Ігумен Тихон (Васильєв). Свято у Полтаві

01.11.2010 archive, Вестник №110, События

Прославлення святителя Афанасія Полтавського

Свято у Полтаві
Ігумен Тихон (Васильєв)
10 жовтня Блаженніший Митрополит Володимир очолив урочисту Божественну літургію у полтавському Хрестовоздвиженському жіночому монастирі, за якою звершив чин прославлення у лику святих єпископа Афанасія (Вольховського). Ще звечора на в’їзді до Полтавської області Предстоятеля Української Православної Церкви зустрічали архієпископ Полтавський і Миргородський Филип, духовенство та віруючі.
У неділю зранку у Хрестовоздвиженській обителі свого Предстоятеля зустрічали керуючий Полтавською єпархією архієпископ Филип, архієреї з сусідніх єпархій, духовенство, сестри монастиря та чисельні прихожани, які приїхали цього дня до Полтави, щоб разом з Блаженнішим Митрополитом Володимиром помолитися до новопрославленого святого.
За Літургією Блаженнішому Владиці співслужили архієпископ Криворізький і Нікопольський Єфрем, архієпископ Полтавський і Миргородський Филип, секретар Предстоятеля УПЦ єпископ Переяслав-Хмельницький Олександр, духовенство єпархії. Цього дня за Літургією Його Блаженству також співслужив нащадок єпископа Афанасія (Вольховського) клірик Дніпропетровської єпархії протоієрей Георгій Вольховський.
Після входу з Євангелієм була відслужена остання заупокійна літія за спочилим єпископом Афанасієм, після чого з огласительним словом виступили два ієрархи – архієпископ Полтавський і Миргородський Филип зачитав рішення Священного Синоду Української Православної Церкви про причислення єпископа Афанасія (Вольховського) до лику місцевошанованих святих із встановленням дня пам’яті 14 січня за новим стилем (Журнал № 25 від 28 травня 2010 року) та архієпископ Криворізький і Нікопольській Єфрем зачитав житіє новопрославленого святителя.
Після цього під спів тропаря новопрославленому святому з вівтаря була винесена ікона із зображенням подвижника, і Предстоятель УПЦ Блаженніший Митрополит Володимир звершив перше молитовне поклоніння перед святим образом святителя Афанасія. Потім приклад Архіпастиря наслідували інші ієрархи і духовенство. Архієреї і всі, хто молився в обителі заспівали величання святителю Афанасію і тим прославили його у лику святих.
Після читання Євангелія до присутніх із архіпастирським словом звернувся Предстоятель Української Православної Церкви.
На урочистостях цього дня були присутні перші особи міста та області, представники владних структур, директори підприємств, ректори вищих навчальних закладів, представники громадськості, журналісти.
По завершенні богослужіння до Блаженнішого Митрополита Володимира зі словами подяки за святі молитви та радість молитовного та євхаристичного спілкування звернувся архієпископ Филип.
На молитовну згадку про цей візит до Полтави владика Филип подарував Його Блаженству ікону преподобного Серафима Саровського, написану вихованцями Полтавської місіонерської духовної семінарії.
У цей день Блаженніший Митрополит Володимир за заслуги перед Українською Православною Церквою нагородив орденами святителя Димитрія (Туптала), митрополита Ростовського, голову Полтавської обласної державної адміністрації Удовиченка О.В. та голову Полтавської обласної ради Марченка В.О., орденом святого великомученика Георгія Побідоносця Блаженніший Митрополит Володимир нагородив Полтавського міського голову Матковського А.В., а голову Котелевської районної державної адміністрації Корост Т.М. – орденом Священного Синоду Української Православної Церкви в пам’ять святкування 450-річчя принесення на Волинь чудотворної Почаївської ікони Божої Матері.
По завершенні нагородження Митрополит Володимир благословив віруючих. Далі Блаженніший Владика дав інтерв’ю місцевим засобам масової інформації.

Житіє святителя Афанасія Полтавського
(Бл. 1741 р.-1/14 січня 1801 р.)
Афанасій (Вольховський), єпископ Могилівський і Полоцький, народився в м. Полтаві в родині священика Павла Вольховського.
За свідченням рукопису, що зберігся в архівах Полтавської єпархії, при хрещенні дитина була наречена Федором. Дядько ж майбутнього святителя був єпископом Тверським, пізніше Ярославським, і йменувався також Афанасієм (Вольховським).
Федір закінчив Тверську духовну семінарію й Київську духовну академію.
Горе тим часом рано заглянуло в очі тому, для кого призначений був шлях скорбот і напастей. У двадцять три роки він втратив батька, потім благодійника й вихователя – дядька. Залишатися далі на чужій стороні молодому освіченому Вольховському не забажалось. У 1765 році, по закінченні Академії, – висвячений у священика в Миколаївській церкві м. Полтави.
