Неоспоримым фактом в истории как гражданской, так и церковной является то, что Церковь Христова была основана в День Пятидесятницы в Иерусалиме, когда Святой Дух сошел на апостолов, а христианизация Руси началась именно с Печерских холмов, где сейчас возвышается Свято-Успенская Киево-Печерская Лавра. Благодаря богатому наследию и той монашеской традиции, которая непрерывно пребывает в этом древнейшем на Руси монастыре, Лавра не только для православных верующих Украины, но и для всего православного христианского мира стала неким духовным ориентиром, к которому нужно идти и которому нужно следовать. Как в Иерусалиме была основана Церковь и распространилось христианство, так и из лаврских пещер воссиял свет благодати на всю Русь

Церковное Предание говорит нам о том, что на этих древних Киевских холмах проповедовал сам апостол Андрей Первозванный, который был одним из самых близких учеников Христа Спасителя. Святой апостол Андрей был первым, кого Христос призвал на проповедь, он следовал за Ним во время земного служения Спасителя, апостол Андрей с прочими апостолами находился рядом со Христом во время Тайной Вечери, он видел Воскресшего Христа и был свидетелем Его Вознесения на небо.

И после того, как ему выпал жребий проповеди, уже здесь, где впоследствии появилась столица нашего государства, он предсказал: «Верьте мне, что на горах сих воссияет благодать Божия: великий город будет здесь, Господь просветит сию землю Святым Крещением и воздвигнет здесь много церквей». Затем апостол Андрей благословил Киевские горы и водрузил на одной из них крест. Этим он предвозвестил принятие веры будущими жителями Киевской Руси.

Прошло почти десять веков после того, как жители Руси того исторического периода смогли принять христианство. Благодаря трудам святого равноапостольного великого князя Владимира и блаженной великой княгини Ольги для нас стало возможным стать соучастниками новой реальности, которую принес нам Христос Спаситель. Наши предки стали частью Православной христианской Церкви, основанной Христом в Иерусалиме. Членами этой Церкви мы являемся и сейчас. Благодаря принятию христианства и жители Киевской Руси, да и сама Русь смогли преобразиться, переродиться. Вся общественная жизнь и жизнь каждого отдельного человека наполнилась совершенно иным смыслом. Люди взирали на пример своего князя, который после совершения над ним Таинства Крещения стал совершенно иным человеком, и под благодатным влиянием Церкви становились лучше и чище. Слова Христа Спасителя «…создам Церковь Мою, и врата ада не одолеют ее» (Мф. 16:18) стали для каждого уверовавшего жителя Киевской Руси тем нравственным ориентиром, которому и мы, их потомки, обязаны следовать в наше непростое время.

И все эти столетия вместе с народом всегда была Лавра. Она во все времена открывала свои врата для каждой жаждущей спасения души. А тот сонм святых, мощи которых в настоящее время почивают в лаврских пещерах, является зримым доказательством того, что преемственность Христова учения и Его благодати пребывает в нашем стольном граде, который по праву теперь именуется «Вторым Иерусалимом».

Иерусалим для всего мира был и остается колыбелью христианства, Лавра и Киев – это колыбель Православия на Руси. С самых первых дней существования Церкви свидетельствовать о своей вере приходилось даже мученичеством, но на крови мучеников Церковь смогла создать для себя нерушимое основание. С первых времен христианизации были мученики и на Руси. Мощи некоторых из них и доныне почивают в пещерах Свято-Успенской Киево-Печерской Лавры. Это мученик младенец Иоанн, священномученик Кукша, мученик Евстратий, мученики Феодор и Василий.

Украшает сонм Печерских святых имя мученика, который жил не так давно — священномученика Владимира (Богоявленского), Митрополита Киевского и Галицкого. Его имя золотыми буквами вписано не только в историю Православной Церкви, но и в мировую историю как человека, ставшего одним из первых, кто претерпел мученическую кончину от пришедшего к власти тоталитарного безбожного режима в 1917 году. Перед своей кончиной он благословлял убивающих его, тем самым показывая нам пример того, как нужно исполнять слова Христа: «любите врагов ваших, благословляйте проклинающих вас, благотворите ненавидящим вас и молитесь за обижающих вас и гонящих вас» (Мф. 5:44).

Святейший Патриарх Иерусалимский Феофил, подчеркивая неразрывную духовную связь между Святым Градом Иерусалимом и Киево-Печерской Лаврой, часто вспоминает о своем первом визите в Лавру в 1991 году в качестве представителя Патриарха Иерусалимского Диодора. Святейший Владыка очень тепло говорит о том, как произошло его первое знакомство со святынями Киево-Печерской обители, как он поклонился впервые святым мощам преподобных отцов, помазался миром, источаемым святыми главами, которые пребывают в Дальних пещерах нашей святой обители.

«Тогда я ощутил, что означает выражение “жизнь во гробе”, — сказал однажды Святейший Патриарх Феофил. — Не бойтесь и не страшитесь того, что происходит вокруг Лавры. Дьявол не зайдет туда, он поражен в пещерах, там он горит. Он контролирует весь мир, но его преткновение — Лавра у вас и Гроб здесь. Я вижу, что происходит в Украине, и мое сердце болит от этого. Можно решить все вопросы и все проблемы. Но дьявол не дает возможности их решить тем людям, кто способен это сделать. В Церкви действует Промысл Божий, Господь промышляет обо всем. Мое отношение к Лавре особенное, и я благодарю Бога за возможность всегда посещать Лавру, пребывать в ее стенах и молиться у мощей святых».

Одним из тех угодников Божиих, которых мы особо почитаем, является преподобный Антоний Печерский. Его также именуют первоначальником, и именно с его именем связано то, что на этих холмах уже почти тысячу лет пребывает благословение не только Святого Града Иерусалима, но и Святой Афонской Горы. Мы непрестанно прибегаем к молитвенному заступничеству святых угодников Киево-Печерских, лобызаем иконы, на которых изображены их святые лики, но мало кто обращает внимание на свиток, который держит в своих руках преподобный Антоний. «Да будет на месте сем благословение Святой Афонской Горы», — читаем мы на нем. В этих словах заключается то благословение, которое преподала нашему граду и нашей обители Сама Преблагословенная Владычица Богородица, соделав нашу святую обитель Своим Третьим уделом.

В житии преподобного Антония сохранились сведения о том, что он был родом из Любеча (современная Черниговская область), в молодом возрасте преподобный отправляется на Афон. Скорее всего, там он желает прожить всю свою жизнь, подвизаясь в трудах и подвигах, старясь стать как можно ближе к Богу, отбросить все мирское и суетное. Но он получает иное благословение. Греческий игумен отправляет Антония обратно на Русь. Летопись приводит слова, с которыми он обратился к Антонию: «Иди в Русь опять, и буди благословленье от Святыя Горы… яко от тебе многи чернцы будут». Как настоящий монах, исполняющий обеты, которые он давал перед Господом, он принимает такое благословение как послушание и возвращается на свою родину, к себе домой, где в полной мере исполняет все то, что через благословение игумена повелела сделать ему Пренепорочная Дева Мария. Здесь, на Киевских холмах, он искапывает пещеру, вокруг него начинают собираться братия.

Преподобный Антоний без преувеличения принес в город Киев благословение Горы Афон. Это чувствовали все те, кто был рядом с ним и подвизался в Печерском монастыре тысячу лет назад, эту неоскудевающую благодать ощущают и те, кто и в настоящее время несет здесь свое послушание. Эта благодать неотъемлемо пребывает в Киево-Печерской Лавре до сего дня. И все могут с ней соприкоснуться, опытно ощутить на себе действие благодати Всесвятого Духа, которая пребывает в Церкви и особо почивает на этом намоленном месте.

Преподобный Антоний явился тем мостом, который соединил Святую Гору и Киев, принеся сюда ту богатейшую монашескую традицию, которую в настоящее время подвижники обоих уделов Пресвятой Богородицы самоотверженно по мере своих сил пытаются продолжить. И на Афоне, и в Лавре монахи стараются исполнять свое послушание, стараются изо всех сил молиться о мире всего мира, о том, чтобы был мир в сердцах людей, чтобы все могли примириться и стать единым стадом с Единым Пастырем. Само собой разумеется, что и в монастырях Святой Горы, и в Лавре есть свои уставные особенности, но это никоим образом не означает, что кто-то делает что-то неправильно. Напротив, в этом заключается принцип единства вероучения и единой монашеской традиции в разнообразии форм.

Нельзя оставить без внимания и тот факт, что миллионы паломников посещают Святую Гору Афон и Киево-Печерскую Лавру в надежде, что тут, под Покровом Божией Матери, они смогут очиститься и стать ближе к Богу. Братия Лавры часто посещает Афон, они черпают там тот огромный опыт монашеского делания, который бережно хранит богатейшая афонская церковная сокровищница. С Афона прибывают монахи, чтобы увидеть Третий удел Пречистой Девы, чтобы, спустившись в пещеры, помолиться у мощей тех, кто за эту тысячу лет смог достичь самого главного – святости и вечного пребывания в Царствии Отца Небесного у Престола Творца.

В завершение хотелось бы сказать, что для всех нас очевидным является тот факт, что Иерусалим — прообраз Церкви. Показывая превосходство Евангелия Христова над любым законом, апостол Павел сказал: «А вышний Иерусалим свободен: он — матерь всем нам» (Гал. 4:26). Церковь Христова стоит на этом принципе свободы человека в Духе. А истинная свобода возможна только в Церкви, которую создал Христос и которая призвана спасать человеческие души вопреки всем преградам.

Знаем, что, несмотря на все испытания, искушения и нестроения, Лавра была и останется частью Вселенского Православия, она всегда будет путеводной звездой, за которой должны следовать верующие люди нашего народа. Духовная связь Горы Афон, Святого Града Иерусалима и Киево-Печерской Лавры никогда не прерывалась. Не будет прерываться она и в дальнейшем. Во время одной из бесед с паломниками уже упоминаемый нами Святейший Патриарх Феофил подчеркнул, что древняя монашеская обитель в городе Киеве является тем местом, где до сих пор теплится молитва, и это святое место «должно остаться нетронутым. Потому что невидимый огонь и любовь исходит оттуда. Поэтому это место величественное».

Дорогие о Господе отцы, братья и сестры!
Молитвенно сопереживая торжественное прославление памяти преподобного Антония, «отца древнерусского монашества», с добрым сердцем и христианской любовью приветствую участников богослужений и международной научной конференции, проходящих ныне в священных стенах Киево-Печерской Лавры и посвященных 30-летию возрождению в ней монашеской жизни.

В эти дни невольно вспоминаю архимандритов Димитрия (Биакая) и Геласия (Майбороду), всегда тепло и с благоговением вспоминавших церковную жизнь «Матери городов русских» и ее великих столпов, которых они лично знали. Первый был лаврским постриженником и членом Духовного собора, а потом стал почитаемым в нашей среде Начальником Русской Духовной Миссии в Иерусалиме (РПЦЗ), а последний – начал свой путь в Троицко-Ионинском монастыре и завершил его в служении при Курско-Коренной иконы Божией Матери, будучи благостным старцем-духовником многих архипастырей, духовенства и богомольцев Знаменского собора в Нью-Йорке.
Вероятно, вы будете вспоминать и многих других деятелей, носивших дух нашей великой Киево-Печерской Лавры. Пусть их пример вдохновляет всех нас на всех путях жизни и служения, укрепляет и утешает в скорбях и трудностях.

Вера в постоянную молитвенную помощь светильника иноческого жития – преподобного Антония Киево-Печерского – да будет нашим маяком в волнах бурного житейского моря. Пусть молитва и прочих чудотворцев Киево-Печерских всегда хранит древнюю Киевскую землю, многострадальный народ наш и каждого из вас.

Мысленно лобызая исповеднический подвиг Блаженнейшего митрополита Онуфрия и митрополита Павла с братией, всех архипастырей, духовенства, монашествующих и мирян братской Украинской Православной Церкви, приветствую всех участников конференции и испрашиваю святых молитв о моем недостоинстве, сердечно желая плодотворных и благословенных трудов во славу Божию!

С любовью о Христе,

Иларион,
Митрополит Восточно-Американский и Нью-Йоркский,
Первоиерарх Русской Зарубежной Церкви.

27 ноября Блаженнейший Митрополит Киевский и всея Украины Онуфрий возглавил торжественное открытие I-й международной научной конференции «Паисивськи чтения», который проходит на территории Свято-Успенской Киево-Печерской Лавры.
Научный форум посвящен 295-летию со дня рождения преподобного Паисия Величковского и его духовно-культурному наследию и проводится в дни его памяти 27-28 ноября.
Открывая пленарное заседание, в своем приветственном слове Блаженнейший Митрополит Онуфрий подчеркнул, что «старец Паисий и плоды его молитвенно-пастырской и просветительской деятельности имеют особое значение для современного общества».

«В период массовой секуляризации, отпадение от духовных традиций и ценностей, нарушение заповедей Божьих, потери Евангельских идеалов любви, сострадания и мира, духовное послание прп. Паисия находит новую актуальность и востребованность, — отметил Архипастырь. — … Как известно, монашество — это соль Церкви. По монашеству можно судить о духовно-нравственное состояние народа. Так вот прп. Паисий своими молитвами, подвигами и трудами с новой силой вдохнул в наше монашество огонь аскетических ревности и молитвы ».

Главным делом его жизни стало возрождение православной школы старчества, рассказал Блаженнейший владыка.

«И большие старцы Оптиной пустыни и Валаама, и Глинской пустыни, и многих других обителей в Украине, России, Румынии, Молдавии, Болгарии, Сербии, Греции, и на самой Святой Горе Афон, — это все плоды Паисиевской школы», — подчеркнул он.

Его Блаженство призвал Божие благословение на всех участников конференции и пожелал плодотворной работы. «Пусть Господь наш Иисус Христос молитвами Своей Пречистой Матери умудрит и поможет нам не только понять красоту духовного наследия преподобного Паисия, но и своей жизнью присоединиться к нему», — сказал Предстоятель.

В международной научной конференции «Киевские Паисиевские чтения» принимает участие более 50 ученых, богословов и священнослужителей из 13 стран мира: Украины, Греция, России, Румынии, Молдавии, Великобритании, Франции, Италии, Польши, Германии, Австрии, Хорватии, Чехии.

Также прозвучали приветственные слова к организаторам и участникам конференции от митрополита Вышгородского и Чернобыльского Павла, наместника Свято-Успенской Киево-Печерской Лавры, Председателя Синодальной комиссии по делам монастырей УПЦ; митрополита Бориспольского и Броварского Антония, управляющего делами УПЦ, ректор Киевских духовных школ; митрополита Диоклийский Каллиста, доктора богословия, профессора Оксфордского университета, президента совета директоров Института православных христианских исследований в Кембридже, почетного президента Православной ассоциации богословских школ (Оксфорд, Великобритания), председателя Международного общества «Friends of Mount Athos»; архиепископа Ясского Феофана, митрополита Молдовы и Буковины (Румынская Православная Церковь); митрополита Полтавского и Миргородского Филиппа, председателя Синодального отдела религиозного образования, катехизации и миссионерства УПЦ; архиепископа Ирпенского Климента, председателя Учебного комитета УПЦ, председатель Синодального информационно-просветительского отдела УПЦ; от имени игумена Афонского Свято-Пантелеимоновского монастыря архимандрита Евлогия (Афон, Греция) от имени игумена Афонского монастыря Симонопетра архимандрита Елисея (Афон, Греция) от имени Дике Афонского Свято-Ильинского скита архимандрита Иоакима (Афон, Греция) ректора Таврического национального университета имени В. И. Вернадского, доктор филологических наук, профессора Владимира Павловича Казарина (Киев, Украина); директора Международного института афонской наследия Сергея Викторовича Шумило (Киев, Украина).

Директор Международного института афонской наследия С. Шумило также провел презентацию нового выпуска научного альманаха «Афонская наследие» посвященного 295-летию со дня рождения прп. Паисия Величковского.

После торжественного открытия пленарное заседание продолжилось под председательством архиепископа Ирпенского Климента, епископа Бородянского Варсонофия, Сергея Викторовича Шумило.

ероприятие призвано стать площадкой для обмена опытом, системного и разностороннего обсуждения, изучения и популяризации наследия прп. Паисия, а также истории и влияния исихазма и Афона в развитии духовности, культуры, философии, искусства и литературы народов Центрально-Восточной Европы, продлится два дня.

Место проведения: г.. Киев, ул. Лаврская, 15, корп. № 45 (конференц-зал Успенской Киево-Печерской Лавры).
В работе конференции предусмотрена очная и заочная участие. По результатам работы статьи докладчиков будут опубликованы в научном альманахе «Афонская наследие».

Организаторами конференции выступают: Свято-Успенская Киево-Печерская Лавра, Международный институт афонской наследия, Кафедра славистики Ясского университета им. Александра Иоанна Кузи (Яссы, Румыния).

Ваши Преосвященства, всечестные отцы, дорогие братья и сестры!
От имени Украинской Православной Церкви сердечно приветствую участников Международной научной конференции «Паисиевские чтения», посвященной 295-летию со дня рождения прп. Паисия Величковского и его духовно-культурному наследию.
Старец Паисий и плоды его молитвенно-пастырской и просветительской деятельности имеют особое значение для современного общества. В период массовой секуляризации, отпадения от духовных традиций и ценностей, нарушения Заповедей Божиих, утраты Евангельских идеалов любви, сострадания и мира, духовное посланничество прп. Паисия обретает новую актуальность и востребованность.

Нечто подобное происходило и во времена жизни и деятельности старца Паисия, из-за чего ему практически заново довелось возрождать утраченные святоотеческо-исихасткие традиции православного монашества и старчества.

Как известно, монашество – это соль Церкви. По состоянию монашества можно судить о духовно-нравственном состоянии народа. Так вот прп. Паисий своими молитвами, подвигами и трудами с новой силой вдохнул в наше отеческое монашество огонь аскетической ревности и молитвы. Молитвы сердечной, внутренней. Он оживил дух древних отцов-исихастов через переводы святоотеческих текстов, через возрождение непрестанного делания Иисусовой молитвы, через любовь к аскетизму, соединенному с литературной и просветительской деятельностью на ниве духовной.

И этот Паисиевский огонь не остался бесплодным. Еще при жизни он подогрел обильные всходы, а после его праведной кончины обеспечил богатый урожай, зажигая все новые и новые сердца стремлением к единению с Господом посредством сердечной Иисусовой молитвы.

Главным делом его жизни стало возрождение православной школы старчества. И великие старцы Оптиной пустыни и Валаама, и Глинской пустыни, и многих других обителей в Украине, России, Румынии, Молдове, Болгарии, Сербии, Греции, да и на самой Святой Горе Афон, – это все плоды Паисиевской школы.

Поэтому хочу поблагодарить организаторов и участников «Паисиевских чтений», что в год 295-летия со дня рождения этого нашего великого Святого, вы собрались, чтобы почтить его память и труды путем изучения его многоценного наследия. Очень символично и то, что это начинание проходит в стенах Свято-Успенской Киево-Печерской Лавры, где будущий Старец начинал свой монашеский путь.

Уверен, что сегодняшняя конференция поможет всем нам глубже осознать благотворное влияние, которое оказали старец Паисий и его наследие на нашу духовную культуру.

Призываю на ваши труды Божие благословение. Пусть Господь наш Иисус Христос по молитвам Своей Пречистой Матери умудрит и поможет нам не только уразуметь красоту духовного наследия преподобного Паисия, но и своей жизнью приобщиться к нему.

+ ОНУФРИЙ,

МИТРОПОЛИТ КИЕВСКИЙ И ВСЕЯ УКРАИНЫ,

ПРЕДСТОЯТЕЛЬ УКРАИНСКОЙ ПРАВОСЛАВНОЙ ЦЕРКВИ

27 ноября 2017 г.,

г. Киев

21 ноября, в праздник Архистратига Божия Михаила митрополит Луганский и Алчевский Митрофан и архиепископ Бучанский Пантелеимонсовершили Божественную литургию в Свято-Владимирском кафедральном соборе.
Накануне вечером, архипастыри совершили всенощное бдение в Свято-Петропавловском кафедральном соборе.
Перед началом литургии, владыка Митрофан преподал благословение на ношение подрясников студентам первого курса Луганского богословского университета.
Архипастырям сослужил настоятель собора, ректор Луганского богословского университета профессор прот. Владимир Конончук, а также духовенство Луганской и Киевской епархий.
Во время малого входа, владыка Митрофан возвел клирика Свято-Владимирского кафедрального собора священника Александра Новакова в сан протоиерея.

После сугубой ектении, архипастырь вознес молитву о мире в нашем Отечестве.

