мой взгляд, христианину не приличествует надевать на себя маску даже при виртуальном общении. К тому же подмена реальной личности виртуальной чрезвычайно вредит делу миссии.
Какой должна быть миссия в сети?
Прежде всего хочу поблагодарить прихожанина нашего храма и сотрудника проекта «Открытая Библия» Вячеслава Горшкова за сотрудничество в работе над этим вопросом. На наш взгляд, миссия в сети не должна отделяться от обычной миссионерской деятельности, то есть такой, когда Евангельская весть передается непосредственно от человека к человеку. Это особенно важно, потому что любую полученную информацию о Православии люди будут проверять в общении с реальными, не приукрашенными православными христианами. И здесь успех миссии будет определяться расстоянием между представленной информацией и жизнью. Поэтому, рассказывая о Православии, важно не стремиться «очаровать» человека, чтобы ему потом не пришлось разочаровываться. Нужно быть честным, открытым, дружелюбным и стараться, чтобы эти чувства были естественными, а не наигранными.
Важно определить цель православной миссии. Одно дело — проповедь неверующим и язычникам, другое дело — апология Православия, рассчитанная на христиан других исповеданий, третье – помощь в воцерковлении номинальным христианам.
Проповедь неверующим и помощь в воцерковлении — вещи, в наших условиях довольно похожие. Для успеха миссии в этой области нужно обеспечить свое присутствие на популярных нерелигиозных сайтах. Вряд ли нецерковный человек будет специально искать информацию о том, как ему воцерковиться. И в папке «Избранное» у него вряд ли будут ссылки на христианские сайты. Мы часто сетуем на то, что светские СМИ уделяют Церкви мало внимания и не пускают нас в эфир и на страницы газет. Пожалуй, что на светские веб-страницы нам пробраться будет проще.
Вот несколько примеров.
Сайт для женщин. На таких сайтах собрано изобилие информации о моде, здоровье, кухне, семье, детях и т. п. Часто можно встретить советы врача, психолога, педагога. Почему бы не добавить советы образованной, красивой женщины — прекрасной хозяйки и матери, но по-настоящему православной? Не нужно, чтобы она обличала всех и призывала к покаянию, пусть это будет просто современная рукодельница Тавифа или предпринимательница Лидия. Из своего опыта скажу, что мне приходилось вести сетевую беседу о крещении детей на портале «Няня.ру», и реакция аудитории — молодых мам — была очень живой, вопросы поступали не только о детях, но и вообще о жизни в Церкви.
Сайт новостей. На него можно подавать новости о реакции епископата и всего церковного народа на те или иные события в обществе. На сайте популярной газеты «Зеркало недели» в архиве собрано немало статей на религиозные темы. Каждую статью предлагается обсудить, но отзывов православных христиан не замечено.
Сайт с фотографиями и открытками. Большинство рождественских и пасхальных открыток на таких сайтах сделаны неправославными людьми. Почему бы ни создать серию красивых открыток на все большие церковные праздники? Ведь лучше, чтобы люди отправляли на Пасху открытку с православным сюжетом, а не с западным пасхальным зайцем.
Сайт музея. В большинстве наших музеев, а в особенности тех, что имеют свои сайты, собрано много икон и картин на библейские сюжеты. Если предложить им информацию по их же картинам, но с пояснением православного искусствоведа, не думаю, что все они откажутся.
В общем, нам нужно пробираться на страницы светских Интернет-изданий. Пока получается так, что в Интернете христианам с нехристианами практически негде пересечься. Давайте представим, какие запросы мы даем поисковым машинам, а какие — они, что у нас в папке избранное, а что у них? Если мы будем знать ответ на этот простой вопрос, легче будет встретиться с теми, кому мы хотим проповедовать.
Для успешной миссии в Интернете нам стоит принимать участие в светских баннерообменных сетях, разумеется, в тех, которые не рекламируют непристойные сайты. За пять лет работы в сети я ни разу не видел православного баннера на светском сайте. А это вполне возможно, нужно только создать красивый и запоминающийся баннер и не бояться поставить на свою страницу ссылку на баннерную сеть. Многих смущает, что при этом на нашем сайте будет крутиться реклама других участников этой обменной сети, но ведь зато нашу рекламу увидят те, кто, может быть, раньше никогда и не догадывался о существовании нашего сайта. Мы не должны замыкаться на тех, кто и так уже с нами, нам нужно донести слово до всех, кто может откликнуться на Евангельскую проповедь. Велико искушение ограничить себя приятной, удобной и благодарной православной аудиторией, но это — фактический отказ от миссии.