1 жовтня 1769 року, після смерті дружини, прийняв чернецтво в Чернігівському Ільїнському монастирі й найменований Афанасієм, на честь святителя Афанасія, патріарха Цареградського, Лубенського чудотворця; ім’я вибране також і на згадку про вже спочилого на той час дядька його – архієпископа Афанасія. З 1770 року виконував різні послухи при Чернігівському кафедральному соборі й Свято-Троїцькому монастирі. У 1776 році призначений ігуменом Новгородського Кирилова монастиря. У 1781 році став намісником Олександро-Невської Лаври. У 1783 році був переведений спочатку в Новгородський Отенський Покровський Трьохсвятительський монастир, а потім – у Вяжицький (зі зведенням у сан архімандрита). 13 листопада 1785 року призначений архімандритом Новгородського Юр’єва монастиря.
6 травня іменним Її Імператорської Величності Указом архімандрит Афанасій (Вольховський) затверджений на Староруську вікарну кафедру Новгородської єпархії. 14 липня архімандрит Афанасій був наречений, а 30 липня 1788 року хіротонісаний у єпископа Старорусского, вікарія Новгородської єпархії. На цій кафедрі був найближчим помічником маститого старця – митрополита Гавриїла (Петрова).
«Близько п’яти років світив він на цій кафедрі, як на підсвічнику, і на шостому десятці своїх років переведений у місто Могилів – губернський, на самостійну кафедру, і саме в 1795 році, по кончині приснопам’ятного Георгія Конісського», – свідчить життєпис. З 5 березня 1795 року – єпископ Могилівський і Полоцький.
11 травня 1797 року нагороджений орденом святого Олександра Невського. У життєписі відзначено: «Два з половиною роки Святитель Афанасій безтурботно керував Могилівською паствою, серед якої і залишив по собі пам’ять мудрого та доброго пастиря не одним Окружним Посланням своїм до неї, але й тим найбільше, що в середовищі її «багато уніатських церков і народу навернув в благочестя (православ’я)». На увагу до таких, без сумніву, великих подвигаів, Імператор Павло Петрович, при Всемилостивійшому і льстивому рескрипті, 11 травня 1797 року, пожалував Єпископові Афанасію орден святого Олександра Невського. Але ця зірка була вже останньою на життєвому небокраї Святителя Божого та, як емблема земної величі й слави, скоро померкнула».
У тому ж році в Синод надійшов донос диякона Харкевича, в якому на єпископа Афанасія зводилися різні наклепу. У життєписі так описана ця подія: «Один недостойний диаякон, якийсь Харкевич, забувши настанови Слова Божого, по якому не личить диякону бути двоязичним, подібно Іуді Іскаріотському, що продав свого Вчителі й Господа за 30 срібників, продав свого архіпастиря Афанасія духу злості й лукавства, духу гордості й честолюбства: він оббрехав його жахливим наклепом. Посланий у Св. Синод донос зводив на Святителя Божого тяжкі злочини в моральному й навіть громадянському відношенні. Святитель Афанасій обвинувачувався, страшно вимовити, «у перелюбстві, хабарництві, недотриманні табельних днів і в інших не менш тяжких злочинах». Був вірний розрахунок донощика обвинувачувати єпископа, як ченця, – у перелюбстві, як начальника, – у хабарництві, як підданого, – у недотриманні табельних днів, тому що в цих пороках могло позначитися все худе про ненависного диякону свого архіпастиря».
Довідавшись про зміст доносу, Преосвященний Афанасій звернувся із проханням про звільнення його від управління єпархією, маючи за мету також відгородити Православ’я в краї від наруги та підозр.
Указом Імператора, в задоволення прохання, єпископ Афанасій (Вольховський) був зміщений з кафедри та призначений на спочинок у Мгарський Спасо-Преображенський монастир Полтавської губернії (27 серпня 1797 року).
Про несправедливий характер обвинувачень на адресу святителя свідчить той факт, що в справі про настільки тяжкі наклепи не було призначено ніякого слідства, а самому єпископові Імператорським указом була призначена пенсія.
З життєпису відомо наступне: «Отже, Святитель Божий Афанасій, що обрав при вступі до чернецтва Лубенського Угодника Божого, Патріарха Афанасія, своїм патроном, приходить до свого заступника й покровителя вчитися терпінню, яке народжується від скорботи, по слову Апостола. А скорбота у Святителя Божого була велика й сильна. І Царська милість, виражена згодом у даруванні йому пенсії, не утішила його. Більше всього боявся він тієї думки, чи не зробив він собою мимовільної спокуси. Ця, видно, думка була в нього невідчеплива, і тільки Милосердна Цариця неба й землі, наша славна Владичиця й Богородиця Приснодіва Марія, що подає людям «зміст кращий ніж природній», не залишала його й тоді Своїм Покровом, коли він сильно хворів душею, або, точніше сказати, був у великому духовному випробуванні.
Такий важкий стан перед переходом у вічність Святителя Божого Афанасія тривав близько півроку. Він прибув у м. Полтаву як би попрощатися з рідними й спочив у них на руках».
Помер 1 січня 1801 року в Полтаві. Похований у Полтавському Хрестовоздвиженському монастирі. Мощі його почивали нетлінне.