Сразу по окончании богослужения в соборе состоялся годичный акт Луганского богословского университета, во время которого профессорско-преподавательский коллектив и студенты выслушали приветствие архиерея, а проректор университета архим. Павел (Валуйский) ознакомил участников собрания с ходом учебного процесса в стенах учебного заведения.

В завершение, владыка Митрофан вручил грамоты и медали в честь Луганской иконы Божией Матери, за участие в развитии Луганской епархии.

В этом году конференция была посвящена 200-летию Киевской духовной семинарии. Также в 2017 году исполняется 200 лет со дня рождения известного ученого-византиниста и церковного деятеля, с именем которого связан период расцвета деятельности Русской духовной миссии в Иерусалиме, выпускника и преподавателя Киевской духовной академии архимандрита Антонина (Капустина). Этому юбилею в рамках конференции была посвящена отдельная секция.

Пленарное заседание прошло в актовом зале Свято-Успенской Киево-Печерской Лавры. Президиум заседания составили управляющий делами УПЦ, ректор КДАиС митрополит Бориспольский и Броварской Антоний, архиепископ Боярский Феодосий, первый проректор КДА протоиерей Сергий Ющик, проректор по научно-богословской работе КДА Владимир Бурега и секретарь Ученого совета КДА протоиерей Василий Яковчук.

Открывая конференцию, митрополит Антоний поблагодарил гостей за участие в форуме и отметил важность научного диалога между специалистами в различных областях на пути к развитию духовного образования. Ректор КДАиС сообщил, что в этом году в конференции принимают участие более 80 докладчиков из духовных и светских высших учебных заведений Украины и зарубежья. Его Высокопреосвященство также озвучил приветственный адрес участникам и гостям конференции Блаженнейшего Митрополита Киевского и всея Украины Онуфрия, после чего представил доклад «Архимандрит Антонин (Капустин) и Киевская духовная академия».

Пленарное заседание было продолжено докладом доктора исторических наук, доктора церковной истории, профессора Православного Свято-Тихоновского гуманитарного университета Суховой Наталии Юрьевны на тему: «Ученое монашество в Киевской духовной академии в период обучения и преподавания архимандрита Антонина (Капустина) (1839-1850)».

Завершилось пленарное заседание выступлением проректора по научно-богословской работе КДА Владимира Викторовича Буреги, который презентовал научные издания, осуществленные Киевской духовной академией за последнее время.

После пленарного заседания участники и гости конференции имели возможность познакомиться с выставкой, посвященной 200-летию со дня рождения архимандрита Антонина (Капустина).

Студенты и гости были приглашены к праздничной трапезе, после которой конференция продолжила работу в 8-ми секциях: «Исторический путь Православия: к 200-летию со дня рождения архимандрита Антонина (Капустина)», «Вопрос экзегетики и герменевтики Священного Писания», «Актуальные вопросы изучения и преподавания богословия», «История духовных школ», «Церковное искусство, духовное образование и педагогика: исторический опыт и перспективы», «Студенческая наука в духовной школе: богословские дисциплины», «Студенческая наука в духовной школе: церковно-исторические дисциплины», «Студенческая наука в духовной школе: церковно-практические дисциплины».

8 ноября с благословения епископа Волынского и Луцкого Нафанаила в Волынской духовной семинарии в Луцке состоялась VII научно-практическая конференция «История и современность Православия на Волыни». Об этом сообщает Информационно-просветительский отдел УПЦ со ссылкой на пресс-службу епархии.
Участие в конференции приняли ученые из Украины и зарубежья. Свои исследования на форуме представили ученые из Польши, Белоруссии, России и Латвии.
По благословению архиепископа Белостокского и Гданского Иакова от Польской Православной Церкви прибыла делегация из трех человек. По словам польских участников, конференция им особенно интересна, как возможность больше узнать об общей истории Православия в регионе, ведь Волынь, как и Белосток всегда были пограничными регионами.
По итогам научно-практической конференции издан сборник. Впервые круг авторов научного собрания пополнили украинский писатель Игорь Павлюк, латвийский историк Александр Гаврилин, белорусский археолог Сергей Рассадин, кандидат исторических наук, доцент Ужгородского национального университета Юрий Данилец. Традиционно свои исследования опубликовали постоянные участники конференции — профессор из Львова Владимир Александрович, кандидат исторических наук из Белой Церкви Владимир Перерва, волынские ученые профессор Николай Кучерепа, профессор Оксана Карлина, професеор Геннадий Бондаренко, доцент Сергей Панишко, краевед и историк Геннадий Гулько, и другие.
Сборник, изданный по результатам научного форума, будет полезен не только историкам, краеведам, студентам духовных школ, священнослужителям и работникам музеев. Эти труды могут заинтересовать всех украинцев, которые хотят знать историю своего края.

По благословению Святейшего Патриарха Московского и всея Руси Кирилла, Блаженнейшего Владимира Митрополита Киевского и всея Украины, Митрополита Симферопольского и Крымского Лазаря наш Богоспасаемый полуостров посетила величайшая святыня Православной Руси — Курская-Коренная икона Божией Матери, именуемая «Знамение».
Икона эта имеет очень древнюю историю, она была чудесным образом обретена во времена, когда Русь сотрясалась под ударами монгольского нашествия. Нашли её благочестивые охотники у корней дерева, поэтому она и называется Курская-Коренная. Эта икона была Хранительницей, Чудотворной Спасительницей Руси и во время войны со шведами в Полтавской битве, и во время Отечественной войны с Наполеоном, в 1812 году, она также была в Русских войсках и во время гражданской войны, когда Русь была наполнена атеистическими, безбожными потрясениями. Тогда икона была отправлена для сохранения в братскую Сербию, но в 1920 году генерал Врангель, который находился в Крыму, с будущим митрополитом Вениамином (Федченковым), выписывает эту икону, для того чтобы она помогла укрепить боевой дух находящихся здесь, в России, остатков той Империи, которая сохранилась. И эту икону выходил встречать весь Крым, в Севастополе её встретил весь город и сотни тысяч людей по всем городам тогда ещё Таврической губернии. Эта икона действительно Хранительница Руси. Множество чудес, чудесных исцелений, чудотворений совершается по молитвам Божией Матери у этого Чудотворного Образа. Место её постоянного нахождения — Нью-Йорк, где для неё выстроен Знаменский кафедральный собор, в котором она и находится. В 2007 году состоялось воссоединение Русской православной Церкви заграницей и Русской православной Церкви Московского Патриархата, и эта святыня впервые побывала, уже в послереволюционное время, на Руси. Патриарх Кирилл привёз её лично в Курск, где жители этого города и близлежащих мест могли к ней приложиться и вот, действительно, поистине, чудесное событие, потому что мы никак не ожидали, что такая великая святыня посетит пределы нашего края — колыбели Православия на Руси. Спустя 90 лет, Курская-Коренная икона Матери Божией вернулась в Крым.
В симферопольском аэропорту её торжественно встречали митрополит Симферопольский и Крымский Лазарь и духовенство Крыма, а на площади возле Петро-Павловского кафедрального собора прибытия великой святыни уже ждал народ. Когда икону проносили по устланной цветами дорожке, чувствовалось, что всех наполняет великая благодатная радость от встречи с чудотворным образом Пресвятой Владычицы нашей Богородицы. Сопровождают икону протоиерей Михаил Протопопов, управляющий делами Австралийско-Новозеландской епархии, протоиерей Гавриил Макаров из города Питсбург, в Австралии, и делегаты международного молодёжного православного съезда «Содружество православной молодёжи».
Митрополит Симферопольский и Крымский Лазарь в сослужении духовенства симферопольских благочиний совершил молебен с Акафистом перед Иконой Пресвятой Богородицы. После молебна Владыка Лазарь обратился к собравшимся со словом.
После молебна перед иконой Божией Матери в Петро-Павловском кафедральном соборе участники съезда приложились к мощам Святителя Гурия (Карпова) архиепископа Таврического, в Свято-Троицком соборе, ребята смогли приложиться к мощам Святителя Луки (Войно-Ясенецкого), архиепископа Симферопольского и Крымского. Затем митрополит Симферопольский и Крымский Лазарь благословил молодёжь, а участники проекта подарили Владыке изданную ими книгу о святынях Русской православной Церкви заграницей.
Курская-Коренная икона Божией Матери пребывала в Тавриде с 25 по 30 июля.

Дорогие о Господе отцы, братья и сестры, дорогая наша православная молодёжь!
Я рад приветствовать всех участников съезда «Содружества православной молодёжи» на благодатной крымской земле. Курская-Коренная икона Божией Матери «Знамение», с которой вы прибыли сегодня на нашу святую землю недаром называется Одигитрией — путеводительницей. В течение столетий она сопровождала наш народ в годину скорбей и испытаний, являя заступление Пресвятой Богородицы о нашей земле и о нашем народе.
Самое время её явления было временем тяжких испытаний для нашего Отечества. Русь, разоренная полчищами Батыя, пришла в полное запустение. 8 сентября 1295 года, в день Рождества Пресвятой Богородицы, небольшая дружина охотников из Рыльска прибыла на охоту к реке Тускоре, в 27 верстах от Курска. Один из этих охотников, муж благочестивый и благоговейный, высматривая добычу в лесу, нашел небольшую икону, лежавшую лицом вниз на корне дерева. Едва он поднял икону, чтобы рассмотреть её, как из того места, где лежала святая икона, забил сильный многоводный источник чистой воды. Икона оказалась «Знамения» Божией Матери. Жители Рыльска, узнав о новоявленной иконе, стали посещать её для поклонения, и от иконы стали источаться многочисленные чудотворения. Рыльский князь Василий Шемяка, узнав об иконе, приказал перенести её в Рыльск, что и было сделано с большим торжеством: весь город вышел навстречу чудотворной иконе, приближавшейся с крестным ходом. Только сам князь уклонился от участия в этом торжестве — и ослеп. После усердного покаяния и молитв перед иконою он опять прозрел. В благодарность за это он соорудил в Рыльске храм Рождества Пресвятой Богородицы, где и была поставлена икона, и с тех пор, в день явления её 8 сентября, установлено ежегодное празднование. Но недолго пробыла икона в Рыльске. Трижды она чудесно исчезала из Рыльска, и её находили в том месте, где она явилась впервые охотнику. После этого рыльчане поняли, что Божия Матерь благоволит, чтобы икона оставалась на месте явления и соорудили новую часовню, где и оставили её навсегда.
В 1385 году Курская область была снова опустошена татарами. Они хотели сжечь часовню и икону, но деревянная часовня не загоралась. Живший при часовне священник, о. Боголеп, объяснил им, что причина этого чуда — в иконе. Тогда разъярённые татары разрубили икону пополам и разбросали половинки в разные стороны, а часовню сожгли. Священника они взяли в плен, и он в Крыму пас татарские стада. Спустя некоторое время он был выкуплен послами Московского князя, приходившими в Орду, и возвратился к месту, где была часовня. После долгих поисков с постом и молитвою он нашел обе половинки святой иконы, сложил их вместе, и они срослись так, что не осталось никакого следа от разреза, и только на его месте выступило нечто, «аки роса». Город Курск был восстановлен в 1597 году, при царе Феодоре Иоанновиче, и тогда же, по его повелению, икона была доставлена в Москву, где благочестивый царь много молился перед ней и вставил её в раму с изображением Господа Саваофа вверху и пророков, пророчествовавших о Божией Матери, по сторонам. Царица Ирина Феодоровна украсила икону богатой ризой, после чего икона вернулась обратно в свою часовню. В том же году, с помощью царя, на месте часовни был воздвигнут храм Рождества Пресвятой Богородицы и основан монастырь, а над источником на месте явления Иконы выстроена была другая церковь во имя Живоносного Источника. Новый монастырь стал называться Коренной пустынью, в память явления иконы при корне дерева.
В 1598 году, при нашествии крымских татар на юг России, святая икона была для большей безопасности перенесена в Курск, а в пустыне был оставлен точный список с нее. В 1603 году Лжедмитрий I взял её из Курска в свой лагерь в Путивль, а затем в Москву, где она находилась в царских хоромах до 1615 года. Когда она вернулась по повелению царя Михаила Феодоровича в Курск, то была поставлена в Курском соборном храме, а в 1618 году — в соборе Знаменского монастыря. С тех пор большую часть года икона проводила в Курске, а в Коренную пустынь она переносилась лишь на время. Икона и её списки сопровождали русское воинство во многих походах. В 1676 году икона путешествовала на Дон для благословения Донских казачьих полков. В 1684 году Государи Иоанн и Петр Алексеевичи прислали в Коренную пустынь список с иконы с повелением, чтобы он список сопровождал в походах православных воинов. В 1687 году икона посылалась в «большой полк». В 1689 году списки с иконы были даны полкам в Крымский поход. В 1812 году список с иконы был послан к князю Кутузову в действующую армию. Перед этой иконой молился и ещё ребенком получил свое первое исцеление преподобный Серафим Саровский.
Много чудес от неё произошло и в древние, и в новые времена. Так, в ночь с 7 на 8 марта 1898 года злоумышленники революционеры-безбожники решили взорвать чудотворную икону, но, несмотря на страшные разрушения в соборе вокруг иконы, сама икона осталась невредима. Этим чудом ещё большее число неверующих, в том числе и сами революционеры, обратились к вере. 12 апреля 1918 года икона была украдена из собора Курского Знаменского монастыря, ограблена, но 2 мая опять была найдена, и вернулась на свое место. Наконец, в 1919 году, в сопровождении епископа Курского и Обоянского Феофана и нескольких из братии Знаменского монастыря, икона ушла за границу, через Константинополь, в братскую Сербию. В 1920 году она вновь, по просьбе генерала Врангеля, посетила землю Русскую, побывав в Севастополе, Ялте и, по некоторым свидетельствам, в Симферополе, сопровождаемая епископом Севастопольским Вениамином (Федченковым), где и оставалась до общей эвакуации Русской Армии генерала Врангеля в первых числах ноября 1920 года. Икона возвратилась в Сербию, где и пребывала до 1944 года, когда, вместе с Архиерейским Синодом Русской Зарубежной Церкви, выехала за границу, находилась в Мюнхене, при митрополите Анастасии. С 1957 года икона пребывает в посвящённом ей главном соборе Архиерейского Синода в Нью-Йорке.
И вот, ныне милостью Божией эта великая святыня вновь прибыла на нашу Богоспасаемую землю, принеся с собой благословение Божие всем нам. К ней, как живоносному источнику, ныне устремлены сердца миллионной православной паствы Симферопольской и Крымской епархии и, прежде всего, той православной молодёжи, которая собралась здесь, у мощей Святителя Луки.
Это очень символично, ведь Святитель был не только архипастырем, всемирно известным хирургом, но и великим педагогом. Всю свою жизнь он и словом и делом наставлял молодёжь, обучая не только врачебному искусству, но и христианской жизни. Он всегда возносил свои молитвы к Пречистой Деве о том, чтобы Она руководила ним в течение многолетних ссылок и во время пребывания в тюрьмах и лагерях. Матерь Божия всегда сугубо покровительствует православной молодёжи, духовно сопровождая её в бушующем море житейском, и в этом смысле, конечно же, каждый из нас должен призывать молитвенно в помощь нашу общую Матерь — Одигитрию духовную Путеводительницу. Молодёжное служение — сугубое служение нашей святой Матери-Церкви, на которое обращает особое внимание Святейший Патриарх Кирилл.
«Большое значение имеет первое впечатление от контакта молодого человека с церковным миром. Для него это серьезное событие, к которому он подходят с неподдельным интересом, и которое надолго ему запоминается»,- сказал Святейший Патриарх Кирилл, обращаясь к духовенству. И в этом ключе крайне необходимо, чтобы помимо духовенства, в церковной ограде молодого человека встречал некий молодёжный лидер, который помог ему сориентироваться в совершенно незнакомой среде. Подобные съезды как раз и призваны помочь решить эту задачу в рамках всей полноты нашей святой Матери-Церкви. В Симферопольской и Крымской епархии данная задача уже частично реализована. Уже более 10 лет существует Объединение православной молодёжи Крыма, которое ныне преобразовано в епархиальный отдел по работе с молодёжью. Проводятся многочисленные встречи, акции, молодёжные лагеря. Молодёжные центры действуют во всех благочиниях и практически при каждом храме. Главный принцип работы, которым руководствуется епархия в работе с молодёжью, — ненавязчивая передача веры, осторожное, чуткое и предельно терпимое отношение к человеку — это залог успеха в деле церковного просвещения. Современным молодым людям, часто ищущим религиозные ответы на мировоззренческие вопросы, необходимо не только сказать, куда и как двигаться, но и помочь обрести интерес и радость на пути воцерковления.
Уверен, наша православная молодёжь (особенно студенчество) должна принимать самое активное участие в просветительской работе, так как молодой верующий человек способен научить сверстника собственным примером. Юноша или девушка, занимающиеся молодёжным служением, должны помогать людям двигаться к Богу, независимо от того, достигли они сами вершин духовного совершенства или нет. Именно в этом потенциал того, что теперь принято называть «лидерскими качествами». Но, самое главное, о чем мы не должны забывать,— это о том, что понять молодёжь можно только в том случае, если мы научимся её слушать. Будем же помнить, что молодёжь — это будущее нашей Церкви. Вы — наша надежда, вы — плод спасительного сеяния Церкви-мученицы, украсившейся порфирой страданий в бурном XX веке, и сохраненной молитвами Пресвятой Богородицы, выведшей наш народ из тьмы безбожия к Свету Христову.
Призываю Благословение Божие и Пречистой Девы, чудотворящей в иконе Своей Курской-Коренной на всех участников съезда «Содружества православной молодёжи».

Свято у Полтаві
Ігумен Тихон (Васильєв)
10 жовтня Блаженніший Митрополит Володимир очолив урочисту Божественну літургію у полтавському Хрестовоздвиженському жіночому монастирі, за якою звершив чин прославлення у лику святих єпископа Афанасія (Вольховського). Ще звечора на в’їзді до Полтавської області Предстоятеля Української Православної Церкви зустрічали архієпископ Полтавський і Миргородський Филип, духовенство та віруючі.
У неділю зранку у Хрестовоздвиженській обителі свого Предстоятеля зустрічали керуючий Полтавською єпархією архієпископ Филип, архієреї з сусідніх єпархій, духовенство, сестри монастиря та чисельні прихожани, які приїхали цього дня до Полтави, щоб разом з Блаженнішим Митрополитом Володимиром помолитися до новопрославленого святого.
За Літургією Блаженнішому Владиці співслужили архієпископ Криворізький і Нікопольський Єфрем, архієпископ Полтавський і Миргородський Филип, секретар Предстоятеля УПЦ єпископ Переяслав-Хмельницький Олександр, духовенство єпархії. Цього дня за Літургією Його Блаженству також співслужив нащадок єпископа Афанасія (Вольховського) клірик Дніпропетровської єпархії протоієрей Георгій Вольховський.
Після входу з Євангелієм була відслужена остання заупокійна літія за спочилим єпископом Афанасієм, після чого з огласительним словом виступили два ієрархи – архієпископ Полтавський і Миргородський Филип зачитав рішення Священного Синоду Української Православної Церкви про причислення єпископа Афанасія (Вольховського) до лику місцевошанованих святих із встановленням дня пам’яті 14 січня за новим стилем (Журнал № 25 від 28 травня 2010 року) та архієпископ Криворізький і Нікопольській Єфрем зачитав житіє новопрославленого святителя.
Після цього під спів тропаря новопрославленому святому з вівтаря була винесена ікона із зображенням подвижника, і Предстоятель УПЦ Блаженніший Митрополит Володимир звершив перше молитовне поклоніння перед святим образом святителя Афанасія. Потім приклад Архіпастиря наслідували інші ієрархи і духовенство. Архієреї і всі, хто молився в обителі заспівали величання святителю Афанасію і тим прославили його у лику святих.
Після читання Євангелія до присутніх із архіпастирським словом звернувся Предстоятель Української Православної Церкви.
На урочистостях цього дня були присутні перші особи міста та області, представники владних структур, директори підприємств, ректори вищих навчальних закладів, представники громадськості, журналісти.
По завершенні богослужіння до Блаженнішого Митрополита Володимира зі словами подяки за святі молитви та радість молитовного та євхаристичного спілкування звернувся архієпископ Филип.
На молитовну згадку про цей візит до Полтави владика Филип подарував Його Блаженству ікону преподобного Серафима Саровського, написану вихованцями Полтавської місіонерської духовної семінарії.
У цей день Блаженніший Митрополит Володимир за заслуги перед Українською Православною Церквою нагородив орденами святителя Димитрія (Туптала), митрополита Ростовського, голову Полтавської обласної державної адміністрації Удовиченка О.В. та голову Полтавської обласної ради Марченка В.О., орденом святого великомученика Георгія Побідоносця Блаженніший Митрополит Володимир нагородив Полтавського міського голову Матковського А.В., а голову Котелевської районної державної адміністрації Корост Т.М. – орденом Священного Синоду Української Православної Церкви в пам’ять святкування 450-річчя принесення на Волинь чудотворної Почаївської ікони Божої Матері.
По завершенні нагородження Митрополит Володимир благословив віруючих. Далі Блаженніший Владика дав інтерв’ю місцевим засобам масової інформації.

