Чергове засідання Священного Синоду УПЦ пройшло під головуванням Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира. Журнали засідання Священного Синоду Української Православної Церкви від 14 квітня 2009 року.

Слухали: рапорт керуючого справами УПЦ, голови Комісії по підготовці візиту в Україну Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Кирила Преосвященного Митрофана, архієпископа Білоцерківського і Богуславського, про хід підготовки до візиту в Україну Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Кирила, який відбудеться 27 липня – 5 серпня 2009 року.
Ухвалили:
1. Інформацію прийняти до уваги.
2. Затвердити представлений склад Комісії по підготовці візиту в Україну Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Кирила:
1) Архієпископ Білоцерківський і Богуславський Митрофан, Керуючий справами УПЦ – голова Комісії;
2) Митрополит Донецький і Маріупольський Іларіон;
3) Митрополит Сімферопольський і Кримський Лазар;
4) Архієпископ Вишгородський Павел, вікарій Київської Митрополії, намісник Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври;
5) Архієпископ Почаївський Володимир, вікарій Київської Митрополії, намісник Свято-Успенської Почаївської Лаври;
6) Єпископ Переяслав-Хмельницький Олександр, вікарій Київської Митрополії, секретар Предстоятеля УПЦ;
7) Протоієрей Віталій Косовський, секретар Київської Митрополії;
8) Архімандрит Кирил (Говорун), Голова Відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ;
9) Протоієрей Георгій Коваленко, прес-секретар Предстоятеля УПЦ;
10) Ігуменя Стефана (Бандура), настоятелька Свято-Успенського Зимненського ставропігійного жіночого монастиря;
11) Ігуменя Серафима (Шевчик), настоятелька Свято-Архангело-Михайлівського Одеського жіночого монастиря, Голова Синодального відділу «Місія Церква і культура»;
12) Резнікова Олена Миколаївна;
13) Грановський Володимир Миколайович;
14) Оліщук Людмила Дмитрівна.
3. Звернутись до Президента України, Голови Уряду України, державних установ та до Єпископату УПЦ із проханням надавати всіляке сприяння у підготовці візиту Святішого Патріарха в Україну.

Слухали: інформацію Його Блаженства, Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, про затвердження ювілейної відзнаки до 450-річчя принесення на Волинь Почаївської чудотворної ікони Божої Матері.
Ухвалили: затвердити представлений ескіз ювілейної відзнаки до 450-річчя принесення на Волинь Почаївської чудотворної ікони Божої Матері.

Слухали: рапорт Преосвященного Володимира, архієпископа Почаївського, вікарія Київської Митрополії, намісника Свято-Успенської Почаївської Лаври, щодо затвердження плану заходів, пов’язаних зі святкуванням 450-річчя принесення на Волинь Почаївської чудотворної ікони Божої Матері та 350-річчя обрітення нетлінних мощей преподобного Іова Почаївського (31 липня – 6 серпня 2009 року).
Ухвалили: затвердити представлений план заходів по святкуванню 450-річчя принесення на Волинь Почаївської чудотворної ікони Божої Матері та 350-річчя обрітення нетлінних мощей преподобного Іова Почаївського (31 липня – 6 серпня 2009 року).

Слухали: рапорт Преосвященного Іоасафа, єпископа Новокаховського і Бериславського, про зміну титулу правлячих архієреїв Новокаховської єпархії на «Новокаховський і Генічеський».
Ухвалили: затвердити титул правлячих архієреїв Новокаховської єпархії «Новокаховський і Генічеський».

Слухали: рапорт Преосвященного Василія (Златолінського), архієпископа Запорізького і Мелітопольського, про звільнення його від управління Запорізькою єпархією та почислення на спокій за станом здоров’я.
Ухвалили:
1. Звільнити Преосвященного Василія (Златолінського), архієпископа Запорізького і Мелітопольського, від управління Запорізькою єпархією за станом здоров’я та почислити його на спокій, висловивши йому подяку за понесені труди.
2. Місцем перебування Преосвященного архієпископа Василія (Златолінського) призначити місто Запоріжжя.
3. Покласти на Запорізьке єпархіальне управління забезпечення та утримання Преосвященного архієпископа Василія (Златолінського).
4. Єпископом Запорізьким і Мелітопольським призначити Преосвященного Іосифа (Маслєннікова), єпископа Вільнянського, вікарія Запорізької єпархії, звільнивши його з посади вікарія Запорізької єпархії.
5. Вилучити зі складу Запорізької єпархії Василівський район Запорізької області та включити його до складу Бердянської єпархії.
Про що послати відповідні Укази.

Слухали: інформацію Його Блаженства, Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, про відкриття Десятинного Різдва Божої Матері чоловічого монастиря в місті Києві.
Ухвалили: благословити відкриття Десятинного Різдва Божої Матері чоловічого монастиря в місті Києві.

Слухали: рапорт Преосвященного Іоанна, архієпископа Херсонського і Таврійського, Голови Комісії по канонізації святих УПЦ, про встановлення місцевого святкування Собору преподобних і преподобномучеників Звіринецьких в Неділю 5-ту Великого посту.
Ухвалили: благословити встановлення місцевого святкування Собору преподобних і преподобномучеників Звіринецьких в Неділю 5-ту Великого посту.

Слухали: рапорт Преосвященного Филипа, архієпископа Полтавського і Миргородського, про встановлення місцевого святкування Горбанівській іконі Божої Матері – 29 вересня/12 жовтня.
Ухвалили: благословити встановлення місцевого святкування Горбанівській іконі Божої Матері 29 вересня/12 жовтня.

Слухали: рапорт Преосвященного Марка, архієпископа Хустського і Виноградівського, про встановлення місцевого святкування обрітення чесних мощей преподобного Іова Угольського – 9/22 жовтня.
Ухвалили: благословити встановлення місцевого святкування обрітення чесних мощей преподобного Іова Угольського 9/22 жовтня.

Слухали: рапорт Преосвященного Іоанна, архієпископа Херсонського і Таврійського, Голови Комісії по канонізації святих УПЦ, про причислення до лику місцевошанованих святих Чернігівської єпархії архієпископа Чернігівського Філарета (Гумілевського) (+9. 08. 1866).
Розглянувши житіє, труди, подвиги, чудеса та враховуючи народне шанування архієпископа Чернігівського Філарета (Гумілевського),
Ухвалили:
1. Благословити для місцевого прославлення та шанування архієпископа Чернігівського Філарета (Гумілевського).
2. Затвердити іконописне зображення Святителя Філарета.
3. Останки його вважати святими мощами.
4. Пам’ять Святителю Філарету Чернігівському звершувати 9/22 серпня.
5. Піднести подяку Всемилостивому Богу, дивному у святих Своїх, що явив нам нового молитвеника за нашу Святу Церкву та наш народ.

Слухали: рапорт Преосвященного Іоанна, архієпископа Херсонського і Таврійського, Голови Комісії по канонізації святих УПЦ, про причислення до лику місцевошанованих святих подвижників благочестя, які подвизалися в Софронієво-Молченському Різдва Пресвятої Богородиці Печерському чоловічому монастирі Конотопської єпархії:
1. Архімандрита Феодосія (Маслова);
2. Ієромонаха Серапіона;
3. Старця Софронія (Батовріна);
4. Послушника Сергія Тіхонова.
Розглянувши житіє, труди, подвиги, чудеса та враховуючи народне шанування вищезгаданих подвижників благочестя, які подвизалися в Софронієво-Молченському Різдва Пресвятої Богородиці Печерському чоловічому монастирі Конотопської єпархії,
Ухвалили:
1. Благословити для місцевого прославлення та шанування:
в лиці преподобних:
1) Архімандрита Феодосія (Маслова);
2) Ієромонаха Серапіона;
3) Старця Софронія (Батовріна);
в лиці Христа ради юродивих:
4) Послушника Сергія Тіхонова.
2. Затвердити іконописне зображення святих.
3. Останки їх вважати святими мощами.
4. Пам’ять їх звершувати 12/25 травня.
5. Піднести подяку Всемилостивому Богу, дивному у святих Своїх, що явив нам нових молитвеників за нашу Святу Церкву та наш народ.

Слухали: рапорт Преосвященного Луки, архієпископа Конотопського і Глухівського, про позбавлення священного сану заштатного клірика Конотопської єпархії ієромонаха Гермогена (Якубовського).
На підставі Правил Святих Апостолів 25, 26, 27, 42, 43, 54; І Вселенського Собору 2, 9, 10; Трульського Собору 33; Василія Великого 3, 32, 51; Григорія Ниського 5, 6; Двукратного Собору 9
Ухвалили: позбавити священного сану заштатного клірика Конотопської єпархії ієромонаха Гермогена (Якубовського).
† Володимир, Митрополит Київський і всієї України,
Предстоятель Української Православної Церкви

Члени Священного Синоду УПЦ:
† Никодим, митрополит Харківський і Богодухівський
† Агафангел, митрополит Одеський та Ізмаїльський
† Онуфрій, митрополит Чернівецький і Буковинський
† Іларіон, митрополит Донецький і Маріупольський
† Софроній, митрополит Черкаський і Канівський
† Марк, архієпископ Хустський і Виноградівський
† Лука, архієпископ Конотопський і Глухівський
† Митрофан, архієпископ Білоцерківський і Богуславський — Керуючий справами УПЦ.

«Православие и современность: опыты встречи» – в самом названии темы конференции уже расставлены акценты. «Опыты встречи» – так говорится, когда сближение только намечается, когда делаются первые шаги к нему. Так было в ІХ-Х веках: первые «опыты встречи» христианства с Русью происходят при князе Аскольде и при княгине Ольге. Но при святом равноапостольном Владимире Святославовиче эта встреча уже состоялась, и с ХІ столетия начинается совсем другой опыт. И пусть деревня еще долго коснеет в язычестве – христианство становится неотъемлемой частью народного сознания, преображая культуру, по-новому одухотворяя весь строй жизни восточных славян. На многие столетия Русь превращается в христианскую страну, христианскую цивилизацию. Пока её не постигает беда – революция.
И вот сейчас, после жуткого и кровавого витка истории, мы снова оказались на стадии «опытов встречи». Мы радуемся этим «опытам», хотя и отдаем себе отчет в том, что период жестокого богоборчества еще, быть может, не пройден до конца, что для того чтобы новая встреча наступила, надо ещё очень много потрудиться и заплатить кто знает какую цену.
В так называемом «постхристианском обществе», в котором мы пребываем, сами определения «религиозный», «христианский», «православный» приобрели в господствующем дискурсе изоляционный оттенок. В нём образ благочестивого христианина выпадает из общего представления о социокультурном идеале; Православие объявляется «неполиткорректной» религией; всё, что имеет отношение к Византийской империи, сама идея симфони́и шельмуются как что-то «антидемократическое». Такую же оценку получает и идеал Святой Руси, в своё время консолидировавший восточнославянскую цивилизацию, а в современных условиях определяемый понятием абсолютно нетерминологическим – так сказать, «плодом экзальтированного сознания».
И всё же мы сегодня ведём разговор об опытах встречи: несмотря ни на какие секулярные натиски, Православие живо, десятилетия жесточайших гонений лишь укрепили его. Те, кого мы ассоциируем в названии темы со словом «современность», стали широко пользоваться христианской риторикой и внешне часто демонстрируют свою благосклонность к христианской религии. Священники допущены в учебные заведения, в армию, Церкви возвращены некоторые храмы и монастыри – всем хорошо известны внешние свидетельства религиозного возрождения. Этот процесс неодносторонний: в церковной среде немало оптимистов, сочувствующих и даже готовых поддерживать новые идеологии, которые, как им кажется, знаменуют окончание ледникового периода неоязычества.
Но так ли это? Не имеем ли мы дело с теми, которые, по словам Господа, «тщетно чтут Меня, уча учениям и заповедям человеческим» (Мф. 15, 9)? Здесь нужно очень осторожно и взвешенно оценивать все современные процессы церковной интеграции, отслеживая тенденции подмены церковного в сотериологическом плане церковным в исключительно этнокультурном отношении.
Определяя важность этого вопроса, стоит отметить, что он не является уникальным в случае постсоветского пространства. Эти тенденции характерны для всего «цивилизованного мира». За рубежом они в чем-то, может быть, даже опаснее в силу своей социальной, политической, экономической мимикрии. Особенно четко такая ситуация прослеживается в этнофилитической эволюции религиозного феномена, превращая его в инструмент реализации различных политических проектов.
Собственно говоря, типичный европейский политтехнолог исходит из того, что «любая современная успешная страна является реализацией некоего концептуального проекта. Подобно тому, как скульптор лепит из глины или высекает из гранита фигуры людей, интеллигенция при помощи своих инструментариев (общественной мысли, философии, историософии, гуманитарных наук, системы образования, искусства и художественной литературы) создает национальную идею, проясняет исторический и метаисторический смысл существования своей страны, нации, государства» (А. Окара).
Под таким углом зрения философия, другие гуманитарные науки, искусство и не в последнюю очередь – религия являются лишь инструментарием для «лепки» такого проекта. Ответственная за «лепку» – «интеллигенция» – понятие очень широкое. На самом же деле речь идет о довольно узком круге задействованных элитами политтехнологов. Как свидетельствует история, людям, живущим не по Христовым заповедям (а живущий по Христовым заповедям никогда не возьмется за дело, относящееся к «компетенции» Господа), перешагнуть рубеж, который отделяет «демократию» от кровавой деспотии, ничего не стоит.
Из всего спектра составляющих обрисованного процесса для нас наиболее интересным представляется сущность религиозности, ее характеристики в условиях всей ретроспективы становления восточнославянской цивилизации. Это позволит определить правомерность навязывания «европейскими стандартами» сведения столь важнейшего онтологического, ментально-образующего феномена лишь к языковой, национальной, культурно-прикладной рефлексии. Замечательно характеризует религиозность наших предков церемония «натурализации» пришельцев на Руси в «Тарасе Бульбе»: кошевой спрашивал такового, верует ли он во Христа и в Святую Троицу, ходит ли в церковь, может ли перекреститься. На этом вся церемония и заканчивалась. Из этого видно, что в сознании средневекового жителя приднепровских равнин его родина, Святая Русь не очерчивалась географическими или филологическими границами. Она ассоциировалась со всей православной ойкуменой, а ее историческая мифология сливалась с библейскими событиями. Например, в народных песнях царь Ирод посылает своих людей для поисков Младенца «по всей земле святорусской»; во время распятия Иисуса Христа Богородица скитается не где-нибудь, а по Святой Руси и именно там получает известие о случившемся. Какого бы ожесточения ни достигала междоусобица между княжествами, русские племена всегда примиряло сознание, что главной столицей Святой Руси является не Киев, не Новгород, не Галич и не Владимир-на-Клязьме, а Иерусалим – не земной город на Ближнем Востоке, а Горний Иерусалим Царства Божьего.
Наделяя свое гражданство небесным престижем, наши предки не склонны были идеализировать себя. В тех же фольклорных текстах в жестокой борьбе, которую ведут Правда и Кривда, первая терпит поражение и вынуждена удалиться на небо, а Кривда идет по Святой Руси творить беззакония.
Возвращаясь к теме встречи Православия и современности, не стоило бы сводить суть вырисованных разногласий к тому, что консерваторы привержены «архаичному дискурсу» и исключительно в силу своего упрямства отвергают «евроремонт» гуманитарной терминологии. Это означало бы сталкивать суть вопроса на путь недопустимого упрощенчества. Опасаясь за тенденции сведения сути церковного и религиозного к категориям сугубо этноопределяющим, надо понимать, что в современной европейской цивилизации эти категории формируют духовно-нравственную составляющую всего специфического европейского образа жизни, то есть неотъемлемый атрибут европейской идентичности. Предлагаемое современным молодым восточноевропейским странам перемещение в поле иной культуры неизбежно будет происходить за счет модификации религиозности социума. Естественно, такое перемещение невозможно без серьезных сдвигов в самой аутентичной культуре (зачастую с непредсказуемыми последствиями). Это прекрасно понимал британский историк Арнольд Тойнби: «За последние полтора века… мы, западный политический институт «национальных государств», прорвали границы своей первородины, Западной Европы, и продолжили путь, усеянный шипами гонений, резни и лишений, в Восточную Европу, Юго-Восточную Азию и Индию… Смута и опустошение, вызванные в этих регионах установлением заимствованного западного института «национальных государств», намного масштабнее и глубже, нежели вред, нанесенный тем же институтом в Великобритании или Франции».
Чтобы этого не случилось, нам всем следует очень внимательно подходить к анализу «опыта встречи Православия и современности» на нынешнем очень непростом для интерпретации этапе истории. Непростой он прежде всего в силу лукавства господствующих идеологий. Можно на словах быть противником одиозных идей, несущих в себе подрыв православной основы восточнославянской ментальности, но при этом принимать тот общий дискурс, внутри которого эти идеи находятся. Дискурс же (который обычно определяется как закрепившийся в языке способ мировосприятия) не только отражает мир – он влияет на наше поведение. Это отмечал уже сам автор этого термина, французский философ Мишель Фуко. Он писал: «Задача состоит не в том, чтобы рассматривать дискурсы как совокупности знаков, но в том, чтобы рассматривать их как практики, которые систематически образуют объекты, о которых они говорят».
Из этого следует, что нам больше всего нужно стараться держаться нашего собственного, выработанного православной цивилизацией, дискурса и быть крайне осторожными в отношении соблазна – внешне, может быть, весьма эффектными, но онтологически чуждыми моделями, принесенными извне.
Я желаю участникам конференции Божьей благодати в деле поиска истины. «Ищите и обрящете, толцыте и отверзется вам» (Мф. 7, 7-8).

Литература:
1] Аристов Ф. Карпато-русские писатели. М., 1916. Т. 1. С. 133.
[2] Нова віра // Наука. 1903. 18 июня. С. 8.
[3] Бунтовщики изянскии // Наука. 1904. 25 февраля. С. 4.
[4] Тюрьма за Православие // Русское слово. 1904. 13 мая. С. 5.
[5] Денасий Пантелеимоновский, инок. Повесть об обращении и присоединении на Афоне угроруса-униата в Православие и о русских, о Православии и об унии в Прикарпатской подъяремной Руси прежде и теперь. Шамордино: Типография Казанской Амвросиевской женской пус¬тыни, 1913. С. 68.
[6] Гонение святого Православия в Угорщине // Православная Буковина. 1904. 14 мая. С. 2.
[7] Судейский приговор // Неделя. 1904. 8 мая. С. 301.
[8] Аристов Ф. Карпато-русские писатели. С. 133.
[9] Там же. С. 134.
[10] Пап С., священник. Історія Закарпаття: У 3 т. Івано-Франківськ, 2003. Т. 3. С. 542.
Православие.Ru

— Коль уж начали разговор о власть имущих… Мэр Киева Леонид Черновецкий неоднократно громко заявлял, что он-де настоящий православный христианин и посещает богослужения в Киево-Печерской лавре. Но в одночасье известно покровительство, если даже не членство Леонида Михайловича в секте «Посольство Божье». Владыка, вы одобряете такую, выражаясь языком наших политиков, разновекторность в вероисповедании столичного градоначальника?
— Церковь — не разведка, способная точно установить, какой веры или конфессии прихожанин. Мы всегда верим на слово приходящему и свидетельствующему о своей вере человеку, зная, что если нас обмануть можно, то Господа — никогда. Что касается посещения мэром Киева Лавры, то это бывает нечасто, а за богослужением в обычный воскресный день я и вовсе Леонида Михайловича в Лавре никогда не видел. Закрепившуюся же после падения атеистического режима чиновничью традицию посещать на Пасху или на Рождество различные храмы различных конфессий я считаю пережитком постсоветской эпохи. Каждый должен знать, к какой Церкви он принадлежит и прихожанином какого храма является. И мэр, и премьер, и президент.

— В прессе все чаще говорят о некой внутрицерковной (в УПЦ) оппозиции. Свое несогласие с политикой Киевской Митрополии открыто выражали глава Одесской епархии, затем Донецкой. Ваше Блаженство, среди депутатов оппозиционность — святое дело, но к чему сие может привести в Церкви?
— В Церкви может быть разномыслие, о чем говорил еще апостол Павел. Главное, чтобы это разномыслие не разрушало Богом заповеданное единство. А поскольку сегодня я не вижу никаких предпосылок к разделению внутри нашей святой Церкви, то и разговоры об «оппозициях» считаю не только необоснованными, но и вредными. А если и идет внутри Церкви дискуссия по тем или иным вопросам, то это свидетельство нашей открытости и возрождения соборности.

— В прошлом году лидер русинского движения священник Дмитрий Сидор поздравлял в Интернете верующих, цитируя почему-то пасхальное послание сербского патриарха. Скажите, Владыка, на Закарпатье юрисдикция Украинской церкви еще простирается, или там уже перешли в Сербский патриархат?
— Церковь не приветствует участия священнослужителей в политической борьбе. Мы искренне молимся, чтобы в протоиерее Димитрии пастырское возобладало над политическим. А в том, что священник в обращении к пастве цитирует иерарха единой во Христе святой Православной церкви, то есть Сербской, я не вижу ничего плохого. В Закарпатье у нас юрисдикция Украинской Православной Церкви.

— В Украине уже двадцать лет не утихают разговоры об автокефалии. По-вашему, какую реальную пользу или, наоборот, какой вред может принести сегодня полная независимость Украинской Православной Церкви?
— На сегодня разговоры об изменении существующего канонического статуса Украинской Православной Церкви неактуальны, ибо не способствуют укреплению единства нашей церкви, а могут привести к новым разделениям. Для меня единство нашей Церкви важнее ее канонического статуса. Статус же у УПЦ должен быть таким, каким хочет видеть вся Церковь: и духовенство, и церковный народ. А среди верующих сегодня нет единства мнений по этому вопросу, поэтому понимаем, что форсирование событий приведет лишь к усугублению расколов среди православных.

— Как Вы считаете, Ваше Блаженство, политика, проводимая Президентом Ющенко в церковных вопросах, способствует единству и согласию в Церкви?
— Я искренне благодарен Президенту за уважение к Церкви и невмешательство в наши внутренние дела. Мне понятно его желание восстановить единство Украинской церкви. Однако я уверен, что государство и политики, желая помочь церкви, не должны игнорировать мнение самой церкви и ее правила. В нашей стране, к сожалению, власти сами разрабатывают и пытаются реализовывать «сценарии объединения», даже не посоветовавшись с Церковью.

— Зачастую на сайтах наших власть имущих господ можно увидеть сообщения типа: «Юлия Владимировна помолится в Ионинском монастыре», или «Виктор Федорович завтра будет молиться в Киево-Печерской лавре». Как мне кажется, афиширование своего намерения посетить храм Божий — чистой воды пиар.
— То, что политики не стесняются своей религиозности, это хорошо, ибо они — пример для многих миллионов людей. Но я знаю и то, что многие из них приходят в церковь только тогда, когда работают телекамеры и фотоаппараты.

— Официально в УПЦ можно служить на любом языке (украинском в том числе), но на практике украиноязычных приходов — единицы, и то в Западной Украине. Почему в Киеве нет ни одного прихода с украинским языком, ведь в миссионерском плане это имело бы огромный успех?
— Украинская Православная Церковь никогда не ставила себе целью украинизацию богослужения. Наоборот, наши приходы являются хранителями традиции использования в богослужении церковнославянского языка. Более того, наши прихожане в большинстве своем выступают за сохранение этой традиции. А украинизации очень часто требуют люди, которые в храм не ходят и не знают красоты церковного пения и чтения. Украинский язык мы используем, если совершаем общественные богослужения в дни государственных праздников или при освящении памятников, предприятий, офисов.