«Весьма утешительно для верующих и благочестивых православных людей узнавать, как протекала жизнь тех подвижников веры и благочестия, которые по кончине своей пребывают нетленны многие десятки лет, и даже сотни, и которые и заживо, и по преставлении своем неоскудно изливали и изливают милости свои всем призывающим их молитвенно на помощь. Такие Угодники Божии, не будучи еще канонизованы святой Церковию, тем не менее, чтятся Боголюбивым народом русским, который, совершая о таковых панихидные моления, прибегает и за их помощью. К числу таких Угодников Божиих относится … и Полтавский святитель, нетленно почивающий в тамошнем Крестовоздвиженском монастыре: епископ Афанасий, преставившийся … в начале 1801-го года. Почивает он под сводами соборного храма Крестовоздвиженского мужского монастыря, в г. Полтаве, в одном из отделений тамошней усыпальницы», – свідчить історичний опис.
У 1882 році призначений на Прилуцьку кафедру (Полтавське вікаріатство) блаженної пам’яті Преосвященний Іларіон (Юшенов), оглядаючи гробницю Преосвященного Афанасія, виявив нетління тіла його. Про це він сповістив Синод, звідки послідувало розпорядження винести труну з усипальниці, а в склепі влаштувати церкву, де поставити мощі й там служити панахиди до часу офіційної канонізації.
Через велику кількість зцілень і чудес матеріали щодо канонізації святителя Афанасія були підготовлені в короткий час. Ім’я святителя було внесено в Полтавський патерик, що готувався до видання.
Так зверталися в молитвах до ще не прославленого угодника Христового: «Скорбный Святитель Божий Афанасий, помолись о нас Господу Богу, аще имаши дерзновение к Нему молитися за ны, прибегающии к тебе. Воззри на наши скорби, на клевету, и нас облегающую, и расторгни узы и мрежи, связующия нашу душу. Дай нам помощь молитвами твоими, да укрепит Господь наши силы и наш ум, умерщвляемые грехами, да ограждаемые крестным знамением и помогаемые Пресвятою Госпожею Девою и Богородицею, поживем в благочестии и чистоте и, тако достигнув вечера жизни нашея, отыдем к незаходимому Свету — Христу. Аминь».
Торжества із нагоди прославлення святителя Афанасія планувалося провести після Собору Російської Церкви 1917 року, однак цьому перешкодила революція, що почалася.
Є численні свідчення про силу молитовного предстательства блаженної пам’яті єпископа Афанасія. Так, у дореволюційних монастирських архівах зберігалися записи про зцілення по молитвах святителя Афанасія:
міщанки Ганни Прокопенкової – від сильної хвороби ніг;
міщанина Ф. Новосільського – від тяжкої хвороби правої руки, якою він протягом півроку не володів;
дівиці Зінаїди Бараново – від тяжкого запалення руки й від ампутації, що загрожувала. Є свідчення губернського секретаря Я. П. Матюхи про чудесну допомогу Полтавського святителя, що проявилась у рятуванні від несправедливого обвинувачення.
У книзі, виданій більше 100 років тому, висловлене тверде переконання: «Жизнь этого Святителя разрешилась скорбями, вследствие перенесенных им людских напастей и клеветы человеческой, и, вероятно поэтому, он, будучи сам искушен клеветою, может и другим, сущим в скорбях от клеветы и напраслины, помогать данною ему от Бога благодатью».
Воістину чудесним образом Господь зберіг чесні останки святого Свого угодника. Мощі, що почивали нетлінно в особливому склепі Хрестовоздвиженського собору Полтавського монастиря, після більшовицького перевороту були передані у краєзнавчий музей Полтави в якості експоната антирелігійної виставки. Там вони перебували до початку Великої Вітчизняної війни, а з приходом окупантів були таємно перенесені в монастир і поховані під підлогою соборного храму обителі. Коли ж краєзнавчий музей згорів, утвердилося переконання в тому, що разом згоріли й святі мощі єпископа Афанасія (Вольховського). І хоча було відомо про справжнє місце знаходження святих останків, церковна влада не квапилася розголошувати це (зі справедливого побоювання можливої наруги над мощами від рук безбожників). Близько 1995 року мощі були перепоховані на монастирському цвинтарі між Хрестовоздвиженським собором і Троїцьким храмом.
У 2009 році за благословенням та при особистій участі архієпископа Полтавського й Миргородського Филипа почалися роботи зі збору матеріалів для канонізації єпископа Афанасія (Вольховського). Був складений проект тропаря й кондака, а також іконописного зображення святого. На засіданні комісії з канонізації святих при Священному Синоді Української Православної Церкви, що відбулося в Києві 2 березня 2010 року, під головуванням глави комісії архієпископа Херсонського й Таврійського Іоанна був розглянутий рапорт керуючого Полтавською єпархією про можливість причислення єпископа Афанасія (Вольховського) до лику місцевошанованих святих.
Комісія ухвалила направити Блаженнішому Митрополиту Володимиру рапорт із проханням розглянути питання про канонізацію святителя Афанасія (Вольховського).
27 травня 2010 року Священний Синод Української Православної Церкви на засіданні розглянув зазначений рапорт голови комісії з канонізації святих.