Житіє святителя Афанасія Полтавського
(Бл. 1741 р.-1/14 січня 1801 р.)
Афанасій (Вольховський), єпископ Могилівський і Полоцький, народився в м. Полтаві в родині священика Павла Вольховського.
За свідченням рукопису, що зберігся в архівах Полтавської єпархії, при хрещенні дитина була наречена Федором. Дядько ж майбутнього святителя був єпископом Тверським, пізніше Ярославським, і йменувався також Афанасієм (Вольховським).
Федір закінчив Тверську духовну семінарію й Київську духовну академію.
Горе тим часом рано заглянуло в очі тому, для кого призначений був шлях скорбот і напастей. У двадцять три роки він втратив батька, потім благодійника й вихователя – дядька. Залишатися далі на чужій стороні молодому освіченому Вольховському не забажалось. У 1765 році, по закінченні Академії, – висвячений у священика в Миколаївській церкві м. Полтави.
1 жовтня 1769 року, після смерті дружини, прийняв чернецтво в Чернігівському Ільїнському монастирі й найменований Афанасієм, на честь святителя Афанасія, патріарха Цареградського, Лубенського чудотворця; ім’я вибране також і на згадку про вже спочилого на той час дядька його – архієпископа Афанасія. З 1770 року виконував різні послухи при Чернігівському кафедральному соборі й Свято-Троїцькому монастирі. У 1776 році призначений ігуменом Новгородського Кирилова монастиря. У 1781 році став намісником Олександро-Невської Лаври. У 1783 році був переведений спочатку в Новгородський Отенський Покровський Трьохсвятительський монастир, а потім – у Вяжицький (зі зведенням у сан архімандрита). 13 листопада 1785 року призначений архімандритом Новгородського Юр’єва монастиря.
6 травня іменним Її Імператорської Величності Указом архімандрит Афанасій (Вольховський) затверджений на Староруську вікарну кафедру Новгородської єпархії. 14 липня архімандрит Афанасій був наречений, а 30 липня 1788 року хіротонісаний у єпископа Старорусского, вікарія Новгородської єпархії. На цій кафедрі був найближчим помічником маститого старця – митрополита Гавриїла (Петрова).
«Близько п’яти років світив він на цій кафедрі, як на підсвічнику, і на шостому десятці своїх років переведений у місто Могилів – губернський, на самостійну кафедру, і саме в 1795 році, по кончині приснопам’ятного Георгія Конісського», – свідчить життєпис. З 5 березня 1795 року – єпископ Могилівський і Полоцький.
11 травня 1797 року нагороджений орденом святого Олександра Невського. У життєписі відзначено: «Два з половиною роки Святитель Афанасій безтурботно керував Могилівською паствою, серед якої і залишив по собі пам’ять мудрого та доброго пастиря не одним Окружним Посланням своїм до неї, але й тим найбільше, що в середовищі її «багато уніатських церков і народу навернув в благочестя (православ’я)». На увагу до таких, без сумніву, великих подвигаів, Імператор Павло Петрович, при Всемилостивійшому і льстивому рескрипті, 11 травня 1797 року, пожалував Єпископові Афанасію орден святого Олександра Невського. Але ця зірка була вже останньою на життєвому небокраї Святителя Божого та, як емблема земної величі й слави, скоро померкнула».
У тому ж році в Синод надійшов донос диякона Харкевича, в якому на єпископа Афанасія зводилися різні наклепу. У життєписі так описана ця подія: «Один недостойний диаякон, якийсь Харкевич, забувши настанови Слова Божого, по якому не личить диякону бути двоязичним, подібно Іуді Іскаріотському, що продав свого Вчителі й Господа за 30 срібників, продав свого архіпастиря Афанасія духу злості й лукавства, духу гордості й честолюбства: він оббрехав його жахливим наклепом. Посланий у Св. Синод донос зводив на Святителя Божого тяжкі злочини в моральному й навіть громадянському відношенні. Святитель Афанасій обвинувачувався, страшно вимовити, «у перелюбстві, хабарництві, недотриманні табельних днів і в інших не менш тяжких злочинах». Був вірний розрахунок донощика обвинувачувати єпископа, як ченця, – у перелюбстві, як начальника, – у хабарництві, як підданого, – у недотриманні табельних днів, тому що в цих пороках могло позначитися все худе про ненависного диякону свого архіпастиря».
Довідавшись про зміст доносу, Преосвященний Афанасій звернувся із проханням про звільнення його від управління єпархією, маючи за мету також відгородити Православ’я в краї від наруги та підозр.
Указом Імператора, в задоволення прохання, єпископ Афанасій (Вольховський) був зміщений з кафедри та призначений на спочинок у Мгарський Спасо-Преображенський монастир Полтавської губернії (27 серпня 1797 року).
Про несправедливий характер обвинувачень на адресу святителя свідчить той факт, що в справі про настільки тяжкі наклепи не було призначено ніякого слідства, а самому єпископові Імператорським указом була призначена пенсія.
З життєпису відомо наступне: «Отже, Святитель Божий Афанасій, що обрав при вступі до чернецтва Лубенського Угодника Божого, Патріарха Афанасія, своїм патроном, приходить до свого заступника й покровителя вчитися терпінню, яке народжується від скорботи, по слову Апостола. А скорбота у Святителя Божого була велика й сильна. І Царська милість, виражена згодом у даруванні йому пенсії, не утішила його. Більше всього боявся він тієї думки, чи не зробив він собою мимовільної спокуси. Ця, видно, думка була в нього невідчеплива, і тільки Милосердна Цариця неба й землі, наша славна Владичиця й Богородиця Приснодіва Марія, що подає людям «зміст кращий ніж природній», не залишала його й тоді Своїм Покровом, коли він сильно хворів душею, або, точніше сказати, був у великому духовному випробуванні.
Такий важкий стан перед переходом у вічність Святителя Божого Афанасія тривав близько півроку. Він прибув у м. Полтаву як би попрощатися з рідними й спочив у них на руках».
Помер 1 січня 1801 року в Полтаві. Похований у Полтавському Хрестовоздвиженському монастирі. Мощі його почивали нетлінне.
«Весьма утешительно для верующих и благочестивых православных людей узнавать, как протекала жизнь тех подвижников веры и благочестия, которые по кончине своей пребывают нетленны многие десятки лет, и даже сотни, и которые и заживо, и по преставлении своем неоскудно изливали и изливают милости свои всем призывающим их молитвенно на помощь. Такие Угодники Божии, не будучи еще канонизованы святой Церковию, тем не менее, чтятся Боголюбивым народом русским, который, совершая о таковых панихидные моления, прибегает и за их помощью. К числу таких Угодников Божиих относится … и Полтавский святитель, нетленно почивающий в тамошнем Крестовоздвиженском монастыре: епископ Афанасий, преставившийся … в начале 1801-го года. Почивает он под сводами соборного храма Крестовоздвиженского мужского монастыря, в г. Полтаве, в одном из отделений тамошней усыпальницы», – свідчить історичний опис.
У 1882 році призначений на Прилуцьку кафедру (Полтавське вікаріатство) блаженної пам’яті Преосвященний Іларіон (Юшенов), оглядаючи гробницю Преосвященного Афанасія, виявив нетління тіла його. Про це він сповістив Синод, звідки послідувало розпорядження винести труну з усипальниці, а в склепі влаштувати церкву, де поставити мощі й там служити панахиди до часу офіційної канонізації.
Через велику кількість зцілень і чудес матеріали щодо канонізації святителя Афанасія були підготовлені в короткий час. Ім’я святителя було внесено в Полтавський патерик, що готувався до видання.
Так зверталися в молитвах до ще не прославленого угодника Христового: «Скорбный Святитель Божий Афанасий, помолись о нас Господу Богу, аще имаши дерзновение к Нему молитися за ны, прибегающии к тебе. Воззри на наши скорби, на клевету, и нас облегающую, и расторгни узы и мрежи, связующия нашу душу. Дай нам помощь молитвами твоими, да укрепит Господь наши силы и наш ум, умерщвляемые грехами, да ограждаемые крестным знамением и помогаемые Пресвятою Госпожею Девою и Богородицею, поживем в благочестии и чистоте и, тако достигнув вечера жизни нашея, отыдем к незаходимому Свету — Христу. Аминь».
Торжества із нагоди прославлення святителя Афанасія планувалося провести після Собору Російської Церкви 1917 року, однак цьому перешкодила революція, що почалася.
Є численні свідчення про силу молитовного предстательства блаженної пам’яті єпископа Афанасія. Так, у дореволюційних монастирських архівах зберігалися записи про зцілення по молитвах святителя Афанасія:
міщанки Ганни Прокопенкової – від сильної хвороби ніг;
міщанина Ф. Новосільського – від тяжкої хвороби правої руки, якою він протягом півроку не володів;
дівиці Зінаїди Бараново – від тяжкого запалення руки й від ампутації, що загрожувала. Є свідчення губернського секретаря Я. П. Матюхи про чудесну допомогу Полтавського святителя, що проявилась у рятуванні від несправедливого обвинувачення.
У книзі, виданій більше 100 років тому, висловлене тверде переконання: «Жизнь этого Святителя разрешилась скорбями, вследствие перенесенных им людских напастей и клеветы человеческой, и, вероятно поэтому, он, будучи сам искушен клеветою, может и другим, сущим в скорбях от клеветы и напраслины, помогать данною ему от Бога благодатью».
Воістину чудесним образом Господь зберіг чесні останки святого Свого угодника. Мощі, що почивали нетлінно в особливому склепі Хрестовоздвиженського собору Полтавського монастиря, після більшовицького перевороту були передані у краєзнавчий музей Полтави в якості експоната антирелігійної виставки. Там вони перебували до початку Великої Вітчизняної війни, а з приходом окупантів були таємно перенесені в монастир і поховані під підлогою соборного храму обителі. Коли ж краєзнавчий музей згорів, утвердилося переконання в тому, що разом згоріли й святі мощі єпископа Афанасія (Вольховського). І хоча було відомо про справжнє місце знаходження святих останків, церковна влада не квапилася розголошувати це (зі справедливого побоювання можливої наруги над мощами від рук безбожників). Близько 1995 року мощі були перепоховані на монастирському цвинтарі між Хрестовоздвиженським собором і Троїцьким храмом.
У 2009 році за благословенням та при особистій участі архієпископа Полтавського й Миргородського Филипа почалися роботи зі збору матеріалів для канонізації єпископа Афанасія (Вольховського). Був складений проект тропаря й кондака, а також іконописного зображення святого. На засіданні комісії з канонізації святих при Священному Синоді Української Православної Церкви, що відбулося в Києві 2 березня 2010 року, під головуванням глави комісії архієпископа Херсонського й Таврійського Іоанна був розглянутий рапорт керуючого Полтавською єпархією про можливість причислення єпископа Афанасія (Вольховського) до лику місцевошанованих святих.
Комісія ухвалила направити Блаженнішому Митрополиту Володимиру рапорт із проханням розглянути питання про канонізацію святителя Афанасія (Вольховського).
27 травня 2010 року Священний Синод Української Православної Церкви на засіданні розглянув зазначений рапорт голови комісії з канонізації святих.

Діяння Священного Синоду УПЦ
Від 27 травня 2010 року
Журнал № 25
У засіданні Священного Синоду Української Православної Церкви під головуванням Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, –
Слухали рапорт Преосвященного Іоанна, архієпископа Херсонського і Таврійського, Голови Комісії по канонізації святих УПЦ про причислення до лику місцевошанованих святих Полтавської єпархії єпископа Афанасія (Вольховського) (+1. 01. 1801 р. ст. ст.).
Розглянувши житіє, труди, подвиги, чудеса та враховуючи народне шанування єпископа Афанасія (Вольховського) –
Ухвалили:
1. Благословити для місцевого прославлення та шанування архієпископа Афанасія (Вольховського).
2. Затвердити іконописне зображення Святителя Афанасія Полтавського, Мгарського.
3. Останки Святителя Афанасія Полтавського, Мгарського, якщо такі є, вважати святими мощами.
4. Пам’ять Святителю Афанасію Полтавському, Мгарському звершувати – 1/14 січня.
Піднести подяку Всемилостивому Богу, дивному у святих Своїх, що явив нам нового молитвеника за нашу Святу Церкву та наш народ.
† Володимир,
Митрополит Київський і всієї України,
Предстоятель Української Православної Церкви
Члени Священного Синоду:
† Никодим, митрополит Харківський і Богодухівський
† Агафангел, митрополит Одеський та Ізмаїльський
† Іоанникій, митрополит Луганський і Алчевський
† Онуфрій, митрополит Чернівецький і Буковинський
† Марк, архієпископ Хустський і Виноградівський
† Іоанн, архієпископ Херсонський і Таврійський
† Феодор, архієпископ Мукачівський і Ужгородський
† Агапіт, єпископ Сєверодонецький і Старобільський
† Митрофан, архієпископ Білоцерківський і Богуславський
Прес-служба Полтавської єпархії УПЦ

Международный фестиваль православного кино «Покров-2010»

Творчий політ – нормальний
Кінофестиваль православного кіно «Покров» і в цьому році засвідчив наявність активної творчої атмосфери