— На последних выборах в Киевсовет баллотировался и наместник Киево-Печерской лавры владыка Павел. А разве решение Собора УПЦ о запрете духовенству принимать участие в выборах распространяется не на всех представителей духовенства Украинской Православной церкви?
— Запрет духовенству на участие в выборах установлен для того, чтобы духовное лицо максимальное внимание уделяло своей пастве, церковным делам. Однако в своей канонической практике Церковь иногда допускает отклонения от установленных церковных норм ради церковной пользы. На сегодняшний день архиепископу Павлу как наместнику Киево-Печерской лавры приходится часто решать на уровне городских властей финансовые и имущественные вопросы. И ежели статус депутата Киевсовета поможет ему в решении насущных церковных вопросов, то исключение из общего правила можно сделать. Однако административные нагрузки владыки Павла не должны мешать несению его архипастырского служения.

— Чего греха таить, нынче профессия священника становится все более доходным делом. Иной раз видишь, как батюшка подъезжает к храму на автомобиле, который не то, что простому прихожанину, не каждому бизнесмену по карману. Делает ли что-то руководство УПЦ для прекращения дальнейшей коммерциализации Церкви?
— Церковь вынуждена самостоятельно решать вопросы своего материального благосостояния — для своей богослужебной, миссионерской, образовательной и социальной деятельности. А там, где касса, где деньги, там для священнослужителя, как и для любого человека, есть искушение. Однако все материальные дела церкви должны осуществляться в рамках христианской совести и государственной законности. И соблюдение всего этого зависит уже лично от того или иного церковного иерарха.
Что касается доходности профессии священника, то тут далеко не все однозначно. Большое количество священников у нас служит в приходах, достаток которых более чем скромен. Наоборот, для таковых на уровне епархий и благочиний изыскиваются средства для материальной поддержки. Опять-таки церковь ни у кого не требует денег. Пожертвования добровольны, и свечу или икону в храме верующий человек может купить по стоимости, соответствующей его материальному достатку.

Беседу вел Виталий Цвид,
газета «Новая»

Чергове засідання Священного Синоду УПЦ пройшло під головуванням Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира. Журнали засідання Священного Синоду Української Православної Церкви від 14 квітня 2009 року.

Слухали: рапорт керуючого справами УПЦ, голови Комісії по підготовці візиту в Україну Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Кирила Преосвященного Митрофана, архієпископа Білоцерківського і Богуславського, про хід підготовки до візиту в Україну Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Кирила, який відбудеться 27 липня – 5 серпня 2009 року.
Ухвалили:
1. Інформацію прийняти до уваги.
2. Затвердити представлений склад Комісії по підготовці візиту в Україну Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Кирила:
1) Архієпископ Білоцерківський і Богуславський Митрофан, Керуючий справами УПЦ – голова Комісії;
2) Митрополит Донецький і Маріупольський Іларіон;
3) Митрополит Сімферопольський і Кримський Лазар;
4) Архієпископ Вишгородський Павел, вікарій Київської Митрополії, намісник Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври;
5) Архієпископ Почаївський Володимир, вікарій Київської Митрополії, намісник Свято-Успенської Почаївської Лаври;
6) Єпископ Переяслав-Хмельницький Олександр, вікарій Київської Митрополії, секретар Предстоятеля УПЦ;
7) Протоієрей Віталій Косовський, секретар Київської Митрополії;
8) Архімандрит Кирил (Говорун), Голова Відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ;
9) Протоієрей Георгій Коваленко, прес-секретар Предстоятеля УПЦ;
10) Ігуменя Стефана (Бандура), настоятелька Свято-Успенського Зимненського ставропігійного жіночого монастиря;
11) Ігуменя Серафима (Шевчик), настоятелька Свято-Архангело-Михайлівського Одеського жіночого монастиря, Голова Синодального відділу «Місія Церква і культура»;
12) Резнікова Олена Миколаївна;
13) Грановський Володимир Миколайович;
14) Оліщук Людмила Дмитрівна.
3. Звернутись до Президента України, Голови Уряду України, державних установ та до Єпископату УПЦ із проханням надавати всіляке сприяння у підготовці візиту Святішого Патріарха в Україну.

Слухали: інформацію Його Блаженства, Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, про затвердження ювілейної відзнаки до 450-річчя принесення на Волинь Почаївської чудотворної ікони Божої Матері.
Ухвалили: затвердити представлений ескіз ювілейної відзнаки до 450-річчя принесення на Волинь Почаївської чудотворної ікони Божої Матері.

Слухали: рапорт Преосвященного Володимира, архієпископа Почаївського, вікарія Київської Митрополії, намісника Свято-Успенської Почаївської Лаври, щодо затвердження плану заходів, пов’язаних зі святкуванням 450-річчя принесення на Волинь Почаївської чудотворної ікони Божої Матері та 350-річчя обрітення нетлінних мощей преподобного Іова Почаївського (31 липня – 6 серпня 2009 року).
Ухвалили: затвердити представлений план заходів по святкуванню 450-річчя принесення на Волинь Почаївської чудотворної ікони Божої Матері та 350-річчя обрітення нетлінних мощей преподобного Іова Почаївського (31 липня – 6 серпня 2009 року).

Слухали: рапорт Преосвященного Іоасафа, єпископа Новокаховського і Бериславського, про зміну титулу правлячих архієреїв Новокаховської єпархії на «Новокаховський і Генічеський».
Ухвалили: затвердити титул правлячих архієреїв Новокаховської єпархії «Новокаховський і Генічеський».

Слухали: рапорт Преосвященного Василія (Златолінського), архієпископа Запорізького і Мелітопольського, про звільнення його від управління Запорізькою єпархією та почислення на спокій за станом здоров’я.
Ухвалили:
1. Звільнити Преосвященного Василія (Златолінського), архієпископа Запорізького і Мелітопольського, від управління Запорізькою єпархією за станом здоров’я та почислити його на спокій, висловивши йому подяку за понесені труди.
2. Місцем перебування Преосвященного архієпископа Василія (Златолінського) призначити місто Запоріжжя.
3. Покласти на Запорізьке єпархіальне управління забезпечення та утримання Преосвященного архієпископа Василія (Златолінського).
4. Єпископом Запорізьким і Мелітопольським призначити Преосвященного Іосифа (Маслєннікова), єпископа Вільнянського, вікарія Запорізької єпархії, звільнивши його з посади вікарія Запорізької єпархії.
5. Вилучити зі складу Запорізької єпархії Василівський район Запорізької області та включити його до складу Бердянської єпархії.
Про що послати відповідні Укази.

Слухали: інформацію Його Блаженства, Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, про відкриття Десятинного Різдва Божої Матері чоловічого монастиря в місті Києві.
Ухвалили: благословити відкриття Десятинного Різдва Божої Матері чоловічого монастиря в місті Києві.

Слухали: рапорт Преосвященного Іоанна, архієпископа Херсонського і Таврійського, Голови Комісії по канонізації святих УПЦ, про встановлення місцевого святкування Собору преподобних і преподобномучеників Звіринецьких в Неділю 5-ту Великого посту.
Ухвалили: благословити встановлення місцевого святкування Собору преподобних і преподобномучеників Звіринецьких в Неділю 5-ту Великого посту.

Слухали: рапорт Преосвященного Филипа, архієпископа Полтавського і Миргородського, про встановлення місцевого святкування Горбанівській іконі Божої Матері – 29 вересня/12 жовтня.
Ухвалили: благословити встановлення місцевого святкування Горбанівській іконі Божої Матері 29 вересня/12 жовтня.

Слухали: рапорт Преосвященного Марка, архієпископа Хустського і Виноградівського, про встановлення місцевого святкування обрітення чесних мощей преподобного Іова Угольського – 9/22 жовтня.
Ухвалили: благословити встановлення місцевого святкування обрітення чесних мощей преподобного Іова Угольського 9/22 жовтня.

Слухали: рапорт Преосвященного Іоанна, архієпископа Херсонського і Таврійського, Голови Комісії по канонізації святих УПЦ, про причислення до лику місцевошанованих святих Чернігівської єпархії архієпископа Чернігівського Філарета (Гумілевського) (+9. 08. 1866).
Розглянувши житіє, труди, подвиги, чудеса та враховуючи народне шанування архієпископа Чернігівського Філарета (Гумілевського),
Ухвалили:
1. Благословити для місцевого прославлення та шанування архієпископа Чернігівського Філарета (Гумілевського).
2. Затвердити іконописне зображення Святителя Філарета.
3. Останки його вважати святими мощами.
4. Пам’ять Святителю Філарету Чернігівському звершувати 9/22 серпня.
5. Піднести подяку Всемилостивому Богу, дивному у святих Своїх, що явив нам нового молитвеника за нашу Святу Церкву та наш народ.

Слухали: рапорт Преосвященного Іоанна, архієпископа Херсонського і Таврійського, Голови Комісії по канонізації святих УПЦ, про причислення до лику місцевошанованих святих подвижників благочестя, які подвизалися в Софронієво-Молченському Різдва Пресвятої Богородиці Печерському чоловічому монастирі Конотопської єпархії:
1. Архімандрита Феодосія (Маслова);
2. Ієромонаха Серапіона;
3. Старця Софронія (Батовріна);
4. Послушника Сергія Тіхонова.
Розглянувши житіє, труди, подвиги, чудеса та враховуючи народне шанування вищезгаданих подвижників благочестя, які подвизалися в Софронієво-Молченському Різдва Пресвятої Богородиці Печерському чоловічому монастирі Конотопської єпархії,
Ухвалили:
1. Благословити для місцевого прославлення та шанування:
в лиці преподобних:
1) Архімандрита Феодосія (Маслова);
2) Ієромонаха Серапіона;
3) Старця Софронія (Батовріна);
в лиці Христа ради юродивих:
4) Послушника Сергія Тіхонова.
2. Затвердити іконописне зображення святих.
3. Останки їх вважати святими мощами.
4. Пам’ять їх звершувати 12/25 травня.
5. Піднести подяку Всемилостивому Богу, дивному у святих Своїх, що явив нам нових молитвеників за нашу Святу Церкву та наш народ.

Слухали: рапорт Преосвященного Луки, архієпископа Конотопського і Глухівського, про позбавлення священного сану заштатного клірика Конотопської єпархії ієромонаха Гермогена (Якубовського).
На підставі Правил Святих Апостолів 25, 26, 27, 42, 43, 54; І Вселенського Собору 2, 9, 10; Трульського Собору 33; Василія Великого 3, 32, 51; Григорія Ниського 5, 6; Двукратного Собору 9
Ухвалили: позбавити священного сану заштатного клірика Конотопської єпархії ієромонаха Гермогена (Якубовського).
† Володимир, Митрополит Київський і всієї України,
Предстоятель Української Православної Церкви

Члени Священного Синоду УПЦ:
† Никодим, митрополит Харківський і Богодухівський
† Агафангел, митрополит Одеський та Ізмаїльський
† Онуфрій, митрополит Чернівецький і Буковинський
† Іларіон, митрополит Донецький і Маріупольський
† Софроній, митрополит Черкаський і Канівський
† Марк, архієпископ Хустський і Виноградівський
† Лука, архієпископ Конотопський і Глухівський
† Митрофан, архієпископ Білоцерківський і Богуславський — Керуючий справами УПЦ.

Предстоятель Православной Церкви в Америке помолился на Валааме, где когда-то принял монашество
Митрополит всей Америки и Канады Иона в рамках официального визита в пределы Русской церкви посещает Валаам, где когда-то был послушником и решил стать монахом.
В Спасо-Преображенском Валаамском монастыре владыку Иону и сопровождающих его священнослужителей встретил наместник обители епископ Троицкий Панкратий. Под звон колоколов члены делегации проследовали в нижний храм собора, где помолились основателям монастыря и поклонились их святым мощам. Обращаясь к предстоятелю Православной Церкви в Америке, епископ Панкратий поблагодарил его за помощь монастырю, оказанную в трудное время после финансового кризиса 1998 года.
В ответном слове, обращаясь к наместнику и братии монастыря, митрополит напомнил, что этот монастырь изменил его жизнь. «Благодать Божия и братская любовь преображают человеческое сердце. Без вашей любви и поддержки я ничего бы не смог сделать. А теперь Господь мне дал крест предстоятельства и миссионерства в Православной церкви в Америке. Это миссионерское служение в Америке раньше несли монахи Валаамского монастыря, а теперь – я как их ученик», – сказал владыка Иона.
Члены делегации посетили также Всехсвятский, Смоленский, Воскресенский и Гефсиманский скиты.
В начале 1990-х годов митрополит Иона (в миру – Джеймс Паффхаузен) работал в Издательском отделе Русской православной церкви в Москве и познакомился с духом современного русского монашества во время пребывания в качестве послушника в Валаамском монастыре. Духовный отец наместника Валаамской обители, духовник Троице-Сергиевой лавры архимандрит Кирилл (Павлов) благословил Дж. Паффхаузена на иночество.

Епископ Рашко-Призренский Артемий выступил в Палате представителей Национального собрания Республики Беларусь
Епископ Рашко-Призренский и Косово-Метохийский Артемий выступил в Палате представителей Национального собрания Республики Беларусь на встрече с членами Постоянной комиссии по правам человека, национальным отношениям и средствам массовой информации.
Встреча была посвящена косовской трагедии и гонениям на Православие и сербов в Косово и Метохии. Председатель комиссии Александр Юшкевич приветствовал гостя и рассказал, что белорусская общественность с болью следит за трагедией сербского народа.
«Сербия оккупирована, — сказал епископ Артемий. — Тысячи случаев нападения на христиан-сербов — вот истинная картина террора под покровительством ООН и Евросоюза. Но мы верим, что оккупация пройдет. Сила меча берется силой Духа».
Во встрече также приняли участие член комиссии Алексей Козлов, заведующая отделом по обеспечению деятельности комиссии Анастасия Сидельникова и советник-консультант по обеспечению деятельности комиссии Ольга Смагина. Республику Сербию представлял посол Сербии в Белоруссии Сречко Джукич.
В завершение встречи владыка Артемий ответил на вопросы журналистов.
Епископ Артемий прибыл в Минск с детским хором «Святой Стефан» для участия в X Фестивале православных песнопений, который открылся в среду торжественным концертом в зале Белорусской государственной филармонии.

Предстоятель Православной Церкви в Америке подверг критике предложение Фанара подчинить Православные Церкви диаспоры Константинопольскому Патриархату
Предстоятель Православной Церкви в Америке Митрополит Иона выступил с критикой предложения подчинить так называемые Церкви диаспоры Константинопольскому Патриархату. Речь идет об идее объединить православных христиан Америки, которые сейчас находятся в подчинении самых разных юрисдикций, под омофором Константинополя.
Если это произойдет, «мы подчинимся зарубежному Патриархату, все решения будут приниматься там, и мы не будем иметь права голоса. Мы отдадим свободу, которой мы наслаждались как православные христиане-американцы Патриархату, который до сих пор находится под исламским влиянием». С такими словами Митрополит Иона выступил в соборе св. Серафима в Далласе на встрече с православными американскими иерархами различных юрисдикций.
«Я думаю, у нас есть решение лучше. Если бы нам нужен был Папа, мы подчинились бы настоящему. Но не думаю, что кому-то из нас нужен Папа», – цитирует выступление Первоиерарха сайт aoiusa.org.
По словам Митрополита Ионы, все православные, живущие в Северной Америке, – прежде всего, американцы, какого бы происхождения они ни были и какой бы иерархии не подчинялись.
«Думаю, отцы в Фанаре (штаб-квартире Константинопольского Патриархата) не понимают, что мы – одна Церковь, хотя и с разными администрациями», и эта Церковь имеет право сама решать свою судьбу, – подчеркнул предстоятель Православной Церкви в Америке.
«Мы православные не просто по рождению и не только из-за нашего этнического наследия. Мы православные, потому что выбрали быть православными, потому, что посвятили жизнь Христу и Евангелию… и хотим привести наших братьев и сестер к Христу и Евангелию, а не какой-то чуждой идеологии, националистической или империалистической идеологии какой-то забытой империи, не для того, чтобы навязывать иностранные обычаи и подчинять их зарубежным деспотам», – сказал владыка Иона.
Православные в Северной Америке разных юрисдикций должны создать новую, единую Православную Церковь, которая объединила бы все уже существующие, в Синоде которой принимали бы участие все действующие на территории США и Канады епископы, убежден Митрополит Иона.

Встрече Патриарха Кирилла с Бенедиктом XVI должно предшествовать разрешение проблем униатства и прозелитизма
В Русской Православной Церкви заявили о необходимости разрешить разногласия во взаимоотношениях с Римско-Католической Церковью, подчеркнув, что лишь после этого станет возможна встреча папы Римского с Патриархом. «Тему встречи между папой Римским и Патриархом Московским с повестки дня никто не снимал, и приснопамятный Святейший Патриарх Алексий II неоднократно говорил о том, что такая встреча состоится, но тогда, когда будет подготовлена», – сказал новый председатель Отдела внешних церковных связей РПЦ архиепископ Волоколамский Иларион в эфире программы «Национальный интерес», показанной на телеканале «Россия». По словам владыки, встреча Предстоятеля Русской Церкви с понтификом может произойти тогда, «когда обе стороны почувствуют, что эта встреча может создать некий прорыв во взаимоотношениях». «То есть нужно договориться по основным пунктам, которые сейчас разделяют две Церкви: это прежде всего тема прозелитизма и тема униатства. Как только будет намечено некое предварительное согласие по этим двум темам, может состояться такая встреча», – отметил иерарх. Касаясь темы униатства, он заявил, что процесс возрождения Греко-католической церкви на западе Украины в конце 1980-х – начале 1990-х годов «происходил с грубейшими нарушениями человеческой нравственности, то есть просто православных прихожан вышвыривали из храмов, захват храмов сопровождался насилием». «Тогда начинался некий переговорный процесс, который был остановлен и так и не продолжился. Этот переговорный процесс должен возобновиться, необходимо найти такой модус сосуществования православных и греко-католиков на Западной Украине, который исключал бы насилие, конфликты», – подчеркнул владыка Иларион. «Сейчас настало такое время, когда мы должны понять, что мы не соперники, а союзники, что мы, не будучи какой-то единой структурой и не стремясь к слиянию на вероучительном или церковно-административном уровне, все-таки можем действовать как союзники, защищать вместе традиционные ценности», – добавил архиерей.

Число христиан в Иерусалиме за последние 60 лет сократилось более чем вдвое
В настоящее время в Иерусалиме проживает 14 тыс. христиан, включая 2600 представителей монашества и духовенства, в то время как в 1946 году приверженцев христианства здесь насчитывалось 31 тыс. человек. Таким образом, в настоящее время христианское население города составляет 2% от общего числа – против 20% 63 года назад, говорится в исследовании профессора Иерусалимского института исследований Израиля Амнона Рамона. По его данным, католики – самая многочисленная община (4,5 тыс.), на втором месте – православные (3,5 тыс.). Большинство молодых христиан, родившихся в Иерусалиме, эмигрировало в Иорданию, США, Канаду и Латинскую Америку, говорится в исследовании. Количество христиан сократилось и в других городах Святой Земли: в Вифлееме и Назарете их число составляло в 1946 году 80% и 60%, сейчас – 20% и 30% соответственно. В то же время за упомянутый период произошел значительный рост числа мусульман – с 30 тыс. в 1946 году до 230 тыс. в данный момент.

На кафедре церковной истории Московской духовной академии впервые прошла предзащита в режиме on-line
Впервые в Московской духовной академии на кафедре церковной истории прошла предзащита кандидатской диссертации в режиме on-line. Работу на предзащиту представил декан Свято-Троицкой духовной семинарии в Джорданвилле (США) протодиакон Владимир Цуриков. Тема работы: «Архив Свято-Троицкой духовной семинарии (Джорданвилль) как источник изучения истории Русской Церкви XX столетия». Научным руководителем работы является заведующий кафедрой церковной истории, кандидат богословия А.К. Светозарский. Оппонентом выступил преподаватель кафедры, кандидат исторических наук Д.В. Сафонов.

Убийца священника из Камышина спустя семь лет пришел в милицию с повинной
30-летний житель города Камышина Волгоградской области Алексей Кукса явился в милицию с признанием о том, как в октябре 2001 года убил настоятеля Свято-Дмитровского храма отца Сергия Витухина. Бывший профессиональный футболист, А. Кукса вместе с другом работал в храме на подсобных работах. По одной из версий, на очередной исповеди друзья признались священнику в содомском грехе, а позже испугались, что отец Сергий может рассказать об их нетрадиционной ориентации. Именно этот страх убийца позже назовет главным мотивом преступления. Спустя некоторое время иерея Сергия нашли мертвым в собственном доме с 12 ножевыми ранениями. А. Кукса вместе с сообщником уехал из Камышина. Следствие по факту убийства священника через некоторое время зашло в тупик за отсутствием улик. Алексей сошелся с девушкой, у них родился ребенок. Но он так и не мог оправиться после совершенного преступления. По словам А. Куксы, к нему во сне приходил окровавленный священник и призывал покаяться. В итоге Алексей явился в милицию с повинной. Рассказывая о случившемся, он не стеснялся слез. «Как мы могли убить батюшку, все ему ведь руки целовали, а мы пошли на такое!» – раскаивался обвиняемый.
Следствие по делу об убийстве возобновлено, участь Алексея теперь решит суд. Сообщник убийцы находится в федеральном розыске.

Католичество

28.04.2009. ВАТИКАН. Состоялась встреча Александра Лукашенко с Папой Римским Бенедиктом XVI
Президент Белоруссии Александр Лукашенко заявил, что рад тому, что его встреча с Папой Римским Бенедиктом XVI стала реальностью, передает «Интерфакс-Религия». «Наша встреча затянулась на долгие годы, и, наконец-то, мы встретились», – сказал А. Лукашенко в Ватикане, обмениваясь рукопожатием с понтификом.
Затем президент и Бенедикт XVI перешли в Папскую библиотеку, где началась встреча в формате один на один. В ходе встречи Александр Лукашенко выразил надежду, что его следующая встреча с Папой Римским Бенедиктом XVI состоится в Белоруссии. «Если вы найдете время, мы встретимся на белорусской земле. Если на то будет Воля Божья», – сказал президент А.Лукашенко, прощаясь с понтификом в ватиканском Апостольском дворце после проведенной встречи.
Визит на Апеннины Александра Лукашенко международные обозреватели уже отнесли к разряду сенсаций. Белорусский лидер после 14-летнего перерыва вновь приехал в Западную Европу, причем сразу встретился с главой Римско-католической Церкви.
В прошлом году Белоруссия назначила посла при Святом Престоле, а летом Минск посетил Государственный секретарь Ватикана кардинал Тарчизио Бертоне. Через него Александр Лукашенко передал официальное приглашение Бенедикту XVI посетить Белоруссию с визитом.
Наблюдатели предполагают, что в ходе встречи президента с понтификом будет не только двусторонняя составляющая. Высказывается догадка о том, что убежденный атеист Александр Лукашенко может предложить Ватикану роль посредника в организации встречи Патриарха Московского и всея Руси с Римским первосвященником.
СМИ подчеркивают, что поездка Лукашенко в Рим предшествует конференции ЕС, назначенной на 7 мая в Праге, где будет решаться вопрос о месте Белоруссии в «восточном партнерстве» Евросоюза.
В последнее время в отношениях между ЕС и Белоруссией наметилось потепление. Лукашенко был исключен из «черных списков» до конца 2009 года и получил таким образом доступ на Запад.

Президент Парагвая признался, что в бытность епископом нарушил обет безбрачия и теперь имеет двухлетнего сына
Президент Парагвая Фернандо Луго в телеобращении к жителям страны признался, что через пять месяцев после оставления им епископского служения у него родился сын. 57-летний Ф. Луго, вступивший в должность президента Парагвая в августе прошлого года и ранее получивший разрешение Ватикана оставить прежнее служение, заявил также, что берет «всю ответственность за связь» с матерью своего ребенка в бытность епископом.
Причиной столь неожиданного признания президента послужил предъявленный ему на прошлой неделе иск об установлении отцовства, причем мать ребенка – 26-летняя Вивиана Розали Каррилло Казете – не спешит подтверждать свою причастность к этому иску. Ф. Луго, бывший епископ Сан-Педро, ушел на покой в январе 2005 года, а в декабре 2006 года, незадолго до начала предвыборной гонки, объявил, что хочет стать президентом и вообще отказаться от епископского сана. Однако Ватикан долго настаивал на том, что в соответствии с церковным правом Ф. Луго останется епископом до конца жизни, и только в последних числах июля – за несколько дней до вступления Ф. Луго на пост президента, папа Бенедикт XVI в качестве исключения лишил его сана. 4 мая сыну президента, которого назвали Гильермо Арминдо – в честь деда его отца, исполнится два года.

