Митрополит Луцький і Волинський Нифонт: «Кожному з нас потрібно так працювати з людьми, щоб вони йшли за живим, євангельським словом, яке має лунати з наших уст»

01.04.2007 archive, Вестник №67, Юбилеи

30-летие иерейской хиротонии митрополита Нифонта

Митрополит Луцький і Волинський Нифонт: «Кожному з нас потрібно так працювати з людьми, щоб вони йшли за живим, євангельським словом, яке має лунати з наших уст».

– Владика, як Ви плануєте відсвяткувати ювілей Вашої ієрейської хіротонії?
– Я маю намір здійснити святкування в храмі села Рудка Козинська Рожищенського району на Волині, де тридцять років тому, а саме 20 березня 1977 року, розпочалось моє служіння, де я відправив свою першу літургію. Хочу запросити в цей храм сящеників, а їх сорок три, яким я давав рекомендації в атеїстичний час у духовні семінарії. На проведення цього заходу я взяв благословення Блаженішого Митрополита Володимира.

– Про важкі часи атеїстичних гонінь, здавалось би, вже багато сказано, але кожного разу ця тема розкривається по-новому. Що Вам найбільше запам’яталося із того, що пов’язане з лихоліттям панування тоталітарного режиму?
– В атеїстичний час було дуже “цікаво”. Одного року благочинний прислав мені таку записку: “Скільки абітурієнтів з вашого приходу Ви рекомендували для вступу в духовну семінарію в цьому році?” Тоді я окормляв дванадцять сіл і один храм. З моїх парафіян ніхто не збирався вступати у лави семінарії, але було два хлопці з Чернівецької області, два з Бреста і два з Волині. Як і зараз пам`ятаю, того року я дав шість рекомендацій в Московську духовну академію. Вступило п`ять хлопців, а шостий запізнився на іспити. Я думав як мені писати відповідь благочинному, адже він буде відсилати її владиці. Я написав благочиному листа, в якому указав, що нажаль ні один із моїх парафіян не виявив бажання поступати в семінарію. Цим я звичайно збрехав, але якщо б сказав правду, вони б вийшли на тих хлопців яким я давав рекомендації для вступу в духовну школу і цілком можливо, що їм була б заподіяна перешкода з боку держаних керівників.