Олександр Яровий,
кандидат філологічних наук
Вже восьмий раз у приміщенні Будинку кіно скликає гостей Покровський кінофестиваль, який став помітним явищем православного життя столиці й культурного контексту сучасної України (та й не тільки України). Нинішній фестиваль приурочений 65-річчю Великої Перемоги та 75-річному ювілею Блаженнішого Митрополита Володимира. Як запевнили організатори кінофоруму, інтерес до православного кіно зростає не тільки в країнах, де традиційно сповідують Православ’я, а й по всьому світу.
На кінофестивалі представляються фільми трьох напрямків: художні, документальні та анімаційні. Цього року було чотири десятки картин: з них п’ять – ігрові фільми різного хронометражу та досить високе число (15) анімаційних стрічок, решта – документалістика. Участь взяли кіномитці із шести країн.
На врочистому відкритті були оприлюднені численні вітання. Зокрема, надійшло найголовніше благословення – від Патріарха Московського та всієї Русі Кирила, яке зачитав архімандрит Іона (один із незмінних учасників та організаторів цієї культурно-мистецької події).
«Дорогие братья и сестры, организаторы, участники и гости VIII Международного фестиваля православного кино «Покров-2010»! Сердечно поздравляю вас с началом этого представительного форума, собравшего в древнем Киеве лучших режиссеров, сценаристов и журналистов, которые в этих непростых условиях создают современное православное кино. Понимаю, как нелегко сегодня, когда требуется особое мужество, чтобы противостоять соблазнам разделений и размыванию нравственных устоев, создавать христианские фильмы и телепередачи. Нелегко добиваться и того, чтобы их увидели миллионы зрителей. Ведь, к сожалению, достоинство плодов культурного творчества в наши дни зачастую измеряется их способностью любой ценой обеспечить материальную выгоду. Надеюсь на то, что православным работникам кино удастся найти такие темы для новых православных фильмов, которые смогли бы увлечь современного зрителя. Надеюсь и на то, что их качество будет соответствовать важности стоящих перед нами задач. Мы не должны отступать от православных традиций, не должны капитулировать перед конъюнктурными требованиями массовой культуры. И в то же время должны создавать такие христианские фильмы, чтобы они были понятны не только воцерковленным людям, но и тем, кто пока еще не укоренился в отеческой вере. Вам дано высокое право быть услышанными и увиденными. Вам дана необходимая возможность создавать кино, говорящее о главном в жизни каждого человека. На вас лежит огромная ответственность за каждое слово, за каждый кадр, который отображает суть и смысл Православия. И одновременно это радостные заботы, потому что вы служите Церкви и людям, которые уповают на спасение и милость Божию.
Призываю Божие благословение на ваши труды и добрые начинания.
Кирилл, Патриарх Московский и всея Руси»
Вітання від Предстоятеля Української Православної Церкви зачитав Архієпископ Митрофан.
«Шановні організатори, учасники та гості кінофестивалю «Покров»!
Євангельське слово – це звістка про Спасителя та про можливість спасіння, а ЗМІ в руках у християн – це засіб розповсюдження цієї звістки. Бог-Слово стає людиною, щоб звернутися до людей безпосередньо. Слово проповіді втілюється в різних темах, кінофільмах, телепрограмах, на сторінках друкованих та інтернет-видань з бажанням бути почутим та зрозумілим кожній людині. Проповідь за допомогою сучасних засобів масової інформації – це важливе і вкрай необхідне для служіння Церкви в сучасному світі. І тому дуже важливо, щоб кіномистецтво розвивалося не на засадах світу цього, а мало «наріжним каменем» самого Христа, християнський спосіб мислення та життя. Тому звертаюся до вас словами апостола Павла: «Стійте, підперезавшись кожен своєю правдою, зодягнувшись у вбрання праведності, візьміть щит віри, яким зможете погасити всі розпечені стріли лукавого, і шолом спасіння візьміть, і меч духовний – Слово Боже». Кожного часу моліться духом і дбайте, щоб могли ви розкривати світові таємниці Євангелія.
Бажаю всім учасникам кінофестивалю «Покров» творчої наснаги, плідної праці, а гостям фестивалю бажаю отримати насолоду та користь від перегляду.
Володимир, Митрополит Київський та всієї України,
Предстоятель Української Православної Церкви»
Не лишився осторонь наш Президент України, який сповідує православ’я. У привітанні Віктор Федорович Янукович зазначає: «Дорогие участники и гости кинофестиваля! Примите мои сердечные и теплые поздравления по случаю открытия VIII Международного фестиваля православного кино «Покров». Из года в год в канун великого православного праздника Покрова Пресвятой Богородицы древний Киев собирает представителей братских православных Церквей, общественность и творческую интеллигенцию, деятелей культуры и искусства, чтобы на несколько дней стать центром дружеского общения людей, объединенных общим желанием сделать этот мир добрее. Ваш кинофорум – это уникальный социально-культурный проект, призванный прежде всего воспитывать милосердие, гуманизм, благочестие, укреплять святую веру и возрождать духовно-нравственные традиции Православия. Уверен, что нынешний фестиваль откроет новые таланты и будет сопутствовать развитию христианского кинематографа, что фестиваль даст мощный импульс этому прекрасному виду искусства. Искренне желаю участникам конкурса крепкого здоровья, огромных успехов во всех делах и начинаниях. Счастья вам, добра и благодарных зрителей!»
Далі на урочистій церемонії виступив голова Комітету у справах національностей та релігій Ю. Богуцький. Було передано вітання від Голови Верховної Ради Володимира Литвина, виступив також Петро Порошенко – голова наглядової ради Національного банку України. Він, зокрема, сказав: «Якщо навіть одну людину якийсь із показаних фільмів приведе до Бога, у храм, на сповідь – це дуже важливо». Відзначив, що головне не комерція, а те, що фільм залишає в душі. Петро Порошенко, до речі, запровадив і персональну премію в розмірі 25 тис. гривень. Директор фестивалю священик Олександр Акулов звернувся до преси і до Президента з пропозицією організувати спеціальний фонд, який би підтримував православне кіно – для його приходу на ТВ, у прокат і т.д.
На відкритті „Покрову” демонструвався фільм «Скоро весна» режисера Віри Сторожевої. У головних ролях: Ксенія Кутепова, Сергій Пускепаліс, Ольга Попова. Фільм залишив неоднозначне враження. Звичайно, тема вкрай цікава. Матушка Катерина (в миру – Тамара, яка вже «померла» для героїні), почала нове життя – під її орудою, духовним наставництвом знаходиться кільканадцять людей, скажемо так… маргінального соціального статуту. Це колишні злочинці, наркомани, алкоголіки, люди тяжких і поламаних доль. Найцікавіше, що матушка Катерина сама прийшла із «благополучного життя», щоправда, переживши непоправну втрату – смерть єдиної дитини. І ось у життя монастиря вторгається її колишній чоловік, бізнесмен Паша, один з крутих «господарів життя», який все-таки бачить в ній «покійну» Тамару, що для нього жива, а не матушку Катерину. Його поведінка, як то кажуть в народі, «куражна». Він грайливо, легковажно ставиться до життя, він – непогана людина, але гроші, успіх, суспільна вага заважають йому збагнути справжні цінності життя. Між іншим, він не знає, що фактично є смертельно хворим – у нього величезна пухлина в мозку, але лікарі йому цього ще не відкрили. Знає про це матушка… Також співчуттям до цього неоднозначного героя сповнена і простодушно-наївна послушниця Ольга. Хоча герой продовжує любити, по суті, вже черницю, але, в той же час прокидається дитяча, наївна любов до нього у душі Ольги.
Звичайно, дещо наївно (і може, десь переграно) зображено у фільмі емоції. Часом це виглядає так, що можна означити жанр як «православну кінокомедію», якщо, звичайно, не зовсім дивним є такий термін. Хтось у залі обурювався: «Ну після такого фільму можуть сказати, що православні – це якісь дурники». Важко скласти струнку думку про цей фільм. Звичайно, й надмірна фарсовість багатьох ситуацій, і певна «зарозумілість» місцями художньої манери (якісь незбагненні видива із царини того кіно, що в обивательському глядацькому побуті називається «кино для сильно умных») – це псує загальне враження від фільму. Очевидно, російській православній картині треба було бути, не побоїмося сказати, більш серйозною і з більш прозорою образністю та й емоційно глибшою… А то є ще й елементи на межі із добре впізнаваною «чорнухою». У тлумаченні творців фільму їхній задум, звичайно, ошляхетнювався: «мовляв, ви будете і сміятися, і плакати, а, з іншого боку, побачите і духовні злети, й найглибше падіння героїв». Це на словах. Але часто, як ми розуміємо, реалізація буває зовсім відмінною від задумів. Як десь писав Достоєвський – думки блякнуть, перекладені на папір. Так і тут: мабуть, благородні задуми значно зблякли, будучи переведені на плівку (чи які там тепер носії в сучасного кіно)…. Фільм не став подією, рівновеликою аналогічним прем’єрам, що вже не раз стрясали глядацькими оваціями стіни Будинку кіно за вісім фестивальних років (як наприклад, стрічки «Острів», «Піп», «Почаїв» чи документальний «Форпост»…). Сенсації не сталося. І взагалі, художнє кіно було представлене слабше, ніж у попередні роки… Але про результати далі.
Звичайно, якщо людина не є професійним кінокритиком, то навряд чи вона зможе всі фестивальні дні проводити в насолоді кіноперегляду. Всі ми зайняті своїми поточними справами, але так чи інакше кожен із глядачів, які на той час утворили свою маленьку комунікативну групу «людей за інтересами», змогли скласти своє уявлення, хай навіть вибірково.
Мені вдалося побачити протягом цих днів кілька цікавих документальних фільмів. Запам’ятався фільм «Лука. Архієпископ Тамбовський» (Росія). Доволі фундаментальний, мало не годинної тривалості. Він, до речі, був удостоєний призу за оригінальне художнє оформлення. Фільм – енергійний, глибоко духовний – оповідає про непросту, навіть трагічну долю архієпископа Луки (Войно-Ясенецького), який поєднав у собі духовний дар окормлення пастви із високим талантом хірурга. Тема протистояння безбожній владі, духовного подвигу незламного архієрея лягла в основу цього фільму.
Фільм«Преображення», також російський, оповідає про монастирі російської Півночі на Білому морі, Ладозі, Онезі. Йдеться про Валаам, Соловки, Кіжі. Цікаву і корисну просвітницьку місію несе фільм українця Б. Браги «Князь-інок Микола Святоша», який вдало сполучає елементи ігрові та документальні. Історія відродження обителі в Молдові – у фільмі «Ново-Нямецький монастир» (Молдова), де згадується про тяжкі часи, коли руйнували храми. Тракторист, який зачепив тросом купол храму, загинув від падіння на нього хреста. Справді, нічого випадкового у цьому світі нема – кара настигає злочинця часом дуже рішуче і очевидно. Такі деталі, звісно, не забуваються. Їх було багато в цьому цікавому фільмі.
Не міг не зворушити глядачів фільм «Великий князь Сергій Олександрович Романов» – про члена імператорського дому, убитого бомбою терориста Каляєва. С.О. Романов був чоловіком великої княгині Єлисавети, нині прославленої в лику святих, яка простою сестрою милосердя спасала душі інших і досягла святості фактично при житті, зреалізувавши Христову заповідь про любов навіть до ворогів. Вона відвідала в тюрмі терориста, вручила йому Євангеліє із пропозицією покаятися. Злочинець сказав: «Я довго примірявся до цього замаху, не хтячи вбивати Вас»… На що велика княгиня з гіркотою відповіла: «Ви не розумієте, що, вбивши Сергія Олександровича, ви вбили мене…» Потім сама вона стала жертвою вже вознесеного в ранг державної політики більшовицького терору, але тепер є святою нашою заступницею на небесах…
Про висоту людського духу в найтяжчих обставинах розповідає фільм «Лєночка Е-105» режисера Володимира Кривцуна (Росія). Фільм 20-хвилинний, недовгий. Йдеться про нині живу жінку, яка була медсестрою в часи Великої Вітчизняної війни. За неправедним доносом втрапила до тюрми (найпарадоксальніше, що вона рятувала життя поранених радянських воїнів, але це було на окупованій території). Вона розказує про тяжкі поневіряння в таборах, оповідає, як за колючим дротом доводилося займатися справою виховання дітей. Діти за ґратами, діти без рідних батьків – це страшно. Але вона зуміла повернути відблиск дитячого щастя знедоленим і, як могла, скрашувала цей страшний побут, безпросвітні злидні й надривну підневільну працю – імпровізаційними концертами, виставами, іншими художніми заняттями, які дозволялися. Інтерв’юер запитує у неї: «Як же можна було вижити в цьому земному пеклі?» Й у відповідь чує, що коли не дбаєш про самого себе, забуваєш власне життя, – тоді ти бачиш сенс у збереженні інших життів. Тільки це й може додати сили. Той, хто дбав про своє життя, той у застінках загинув…
Цікаві також фільми «Патріархи Святої Русі», теж названого В. Кривцуна (коротка «пунктирна» оповідь про Патріархів від Гермогена до нині сущого Патріарха Кирила); «Поки дзвонить дзвонар» – відомого кінорежисера Валентини Матвєєвої, яка не вперше бере участь і не раз бувала призером «Покрову» в різних номінаціях…Із фільму В. Кривцуна дізнаємось багато цікавого про Патріарха Кирила. Дід його за віру тридцять років сидів по тюрмах, був механіком паровоза, змінив… 47 тюрем і 7 заслань! До революції отримував величезні гроші, як на ті часи – 300 рублів, коли 25 рублів коштувала породиста хороша корова, і – посилав більшу частину на Афон. Отже, як кажуть в народі: «Яке коріння, таке насіння». Випадки подібного благочестя в нашому народі руському далеко не поодинокі. До слова скажу: зайдіть у храм Святого Михаїла, першого митрополита Київського, в Олександрівській лікарні (названій так, до речі, на честь чудесного зцілення тоді ще підлітка, майбутнього імператора Олександра ІІІ, між іншим, батька Сергія Олександровича Романова, згаданого великого князя, вбитого терористом). Спустіться до усипальниці, де похований Михайло Парфенійович Дегтярьов, київський, як тепер би сказали, бізнесмен і громадський діяч, який колосальну суму в десять мільйонів рублів(!) пустив на потреби рідного міста. На побудову храмів, влаштування богаділень, на стипендії бідним, довічне утримання калік, на допомогу всім нужденним і голодним… І саме ці зразки повинні мати перед собою юні (та й не тільки юні…), а не бульварні матеріали про «успішних» олігархів, які вихваляються одні перед другими своїми статками над пострадянською руїною…
Окреме слово треба сказати про мультиплікаційні стрічки. Вони були й коротенькими на кілька хвилин, і більш розлогими. Були художньо-філософські фантазії («Про птицю», режисер Ольга Кудрявцева (Росія)), всього – 9 хв. Як сказали самі творці фільму – мультик «про те, що наші мрії часом збуваються не так, як нам хотілося б, але збуваються». Фільм сповнений м’якого гумору і водночас ліризму. Звертають увагу на себе три мультфільми дуже різні, але чимось і споріднені: «Путеводительница», «Про Василія Блаженного» і «Єгорій Хоробрий». Всі три із Росії, і вони є оповідями на теми православної святості. За манерою виконання оригінальні. В них у доступній формі подаються відомості про православні святині, православних святих. Чи не є це певним зниженням, «коміксовим» підходом? Всякий розважливий читач після непростих роздумів усе-таки скаже: «Ні». Вони несуть лагідно-добрий, чимось близький до різдвяного, дух і водночас дуже земні, практичні, життєві істини Православ’я. Оповідь про святість подана, звичайно, в дещо спрощених формах, але – без виходу за формати високого. Могли бути і вкраплення гумору, як у стрічці про Василія Блаженного, і чудова поетична розповідь за кадром (мультфільм «Святий преподобний Серафим Саровський») – все це слугує одній меті: якнайповніше, у доступно-привабливій формі передати нашому юному, хай навіть маленькому, сучасникові ті речі, про які має знати громадянин православної країни. Поетичний текст мультфільму про преп. Серафима не є якоюсь механічною рифмовкою на задану тему, він достатньо художній, барвистий і зворушливий… Процитую строфу: «Он победил гнуснейший род бесовский, молясь на камне тысячу ночей. И мир не знал, о праведник Саровский, ума смиренней, сердца горячей…») Цей мультфільм глядачі взагалі зустріли з криками «браво» ( автор віршів – Наталія Пономарьова, режисери стрічки – Владислав Пономарьов та Аліна Івах). І причому – це стрічка на 8 хвилин! Звичайно, формат вимагав лаконізму, майстерності, місткості деталей.
Мультик «Солдатська пісня» (режисер Є. Чернова, Росія) справді починається і закінчується бравою солдатською піснею, але сенс тут в іншому. Це – екранізація казки Саші Чорного про те, як ангели-хранителі, які є в кожної хрещеної людини (звичайно, є вони і в солдатському підрозділі), допомагають одному повернути свою майже безнадійну пропажу, а іншому – покаятися в злочині. Така собі нарада ангелів, яка робить людей і дійсність кращими, примушує без примусу, апелюючи до богодарованих струн добра в кожній душі.
Не можна не згадати серед ігрових картин і короткометражний фільм режисера Марії Кругленко з України «Маленьке чудо». Бачив зал і дівчинку Віру (яке символічне ім’я!), що була виконавицею однією з двох головних ролей. Власне, йдеться знову про «людей дна». Жінка із маленькою дівчинкою, смертельно хвора; люди, які кидають їй скупі мідяки… Небезпеки вулиці, інші малоприємні життєві несподіванки. Холод, голод, безпросвітність… Але цей фільм про викинуту за межі нормального життя мікроспільноту (включаючи чоловіка, який виписаний недостатньо рельєфно, але, можливо, це й не так потрібно для задуму) все одно лишає світле враження. По молитві дівчинки, яка заходить до храму, мама зцілюється, а сімейство знаходить хоча б якийсь тимчасовий прихисток – у селі, поза байдужою столицею. Фільм дуже виразний, дуже хвилюючий…
А ключовою подією на закритті фестивалю став художній фільм тривалістю в 40 хвилин «Ікона» режисера Олексія Кухаренка (Росія). Його окрасою стала гра Валерія Золотухіна, хоча він задіяний тут не в головній ролі. Майстрові дісталася роль «старого чесного алкоголіка», який, хоча і дійшов до межі фізичної й душевної деградації, ще зберігає в душі слід святого. Він не може погодитися із тим, що син його знайомого (до речі, доволі успішний бізнесмен), щоб погасити кредит, зважується на фактичне святотатство – продаж родової ікони. У цьому фільмі ви побачите навіть стрілянину й динамічну втечу на автомашині; побачите поранення й надію зцілення – як в прямому, так і в переносному розумінні; побачите провину і глибоке каяття. (Власне кажучи, все, як сказали б класики, «очень по-русски»). Наскільки тяжка провина, настільки глибоке каяття і потім глибока надія на всепереможну Господню любов та милосердя. Але, звичайно, не треба грішити в надії на покаяння! Засліплення героїв минає. А щодо тих, хто відійшов за вічну межу…, то у Бога, як відомо, немає живих і мертвих. Для того, хто тримається Бога, для живого душею лишаються живими й інші, він не втрачає з ними зв’язку… Виступивши на закритті, гість фестивалю Валерій Золотухін «зірвав» потужні аплодисменти – зокрема, проникливо прочитавши вірш Іосифа Бродського про Різдво.
На церемонії завершення фестивалю зал з нетерпінням чекав слова Предстоятеля УПЦ Митрополита Володимира. Він, як завжди, стисло і містко преподав благословення учасникам і гостям фестивалю і зазначив: «Ми й надалі чекаємо від вас хороших фільмів. Ви ж самі нас до цього привчили!» Ці слова були схвально і жваво сприйняті публікою, потонули в оплесках.
Фактично, жоден фільм не залишився без відзнаки. Всі були нагороджені як мінімум дипломом учасника фестивалю (що теж лишиться прекрасною пам’яттю про цю подію).
Гран-прі VIII Міжнародного фестивалю «Покров» було присуджено фільму «Зрозуміти людину» (реж. О. Столяров, Росія). Як відзначили творці фільму: головніше, ніж зрозуміти людину, це – полюбити її.
У галузі документального кіно: перша премія – фільм «Братія Карамазових» (І. Васильєва, Росія); дві другі премії – «Космос як послушання» (Л. Смірнова, Росія) та «Лука – архієпископ Тамбовський» (О. Муравйов, Росія); дві треті премії: «Любов і більше ніж любов» (І. Васильєва, Росія) та «Імператор, що знав свою судьбу» (Р. Єршов, Росія).
Анімаційне кіно: перша премія – «Про Василія Блаженного» (Н. Березовая, Росія); друга премія – «Путеводительница» (Н. Федченко, Росія) та «Святий преподобний Серафим Саровский» (В. Пономарьов, А. Івах, Росія); третя премія – «Любов» (А. Дуняєв, Росія) й «Околоколомна» (І. Ролдугін, Росія). А новиною, можливо, не дуже втішною (але такою, що випливала із об’єктивних обставин) стало те, що в галузі художнього кіно призові місця… не присуджувалися. (Можливо, це краще, аніж присуджувати за принципом:«на безриб’ї і рак – риба». Ліпше і справді було проминути цю номінацію й чекати грядущих відкриттів).
Петро Порошенко присудив премію свого фонду багаторічному директору фестивалю священику Олександру Акулову. З традиційним словом на закритті виступив директор кінофестивалю А. Деркач.
Були присуджені також численні дипломи: кращому продюсеру, звукорежисеру, за кращий монтаж, за актуальність теми, за вірність православній традиції, за «особливий погляд», за кращий сценарній… Приз глядацьких симпатій отримав документальний фільм «Лампа не гасне» (реж. М. Михальцова). Як бачимо, у списку призерів переважає російське кіно. Ну що ж, і в наших вітчизняних кінематографістів є стимул тягтися, рости далі!
Загальний висновок такий – немає приголомшливого прориву, та немає й занепаду. Це, зрештою, природно для кризового чи посткризового стану суспільної культурної свідомості. Добре вже те, що робота триває. А от з анімаційним кіно – бачимо приємний небувалий підйом! Отже, творчий політ не переривається. Триває нормально. Православне кіно впевнено завойовує нові позиції. Будемо чекати нових мистецьких відкриттів у подальші роки.
Отже, кажемо «до побачення!» фестивалю «Покров». До зустрічі на його дев’ятилітті! Многая літа його творцям, спонсорам і прихильникам – простим православним людям. Він несе в собі зерно прогресивного саморозвитку. Він переживав значно тяжчі часи. Отже, вистоявши, став іще міцнішим, «дорослішим», впевненим у собі.
Але головна наша надія – не на себе, а на волю Божу, на Покров Пресвятої Богородиці. Під цим святим омофором всяка творчість набуває особливого змісту. Як і особливої відповідальності.

Свято у Полтаві
Ігумен Тихон (Васильєв)
10 жовтня Блаженніший Митрополит Володимир очолив урочисту Божественну літургію у полтавському Хрестовоздвиженському жіночому монастирі, за якою звершив чин прославлення у лику святих єпископа Афанасія (Вольховського). Ще звечора на в’їзді до Полтавської області Предстоятеля Української Православної Церкви зустрічали архієпископ Полтавський і Миргородський Филип, духовенство та віруючі.
У неділю зранку у Хрестовоздвиженській обителі свого Предстоятеля зустрічали керуючий Полтавською єпархією архієпископ Филип, архієреї з сусідніх єпархій, духовенство, сестри монастиря та чисельні прихожани, які приїхали цього дня до Полтави, щоб разом з Блаженнішим Митрополитом Володимиром помолитися до новопрославленого святого.
За Літургією Блаженнішому Владиці співслужили архієпископ Криворізький і Нікопольський Єфрем, архієпископ Полтавський і Миргородський Филип, секретар Предстоятеля УПЦ єпископ Переяслав-Хмельницький Олександр, духовенство єпархії. Цього дня за Літургією Його Блаженству також співслужив нащадок єпископа Афанасія (Вольховського) клірик Дніпропетровської єпархії протоієрей Георгій Вольховський.
Після входу з Євангелієм була відслужена остання заупокійна літія за спочилим єпископом Афанасієм, після чого з огласительним словом виступили два ієрархи – архієпископ Полтавський і Миргородський Филип зачитав рішення Священного Синоду Української Православної Церкви про причислення єпископа Афанасія (Вольховського) до лику місцевошанованих святих із встановленням дня пам’яті 14 січня за новим стилем (Журнал № 25 від 28 травня 2010 року) та архієпископ Криворізький і Нікопольській Єфрем зачитав житіє новопрославленого святителя.
Після цього під спів тропаря новопрославленому святому з вівтаря була винесена ікона із зображенням подвижника, і Предстоятель УПЦ Блаженніший Митрополит Володимир звершив перше молитовне поклоніння перед святим образом святителя Афанасія. Потім приклад Архіпастиря наслідували інші ієрархи і духовенство. Архієреї і всі, хто молився в обителі заспівали величання святителю Афанасію і тим прославили його у лику святих.
Після читання Євангелія до присутніх із архіпастирським словом звернувся Предстоятель Української Православної Церкви.
На урочистостях цього дня були присутні перші особи міста та області, представники владних структур, директори підприємств, ректори вищих навчальних закладів, представники громадськості, журналісти.
По завершенні богослужіння до Блаженнішого Митрополита Володимира зі словами подяки за святі молитви та радість молитовного та євхаристичного спілкування звернувся архієпископ Филип.
На молитовну згадку про цей візит до Полтави владика Филип подарував Його Блаженству ікону преподобного Серафима Саровського, написану вихованцями Полтавської місіонерської духовної семінарії.
У цей день Блаженніший Митрополит Володимир за заслуги перед Українською Православною Церквою нагородив орденами святителя Димитрія (Туптала), митрополита Ростовського, голову Полтавської обласної державної адміністрації Удовиченка О.В. та голову Полтавської обласної ради Марченка В.О., орденом святого великомученика Георгія Побідоносця Блаженніший Митрополит Володимир нагородив Полтавського міського голову Матковського А.В., а голову Котелевської районної державної адміністрації Корост Т.М. – орденом Священного Синоду Української Православної Церкви в пам’ять святкування 450-річчя принесення на Волинь чудотворної Почаївської ікони Божої Матері.
По завершенні нагородження Митрополит Володимир благословив віруючих. Далі Блаженніший Владика дав інтерв’ю місцевим засобам масової інформації.