Монах древнего австрийского аббатства хранил в келье почти 60 единиц оружия
43 пистолета, 12 винтовок, автомат Калашникова и боеприпасы к ним обнаружены в келье 60-летнего монаха ордена премонстрантов из основанного в 880 году аббатства Вильтен в австрийском Инсбруке. Часть оружия также обнаружена в его приходском доме. Монах сообщил, что коллекционирует оружие с 15 лет, но никогда им не пользовался. Владелец потайного склада признался, что «почти забыл» о нем и «почувствовал в душе облегчение» после того, как освободил свою келью от оружия.

Протестантизм

Принц Чарльз планирует посетить торжества по случаю 100-летия Марфо-Мариинской обители
Торжества по случаю 100-летия со дня основания московской Марфо-Мариинской обители милосердия решено провести 7 сентября. Соответствующее решение принято в Москве на заседании попечительского совета обители. По словам Натальи Якуниной, члена правления Фонда Андрея Первозванного, при активном участии которого проводилась реставрация обители, на торжествах ожидается, в частности, британская делегация во главе с принцем Чарльзом. «Мне кажется, это должно быть очень важным духовным событием, потому что 100-летие Марфо-Мариинской обители – это уникальное явление в нашей общественной жизни», – сказал со своей стороны мэр Ю. Лужков. На заседании было решено создать рабочую группу по подготовке к торжествам, куда войдут представители Церкви в Отечестве и за рубежом, Правительства Москвы, послы иностранных государств, сотрудники Фонда Андрея Первозванного.

В Германии прошли первые из 70 запланированных Пасхальных маршей мира
9 апреля в Эрфурте и Зигене прошли мирные демонстрации с призывами освободить планету от ядерного оружия, положившие начало традиционным Пасхальным маршам мира. Об этом сообщает германское агентство «DPA».
В частности, демонстранты требовали вывода из Германии американского ядерного оружия. Оружие, по предположениям участников акции, хранится на американской военной базе Бюхель, расположенном в горном массиве Айфель. Демонстранты также выступили с призывом распустить НАТО, подчеркнув, что военные затраты на этот блок составляют 800 миллиардов евро в год. Среди других требований – немедленный вывод германских войск из всех «горячих точек» за рубежом, окончание операции в Ираке и Афганистане и поддержка мирного процесса на Ближнем Востоке.
10 апреля, когда католики и протестанты отмечают Страстную Пятницу, запланированы дальнейшие демонстрации. В частности, в Дортмунде пройдет акция в память о жертвах нацистов.
Мероприятия в Эрфурте и Зигене – это лишь первые из 70 запланированных на ближайшие дни Пасхальных маршей мира.

Более четверти миллиарда христиан в мире подвергаются гонениям
В разных странах мира ущемляются права более чем 250 млн. христиан, сообщила на конференции баптистов в английском городе Борнмут бывшая вице-спикер британской Палаты лордов, социолог и известная правозащитница Каролина Кокс. Она рассказала, что своими глазами видела, как страдают христиане от действий властей в Северной Корее, Судане, Армении и Мьянме. К. Кокс выразила обеспокоенность тем, что исламисты в настоящее время занимают все больше районов на юге и западе Судана.
Между тем, по данным международных миссионерских организаций, сегодня в африканских странах как никогда ранее процветает христианская вера на фоне ее глубокого кризиса на Западе. Так, за последние сто лет число христиан на «черном континенте» увеличилось с 10 млн. до 360 млн. человек, в то время как в европейских странах во много раз увеличилось число людей, не относящих себя к Церкви и не посещающих службы.
В этих условиях христиане Азии и Африки все больше и больше рассматривают Западную Европу как поле для миссионерской деятельности.

Ислам

Талибы просят Бенедикта XVI пресечь попытки распространения христианства в Афганистане
Папа Римский Бенедикт XVI должен предпринять меры для того, чтобы пресечь попытки распространения христианства в Афганистане, считают действующие в этой стране мятежники-талибы. Обращение талибов к понтифику было опубликовано на одном из сайтов, используемых афганскими мятежниками. Авторы обращения предупреждают, что, если попытки распространения христианства в Афганистане не прекратятся, «последствия будут серьезными». Недавно телеканал «Аль-Джазира» передал кадры, на которых рядом с американскими военными, служащими недалеко от Кабула, видны многочисленные экземпляры Библии, переведенные на местные языки. Американское военное командование отметило в коммюнике, что войскам США запрещено предпринимать попытки распространения какой-либо религии в Афганистане. Поэтому переведенные экземпляры Библии уже изъяты и уничтожены. В своем обращении талибы просят Бенедикта XVI «предпринять меры, чтобы глупые и безответственные действия крестоносцев не смущали мусульман».

В России запрещена деятельность международной исламской радикальной организации
Верховный суд РФ запретил деятельность международной исламской организации «Таблиги Джамаат», признав ее экстремистской. Таким образом, суд удовлетворил иск генпрокурора Юрия Чайки. «Таблиги Джамаат» («Таблиг») – разветвленная международная исламская радикальная организация, зародившаяся в Индии в конце 40-х годов прошлого века. Активна в Малайзии, Индонезии, на Филиппинах, в некоторых арабских и североафриканских странах, в США и Европе. В начале 1990-х годов «Таблиг» начала постепенно разворачивать деятельность и в странах Центральной Азии. Глобальная задача организации – исламизация мира.

Иудаизм

Раввины требуют от властей Израиля не отдавать ни пяди Святой Земли Ватикану
Специальная комиссия Совета главного раввината Израиля провела 6 мая экстренное заседание в связи со слухами о планирующейся передаче Ватикану ряда христианских святынь. Соответствующие соглашения, по некоторым данным, будут подписаны во время визита Папы Римского Бенедикта XVI.
Совет главного раввината опубликовал галахическое постановление, категорически запрещающий отдавать Ватикану какие-либо участки земли в «Эрец Исраэль». Раввины также обратились к правительству, призвав не передавать христианские святыни Ватикану.
Ранее итальянская пресса сообщала, что накануне приезда понтифика в Святую Землю израильское правительство обсуждало вопрос о передаче Ватикану прав на шесть священных для христиан мест. Речь шла о таких святынях, как храм Благовещения в Назарете, Гефсиманский сад в Иерусалиме, гора Фавор, гора Блаженств, церковь Умножения Хлебов и Рыб на Тивериадском озере и Капернаум.

В День Победы во всех синагогах России помолились о воинах-красноармейцах
Праздничный концерт для ветеранов и участников Великой Отечественной войны прошел в здании московского еврейского благотворительного центра «Врата милосердия». Концерт открыл серию поминальных и праздничных мероприятий Федерации еврейских общин России, посвященных 64-й годовщине Победы. В эти дни главный раввин России Берл Лазар и президент ФЕОР Александр Борода от лица еврейской общины страны возложили венок к могиле Неизвестного солдата у Кремлевской стены. 9 мая во всех синагогах России, по традиции, прошли поминальные молитвы по воинам-красноармейцам, павшим в годы Великой Отечественной. В этот же день руководители еврейской общины присутствовали на кремлевском приеме в честь Дня Победы.

В Израиле обнаружен папирус времен земной жизни Иисуса Христа
Государственные чиновники Израиля объявили, что обнаружен редчайший манускрипт-папирус, которому около двух тысяч лет. Об этом сообщили агентство «Кипа» и германское Агентство католических новостей.
Первые исследования показали, что этот частично поврежденный древнейший документ размером 15х15 см написан на древнееврейском языке. В нем содержится множество фамилий различных персон с указанием места их происхождения. Редчайшая находка, как утверждают, была конфискована израильскими пограничниками, но каких-либо подробностей на этот счет, а также о том, в каком конкретном месте в настоящее время находится папирус, не сообщается.
По мнению иерусалимских экспертов, специалистам еще предстоит доказать подлинность найденного документа.

Буддизм, индуизм

Китай против посещения Далай-ламой Парижа
Китай будет решительно протестовать, если Далай-лама XIV посетит Париж, сказал на брифинге официальный представитель МИД КНР Ма Чжаосюй. «Год назад, когда Париж назвал Далай-ламу своим почетным гражданином, Китай заявил решительный протест против этого акта. Если Далай-лама вновь посетит Париж, мы также будем решительно протестовать», – заявил он. По словам дипломата, «совместными с Францией усилиями отношения между двумя странами вернулись на путь здорового развития». Он выразил надежду на то, что «это здоровое развитие будет продолжено». Как сообщили французские СМИ, в июне Далай-лама может посетить Париж для получения документа, подтверждающего, что он является почетным гражданином французской столицы. Наблюдатели отмечают, что это может вызвать новое обострение в китайско-французских отношениях, которые только в апреле стали восстанавливаться после напряженности, вызванной встречей президента Франции Николя Саркози с Далай-ламой в декабре 2008 года.

Секты, расколы

С сентября британские школьники будут изучать основы язычества и сектантства
С нового учебного года британские школьники в рамках обязательного курса «Религия и вера в современном мире» будут изучать язычество и знакомиться с традициями сект. Школьникам будет предложено изучать воззрения таких сект, как «Свидетели Иеговы», «Фалуньгунь», особенности культа мунитов, друидов, растаманов, а также традиции гуманизма и атеизм. В рамках курса учащихся ознакомят с проблемами прав человека, равенства полов, клонирования, потребления генетически модифицированных продуктов и с марксизмом.
Наряду с этим сократится количество часов на изучение мировых религий.
Каждый из учеников должен будет выбирать изучение двух из предложенных ему религиозных течений.

Под видом борьбы со «свиным гриппом» в Египте притесняют христиан, убеждены лидеры Коптской церкви
Политика правительства Египта по истреблению всего поголовья свиней в стране ради предотвращения эпидемии «свиного гриппа» направлена против христиан, заявили лидеры Коптской церкви. Они также утверждают, что некоторые высшие чиновники в министерствах здравоохранения и сельского хозяйства, принявшие решение об истреблении свиней, известны своими симпатиями к фундаменталистской организации «Братья-мусульмане».
Представители коптов на условиях анонимности сообщили: «Они хотят лишить нас средств к существованию. Тысячи христиан уже разорены». Истребление поголовья свиней, которых в этой стране разводят почти исключительно христиане-копты, составляющие, по разным подсчетам, от 8 до 15% населения, уже началось. Эту меру предосторожности уже раскритиковали в ООН: представители Объединенных наций заявили, что уничтожение 400 тысяч животных – «серьезная ошибка» правительства, поскольку – вопреки утверждениям многих арабских медиа, обрадовавшихся «подтверждению» традиционного мусульманского отношения к свинье – вирус распространяют люди, а не свиньи.
Правительство разослало по большинству коптских общин полицейские посты, которые будут следить, не пытается ли кто спасти своих свиней от бойни. По словам египетских христиан, полицейские ведут себя оскорбительно: «Они обыскивают нас, заставляют раздеваться, – как будто под одеждой можно спрятать свинью! Я думаю, что это просто повод навредить христианам и унизить их».

Разное

Британские церкви, мечети и синагоги организовывают финансовые и юридические консультации
Британские церкви, мечети и синагоги стали помогать своим прихожанам путем организации бесплатных финансовых и юридических консультаций.
Консультанты дают советы тем, кто взял кредит или потерял работу во время кризиса. В некоторых случаях по просьбе прихожанина представители благотворительных организаций могут даже провести переговоры с кредиторами, для того чтобы урегулировать возникшие долги.
При этом сами консультанты отмечают, что британцы стали чаще обращаться за советом в созданные при церквях консультации. Так, представитель союза «Христиане против бедности» сообщил, что за последнее время фиксируется 3500 новых заявок в день.
В январе сообщалось, что в Англиканской Церкви составлены две специальные молитвы: для тех, кто уже уволен из-за финансового кризиса, и для тех, кто еще не уволен.

Ученый, называвший подделкой Туринскую плащаницу, перед смертью поверил в ее подлинность
Химик Рэй Роджерс из Национальной лаборатории в Лос-Аламосе (США, штат Нью-Мексико), называвший Туринскую плащаницу умелой средневековой фальсификацией, незадолго до смерти поверил в подлинность знаменитой христианской реликвии. В видео, снятом в 2005 году, за некоторое время до кончины ученого, и показанном на канале «Discovery», Р. Роджерс заявил, что хотя не верит в чудеса, противоречащие законам природы, но считает, что плащаница вполне может быть именно той тканью, в которую завернули Тело Христа после Голгофы. В этом он убедился после нового знакомства с данными исследования двух ученых-любителей, Сью Бенфорда и Джо Марины из Огайо, которых прежде считал «лунатиками».
«Я разозлился и не поверил этим двум ученым. Но, проверив другой кусок ткани, взятый от плащаницы в 1978 году, я нашел в нем хлопок. Волокна были аккуратно и твердо приклеены к материалу – это показывает, что материал восстанавливали после частичного разрушения и делали это с любовью. Надо признать, что мы не учитывали, что современная Туринская плащаница состоит из разных материалов, относящихся к разным эпохам. Наши исследования были неточными, и результаты радиоуглеродного анализа можно считать ложными… Сью и Джо были абсолютно правы», – сказал ученый, слова которого цитирует британская газета «Дейли телеграф». Проведя в 1988 году радиоуглеродное исследование Туринской плащаницы, Р. Роджерс пришел к неточному выводу, датировав ее временем между 1260 и 1390 годами. Но, так как на материи были обнаружены кровь и сыворотка, христиане всего мира с надеждой и трепетом ожидали окончательных результатов, отмечает издание. Самые ранние из сохранившихся письменных свидетельств о хранении Туринской плащаницы относятся к 1353 году. Однако на прошлой неделе появились сообщения историков со ссылкой на секретные архивы Ватикана о том, что плащаницу еще в XIII веке хранил орден тамплиеров.

Министр юстиции Ирландии предлагает штрафовать за богохульство на 100 тыс. евро
Министр юстиции Ирландии Дермот Ахерн предложил ввести в стране закон об ответственности за богохульство. Наказание подразумевает штраф в размере 100 тыс. евро. В то же время политик не сформулировал четких критериев, что именно является оскорбительным для представителя той или иной религии. Инициатива министра вызвала неприятие со стороны атеистов, которые решили начать кампанию против принятия этого закона, опасаясь, что отныне религиозные ценности будут цениться государством выше светских.
Однако и со стороны верующих этот закон встречен неоднозначно: с одной стороны, богохульство будет считаться преступлением, а с другой – любое неосторожно сказанное слово может быть расценено как богохульство. Как отмечает сайт «Religious Watch», если бы Христос сейчас проповедовал в Ирландии, то мог бы стать первой жертвой нового закона.
По информации информагентств подготовил Анатолий Чорногор

1-4 мая в Свято-Успенской Киево-Печерской лавре состоялась международная научно-богословская конференция «Православие и современность: опыт встречи», посвященная 100-летию Киевского религиозно-философского общества (1908-1919) и сборника «Вехи» (1909). Конференция, проходившая по благословению Блаженнейшего Митрополита Киевского и всея Украины Владимира, была организована при содействии Киевской духовной академии и семинарии, а также Миссионерского отдела Украинской Православной Церкви и Богословско-педагогических курсов Всеукраинского православного педагогического общества.
На открытии конференции в синодальном зале Свято-Успенской Киево-Печерской лавры с приветственным словом выступил Предстоятель Украинской Православной Церкви. Он пожелал ее участникам успехов и помощи Божией.
Далее участников и гостей форума поприветствовал ректор КДАиС архиепископ Бориспольский Антоний, председатель Учебного комитета при Священном Синоде УПЦ. Были зачитаны приветственные адреса от имени главы Миссионерского отдела Украинской Православной Церкви архиепископа Полтавского и Миргородского Филиппа и митрополита Луганского и Алчевского Иоанникия. Проректор по научной и методической работе Ужгородской Украинской богословской академии имени свв. Кирилла и Мефодия игумен Евфросин (Билаш) вручил главе Киевского религиозно-философского общества протоиерею Николаю Макару медаль святых равноапостольных Кирилла и Мефодия ІІ степени.
Пленарное заседание международного научно-богословского форума в Киевских духовных школах начал протоиерей Николай Макар. В своем докладе «Православная Церковь и современность» он раскрыл духовную значимость диалога Церкви и общества в исторической перспективе. Один из иностранных участников конференции – доктор богословия, профессор Свято-Сергиевского православного богословского института в Париже архимандрит Иов (Геча) – рассказал о достижениях русских литургистов в докладе «Русская литургическая школа: история, наследие, перспективы». Ученый секретарь Киевского религиозно-философского общества, воссозданного в 2003 году по благословению Блаженнейшего Митрополита Владимира, научный сотрудник Института философии имени Г.С. Сковороды НАН Украины Наталия Филиппенко осветила этапы становления КРФО и судьбы его главных представителей в своем докладе «Киевское религиозно-философское общество: уроки истории».
После обеденного перерыва пленарное заседание международной научно-богословской конференции продолжил доктор богословия, профессор богословского факультета Афинского университета архимандрит Николай (Иоаннидис), который затронул спорные вопросы в современной историографии паламизма в докладе «Изучение наследия св. Григория (Паламы) в русскоязычной и грекоязычной среде». Председатель Издательского отдела УПЦ, заведующий кафедрой КДАиС протоиерей Владимир Савельев предложил вниманию участников форума доклад «Святоотеческие воззрения на природу имени и слова в контексте иконоборческих споров». Еще один представитель КДАиС профессор архимандрит Нестор (Соменок) рассказал о педагогическом наследии Киевских духовных школ в докладе «Синтез русского академического богословия и церковно-академической науки: вклад КДА».
Актуальной богословской проблематике был посвящен доклад «Тропарь третьего часа в трудах еп. Порфирия (Успенского) и в современном литургическом богословии», с которым выступил заведующий сектором церковной археологии ЦМиАР Олег Ульянов. В завершение пленарного заседания прозвучал доклад заведующего кафедрой религиоведения Восточноукраинского национального университета им. Владимира Даля профессора Владимира Исаева «Сакральная педагогика в православной традиции христоцентризма».
В первый день работы международной научно-богословской конференции ее участникам были подарены новые номера журнала «Христианская мысль» – возрожденного печатного органа Киевского религиозно-философского общества.
Следующие три дня участники конференции посвятили обсуждению широкого спектра научных и богословских проблем на многочисленных секциях и круглых столах.
Особый интерес у присутствующих вызвал круглый стол «Церковь и общество». Сотрудник Миссионерского отдела при Священном Синоде УПЦ протоиерей Андрей Ткачев в докладе «Воцерковление как культурный труд» отметил ненормальность для церковных людей отсутствия интереса к изучению Священного Писания, оснований православной веры, поскольку это делает их «иностранцами» на богослужениях, чинопоследования которых построены и предполагают знакомство с ними. Проректор Полтавской миссионерской духовной семинарии иеромонах Вениамин (Погребной) центром доклада «Богословие миссии: категории риска» сделал анализ особенностей современной церковной миссии, ее перспектив и рисков, связанных с необходимостью работать с нехристианскими замкнутыми молодежными субкультурами. Доцент Киевского национального университета им. Тараса Шевченко, член Совета КРФО И.В. Назаров в докладе «Церковь и общество: трудности встречи» охарактеризовал причины, затрудняющие встречу Православия и современного общества, – современный строй жизни (от супертехнологичного конкурентно-либерального экономического уклада до игровой постмодернистской культуры) и слабость самой миссии, обусловленной подменой вечного временным, – проповедью не Христа, а Византии, Киевской или Московской Руси, к чему применимы слова «проходит образ мира сего».
Всего на международной научно-богословской конференции «Православие и современность: опыт встречи» в Киеве прозвучало более 50 научных и богословских докладов, представленных богословами и философами Украины, России, Греции, Франции. Подводя итоги конференции КРФО, протоиерей Николай Макар поблагодарил всех докладчиков за плодотворную работу и деятельное участие в этом научно-богословском форуме, уже заслужившем широкое международное признание.
Участники конференции поделились своими впечатлениями о ее основных событиях и атмосфере, царившей на ней. Так, председатель КРФО протоиерей Николай Макар отметил многогранность вопросов, обсуждавшихся на конференции, «касающихся как современных богословских и философских тем, так и исторических, практическо-литургических, а также церковно-приходской жизни. Это не оставило равнодушной аудиторию: слушатели стали полноправными участниками дискуссии, задавая вопросы, высказывая свои взгляды относительно той или иной рассматриваемой проблемы. Тем самым форум достиг своей цели – способствовать возрождению и приумножению православной традиции». Профессор Парижского Свято-Сергиевского православного богословского института архимандрит Иов (Геча) подчеркнул: «Пятая конференция КРФО оказалась успешной: во-первых, выбранная тема «Православие и современность» чрезвычайно актуальна; во-вторых, доклады участников продемонстрировали необходимость и плодотворность сотрудничества между духовными школами и светскими университетами. Мне думается, что КРФО и его конференции могут служить связующим звеном между этими двумя мирами, которые сейчас существуют изолированно». Председатель Издательского отдела УПЦ, заведующий кафедрой КДАиС протоиерей Владимир Савельев сказал: «Проведение подобных конференций само по себе является примером встречи Православия и современности, когда священнослужители и миряне пытаются совместно ответить на многие наболевшие вопросы, поставленные самой жизнью, – от преподавания богословских предметов в светских учебных заведениях до разворачивания церковной миссии в неформальных молодежных объединениях. Несомненно, подобная форма взаимодействия Церкви и общества очень перспективна, равно как и возрождаемое на наших глазах религиозно-философское направление, которое, как показала история, явилось плодотворной попыткой воцерковления культуры. Протоиерей Андрей Ткачев считает, что «сегодня наша Церковь, хранящая неповрежденным догматическое наследие Вселенских соборов, к сожалению, не может похвалиться реализацией того богатейшего миссионерского и культуротворческого потенциала, который в ней имеется. Прошедшая конференция – один из ярких примеров, когда члены Православной Церкви – и духовенство, и миряне – продемонстрировали способность ставить и решать острейшие проблемы, перед которыми пасует секулярное общество. Подобные конференции будят церковное сознание, актуализируют в Церкви дух соборности. Хотелось бы, чтобы они проводились почаще». Ученый секретарь КРФО, старший научный сотрудник Института философии имени Г.С. Сковороды НАН Украины Н.Г. Филиппенко указала: «На мой взгляд, важность деятельности КРФО и проводимых им мероприятий состоит также в преодолении секулярной направленности современной отечественной философии, в легитимизации возможности не только исследовать историю религиозно-философской мысли, но и развивать сейчас религиозно-философскую традицию. Это одно из средств возвращения Православию подобающего ему места в науке и культуре».
Профессор Афинского университета архимандрит Николай Иоаннидис отметил: «Международная конференция «Православие и современность» в очередной раз собрала православных богословов разных стран и выразила как единство православных, так и важность этого единства сегодня в жизни Церкви.
Высокий уровень и богословских, и философских докладов продемонстрировал ценность традиции Православной Церкви в современную эпоху. Было понятно, что богословие как Слово, открывшее Бога и необходимое для спасения человека, не может существовать вне Церкви. Я считаю, что после опубликования докладов важность этой конференции для современного человека станет яснее и особенно встреча с великой православной традицией, которая представляет «настоящее» в духовной борьбе современного мира. Я поздравляю Киевское Религиозно-философское общество и других организаторов конференции с ее успешным проведением».
Завершающим аккордом международной научно-богословской конференции стала паломническая поездка всех участников по знаменитым святым местам Киева и поклонение святыням Свято-Троицкого мужского монастыря украинской столицы, который также называют Китаева пустынь, Свято-Покровского монастыря (Голосеевская пустынь) и скита Рождества Богородицы (Церковщина).