Касательно участия в форумах — этот вид миссионерского свидетельства доступен для каждого священника, имеющего выход в Интернет. Что на форумах заметно в первую очередь? Много споров и пустых перепалок, но мало разговора по существу. Так получается потому, что главные наши оппоненты на форумах — инославные христиане, в основном протестанты разных толков, а мы, православные, в дискуссиях с ними ведем себя так же, как заезжие иностранные проповедники на просторах нашей страны. И мы, и они пытаемся проповедовать так, как привыкли у себя дома, то есть не учитывая мировоззрение, традицию и культуру тех, кому проповедуем. А ведь сегодня именно протестанты — наши основные, если так можно выразиться, оппоненты. Чтобы понять это, достаточно посмотреть на темпы роста их общин. Не стоит забывать, что Украина самая православная страна из республик бывшего СССР и одновременно — самая протестантская. При этом ни разу за всю историю существования протестантов в Украине со стороны Православной Церкви не было попытки начать с ними серьезный диалог. Как правило, мы нападаем на них, а они — на нас. В какой-то степени наш восточный протестантизм — кривое отражение кривоватого Православия синодального периода (вспоминается замечательная статья «Православие в сектантстве и сектантство в Православии» архиепископа Иоанна (Шаховского)). Давайте хотя бы заговорим на понятном для них богословском языке или дружелюбно предложим изучить наш.
Нужно помнить, что поскольку в сети Интернет все потенциально находятся на виду у всех, каждый православный сайт является миссионерским или антимиссионерским, если вредит делу миссии. К числу последних можно отнести экстремистские и фундаменталистские сайты церковных групп, открыто противящихся Священноначалию, как, например, тех, кто возрождение Православия связывает непременно с возрождением монархии, прославлением Ивана Грозного и Распутина, стращает народ скорым приходом антихриста и «печатью» под видом ИНН или одержим националистической идеей, будь то в русской или украинской форме. Сторонники таких взглядов, как правило, очень активно проповедуют свои идеи и отождествляют их с подлинно православным учением. Корень этой проблемы — богословская необразованность не только многих мирян, но и некоторых священнослужителей. Увы, это невежество возводится у нас порой в ранг добродетели. Нашим миссионерам нужно больше свидетельствовать о кафолической полноте Православия и несовместимости его с той или иной ущербной националистической, изоляционистской идеологией.
Что хотелось бы ожидать в будущем?
Хотелось бы увидеть рост количества и качества украинских православных сайтов, в том числе на украинском языке. Хотелось бы, чтобы у нас появились своего рода «интернет-катехизисы», в которых ясно, просто и красиво рассказывалось бы о Православии и жизни в Церкви. На таких сайтах должны обязательно учитываться особенности восприятия информации в Интернете. Пользователи сети, если не искали специально именно данный документ, то обычно только «пробегают» глазами страницу наискосок в поисках ключевых слов. Поэтому для того, чтобы страница была прочитана, важно соблюдать ряд факторов: простоту и легкость дизайна, подачу информации небольшими порциями, хорошее структурирование, выделение ключевых слов и подзаголовков и т. д. К сожалению, практически нет православных страниц, на которых были бы соблюдены эти требования, то есть пока никто из нас еще не начал писать специально для сети.
Хотелось бы также более активного пастырского присутствия. Если не каждый священник, имеющий доступ к Интернету, может сделать собственный сайт, то каждому по силам участие в форуме, ответы на вопросы по электронной почте.
Еще одна очень важная проблема, о которой не раз уже поднимался вопрос и в Интернете, и на Рождественских чтениях в Москве — это проблема детских сайтов. Православных детских сайтов просто нет, равно как и сайтов для школьников. Можно найти сайт какой-либо западной церкви на английском или немецком языке, где есть информация, понятная для детей возраста лет 7-8. Конечно, сделать серьезный богословский сайт для взрослого значительно проще, и не каждый имеет талант писать для детей. Но это сегодня очень и очень важно.
Нужно признаться себе, что популярность сети среди населения Украины будет неуклонно возрастать независимо от нашего желания. С каждым годом все больше школ оборудуются компьютерными классами с подключением к Интернету, доступнее становятся услуги выхода в сеть. Мы, православные, не вправе отказывать себе от присутствия среди этой миссионерской аудитории.

Ириней, митрополит Днепропетровский и Павлоградский
“Идите, научите все народы, крестя их
во имя Отца и Сына и Святаго Духа” (Мф.28,19).

Сердечно приветствую всех участников I Миссионерского съезда в Украине. Надеюсь, что эта возродившаяся традиция будет достойно нами продолжена и принесет свои достойные плоды.
Все мы понимаем, что современным миссионерам приходится осуществлять свою проповедь в других обстоятельствах, нежели это было в прошлое время. Сегодня мы разговариваем с атеистами, то есть с людьми, которые стали таковыми поневоле или по убеждению; и есть еще одна категория людей, которые говорят, что они верят в Бога, но это не прихожане, а скорее “захожане”. Сегодняшнее “миссионерское поле” характеризуется сложными процессами развития общества и новыми соотношениями в религии. Если в начале XX века каждый третий на Земле исповедовал христианство, то сегодня на 6 миллиардов населения только 1.8 млрд. — христиане. И все это усугубляется тем, что “делателей жатвы”, по слову Христа, мало, “а жатвы много” (Мф.9,37).