Діяння Священного Синоду УПЦ
Від 27 травня 2010 року
Журнал № 25
У засіданні Священного Синоду Української Православної Церкви під головуванням Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, –
Слухали рапорт Преосвященного Іоанна, архієпископа Херсонського і Таврійського, Голови Комісії по канонізації святих УПЦ про причислення до лику місцевошанованих святих Полтавської єпархії єпископа Афанасія (Вольховського) (+1. 01. 1801 р. ст. ст.).
Розглянувши житіє, труди, подвиги, чудеса та враховуючи народне шанування єпископа Афанасія (Вольховського) –
Ухвалили:
1. Благословити для місцевого прославлення та шанування архієпископа Афанасія (Вольховського).
2. Затвердити іконописне зображення Святителя Афанасія Полтавського, Мгарського.
3. Останки Святителя Афанасія Полтавського, Мгарського, якщо такі є, вважати святими мощами.
4. Пам’ять Святителю Афанасію Полтавському, Мгарському звершувати – 1/14 січня.
Піднести подяку Всемилостивому Богу, дивному у святих Своїх, що явив нам нового молитвеника за нашу Святу Церкву та наш народ.
† Володимир,
Митрополит Київський і всієї України,
Предстоятель Української Православної Церкви
Члени Священного Синоду:
† Никодим, митрополит Харківський і Богодухівський
† Агафангел, митрополит Одеський та Ізмаїльський
† Іоанникій, митрополит Луганський і Алчевський
† Онуфрій, митрополит Чернівецький і Буковинський
† Марк, архієпископ Хустський і Виноградівський
† Іоанн, архієпископ Херсонський і Таврійський
† Феодор, архієпископ Мукачівський і Ужгородський
† Агапіт, єпископ Сєверодонецький і Старобільський
† Митрофан, архієпископ Білоцерківський і Богуславський
Прес-служба Полтавської єпархії УПЦ

Международный фестиваль православного кино «Покров-2010»

Творчий політ – нормальний
Кінофестиваль православного кіно «Покров» і в цьому році засвідчив наявність активної творчої атмосфери

Олександр Яровий,
кандидат філологічних наук
Вже восьмий раз у приміщенні Будинку кіно скликає гостей Покровський кінофестиваль, який став помітним явищем православного життя столиці й культурного контексту сучасної України (та й не тільки України). Нинішній фестиваль приурочений 65-річчю Великої Перемоги та 75-річному ювілею Блаженнішого Митрополита Володимира. Як запевнили організатори кінофоруму, інтерес до православного кіно зростає не тільки в країнах, де традиційно сповідують Православ’я, а й по всьому світу.
На кінофестивалі представляються фільми трьох напрямків: художні, документальні та анімаційні. Цього року було чотири десятки картин: з них п’ять – ігрові фільми різного хронометражу та досить високе число (15) анімаційних стрічок, решта – документалістика. Участь взяли кіномитці із шести країн.
На врочистому відкритті були оприлюднені численні вітання. Зокрема, надійшло найголовніше благословення – від Патріарха Московського та всієї Русі Кирила, яке зачитав архімандрит Іона (один із незмінних учасників та організаторів цієї культурно-мистецької події).
«Дорогие братья и сестры, организаторы, участники и гости VIII Международного фестиваля православного кино «Покров-2010»! Сердечно поздравляю вас с началом этого представительного форума, собравшего в древнем Киеве лучших режиссеров, сценаристов и журналистов, которые в этих непростых условиях создают современное православное кино. Понимаю, как нелегко сегодня, когда требуется особое мужество, чтобы противостоять соблазнам разделений и размыванию нравственных устоев, создавать христианские фильмы и телепередачи. Нелегко добиваться и того, чтобы их увидели миллионы зрителей. Ведь, к сожалению, достоинство плодов культурного творчества в наши дни зачастую измеряется их способностью любой ценой обеспечить материальную выгоду. Надеюсь на то, что православным работникам кино удастся найти такие темы для новых православных фильмов, которые смогли бы увлечь современного зрителя. Надеюсь и на то, что их качество будет соответствовать важности стоящих перед нами задач. Мы не должны отступать от православных традиций, не должны капитулировать перед конъюнктурными требованиями массовой культуры. И в то же время должны создавать такие христианские фильмы, чтобы они были понятны не только воцерковленным людям, но и тем, кто пока еще не укоренился в отеческой вере. Вам дано высокое право быть услышанными и увиденными. Вам дана необходимая возможность создавать кино, говорящее о главном в жизни каждого человека. На вас лежит огромная ответственность за каждое слово, за каждый кадр, который отображает суть и смысл Православия. И одновременно это радостные заботы, потому что вы служите Церкви и людям, которые уповают на спасение и милость Божию.
Призываю Божие благословение на ваши труды и добрые начинания.
Кирилл, Патриарх Московский и всея Руси»
Вітання від Предстоятеля Української Православної Церкви зачитав Архієпископ Митрофан.
«Шановні організатори, учасники та гості кінофестивалю «Покров»!