– Як починалось Ваше служіння на парафії?
– 17 березня я прийшов в єпархію, архієреєм в той час був архієпископ Волинський і Ровенський Даміан. Він сказав, що є дві парафії – в селі Цумань (колишній райцентр), і в селі Рудка Козинська. Село Цумань було велике, розташоване в лісі, а Рудка Козинська менше, але з храмом за селом, як на хуторі. Владика сказав, що Рудка Козинська буде ближче до моєї рідної хати. Поїхав я в те село, подивився, в храмі було все необхідне для здійснення богослужінь, але споруда потребувала великого ремонту. Через два роки ми розпочали ремонт, під час якого застосували сорок шість кубов довгого дерева. Взагалі, найбільшою проблемою на той час був ремонт храму і церковного будинку, в якому жили одні миші, але цього я не боявся. Першу службу я відслужив 20 березня 1977 року, з цього і почалась моя пастирська діяльність. Перед мною на цій парафії за десять років змінилося дванадцять священиків. В селі на той час було три групи людей, які між собою ворогували. З ними я поступав, як казав один з преподобних отців: „Всіх люблю ради Господа і від всіх тікаю ради Господа”. Так я і жив – одних слухаю та мовчу, інших слухаю та все мовчу і мовчу, а в ночі молюся, щоб Господь змирив їх, адже вони посварилися на релігійному ґрунті між собою із-за священнослужителів. Минув час, потрохи люди почали вітатися між собою. Вже потім, коли через два роки ми робили капітальний ремонт храму, люди побачили, що я хочу зробити добро для людей, для села, забулись всі чвари, які були між людьми. Вони стали як єдина сім`я. Одного разу я навіть отримав подячного листа від старого затятого комуніста. Моя парафіянка, учасниця бойових дій сказала, що “коли вже такий затятий комуніст як Сяник написав вам такий подячний лист і побачив в вас справжнього пастиря, то безперечно перемога за нами”. А цей Сяник, коли в минулому був головою сільради, дуже принижував віруючих людей. Вже на пенсії він час від часу почав ходити до нашої церкви, нібито цікавився релігійним станом, а насправді просто шукав причину навідатись до храму, а наприкінці життя вже ходив до церкви постійно. В „олімпійському” 1980 році ми сусальним золотом позолотили наш невеликий іконостас, оббили всю церкву ДВП і зробили розпис храму. На місті старого церковного будинку був збудований новий, пробили водяну скважену, зробили отеплення в храмі, збудували невеличкий сарайчик. В 1989 році, вже після святкування 1000-ліття хрещення Русі, ми з усіх дванадцяти сіл зібрали кошти, та поклали асфальтову дорогу до храму, тому що на одному із кілометрів весною і восени була така дорога, що неможливо було пройти, а про автомобільний транспорт і годі говорити. Зібравши необхідні кошти проклали шлях який люди назвали „монаховою дорогою”, цю назву вона носить і зараз.
В 1990 році, рішенням Священного Синоду РПЦ та затвердженням Святішого патріарха Московського і всієї Русі, мені недостойному було визначено бути єпископом Хмельницьким і Кам`янець-Подільським. Хіротонія відбувалась в Москві. Тепер в цьому році я хочу згадати свою юність, запросити священнослужителів, які служили на тому приході, серед яких тепер є архієреї, архімандрити, протоієреї.

– Владика, відомо, що Вас виховувала бабуся. Розкажіть про своє дитинство, хто був Вашим першим духовним наставником?
– Дитинство моє було тяжким. Батьків у мене не було. Коли мені було два місяці померла моя двадцятирічна мама. Коли мені виповнилося два роки помер і тато, якому було двадцять сім років. Залишився я біля бабусі, маминої мами. З нами жила ще її сестра Анастасія. Бабуся була глибоко віруючою, богобоязненою людиною. Вона теж померла дуже рано, коли їй було лише п’ятдесят чотири роки, я ще в школу ходив. Саме вона посіяла в мені зерна віри. З самого дитинства я ходив у храм, який був у моєму рідному селі Галиновій Волі, який в 1961 році спалили атеїсти. Потім ходив у закритий храм, в якому проводив багато часу, клав поклони, торкався до престолу, адже тоді я не знав, що не можна цього робити, цілував напрестольні хрести і Євангеліє. Тоді священики уникали розмов з молоддю, тому що їх могли звинуватити в релігійній пропаганді. Спілкуватись із священиком я почав, коли вже навчався в школі. Я завжди з вдячністю згадую протоієрея Стефана Герасимова, який весь час розмовляв російською мовою. Він був дуже толерантний, виважений. Після нього був отець Євгеній Червінський. Обидва вони вже спочили. Саме ці священики розпалили в моїй душі іскорку віри. Я бажав поступати в семінарію ще до армії, але вище згадані ієреї говорили, що спочатку потрібно відслужити армію, а коли будеш вільний тоді і підеш по духовній стежці. Мій призов був останній з тих, які служили три роки. Служив я в Новгороді Великому на Волхові, де почивають мощі святителя Нифонта Новгородського, тоді я ще не знав, що Божий Промисел приведе мене під його небесне заступництво у чернецтві. Повернувшись додому, я рік працював у м. Бресті на ЖД ДЕПО. В 1970 році восени я здавав вступні іспити в Московську духовну семінарію. Пам’ятаю, я дуже хвилювався, адже на курс брали лише сорок чоловік, і конкурс складав по сім з половиною чоловік на місце. Я звичайно був не такий освічений як інші абітурієнти, мав лише вісім класів освіти, хоча тоді сиріт мали вчити у дев’ятому класі в райцентрі. Бувало абітурієнти сидять і розмовляють на різні церковні і богословські теми, про які я навіть і не чув. Я дуже боявся, що мене не візьмуть до семінарії, і часто забивався у куточку та молився Господу, просячи допомоги у вступних іспитах і допустити мене до навчання в духовній школі. І ось вийшло, що хлопці, які, на мою думку, знали набагато більше ніж я, не пройшли по конкурсу а я пройшов. Через два місяці тодішній інспектор, а в подальшому митрополит Рязанський, вже нині покійний, вибрав дванадцять хлопців в іподиякони до Патріарха Московського Пімена: тоді змінили всю когорту. В їх число попав і я, що мене дуже здивувало, адже я був простий сільський хлопець і не надто освічений. Це примушувало ще більше мене триматися на висоті духовній і культурній. Треба було щонеділі їздити до Москви з Троїце-Сергієвої Лаври. Мене надихало те, як служить Патріарх Пімен. Він дуже мене дивував, адже завжди ходив у простих чоботях, часто і ретельно відправляв богослужіння, ніколи не сердився. Під час мого іподияконського служіння я познайомився з різним цікавими людьми високих рангів, був присутній на патріарших офіційних прийомах. Ми мали змогу спілкуватися з представниками культурного суспільства. Це дуже мені знадобилося в моєму майбутньому пастирському служінні, а потім і в архієрейському.
Я закінчив семінарію по першому розряду і в тому ж році поступив до Академії. Тоді у мене погіршилося здоров` я, як сказали лікарі третьої міської лікарні м. Загорськ (Сергіїв Посад) – у мене було хворе серце. Після закінчення Академії учбовим комітетом я був направлений у розпорядження владики Волинського Даміана, а ним в Троїцький храм – перше місце мого пастирського служіння.