Нельзя не отметить также и то, что сегодняшний мир все больше поляризуется и сторонники этих разделений пытаются привлечь Православную Церковь на свою сторону, что создает внутрицерковное напряжение. Чтобы правильно выбрать формы и методы миссионерской работы, быть “солью” современного общества, нужно иметь духовную трезвость и являть миру высокое апостольское достоинство, а также помнить, что нашей целью является приведение людей ко Христу, нашему Спасителю и Богу.
В нашей Днепропетровской епархии, как и в любой другой, одной из основных задач, решаемых в рамках миссионерской деятельности, является постоянное ведение православно-просветительской работы, и в период “миссии”, и в период катехизации, то есть воцерковление тех, кого привели миссионеры, а также пастырский подход с молитвой, чтобы никого не утратить. Хочу напомнить всегда вразумляющие слова Апостола Павла к Тимофею: “Заклинаю тебя пред Богом и Господом нашим Иисусом Христом, который будет судить живых и мертвых в явление Его и Царствие Его: проповедуй слово, настой во время и не во время, обличай, запрещай, увещевай со всяким долготерпением и назиданием (2 Тим.4,1-2). Итак, в подходящее время или неподходящее, а следует увещать со всяким долготерпением. Иначе, по словам того же апостола, “Горе мне, если не благовествую!”(1 Кор.9,16).
Кроме этого, в каждом из этих периодов есть различия в работе среди социальных групп, то есть каждое “поле” требует свои инструменты и свои сроки посева. Нельзя подходить ко всем одинаково и, самое главное, слово проповедника не должно расходиться с делом. “Вера без дел мертва” (Иак.2,20).
Настоящий съезд дает возможность нам всем поделиться нашим скромным опытом. В Днепропетровской епархии трудятся на ниве православного просвещения 30% священников и 70% мирян. При двух храмах есть православные центры, включающие в себя информационные отделы, катехизаторские курсы, воскресные школы, библиотеки.
При Свято-Троицком кафедральном соборе культурно-просветительский центр “Лествица”, в библиотеке которого около 15 тыс. единиц богословской литературы, имеет свой издательский отдел, в воскресной школе есть компьютерный класс.
При кафедральном соборе Спаса Нерукотворного православно-просветительский центр с 1996 г. проводит информационную работу: записывает телепередачи, дает информацию на радио и в газеты. Катехизаторы посещают детские дома, больницы, школы. Воскресную школу с четырехгодичным курсом обучения посещают 80 детей, из числа ее выпускников 13 человек учатся в духовных заведениях.
Воскресные школы существуют почти при всех храмах. Организовано преподавание основ православной веры в некоторых общеобразовательных школах и в детских садах.
Пристальное внимание в епархии уделяется издательской деятельности, благодаря которой ведется просветительская работа среди взрослых и детей. С1998 года нам удалось возобновить издание “Днепропетровские епархиальные ведомости”. С 2001 года, как прибавление к нему, издаются “Церковные вести”.
При Днепропетровской епархии продолжает функционировать союз православной молодежи “Свет”, который зарегистрирован 21 октября 1993 года. Цель молодежного союза — духовное совершенствование и изучение православной религиозной традиции и содействие Украинской Православной Церкви в моральном воспитании, катехизации среди молодежи, распространение богословских знаний и др. С декабря 1993 года союз издает ежемесячный журнал “Слово”. К журналу “Слово”, начиная с 1999 года, выходят приложения “Семья — малая Церковь” и “Православный медицинский листок”. Приложения несут свет просвещения медицинским работникам и семейным людям.
Начиная с 1998 года, началось издание ежемесячной газеты, позже — журнала “Спасите наши души”. Благодаря талантливости и усердию главного редактора Виктора Мачулы, журнал приобретает все больше и больше читателей. В качестве приложения к журналу печатаются специальные выпуски “Православные чудеса”, “Семейная церковь”, миссионерская газета “Мир”, детское приложение “Радуга”.
Для всех, кто верит и любит, с 2000 года выходит газета “Начало”. Главный редактор Юрий Кулибаба трудится по благословению, и газета становится популярной и читаемой во многих областях Украины и СНГ. Как приложение к этой газете выходит детский журнал “Богдан”.
Ежемесячно выходит приходская газета “Альфа”, которую редактирует и распространяет настоятель Благовещенского храма в Днепропетровске протоиерей Георгий Свирякин. Периодически издаются “Вестник Павлоградского благочиния” и “Вестник Новомосковского благочиния”, другие приходские листки.