Євангельське слово – це звістка про Спасителя та про можливість спасіння, а ЗМІ в руках у християн – це засіб розповсюдження цієї звістки. Бог-Слово стає людиною, щоб звернутися до людей безпосередньо. Слово проповіді втілюється в різних темах, кінофільмах, телепрограмах, на сторінках друкованих та інтернет-видань з бажанням бути почутим та зрозумілим кожній людині. Проповідь за допомогою сучасних засобів масової інформації – це важливе і вкрай необхідне для служіння Церкви в сучасному світі. І тому дуже важливо, щоб кіномистецтво розвивалося не на засадах світу цього, а мало «наріжним каменем» самого Христа, християнський спосіб мислення та життя. Тому звертаюся до вас словами апостола Павла: «Стійте, підперезавшись кожен своєю правдою, зодягнувшись у вбрання праведності, візьміть щит віри, яким зможете погасити всі розпечені стріли лукавого, і шолом спасіння візьміть, і меч духовний – Слово Боже». Кожного часу моліться духом і дбайте, щоб могли ви розкривати світові таємниці Євангелія.
Бажаю всім учасникам кінофестивалю «Покров» творчої наснаги, плідної праці, а гостям фестивалю бажаю отримати насолоду та користь від перегляду.
Володимир, Митрополит Київський та всієї України,
Предстоятель Української Православної Церкви»
Не лишився осторонь наш Президент України, який сповідує православ’я. У привітанні Віктор Федорович Янукович зазначає: «Дорогие участники и гости кинофестиваля! Примите мои сердечные и теплые поздравления по случаю открытия VIII Международного фестиваля православного кино «Покров». Из года в год в канун великого православного праздника Покрова Пресвятой Богородицы древний Киев собирает представителей братских православных Церквей, общественность и творческую интеллигенцию, деятелей культуры и искусства, чтобы на несколько дней стать центром дружеского общения людей, объединенных общим желанием сделать этот мир добрее. Ваш кинофорум – это уникальный социально-культурный проект, призванный прежде всего воспитывать милосердие, гуманизм, благочестие, укреплять святую веру и возрождать духовно-нравственные традиции Православия. Уверен, что нынешний фестиваль откроет новые таланты и будет сопутствовать развитию христианского кинематографа, что фестиваль даст мощный импульс этому прекрасному виду искусства. Искренне желаю участникам конкурса крепкого здоровья, огромных успехов во всех делах и начинаниях. Счастья вам, добра и благодарных зрителей!»
Далі на урочистій церемонії виступив голова Комітету у справах національностей та релігій Ю. Богуцький. Було передано вітання від Голови Верховної Ради Володимира Литвина, виступив також Петро Порошенко – голова наглядової ради Національного банку України. Він, зокрема, сказав: «Якщо навіть одну людину якийсь із показаних фільмів приведе до Бога, у храм, на сповідь – це дуже важливо». Відзначив, що головне не комерція, а те, що фільм залишає в душі. Петро Порошенко, до речі, запровадив і персональну премію в розмірі 25 тис. гривень. Директор фестивалю священик Олександр Акулов звернувся до преси і до Президента з пропозицією організувати спеціальний фонд, який би підтримував православне кіно – для його приходу на ТВ, у прокат і т.д.
На відкритті „Покрову” демонструвався фільм «Скоро весна» режисера Віри Сторожевої. У головних ролях: Ксенія Кутепова, Сергій Пускепаліс, Ольга Попова. Фільм залишив неоднозначне враження. Звичайно, тема вкрай цікава. Матушка Катерина (в миру – Тамара, яка вже «померла» для героїні), почала нове життя – під її орудою, духовним наставництвом знаходиться кільканадцять людей, скажемо так… маргінального соціального статуту. Це колишні злочинці, наркомани, алкоголіки, люди тяжких і поламаних доль. Найцікавіше, що матушка Катерина сама прийшла із «благополучного життя», щоправда, переживши непоправну втрату – смерть єдиної дитини. І ось у життя монастиря вторгається її колишній чоловік, бізнесмен Паша, один з крутих «господарів життя», який все-таки бачить в ній «покійну» Тамару, що для нього жива, а не матушку Катерину. Його поведінка, як то кажуть в народі, «куражна». Він грайливо, легковажно ставиться до життя, він – непогана людина, але гроші, успіх, суспільна вага заважають йому збагнути справжні цінності життя. Між іншим, він не знає, що фактично є смертельно хворим – у нього величезна пухлина в мозку, але лікарі йому цього ще не відкрили. Знає про це матушка… Також співчуттям до цього неоднозначного героя сповнена і простодушно-наївна послушниця Ольга. Хоча герой продовжує любити, по суті, вже черницю, але, в той же час прокидається дитяча, наївна любов до нього у душі Ольги.