Житіє святителя Афанасія Полтавського
(Бл. 1741 р.-1/14 січня 1801 р.)
Афанасій (Вольховський), єпископ Могилівський і Полоцький, народився в м. Полтаві в родині священика Павла Вольховського.
За свідченням рукопису, що зберігся в архівах Полтавської єпархії, при хрещенні дитина була наречена Федором. Дядько ж майбутнього святителя був єпископом Тверським, пізніше Ярославським, і йменувався також Афанасієм (Вольховським).
Федір закінчив Тверську духовну семінарію й Київську духовну академію.
Горе тим часом рано заглянуло в очі тому, для кого призначений був шлях скорбот і напастей. У двадцять три роки він втратив батька, потім благодійника й вихователя – дядька. Залишатися далі на чужій стороні молодому освіченому Вольховському не забажалось. У 1765 році, по закінченні Академії, – висвячений у священика в Миколаївській церкві м. Полтави.
1 жовтня 1769 року, після смерті дружини, прийняв чернецтво в Чернігівському Ільїнському монастирі й найменований Афанасієм, на честь святителя Афанасія, патріарха Цареградського, Лубенського чудотворця; ім’я вибране також і на згадку про вже спочилого на той час дядька його – архієпископа Афанасія. З 1770 року виконував різні послухи при Чернігівському кафедральному соборі й Свято-Троїцькому монастирі. У 1776 році призначений ігуменом Новгородського Кирилова монастиря. У 1781 році став намісником Олександро-Невської Лаври. У 1783 році був переведений спочатку в Новгородський Отенський Покровський Трьохсвятительський монастир, а потім – у Вяжицький (зі зведенням у сан архімандрита). 13 листопада 1785 року призначений архімандритом Новгородського Юр’єва монастиря.
6 травня іменним Її Імператорської Величності Указом архімандрит Афанасій (Вольховський) затверджений на Староруську вікарну кафедру Новгородської єпархії. 14 липня архімандрит Афанасій був наречений, а 30 липня 1788 року хіротонісаний у єпископа Старорусского, вікарія Новгородської єпархії. На цій кафедрі був найближчим помічником маститого старця – митрополита Гавриїла (Петрова).
«Близько п’яти років світив він на цій кафедрі, як на підсвічнику, і на шостому десятці своїх років переведений у місто Могилів – губернський, на самостійну кафедру, і саме в 1795 році, по кончині приснопам’ятного Георгія Конісського», – свідчить життєпис. З 5 березня 1795 року – єпископ Могилівський і Полоцький.
11 травня 1797 року нагороджений орденом святого Олександра Невського. У життєписі відзначено: «Два з половиною роки Святитель Афанасій безтурботно керував Могилівською паствою, серед якої і залишив по собі пам’ять мудрого та доброго пастиря не одним Окружним Посланням своїм до неї, але й тим найбільше, що в середовищі її «багато уніатських церков і народу навернув в благочестя (православ’я)». На увагу до таких, без сумніву, великих подвигаів, Імператор Павло Петрович, при Всемилостивійшому і льстивому рескрипті, 11 травня 1797 року, пожалував Єпископові Афанасію орден святого Олександра Невського. Але ця зірка була вже останньою на життєвому небокраї Святителя Божого та, як емблема земної величі й слави, скоро померкнула».
У тому ж році в Синод надійшов донос диякона Харкевича, в якому на єпископа Афанасія зводилися різні наклепу. У життєписі так описана ця подія: «Один недостойний диаякон, якийсь Харкевич, забувши настанови Слова Божого, по якому не личить диякону бути двоязичним, подібно Іуді Іскаріотському, що продав свого Вчителі й Господа за 30 срібників, продав свого архіпастиря Афанасія духу злості й лукавства, духу гордості й честолюбства: він оббрехав його жахливим наклепом. Посланий у Св. Синод донос зводив на Святителя Божого тяжкі злочини в моральному й навіть громадянському відношенні. Святитель Афанасій обвинувачувався, страшно вимовити, «у перелюбстві, хабарництві, недотриманні табельних днів і в інших не менш тяжких злочинах». Був вірний розрахунок донощика обвинувачувати єпископа, як ченця, – у перелюбстві, як начальника, – у хабарництві, як підданого, – у недотриманні табельних днів, тому що в цих пороках могло позначитися все худе про ненависного диякону свого архіпастиря».
Довідавшись про зміст доносу, Преосвященний Афанасій звернувся із проханням про звільнення його від управління єпархією, маючи за мету також відгородити Православ’я в краї від наруги та підозр.
Указом Імператора, в задоволення прохання, єпископ Афанасій (Вольховський) був зміщений з кафедри та призначений на спочинок у Мгарський Спасо-Преображенський монастир Полтавської губернії (27 серпня 1797 року).
Про несправедливий характер обвинувачень на адресу святителя свідчить той факт, що в справі про настільки тяжкі наклепи не було призначено ніякого слідства, а самому єпископові Імператорським указом була призначена пенсія.
З життєпису відомо наступне: «Отже, Святитель Божий Афанасій, що обрав при вступі до чернецтва Лубенського Угодника Божого, Патріарха Афанасія, своїм патроном, приходить до свого заступника й покровителя вчитися терпінню, яке народжується від скорботи, по слову Апостола. А скорбота у Святителя Божого була велика й сильна. І Царська милість, виражена згодом у даруванні йому пенсії, не утішила його. Більше всього боявся він тієї думки, чи не зробив він собою мимовільної спокуси. Ця, видно, думка була в нього невідчеплива, і тільки Милосердна Цариця неба й землі, наша славна Владичиця й Богородиця Приснодіва Марія, що подає людям «зміст кращий ніж природній», не залишала його й тоді Своїм Покровом, коли він сильно хворів душею, або, точніше сказати, був у великому духовному випробуванні.
Такий важкий стан перед переходом у вічність Святителя Божого Афанасія тривав близько півроку. Він прибув у м. Полтаву як би попрощатися з рідними й спочив у них на руках».
Помер 1 січня 1801 року в Полтаві. Похований у Полтавському Хрестовоздвиженському монастирі. Мощі його почивали нетлінне.
«Весьма утешительно для верующих и благочестивых православных людей узнавать, как протекала жизнь тех подвижников веры и благочестия, которые по кончине своей пребывают нетленны многие десятки лет, и даже сотни, и которые и заживо, и по преставлении своем неоскудно изливали и изливают милости свои всем призывающим их молитвенно на помощь. Такие Угодники Божии, не будучи еще канонизованы святой Церковию, тем не менее, чтятся Боголюбивым народом русским, который, совершая о таковых панихидные моления, прибегает и за их помощью. К числу таких Угодников Божиих относится … и Полтавский святитель, нетленно почивающий в тамошнем Крестовоздвиженском монастыре: епископ Афанасий, преставившийся … в начале 1801-го года. Почивает он под сводами соборного храма Крестовоздвиженского мужского монастыря, в г. Полтаве, в одном из отделений тамошней усыпальницы», – свідчить історичний опис.
У 1882 році призначений на Прилуцьку кафедру (Полтавське вікаріатство) блаженної пам’яті Преосвященний Іларіон (Юшенов), оглядаючи гробницю Преосвященного Афанасія, виявив нетління тіла його. Про це він сповістив Синод, звідки послідувало розпорядження винести труну з усипальниці, а в склепі влаштувати церкву, де поставити мощі й там служити панахиди до часу офіційної канонізації.
Через велику кількість зцілень і чудес матеріали щодо канонізації святителя Афанасія були підготовлені в короткий час. Ім’я святителя було внесено в Полтавський патерик, що готувався до видання.
Так зверталися в молитвах до ще не прославленого угодника Христового: «Скорбный Святитель Божий Афанасий, помолись о нас Господу Богу, аще имаши дерзновение к Нему молитися за ны, прибегающии к тебе. Воззри на наши скорби, на клевету, и нас облегающую, и расторгни узы и мрежи, связующия нашу душу. Дай нам помощь молитвами твоими, да укрепит Господь наши силы и наш ум, умерщвляемые грехами, да ограждаемые крестным знамением и помогаемые Пресвятою Госпожею Девою и Богородицею, поживем в благочестии и чистоте и, тако достигнув вечера жизни нашея, отыдем к незаходимому Свету — Христу. Аминь».
Торжества із нагоди прославлення святителя Афанасія планувалося провести після Собору Російської Церкви 1917 року, однак цьому перешкодила революція, що почалася.
Є численні свідчення про силу молитовного предстательства блаженної пам’яті єпископа Афанасія. Так, у дореволюційних монастирських архівах зберігалися записи про зцілення по молитвах святителя Афанасія:
міщанки Ганни Прокопенкової – від сильної хвороби ніг;
міщанина Ф. Новосільського – від тяжкої хвороби правої руки, якою він протягом півроку не володів;
дівиці Зінаїди Бараново – від тяжкого запалення руки й від ампутації, що загрожувала. Є свідчення губернського секретаря Я. П. Матюхи про чудесну допомогу Полтавського святителя, що проявилась у рятуванні від несправедливого обвинувачення.
У книзі, виданій більше 100 років тому, висловлене тверде переконання: «Жизнь этого Святителя разрешилась скорбями, вследствие перенесенных им людских напастей и клеветы человеческой, и, вероятно поэтому, он, будучи сам искушен клеветою, может и другим, сущим в скорбях от клеветы и напраслины, помогать данною ему от Бога благодатью».
Воістину чудесним образом Господь зберіг чесні останки святого Свого угодника. Мощі, що почивали нетлінно в особливому склепі Хрестовоздвиженського собору Полтавського монастиря, після більшовицького перевороту були передані у краєзнавчий музей Полтави в якості експоната антирелігійної виставки. Там вони перебували до початку Великої Вітчизняної війни, а з приходом окупантів були таємно перенесені в монастир і поховані під підлогою соборного храму обителі. Коли ж краєзнавчий музей згорів, утвердилося переконання в тому, що разом згоріли й святі мощі єпископа Афанасія (Вольховського). І хоча було відомо про справжнє місце знаходження святих останків, церковна влада не квапилася розголошувати це (зі справедливого побоювання можливої наруги над мощами від рук безбожників). Близько 1995 року мощі були перепоховані на монастирському цвинтарі між Хрестовоздвиженським собором і Троїцьким храмом.
У 2009 році за благословенням та при особистій участі архієпископа Полтавського й Миргородського Филипа почалися роботи зі збору матеріалів для канонізації єпископа Афанасія (Вольховського). Був складений проект тропаря й кондака, а також іконописного зображення святого. На засіданні комісії з канонізації святих при Священному Синоді Української Православної Церкви, що відбулося в Києві 2 березня 2010 року, під головуванням глави комісії архієпископа Херсонського й Таврійського Іоанна був розглянутий рапорт керуючого Полтавською єпархією про можливість причислення єпископа Афанасія (Вольховського) до лику місцевошанованих святих.
Комісія ухвалила направити Блаженнішому Митрополиту Володимиру рапорт із проханням розглянути питання про канонізацію святителя Афанасія (Вольховського).
27 травня 2010 року Священний Синод Української Православної Церкви на засіданні розглянув зазначений рапорт голови комісії з канонізації святих.

Діяння Священного Синоду УПЦ
Від 27 травня 2010 року
Журнал № 25
У засіданні Священного Синоду Української Православної Церкви під головуванням Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, –
Слухали рапорт Преосвященного Іоанна, архієпископа Херсонського і Таврійського, Голови Комісії по канонізації святих УПЦ про причислення до лику місцевошанованих святих Полтавської єпархії єпископа Афанасія (Вольховського) (+1. 01. 1801 р. ст. ст.).
Розглянувши житіє, труди, подвиги, чудеса та враховуючи народне шанування єпископа Афанасія (Вольховського) –
Ухвалили:
1. Благословити для місцевого прославлення та шанування архієпископа Афанасія (Вольховського).
2. Затвердити іконописне зображення Святителя Афанасія Полтавського, Мгарського.
3. Останки Святителя Афанасія Полтавського, Мгарського, якщо такі є, вважати святими мощами.
4. Пам’ять Святителю Афанасію Полтавському, Мгарському звершувати – 1/14 січня.
Піднести подяку Всемилостивому Богу, дивному у святих Своїх, що явив нам нового молитвеника за нашу Святу Церкву та наш народ.
† Володимир,
Митрополит Київський і всієї України,
Предстоятель Української Православної Церкви
Члени Священного Синоду:
† Никодим, митрополит Харківський і Богодухівський
† Агафангел, митрополит Одеський та Ізмаїльський
† Іоанникій, митрополит Луганський і Алчевський
† Онуфрій, митрополит Чернівецький і Буковинський
† Марк, архієпископ Хустський і Виноградівський
† Іоанн, архієпископ Херсонський і Таврійський
† Феодор, архієпископ Мукачівський і Ужгородський
† Агапіт, єпископ Сєверодонецький і Старобільський
† Митрофан, архієпископ Білоцерківський і Богуславський
Прес-служба Полтавської єпархії УПЦ

Международный фестиваль православного кино «Покров-2010»

Творчий політ – нормальний
Кінофестиваль православного кіно «Покров» і в цьому році засвідчив наявність активної творчої атмосфери