– Вас, звичайного хлопця з Волині, мабуть, дуже вразила Свято-Троїце-Сергієва Лавра, Московська духовна семінарія?
– Лавра мене вразила надзвичайно! Перед самим вступом в семінарію я вже жив місяць в Лаврі, але таємно. Я не міг здавши документи повернутися додому, так як мене могли забрати через військкомат на перепідготовку і цим зірвати мій вступ. Здавши документи я попросив залишитись в обителі. Я ходив на чернечі богослужіння, мене примітили, слідкували за моєю поведінкою.
Ще мене дуже вразив світ студентів: вони почували себе щасливими без танців, клубів, куріння, інших якихось мирських радощів. Я зрозумів, що тут справжнє життя і тільки в Господі дійсна радість. Пам’ятаю, на перших порах мене дивували деякі звички і звичаї, які не були притаманні нашому Волинському краю. Наприклад, на Волині, коли люди вітаються, то зустрічають один одного словами “Слава Христу!”, а відповідали “Навіки слава!” А тут просто “здрастє”! Це для мене було дикувато.
Але в семінарії я розкрив для себе багатий світ богословської мудрості, духовності, молитви. Коли я приїжджав на канікули додому не міг щоб не поділитися своєю радістю. До мене в хату сходилося все православне населення села, тому що крім православних в моєму селі були ще три секти: баптисти, „крючковці” – баптистські розкольники і п’ятидесятники „трясуни”. Я розповідав православному люду про те що бачив і чув в семінарії, розтлумачував ставлення Церкви по тому чи іншому питанні, відповідав на питання. Взагалі я мріяв, щоб колись один з професорів нашої духовної школи поїхав до мене в село і зібрав коло себе все село – і православних і сектантів, і довів би істинність православ’я, показав неправильний шлях сектантів. Такі зібрання в моїй хаті були кожний раз, коли я приїжджав до дому. Але тоді вже мною “зацікавилась” місцева влада. Одного разу, під час такої зустрічі нам стало відомо, що має приїхати міліція з райцентру. Помолившись, всі розійшлися, а я залишився сидіти на подвір’ї. Коли приїхали правоохоронці мене спитали чи насправді я провожу у своїй хаті зібрання віруючих. Я відповів, що я православний, а зібрання проводять тільки сектанти. На питання міліції, чи я студент семінарії, я відповів що так, і коли до мене приходять люди про щось спитати, то я, як вихованець духовної школи, не маю права не відповісти. Я і надалі при кожній можливості хотів і старався поділитися з односельчанами знаннями, які я отримував під час лекцій.