«За віру і братство!» Ці слова із Х розділу повісті М.В. Гоголя «Тарас Бульба» можна вважати девізом грандіозної нової екранізації (режисер і сценарист Володимир Бортко, Росія, 2009 рік)
«Хочется мне вам сказать, панове, что такое есть наше товарищество… Бывали и в других землях товарищи, но таких, как в Русской земле, не было таких товарищей… Так любить, как русская душа, – любить не то чтобы умом или чем другим, а всем, чем дал Бог… Нет, так любить никто не может! Знаю, подло завелось теперь на земле нашей; думают только, чтобы при них были хлебные стоги, скирды да конные табуны их… Перенимают бусурманские обычаи, гнушаются языком своим… свой своего продает, как продают бездушную тварь на торговом рынке. Милость чужого короля, да и не короля, а паскудная милость польского магната, который желтым чеботом своим бьет их в морду, дороже для них всякого братства. Но у последнего подлюки, каков он ни есть… есть и у того, братцы, крупица русского чувства. И проснется оно когда-нибудь, и ударится он, горемычный, об полы руками, схватит себя за голову, проклявши громко подлую жизнь свою… Пусть же знают они все, что такое значит в Русской земле товарищество! Уж если на то пошло, чтобы умирать, – так никому ж из них не доведется так умирать!.. Никому, никому!.. Не хватить у них на то мышиной натуры их!»
Колись цей монолог, іще років двадцять тому, вивчали у школах на уроках російської літератури напам’ять. Від Ужгорода до Владивостока, на 1/6 земної кулі знали про подвиги козаків – завдяки українцю Миколі Гоголю, класикові російської та світової літератури. Тоді ми ще не вважали російську мову і літературу зарубіжними, тоді ще не ділили Гоголя. І чи було погано, що про братство, товариство і про віру (навіть у безвірній державі) говорилося вустами великого нашого земляка, православного християнина, великого слов’янина, майстра слова, проповідника і вчителя Миколи Гоголя?!
Класика актуальна завжди: знають її чи не знають, дотримуються її приписів чи не дотримуються. Колись святитель Ігнатій (Брянчанинов) писав, що безліч порушників закону не скасовують дії закону. Так і вічні закони Добра, на яких базується вітчизняна класика… Класичний твір – неначе стиглий поживний плід, який в кожну добу наливається новими соками й кольорами, потрібними й корисними саме цій добі. З тих пір, як кіно міцно зайняло потужні позиції в культурній свідомості окремих народів і цілого людства, звертання кінодіячів до класики стали явищем особливим. Ми дивимося такі фільми не для того, щоб пригадувати сюжети, чекати інтриг чи несподіваної розв’язки. Ми хочемо самі для себе відповісти на питання: що ж нового несе нам твір великого автора, коли герої його оживають на кіноекрані майстерними зусиллями режисера, акторів, художників та інших фахівців.
Фільм «Тарас Бульба» можна назвати грозовим і жорстким. Є тепер фільми-катастрофи, фільми-фантазії, а це – фільм-битва. Не тільки тому, що зі 130 хвилин більшу половину займають батальні сцени. Це битва Добра і зла, якщо під Добром розуміти захист святої віри, захист Божої правди та рідної землі, а під злом – всі ті сили ненависті, зажерливості, гордині, які віками штовхали ворогів нападати на наші православні народи.
Наведений на початку монолог Тараса Бульби про основи козацького, руського, слов’яно-православного товариства-братства виголошується під стінами обложеного козаками Дубно. Цей епізод – чорно-білий, і ним починається стрічка російських кінематографістів. (Цікаві кольорові рішення фільму, використання чорно-білих та перехідних тональностей, прості, але виразні прийоми монтажу.) Відразу впадає в око, що творці фільму продовжують кращі традиції кінематографу радянського, який був явищем неоднозначним. З одного боку, звичайно, було багато нанесеного фальшу. Але з іншого – вражаючий, «випуклий» монументалізм образів та картин, майстерна гра і психологізм акторів, величні (не обов’язково дорогі, та все ж добротні) декорації – все це було школою кіно, з якої виходили і пізніші режисери цілого світу – як, наприклад, відомий польський кіномитець Єжи Гофман, який, власне кажучи, добре засвоїв школу нашого Олександра Довженка. Перші кадри, як і інші епізоди фільму, нагадують стрічку 1941 р. «Богдан Хмельницький»: та сама масштабність, те ж саме зображення нестримного народного духу, сили народу, який підіймається на захист своїх покривджених прав, на захист рідної землі. До речі, режисер застосовує і деякі відходи від канви гоголівської повісті, але мусимо сказати, що це не йде на шкоду фільмові. Звичайно, занадто голосно буде казати про «конгеніальність» режисури (і в тому подібних висловах), але Володимир Бортко, як вдумливий режисер та сценарист, зумів добре продовжити накреслені великим Гоголем сюжетні та психологічні лінії. Наприклад, він вмотивовує, творчо розвиває передісторію того епізоду, коли козаки на Січі вирішують виступати в похід на Польщу. Так, козаки, які прибули із Тарасового хутора, оповідають, що хутір знищено польськими загарбниками, віддають Бульбі тіло зарубаної дружини (невелику за часом, але дуже промовисту за виконанням роль втілила на екрані Ада Роговцева; хоч вона з’являється в кадрі буквально на кілька хвилин, але це – той образ матері та козацької дружини, який запам’ятовується глядачеві надовго). Напрошується паралель між реальним Богданом Хмельницьким, для якого останньою краплею терпіння, що переповнила чашу його гніву, стало зруйнування шляхтичем Чаплінським його родового гнізда, – і вигаданим Бульбою, який, проте, ввібрав у себе кращі риси всього українського козацтва.
Тут ми мусимо сказати про певну схожість запорозького лицарства, християнських воїнів – із чернецтвом. Меч і свіча… Одні захищали православну віру, Церкву Христову зі зброєю в руках, інші молитвою обороняли рідну землю від ворогів видимих і невидимих. Їх єднали тверда віра, мужність, аскетизм. Сучасники згадують, що коли козаки часом і були схильні до невтримних веселощів, розваг, то це була ніби компенсація за тяжке, сповнене смертельних небезпек життя. Умови існування витворили козацькі типи витривалі, терплячі, безстрашні; це були люди, які не боялися ні поранень, ні катувань, ні самої смерті і раді були розпрощатися з життям шляхом «хорошої смерті», що й відображено у фільмі, – смерті за віру, Церкву Христову та Вітчизну. Ця смерть дарувала вічне життя! Вони могли тижнями та місяцями то перебувати під палючим степовим сонцем, то межи докучливих комарів вистежувати ворога в дніпрових плавнях; вони здатні були тамувати спрагу скупою водою із глибоко скопаного степового ґрунту, а харчуватися, наприклад, варивом зі знайдених у степу рогів сагайдаків чи кінських копит. Про їх надлюдські можливості, про вміння у будь-якій ситуації стати до бою, до захисту, бути життєздатним військом і витривалими бойовими одиницями ходили легенди.
Говорячи про режисерські нововведення, відразу перейдемо до фіналу фільму. Ми всі пам’ятаємо, як жменька козаків наприкінці повісті відходить до Дністра, проривається крізь польське військо і рятується. І тільки один козак, отаман Тарас Бульба, повертається, вигукнувши: «Стій! Люлька випала, не хочу, щоб і люлька дісталася вражим ляхам», – і тут його настигає ворог. У цьому епізоді закодована Гоголем якась недомовленість. Невже справді така дорога була залізному козацькому отаманові люлька, щоб заради неї ризикувати життям? Мабуть, все-таки, ні. І це тонко вловило режисерське мислення. Цей код розшифровується, смисл розкривається повністю, а майстерна гра Богдана Ступки доповнює режисерську розшифровку: втративши обох синів, всю родину і, зрештою, втрачаючи вже рештки козацької сили, Бульба просто вже шукає собі гідної, закономірної, козацької смерті у бою. Нічого до землі не в’яже, хай тільки завжди живе на ній свята віра! У фільмі цю осмисленість земної крапки більш увиразнено, ніж у повісті. Герой спокійно чекає лавину поляків, яка насувається на нього, приймає останній бій і свою бойову мученицьку смерть. Взагалі, роль Богдана Ступки виконана блискуче. Здається, щó б він уже не зіграв після неї, вона залишиться його коронною, титульною, підсумковою роллю, з якою, мабуть, найміцніше він увійде в історію кінематографу й загалом нашої культури. Глибокий психологізм, простота і природність, вміння добре відчути, прожити, змоделювати ситуацію, нескінченна варіативність голосових, інтонаційних, мімічних модуляцій, жестів і т.п. – все це говорить на користь Ступки як дуже вдалого кандидата на роль епічного гоголівського героя в цій історичній драмі.
Режисерські доповнення торкнулися ще кількох намічених Гоголем ліній оповіді. Наприклад, у повісті немає розмови Остапа і Андрія про рідну землю, про відмінність «наших» і «ненаших», взагалі про людську натуру й вартість людського життя (брати Бульбенки у фільмі розмовляють про це, побачивши козацьку страту убивці свого товариша – коли злочинця живим кладуть під труну жертви й закопують). Гоголь реалістично показує суворість звичаїв, непорушність закону в козаків; саме на жорсткій дисципліні, ієрархічності й законності трималося це непереможне військо. Автори фільму додають ще й філософізму: рішучіший і більш непримиренний до ворогів Остап шкодує тільки за тим, що гине «козацька душа», а більш тонкий, м’який, – як тепер би сказали, «політкоректний», Андрій запитує: «А що – коли б не козак, а лях, то не шкода було б?» На що Остап відповідає, що нехай, мовляв, його ляхи й жаліють; і далі не погоджується з братом ні щодо розхвалення славнозвісного римського права, ні щодо мудростей західної філософії. Він знає одну філософію: захист рідної землі, своєї землі. А чия позиція краща? «М’якість» Андрія заводить його в манівці, заманює в пастку зради. І хоч як у Гоголя, так і в стрічці, ця лінія пом’якшена романтизацією почуття, але все одно самозгубний трагізм її незаперечний. Роблячи такий свій вибір, Андрій мусив розуміти, що автоматично стає у ряди ворогів свого народу… По-новаторськи додано авторами фільму і сцену написання листа турецькому султану – в цій сцені помітний і вплив відомої картини Рєпіна, також українця… А чим не гоголівських інтонацій епізод – коли немовля Андрій родиться в степу, на похідному возі, хрестить його батько у теплих хвилях ріки. Та забула душа води хрещення!.. Як повість, так і фільм збудовано за правилами класичної трагедії: головні герої гинуть, на старого Тараса Бульбу падають удар за ударом: облога міста Дубно невдала, гине безліч козаків; його хутір – родове гніздо – спалено і знищено, над дружиною виростає могильний горбик і простий козацький дерев’яний хрест; старший син Остап, хоробрий воїн, опиняється в польському полоні, після жорстокий катувань його страчують; молодший син Андрій, в якого теж «рука була міцна в бою», на жаль, повернув меча проти своїх… Втрапивши в обійми коханої, прекрасної польки, він говорить страшні слова відречення від Вітчизни, від товариства, від віри – власне кажучи, від усього святого, чим живе душа людська. І чи не застереження це для сучасних зрадників, для сучасних запроданців усіх мастей, прихованих і явних «андріїв» на бідній Україні? Їм взагалі немає виправдання! Якщо, за словами режисера на прес-конференції, гоголівського Андрія дещо вибачає те, що він хотів би побачити незнане, незвідане, відчути того життя, яке для нього було закрите і в бурсі, і на Січі, то, запитаємо, яке виправдання для людців, що гендлюють Україною і своїм народом – заради паскудної грошви, комфорту, наживи, – обставляючи це якоюсь демагогією, фальшивими словесами про турботу за народ? Розтерзана зрадниками-андріями Україна продовжує стогнати у руїнах, але… Ми все дрібніємо, маліємо, перебуваємо в якомусь засліпленні-заціпенінні. І чи не той тепер історичний час, не ті обставини, не така година, чи ми не такі, що нема кому сказати запроданцям-зверхникам: «Клади, собачий сину, палицю, клади булаву! Не хочемо тебе».
Тарас перестріває свого блудного сина з рушницею в руках і наказує йому зіскочити з коня, говорить йому грізні слова звинувачення у зраді віри… Вдаряє грім, який ніби «підсвічує» слова старого незламного козака. Почуття обов’язку бере в ньому верх над почуттями кревного батьківства. Звичайно, це більше гіпербола, ніж буквальність. «Я тебе породив, я тебе і вб’ю!» Так, він виховав Андрія і як воїна, і як людину честі… Але таку вибрав син дорогу, що, не встоявши перед спокусою і послизнувшись один раз, зрадив віру й Вітчизну, а цим зрадив власну душу і віддав її на погибель.
У фільмі багато крові, ран, і вони не сприймаються як бутафорські… Ці деталі передають реалії жорстокого віку, коли такими були звичаї, такими були «нрави» людей і націй, коли в жорстоких битвах стикалися держави, цивілізації, народи. Є морально важкою для глядача сцена катування козаків у Варшаві. Чи потрібна вона? Малоприємно дивитися на відрубування рук і голів, ламання кісток, чути, як пише Гоголь «жахливий хряск» від катівської палиці, що ламає кінцівки зв’язаним полоненим козакам, бачити, як вгрузає знаменитий середньовічний «європейський» винахід «для хлопів-схизматів» – м’ясницький гак, у живе козацьке тіло – ні, ці рани не видаються бутафорськими… Чи потрібно це? Мабуть, так. Бо такою була історія, такими були знущання над нашим народом, і саме так переносили катування козаки – як древні мученики за віру. Смаження у мідних биках, підвішування на гаки, рубання на шмаття, посадження на палю, здирання шкіри, спалення живцем – все це козаки переносили з іменем Бога, з ім’ям православної Вітчизни на вустах, і саме слово «козак» ставало символом незламності, величі духу, назвою вершителів святого і величного подвигу. «Добре, синку, добре!» – повторює зі сльозами на зболених очах старий Тарас, дивлячись на муки свого сина Остапа, який перед тим, як прийняти катування, звернувся із закликом до інших полонених запорожців: «Хай же жоден єретик, який тут стоїть, не почує ані слова із вуст козаків, не почує, як мучаться православні християни…» І знаменитий, геніально простий і невичерпний, короткий, стислий, мов два постріли, діалог:
– Батьку, де ти? Чи чуєш ти мене?!
– Чую, синку, чую!
Якщо почув у найбезнадійнішу хвилину батько земний – то тим паче не залишає нас Отець Небесний…
Цей діалог є ідейним вістрям всього фільму про святе, освячене жертовною кров’ю православне братство людей у вірі. Все подібне запам’ятовується міцно й надовго. І тому, мабуть, навіть ця натуралістична сцена мук має здатність переростати у глядацькій свідомості в передмову до величної змістової кульмінації… Україна залишиться із Тарасом Бульбою, а не з Андрієм, який погнався за ілюзією. До речі, іще одна «потрібна» вигадка режисера: полька (тут вона має ім’я Ельжбета) народжує сина від Андрія, але сама при пологах помирає. Розуміння отруйної дії зради розширено. Що дала зрада? Гинуть коханці, а ким-то буде немовля, бідне дитя цієї зради? Чи сином погибелі, яничаром, чи переслідуваною нещасною людиною у чужому суспільстві, «бидлом», нелюбим онуком, на якого вже в перші хвилини життя замахується шаблею розлючений дід-воєвода, батько Ельжбети, хоча в останній момент щось його зупиняє… Чи повернеться його душа, кликана зовом предківської крові, до своєї Батьківщини, до запорозького лицарства? Хтозна. Ці питання виникають одне за іншим після перегляду фільму…
Приходить розуміння історії як маси суперечностей, що нерозв’язні силою людською, коли – без віри, без Бога. Нема ніякої «ідейності» – є тільки віра, хай навіть – сліпа, в цій ідеї. А єдино справжня – не сліпа, бо «видима серцем» ідея – ідея Бога. Після трагедії богоборчого ХХ століття, після «битви двох міфів» – східного і західного – стало зрозумілим: усі привнесені людьми, з претензією на всесвітню гегемонію, суспільні вчення терплять крах. «Завалилась» ідея земного раю в одній півкулі, руйнується і лібералістичний міф західного «раю споживання». (Ось вона – головна криза, решта – похідні…) У ХХІ столітті навряд чи вже будуть людські гасла, за які хтось добровільно пожертвує життям. І єдина ідея, за яку справді варто покласти земне життя, – ідея Святої Русі, тому що вона – боголюдська, надматеріальна в корені, вона – від неба. Русь земна – це ковчег, вмістилище для ідеї Бога, для самого Бога.
Перед нами фільм християнський, православний. Не тільки тому, що буквально, майже дослівно, іде за глибоко православним по духу гоголівським твором. Справа в іншому. Як у повісті, так і у фільмі немає авторської злоби навіть до ворога, «іншого», нема «закадрової» тенденційної ненависті до якоїсь нації. І це не те, що іменується нудним і пластмасовим словом сучасності: «політкоректність». Ні, йдеться про дух християнської любові. Персонажі – це люди, які бувають палкими і спокійними, які закохуються, воюють і вмирають, які люблять і ненавидять, це все – діти Божі, які, на жаль, на землі заплутані у сіті зла; і тільки тоді вони можуть виплутатися із цих мереж лукавого, коли згадують про Бога, про святий обов’язок; коли, за Христовою заповіддю, кладуть душі за други своя, власне кажучи, за те ж братство, за те ж товариство, за рідну землю. Це все об’єднується для них в єдиному надпонятті: свята православна віра. Святість там, де жертва собою. А не кимсь.
Так, жорстокість було завжди. І чи буде інакше? Звичайно, в часи Гоголя, у часи більш ранні – у XVI столітті, в часи козаччини людство ще не мало таких потужних засобів для самознищення і самоодурманювання. Ті конфлікти, за всієї їхньої жахливості, все ж таки не могли б призвести до винищення людства. Зараз така загроза є. І тому, серед іншого, це той фільм, який закликає до полілогу, до вдумливої розмови між націями. Так і згадуються Шевченкові слова із передмови до санкт-петербурзького видання поеми «Гайдамаки» (1841 рік), поеми, за яку поета теж звинувачували у «кривавості», жорстокості, «героїзації різанини»: «Весело подивиться на сліпого кобзаря… і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками; весело… а все-таки скажеш: «Слава Богу, що минуло», – а надто, як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми – слав’яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря слов’янська земля»… Ось так казав кирило-мефодіївець Тарас Шевченко, якому нечужі, близькі були ідеї культурного панславізму і примирення між слов’янськими народами. Так само закликав до єдності і Микола Гоголь. Україні протягом історії доводилося особливо тяжко в гроні слов’янських народів. Мабуть, подібна трагічна доля хіба у сербського народу, який став розколотим на православних сербів, католиків-сербів і сербів-мусульман. У нас розлам–поділ пішов по лінії Православ’я і католицизму. Лукавим дитям західної католицької експансії, дитям зради стала унія, яку заради «лакомства нещасного» приймало старшинство і панство; але православний народ – прості селяни, міщани, козаки, об’єднані часом у православні братства, відчувши фальш унії, яка вела їх до підкорення «непогрішимому» римському папі, – рішуче ставав на захист святого Православ’я. Терплячи не просто зневажливі слова про хлопську віру, не просто утиски, не просто знущальну оренду церков шинкарями, – чому сприяли поляки, а навіть віддаючи життя за цю віру, вони боролися до останнього, щоб ця віра на їхній землі збереглася, бо саме ця віра і була життям землі, і була життям вічним. Без цього спротиву всяким зарубіжним намаганням змінити чи затоптати рідну «руську віру» неможливо збагнути гоголівського пафосу. Не застаріли слова Бульби про руське товариство, ані тости його перед січовим козацтвом за віру, Січ – захисницю віри і за всіх християн у світі, на волі і в неволі сущих. Це все – ті аспекти, до яких нам повертатися й повертатися, які будуть актуальними стільки, скільки існуватиме земний світ. Тільки віра робить нас людьми, громадянами як земного, так і небесного громадянства, кажучи словами Гоголя. Саме як захисників віри любив народ козаків-запорожців і тому складав про них легенди, наділяючи їх надзвичайними рисами, вважаючи козаків мало не чудотворцями, які могли, наприклад, намалювати човен на стіні, і він ставав справжнім, а козак на ньому випливав із тюремних стін… Фольклористи зберегли оповідь старого запорожця Якова Литвина, в якій він говорить про козаків: «На своїй землі їх ніхто не міг взяти». Його запитують: «А чого ж воно так, діду, що мали вони таку силу, а їх зігнали звідціля?» «Не зігнали ж їх, – відповідає старий козак, – а вони самі пішли кудись на райські острови. Там і живуть. А перед скінченням світу оп’ять прийдуть і своє одшукають». Можливо, і настають останні грізні, грозові часи, і воскресають давні запорожці, воскресає дух істинного козацтва – не шароварницького, не декоративного, не етнографічного і не «ручного», а козацтва саме як духовного осердя народу. Належить йому воскреснути! Багато зараз неправди розвелося, «подло тепер в нашей земле». Вишукуються на догоду ворогам Православ’я тільки сторінки прикрих міжусобиць, свар з єдинокровними росіянами і т.д. Але справжня історія не така. Всі ми – русичі, нащадки Київської Русі, і козацтво пустило свої корені далеко і на Кубань, і на Кавказ; на Дону, на Уралі, у російсько-турецькій війні під Севастополем і аж у війні Великій Вітчизняній – скрізь бушували, кипіли і громили ворога рідної землі козацькі гени у козацьких тілах, а козацький дух у таких же душах. Дуже актуальними є ці слова про братство, про товариство, яке зараз намагаються розділити, розчленувати. З якою метою? А мабуть, для того, щоб полегшити наступ антихристових сил, адже давно відомо, що по галузці легше зламати віника, а хіба таке просте правило не поширюється на розрізнені нації і народи? «Розділяй і владарюй» – підле, але древнє, як самий світ, правило всіх загарбників, які керуються не любов’ю Христовою, а диявольською ненавистю до інших людей та народів. Передусім – православних.
У фільмі Володимира Бортка немає надмірного зловживання церковною темою, але виразними штрихами показана набожність і церковність запорожців. Цьому є безліч історичних підтверджень, про що знали Гоголь, Шевченко і багато інших митців, що зверталися до теми козацтва. Новообраного кошового Кирдягу і кожного учасника походу благословляє у січовій церкві святим хрестом благообразний ієромонах. Молитва, ікона, корогва, хресне знамення – всі ці атрибути доречні, на своєму місці, вони показують нам повну історичну картину – не просто фізичного існування, а духовного буття козаків як кращої частини нашого народу в ті часи.
Фільм пройнятий печально-світлим, високим трагізмом. Він проникнутий апологією перемоги життя над смертю, хоча, підкреслимо, головні герої гинуть. Навіть те знаряддя для катування Остапа, на якому йому перебивають кістки, нагадує Андріївський хрест. Хрест – це нове древо життя, це – перемога життя над смертю, це – передумова Воскресіння. Фільм можна сприйняти як величну симфонію апокаліптичної тональності. Мало хто розуміє схований за грізними пророцтвами апокаліптичний оптимізм, адже після всіх битв настає перемога Добра над злом, Бога над «імущим державу смерті», відновлюється велика гармонія щастя для світу та людства, колись порушена першородним гріхом. Так – і ці очисні битви, і пророцтво про православного царя, яке наприкінці виголошує Бульба, теж наводять на думку про закінчення історії і про остаточну битву сил Добра і зла на цій втомленій історією планеті. Ідеалізм Гоголя незнищенно перекочував і в кадри екранізації. Це, вслід класичному тлумаченню Арістотеля, показ «людей кращих, ніж ми», як і всяка трагедія за визначенням. Нам до них досягати і досягати… Але ідеал на те й ідеал: можливо, він остаточно недосяжний, його «формати» – безмежні, але на шляху до нього людина вдосконалюється, так само безкінечно просвітлюється й кращає. Всі герої Гоголя позначені печаттю життя, печаттю правди, своїм неповторним людським образом. Тому навіть трагікомічний Янкель, який не тягне на героя у розумінні піднесеному, викликає певну симпатію. Це – просто людина, представник народу із важкою долею, яка, проте, зберігає свою своєрідність і у фільмі він значно симпатичніший, ніж у повісті. Взагалі, за словами самого режисера, у фільмі дещо пом’якшене «єврейське питання» (як, втім, і деякі інші питання, зокрема польське). Мабуть, справді настає час усвідомити, що предки багато в чому помилялися; «москаль», «хохол», «лях» і «жид» та й інші – змушені співіснувати у цьому нелегкому світі, дбати про дотримання прав один одного, не забуваючи, проте, про свої обов’язки перед головним Судією і Творцем всіх – Богом…
Гра акторів, скажемо дещо емоційно, просто чудесна. Мабуть, запам’ятається і Михайло Боярський в ролі запорожця Шила, і його зворушлива смерть на полі бою під потоками дощу, який в народі називають «сліпий дощ» (це коли іде злива й одночасно світить сонце), – за простонародним забобоном, це ніби віщувало щось не дуже добре… Але не бояться козаки ні забобонів, ні самої смерті! І тому герої – як втілений Володимиром Вдовиченковим мужній Остап і Ігорем Петренком не менш мужній, але такий, що став пропащою силою, Андрій, як і чудова лірична робота Магдалєни Мельцаж у ролі прекрасної польки, як і широковідомий колись Даніель Ольбрихський, згадана Ада Роговцева, як закадрова читка авторських уривків Сергієм Безруковим (генерал Каппель з «Адмірала»…) – вся ця когорта на чолі із неперевершеним Богданом Ступкою виступила як єдиний чудесний колектив, який показав живих і незабутніх героїв. Справді, за задумом режисера, висловленим в одному із інтерв’ю, після такого фільму хочеться ще раз (а комусь, можливо, і вперше!) взяти до рук оригінал гоголівської повісті, і, вже маючи перед очима оживлені на екрані образи, вкотре зануритися у цей неповторний світ. Костюмні ескізи Сергія Якутовича, музика Ігоря Корнелюка додають до цього букету неповторні емоційні аромати. У фільмі звучать одна чи дві музичні теми в різних варіаціях, але вони створюють таке потужне емоційне тло, яке нікого з глядачів, безперечно, не залишить байдужим.
Як бачимо, іще до народження фільму на нього ополчилися чимало противників, уподібнюючись Іродові, який вирізав усіх немовлят, боячись чи то конкуренції, чи то якоїсь кари за своє нечестиве життя. Комусь муляло саме слово «руський», адже в так званих «перекладах» у сучасних українських видавництвах, ідучи за кон’юнктурою, за тимчасовою модою, шукають для цього слова розмаїті й неадекватні синоніми. Це – не нова тенденція. Казав ще преподобний Лаврентій Чернігівський (+1950): боячись слова «руський», наші вороги вигадували на заміну що завгодно, бо поняття «Русь» було для них страшне і ненависне. Але зверніться до текстів Івана Вишенського, сучасника уявного Бульби; зверніться навіть до західноукраїнської класики, і ви побачите, що «руське» часом виступало як синонім українства. Що це, як не підтвердження наших руських коренів і нашої приналежності до великої руської сім’ї? Якщо ж комусь муляє «русская душа», «русский царь» чи «русская сила», то це питання до Миколи Васильовича Гоголя, який не відділяв себе від життя святої Русі, і саме так у його оригіналі, тут нічого не вигадали ні режисер, ні актори… Хоча дехто із сучасних коментаторів докотився до того, що оголошував фільм мало не реалізацією планів Кремля! А насправді перед нами – потужна, епохальна, високохудожня екранізація безсмертного гоголівського твору.
А хто заважав зняти самим? Були якісь потуги… президент навіть пропонував зняти фільм із… Жераром Депардьє у головній ролі. Думається, що це стало б реалізацією зовсім абсурдного проекту. Цей фільм, мабуть, не дивився б і сам Депардьє, а хіба що тільки президент. Важко уявити, щоб Депардьє отак виривав руку із ланцюгів, якими його примотують ляхи до стовпа перед спаленням, щоб потужно востаннє перехреститися, і вже потім – героїчна смерть… Ні, Бульбу міг зіграти тільки НАШ.
Оглядач щоденної газети «Сегодня» О. Бузина пише у номері за 11 квітня: «Наконец-то пробил час православного фильма». Крім того – справді збулася мистецька мрія Олександра Довженка. Мабуть, і Микола Васильович зрадів би, подивившись на таку реалізацію і розвиток свого задуму… Бузина пише, що стрічка «Тарас Бульба» – «фильм о настоящих запорожцах, сражавшихся за Русь и Православие, а не за ющенковский учебник истории, где они обструганы под натовское «миротворчество» и идею «евроинтеграции»». Публіцист нагадує «неукам»: отой пасаж про «русского царя», «русскую силу» і т.д. у фіналі повісті й, відповідно, фільму, слова, що так дратують націоналістів, не є вигадкою; вони – «квинтэссенция того политического курса, к которому пришел Богдан Хмельницкий перед Переяславской радой. Богдан, кстати, был одним из прототипов гоголевского героя… Запорожцы понимали, что без царя они просто погибнут». І це правда: хто б що не говорив. Можна сперечатися з Бузиною і щодо його попередніх виступів, і щодо даної статті («Русская сила Тараса Бульбы», «Сегодня», 11.04.09 р.), проте… Критиків багато, та мало охочих працювати. Автор дивується: «Откуда такое количество кинокритиков в стране, не снимающей кино?» І справді: вже двадцять років, як не заважають ні москалі, ні їхній клон – «совєти», але, виявляється, саме при них (відколи постало кіномистецтво) пристойне кіно тільки й існувало в Україні. Були геніальні кіновершини. А що ж зараз? Лишається тільки критикувати… І чорнити «конкурентів», шукати винних у власній бездарності, змістовій плюсклості й суспільній непотрібності
Таким чином, хоча було чимало позитивних відгуків (а перед виходом на екрани ще й розлогих анонсів), але не бракувало і ядучості, як бачимо. Один «письменник», який іще за радянських часів прославився записом матючних п’єс із знущальними назвами із класики на магнітофонні стрічки та поширенням їх серед «культурного плебсу», запевняє: «бездарная экранизация, слабенький сценарий, жидкие батальные сцены. В фильме ничего украинского не чувствуется…» Непретензійний підпис: «Лесь Подеревянский, писатель». Комусь різала слух «московська вимова» Остапа і Андрія, іншому не подобався Боярський, який нагадував д’Артаньяна, а не козака Шила. Словом, як резонно відзначив режисер, «шкода, що деякі люди ніяк не хочуть зрозуміти, що я знімав фільм не про росіян, українців чи поляків, а просто робив кіно, яке було б цікаво подивитися». І це ще скромно сказано. Це – кіно, яке не просто цікаво подивитися, це – кіно потужної виховної і націєтворчої сили. Саме його треба було б показувати в школах і військових частинах: саме таке кіно, з такими характерами, акторами, з таким сюжетом і такою ідеєю… А не фальсифікації, в яких під виглядом «знімків голодомору» демонструються фотографії із американського Арканзасу часів Великої депресії. Не опуси, в яких уславлюються «подвиги» Шухевича і Бандери. Ні, не той у новоявлених «героях» дух, не дух Христової любові, а дух ненависті, злоби, не побоїмося сказати – дух фашизму, який розлив ріки крові не тільки поляків чи євреїв, а навіть і своїх одноплемінників-українців. І навряд чи дуже постраждали від «повстанців» німецькі фашисти, як тепер люблять про це оповідати «нацкомісари»……
Зйомки «Тараса Бульби» велися на території України, Росії, Польщі, навіть у Києво-Печерській Лаврі знімалося кілька епізодів. Не випадково, по приїзді в Київ для презентації картини, режисер Володимир Бортко прибув на аудієнцію до Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського та всієї України, в його резиденцію на території Лаври. Режисер вважає, що Гоголь – один із найбільш православних письменників Русі, а його заклик до єднання і збереження Православ’я – чи не основний мотив повісті. Митрополит Володимир пошанував кіномайстра орденом «1020-літття Хрещення Русі». Вже потому митець вирушив до кінотеатру «Україна» на презентацію фільму і на прес-конференцію до журналістів
Не могли не відзначитися, причому в гірший бік і вже традиційно, наші незугарні «титр-мейкери». Якщо перераховувати всі ляпи в бездарних і малопотрібних титрах до «Бульби», виконаних за завданням кон’юнктурних чиновників, то треба витрачати третину статейного обсягу. Це – або диверсія, або незнання Гоголя, або ж нелюбов до нього. Не будемо вже говорити про те, що, як відзначало багато дослідників українських і російських, мова Гоголя – особлива, вона – не виключно російська, не російська з українізмами, не українська з русизмами; це – мова саме гоголівська, неповторне художньо-стильове явище. Не хочеться багато відводити площі на дане питання, але й мовчати неможливо. Важко пояснити, чим викликані згадані ляпи, але про них можна сказати народною приказкою: «Чув дзвін, та не знає, де він». Тому Мосій Шило, не знати чому, став Василем; з’явилася якась незбагненна (не повірите!) «дандурійська вдача», хоча йшлося про… бандуристів, які славили «козацкую удаль»; Бородатий став Богданом; гоголівський «чудной козак» став чомусь «запопадливим» (що, власне, ліпиться до натури Шила, як гранчасте до круглого, – мабуть, автор погано знає значення цього слова, або ж почерпував його з п’єс Подерев’янського); замість «забайбачились», тобто розледащіли, дивне слово «забайдачились»; з’являється незнаний історією гетьман Стрениця замість відомого усім зі шкільної лави, навіть за нинішнього рівня навчання, Остряниці, і якийсь Полон замість містечка Полонного на Львівщині, яке, до речі, свого часу брав Хмельницький. Такі українізатори самі достоту не знають української мови, тому кажуть «устя» замість «гирло» і пишуть «третя частина» замість «третина»; «мідний бик» стає «мідним баком», а коли козаки на екрані кричать «Гайда!», ідучи в бій, у титрах пишеться якесь дурнувато-жаргонне «Канай!»; слово «Бог» – з маленької… І це можна продовжувати. «На якого ж ката», спитати б гоголівською мовою, потрібний такий переклад? І чому немає перекладу пісні (до речі, дуже мелодійної), яка звучить наприкінці фільму польською мовою і називається «Розлучені серця»? Виконується вона головною героїнею і, очевидно, оповідає про неможливість кохання двох сердець із різних берегів, різних таборів… Чи, може, так слід розуміти, що російське «Тарас» треба перекласти українською – «Тарас», а польська мова нам уже настільки рідна, що все зрозуміло й без перекладу?
Отож, до речі, і про «русскую душу»… Чомусь важко уявити, щоб, наприклад, польський або й український фільм, скажімо, про ворогів-москалів закінчувався ліричною піснею російською мовою. Втім ще не все втрачено. Адже ворогів ми називали «воріженьками», і ця лагідність у нас від нашого Православ’я, від наших спільних із братами росіянами, білорусами, іншими православними слов’янами коренів віри. Цей фільм зробить для єднання народів більше, ніж корпус політиків. Як колись голос Левітана рухав дивізіями на захід, до Перемоги.
Нарешті, цікаво було спостерігати за реакцією залу. Вона була різною: були й оплески, були й досадні коментарі, і сміх, і вдоволені вигуки. Всяк бувало. Ось при виході із Синього залу кінотеатру «Київ» молодий чоловік із мікрофоном зарубіжної радіостанції запитує у глядачів, що виходять: «А чи не здається вам фільм занадто політизованим?» Кому так, кому й ні…Ось пара вже доволі зрілого віку розмовляє не без досади: «Хи, русская душа, уничтожили казачество, а теперь – «русская душа»!»… От вам і «результаты на лицо», як кажуть нелюбі нам тепер північні сусіди. За п’ять років усе, що не є поганого, звалили у нас на Росію, яка, втім, від того багато не втратила… Втрачаємо ми. Ідемо за тією логікою, яку розвінчує бідолашний Янкель: «Все, что есть недоброго, все валят на жида!» Заміни тут «жида» на «москаля» – і відчуєш напевно дух нашої культурної політики, яка вже, дай Боже, аби скоріше закінчилася в такому калічно-кастрованому, звуженому і препарованому ізводі. Ось виходять молоді люди, і хлопець каже дівчині: «Нам вчителька говорила, що за Гоголем та Пушкіним не можна вивчати історію…» Стривайте, любі наші, молоді, старенькі й середнього віку глядачі! Всі, хто забув, хто пам’ятає щось інше і хто не знав ані іншої дійсності, ані гоголівського оригіналу! Буквальна історія завжди є неможливою: одна історія у тюркських народів, для яких Тамерлан – великий полководець, інша – для поневолених ним, зокрема й для нас. Одна історія у Сенкевича, інша в Гоголя… Але є історія духу, тільки вона й заслуговує на довіру. Це – історія, в якій люди чинили по правді, за Христовими заповідями, за совістю. Як каже автор про загиблого козака: «Піднялася його душа, і взяли її ангели, і сказав їй Христос: «Сідай одесную Мене, бо ти захищав і зберігав святу Мою Церкву». Ось така історія є фактом духовного буття, духовної вічності, і вона не залежить від тимчасових інтерпретацій. Саме таку історію подають Пушкін і Гоголь. Крім того, що це – історія духу, це ще – історія мистецька. Це історія переживання, емоцій і потужного художнього слова. Оце треба пам’ятати і не плутати із кон’юнктурою препараторів, які сто разів пришивали різнокольорові шлики до тієї ж самої багатостраждальної козацької шапки!
…Уже лиже полум’я чоботи Тараса Бульби, вже нема на ньому величного лицарського обладунку, а проста скривавлена свитка. Тіло його понівечене, стікає кров, тьмяніють очі, але останнє, що він думає, – про те ж товариство, про братство і що не зрадив він, не відступився від святої віри і рідної землі. Втративши все тут, він надбав усе увічності – як і вчили святі. Захисник віри стрічає Христа на своїй землі…
О Господи, пройди нашою землею, і ми гукнемо: осанна! І ми будемо різати віття із чотирьохсотлітніх верб при шляху на Переяслав, які бачили іще козаків Хмельницького, і слати їх Тобі під ноги. Пройди не мечем гніву Твого, а сльозою покаяння, а тихим вітром милості. І да не будемо ми Твоїми розпинателями, і не предерем святий хітон, а поєднаними серцями возгласим: «Друг друга обымем! Рцем: братие, и ненавидящим нас простим вся Воскресением, и тако возопиим: Христос воскресе из мертвих, смертию смерть поправ и сущим во гробех живот даровав!» Буди, буди тако.
…«Що взяли, кляті ляхи? Думаєте, є що-небудь на світі, чого б побоявся козак? Стривайте ж, прийде час, буде час, дізнаєтесь ви, що то є православна руська віра! Вже і тепер чують далекі й близькі народи: піднімається з Руської землі свій цар, і не буде в світі сили, яка б не скорилася йому!..» А вже вогонь здіймався над багаттям, захоплював його ноги і розіслався полум’ям по дереву… Та хіба знайдуться у світі такі вогні, муки і така сила, що пересилила б руську силу!»…(Видання творів Гоголя: В 3-х томах. Том 1. Переклад А. Хуторяна. Державне видавництво художньої літератури. Київ, 1952 рік).
Читаймо духовну історію, говорімо про своїх славних отаманів, згадуймо безсмертні сторінки літератури! Слава рідній руській землі, яка до кінця віку не оскудіє і героями, й талантами! Слава нашій святій православній вірі! Слава Богу за все!