Звичайно, дещо наївно (і може, десь переграно) зображено у фільмі емоції. Часом це виглядає так, що можна означити жанр як «православну кінокомедію», якщо, звичайно, не зовсім дивним є такий термін. Хтось у залі обурювався: «Ну після такого фільму можуть сказати, що православні – це якісь дурники». Важко скласти струнку думку про цей фільм. Звичайно, й надмірна фарсовість багатьох ситуацій, і певна «зарозумілість» місцями художньої манери (якісь незбагненні видива із царини того кіно, що в обивательському глядацькому побуті називається «кино для сильно умных») – це псує загальне враження від фільму. Очевидно, російській православній картині треба було бути, не побоїмося сказати, більш серйозною і з більш прозорою образністю та й емоційно глибшою… А то є ще й елементи на межі із добре впізнаваною «чорнухою». У тлумаченні творців фільму їхній задум, звичайно, ошляхетнювався: «мовляв, ви будете і сміятися, і плакати, а, з іншого боку, побачите і духовні злети, й найглибше падіння героїв». Це на словах. Але часто, як ми розуміємо, реалізація буває зовсім відмінною від задумів. Як десь писав Достоєвський – думки блякнуть, перекладені на папір. Так і тут: мабуть, благородні задуми значно зблякли, будучи переведені на плівку (чи які там тепер носії в сучасного кіно)…. Фільм не став подією, рівновеликою аналогічним прем’єрам, що вже не раз стрясали глядацькими оваціями стіни Будинку кіно за вісім фестивальних років (як наприклад, стрічки «Острів», «Піп», «Почаїв» чи документальний «Форпост»…). Сенсації не сталося. І взагалі, художнє кіно було представлене слабше, ніж у попередні роки… Але про результати далі.
Звичайно, якщо людина не є професійним кінокритиком, то навряд чи вона зможе всі фестивальні дні проводити в насолоді кіноперегляду. Всі ми зайняті своїми поточними справами, але так чи інакше кожен із глядачів, які на той час утворили свою маленьку комунікативну групу «людей за інтересами», змогли скласти своє уявлення, хай навіть вибірково.
Мені вдалося побачити протягом цих днів кілька цікавих документальних фільмів. Запам’ятався фільм «Лука. Архієпископ Тамбовський» (Росія). Доволі фундаментальний, мало не годинної тривалості. Він, до речі, був удостоєний призу за оригінальне художнє оформлення. Фільм – енергійний, глибоко духовний – оповідає про непросту, навіть трагічну долю архієпископа Луки (Войно-Ясенецького), який поєднав у собі духовний дар окормлення пастви із високим талантом хірурга. Тема протистояння безбожній владі, духовного подвигу незламного архієрея лягла в основу цього фільму.
Фільм«Преображення», також російський, оповідає про монастирі російської Півночі на Білому морі, Ладозі, Онезі. Йдеться про Валаам, Соловки, Кіжі. Цікаву і корисну просвітницьку місію несе фільм українця Б. Браги «Князь-інок Микола Святоша», який вдало сполучає елементи ігрові та документальні. Історія відродження обителі в Молдові – у фільмі «Ново-Нямецький монастир» (Молдова), де згадується про тяжкі часи, коли руйнували храми. Тракторист, який зачепив тросом купол храму, загинув від падіння на нього хреста. Справді, нічого випадкового у цьому світі нема – кара настигає злочинця часом дуже рішуче і очевидно. Такі деталі, звісно, не забуваються. Їх було багато в цьому цікавому фільмі.
Не міг не зворушити глядачів фільм «Великий князь Сергій Олександрович Романов» – про члена імператорського дому, убитого бомбою терориста Каляєва. С.О. Романов був чоловіком великої княгині Єлисавети, нині прославленої в лику святих, яка простою сестрою милосердя спасала душі інших і досягла святості фактично при житті, зреалізувавши Христову заповідь про любов навіть до ворогів. Вона відвідала в тюрмі терориста, вручила йому Євангеліє із пропозицією покаятися. Злочинець сказав: «Я довго примірявся до цього замаху, не хтячи вбивати Вас»… На що велика княгиня з гіркотою відповіла: «Ви не розумієте, що, вбивши Сергія Олександровича, ви вбили мене…» Потім сама вона стала жертвою вже вознесеного в ранг державної політики більшовицького терору, але тепер є святою нашою заступницею на небесах…
Про висоту людського духу в найтяжчих обставинах розповідає фільм «Лєночка Е-105» режисера Володимира Кривцуна (Росія). Фільм 20-хвилинний, недовгий. Йдеться про нині живу жінку, яка була медсестрою в часи Великої Вітчизняної війни. За неправедним доносом втрапила до тюрми (найпарадоксальніше, що вона рятувала життя поранених радянських воїнів, але це було на окупованій території). Вона розказує про тяжкі поневіряння в таборах, оповідає, як за колючим дротом доводилося займатися справою виховання дітей. Діти за ґратами, діти без рідних батьків – це страшно. Але вона зуміла повернути відблиск дитячого щастя знедоленим і, як могла, скрашувала цей страшний побут, безпросвітні злидні й надривну підневільну працю – імпровізаційними концертами, виставами, іншими художніми заняттями, які дозволялися. Інтерв’юер запитує у неї: «Як же можна було вижити в цьому земному пеклі?» Й у відповідь чує, що коли не дбаєш про самого себе, забуваєш власне життя, – тоді ти бачиш сенс у збереженні інших життів. Тільки це й може додати сили. Той, хто дбав про своє життя, той у застінках загинув…