– Владика, як Ви приняли рішення стати ченцем? Адже це не просте рішення в житті…
– Це, звичайно, дуже складне рішення в житті. Думки про чернецтво були у мене з самого дитинства, ще тоді я хотів себе повністю присвятити Богу. Дуже на мене подіяла Почаївська Лавра, де я побував до армії. Там мене вразила краса чернечого життя, богослужінь. Всі мої думки були про те, щоби присвятити своє життя Богові в іночеському чині. В семінарії, прочитавши багато духовної літератури, я остаточно утвердився у цій думці. У мене не було коханої дівчини, були друзі, в тому числі одна дівчина Марія з мого села, з якою я часто розмовляв, ділився своїми проблемами, радостями. Але вона не розділяла моїх поглядів, рахувала себе православною, але в храм не ходила, що мене і тримало на відстані. Коли я навчався в семінарії і академії, то з кожним роком наближалась потреба визначатися з майбутнім шляхом. Під час навчання першим моїм духівником був архімандрит Іоанн (Маслов), який був дуже строгий і надто скрупульозно ставився до моїх недоліків. Він радив мені одружуватися, але я вагався. І ось, в решті решт, він мене благословив на шлях чернецтва, але дав його після попереднього благословення тітки. Рідні, звичайно, спочатку були проти, тітка навіть плакала, говорила щоб одружувався, хотіла щоб я залишився біля неї. І коли я вже поїхав знову на навчання, вони прислали мені листа, в якому благословили мене і побажали Божої допомоги на цій не легкій стежині духовного життя. До речі, цей лист я зберігаю і до сьогодні. На радостях я побіг до отця Іоанна, якого пізніше вижили співробітники КДБ. Він мене поздоровив, та наказав бути справжнім монахом і молитвеником, і нагадав, що чернечі одежі не роблять з людини справжнього монаха, потрібне справжнє життя в Богові. В четвертому класі семінарії, на свято Московських Святителів, я був прийнятий до числа братії Свято-Троїце-Сергієвої Лаври. Спочатку був простим послушником, а згодом я вже остаточно вирішив свою подальшу долю.

– Окрім чернецтва, про що Ви ще мріяли в житті?
– Ще до того як стати семінаристом, у мене було чотири таких бажання, які згодом здійснилися: поступити в семінарію і здобути духовну освіту, щоб говорити не те що говорять сектантські пастирі, а те що говорить Православна Церква, прийняти священство, щоб бути справжнім благодатним пастирем, а не таким як безблагодатні сектантські „пастирі”, віддатися Богові в монашеському служінні, і останнє – повернутися на рідну Волинь, щоб проповідувати своїм землякам, про що мріяв в семінарії і про що молився преподобному Сергію Радонезькому. Ось маю вже і п’яте, останнє побажання, що коли помру, щоб мене поховали разом з моєю мамою.