— Владыко, як багато з’являється нових монастирів, у якому віці зараз в основному люди приходять до обителей?
— Сьогодні в Україні велика кількість монастирів – 212, у них несуть послух понад 6 тисяч ченців. До монастирів приходять різні за віком люди. Багато є дітей у монастирях, наприклад, у Зимненському, Флорівському та інших. Дівчатка приходять за власним бажанням, за сиріт просять, щоб їх прийняли на деякий час. У Зимненській обителі матінка-ігуменя Стефана виховала більш ніж 25 дітей, і для всіх вона стала матір’ю. Вона влаштовує їх у світські навчальні заклади, а вони сьогодні до неї їдуть як до матері, вона їх одягає, дає все необхідне на дорогу. А є ті, хто залишається у монастирі.
Є люди, які приходять до монастиря в старості, і Церква їх також приймає, для них знаходиться послух: хто вміє читати Псалтир – читають, інші – на кухні допомагають чи на грядках пораються. Будь-який труд заради Христа – благодатний, і люди це підтверджують. Ось, наприклад, у Банченах в отця Михаїла, якого я дуже поважаю, виховується 300 дітей. До монастиря приносять немовлят, калік, від яких відмовляються батьки, а він усіх приймає з любов’ю. Віку в Божій любові немає. Тільки б у людини було бажання прийти в обитель – молитися і трудитися, бо це є шлях спасіння.

— Владико, а чому в Православній Церкві немає великопісної допомоги дітям, хворим на рак? І чи це можливо зробити у нас?
— Радість моя! Хіба допомога ближнім повинна бути тільки у піст? Хто Вам сказав, що у Православній Церкві немає допомоги взагалі? «Великопісну допомогу» вигадали католики, у сектантів роздають «пасхальну допомогу». Християнин повинен творити добрі справи завжди, незалежно − Великий піст, Пасха чи Різдво. Він до цього покликаний. Господь сказав: «По ваших плодах пізнають вас… якщо Ви допомогли єдиному малому з цих, те зробили Мені». Хіба тільки в піст ми повинні допомагати ближнім? Хіба Господь лише в піст нагодував п’ятьма хлібами і двома рибами п’ять тисяч людей?! Ми допомагаємо в силу своїх можливостей не тільки хворим на рак, а й усім тим, хто приходить за допомогою. До речі, велику роботу у справі матеріальної та духовної підтримки дітей, хворих на рак, веде Іонинський монастир і створена ним волонтерська служба. І роботу цю вони ведуть давно і постійно.

— Владико, порадьте, будь ласка, які молитви треба читати за ближніх, котрі невіруючі, і що робити, щоб Господь просвітив їх та привів до Церкви?
— Подвиг молитви – це великий подвиг. Особливих молитов, щоб Господь привів батьків, рідних і близьких до Церкви, немає. Залишається єдине – молитися своїми словами. Станьте перед іконою і, звертаючись до Бога, просіть: «Господи, допоможи мені привести до Тебе тих людей, які дали мені життя, які зробили мені у житті багато добра, допомагаючи мені у всьому. Допоможи, щоб вони не загинули». І вручіть їх молитовному заступництву Божої Матері. Вона – Матір усіх народів, Вона знає, як це управити. Проста молитва, прохання від усього серця приємні Богу. Як син або донька просять своїх батьків, щоб купили їм щось, або зробили те, чого вони хочуть, так і тут потрібно просити зі сльозами. Але ж треба і самому не грішити, пильнувати свою душу і бути християнином. Невипадково Господь сказав: «Яко да видят ваша добрая дела, и прославят Отца вашего, иже на Небесех». Якщо ви будете справжнім християнином (хоча спочатку їм буде важко змиритися з цим) і будете являти їм приклад смирення, доброти і благочестя, вони все одно побачать ваші добрі вчинки.
Наведу вам такий приклад із мого священицького життя на Волині. Я дуже вимогливо підходив до духовного виховання своїх прихожан – не сповідував, не причащав невінчаних, не причащав тих, хто не ходив регулярно до церкви, тобто не жив церковним життям, але з часом я зрозумів, що у житті бувають різні обставини. Наприклад, є сім`ї, в яких подружжя ніколи не зможе повінчатися. Були випадки, коли у сім`ях ревні по Богу жінки, чоловіки яких не ходили до церкви, не готували під час Великого посту їсти, не виконували подружній обов’язок, і це закінчувалося скандалами.
Але ж апостол Павел каже: «Розділяйтеся на піст для молитви тільки за згодою». І коли я переконав жінок готувати у піст своїм невіруючим чоловікам їжу – хоче чоловік м’ясну, будь ласка, приготуй, але сама не їж; змушує чоловік до подружніх відносин, погодься, хочеш ти чи не хочеш, − знаєте, скільки пізніше прийшло людей до Христа! Тільки прикладом любові і терпіння можна привести людей до Церкви, і якщо Бог не торкнеться Своєю Благодаттю, лише своїми людськими силами ми ні на що нездатні.

— Ваше Высокопреосвященство! Хочется обратить внимание на те спекуляции, которые касаются украинской автокефалии со стороны вообще нецерковных людей, чуждых православного духа.
— Мы имеем и национальную Церковь, и Поместную Церковь. Другое дело, что подразумевать под этими терминами? Что такое Поместная Церковь? Она находится по месту той или иной страны или города, как вот, например, в Праге, в Чехии, в Японии. А вообще, не может быть Церковь национальной, есть Христова Церковь, которая объединяет всех православных верующих людей. К сожалению, люди не знают своей истории, не знают истории своего государства и говорят о том, чего не знают. Мы молимся и на церковнославянском языке, и на нашем национальном языке, потому что, прежде чем образовались Украина, Россия, Беларусь, был один народ, был один язык, и мы не можем утверждать, что раньше говорили по-украински. Если мы так говорим, мы обманываем не только самих себя, но и других людей. 7 апреля в Национальном историко-культурном заповеднике прошло заседание Комитета по духовности и культуре при Верховной Раде. Эти люди приходят не для того, чтобы помочь сохранить святыню, а для того, чтобы, спекулируя на лаврских проблемах, посеять в обществе непонимание. Хотел бы сегодня обратиться к Вам, дорогие братья и сестры. Церковь есть Тело Христово. Есть Глава Церкви – Христос, епископат и священнослужители, которые сохраняют то единство, которое объединяет народ своим словом, своей христианской любовью, послушанием Церкви и послушанием людям. Поэтому для нас самое главное – сохранение святости, истинности Церкви. Мы молимся, чтобы Господь объединил то, что, как нам кажется, сегодня нельзя объединить. Если речь идет об украинских раскольниках, то всеми своими действиями они показывают, что являются людьми неверующими. Если бы они были верующими, то уважали бы историю Церкви и ее каноны. Священный Синод УПЦ определил, что если община желает молиться на украинском языке, то это возможно. Но зачем же эти люди врут, говоря, что они не знают церковнославянского языка?! Для нас из поколения в поколение это родной язык. Необходимо чаще читать наше литературное наследие, внимательно перечитывать Т. Шевченко, которого часто цитируют, когда нужно, а когда не нужно, забывают и оценивают его совсем по другим критериям.
Мы храним духовные ценности, придерживаемся догматов и решений Семи Вселенских соборов, мы учение Христово соблюдаем в чистоте и святости, потому и называемся православными, то есть правильно славим Бога.

— Чи планується збільшення видавництва православної літератури українською мовою?
— Мы стараемся издавать церковную литературу на украинском и на русском языках, но, к сожалению, книги на украинском языке не пользуются большим спросом. Если бы был какой-то заказ, чтобы мы издали определенный тираж и кто-нибудь его выкупил, то это другое дело. Но, чтобы издавать литературу, нужно иметь средства, чтобы иметь средства, нужно что-то делать, где-то просить, что-то опять издавать. Когда ты издаешь книги, а они лежат на складах мертвым грузом, как у нас некоторые книги на украинском языке, какой тогда в этом смысл? Если Вы желаете иметь какие-то книги, пожалуйста, ищите средства, и мы с удовольствием напечатаем, сколько Вы захотите.
Киев – исконно русскоговорящий город. Восточная Украина практически не берет украиноязычные издания, а на Западной Украине в большинстве общаются на украинском языке. Поэтому я не вижу проблемы, если кто-то из западного региона желает приобрести литературу на украинском языке – сегодня предостаточно книг.