Цікаві також фільми «Патріархи Святої Русі», теж названого В. Кривцуна (коротка «пунктирна» оповідь про Патріархів від Гермогена до нині сущого Патріарха Кирила); «Поки дзвонить дзвонар» – відомого кінорежисера Валентини Матвєєвої, яка не вперше бере участь і не раз бувала призером «Покрову» в різних номінаціях…Із фільму В. Кривцуна дізнаємось багато цікавого про Патріарха Кирила. Дід його за віру тридцять років сидів по тюрмах, був механіком паровоза, змінив… 47 тюрем і 7 заслань! До революції отримував величезні гроші, як на ті часи – 300 рублів, коли 25 рублів коштувала породиста хороша корова, і – посилав більшу частину на Афон. Отже, як кажуть в народі: «Яке коріння, таке насіння». Випадки подібного благочестя в нашому народі руському далеко не поодинокі. До слова скажу: зайдіть у храм Святого Михаїла, першого митрополита Київського, в Олександрівській лікарні (названій так, до речі, на честь чудесного зцілення тоді ще підлітка, майбутнього імператора Олександра ІІІ, між іншим, батька Сергія Олександровича Романова, згаданого великого князя, вбитого терористом). Спустіться до усипальниці, де похований Михайло Парфенійович Дегтярьов, київський, як тепер би сказали, бізнесмен і громадський діяч, який колосальну суму в десять мільйонів рублів(!) пустив на потреби рідного міста. На побудову храмів, влаштування богаділень, на стипендії бідним, довічне утримання калік, на допомогу всім нужденним і голодним… І саме ці зразки повинні мати перед собою юні (та й не тільки юні…), а не бульварні матеріали про «успішних» олігархів, які вихваляються одні перед другими своїми статками над пострадянською руїною…
Окреме слово треба сказати про мультиплікаційні стрічки. Вони були й коротенькими на кілька хвилин, і більш розлогими. Були художньо-філософські фантазії («Про птицю», режисер Ольга Кудрявцева (Росія)), всього – 9 хв. Як сказали самі творці фільму – мультик «про те, що наші мрії часом збуваються не так, як нам хотілося б, але збуваються». Фільм сповнений м’якого гумору і водночас ліризму. Звертають увагу на себе три мультфільми дуже різні, але чимось і споріднені: «Путеводительница», «Про Василія Блаженного» і «Єгорій Хоробрий». Всі три із Росії, і вони є оповідями на теми православної святості. За манерою виконання оригінальні. В них у доступній формі подаються відомості про православні святині, православних святих. Чи не є це певним зниженням, «коміксовим» підходом? Всякий розважливий читач після непростих роздумів усе-таки скаже: «Ні». Вони несуть лагідно-добрий, чимось близький до різдвяного, дух і водночас дуже земні, практичні, життєві істини Православ’я. Оповідь про святість подана, звичайно, в дещо спрощених формах, але – без виходу за формати високого. Могли бути і вкраплення гумору, як у стрічці про Василія Блаженного, і чудова поетична розповідь за кадром (мультфільм «Святий преподобний Серафим Саровський») – все це слугує одній меті: якнайповніше, у доступно-привабливій формі передати нашому юному, хай навіть маленькому, сучасникові ті речі, про які має знати громадянин православної країни. Поетичний текст мультфільму про преп. Серафима не є якоюсь механічною рифмовкою на задану тему, він достатньо художній, барвистий і зворушливий… Процитую строфу: «Он победил гнуснейший род бесовский, молясь на камне тысячу ночей. И мир не знал, о праведник Саровский, ума смиренней, сердца горячей…») Цей мультфільм глядачі взагалі зустріли з криками «браво» ( автор віршів – Наталія Пономарьова, режисери стрічки – Владислав Пономарьов та Аліна Івах). І причому – це стрічка на 8 хвилин! Звичайно, формат вимагав лаконізму, майстерності, місткості деталей.
Мультик «Солдатська пісня» (режисер Є. Чернова, Росія) справді починається і закінчується бравою солдатською піснею, але сенс тут в іншому. Це – екранізація казки Саші Чорного про те, як ангели-хранителі, які є в кожної хрещеної людини (звичайно, є вони і в солдатському підрозділі), допомагають одному повернути свою майже безнадійну пропажу, а іншому – покаятися в злочині. Така собі нарада ангелів, яка робить людей і дійсність кращими, примушує без примусу, апелюючи до богодарованих струн добра в кожній душі.