Олександр Яровий,
кандидат філологічних наук
Вже восьмий раз у приміщенні Будинку кіно скликає гостей Покровський кінофестиваль, який став помітним явищем православного життя столиці й культурного контексту сучасної України (та й не тільки України). Нинішній фестиваль приурочений 65-річчю Великої Перемоги та 75-річному ювілею Блаженнішого Митрополита Володимира. Як запевнили організатори кінофоруму, інтерес до православного кіно зростає не тільки в країнах, де традиційно сповідують Православ’я, а й по всьому світу.
На кінофестивалі представляються фільми трьох напрямків: художні, документальні та анімаційні. Цього року було чотири десятки картин: з них п’ять – ігрові фільми різного хронометражу та досить високе число (15) анімаційних стрічок, решта – документалістика. Участь взяли кіномитці із шести країн.
На врочистому відкритті були оприлюднені численні вітання. Зокрема, надійшло найголовніше благословення – від Патріарха Московського та всієї Русі Кирила, яке зачитав архімандрит Іона (один із незмінних учасників та організаторів цієї культурно-мистецької події).
«Дорогие братья и сестры, организаторы, участники и гости VIII Международного фестиваля православного кино «Покров-2010»! Сердечно поздравляю вас с началом этого представительного форума, собравшего в древнем Киеве лучших режиссеров, сценаристов и журналистов, которые в этих непростых условиях создают современное православное кино. Понимаю, как нелегко сегодня, когда требуется особое мужество, чтобы противостоять соблазнам разделений и размыванию нравственных устоев, создавать христианские фильмы и телепередачи. Нелегко добиваться и того, чтобы их увидели миллионы зрителей. Ведь, к сожалению, достоинство плодов культурного творчества в наши дни зачастую измеряется их способностью любой ценой обеспечить материальную выгоду. Надеюсь на то, что православным работникам кино удастся найти такие темы для новых православных фильмов, которые смогли бы увлечь современного зрителя. Надеюсь и на то, что их качество будет соответствовать важности стоящих перед нами задач. Мы не должны отступать от православных традиций, не должны капитулировать перед конъюнктурными требованиями массовой культуры. И в то же время должны создавать такие христианские фильмы, чтобы они были понятны не только воцерковленным людям, но и тем, кто пока еще не укоренился в отеческой вере. Вам дано высокое право быть услышанными и увиденными. Вам дана необходимая возможность создавать кино, говорящее о главном в жизни каждого человека. На вас лежит огромная ответственность за каждое слово, за каждый кадр, который отображает суть и смысл Православия. И одновременно это радостные заботы, потому что вы служите Церкви и людям, которые уповают на спасение и милость Божию.
Призываю Божие благословение на ваши труды и добрые начинания.
Кирилл, Патриарх Московский и всея Руси»
Вітання від Предстоятеля Української Православної Церкви зачитав Архієпископ Митрофан.
«Шановні організатори, учасники та гості кінофестивалю «Покров»!
Євангельське слово – це звістка про Спасителя та про можливість спасіння, а ЗМІ в руках у християн – це засіб розповсюдження цієї звістки. Бог-Слово стає людиною, щоб звернутися до людей безпосередньо. Слово проповіді втілюється в різних темах, кінофільмах, телепрограмах, на сторінках друкованих та інтернет-видань з бажанням бути почутим та зрозумілим кожній людині. Проповідь за допомогою сучасних засобів масової інформації – це важливе і вкрай необхідне для служіння Церкви в сучасному світі. І тому дуже важливо, щоб кіномистецтво розвивалося не на засадах світу цього, а мало «наріжним каменем» самого Христа, християнський спосіб мислення та життя. Тому звертаюся до вас словами апостола Павла: «Стійте, підперезавшись кожен своєю правдою, зодягнувшись у вбрання праведності, візьміть щит віри, яким зможете погасити всі розпечені стріли лукавого, і шолом спасіння візьміть, і меч духовний – Слово Боже». Кожного часу моліться духом і дбайте, щоб могли ви розкривати світові таємниці Євангелія.
Бажаю всім учасникам кінофестивалю «Покров» творчої наснаги, плідної праці, а гостям фестивалю бажаю отримати насолоду та користь від перегляду.
Володимир, Митрополит Київський та всієї України,
Предстоятель Української Православної Церкви»
Не лишився осторонь наш Президент України, який сповідує православ’я. У привітанні Віктор Федорович Янукович зазначає: «Дорогие участники и гости кинофестиваля! Примите мои сердечные и теплые поздравления по случаю открытия VIII Международного фестиваля православного кино «Покров». Из года в год в канун великого православного праздника Покрова Пресвятой Богородицы древний Киев собирает представителей братских православных Церквей, общественность и творческую интеллигенцию, деятелей культуры и искусства, чтобы на несколько дней стать центром дружеского общения людей, объединенных общим желанием сделать этот мир добрее. Ваш кинофорум – это уникальный социально-культурный проект, призванный прежде всего воспитывать милосердие, гуманизм, благочестие, укреплять святую веру и возрождать духовно-нравственные традиции Православия. Уверен, что нынешний фестиваль откроет новые таланты и будет сопутствовать развитию христианского кинематографа, что фестиваль даст мощный импульс этому прекрасному виду искусства. Искренне желаю участникам конкурса крепкого здоровья, огромных успехов во всех делах и начинаниях. Счастья вам, добра и благодарных зрителей!»
Далі на урочистій церемонії виступив голова Комітету у справах національностей та релігій Ю. Богуцький. Було передано вітання від Голови Верховної Ради Володимира Литвина, виступив також Петро Порошенко – голова наглядової ради Національного банку України. Він, зокрема, сказав: «Якщо навіть одну людину якийсь із показаних фільмів приведе до Бога, у храм, на сповідь – це дуже важливо». Відзначив, що головне не комерція, а те, що фільм залишає в душі. Петро Порошенко, до речі, запровадив і персональну премію в розмірі 25 тис. гривень. Директор фестивалю священик Олександр Акулов звернувся до преси і до Президента з пропозицією організувати спеціальний фонд, який би підтримував православне кіно – для його приходу на ТВ, у прокат і т.д.
На відкритті „Покрову” демонструвався фільм «Скоро весна» режисера Віри Сторожевої. У головних ролях: Ксенія Кутепова, Сергій Пускепаліс, Ольга Попова. Фільм залишив неоднозначне враження. Звичайно, тема вкрай цікава. Матушка Катерина (в миру – Тамара, яка вже «померла» для героїні), почала нове життя – під її орудою, духовним наставництвом знаходиться кільканадцять людей, скажемо так… маргінального соціального статуту. Це колишні злочинці, наркомани, алкоголіки, люди тяжких і поламаних доль. Найцікавіше, що матушка Катерина сама прийшла із «благополучного життя», щоправда, переживши непоправну втрату – смерть єдиної дитини. І ось у життя монастиря вторгається її колишній чоловік, бізнесмен Паша, один з крутих «господарів життя», який все-таки бачить в ній «покійну» Тамару, що для нього жива, а не матушку Катерину. Його поведінка, як то кажуть в народі, «куражна». Він грайливо, легковажно ставиться до життя, він – непогана людина, але гроші, успіх, суспільна вага заважають йому збагнути справжні цінності життя. Між іншим, він не знає, що фактично є смертельно хворим – у нього величезна пухлина в мозку, але лікарі йому цього ще не відкрили. Знає про це матушка… Також співчуттям до цього неоднозначного героя сповнена і простодушно-наївна послушниця Ольга. Хоча герой продовжує любити, по суті, вже черницю, але, в той же час прокидається дитяча, наївна любов до нього у душі Ольги.
Звичайно, дещо наївно (і може, десь переграно) зображено у фільмі емоції. Часом це виглядає так, що можна означити жанр як «православну кінокомедію», якщо, звичайно, не зовсім дивним є такий термін. Хтось у залі обурювався: «Ну після такого фільму можуть сказати, що православні – це якісь дурники». Важко скласти струнку думку про цей фільм. Звичайно, й надмірна фарсовість багатьох ситуацій, і певна «зарозумілість» місцями художньої манери (якісь незбагненні видива із царини того кіно, що в обивательському глядацькому побуті називається «кино для сильно умных») – це псує загальне враження від фільму. Очевидно, російській православній картині треба було бути, не побоїмося сказати, більш серйозною і з більш прозорою образністю та й емоційно глибшою… А то є ще й елементи на межі із добре впізнаваною «чорнухою». У тлумаченні творців фільму їхній задум, звичайно, ошляхетнювався: «мовляв, ви будете і сміятися, і плакати, а, з іншого боку, побачите і духовні злети, й найглибше падіння героїв». Це на словах. Але часто, як ми розуміємо, реалізація буває зовсім відмінною від задумів. Як десь писав Достоєвський – думки блякнуть, перекладені на папір. Так і тут: мабуть, благородні задуми значно зблякли, будучи переведені на плівку (чи які там тепер носії в сучасного кіно)…. Фільм не став подією, рівновеликою аналогічним прем’єрам, що вже не раз стрясали глядацькими оваціями стіни Будинку кіно за вісім фестивальних років (як наприклад, стрічки «Острів», «Піп», «Почаїв» чи документальний «Форпост»…). Сенсації не сталося. І взагалі, художнє кіно було представлене слабше, ніж у попередні роки… Але про результати далі.
Звичайно, якщо людина не є професійним кінокритиком, то навряд чи вона зможе всі фестивальні дні проводити в насолоді кіноперегляду. Всі ми зайняті своїми поточними справами, але так чи інакше кожен із глядачів, які на той час утворили свою маленьку комунікативну групу «людей за інтересами», змогли скласти своє уявлення, хай навіть вибірково.
Мені вдалося побачити протягом цих днів кілька цікавих документальних фільмів. Запам’ятався фільм «Лука. Архієпископ Тамбовський» (Росія). Доволі фундаментальний, мало не годинної тривалості. Він, до речі, був удостоєний призу за оригінальне художнє оформлення. Фільм – енергійний, глибоко духовний – оповідає про непросту, навіть трагічну долю архієпископа Луки (Войно-Ясенецького), який поєднав у собі духовний дар окормлення пастви із високим талантом хірурга. Тема протистояння безбожній владі, духовного подвигу незламного архієрея лягла в основу цього фільму.
Фільм«Преображення», також російський, оповідає про монастирі російської Півночі на Білому морі, Ладозі, Онезі. Йдеться про Валаам, Соловки, Кіжі. Цікаву і корисну просвітницьку місію несе фільм українця Б. Браги «Князь-інок Микола Святоша», який вдало сполучає елементи ігрові та документальні. Історія відродження обителі в Молдові – у фільмі «Ново-Нямецький монастир» (Молдова), де згадується про тяжкі часи, коли руйнували храми. Тракторист, який зачепив тросом купол храму, загинув від падіння на нього хреста. Справді, нічого випадкового у цьому світі нема – кара настигає злочинця часом дуже рішуче і очевидно. Такі деталі, звісно, не забуваються. Їх було багато в цьому цікавому фільмі.
Не міг не зворушити глядачів фільм «Великий князь Сергій Олександрович Романов» – про члена імператорського дому, убитого бомбою терориста Каляєва. С.О. Романов був чоловіком великої княгині Єлисавети, нині прославленої в лику святих, яка простою сестрою милосердя спасала душі інших і досягла святості фактично при житті, зреалізувавши Христову заповідь про любов навіть до ворогів. Вона відвідала в тюрмі терориста, вручила йому Євангеліє із пропозицією покаятися. Злочинець сказав: «Я довго примірявся до цього замаху, не хтячи вбивати Вас»… На що велика княгиня з гіркотою відповіла: «Ви не розумієте, що, вбивши Сергія Олександровича, ви вбили мене…» Потім сама вона стала жертвою вже вознесеного в ранг державної політики більшовицького терору, але тепер є святою нашою заступницею на небесах…
Про висоту людського духу в найтяжчих обставинах розповідає фільм «Лєночка Е-105» режисера Володимира Кривцуна (Росія). Фільм 20-хвилинний, недовгий. Йдеться про нині живу жінку, яка була медсестрою в часи Великої Вітчизняної війни. За неправедним доносом втрапила до тюрми (найпарадоксальніше, що вона рятувала життя поранених радянських воїнів, але це було на окупованій території). Вона розказує про тяжкі поневіряння в таборах, оповідає, як за колючим дротом доводилося займатися справою виховання дітей. Діти за ґратами, діти без рідних батьків – це страшно. Але вона зуміла повернути відблиск дитячого щастя знедоленим і, як могла, скрашувала цей страшний побут, безпросвітні злидні й надривну підневільну працю – імпровізаційними концертами, виставами, іншими художніми заняттями, які дозволялися. Інтерв’юер запитує у неї: «Як же можна було вижити в цьому земному пеклі?» Й у відповідь чує, що коли не дбаєш про самого себе, забуваєш власне життя, – тоді ти бачиш сенс у збереженні інших життів. Тільки це й може додати сили. Той, хто дбав про своє життя, той у застінках загинув…
Цікаві також фільми «Патріархи Святої Русі», теж названого В. Кривцуна (коротка «пунктирна» оповідь про Патріархів від Гермогена до нині сущого Патріарха Кирила); «Поки дзвонить дзвонар» – відомого кінорежисера Валентини Матвєєвої, яка не вперше бере участь і не раз бувала призером «Покрову» в різних номінаціях…Із фільму В. Кривцуна дізнаємось багато цікавого про Патріарха Кирила. Дід його за віру тридцять років сидів по тюрмах, був механіком паровоза, змінив… 47 тюрем і 7 заслань! До революції отримував величезні гроші, як на ті часи – 300 рублів, коли 25 рублів коштувала породиста хороша корова, і – посилав більшу частину на Афон. Отже, як кажуть в народі: «Яке коріння, таке насіння». Випадки подібного благочестя в нашому народі руському далеко не поодинокі. До слова скажу: зайдіть у храм Святого Михаїла, першого митрополита Київського, в Олександрівській лікарні (названій так, до речі, на честь чудесного зцілення тоді ще підлітка, майбутнього імператора Олександра ІІІ, між іншим, батька Сергія Олександровича Романова, згаданого великого князя, вбитого терористом). Спустіться до усипальниці, де похований Михайло Парфенійович Дегтярьов, київський, як тепер би сказали, бізнесмен і громадський діяч, який колосальну суму в десять мільйонів рублів(!) пустив на потреби рідного міста. На побудову храмів, влаштування богаділень, на стипендії бідним, довічне утримання калік, на допомогу всім нужденним і голодним… І саме ці зразки повинні мати перед собою юні (та й не тільки юні…), а не бульварні матеріали про «успішних» олігархів, які вихваляються одні перед другими своїми статками над пострадянською руїною…
Окреме слово треба сказати про мультиплікаційні стрічки. Вони були й коротенькими на кілька хвилин, і більш розлогими. Були художньо-філософські фантазії («Про птицю», режисер Ольга Кудрявцева (Росія)), всього – 9 хв. Як сказали самі творці фільму – мультик «про те, що наші мрії часом збуваються не так, як нам хотілося б, але збуваються». Фільм сповнений м’якого гумору і водночас ліризму. Звертають увагу на себе три мультфільми дуже різні, але чимось і споріднені: «Путеводительница», «Про Василія Блаженного» і «Єгорій Хоробрий». Всі три із Росії, і вони є оповідями на теми православної святості. За манерою виконання оригінальні. В них у доступній формі подаються відомості про православні святині, православних святих. Чи не є це певним зниженням, «коміксовим» підходом? Всякий розважливий читач після непростих роздумів усе-таки скаже: «Ні». Вони несуть лагідно-добрий, чимось близький до різдвяного, дух і водночас дуже земні, практичні, життєві істини Православ’я. Оповідь про святість подана, звичайно, в дещо спрощених формах, але – без виходу за формати високого. Могли бути і вкраплення гумору, як у стрічці про Василія Блаженного, і чудова поетична розповідь за кадром (мультфільм «Святий преподобний Серафим Саровський») – все це слугує одній меті: якнайповніше, у доступно-привабливій формі передати нашому юному, хай навіть маленькому, сучасникові ті речі, про які має знати громадянин православної країни. Поетичний текст мультфільму про преп. Серафима не є якоюсь механічною рифмовкою на задану тему, він достатньо художній, барвистий і зворушливий… Процитую строфу: «Он победил гнуснейший род бесовский, молясь на камне тысячу ночей. И мир не знал, о праведник Саровский, ума смиренней, сердца горячей…») Цей мультфільм глядачі взагалі зустріли з криками «браво» ( автор віршів – Наталія Пономарьова, режисери стрічки – Владислав Пономарьов та Аліна Івах). І причому – це стрічка на 8 хвилин! Звичайно, формат вимагав лаконізму, майстерності, місткості деталей.
Мультик «Солдатська пісня» (режисер Є. Чернова, Росія) справді починається і закінчується бравою солдатською піснею, але сенс тут в іншому. Це – екранізація казки Саші Чорного про те, як ангели-хранителі, які є в кожної хрещеної людини (звичайно, є вони і в солдатському підрозділі), допомагають одному повернути свою майже безнадійну пропажу, а іншому – покаятися в злочині. Така собі нарада ангелів, яка робить людей і дійсність кращими, примушує без примусу, апелюючи до богодарованих струн добра в кожній душі.
Не можна не згадати серед ігрових картин і короткометражний фільм режисера Марії Кругленко з України «Маленьке чудо». Бачив зал і дівчинку Віру (яке символічне ім’я!), що була виконавицею однією з двох головних ролей. Власне, йдеться знову про «людей дна». Жінка із маленькою дівчинкою, смертельно хвора; люди, які кидають їй скупі мідяки… Небезпеки вулиці, інші малоприємні життєві несподіванки. Холод, голод, безпросвітність… Але цей фільм про викинуту за межі нормального життя мікроспільноту (включаючи чоловіка, який виписаний недостатньо рельєфно, але, можливо, це й не так потрібно для задуму) все одно лишає світле враження. По молитві дівчинки, яка заходить до храму, мама зцілюється, а сімейство знаходить хоча б якийсь тимчасовий прихисток – у селі, поза байдужою столицею. Фільм дуже виразний, дуже хвилюючий…
А ключовою подією на закритті фестивалю став художній фільм тривалістю в 40 хвилин «Ікона» режисера Олексія Кухаренка (Росія). Його окрасою стала гра Валерія Золотухіна, хоча він задіяний тут не в головній ролі. Майстрові дісталася роль «старого чесного алкоголіка», який, хоча і дійшов до межі фізичної й душевної деградації, ще зберігає в душі слід святого. Він не може погодитися із тим, що син його знайомого (до речі, доволі успішний бізнесмен), щоб погасити кредит, зважується на фактичне святотатство – продаж родової ікони. У цьому фільмі ви побачите навіть стрілянину й динамічну втечу на автомашині; побачите поранення й надію зцілення – як в прямому, так і в переносному розумінні; побачите провину і глибоке каяття. (Власне кажучи, все, як сказали б класики, «очень по-русски»). Наскільки тяжка провина, настільки глибоке каяття і потім глибока надія на всепереможну Господню любов та милосердя. Але, звичайно, не треба грішити в надії на покаяння! Засліплення героїв минає. А щодо тих, хто відійшов за вічну межу…, то у Бога, як відомо, немає живих і мертвих. Для того, хто тримається Бога, для живого душею лишаються живими й інші, він не втрачає з ними зв’язку… Виступивши на закритті, гість фестивалю Валерій Золотухін «зірвав» потужні аплодисменти – зокрема, проникливо прочитавши вірш Іосифа Бродського про Різдво.
На церемонії завершення фестивалю зал з нетерпінням чекав слова Предстоятеля УПЦ Митрополита Володимира. Він, як завжди, стисло і містко преподав благословення учасникам і гостям фестивалю і зазначив: «Ми й надалі чекаємо від вас хороших фільмів. Ви ж самі нас до цього привчили!» Ці слова були схвально і жваво сприйняті публікою, потонули в оплесках.
Фактично, жоден фільм не залишився без відзнаки. Всі були нагороджені як мінімум дипломом учасника фестивалю (що теж лишиться прекрасною пам’яттю про цю подію).
Гран-прі VIII Міжнародного фестивалю «Покров» було присуджено фільму «Зрозуміти людину» (реж. О. Столяров, Росія). Як відзначили творці фільму: головніше, ніж зрозуміти людину, це – полюбити її.
У галузі документального кіно: перша премія – фільм «Братія Карамазових» (І. Васильєва, Росія); дві другі премії – «Космос як послушання» (Л. Смірнова, Росія) та «Лука – архієпископ Тамбовський» (О. Муравйов, Росія); дві треті премії: «Любов і більше ніж любов» (І. Васильєва, Росія) та «Імператор, що знав свою судьбу» (Р. Єршов, Росія).
Анімаційне кіно: перша премія – «Про Василія Блаженного» (Н. Березовая, Росія); друга премія – «Путеводительница» (Н. Федченко, Росія) та «Святий преподобний Серафим Саровский» (В. Пономарьов, А. Івах, Росія); третя премія – «Любов» (А. Дуняєв, Росія) й «Околоколомна» (І. Ролдугін, Росія). А новиною, можливо, не дуже втішною (але такою, що випливала із об’єктивних обставин) стало те, що в галузі художнього кіно призові місця… не присуджувалися. (Можливо, це краще, аніж присуджувати за принципом:«на безриб’ї і рак – риба». Ліпше і справді було проминути цю номінацію й чекати грядущих відкриттів).
Петро Порошенко присудив премію свого фонду багаторічному директору фестивалю священику Олександру Акулову. З традиційним словом на закритті виступив директор кінофестивалю А. Деркач.
Були присуджені також численні дипломи: кращому продюсеру, звукорежисеру, за кращий монтаж, за актуальність теми, за вірність православній традиції, за «особливий погляд», за кращий сценарній… Приз глядацьких симпатій отримав документальний фільм «Лампа не гасне» (реж. М. Михальцова). Як бачимо, у списку призерів переважає російське кіно. Ну що ж, і в наших вітчизняних кінематографістів є стимул тягтися, рости далі!
Загальний висновок такий – немає приголомшливого прориву, та немає й занепаду. Це, зрештою, природно для кризового чи посткризового стану суспільної культурної свідомості. Добре вже те, що робота триває. А от з анімаційним кіно – бачимо приємний небувалий підйом! Отже, творчий політ не переривається. Триває нормально. Православне кіно впевнено завойовує нові позиції. Будемо чекати нових мистецьких відкриттів у подальші роки.
Отже, кажемо «до побачення!» фестивалю «Покров». До зустрічі на його дев’ятилітті! Многая літа його творцям, спонсорам і прихильникам – простим православним людям. Він несе в собі зерно прогресивного саморозвитку. Він переживав значно тяжчі часи. Отже, вистоявши, став іще міцнішим, «дорослішим», впевненим у собі.
Але головна наша надія – не на себе, а на волю Божу, на Покров Пресвятої Богородиці. Під цим святим омофором всяка творчість набуває особливого змісту. Як і особливої відповідальності.

В Свято-Троице-Параскевиевском Топловском женском монастыре Блаженнейший Митрополит Киевский и всея Украины Владимир в сослужении митрополита Симферопольского и Крымского Лазаря, епископов Переяслав-Хмельницкого Александра (секретаря Предстоятеля УПЦ), Джанкойского и Раздольненского Алипия совершил чин прославления в лике святых игумении Параскевы (Родимцевой). Иерархам сослужил сонм духовенства. За богослужением молились нынешняя игуменья обители Параскева (Тищенко), сестры монастыря, многочисленные верующие.
За Божественной литургией после малого входа была отслужена последняя заупокойная лития по усопшей подвижнице благочестия, после чего с огласительным словом выступили два иерарха. Митрополит Лазарь и епископ Алипий зачитали решение Священного Синода Украинской Православной Церкви о причислении игумении Параскевы (Родимцевой) к лику местночтимых святых с установлением дня памяти 20 ноября (3 декабря по новому стилю) и житие новопрославленной святой.
После этого под пение тропаря новопрославленной святой из алтаря была изнесена икона с изображением подвижницы, и Предстоятель УПЦ Блаженнейший Митрополит Владимир совершил первое молитвенное поклонение перед святым образом преподобной Параскевы. Затем примеру Архипастыря последовали остальные иерархи и служащее духовенство. Архиереи и все молившиеся в обители спели величание преподобной Параскеве и тем прославили ее в лике святых.
После чтения Евангелия Его Блаженство обратился к молящимся с проповедью о достижении святости и сути святой жизни во Христе.
Затем архипастырское слово произнес митрополит Лазарь и сердечно поздравил всех с величайшим событием не только в жизни Топловского монастыря и Симферопольской и Крымской епархии, но и всей Украинской Православной Церкви — прославлением в лике святых преподобной Параскевы Топловской. Владыка сказал: «О таких избранных сосудах Своих, как преподобная Параскева, Господь наш Иисус Христос глаголет во Святом Евангелии: «Так да светит свет ваш пред людьми, чтобы они видели ваши добрые дела и прославляли Отца вашего Небесного» (Мф. 5, 16).
Вся жизнь преподобной игумении была исполнена поистине небесной любви и нерушимой веры ко Господу. 53 года трудилась она в Топловской обители, и все это время из глубин сердца ее лилась горячая молитва, источалось благоухание высокой духовности.
Многое, очень многое пришлось пережить и преодолеть святой Параскеве. Время неустанного мирного созидания сменилось эпохой революционных потрясений, братоубийственной гражданской войной, богоборческим лихолетьем… И все это время преподобная исповедница вела неустанную духовную брань, делая все возможное для сохранения святой обители и спасая многие души духовных чад своих.
Жестокой клевете, хулам, угрозам противопоставляла она христианское смирение и любовь. В это трудное время святая обращалась к насельницам монастыря со словом назидания и утешения: «Свято храните блаженное и единодушное общение. Немало жизненных теснот приходится переносить в святой обители. Но кто и когда угодил Богу и достиг Царства Божия без скорбей и терпения? Не путем ли безмерных лишений и страданий пришел наш Небесный Подвигоположник и не этим ли путем шли, шествуют ныне и будут идти за Ним во все времена все Его последователи, все спасающиеся. Нас стали постигать лишения, недоедания и даже голод… Перенесите, дорогие сестры, ради Господа за грехи наши…»
Подлинное восхищение вызывает то, что, даже пребывая в тяжких скорбях и лишениях, святая Параскева духовно прозревала великую будущность своей обители. По слову дивной подвижницы, созидалась она «не для определенного промежутка времени, а для того, чтобы во все времена преступающие ее священный порог находили бы возможность жить и спасаться под ее святой сенью».
Минули десятилетия, и эпоха атеистического разрушения сменилась временем «собирания камней», созидания вертограда духовного.
Вся благочестивая подвижническая жизнь преподобной Параскевы была исполнена этого благого созидания, движимого благодатью Духа Святого.
Будем же, дорогие братья и сестры, неустанно черпать из живительного источника христианской любви, милосердия, смирения, завещанного нам святой игуменьей.
Святая преподобная Параскева, моли Бога о нас!»
Прославлена еще одна угодница Божия, просиявшая на благословенной земле Православной Тавриды. Собравшиеся в этот день в Свято-Троице-Параскевиевском Топловском женском монастыре верующие стали свидетелями великого торжества святой Православной веры.
Началось поклонение народа Божия новой молитвеннице за нашу Святую Церковь и народ.
По окончании Литургии был совершен праздничный молебен с возглашением многолетия Предстоятелю Украинской Православной Церкви, иерархам, духовенству и молящимся.

Глинські подвижники
Оксана Коволенко
21 серпня у Свято-Різдва Пресвятої Богородиці Глинській пустині (село Соснівка Глухівського району Сумської області) за Божественною літургією, яку очолив Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Митрополит Володимир, відбувся чин прославлення трьох угодників Божих, які несли чернечий послух у цій обителі. Богослужіння звершувалось під відкритим небом на території монастиря.
Його Блаженству співслужили митрополит Самтавісський і Горійський Андрій (Грузинська Православна Церква); архієпископи: Курський і Рильський Герман, Полоцький і Глубоцький Феодосій, Чернігівський і Новгород-Сіверський Амвросій, Конотопський і Глухівський Лука; єпископи: Уманський і Звенигородський Пантелеімон, Макіївський Варнава, Ніжинський і Прилуцький Іриней, Макарівський Іларій, Сумський і Охтирський Євлогій, Переяслав-Хмельницький Олександр, а також духовенство єпархії.
За Літургією молилися представники влади регіону на чолі з губернатором Сумщини Юрієм Чмирем.
Священний Синод Української Православної Церкви рішенням від 25 березня 2009 року (журнал № 9) благословив місцево прославляти та вшановувати схимитрополита Серафима (Мажуги), схиархімандрита Андроніка (Лукаша), схиархімандрита Серафима (Романцова).
За богослужінням правилась остання панахида за спочилими подвижниками. Затим зачитали рішення Священного Синоду УПЦ та життєописання прославлених святих. Далі були заспівані тропар, кондак та величання новопрославленим святим, під час чого із вівтаря винесли для молитовного вшанування їхні іконописні зображення.
По закінченні відправи Митрополит Володимир привітав присутніх із прославленням нових угодників Божих та побажав їхнього молитовного заступництва перед Всевишнім. «Нехай за молитвами святих угодників Божих Господь допоможе кожному із нас бути достойним громадянином і гарним християнином. Нехай за молитвами нових святих Господь усіх нас благословить миром і помилує кожну родину і кожну людину», – сказав Архіпастир.
У свою чергу, керуючий Конотопсько-Глухівською єпархією привітав Предстоятеля Української Православної Церкви із сьогоднішньою подією та побажав йому, щоб Господь за молитвою глинських старців дарував міцне здоров’я та довгі роки життя.
Привітав присутніх і архієпископ Полоцький і Глубоцький Феодосій і подарував монастирю образ преподобної княгині Єфросинії Полоцької з часткою її мощей.
До чисельного зібрання звернувся також представник Грузинського Патріархату митрополит Самтавісський і Горійський Андрій, який у своєму слові сказав наступне:
«Ці святі є основою, що єднає Православіє, що єднає усіх людей. Вони є духовними отцями українців, росіян, грузинів, греків, вірменів, котрі до них приходили. І сьогодні їхній покров став ще ширшим і благодатнішим, вони покривають і моляться за всіх нас. Тому разом із Українською Церквою в цей день радіє Церква Грузинська та весь народ Божий».