— Нещодавно в інтернет-просторі відкрилася веб-сторінка Назарет-Богородичного Ніжинського Благовіщенського чоловічого монастиря. На сторінці звучить наступне: „Для тех, кто не в состоянии оплатить перевод, братия обители помолится о Ваших близких без всякой платы. Но только одно имя. Оно будет помянуто на проскомидии один раз. Годовые поминовения и сорокоусты бесплатно не принимаем”.
— Я не можу відповісти на Ваше запитання, тому що не можу зрозуміти його суті. Думаю, дехто запитає, чому оплачуються поминальні записки? Я одразу ставлю Вам запитання на запитання: чи даєте Ви, згідно з Євангелієм, десяту частину для храму? Коли б Ви давали десяту частину для храму, тоді б у Церкви не було проблем. Яких проблем? Сьогодні для того, щоб спекти просфори, потрібна мука, потрібне світло. У віддалених монастирях потрібні дрова, щоб затопити пічку, щоб можна було пекти. На це все потрібні кошти. Для того, щоб Ви могли проїхати по монастирю, потрібні кошти, щоб ми зробили дороги. Для того, щоб зробити дорогу, ченцям потрібно мати все необхідне для роботи. Ось чому в монастирях беруть пожертви за треби, тому що тут також живуть люди, яким потрібно виживати.
Наприклад, сьогодні, щоб забезпечити Лавру центральним опаленням, ми витрачаємо більше 200 тисяч гривень у місяць. Холодна вода коштує більше 30 тисяч гривень, світло, яким користуємося ми всі на богослужіннях і в корпусах − майже 100 тисяч гривень. Кошти десь потрібно взяти. Ми люди, а треба ще й прогодуватися, одягнутися, треба подати милостиню.
Сьогодні люди не поспішають щось зробити для монастиря, а приходять усі в обитель за допомогою. Тому нам доводиться щось робити, щоб вижити і сплачувати податки, якими нас обкладають. Це не ті давні часи, коли було багато угідь, коли люди жертвували, коли були благодійники, а сьогодні, на превеликий жаль, хоча люди мають кошти, але не думають про інших, а думають тільки про себе. Ось що я можу сказати на Ваше запитання.
Ви ставите мені запитання також через Інтернет, а не віч-на-віч. Так само є люди, які не можуть приїхати в монастир на молитву за браком коштів чи здоров’я. На жаль, ми сьогодні листування з батьками, з друзями замінюємо листуванням через Інтернет та sms-повідомленнями, так про що тоді можна говорити, якщо люди втрачають природний спосіб спілкування?!

— Мій батько помер на Львівщині, і поховання відслужив греко-католицький священик. Мій брат – греко-католицький священик. Інший брат – семінарист Київського патріархату. Чи я можу подати за їхнє здоров’я і за упокій душі батька у Києво-Печерській Лаврі? Якщо так, то чому в Почаївській Лаврі мене і моїх близьких називають заблудшими?
— Якщо чесно сказати, я не визнаю ніяких релігійних течій. Господь сказав: «Єдине стадо – один Пастир. Єдине Хрещення – одна віра». Всі, хто відійшов від Православ’я, – це люди, які заблукали в темряві свого гріха. Ви можете молитися за покійного батька, але за тих, хто перебуває у Київському патріархаті – в розкольницькому середовищі, предводитель якого знаходиться під церковною анафемою, – за них не можна молитися в церкві.
Якщо Ваш брат чи хто інший був хрещений у канонічній Церкві, канонічним священиком, то його можна поминати як заблудшого, але якщо він хрещений у Київському патріархаті або в інших розкольницьких угрупованнях, або не хрещений взагалі – за таких людей молитися не можна. В Лаврі Вам все сказали правильно, і те саме скажу і я.
Людина сама вибирає свій шлях. Можна молитися за заблудших, які не ходять до церкви або ходять раз на рік, або, можливо, на якийсь час взагалі відійшли від Церкви, щоб Господь їх врозумив.

— Владыка, скажите, пожалуйста, как сейчас обстоит дело с передачей Верхней Лавры монастырю?
— Мы постоянно поднимаем вопрос о передаче верхней территории Лавры, но, к сожалению, монастырю никто ее не передает, потому что для сотрудников Национального историко-культурного заповедника, Министерства культуры и других субъектов власти, имеющих отношение к этим местам, такое нынешнее положение выгодно. Почему? Во-первых, здесь работают их внуки, дети и они сами, они получают приличную зарплату, зарабатывают на будущую пенсию, многие занимаются бизнесом и, самое главное, что они ни за что не отвечают. Вы посмотрите, какие обшарпанные на их территории храмы и корпуса! Поэтому я затрудняюсь ответить, когда Церкви возвратят церковное. Возможно, это произойдет тогда, когда президентом или хотя бы премьер-министром в нашей стране станет действительно верующий человек, небезразличный к истории и духовному спасению народа.

– Скажіть, будь ласка, яка доля переданого УПЦ храму Спаса на Берестові? Чи скоро у ньому почнуть звершуватися богослужіння?
— Київською міською адміністрацією, депутатами Київської міської ради було прийняте рішення про передачу храму Спаса на Берестові Києво-Печерському монастирю. Київському патріархату було передано приміщення по вул. Трьохсвятительській. Але знайшлися «благодійники», які, хоча й називають себе віруючими православними людьми (брат президента, директор музею Кролевець С.П. та ін.), проте вони звернулися до прокуратури міста із запитом, щоб храм Спаса на Берестові не передавали монахам, аргументуючи своє звернення тим, що монахи «зруйнують храм».
На сьогоднішній день депутати Київради не підтримали запит прокуратури міста, але храм все одно не передається в користування Лаврі. Чому його не передають? Бояться. Директор історико-культурного заповідника С.П. Кролевець, співробітники його музею не бажають втрачати свої робочі місця, де вони отримують прекрасну зарплату. Я неодноразово говорив і знову повторюся: більшість музеїв, які знаходяться в церковних приміщеннях, – це злоякісні пухлини на тілі держави. В Італії, у Франції, наприклад, храм завжди можна показати людям. Коли Ви заходите до собору Нотр Дам де Парі, – все знаходиться в церкві, тому що храм належить Церкві, у ньому все церковне, а у нас все церковне розграбували.

— Восени 2009 року в Україні відбудуться президентські вибори. Хотілося, щоб Церква була стриманішою в обранні того чи іншого кандидата.
— Церква ніколи не втручалася в політичні амбіції і нікому не вказувала, кого вибирати. Людина, як творіння Господнє, має свою волю і їй Богом дано розум. Як громадянин цієї держави, я, крім того, що я єпископ, турбуюся про свою державу, маю свої симпатії до тих чи інших політиків і маю право віддати свій голос за того, кого вважаю для себе справжнім християнином, гідним бути президентом держави. Але це не стосується Церкви. Ніколи ні з трибуни, ні з кафедри, ні з солеї священик не говорив, за кого голосувати. Ви бачили на Хрещатику під час помаранчевої революції митрополита Володимира або когось із єпископів?!
Не потрібно перекладати на Церкву власне невміння або небажання робити осмислений вибір. Як громадянин цієї держави, я маю повне право висловити свою думку, але я також завжди наголошую, що роблю це від власного імені, а не від імені Церкви.

О Богословской комиссии
Для чего создавалась Богословская комиссия? Для решения актуальных проблем церковной жизни и служения на основании взвешенного, ответственного богословского анализа. На первом этапе работы комиссия по преимуществу рассматривала проблемы, связанные с контактами Русской Православной Церкви с инославием. Эта работа осложнялась болезненной реакцией, которая имела место в церковной среде в связи с этой проблематикой, а также разными, порой антииерархическими выступлениями в околоцерковной среде.
Разумеется, тема межхристианских связей не была самой главной богословской проблемой, но она была самой острой с точки зрения единства и мира в Церкви. Богословской комиссии удалось успешно справиться с задачей, возложенной на нее Священным Синодом и Архиерейскими Соборами. На все «взрывоопасные» вопросы были найдены мудрые ответы. Многолетние труды Богословской комиссии по тематике межхристианских связей увенчались принятием на Юбилейном Архиерейском Соборе 2000 г. доктринального документа «Основные принципы отношения Русской Православной Церкви к инославию». Вся эта работа шла в тесном взаимодействии – организационном и содержательном – с Отделом внешних церковных связей.
Одним из важных косвенных результатов работы комиссии этого периода стало то, что из дискуссионного клуба, которым она рисковала стать поначалу, стала – с помощью Божией – церковным органом, где на основании спокойного, профессионального богословского анализа и обсуждения формулируется взвешенная церковная доктринальная позиция.
Наряду с выполнением поручений Патриарха и Священного Синода Богословская комиссия обсуждала и иные вопросы. В частности, насколько я помню, практически с самого начала деятельности на ее заседаниях регулярно звучали предложения внести в повестку дня наряду с «прикладными», злободневными вопросами и фундаментальные богословские проблемы, а также вопросы развития и совершенствования богословской науки в Русской Православной Церкви.
Плодом таких обсуждений стало то, что с наступлением нового века Богословская комиссия обратилась к оценке состояния и перспектив развития современного православного богословия. Первая общецерковная богословская конференция «Православное богословие на пороге третьего тысячелетия» состоялась в феврале юбилейного 2000 года.
С тех пор комиссией было организовано еще четыре тематические богословские конференции, и сегодня на повестке дня – обсуждение программы уже шестой Международной богословской конференции Русской Православно Церкви, которая запланирована на ноябрь нынешнего года.
Перед Богословской комиссией стоят две главные задачи:
– проводить богословский анализ и давать экспертную оценку тем документам и тем явлениям жизни, которые требуют такого анализа и оценки. Эта работа проводится по поручению Священного Синода, когда возникает в том необходимость.
– и в то же время – системно заниматься анализом нашей богословской ситуации, состоянием православной науки и мысли с тем, чтобы искать пути освоения богословской мыслью новых, актуальных проблем, которые перед нами ставит сама жизнь.
Остановлюсь кратко на втором направлении.

О богословии
Существуют разные взгляды на то, что есть богословие. Одни считают, что «богослов – это тот, кто чисто молится». Это древнее изречение принадлежит Евагрию Понтийскому и представляет собой аскетическую точку зрения на богословие.
На другом конце спектра точка зрения, согласно которой богословие – это дело профессоров, ученых, специалистов в разных церковно-научных дисциплинах. А поэтому место богословия – в духовных академиях или в иных научных и педагогических учреждениях.
Думаю, правильной будет средняя позиция. Есть богословие молитвенников и подвижников – богословие как духовное созерцание вещей божественных. Без такого высокого богомыслия, укорененного в реальном духовном опыте, не может быть в Церкви никакого богословия. И есть богословская наука, аккумулирующая все богатство церковного предания, которая, действительно, является и должна быть делом специалистов, церковных ученых. Без развития такого рода богословских знаний, без серьезной исследовательской работы во взаимодействии со светской наукой Церковь тоже не может жить полноценной жизнью. Можно ли представить себе древнюю Церковь без деятельности Святых Отцов – великих христианских мыслителей, творцов христианской культуры?
Но есть еще одно измерение богословия, на котором я хотел бы остановиться. Бог открыл Церкви Свою волю – о спасении людей и даровал средства приобщения к Его спасительному действию. Однако под влиянием внешних условий жизни, включая господствующие в обществах взгляды и убеждения, истины Божественного Откровения нередко перестают быть актуальными и убедительными.
Богословие есть также инструмент истолкования Божественного Откровения, который помогает каждому последующему поколению людей осознавать актуальность Слова Божьего.
Богословие в этом смысле есть подлинно творческая мысль, которая ищет решения конкретных задач и проблем, стоящих перед людьми, опираясь при этом на опыт церковного Предания: как на опыт молитвенный, так и на опыт интеллектуальный (если хотите, «книжный»).
Богословие как сотериологически ориентированная мысль ищет такого разрешения нынешних проблем, которое имеет своим источником Божественное Откровение и Предание Церкви. Богословию следует избегать двух ложных путей: с одной стороны – «модернизма», то есть адаптации содержания веры к сиюминутному, к духу времени; а с другой стороны – «фундаментализма», то есть такого толкования Богооткровенных истин, в котором отсутствует актуализация этих истин.

Актуальность богословия сегодня
В Евангелии от Матфея есть рассказ о том, как фарисеи и саддукеи приступили к Иисусу и, искушая Его, просили показать им знамение с неба. И Он им сказал: «Лицемеры! различать лицо неба вы умеете, а знамений времен не можете» (Мф. 1:3). Речь здесь идет о пришествии в мир Спасителя – Христа. Но что сегодня значат эти слова – о различении знамений времени? Не означают ли они необходимости видеть и понимать, каким образом Христос Спаситель может присутствовать в нынешней жизни людей, в современных условиях?
Одна из задач богословия сегодня – открывать это присутствие Господа Иисуса Христа и Его Церкви в современной жизни, в обстоятельствах настоящего времени. Здесь надо обратить внимание на один важный момент.
Течение истории неравномерно. Бывают времена общественной стабильности, когда действует инерция традиций, сложившегося уклада жизни. И само богословие в такие эпохи обретает форму подробных, как бы на века разработанных систем. Но бывают другие эпохи – когда происходит усложнение общества, когда человеческая мысль порождает новые идеи и трансформирует жизненные уклады. Большинство людей болезненно переживает такие эпохи перемен, испытывают растерянность. Но в то же время многие именно в таких обстоятельствах ищут духовную опору и мировоззренческое обоснование своего временного существования.
Мы живем как раз в такое динамичное время и потому особо нуждаемся в творческом богословском мышлении. Сегодня следует всячески содействовать возрождению русского богословия, дабы оно действительно стало интеллектуальной основой мировоззрения многих наших современников.
У Русской Церкви за плечами тяжелейшие испытания, подвиг новомучеников и исповедников веры, подвиг служения и свидетельства в самых неблагоприятных условиях. За последние два десятилетия мы прошли по-своему не менее трудный путь возрождения церковной жизни, когда многое приходилось начинать практически с нуля. Сделано многое, но еще далеко не все и не во всех областях церковной жизни.
Но теперь мы видим, что у нашей Церкви есть ресурсы – прежде всего человеческие. Выросло новое поколение церковных людей. В Церковь пришла молодежь, люди среднего и пожилого возраста, представляющие самые разные социальные группы и профессии, обладающие различными дарованиями и опытом.
И еще больше людей стоят на пороге Церкви или, вступив в нее, делают лишь первые шаги. В этой ситуации роль богословия чрезвычайно велика. Призывая людей, в том числе молодых, выросших в новую эпоху, войти в Церковь, включиться в ее благодатную жизнь, мы должны помогать им преодолевать субъективные, психологические препятствия для такового вхождения.
Но в то же время нужно осмыслить и другое: а не существуют ли объективные препятствия к воцерковлению этих людей? Может быть, есть нечто в самой церковной жизни, что не способствует их воцерковлению?
Хотелось бы сказать и еще о чем-то достаточно важном. Не секрет, что среди некоторых православных верующих бытуют весьма сомнительные с вероучительной точки зрения религиозные представления, возникающие в условиях отсутствия религиозного образования, нередко под влиянием ошибочного водительства со стороны духовников или чтения недоброкачественной литературы. Это не новая проблема. Хорошо известно, что те же причины лежали в основе появления в России многочисленных сект. И сегодня мы сталкиваемся с проблемой появления ложных воззрений, касающихся духовной жизни людей, внутреннего бытия Церкви и ее общественного служения. Дать взвешенное толкование сложных проблем, дать ответ на существующие недоумения и сомнения и тем самым помочь людям понять позицию Церкви может только богословие.
Сошлюсь на свой личный опыт работы над Основами социальной концепции и над Основами учения о достоинстве, свободе и правах человека. Это был длительный процесс согласования различных точек зрения, нахождения оптимальных решений. Мы практически осваивали целину, если иметь в виду пространство православной социальной мысли. Но опорой в этой работе были именно богословские критерии, богословское видение.
Нам предстоит продолжить работу по развитию и уточнению православной социальной доктрины. Идет время, возникают новые проблемы, которые волнуют наших верующих и которые беспокоят многих людей, и мы должны дать церковный, православный ответ на них, прокладывая тем самым пути, по которым Церковь будет выходить на проповедь и служение, осуществляя свою миссию в современном обществе и культуре. Есть те, которые скептически оценивают реалистичность такого видения. Ссылаются на то, что мир бесповоротно изменился, что победила тотальная апостасия. Что поэтому надо еще больше закрыться и спасаться, так сказать, «в пещерах».
Это позиция ложная – именно с богословской точки зрения.
Христос Спаситель пришел в мир и культуру, которые не были христианскими. Церковь по существу преобразовала старую языческую культуру. И сегодня – вопреки всем «апостасийным тенденциям» – Церковь не может отказаться от максимальной задачи: созидать, строить христианскую культуру и христианское общество, духовно противостоять разрушительным для человека тенденциям неоязычества и обезбоживания. Но эту задачу нельзя решить, находясь в гетто, в самоизоляции, за стенами, возводимыми посредством отрицания всего, что не принадлежит собственной субкультуре.

Методы и формы богословской работы
Теперь хотелось бы сказать несколько слов о научно-богословских коммуникациях. Не может быть науки, интеллектуальной жизни без дискуссии, обмена мнениями и результатами исследований. Без поощрения – с одной стороны, и без аргументированной критики – с другой. У нас проводится довольно много богословских и церковно-научных конференций, чтений, семинаров – как в центре, так и на периферии. Создаются традиции, и это хорошо. Плохо, что все это не складывается в системную работу, что позволило бы, в частности, выявлять наиболее талантливых и результативных специалистов и способствовать их научно-богословскому росту.
Конечно, чрезмерная централизация и заорганизованность никогда не идет на пользу науке и творческому мышлению. Но кооперация и координация необходимы, иначе мы будем только распылять наши силы.
Регулярно проводимые Богословской комиссией общецерковные богословские конференции, имеющие международный статус, представляют собой готовую форму консолидации научно-богословских ресурсов. Очевидно, следует подумать о развитии этой формы богословского взаимодействия, о повышении значимости и эффективности этих богословских форумов, о более широком вовлечении в их работу духовных школ и богословских интернет-дискуссий, которые становятся все более заметным явлением.
Сегодня мы собрались здесь именно для того, чтобы вместе подумать над этими вопросами.
Может быть, следовало бы обсудить и еще один важный вопрос. В рамках Богословской комиссии высказывались соображения относительно необходимости создания современного систематического изложения православного вероучения, своего рода развернутого катехизиса, который был бы адресован как членам Церкви, так и более широкой заинтересованной аудитории. Хотелось бы знать мнение членов комиссии по поводу того, насколько актуальным видится такой проект?

Богословская конференция 2009 года
В повестке дня есть вполне конкретный вопрос: проведение общецерковной конференции 9-12 ноября 2009 года. Тема утверждена Священным Синодом: «Жизнь во Христе: христианская нравственность, аскетическое предание Церкви и вызовы современной эпохи».
В качестве докладчиков от Русской Православной Церкви предполагается участие ведущих богословов и специалистов в разных областях, а также руководителей отделов МП, которым предлагается обозначить свое видение содержания и форм церковной деятельности по соответствующим направлениям. По традиции, предполагается привлечь также светских специалистов-гуманитариев, представителей православной интеллигенции и общественности. Каковы особенности этой конференции?
Учитывая экономические обстоятельства, а также в силу отсутствия достаточного времени на подготовку, мы не сможем рассчитывать на большое количество докладчиков. Но мы должны консолидировать все наши интеллектуальные ресурсы, чтобы конференция стала смотром лучших богословских сил нашей Церкви.
Это тем более важно, что предполагается приглашение – в качестве докладчиков и участников – богословов, представляющих все Поместные Православные Церкви.
Это не новшество: в прошлых конференциях принимали участие богословы практически всех Православных Церквей, но сейчас ставится задача обеспечения общеправославного представительства.
Это важно по нескольким причинам. Сейчас возобновляется общеправославный Предсоборный процесс, прерванный в силу разных обстоятельств еще в 1990-е годы. Он предполагает проведение межправославных совещаний с участием официальных делегаций Церквей. Но этот процесс должен сопровождаться проведением именно богословских встреч, в ходе которых, в атмосфере академической дискуссии, можно обсуждать вопросы, имеющие общеправославную значимость.
Это, прежде всего, вопросы, касающиеся современной роли православного религиозного мировоззрения, утверждения христианских нравственных ценностей, общественного свидетельства и служения Церкви, противостояния воинствующему секуляризму, выявления религиозно-культурных основ жизни православных народов в европейском и глобальном контекстах.
В отличие от нормы веры, которая находит выражение в изложениях вероучения и иных доктринальных текстах, актуальное богословие всегда действует в проблемных зонах, на границе верующего разума и светского мышления, Церкви и «большого общества». Такое богословие не может соскальзывать на уровень публицистики. А потому, работая в этой области богословской мысли, необходимо особо помнить о «богословии молитвы» и о богословии как научной дисциплине.