При некоторых приходах успешно работают благотворительные организации и братства. При Свято-Пантелеимоновском храме в Днепропетровске — “Православное молодежное братство святой мученицы Татианы”. При Покровском храме — “Благотворительное общество Святителя Николая”, где находят занятия по душе около 300 детей в разных кружках.
Много и разнообразно мы работаем с телевидением. В передачах областной телекомпании постоянно участвуют священники епархии. Регулярно по субботам на областном телеканале звучат мои проповеди под рубрикой “Не хлебом единым”. Каждую субботу на городском 34 телеканале звучат передачи “Архипастырские беседы” и “Памятные события”. На этом же канале вот уже несколько лет веду я ежедневную телепередачу “Православный календарь”. Кроме этого, на телецентрах в районах отведены специальные выпуски для передач на православные темы. Днепропетровская епархия через православный центр “Лествица” имеет свою страницу в Интернете, что дает возможность многим узнать о новостях, пользоваться религиозными видеофильмами, общаться.
Мы начали издание целой серии видеофильмов по теме “Православное Приднепровье”. Это документальные рассказы о строительстве новых храмов в городе и области и их истории. Пока вышли два видеофильма: “О храме Святителя Николая на Монастырском острове в Днепропетровске” и “О храме Святого великомученика Георгия Победоносца” тоже в Днепропетровске.
Сейчас активно строится епархиальный центр, где кроме канцелярских помещений будет располагаться библиотека, зал для работы с молодежью, помещения для издательской работы, епархиальная телерадиостудия и пресс-центр, а также небольшой храм для практических богослужений новорукоположенных священнослужителей, катехизаторские курсы, которые работают уже три года в арендуемом помещении.
Уже на протяжении 10-ти лет успешно проходит в Днепропетровске фестиваль “От Рождества к Рождеству”, который в этом году собрал 76 хоровых коллективов. Юбилейный фестиваль проходил с 28 января по 1 февраля. Благодаря фестивалю люди приобщаются к богатому церковному музыкальному наследию в исполнении многих хоровых коллективов из разных епархий Украины (Крым, Киев, Житомир, Запорожье, Полтава, Ровно, Чернигов, Харьков и другие).
Особое внимание мы начали уделять просветительской работе среди малолетних правонарушителей в исправительных трудовых колониях. Так, в городе Павлограде священниками и мирянами ведется такая работа с 1996 года. В результате сейчас там в отведенном помещении открывается церковь, где ребята причащаются. Конечно, мы понимаем, что если мы не хотим работать с детьми в ИТК, значит нужно более активно трудиться в семье — малой Церкви. А для этого требуется постоянная работа по подготовке к Таинствам Венчания, Крещения не только с теми, кто хочет к ним приступить, но и проповедовать спасительное действие семьи, всячески приветствовать участие всей семьи в жизни прихода, способствовать единству.
Выполняя Указ Президента Украины от 21 марта 2002 года о совместной деятельности по ознакомлении учащихся с основами христианской культуры, мной от лица епархии заключен договор о сотрудничестве с гимназией № 57 г. Днепропетровска. Принята прекрасная “Програма морального виховання «Світ Починається з тебе», которую ведет назначенный мною священнослужитель, а также воспитатели школы.
Мы активно сотрудничаем с различными организациями и государственными структурами в деле православного просвещения среди молодежи и взрослых. Построен храм в честь Великомученика Георгия Победоносца при содействии областного управлении милиции, где на мемориальных досках начертаны имена погибших милиционеров. В этом храме постоянно совершаются богослужения и праздничные мероприятия: причащаются воины, милиционеры, пожарные и другие работники. Небольшой храм построен даже в офисе городского трамвайного депо, где периодически совершаются богослужения и проводится просветительская работа. Целая сеть храмов, образовавшихся в благочиние, успешно действует во многих больницах города и районных центрах.
Подводя итоги к концу 2002 года, в Днепропетровской областной государственной администрации под эгидой губернатора области проходил региональный конкурс под лозунгом “Свиточ Приднепровья — 2002”. Были названы лучшие из лучших руководители предприятий и организаций области. Высокая оценка была дана просветительской работе нашей Днепропетровской епархии, управляющему епархией был торжественно вручен диплом победителя регионального конкурса “Свиточ Приднепровья — 2002”. Это важное признание скромных усилий нашей канонической Православной Церкви дает нам шанс еще более стремительно и усердно трудиться на ниве духовного возрождения.
Итак, подведя итог всему сказанному, хочется отметить, что мы, православные, глубоко убеждены, что Церковь в современном мире и обществе, как и прежде, имеет миссионерское предназначение.
И все единодушны в том, что только с Церковью мы можем обогащаться и обогащать благодатью Божией, благочестиво устроять свою жизнь в земном Отечестве и спасать свои души для вечной жизни в Отечестве Небесном.