«Православные – милости просим, буддисты – ждем, иудеи – «вел кам»! День Крещения Руси – общий праздник, который собрал нас здесь, на киевской земле, где мы живем», – взывал к телезрителям накануне концерта один из организаторов мероприятия, генеральный продюсер музыкального канала Enter ведущий концерта Юрий Молчанов.
Одно из главных мероприятий по случаю Дня Крещения Руси в столице – рок-концерт 28 июля, который рекламировался с размахом и обещал быть грандиозным. Из участников были заявлены суперпопулярная среди украинской молодежи группа «Бум-бокс»; элитная рок-музыка из Москвы – группа «Воскресение»; а также всеми любимая «наша маленькая стая» взрослого рока – «Братья Карамазовы».
Все это – на Певчем поле, у стен Киево-Печерской Лавры, с возможностью облизывать мороженое и разместиться на скамейках под открытым небом или прямо на холмах… живой звук со сцены и чувство сопричастности к чему-то очень важному, произошедшему здесь, на киевской земле, тысячу и двадцать два года назад. Это событие, благодаря которому, когда придет час, и «ангелы снимут с неба звезды и сложат их в чемодан», соединит нас с нашими предками, даст Святой Руси надежду на милость Божью и «жизнь будущего века». Это Крещение Руси.
Может быть, обидно и удивительно было бы святому равноапостольному князю Владимиру, что спустя более тысячу лет собрать 70-тысячную аудиторию для празднования Дня Крещения Руси сможет лишь рок-концерт. Но совершенно определенно, Креститель Руси возрадовался бы, узнав, что среди его потомков есть люди, которые, говоря словами одного известного киногероя: «В чем сила, брат?..», однажды ощутили эту силу в Православии и промыслительно (а именно так это и бывает) собрались вместе, и получили благословение настоятеля монастыря Свято-Покровская Голосеевская пустынь отца Исаакия на создание Международной организации «День Крещения Руси». Эти хорошие люди (плохие люди такие праздники не организовывают) взяли на себя миссию проведения главного торжества православных славян – Дня Крещения Руси на киевской земле.
Так «в чем же сила, брат?»… У каждого на этот вопрос свой ответ. По мнению организаторов праздника, сила эта – в единстве славянских держав, вне геополитических реалий, но на основе единого духовного пространства Святой Руси и православной веры. И помощи Божьей, конечно.
В этом году на празднование Дня Крещения Руси на киевских холмах собрались около 70 тысяч киевлян и гостей города. Концерт открылся выступлением хора Киевских духовных школ под управлением игумена Романа (Подлубняка).
С пастырским словом со сцены Певческого поля к присутствующим обратился Предстоятель Украинской Православной Церкви Блаженнейший митрополит Владимир. Тысячи зрителей приветствовали Блаженнейшего стоя.
В своем слове Блаженнейший Владыка отметил значимость личности князя и его исторического выбора – принятия православной веры.
«Князь Владимир был неординарным человеком. Ему были известны грехи и беззакония до того, как он принял крещение и окрестил киевлян в нашем Иордане – Днепре. Но Господь как раз и выбирает таких людей, чтобы показать, какие чудеса может творить вера. Святой князь Владимир показал путь к Богу, и именно вера на его примере показывает, к чему необходимо стремиться, чтобы называться живым существом и в этой жизни, и в жизни вечной», – сказал Предстоятель УПЦ. Блаженнейший митрополит Владимир призвал собравшихся совершенствоваться духовно и прислушиваться к голосу Церкви, «чтобы в своей жизни найти истину и прийти к Богу».
Организаторы праздника – Международная общественная организация «День Крещения Руси» и Свято-Покровский мужской монастырь (Голосеевская пустынь) поздравили Блаженнейшего Владыку с днем Ангела и подарили корзину живых цветов. Предстоятель УПЦ благословил всех собравшихся. После этого начался рок-концерт.
В этом году организаторы мероприятия провели параллель между Днем Крещения Руси и Днем Победы, организовав в рамках празднования акцию поддержки ветеранам – «Всем миром». «Этот праздник еще и День Победы, потому что он был победой добра и тех ценностей, которыми мы живем сегодня», – сказал ведущий концерта Юрий Молчанов. Он объяснил, что День Крещения Руси-2010 проходит в Год ветеранов Великой Отечественной войны. «Не так давно собралась компания известных людей: это представители науки, культуры, спортсмены, музыканты… И подумали: как же мы можем по-своему поблагодарить тех, кто завоевал для нас мир? И родилась идея акции «Всем миром». Ведущие операторы Украины – МТС и Кyjvstar – предоставили возможность подключить короткий SMS-номер – 1945. Каждый абонент этих мобильных операторов может сбросить SMS, и деньги, которые уйдут со счета этого абонента, попадут на специальный банковский счет и затем – попадут ветеранам. Чистоту этой акции гарантируют люди, которых вы все знаете, неоднократно видели-слышали. И надеюсь, уважаете. Самое главное, что в этой акции нет политиков – ни одного. Надеюсь, это придаст большей уверенности в том, что акция будет честной», – сказал ведущий праздника. При этом он пояснил, что празднование Дня Победы в этом году не закончилось 9 мая, а продлится весь 2010 год.
«Представьте себе 1945 год, День Победы. Я видел этих ребят, им было по 20-25 лет, молодые, выжившие в этой войне. Сейчас им лет по 80-85. Хотелось бы, чтобы у них старость была – шикарная, я хотел бы, чтобы мы все им помогли!» – призвал режиссер-мультипликатор, народный артист Украины, автор мультфильмов «Остров сокровищ» и «Капитан Врунгель» Давид Черкасский.
«Мне кажется, что День Крещения Руси – главное событие для верующих. Только поняв духовные ценности, обретя веру, люди совершают самые благородные поступки. В подтверждение этих слов я призываю вас принять участие в акции и поддержать тех людей, благодаря которым мы сейчас веселимся, любим и вообще живем», – сказал олимпийский чемпион Валерий Гончаров.
«Нам нельзя забывать о тех смелых людях, которые шли ради нас на смерть. Поможем!» – призвал музыкант, лидер группы «С.К.А.Й.» Олег Собчук.
«65 лет назад наши бабушки и дедушки победили непобедимое зло, которое покрыло собой полмира и хотело сделать из этой страны рабовладельческие плантации, где бы жили 20% населения. Нас бы с вами не было. Я не призываю вас к акции, потому что убежден, что каждому из вас ничего не стоит хотя бы немного отдать дань тем, благодаря кому мы живем, – взять телефон и набрать 4 цифры… Для вас, добрые люди, это ничего не стоит!» – сказал заслуженный артист Украины Валерий Чигляев.
«Об итогах акции «Всем миром» узнает вся страна, они будут подведены после 28 октября, когда мы отметим День освобождения Украины», – заключил Юрий Молчанов.
Далее зрители имели возможность увидеть и услышать видеопоздравление Патриарха Кирилла: «Хочу поздравить Вас с великим праздником – Днем Крещения Руси! Событие, которое мы отмечаем, стало началом новой жизни могучего народа. Как пришествие в мир Христа Спасителя, как его Рождество открыло новую эру человеческой истории, вот так и Крещение Руси – открыло новую эру в жизни могучего народа. Того самого народа, который сумел, проходя тернистыми путями своего исторического бытия, достигать огромных высот, справляться с трудностями, преодолевать огромные расстояния, распространяя свою веру и свою культуру, создавая огромное единое духовное пространство: от Балтийского моря – до Тихого океана, от Белого моря – до Черного моря. Сегодня к этой единой духовной общности, что предками нашими была названа Святой Русью, принадлежат народы Украины, России, Белоруссии и многие-многие другие, для которых Крещение Руси стало началом духовной жизни.
Как замечательно, что в этом году, празднуя День Крещения Руси, мы вспоминаем 65-летие Великой Победы. Вот тогда мы все вместе сумели спасти свой общий дом от врага, смогли победить зло, которое угрожало не только нам, но всей Европе и всему миру. И сегодня мы вспоминаем всех тех, кто погиб, кто жизнь свою отдал за Отечество свое. Мы вспоминаем ветеранов, которые сохраняют память о Великой Победе. И я очень радуюсь, что на Украине существует конкретная акция помощи ветеранам. Когда мы помогаем тем, кто рисковал жизнью и отдавал здоровье для нашего спасения, мы совершаем дело угодное и Богу и достойное в глазах людей. И пусть благословение Божие пребывает над святой Русью – над Украиной, Россией, Беларусью – над всеми теми, кто сохраняет заветы князя Владимира, кто хранит бытие Святой Руси».
Трансляция концерта велась не только на Украину, но и на Россию. И во время концерта позвонил Патриарх Кирилл. Он к этому времени уже прибыл в Москву после визита в Украину и тоже был зрителем, поэтому поздравлял и очень благодарил.

24 июля по окончании выступления во Дворце студентов Донецкого национального университета имени Олеся Гончара Святейший Патриарх Московский и всея Руси Кирилл ответил на вопросы собравшихся.
Кривошеин Виталий, доцент ДНУ:
— Ваше Святейшество! Мы знаем, что это уже третий Ваш визит за последний год. Этот визит проходит во время экономического кризиса. Наверное, этот кризис связан с культурой общества потребления. Мне хотелось бы спросить, Ваше Святейшество, видите ли Вы взаимосвязь между нынешним экономическим кризисом и состоянием духовности нашего общества?
— Конечно, вижу, я об этом много раз говорил. Если позволите, отталкиваясь от Вашего вопроса, я хотел бы еще раз отметить следующую взаимозависимость: огромной ошибкой многих людей является восприятие нравственности лишь как одного из компонентов человеческого бытия. Нравственность — это не только одна из составляющих, это фундаментальная ценность, без которой не может быть человеческой жизни и человеческого сообщества.
Сегодня, выступая на ЮЖМАШе и взирая на изделия, находящиеся в сборочном цеху, я сказал простую вещь: конструкторы закладывают в эти изделия соответствующую программу, в соответствии с которой и летит ракета и работает космический объект. Бог в нас вложил такую же программу — нравственное чувство, которое познается рационально, через конкретный закон. Когда-то этот закон передавался изустно, из поколения в поколение, а во времена Моисея он был просто записан. И сколько бы ни прошло после этого веков, человечество никогда не сказало: нет, это не наш закон, это какие-то инопланетяне, это не соответствует ни нашей природе, ни нашей культуре, это вообще все бред.
Что такое «не убий»? Почему «не убий»? А если надо убить, то почему не убить? Почему «не укради»? Вообще, где тут логика? Если человек один раз живет, если за гробом ничего не будет, если что-то плохо лежит, почему это не взять? Ну, конечно, другой будет страдать, но о чем тут думать-то? Почему же тогда на основании этого закона выстраивается уголовный кодекс и самые страшные статьи за убийство, за хищение в особо крупных размерах? И ведь можно продолжать — все современное законодательство основано на этих принципах. Откуда эти принципы, Моисей, что ли, сидел, думал и написал?
Весь исторический опыт, все мировоззрение людей было сформулировано в этих десяти заповедях. Значит, есть нравственная природа человека, заложенная Богом, в соответствии с требованиями которой человек должен жить, а для того чтобы человек помимо своего внутреннего субъективного восприятия нравственных истин имел объективное восприятие, дан объективный критерий, письменный закон, слово Божие.
Некоторые считают, что это закон обязателен только для личной жизни, а некоторые — что и для личной не очень обязателен. Но ведь нет, без этого закона не может существовать ни одна область общественных отношений, включая экономику. Если экономика построена на обмане, она нежизнеспособна. Если семейная жизнь построена на обмане, она нежизнеспособна, и так далее. Если человек живет постоянно во лжи, он никогда не будет ни успешным, ни счастливым.
Так вот, современная экономика построена в значительной степени на очковтирательстве, на создании денег из воздуха. Деньги являются эквивалентом человеческого труда и ценностей, которые Бог дал нам: угля, руды, нефти, интеллекта нашего, ноу-хау, физического и духовного труда. Но если сами деньги становятся ценностью, которыми торгуют; если каждое предприятие выпускает свои собственные деньги в виде акций, которые поступают на столичный рынок и превращаются в никому непонятные ценные бумаги, которыми можно торговать и спекулировать; если на этих фантиках зарабатываются миллиарды, не подкрепленные ни трудом, ни реальным капиталом, ни ценностями, — как же такая экономика может существовать? Вот и расплачивается сегодня простой труженик, который ценности производит, за весь этот мыльный пузырь, который надо спасать, потому что для всей банковской системы нужны реальные деньги, результат нашего труда. И во всем мире не нашли никакого другого способа, кроме как взять у людей деньги и вложить их в экономику, чтобы ее спасти.
Сейчас вроде бы что-то получилось, но я глубоко убежден: экономическая система должна быть принципиально изменена таким образом, чтобы она была справедливой, чтобы деньги и капитал являлись эквивалентом и выражением реального труда и реальных ценностей.
Но при чем тут нравственность? А при том, что законами все отрегулировать невозможно, можно написать прекрасные кодексы законов, но люди все равно будут обманывать и государство, и друг друга. Без того, чтобы начать жить по Божиему закону, невозможно исправить изъяны современной жизни. Примечательно, что к этой мысли сегодня приходят не только священнослужители, религиозные мыслители и философы, но и многие политики. Очень важно поддержать этих политиков, в том числе западных, которые вдруг заговорили таким пророческим голосом. Не все их поддерживают, кто-то из их коллег отрицает правомерность этих суждений, но как приятно слышать правду, в том числе и от политиков!
Нет ничего случайного, мы не случайно переживаем сейчас этот экономический кризис, лучше его сейчас пережить, чем позже, когда накопятся бездны пустых, ничем не подкрепленных денег и рухнет мировая экономика. Но очень важно здесь сильное и ясное свидетельство Церкви, и мы делаем все для того, чтобы ее голос в отношении экономического кризиса слышали во всем мире.

Анна Черепко, студентка ДНУ:
— Ваше Святейшество, Ваша пастырская деятельность вызывает огромный интерес на всем пространстве Русского мира, и каждая из составляющих частей этого пространства отличаются определенным своеобразием, а может быть, даже предназначением. В связи с этим хочу задать вопрос: какие наиболее характерные черты духовного образа современной Украины Вы отметили бы?
— На этот вопрос мне легко и радостно отвечать. На Украине происходит много хорошего, и это вселяет оптимизм. Как мне кажется, политическое развитие последних месяцев заслуживает положительного отношения и положительной оценки, как и изменения в экономике. Сегодня я был на ЮЖМАШе, беседовал с руководством, с людьми, которые там работают, — есть замечательный настрой, действительно прекрасные идеи в сотрудничестве с Россией производить совершенную космическую технику, средства транспорта, тракторы и многое другое. Все это, конечно, заслуживает положительной оценки.
Но самое великое сокровище украинского народа — это его религиозное чувство, яркое, сильное, мужественное и жертвенное. Мало таких мест на земле, где люди молятся так, как молятся на юге Русского мира. Кто-то из моих родственников, увидев по телевизору богослужение в Одессе, позвонил мне и сказал: «Не приезжай больше никогда на Украину в июле, ведь тысячи людей стоят на такой жаре и не уходят!»
Эта телекартинка показала на весь мир тысячи людей, стоящих на жаре, в духоте и молящихся. Какие глаза! Как светятся лица! Каким же нужно быть сильным человеком, чтобы так стоять и молиться, не просить бутылку с пепси-колой, а стоять и молиться! Вот в этом сила нашего Русского мира. И в Украине это религиозное чувство настолько ярко выражено, что оно, по моему скромному мнению, является самым великим сокровищем украинского народа.
Там, где Церковь продолжает настаивать на Божией правде, даже входя в культурный конфликт с окружающим миром, там все больше и больше позиция Церкви вызывает интерес и симпатию.

Елена Макаренко, доцент кафедры социологии ДНУ:
— Ваше Святейшество, Русская Православная Церковь, как известно, имеет многовековой исторический опыт общения с исламским миром, который переживает сейчас мощный духовный ренессанс. Мы видим, что неуклонно возрастает количество мусульманского населения в Европе, России, Украине. Ведет ли Церковь диалог с духовными лидерами ислама?
— Да, ведет — это краткий ответ. А если Вы мне позволите немного порассуждать на тему отношений с исламом, то я хотел бы сказать вот о чем. В западных странах некоторые люди бьют тревогу по поводу распространения ислама, причем он распространяется не только посредством миграции, то есть приезда в западноевропейские страны исламского населения, но и через обращение в ислам европейцев. Отчего это происходит?
Это реакция на глубочайший кризис западного христианства. Если вера и Церковь перестают четко и ясно говорить людям, что есть добро, а что — зло, они перестают быть нужны. Если богословие становится служанкой светской философии, политкорректно обслуживая современную философскую и политическую моду, то оно перестает быть нужным. Такое богословие остается богословием в ученых кабинетах, в узком кругу элиты, но оно не затрагивает сердца миллионов людей. И то, что сегодня пустеют, например, протестантские храмы Западной Европы, является результатом этого глубочайшего кризиса в западном христианстве, в первую очередь, в протестантских конфессиях.
А потребность-то есть. Многие, кстати, становятся православными, сейчас наблюдается рост Православия в мире, и не потому, что оно политкорректно приспосабливается, — там, где Православие приспосабливается, оно немедленно вырождается, трансформируется, превращается в небольшое гетто. Но там, где Церковь продолжает настаивать на Божией правде, даже входя в культурный конфликт с окружающим миром, там все больше и больше позиция Церкви вызывает интерес и симпатию. Конечно, всегда найдутся люди, которые, как некогда коммунисты, скажут: «Вы — пережиток прошлого. Ну почему вы не признаете гомосексуальные браки? Почему вы считаете, что свободный секс — это плохо? Так же бабушки учили!» Но если Церковь перестанет грех называть грехом, она перестанет быть нужной людям. Совесть можно разбудить тогда, когда вы говорите: «Это грех, это против Бога, Господь тебя накажет, подумай, что ты делаешь». Только такая логика заставит человека задуматься.
Конечно, многие снисходительно усмехнутся, отвернутся от такой проповеди. Но разве от апостолов не отворачивались язычники? «Послушаем тебя в другое время», — говорят апостолу Павлу в Ареопаге (Деян. 17: 32), — мол, он пришел говорить глупости, а они — цвет эллинской мудрости. Мы все это проходили, все это было в истории Церкви. Поэтому — «проповедуй слово, настой во время и не во время, обличай, запрещай, увещевай со всяким долготерпением и назиданием» (2 Тим. 4: 2).
Интерес к исламу в западноевропейских странах очень часто порождается конкретной этикой исламской традиции, ее бескомпромиссностью. Что касается наших отношений с исламом, то в России, на Украине, на всем постсоветском пространстве у нас нет напряженных конфликтов, потому что есть общие темы для беседы, общие озабоченности — это сохранение религиозного фактора в человеческой жизни, это вопросы нравственности, вопросы защиты среды человеческого обитания и многое другое. Поэтому мы ведем диалог с исламом, но не для того, чтобы, как многие подозревают, создать общую религию, «сверхцерковь». Богу было угодно, чтобы мы родились православными, и мы ими должны быть. Наша задача — быть верными своей вере и в этой вере совершенствоваться, и тогда наш голос будет понятнее честным, благочестивым представителям других религий.
Мы не стремимся к доктринальному сближению, мы пытаемся создать платформу для выражения совместной озабоченности относительно того, что происходит в современном мире. И можно сказать, что этот диалог сейчас идет с большим успехом.
Православные и католики должны дорожить общим пониманием проблем и совместно развивать общее свидетельство о христианских ценностях перед лицом современного нерелигиозного общества

Олег Таибов, председатель студенческого совета ДНУ:
— Важнейшим фактором развития геополитических и геокультурных процессов являются взаимоотношения Православной и Католической Церквей. Каковы перспективы их дальнейшего взаимодействия?
— С приходом Папы Бенедикта XVI многое изменилось в положительную сторону. Его публичные выступления соответствуют нашему пониманию нравственности, семейных ценностей, проблем международных отношений. Это вселяет некую надежду на то, что появляется очень много общего в той позиции, которую христиане должны совместно исповедовать перед лицом внешнего мира.
У нас сохраняются богословские расхождения, и весьма существенные, а также каноническая структура отличается. К сожалению, на местах возникают конфликты, мы знаем такое неприятное явление, как прозелитизм, когда католические братья всеми силами пытаются обратить православных в свою веру. Эти моменты омрачают отношения, но на фоне этих местных проблем возрастает понимание общности подхода к тем глобальным вопросам, перед которыми стоит сегодня человечество. И это очень важно.
Когда Православная Церковь на форумах ООН, ЕС, Совета Европы отстаивает ту или иную позицию, то ее голос воспринимается как голос Востока. А вот когда мы договариваемся и выступаем вместе с Католической Церковью — это серьезный сигнал светскому обществу о том, что христиане Востока и Запада по той или иной проблеме имеют общую точку зрения. Я думаю, мы должны дорожить этим общим пониманием проблем и совместно развивать общее свидетельство о христианских ценностях перед лицом современного нерелигиозного общества.