26 квітня до України прибули мощі святителя і чудотворця Спиридона Триміфунтського. У аеропорт «Бориспіль» святиня була доставлена делегацією Елладської Православної Церкви на чолі із митрополитом Керкірським, Пакським і Діапонтійських островів Нектарієм. У подорожі делегацію супроводжував намісник Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври архієпископ Вишгородський Павел. Після зустрічі святі мощі були доставлені до Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври, де їх зустрів Предстоятель УПЦ. Святиню також зустрічали архієпископ Овруцький і Коростенський Віссаріон, єпископ Переяслав-Хмельницький Олександр і єпископ Васильківський Пантелеімон, сонм столичного та монастирського духовенства, віруючі.
Після зустрічі на площі перед Успенським собором був відслужений подячний молебень. Архіпастир привітав гостей з Греції. Його Блаженство сказав: «Ми сердечно дякуємо Вам за ту радість, яку Ви зробили нам, привізши десницю святого Спиридона. Просимо Ваших молитов за наш народ, за нашу святу Церкву і за весь православний світ, щоб він у мирі, злагоді, любові славив Воскреслого Христа та наслідував би Вічну Пасху».
Звернувшись із відповідним словом, Владика Нектарій наголосив:
«Серце моє переповнюється радістю, що ми приїхали сьогодні до України, до Києво-Печерської Лаври, і дуже радий, що маю зустріч із Вами, Ваше Блаженство, із архіпастирями, духовенством, а також радий бачити вас, боголюбивий народ. Святі нашої Церкви є символом єдності нашої, ми є Тіло Христове, і Голова цього Тіла є Христос. Святитель Спиридон Триміфунтський є не лише грецьким святим, він охороняє і всіх вас, і всіх православних християн, він є загальним, вселенським святим».
Блаженніший Владика молитовно вклонився чесним мощам святителя Спиридона. За ним до святині приклались кілька сотень українських діток з обмеженими фізичними можливостями, діти-сироти та діти з творчих колективів, які цього дня завітали на благодійне свято «Дітвора у Лаврі».
А вже після цього духовенство та віруючі, несучи ковчег з десницею святого Спиридона Триміфунтського та його іконописне зображення, пройшли хресним ходом до території Ближніх печер. Святиню перенесли у Хрестовоздвиженський храм, у якому святі мощі будуть перебувати наступні кілька днів і до них зможуть прикластись усі бажаючі.
З нагоди привезення мощей святителя Спиридона Триміфунтського з Греції в Україну в Свято-Успенській Києво-Печерській Лаврі (корпус №25) відбулася прес-конференція.
В прес-конференції взяли участь Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Митрополит Володимир, митрополит Керкірський, Пакського і Діапонтійського островів Нектарій, намісник Києво-Печерської Лаври архієпископ Вишгородський Павел, посол Греції в Україні Харіс Дімітріу.
Відкриваючи конференцію, Блаженніший Володимир привітав присутніх зі Христовим Воскресінням та від імені Української Православної Церкви висловив радість з приводу прибуття до України чесної десниці угодника Божого Спиридона. Митрополит Володимир відзначив велику заслугу Предстоятеля Елладської Православної Церкви Блаженнішого Архієпископа Афінського та всієї Еллади Ієроніма ІІ, усього єпископату Церкви та митрополита Керкірського Нектарія у справі привезення мощей до України.
Далі слово тримав голова офіційної делегації Елладської Православної Церкви митрополит Керкірський, Пакського і Діапонтійського островів Нектарій. Владика розповів про святителя і чудотворця Нектарія та про нетлінні мощі і побажав, щоб святий Спиридон цією десницею привів усіх до спасіння.
Продовжуючи промову, митрополит Нектарій наголосив на тому, що Елладська Церква визнає в Україні тільки Православну Церкву, яку очолює Предстоятель УПЦ Блаженніший Володимир Митрополит Київський і всієї України: «Ми сьогодні раді пербувати в гостях в Українській Церкві – Церкві-мучениці, яка зараз переживає своє воскресіння, і всі ми, Православні Церкви світу, підтримуємо її і знаходимося на її боці».
Архіпастирі відповіли також на запитання журналістів.
Під час прес-конференції було презентовано телефільм «Покровитель Середземномор’я», створений творчим колективом духовно-просвітницького телеканалу «Глас» на замовлення Української Православної Церкви. Більша частина зйомок проходили в одному з гірських селищ острова Керкіри, яке збереглося ще з IV століття. Картина сповнена епізодами, що розкривають образ, життя та чудеса святителя.
Коли закінчився перегляд кінострічки, члени творчого колектив на чолі з режисером Оленою Каретник подякували митрополиту Нектарію за допомогу в створенні фільму.
Безпосередньо в самій столиці святиня спочатку перебувала на території колиски руського чернецтва – Києво-Печерській Лаврі, де жителі міста, області та прочани з інших регіонів держави, а також близького зарубіжжя мали змогу доторкнутися до великої святині православного Сходу. До мощей святителя Спиридона Триміфунтського в Лаврі за тиждень (26 квітня – 3 травня) підійшло біля 150 тисяч чоловік, — повідомив скарбник Лаври архімандрит Варсонофій (Столяр). «Порахувати людей нам допомогла грецька делегація, яка роздавала віруючим так звані «філахта», тобто маленькі паперові іконки з часточкою матерії, освяченої на мощах святителя. За словами грецьких священнослужителів, вони роздали у Лаврі 125 000 таких іконок. Однак ці іконки роздавались не постійно, і тому, за нашими підрахунками, мощам поклонилось щонайменше 150 тисяч віруючих», — розповів архімандрит Варсонофій.
3 травня, у Неділю жон-мироносиць, Предстоятель Української Православної Церкви очолив Божественну літургію на площі перед Успенським собором Києво-Печерської Лаври. Його Блаженству співслужили митрополит Керкірський, Пакський і Діапонтійських островів Нектарій, архієпископи: Вишгородський Павел, Чернігівський і Новгород-Сіверський Амвросій, Бориспільський Антоній; єпископи: Макарівський Іларій, Переяслав-Хмельницький Олександр, священнослужителі обителі та члени делегації Елладської Православної Церкви у священному сані.
Наприкінці богослужіння митрополит Керкірський, Пакський і Діапонтійських островів Нектарій привітав усіх присутніх пасхальним «Христос Воскрес!» та звернувся до Блаженнішого Митрополита Володимира із такими словами: «Ваше Блаженство, як Предстоятель цього благословенного Богом народу, як Архіпастир всієї Української землі Ви є гарантом нашої любові до Христа. Всі ті, які намагаються розділити, розколоти Тіло нашого Христа, не мають благословення в своєму житті. Наша Церква єдина, і єдиним є Тіло Воскреслого Христа. Там, де є розколи, немає благодаті та благословення Божого. Ми сьогодні разом із Вами, щоб засвідчити нашу любов, нашу підтримку і сказати, що весь православний світ підтримує святу, апостольську і соборну Церкву України», — сказав, зокрема, він.
У дар від Елладської Православної Церкви митрополит Нектарій передав Блаженнішому Владиці срібний ковчег із взуттям святого Спиридона. Це взуття було вдягнуте на мощах святого, і воно замінюється два рази на рік. За традицією, старе взуття передається у дар як святиня.
У слові-відповіді Архіпастир сказав наступне: «Сьогодні, дорогий Владико, приєднавшись до нас, Ви усугубили молитовне торжество з нагоди Пасхи, яка триває і нині. Весь боголюбивий народ, який тут зібрався, сповнений почуття подяки за те, що Ви привезли з собою мощі святителя Спиридона Триміфунтського. Ми просимо не забувати і згадувати про нас біля мощей святого. Просимо Вас приїздити до нас, бо ми вас полюбили як молитвеника і великого святителя».
Архієпископ Павел відправив молебень святителю Спиридону Триміфунтському, після чого раку з мощами угодника Божого було перевезено до храму Всіх святих, що в парку на місці будівництва кафедрального собору Воскресіння Христового (Залізничне шосе, 3).
На місці святиню зустрічав Предстоятель Української Православної Церкви Митрополит Володимир, митрополит Керкірський, Пакський і Діапонтійських островів Нектарій, а також єпископ Переяслав-Хмельницький Олександр, архієпископ Вишгородський, намісник Києво-Печерської Лаври Павел та архієпископ Чернігівський та Новгород-Сіверський Амвросій.
За благословенням Предстоятеля УПЦ був звершений акафіст та вечірнє богослужіння на честь святого. У богослужінні взяли участь благочинні Київської єпархії.
Забезпечує порядок та допомогу прочанам сестринство на честь великомучениці Єлизавети Свято-Михайлівського храму (настоятель протоієрей Роман Барановський).
Як стало відомо зі слів кліриків храму Всіх святих, в якому перебуває святиня, лише за одну добу мощам поклонилось понад 5000 чоловік.
Весь час в храмі відбуваються служби, присвячені святителю Спиридону, очолювані кліриками храму та міста. На теренах України мощі будуть перебувати до 26 травня. З 10 травня мощі святого Спиридона вирушать до західних єпархій за маршрутом: Рівне, Луцьк, Тернопіль, Чернівці, Вінниця.

04.05.2009. КИЕВ. Делегация Элладской Церкви посетила монастыри Украины
Делегация Элладской Православной Церкви, которая находится в Украине в связи с принесением мощей святителя Спиридона Тримифунтского, во главе с митрополитом Керкирским, Пакским и Диапонтийских островов Нектарием 28 и 29 апреля посетила некоторые монастыри Западной Украины. 28 апреля греческая делегация посетила Корецкий Свято-Троицкий женский монастырь и Свято-Успенскую Почаевскую Лавру. Гости поклонились отпечатку Стопы и чудотворной иконе Божьей Матери. В пещерном храме обители греческие священнослужители помолились около мощей преподобных Иова и Амфилохия Почаевских.
На следующий день митрополит Нектарий и архиепископ Почаевский Владимир отслужили молебен перед чудотворной Почаевской иконой Божьей Матери. В своем слове после свершения молебна митрополит Нектарий поблагодарил архиепископа Владимира за возможность посетить Лавру, сказал, что много читал об этой украинской святыне, призвал верующих сохранять единство и находиться в лоне Единой, Святой, Соборной и апостольской Церкви. Владыка также отметил высокий уровень благочестия украинского народа, его искренность и открытость. На молитвенную память о посещении Почаевской Лавры архиепископ Владимир подарил гостью икону Божьей Матери Почаевской.
После молебна делегация посетила Почаевскую духовную семинарию. Гостей встречал ректор архимандрит Нафанаил, преподавательская корпорация и студенты. Обращаясь к студентам, митрополит Нектарий отметил необходимость ответственно готовиться к пастырскому служению в непростых условиях жизни современного общества, быть современными пастырями и личной жизнью свидетельствовать о Христе.
В тот же день паломники посетили Свято-Духовский скит Почаевской Лавры, Кременецкий Богоявленский, а также Городоцкий Свято-Николаевский женские монастыри.

Триста років тому відбулася знаменита Полтавська баталія, в якій об’єднані сили двох православних народів – російського та українського – завдали нищівного удару шведським окупантам та взагалі західному експансіонізму. Тепер поняття ПОЛТАВА – знак-символ нашої боротьби за правду і справжню, одвічну, православну Україну. І ми переможемо в цій боротьбі!