Не можна не згадати серед ігрових картин і короткометражний фільм режисера Марії Кругленко з України «Маленьке чудо». Бачив зал і дівчинку Віру (яке символічне ім’я!), що була виконавицею однією з двох головних ролей. Власне, йдеться знову про «людей дна». Жінка із маленькою дівчинкою, смертельно хвора; люди, які кидають їй скупі мідяки… Небезпеки вулиці, інші малоприємні життєві несподіванки. Холод, голод, безпросвітність… Але цей фільм про викинуту за межі нормального життя мікроспільноту (включаючи чоловіка, який виписаний недостатньо рельєфно, але, можливо, це й не так потрібно для задуму) все одно лишає світле враження. По молитві дівчинки, яка заходить до храму, мама зцілюється, а сімейство знаходить хоча б якийсь тимчасовий прихисток – у селі, поза байдужою столицею. Фільм дуже виразний, дуже хвилюючий…
А ключовою подією на закритті фестивалю став художній фільм тривалістю в 40 хвилин «Ікона» режисера Олексія Кухаренка (Росія). Його окрасою стала гра Валерія Золотухіна, хоча він задіяний тут не в головній ролі. Майстрові дісталася роль «старого чесного алкоголіка», який, хоча і дійшов до межі фізичної й душевної деградації, ще зберігає в душі слід святого. Він не може погодитися із тим, що син його знайомого (до речі, доволі успішний бізнесмен), щоб погасити кредит, зважується на фактичне святотатство – продаж родової ікони. У цьому фільмі ви побачите навіть стрілянину й динамічну втечу на автомашині; побачите поранення й надію зцілення – як в прямому, так і в переносному розумінні; побачите провину і глибоке каяття. (Власне кажучи, все, як сказали б класики, «очень по-русски»). Наскільки тяжка провина, настільки глибоке каяття і потім глибока надія на всепереможну Господню любов та милосердя. Але, звичайно, не треба грішити в надії на покаяння! Засліплення героїв минає. А щодо тих, хто відійшов за вічну межу…, то у Бога, як відомо, немає живих і мертвих. Для того, хто тримається Бога, для живого душею лишаються живими й інші, він не втрачає з ними зв’язку… Виступивши на закритті, гість фестивалю Валерій Золотухін «зірвав» потужні аплодисменти – зокрема, проникливо прочитавши вірш Іосифа Бродського про Різдво.
На церемонії завершення фестивалю зал з нетерпінням чекав слова Предстоятеля УПЦ Митрополита Володимира. Він, як завжди, стисло і містко преподав благословення учасникам і гостям фестивалю і зазначив: «Ми й надалі чекаємо від вас хороших фільмів. Ви ж самі нас до цього привчили!» Ці слова були схвально і жваво сприйняті публікою, потонули в оплесках.
Фактично, жоден фільм не залишився без відзнаки. Всі були нагороджені як мінімум дипломом учасника фестивалю (що теж лишиться прекрасною пам’яттю про цю подію).
Гран-прі VIII Міжнародного фестивалю «Покров» було присуджено фільму «Зрозуміти людину» (реж. О. Столяров, Росія). Як відзначили творці фільму: головніше, ніж зрозуміти людину, це – полюбити її.
У галузі документального кіно: перша премія – фільм «Братія Карамазових» (І. Васильєва, Росія); дві другі премії – «Космос як послушання» (Л. Смірнова, Росія) та «Лука – архієпископ Тамбовський» (О. Муравйов, Росія); дві треті премії: «Любов і більше ніж любов» (І. Васильєва, Росія) та «Імператор, що знав свою судьбу» (Р. Єршов, Росія).
Анімаційне кіно: перша премія – «Про Василія Блаженного» (Н. Березовая, Росія); друга премія – «Путеводительница» (Н. Федченко, Росія) та «Святий преподобний Серафим Саровский» (В. Пономарьов, А. Івах, Росія); третя премія – «Любов» (А. Дуняєв, Росія) й «Околоколомна» (І. Ролдугін, Росія). А новиною, можливо, не дуже втішною (але такою, що випливала із об’єктивних обставин) стало те, що в галузі художнього кіно призові місця… не присуджувалися. (Можливо, це краще, аніж присуджувати за принципом:«на безриб’ї і рак – риба». Ліпше і справді було проминути цю номінацію й чекати грядущих відкриттів).
Петро Порошенко присудив премію свого фонду багаторічному директору фестивалю священику Олександру Акулову. З традиційним словом на закритті виступив директор кінофестивалю А. Деркач.
Були присуджені також численні дипломи: кращому продюсеру, звукорежисеру, за кращий монтаж, за актуальність теми, за вірність православній традиції, за «особливий погляд», за кращий сценарній… Приз глядацьких симпатій отримав документальний фільм «Лампа не гасне» (реж. М. Михальцова). Як бачимо, у списку призерів переважає російське кіно. Ну що ж, і в наших вітчизняних кінематографістів є стимул тягтися, рости далі!
Загальний висновок такий – немає приголомшливого прориву, та немає й занепаду. Це, зрештою, природно для кризового чи посткризового стану суспільної культурної свідомості. Добре вже те, що робота триває. А от з анімаційним кіно – бачимо приємний небувалий підйом! Отже, творчий політ не переривається. Триває нормально. Православне кіно впевнено завойовує нові позиції. Будемо чекати нових мистецьких відкриттів у подальші роки.
Отже, кажемо «до побачення!» фестивалю «Покров». До зустрічі на його дев’ятилітті! Многая літа його творцям, спонсорам і прихильникам – простим православним людям. Він несе в собі зерно прогресивного саморозвитку. Він переживав значно тяжчі часи. Отже, вистоявши, став іще міцнішим, «дорослішим», впевненим у собі.
Але головна наша надія – не на себе, а на волю Божу, на Покров Пресвятої Богородиці. Під цим святим омофором всяка творчість набуває особливого змісту. Як і особливої відповідальності.

Анна Егорова. Помяни, Господи, их чистые души

Обращение Священного Синода УПЦ по поводу 75-летия Блаженнейшего Митрополита Владимира