Встреча с епархиальным духовенством

24 июля, в первый день своего Первосвятительского визита в Днепропетровск, Предстоятель Русской Православной Церкви посетил административный центр Днепропетровского епархиального управления.
Святейшего Владыку встречали труженики епархии: сотрудники канцелярии, референтуры, бухгалтерии, пресс-службы и других епархиальных отделов. Его Святейшество преподал всем собравшимся свое благословение и поблагодарил их за труды и помощь правящему архиерею.
В актовом зале состоялась встреча Святейшего Патриарха Кирилла с духовенством епархии.
На встрече присутствовали управляющий делами Московской Патриархии митрополит Саранский и Мордовский Варсонофий, председатель Отдела внешних церковных связей Московского Патриархата митрополит Волоколамский Иларион, митрополит Днепропетровский и Павлоградский Ириней, митрополит Донецкий и Мариупольский Иларион, архиепископ Криворожский и Никопольский Ефрем, наместник Свято-Троицкой Сергиевой лавры архиепископ Сергиево-Посадский Феогност, епископ Горловский и Славянский Митрофан, руководитель Административного секретариата Московской Патриархии епископ Солнечногорский Сергий, викарий Днепропетровской епархии епископ Новомосковский Евлогий, председатель Синодального отдела по взаимодействиям Церкви и общества протоиерей Всеволод Чаплин, председатель Синодального информационного отдела В.Р. Легойда, заместитель председателя ОВЦС протоиерей Николай Балашов, секретарь ОВЦС по межправославным отношениям священник Игорь Якимчук, руководитель личного секретариата Святейшего Патриарха иеромонах Антоний (Севрюк) и другие.
Обращаясь к Святейшему Владыке, митрополит Днепропетровский и Павлоградский Ириней сказал: «Ваше Святейшество! Духовенство и монашествующие, весь клир Днепропетровской епархии очень рады этой встрече. Все мы ожидали Вашего приезда, чтобы помолиться вместе с Вами и услышать Ваше слово наставления и назидания — живое, действенное, — которое, я верю, укрепит нас. Среди духовенства, если я попрошу поднять руки, кого я рукополагал, Вы можете увидеть, что большинство — это мои ставленники. Это будущее епархии, и им крайне необходимо Ваше наставление. Скажите, благословите, наставьте, потребуйте и, если надо, прикажите своим святительским сильным словом, чтобы мы пребывали в благоговейном послушании Церкви Божьей. Чтобы мы занимались тем, чем должен заниматься пастырь, — духовным возрождением! Чтобы на современном этапе нашей жизни вести людей ко спасению, воспитывать общество в патриотизме — в любви к православной вере, к своему Отечеству, к своему народу, к своей землею. В этом призвание священника, в этом и наше спасение. Поэтому, Ваше Святейшество, я прошу Вас обратиться к духовенству и собравшимся со своим словом».
В начале своего выступления Святейший Патриарх Московский и всея Руси Кирилл отметил благие изменения, произошедшие в епархии: значительно увеличилось количество храмов, но самое главное, повысился авторитет Церкви в народе. Его Святейшество также подчеркнул значение Днепропетровска как интеллектуального и промышленного центра Украины и обратил внимание присутствующих на особенности пастырского окормления жителей этого города. Святейший Владыка призвал обратить внимание на качество проповеди, напомнил о необходимости развивать молодежное и социальное служение. «В каждом приходе должны совершаться конкретные дела милосердия», — подчеркнул Предстоятель Русской Православной Церкви.
Далее Святейший Владыка ответил на вопросы участников встречи.

Беседа во Дворце студентов

Вечером 24 июля 2010 года в здании Дворца студентов Днепропетровского национального университета имени Олеся Гончара состоялась встреча Святейшего Патриарха Кирилла с преподавателями и учащимися вуза.
У входа во дворец собрались студенты, многие из них держали в руках плакаты с приветствиями Предстоятелю Русской Православной Церкви. Святейшему Владыке преподнесли хлеб-соль.
Во встрече приняли участие министр образования и науки Украины Д.В. Табачник, глава областной государственной администрации А.Ю. Вилкул, председатель областного совета Е.Г. Удод, председатель городского совета И.И. Куличенко, заместитель главы облгосадминистрации М.И. Пустова, заместитель главы облсовета А.Ф. Шипко, ректор Днепропетровского национального университета Н.В. Поляков, члены профессорско-преподавательской корпорации, студенты.
На мероприятии присутствовали митрополит Днепропетровский и Павлоградский Ириней, другие украинские архиереи, а также члены делегации, сопровождающей Святейшего Патриарха Кирилла в поездке по Украине: управляющий делами Московской Патриархии митрополит Саранский и Мордовский Варсонофий, председатель Отдела внешних церковных связей Московского Патриархата митрополит Волоколамский Иларион, наместник Свято-Троицкой Сергиевой лавры архиепископ Сергиево-Посадский Феогност, руководитель Административного секретариата Московской Патриархии епископ Солнечногорский Сергий, председатель Синодального отдела по взаимоотношениям Церкви и общества протоиерей Всеволод Чаплин, председатель Синодального информационного отдела В.Р. Легойда, заместитель председателя ОВЦС протоиерей Николай Балашов, секретарь ОВЦС по межправославным отношениям священник Игорь Якимчук, руководитель личного секретариата Святейшего Патриарха иеромонах Антоний (Севрюк) и др.
Ректор вуза Н.В. Поляков огласил решение Ученого совета Днепропетровского национального университета о присуждении Святейшему Патриарху Московскому и всея Руси Кириллу звания Почетного доктора Honоris causa и вручил Предстоятелю Русской Православной Церкви диплом и почетную медаль. Проректоры университета преподнесли Святейшему Владыке докторскую мантию и другие знаки отличия.
После церемонии награждения Его Святейшество перед ученой общественностью выступил с лекцией, посвященной теме взаимоотношений религии и науки, а также ответил на вопросы студентов.
В заключение встречи ректор университета подарил Святейшему Патриарху живописное полотно с изображением Дворца студентов.
В свою очередь, Его Святейшество на память о состоявшемся общении передал в дар университету книгу «Патриархи Московские и всея Руси» и комплект серебряных монет, выпущенных к 1725-летию со дня рождения святителя Николая, архиепископа Мир Ликийских, чудотворца.
Этим мероприятием завершилась официальная программа первого дня пребывания Святейшего Патриарха Московского и всея Руси в Днепропетровской епархии.

– Як ваші батьки опинилися в Канаді?
– Мої батьки народилися в Царській Росії у Волинській губернії (тепер це Україна) в селі Обенижі. Моя мати – Єфросинія Григорівна, вроджена Касянюк, народилася в 1908 року. Батько, Олексій Маркович Капрал, – в 1909 році. Мій дід, з боку матері, був старостою в Хрестовоздвиженському храмі нашого села. Під час першої світової війни батьки в дитячому віці були евакуйовані в Катеринослав, нині Дніпропетровськ. Пізніше Волинь відійшла до Польщі. Поляки проводили політику ополячення нашого православного народу, робили це насильно: примушували дітей вивчати польську мову замість української або російської, також намагались ввести новий календар у богослужіннях.
Батько обвінчався з матір’ю в 19-річному віці і, не бажаючи служити в польській армії, емігрував до Канади. У той час в Україні йшла велика пропаганда переселення до Канади, яка потребувала робочих рук для освоєння незаселених цілинних земель. Багато районів Канади були безлюдні, і уряд пропонував всім приїжджим 160 акрів землі. Багатьом це давало надію, і українці вирушали в далекі землі розпочати нове життя. 19 червня 1929 р. на великому пароплаві «Lithuania» мої батьки прибули до Галіфаксу в провінції Нова Шотландія. Батьки були достатньо освіченими людьми, хоч через війну отримали лише початкову освіту. Читали і писали російською, українською і польською. Вдома говорили двома мовами – українською і англійською. Російська мова для мене тоді була абсолютно незрозумілою мовою.
Прибуття батьків до Канади співпало зі всесвітньою економічною депресією, люди переміщалися по країні у пошуках кращої долі. Переїхали і мої батьки в район, який носив назву Peace River (Річка світу). Це було дивовижне за красою місце. Широка швидка крижана річка, а навколо дрімучі ліси. Кожній сім’ї видали по 100 доларів і сокиру, щоб люди самі собі могли будувати житло. Клімат північної Канади суворий. Потрібно було поспішати будувати житло, оскільки наближалася зима з 40-50 градусними морозами. Так почалося життя моїх батьків в Канаді.

– Наскільки великою була ваша сім’я?
– У 1929 р. народилася старша сестра Анастасія, чотири роки по тому з’явилися на світ близнята – Петро і Гаррі, котрі були схожі як дві краплі води. Потім народився Михайло, услід брат Василь і сестра Ганна. І лише через 8 років напередодні Різдва Христового в 1948 р. народився я. Народився я вдома, оскільки мати не встигла виїхати в госпіталь. Зареєстрували мене Григорієм, хоча в хрещенні я отримав ім’я Ігор. Велика різниця у віці між мною і моїми братами та сестрами привела до того, що я ріс сам по собі. Багато хто з них самостійно йшов по життєвому шляху і не жив вдома.

– Скажіть, під впливом чого ви не тільки стали священиком, але й прийняли чернецтво в такому юному віці?
– Будучи ще малою дитиною, одного разу в церкві я настільки надихнувся красою богослужіння, що, прийшовши додому, зібрав декілька ікон і свічок і почав гратися в «батюшку». Це прекрасне відчуття не покидало мене. У лісі, поряд з будинком, я зробив свою «церкву», тоді мені було 8 років. Прикрасив я свою «церкву» іконами, молився як запам’ятовував зі служби, зробив навіть «вино», видавивши сік з винограду; здійснював «треби»… Коли мама, бувало, зарубає курку, то я брав курячу голову і ховав її. Особливо мене вражали похорони в церкві. Вони у нас відбувалися досить часто, і я нерідко замислювався над питаннями життя і смерті. У дитинстві я мав Молитвослов, по якому молився, він був написаний українською мовою. Мама навчила мене читати і писати по-українськи. Тоді ж я склав свою літургію. Далі-більше; на сусідній фермі жила одна дівчинка, старша за мене на 4 роки, нехрещена, тож я «охрестив» і «причастив» її після своєї «літургії».
У школі з деякими друзями любив говорити на релігійні теми, ми сперечалися з питання еволюції згідно теорії Дарвіна, також я слухав спеціальні передачі по канадському радіо — все це сприяло виникненню нових питань і потреби у відповідях. Я почав читати Біблію англійською мовою. Незабаром став виписувати церковну літературу, журнали і книги на англійській і російській мовах. Мої батьки не перешкоджали мені в цьому. У мене все більше і більше розвивалося бажання стати священиком. Духовенство нашої церкви заохочувало моє бажання. Один священнослужитель дарував мені то ікони, то книжечки і примовляв: «Ти будеш хорошим батюшкою». Я завжди благоговійно ставився до всіх священиків, а тим більше до архієрея. Всі роки навчання в гімназії я відчував, що це тільки підготовка до того, щоб піти в семінарію і стати священиком. Але коли моя мама дізналася про моє рішення, вона сказала: «Ні! Не треба тобі йти в священики, вони завжди такі бідні, наші приходи такі маленькі, і життя священика дуже важке. Краще стань вчителем, або лікарем, або адвокатом». Але я був наполегливий і говорив, що буду тільки священиком. Про чернецтво я тоді не думав.

– Де Ви вчилися і осягали науку?
– Спочатку наш Владика Пантелеймон Едмонтонський хотів послати мене вчитися до Франції. Але там семінарія закрилася, і тоді він запропонував мені піти в духовну семінарію Росії. Цілий рік Владика вів переговори з Ленінградською семінарією, але врешті-решт отримав рішучу відмову. Значно пізніше я дізнався, що КДБ допитувало моїх родичів в Україні, аби дізнатися, чому я хочу вчитися в Росії. Мені тоді було всього 18 років.
Я вирішив відвідати Владику Саву (Сарачевича), архієрея Руської Православної Зарубіжної Церкви, родом з Сербії, який жив в Едмонтоні. Він був людиною високого духовного життя, в розмовах завжди посилався на вчення святих отців і був надзвичайно добрий. Я розповів про моє бажання вчитися в семінарії, а Владика все говорив про те, яка хороша справа святе чернецтво. Він мене надихнув.
Дорога із Західної Канади до монастиря у Джорданвіллі (у штаті Нью-Йорк в США) зайняла три дні. Моє перше враження, коли я побачив монастир, було приголомшливе. Це було 8 листопада 1967 р. Засніжений, з прекрасним златоглавим храмом і великим братським корпусом, територією в 800 акрів, серед живописних ферм, лісів, озер – він здавалося мені був немов з іншого світу. Проте, після двох тижнів навчання я розгубився і трохи розчарувався, почав подумувати про повернення до Владики Сави. Я написав лист Владиці Саві з проханням забрати мене до себе на послух, але він відповів, що якщо я бажаю бути ченцем, то зараз для мене час випробування і треба залишатися в семінарії, і що Господь Бог Сам покаже мій подальший шлях. Так я продовжував вчитися в її стінах п’ять років. Після закінчення навчання мені вже нікуди не хотілося, настільки я полюбив Свято-Троїцький монастир і свою семінарію.

– Ви ніколи не шкодували про прийняття чернецтва ?
– Ні, ніколи. Ченці відрізняються від решти християн тим, що не зв’язують себе шлюбними вузами і присвячують себе повністю молитві і духовному подвигу, щоб бути вільним для спілкування з Господом. Без сумнівів, було б приємно мати сім’ю, дітей, але у кожного своє призначення. Про прийнятий чернечий шлях я ніколи не шкодував.

– Як складалася доля далі?
Семінарію закінчив у 1972 році, і, готуючись до чернецтва, став викладачем семінарії. Виконував і ряд інших послухів у монастирі. Незабаром став послушником і в 1974 році був пострижений у рясофорні ченці. У 1975 р. мене висвятив у ієродияконський сан архієпископ Аверкій (Таушев), настоятель монастиря, ректор семінарії.
Я був останнім ставлеником Архієпископа Аверкія перед його смертю і служив йому як келейник останні роки його життя, при його хворобі. У 1976 р. я отримав сан священика від рук митрополита Лавра (тоді єпископа Манхетенського) і всі роки мого перебування в Джорданвіллі ніс послух, головним чином, у друкарні. Спочатку викладав у семінарії Новий Заповіт і етичне богослов’я. Потім перейшов на предмет порівняльне богослов’я. Ввів новий предмет — біблейську археологію, який викладається і нині. Також я закінчив Сіракузький університет і отримав ступінь магістра слов’янських наук і російської літератури. У 1984 р. був призначений вікарним архієреєм Східно-Американської і Нью-Йоркської єпархії в допомогу митрополиту Філарету (з титулом єпископа Манхетенського), а також помічником єпископа Григорія (Граббе) на посаді заступника секретаря Архієрейського Синоду. Після 17-річного перебування в монастирі я став проживати в місті Нью-Йорк. Через одинадцять років я отримав титул єпископа Вашингтонського, а в 1996 р. Синод видав указ про призначення до Австралії і звів мене в сан архієпископа. З 2006 року займав посаду першого заступника голови Архієрейського Синоду Руської Зарубіжної Церкви.
Після кончини Першоієрарха Руської Зарубіжної Церкви митрополита Лавра (16 березня 2008 р.) виконував обов’язки голови Архієрейського Синоду РПЦЗ. 12 травня 2008 р. на засіданні Архієрейського Собору в Знаменському синодальному соборі в Нью-Йорку мене було обрано Першоієрархом Руської Зарубіжної Церкви і зведено в сан митрополита. Настоловання (інтронізація) відбулося 18 травня 2008 р.
Підготував протоієрей Святослав Чижук

Дорогие ветераны, братья и сестры!
Христос Воскресе!
В эти светлые, весенние дни, когда весь мир продолжает оглашать всерадостное Пасхальное приветствие, от всего сердца поздравляю Вас со знаменательным юбилеем – 65-й годовщиной Победы нашего народа в Великой Отечественной войне!
Для всех нас это общий праздник. Бедствие, постигшее в далекие сороковые годы нашу землю, сплотило народ, который в едином порыве стал на защиту Родины.
Как уже много раз бывало в нашей истории, миру были явлены тогда примеры высочайшего самопожертвования и беззаветной преданности Отечеству. В трудную годину люди обратились к Святому Православию, почерпнули в нем силы и мужество и на деле исполнили завет Христов: «Нет больше той любви, как если кто положит душу свою за друзей своих» (Ин. 15, 13). 65 лет назад наш солдат, дошедший до Берлина и одержавший полную победу над врагом, завершил свой ратный подвиг. Окончился трагический период истории, ознаменованный миллионами жертв, которые были принесены человечеством, вступившем в смертельную схватку с фашизмом.
В нашей стране нет ни одной семьи, которая не была бы опалена огненным дыханием той страшной войны. Наши соотечественники героически погибали на полях сражений, а также, не щадя своих сил, ковали победу в тылу: молились о даровании победы, растили хлеб, лечили раненых, заботились о беженцах и сиротах…
Ратный и трудовой подвиг нашего народа в годы Великой Отечественной войны стал вершиной воинской славы, ибо война 1941-1945 годов была испытанием, доселе невиданным человечеству. Но наш народ выстоял и одержал долгожданную Победу, будучи укрепляем молитвой, которая поднимала боевой дух, помогала преодолевать трудности и лишения воинской службы, звала на подвиг во имя родной земли.
Великая Победа была завоевана ценой огромных жертв и усилий! Праздник Победы дает нам урок того, как во дни великих испытаний наш народ братски сплотился в единую семью, не думая о национальных, религиозных и мировоззренческих различиях, явив поразительное единство духа и воли.
Братья и сестры, дорогие жители Подольского края!
В этот праздничный день не будем забывать о том, какой дорогой ценой досталась нам Великая Победа! Будем ценить и беречь мир, а также заботиться о том, чтобы наши дети и внуки жили в любви и дружбе! Сколько бы лет ни прошло с той далекой поры, память о народном подвиге должна вечно жить в наших сердцах, чтобы подобное горе никогда не повторилось!
В кровопролитной войне за спасение человечества от тотального порабощения мы понесли огромные потери, и сегодня, вознося искренние молитвы, мы преклоняем головы перед всеми, кто отдал свою жизнь за спасение Отечества, а также склоняемся перед ветеранами – они помнят те огненные годы и осуществляют живую связь поколений. Низкий Вам поклон, дорогие ветераны! Мы счастливы, что Вы сегодня с нами! Мы ценим Вас и глубоко осознаем, что свидетельство о Вашем жизненном подвиге оказывает колоссальное нравственное воздействие на все общество, а особенно на тех, кто сегодня еще молод.
От всей души желаю Вам в этот торжественный день крепкого здоровья и долгих лет жизни, чтобы, пребывая в крепости сил и добром здравии, Вы еще долгие годы радовали своих близких и всех нас, с благодарностью почитающих Ваши подвиги и труды!
Пусть Всемилостивый Господь сохранит над всеми нами мирное небо, благословит наш труд на благо Украинской державы и дарует всем многая и благая лета!
Христос Воскресе! Воистину Воскресе!
+Антоний,
митрополит Хмельницкий и Староконстантиновский