– Чим сьогодні живе Ваша єпархія? Чи є якісь проблеми?
– Зараз єпархія в основному проводить місіонерську роботу. На сьогоднішній день ми маємо 345 парафій, 296 священиків, три монастирі і семінарію. Народ потребує живого слова, яке б змогло запалити серце вогнем віри, любові, терпіння, надії, милосердя. Нажаль, це дається не легко. Багато надій ми покладаємо на молодих священиків, які закінчили нашу семінарію і сьогодні повністю віддають себе Церкві. Вони працюють з молоддю, з дітьми, старими людьми, намагаються вести з ними бесіди, щоб донести до них істини православ’я. Зараз, Слава Богу, як таких проблем немає. Раніше були проблеми в 1992-1995 роках, коли у нас насильно, різними шляхами, в тому числі розбоєм і підкупами, забирали наші храми прихильники філаретівського розколу. Зараз більш-менш тихо. Якщо говорити про проблеми єпархії, хотів би розповісти про одну: міська держадміністрація зареєструвала дві нові наші общини Петропавловську і Благовіщенську, а міська мерія аж ніяк не може виділити нам місце для будівництва парафіяльних храмів. Це в той час, як розкольникам виділяють, а нас обходять десятою дорогою, обзиваючи „москалями”. Ми думаємо над тим, що мабуть потрібно буде звернутися до Президента і просити конституційного захисту, адже вища інстанція реєструвала релігійні громади і нижча повинна дати клаптик землі. А так, в основному, проблем немає. Є семінарія, і виникають невеликі проблеми з її фінансуванням, адже ми утримуємо 140 студентів і тридцять викладачів, які працюють майже за „Спаси Господи”. Але ми живемо і працюємо, і дякуємо за все Богу.

– Що би Ви побажали новому поколінню служителів вівтаря Господнього?
– Тим, хто бажає бути священиком, студентам духовних закладів, треба усвідомити головне: приступаючи до служіння Господу треба відложити всі життєві турботи, суєту. Господь годує птахів, Він же прогодує і збереже пастиря, який служить святому вівтарю. Нажаль, сучасними молодими людьми ставиться за мету не спасіння себе і людських душ, а земні багатства. Головне для священнослужителя – служіння людям. А люди, повірте моєму досвіду, будуть вдячні. Кожен священик приступаючи, до роботи на ниві Господній, повинен відкинути себелюбність. Звичайно, дружина і діти повинні бути і ситі, і вдягнуті, і з освітою, тому що на них будуть дивитись, як на приклад, як на дружину чи дітей пастиря.
Ще один важливий аспект священницького служіння – це молитва. Раз взяв на свої плечі цей хрест, то необхідно його нести з честю, тому що ти молишся за всю свою парафію, за всіх тих, кого тобі вручив Господь. Без молитви людина засихає як дерево, яке немає соку, а молитва дає такий благодатний сік, який годує людські душі. „Духом Святим всяка душа живиться, але тільки чистотою возвишається к священнотайнє”, отже, кожному хто приступає до служіння в Церкві Христовій потрібно дбати про чистоту духовну і тілесну. Сучасні люди вимагають від нас великих справ. Ось, наприклад, молодь, яку треба залучати до Церкви, ні гітарами, ні органною музикою, ні чаюванням, а власним життям. Я наведу такий короткий приклад з життя митрополита Сурожського Антонія (Блума). Одного разу він насмілився піти у зібрання „хіпі”. Побачивши його, вони сказали: „Бачимо що ти такий, як і ми. У тебе і волосся довге і медальйон на грудях. Може ти нам щось розкажеш?” Владика розповів про себе, про своє служіння, а потім розкрив перед ними Євангеліє. Через деякий час ці хіпі почали приходити до нього в храм. Чому пішли ці люди? Вони не прийшли до нього щоб подивитись на красоту, вони повірили його словам. І вірою вони потяглись до нього, до його слова, яке зробило їх християнами. Вони прийняли хрещення і стали добрими прихожанами. Але це не архієрей, а Господь їх покликав. Кожному з нас потрібно так працювати з людьми, щоб вони йшли за живим, євангельським словом, яке має лунати з наших уст.

Бесідував Андрій Коваль

Владимир Сорока. В поисках утраченной дороги

Пасхальне послання Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Української Православної Церкви, архіпастирям, пастирям, чернецтву і всім вірним чадам Української Православної Церкви