«Бог поругаем не бывает».
Раз-по-раз пригадуєш цей знаменитий вислів, коли дивишся на потуги «козачків» від політики, слуг чужоземних «ясновельможних панів» перекрутити рідну історію, образно кажучи — посадити дерева корінням вгору, Дніпро примусити текти в протилежний бік, а святе Боже сонце сходити на заході… Нам треба тільки мати терпіння. Ці потуги, як і всі богопротивні діяння, будуть посоромлені, зазнають закономірного краху. Саме тому, що «Бог поруган не бывает», а названі діяння – не з арсеналу Божих слуг. Чи слуг свого народу…
На гребені антиросійської, точніше, антируської та антиправославної істерії, яка нагнітається все хижішим Заходом, кон’юнктурні «діячі» різних рівнів намагаються «протягти» антинародну, антиісторичну байку про якийсь міфічний «україно-шведський союз» (бачте, зв’язки з Європою!) і, звичайно, про ворожий московський чобіт, злий московський батіг, ненависне московське ярмо. Аж набридло! Триста років у союзі із православними братами Україна мала потужну культуру, літературу, міцніла економічна база, до 1917 року була захищена православна віра – себто сама душа народу. Тісно переплелися родинні, дружні, культурні, міжнаціональні, економічні зв’язки. І ми, православні люди, не дозволимо (не повинні дозволити й не маємо права дозволити!), щоб людці-тимчасовці, віддаючи Заходу свої борги, боячись шантажу за темні діяння і розкриття механізмів — як вони насправді опинилися при владі, — отак паплюжили і нівечили нашу історію. Вона освячена православним хресним слов’янським братством, спільними сльозами, потами і навіть кров’ю.
Міф городиться на міф, брехня на брехню. Як казав фашистський ідеологічний спеціаліст Геббельс, «багатократно повторена брехня стає правдою»… Авжеж, видимістю правди. Вся наша історія спритними ділками від науки тепер тлумачиться як така, що мала єдиний сенс — у боротьбі, знову ж таки, з ненависною Росією. Не з поляками, які драли паси із козацької та «хлопської» шкури, не зі шведами, які спалили предківську президентську Хоружівку (так само як і Городнє, Каплунівку, Мерефу… – козацькі поселення на сході України), не з турецько-татарськими навалами… А самі розумієте, з ким.
Але уродженець Хоружівки Віктор Ющенко цього не хоче знати. Він ратує не тільки за встановлення триметрового ідола клятвопорушника Мазепи (за 2 мільйони гірких народних гривень!) але й… пам’ятника окупантові Карлу ХІІ на місці розгрому(!). За такою логікою нам треба пошанувати всіх окупантів: Батия, Наполеона, Пілсудського, Гітлера і аж… до нинішніх «прозорих», незримих окупантів із капіталійського пагорба за океаном. А що? У Тбілісі є проспект Клінтона, у відірваному з кров’ю від Сербії Косові (в «столиці» Приштині) — проспект Буша… Чому ж нам відставати? Невже обмежитися тільки назвою київської вулиці іменем анафематствуваного іуди? (Причому вулиці, на якій стоїть цитадель українського Православ’я – Києво-Печерська Лавра, яка наряду із Лаврою Почаївською була духовною фортецею-південно руських українських земель майже тисячу років).
Та навіть більшовицькі ідеологічні діячі не додумалися до такого блюзнірства; навіть вони не вимагали від розореної, пригнобленої, але нескореної Церкви зняти, наприклад, анафему із «зеркала русской революции» Толстого. А тут відбуваються такі варварські речі! І серед церковної братії, та ще й не рядових, не мирян, раз-по-раз проскакують сумніви у тому, що… анафема Мазепі накладена навічно. Вкотре пояснимо очевидну для православних людей річ. Актом анафеми, відлучення свята Церква засвідчує, що людина безповоротно відпала від Церкви, перебуває за її оградою; за цю особу не можна молитися в храмі, її не можна поминати церковно, не можна відспівати після смерті. Єдиний вихід – якщо вона покається публічно у своїх гріхах, єресях чи клятвопорушеннях. У випадку із екс-Філаретом (Денисенком) це вкрай малоймовірно, а з Мазепою — зрозуміло, неможливо. І заради чого, питається в задачі, дехто намагається загравати із скороминущою владною кон’юнктурою? Незрозуміло, на що ці люди роблять ставку. Після анонсованого святкування, бучного чи й не дуже, максимум через півроку-рік — нинішнього режиму, у його теперішньому вигляді, просто не стане. Режим почиє, тільки не в Бозі, бо проти Його канонічної Церкви випинався з азартом пореволюційних «войовничих безбожників». Хто б не прийшов на зміну «неудобозабиваємому» великому хоружівцю із малою совістю та короткою пам’яттю – настільки агресивного маразму в плані антиросійського і антиправославного перекручення історії вже не буде. То на що сподіваються ті, хто хоче поставити себе вище авторитету Церкви? І зробити неможливе: з нерозкаяного померлого грішника (блудника, зажерливого жорстокого визискувача-феодала, кровозмісника, клятвопорушника) – зняти анафему, бо командують ніби «згори»? «Згори» якраз – ми, православний люд: бо вгорі, на небі – серця наші й скарби наші. А в нинішніх отих скарби – в західних банках, а продана совість – давно внизу, в пеклі.
Чого нам ще чекати, якщо держава підтримує «церкву» анафематствуваних (та й хто в ній – прихожанин №1?); гетьман-анафема постає «взірцем»; на грошових знаках, купюрах-«десятках» – портрет анафематствуваного… То що — духовність, культура чи економіка від цього піднімуться, розквітнуть? Ні, скоріше навпаки. Адже той, хто молиться за анафематствуваного чи продовжує його справу, теж автоматично ставить себе нарівні з ним. Згадаймо, Мазепа недобре закінчив, невідомо навіть де його могила…Що це за кумири такі у сучасної влади? Казав колись великий Бетховен: «Кожен любить подібного до себе».Тому-то все валиться, не тримається купи, за що береться нинішня влада – будь-яке починання.
А щодо захисту церковної честі і людей честі та віри… Почитайте у 92-му, пасхальному «Віснику Прес-служби УПЦ» інтерв’ю з архієпископом Миколаївським та Вознесенським Питиримом, останнім політв’язнем атеїстичного режиму. Яка незламність духу! Як він згадує про почаївських монахів, що пройшли війну, обстріли, тисячі смертей, і як їх вивозили в 60-х за сотні кілометрів в ліси, а на світанку люди знову стояли в храмі, на службі. Тепер люди вже не ті, мабуть! Не треба нікого нікуди вивозити, мучити, арештовувати. Просто — налякати відсутністю комфорту, «мерседесів» та сякої-такої грошви. І вже — на догоду дрібним людцям, які диявольською силою «прелесті» були вознесені на ключові місця в державній машині, будемо творити таке, чого не робили гнані священики та ієрархи навіть під страхом смерті? Воістину, як і унія, оце мазепинське прокляття продовжує палати тавром на бутті України. На справах тих, хто хоче реабілітувати іуд і вознести лютих ворогів, нищителів України – аби тільки зробити ворогом ненависний «американсько-українським» націоналістам великий російський народ.
«Ніякого україно-шведського союзу, – авторитетно запевняє академік Петро Толочко, – зроду-звіку не існувало в природі. Не було не те що міждержавного договору, скріпленого підписами гетьмана Мазепи та Карла ХІІ і їх печатками, – але навіть будь-якого письмового свідоцтва про їх існування. Ніде не зафіксовано того, на яких умовах Мазепа перебіг до шведського короля» (див. статтю «Слава шведским освободителям!» Петра Толочка у газеті «2000» від 27 лютого 2009 р.). Та зверніться хоча б до поезії Тараса Шевченка, з якої тепер «виймають» виключно антимосковський мотив і нічого іншого вже не бачать. Ви не знайдете жодної позитивної згадки про Мазепу. Тільки «сивий гетьман, мов сова», який зазирає у вічі Палієві, на якого наклепав царю; або ж — «Наробили колись шведи великої слави: утікали з Мазепою в Бендери з Полтави…». Та по селах іще недавно лайкою було слово «Мазепа», як, — без сорому казка, — і «Петлюра», й «Бандера». Недавно проведений в Полтаві «петлюрівський тиждень», як не крути, але таки муляє вуха й мозолить душі більшості українців.
Які ангельські німби та крильця не притуляй до похмурого лику Мазепи, цього демона полтавських подій, нічого не допомагає. Близько 34,3% опитаних українців сказали, що у Полтавській битві билися б на стороні Петра І та українських козаків; а проти них (на боці шведів і Мазепи), виступили б тільки 20,9% опитаних. Такий і понині, попри всеґвалтовне двадцятирічне промивання мізків, історичний вибір сучасних українців (див. газету «Сегодня» за 30 травня 2009 р.)
А Петро Толочко прогнозував: «Звичайно, пан президент у ході цієї кампанії буде всіляко роздувати трагедію Батурина… Безумовно, ми маємо віддати данину поваги безневинним жертвам Батурина. Сумнів викликає тільки одностороння адресність співчутливої пам’яті. А хіба жертви багатьох містечок і сіл Полтавщини, розорених і спалених шведськими фуражирами, не заслуговують на наше поминання? А померлі від голоду в часи багатомісячної шведської облоги жителі Полтави невже менше нам дорогі? І чому нашим націонал-патріотам, включаючи президента, не приходить в голову природня думка про те, що всіх цих жертв, як і самої Полтавської битви, могло взагалі і не бути, не прийди на українську землю з мечем з далекої заморської країни завойовники?» (цитована стаття).
Крім усього, Швеція скоро головуватиме в Євросоюзі, тому реверанси наших трагікомічних «зверхників нації» в бік нащадків гордих вікінгів хоч і безнадійні, та цілком зрозумілі. Поки що мазепинський ідол відкладається (так само, як і пріснопам’ятна голодоморна свіча з музеєм — теж закривається на передчасний ремонт, ввібравши добрих 200 млн.гривень народних грошей, за які можна було б у пам’ять невинно убієнних від голоду нагодувати нові голодні мільйони), — то з далекої Швеції прибуває подарунок-барельєф із Карлом. Щодо особистості Карла: навіть вітчизняні туристи, які бували у Стокгольмі, знають від екскурсоводів, що на батьківщині цього монарха вважають невдахою серед королів. Саме з нього, з його невдалого походу на Русь почався занепад Швеції як великої держави. Як наш Ющенко, він до-розвалив усе нажите «непосильним трудом» попередників. Отримавши безславного (а може – славного?!) прочухана від імператора Петра І, Карл ХІІ, як бачимо, замість вікторії, завдав ганьби своїй країні.
Вертаємося, хоч і безрадісно, до персони зрадника Мазепи, бо на її апології як «борця за незалежність України» передусім і базується вся оця висмоктана із пальця брехлива театралізація, антиросійське й антиправославне чуждопоклонне дійство… Сина польського шляхтича Стефана-Адама Мазепи-Колединського важко запідозрити у надмірній любові до рідної землі. (Хоча по матері й був українцем… )Як і у високій моралі. Скрізь, де він з’являвся, від польського двору до табору шведського короля, завжди виникали якісь інтриги, завжди він когось оббріхував, «підставляв» і «здавав». Своє гетьманство він купив за хабаря, — хай і про це не забувають ревнителі-пуристи національної «мазепоцентричної» історії. Як писав видатний історик, соратник Шевченка Микола Костомаров — «Мазепа брехав усім». І це справді так. Про який україно-шведський союз ідеться? Коли оборудка з Карлом завалилася, і стало ясно, що пахне смаленим, Мазепа послав гінців до Петра (якому, між іншим, не один рік вірно служив, був одним із кавалерів ордена Андрій Первозваного – вищої відзнаки Російської імперії; навіть сам імператор отримав цей орден після нього)… Отже, Мазепа звертається до Петра із пропозицією допомогти у викраденні й передачі російській стороні свого «свіжого» союзника Карла ХІІ і шведського генералітету! Ну, кажучи гоголівським словом. «бойкая натура»!
Чим більше вдивляєшся у біографію цього «діяча», все більше дивуєшся: як стільки погані могло з’єднатися в одному чоловікові? Справді, анафема стала тільки закономірним вислідом розвитку всіх гріховних схильностей цього сина погибелі… Анафема була сполучена із прокляттям. Коротке анафематствування Мазепі наступне: «В прошлом 1708 году в месяце Октоврии малороссийских городов бувший Гетман Ивашка Мазепа, забыв страх Божий, и крестное целование презрев, и великую милость Государеву отринув, изменил Ему, великому Государю, и приложился к супостату Государеву Королю Свейскому и купно с ним вооружился на великороссийскую державу, за которую его измену в царствующем граде Москве в Великой Соборной и Апостольской Церкви всеми архиереи и всем духовным чином при сиглите царском и при всем народе соборнем проклятию предан. Того и мы проклятию предаем и глаголем: Ивашке Мазепе изменнику со единомысленники анафема». 12 листопада 1708 року в містечку Глухові в присутності царя, вельмож, козацьких чинів Київським митрополитом та двома архієреями: Чернігівським та Переяславським (і це символічно: адже саме в Переяславі була дана соборна клятва на вірність Російському престолу) в Троїцькій церкві була проголошена анафема і вічне прокляття «вору и изменнику Мазепе». Така ж церемонія пройшла і в Успенському соборі Московського Кремля.
А після 27 червня 1709 року під Полтавою шведські тіла наповнили собою український ґрунт, Мазепа чкурнув до земель Туреччини — і на цьому безславно обривається земні сліди цього злочинця, грішника, авантюриста… Загальновідома історія про його походеньки в юності, коли польський шляхтич, застукавши юного сластолюбця з власною дружиною, прив’язав Яна голяком до коня і пустив крізь реп’яхи; загальновідомо, що він замішаний у передачі кільканадцяти єдиновірних співвітчизників турецькому султану, що він схилив до співжиття свою похресницю Мотрю Кочубеївну, яку згодом довів до самогубства (сам факт співжиття осіб – духовних родичів прирівнюється до кровозмішення)… Вже за це він опиняється поза межами Церкви. А вся його перед полтавська інтрига зводилася до того, щоб із королем Польщі загнати знов «землю малоросійську) під владу Польщі, а церкви Божі й святі монастирі віддати в унію (звісно, отримуючи за все гонорар). А шведи мали бути використані, як таран для «пробивання» цілей.
Ще його татко – Стефан-Адам – після служби в Хмельницького перебіг до поляків і за те отримав від короля посаду «чернігівського підчашого», не дивлячись на те, що Чернігів давно знаходився в руках російських військ – нагадує нам культуролог і публіцист Олесь Бузина («Сегодня», 30 травня 2009 р.): «Запад всегда умел раздавать ничего не значащие громкие титулы, так сказать, в кредит: возьмем Чернигов – вступите в должность. Но Чернигов так и не взяли… Зато маленького сыночка Ивана или Яна… помогли устроить «покоевым шляхтичем» – пажем у того же польского короля Яна Казимира…».
Зробимо маленький відступ. Взагалі важко зрозуміти: чому немало рядового народу і стільки так званої інтелігенції люто таврують російський народ, Російську імперію та СРСР як «російську окупацію» і так далі. Під «колоніальним гнітом» Україна тільки й була справжньою Україною – та це стало ясно тільки тепер, і то не далеко не всім. Де подівалися в «незалежній Україні» заводи, фабрики, кінотеатри, кіностудії, будинки культури, книжкові магазини, дитсадки з часів «ярма»? Зникла література, вигублюється освіта, немає кіно, молодь стає катастрофічно порожньою і зневіреною… Україна мала другий в СРСР за потужністю економічний потенціал. Де розквіт, обіцяний рухівськими листівками – тільки-но спекаємось Москви? Все дуже просто. Якби Україна просто відпала – то жила б хоч і поганенько, та не настільки. Патріотичні вчителі прищеплювали б любов до рідної мови, культури, традиційних цінностей… Але – Україна не просто відпала. Вона, за продуманим планом ззовні, втрапила до лап таких хазяїв, які відроджувати мову, будувати лікарні та кінотеатри не будуть. Це – не «москалі» Не царі з їхніми академіями наук, що видавали Коран «для киргизців» найліпшим у Європі шрифтом у ХУІІІ ст.; не « совєти», що створювали писемність для нівхів, які її ніколи не мали, та будували електростанції і медпункти афганцям. Це – хазяї із західної півкулі. Їм не треба, щоб у колонії люди були людьми, а народ – народом. І це пора збагнути бідним заплутаним інтелігентам, в яких ідуть обертом мізки від нестиковки власних «патріотичних» міфів зі страхітливою реальністю «незалежності». Треба це збагнути всім, хто привів своєю сліпою згодою нинішній оранжевий режим, жонатий на американській «демократії». Йому, режимові, загадано довести: до «незалежності» нічого не було – принаймні доброго. Був «російський гніт». І в системі цієї мега-брехні архіважливий хід – «Полтава»! Перекручена, вивернута навиворіт, поставлена з ніг на голову… Це в нас навчились робити.
А формувати справжніх людей, гідних звання людського, як це вміли колись, — не вміють. Замість згадувати традиції, топчуть їх. Як пише заслужена вчителька Ніна Андріївна Фролова з Києва: «Смотрю на своїх учеников – детей многонациональной семьи – и радуюсь, что не коснулась их политическая демагогия, фальсификации истории, безумие «оранжевих» дельцов. Ничто не способно порвать узы товарищества и дружбы. Они благодарят нас, учителей, свою школу № 79… что учили их грамоте письма украинского и русского, дали глубокие знания по всем предметам, научили добывать знания, работать с книгой… Учили не предавать, биться за правду, учили любить всех, кто жил в великой стране, многонациональной и разноязычной. Им никак не понять, какой такой ученый (видать, больной) открыл, что украинцы – высшая раса, что Россия – злейший враг Украины, а русский язык – «собача мова», как сказал министр образования… Мне жалко сегодняшних учителей. Вспомнят ли их ученики, хотя бы через 5 лет? Да и что вспоминать? Как их воспитывали на хуторянской субкультуре, как вдалбливали в сознание, что предательство – не тяжкий грех… что не было героев-освободителей, сыновей и дочерей великой многнациональной страны, а герои – прихвостни фашистов… Мне жалко нынешних учителей, и я их понимаю, ведь они выполняют государственную программу. У нас программа была другая…» («Кланяюсь своїм ученикам». – Газета «2000». – 29 червня 2009р.)
… Подивіться хоча б на історію пам’ятників! Після російської «окупації», після «царського гніту» стоїть пам’ятник улюбленому національному героєві Богдану Хмельницькому. Жодна влада не поставила стільки пам’ятників Тарасові Шевченку та іншим діячам української культури, як у ХХ столітті — радянська влада… Українські книги видавалися мільйонними тиражами, і навіть радянська цензура не зважувалась на такі фальсифікації, які нині чинять «щиропатріотичні» ринкові видавці, просто викидаючи шматки з того ж Миколи Гоголя та перекручуючи Шевченка, підганяючи все під «мазепо-бандеристичну» концепцію нафталінного, галицько-діаспорного варіанту нашої культури.
На жаль, у нас все дуже швидко забувається. Забувається те, який прекрасний фільм про Богдана Хмельницького було знято в 1941 році. Подивіться: який масштаб, розмах, який пафос боротьби – та й мистецька майстерність. Через сім років, коли країні ще боліли рани війни (з 1948 року) почалися зйомки фільму «Тарас Шевченко» із прекрасним виконанням головної ролі Сергієм Бондарчуком. У тому ж році «клятий совітський режим» подарував українській громаді Канади пам’ятник Тарасові Шевченку. Два чи три роки тому у бронзового Тараса Григоровича вкрали голову – це на їхньому Заході, з пильною поліцією та блискучою законністю! — просто так, на металобрухт. Її, як відомо, не знайшли й понині. Отже, як бачите, московський режим «давив» нас ще й тим, що ставив пам’ятники діячам України, видавав книжки письменників та вчених мільйонними тиражами, виводив вчорашніх неграмотних селян на пости міністерські, генеральські, директорські тощо. Українець міг дійти аж до вищих поверхів влади і вищих позицій у культурі, політиці, науці, як це було всі 350 років співіснування, відколи Україна була вирвана із ярма польсько-західних нищителів. Монголо-татари не робили такої національної та релігійної нівеляції, як польсько-литовська «культурна Європа». Так що, якби не возз’єднання з Росією, — Православ’я на Україні зникло б, чого добиваються і нинішні, куплені Заходом, діячі. Зникла б душа народу, зник би сам український народ. Його зникання ми бачимо зараз…
Як же не відбуватиметься катастрофа українського народу, коли, замість збереження святого Православ’я, реанімуються потуги проклятого Мазепи із розчленування православного духовного організму — зрештою, на підготовку шляху антихристові! Та нехай кожен убоїться й усрамиться покласти навіть одну копійку, навіть одне слово чи жест на чашу цієї страшної, диявольської справи! Хоча, звісно, може, якщо хоче перебувати там, де перебувають першопрохідці цього іудиного діла… Через тяглість цих «традицій» ми й маємо містичні відголоски тих діянь, якими займалися Мазепа та йому подібні христопродавці. Вже нічого в нас не значить рідна земля, нічого не значить хресне цілування, нічого не значать обіцянки, клятви та запевнення. Леонід Кравчук, перший президент України, один з учасників Біловезької, санкціонованої Заходом змови по розвалу СРСР, — отримав символічний подарунок: точну копію гетьманської булави пана Мазепи. Отже, вся влада мовби поклялася перед інфернальними силами вести Україну мазепинським шляхом, вести шляхом зради віри, шляхом цинізму, грабунку й аморальності . Мазепа був затятим блудником — і так само в нас із маніакальною одержимістю руйнуються моральні устої, інститут сім’ї, деградує молодь. Навіть особиста варта Мазепи була з іноземців — так само ховаються від народу, обгороджуються іноземним військовим протекторатом (НАТО)і продовжувачі його справи. Як і при Мазепі, в Україні торгують людьми і, страшно сказати, дітьми, хоча робляться якісь кволі рухи по припиненню цього. На це виділяється нібито 600 млн. євро, але куди підуть ті євро? Хабарництво, контрабанда, грабіж – весь цей «мазепізм» процвітає махровим буйним цвітом. Мало не від дитячого садка і без верхньої вікової межі громадянам повторюється з маніакальною упертістю, що Мазепа виступав за незалежність України. В нас за неї, виявляється тепер, «виступали» всі, включаючи, наприклад, абсолютно соціальних письменників, — таких як Архип Тесленко чи Павло Грабовський (вони навпаки, всіляко відхрещувалися від шликастих і шароварних псевдокозачків, які на вічних підтанцьовках у поляків, німців, а тепер — в американців говорять щось про національну незалежність, віддавши Україну у відверте рабство). Мазепа був звичайним, патологічно зажерливим феодалом, єдиним інтересом якого був інтерес, просто кажучи, «пуза».
У Лаврі поховані Василь Кочубей та Іван Іскра – козацькі воєначальники, оббрехані перед Петром І Мазепою. Ми знаємо, що преподобний Антоній Печерський заповідав: «Всякий, похований тут, буде спасенний». Ці люди, які невинно постраждали, очевидно, в раю?.. Вони викривали беззаконня Мазепи. Кочубей доповідав імператорові: «Гетьман самовільно розпоряджається військовою казною, бере скільки хоче і дарує кому хоче». (Не забуваймо, що в 1670 році Мазепа віз в подарунок турецькому султанові 14 лівобережних козаків-християн і, так би мовити, «прихватизовував» землі, на яких проживали запорозькі козаки). Він притісняв народ іменем російського царя, перекладав своє місцеве шкуродерство на Москву, і цим озлобляв запорожців та селян проти Росії. Чи згадують сучасні націонал-патріоти що Мазепа тричі (тричі!) — у 1702, 1703 і 1705 роках закликав знищити силою зброї «прокляте гніздо» – не повірите! – Запорозьку Січ! Чому б це не писати у підручниках?
Та в нас у підручниках інше пишуть. Не встигли ще поливальні машини змити сміття, леп та калюжі із київського Майдану після Нового 2005 року, а вже «в степи і дебрі» пішли густо заляпані оранжевою фарбою підручники історії для 5 класу, в яких були пасажі на зразок таких: «Але ось прийшов уряд довіри Юлії Тимошенко, який виведе Україну з кризи». Не хочемо «предвосхищати» Суд Божий, але так і крутиться на язику спитати: «Чи не покажуть вам, панове «історики». якщо не в пеклі, то хоча б на митарствах, оцю написану брехню? І чи не гризе вас совість, що ви таке писали? Але ж ви скажете, що в це щиро вірили»… Можливо.
І Мазепа у щось вірив. Наводять аргумент, що він будував церкви і так далі. Та по-перше, чи вмістяться у тих храмах всі ним ображені, утиснуті, принижені (а це тисячі простих українських людей, це весь ним зраджений народ?) По-друге — як учать святі отці, як випливає із православної віри, заключна фаза навіть остання хвилина!) земного життя людини кладе відбиток на всю її вічну участь. Мазепа закінчив як клятвопреступник. Чому про Богдана Хмельницького націоналісти можуть казати, що Переяславська рада перекреслила всі добрі його діяння (мовляв, повів у рабство Москві), а Мазепі зрада нічого не перекреслила? Де ж воно тут логіка? Та завдяки Хмельницькому ми, навпаки, тільки й збереглися, як Україна: тут би давно вже не пахло не те що руським, а й взагалі, можливо, слов’янським духом. Один присягнув на хресті і порятував колиску Православ’я. Другий зганьбив присягу, продав Україну разом з православними душами, і бачите – герой! От уже поістині: не те що криве зеркало, а, взагалі, якась перевернута аксіологія у доживаючого свій вік сучасного політ- паноптикуму.
Розгорнімо знову том Шевченка. В повісті «Близнецы» він описує Покровську церкву в Переяславі. Образ Пресвятої Богородиці, де вгорі – Покров Пресвятої Богородиці, внизу – Петро І з Катериною ІІ, «а довкола них усі славнозвісні подвижники їх, серед них і гетьман Мазепа»… Отже, якщо про царів говорити як про злочинців та нищителів, то Мазепа «проходить як співучасник». Ідею руйнування Січі «згенерував» раніше Катерини ІІ… Роблячи свої алчні афери, невигадливо прикривався веліннями жорстокого царизму.
Сучасна влада мовби насміхається над титульною православною вірою. На честь Мазепи впроваджено нагороду – орден-хрест. Це все одно, що зображати хрест чи терновий вінець на ордені імені Іуди. Втім, із Заходу вже з’являються всілякі теорії: що, мовляв, без Іуди не було б і подвигу Спасителя. Таки ж правда: чого на темну голову і не додумаєшся, коли біс влізе в брудну, відступлену від Бога душу…
І врешті: скільки бути Україні в образі вічної жертви? Ми повинні загадати справжній сенс Полтавської битви, згадати, що це була наша ВІКТОРІЯ, православна, східноруська, слов’янська перемога над загарбниками, іновірними іноземними окупантами, які тримали своїх коней… у наших церквах на Новгород-Сіверщині! Академік Академії правових наук України Дмитро Табачник пише: «Вітчизняна історія перетворюється в безпросвітну «жертвенну оповідь» («віктимний наратив»), що неминуче веде до масового депресивного психозу, до прийняття стереотипу віктимної поведінки і порушенню психічного здоров’я нації. Уже мало нам декоративних могил, кісток та черепів у шкільних вестибюлях, уже мало в нас згущених жахів і загального настрою — наче на безкінечних поминках! Звичайно, завжди треба пам’ятати про жертви, треба пам’ятати всю історію, як вона є, треба поминати, бо ми ж таки – люди православні. Але коли поминки нам нав’язливо хтось робить сенсом життя… Це вже – духовна некрофілія, це вже — мертве поїдає живе…
Народові скоро остаточно набридне оце все блюзнірство на кістках, спекуляція тінями минулого – в той час, коли за неповних два десятиліття так званої «незалежності» за обрій земного життя пішло більше 6 млн. українців. Цифра цілком співмірна кількості жертв голоду в Україні, до якої вже відповідні органи враховують усіх, чия смерть зареєстрована документами в той період – включно з померлими від білої гарячки чи отруєння грибами… Народ має право запитати: чому він вигибає сьогодні, де поділися його, народні, мільярди, які треба було пустити на охорону здоров’я, охорону материнства та дитинства, на житло для різних верств населення, лікування туберкульозу, пільгові ліки, на ремонт лікарень чи каналізацій, які часом зводилися у часи царські або, принаймні, радянські…
Але, зрозуміло, коли на фоні цієї кризи ще існує своя внутрішня криза, себто розвал у квадраті, то – «найкраще» знайти ворога в надії, що ця «загроза», мов магніт, перетягне увагу люду. Але народ, часом простодушний, може й сам вірно розставити акценти. У селі Мазепинцях на Полтавщині всюдисущі журналісти запитали: коли ж тут найкраще жилося? «Наївна» бабуся каже: «При Брежнєву, тому що тоді все скрізь будували, жили добре, робота в нас була, зарплату давали, дітей вчили, квартири отримували, машину купили, дачу збудували… Отоді було життя, а зараз я не можу звести кінці з кінцям: пенсія в мене 600 гривень.» Отак-то!
На перекрученому бренді Полтавської битви остання свистопляска оранжизму не закінчиться. Буде ще й серпневий парад! Ого-го-го! – з трьома знаками оклику. Кому ми (і чим) збираємося потрясати? Ми прагнемо плюнути в бік Росії? Але плюнемо, скоріше, на свою зле поголену євробороду, хоча в Європу нас і не пускають. Краще б якісь льодяники або набори з тушонкою подарували офіцерам для дітей, аніж збирати з них по злополучній десятці на підфарбовування радянських іще БТРів, які мають символізувати військову могуть проамериканської напівколонії…
Озирніться на всі діяння оранжизму, і ви побачите, що це – абсолютно безперспективний, неблагословенний, «не по Богу», плутаний шлях. А все тому, що він суперечив історичному вибору вкраїнського народу, який віками прагнув до союзу із єдиновірними у спільнокультурному середовищі, який підтвердив це клятвою 1654 року, підтвердив у Полтавській битві триста літ тому, знов підтвердив у спільній боротьбі із фашистськими нелюдами в 1941- 1945 роках. І тоді Перемогу ніхто не ділив на національні «внески». Український народ вів цю закономірну лінію своєї історії і в післявоєнний період — аж до доби лукавого розвалу, коли наші антагоністи власними ж нашими руками, руками заблуканих, озлоблених і доведених спровокованою розрухою до відчаю мільйонів (та інтригами запроданих вже тоді Заходу безпринципних верхів), — знову розсікли живе тіло православної Слов’янщини.
І щось добре після того є? Коли ми позраджували клятви, коли ми повідступалися від святих витоків братерства? Нічого доброго. А вишукувати негативи й роздувати їх – це найлегше. Це підступна диявольська робота. А де конструктив? Що ми маємо? Покажіть хоч одну ділянку… На місці кінотеатрів відкриваються казино, замість сотні книжкових магазинів — у самому тільки Києві! — якісь підозрілі забігайлівки, офіси, магазини для багатих. Що в українській літературі сьогодні, крім мату, чорнухи, пустопорожності, дрібноти сюжетів та образів, взагалі безсюжетності, бездарності, кричущого непрофесіоналізму? І цей непрофесіоналізм скрізь: у науці, на радіо, телебаченні, в газетах. Виросло вже не одне покоління, яке не вивчило української мови і плутається в російській, виросли покоління безграмотних українців, які не годні написати жодною з цих двох мов навіть своє прізвище без помилок… Забувається справжнє і висок, нищиться вартісне і професійне. Часто у злиднях закінчують своє життя світочі недавньої української культури…
То що ж це за така незалежна Україна, і від чого вона незалежна? Якщо недавно спікер українського парламенту Володимир Литвин сказав, що українська економіка понині нерозривно зв’язана з економікою Росії! І що тут поганого? Замість того, щоб у братній співпраці примножувати наше багатство, ми відколюємося від форпосту Православ’я, від потужної центральної фортеці Святої Русі, від братньої Росії. І за ким ми йдемо? Невже нам допомагали польські королі, невже нам допоміг Карл ХІІ? Нехай зрадники тікають туди, де, як вони вважають, у них вітчизна. А народові тут треба жити, треба знати правду і творити самому своє життя — з Божою допомогою.
…За чорною особою Мазепи пішла тільки зграя подібних йому перекиньчиків. Історик Тарле писав: «На Слобідській Україні армія Карла ХІІ зустріла ту ж народну війну, яку зазнавала і особливо після переходу до них Мазепи на Сіверський Україні, на всій Гетьманщині взагалі, де вона вже побувала. І варварське спалення передмість Краснокутська, який шведи не в силах були утримати, але в силах підпалити, і спустошення сіл було відповіддю на вихід слобожан зі своїх будинків, на ховання хліба, нарешті, на партизанські нальоти і знищення шведських фуражирів, що нипали у пошуках хліба і сіна…» Наш люд боровся проти інтервентів, не чекаючи наказів згори. Говорити про те, що весь український народ віками і всуціль був одержимий ідеями «мазепизму-бандеризму» – це не просто перекручення, це хула на правду, це наклеп.
На всі вигадки сучасних борзописців просто заболить язик відповідати. Навіть в термінології. Чомусь усталилася думка, що назва «Малоросія» – це щось образливе. Вона, аби вони знали, ця назва, виникла в канцелярії Константинопольських Патріархів, таких милих тепер серцю Ющенка та ющенкістів, і згадується ще в 1292 році. Виникла вона як калька з грецького «Мікро-Росія» (латинський варіант «Russia minor») і слугувала для вирізнення Київської Русі від Московської, від північної Русі, Мегало-Росії або Великоросії. І вже від Константинополя ця назва втрапила у мовний побут Московської держави. Малоросія — власне, серцевина, ядро Київської Русі, це найбільш питома Русь, скажемо так. От що вкладалося у розуміння цієї назви! Вона звучить в універсалах, листах українських гетьманів доби до Хмельницького і після (До речі, Пантелеймон Куліш в «Записках о Южной Руси», наводить такі тексти універсалів). За середньовічною традицією «малі території» якоїсь держави чи більшої території розглядалися в якості корінних, істинних, «ізначальних» земель цієї держави, як, наприклад, «Мала Польща», це розумілися Краківське, Люблінське і Жешувське воєводства, ті землі, на яких відбулося формування Польської держави, польського етносу…
А сьогодні перекручень та непорозумінь щодо Малої Русі – безліч.
…Через 100 років після Полтавської вікторії народився на цій землі Микола Гоголь (1809) – великий пророк православної культури, співець руської православної сили і нашої героїчної історії, нашого духу… Полтавщина, Київщина, Черкащина – оце є та Мала Русь, та корінна територія, з якої виходив наш живий національний дух. За півстоліття до Полтавської битви (після смерті Хмельницького), як писав Микола Костомаров, на Україні утворилося дві значні партії: себто старшина, яка бажала злиття з Польщею на федеративних началах — її очолював Виговський, і партія народна, яка тяглася, в протилежність першій, до Москви. Представником останньої був Мартин Пушкар. У нерівній боротьбі із підступами Виговського Пушкар, хоча й мав у народу повне співчуття, але — зазнав поразки. Виговський з татарами підійшов до Полтави… В битві під Полтавою 1 червня 1758 року Мартин Пушкар загинув. А Виговський, коли міщани відкрили браму Полтави, хоча й поклявся нікому не мстити, оволодівши містом, та чотири дні разом з татарами грабував його. Отака-то наша історія, зокрема історії цієї землі, яка дала стільки класиків, яка дала легендарну, співучу Марусю Чурай – дівчину з легенди, піснями якої заслухувався сам Хмельницький…
Ті 20 тисяч простолюдинів, які зійшлися під Пушкареві корогви боротьби за відновлення союзу з Москвою, називали себе «дейнеками». Із отакий дейнек (прізвиська, а потім – прізвища), очевидно походить і Антон Іванович Денікін, який мав українські корені й завжди рішуче виступав проти будь-яких спроб посіяти розбрат між українцями та росіянами. Людина з українськими витоками слугувала славі великої держави. При чому це була людина честі. (Справжня козацька православна кров, православні гени…) Коли Дейнека-Денікін був в еміграції, до нього звернулися з пропозицією… колабораціонізму: примкнути до фашистів, боротися із червоним режимом, адже це, мовляв, і ваші вороги! Але Дейнека-Денікін відповів: «Это наша земля, это русский народ. И он победит». Відмовився від ганебної помсти. Поставив вічну рідну Русь вище тимчасової злопам’ятної політики. Отака була сила справжнього православного патріотизму!
На українській землі бувало вже всякого. Бували періоди, коли запродана уніатська старшина, блюдолизи польського короля, так уже віддавали її на панування ворогові, що фактично не лишалося вже й церков та єпископів православних, а народ як самосвідома одиниця був на грані знищення… Повторимо: Україну як Україну порятувала Переяславська рада — як би немодно, крамольно, мало не «злочинно» було сьогодні це сказати – мовити річ, яка була очевидною 330 років і, сподіваємося, після нинішнього «довгого замикання» знову стане у розряд істин, які природно розуміються як істини.
На персні царя Соломона було написано: «Все минає, і це минеться». Насильницький шлях катування України (чи змушеного самокатування?), теж припиниться – кривий, темний, безрадісний і безглуздий шлях. І вона знову, дасть Бог, піде рівною дорогою. Легкою чи важкою дорога буде — але це буде вже дорога в Майбутнє, дорога світла й побудовча. Спільна із православними братами.
Полтавська битва – це історичний привід, щоб, як рентгеном виявилися думки, почування кожного, це якесь певне повторення суду історії. Згадується анекдот: президент Ющенко запросив на святкування річниці Полтавської битви президента Росії і шведського короля. Він хоче подивитися, чим це знову закінчиться…. Не треба бути геніальним прогнозистом, щоб знати, чим закінчиться чергова Полтавська битва, цього разу – ідеологічна. Рано чи пізно – посоромленням наклепників, перекручувачів власної історії та продовжувачів діла зрадників та клятвопорушників, ворогів власного народу. (До слова, анекдоти про Ющенка можна згадувати безкінечно. Народ скаже, як зав’яже… Наприклад, щодо президентської ідеї двопалатного парламенту: вона застаріла, бо в епоху Ющенка стільки хворих політиків, що в дві палати вже не вмістяться. Чи про візит Ющенка до Ватикану: — Що тебе привело, сину мій? – запитує папа. — Мене, — каже Ющенко, — в моїй країні всі критикують. То я вирішив звірити ваші 10 заповідей зі своїми…) Сміятися можна довго, підстав багато. Але рано чи пізно стане не до сміху руйначам всього того доброго, що будувалося віками на нашій землі. Тому далі – про вкрай серйозне.
В «назіданіє» сумлінним учням Івашки Мазепи хотілося б нагадати повний текст анафеми цьому «героєві»:
«Новый изменник нарицаемый Ивашка Мазепа, бывый Гетман Украинский, или паче антихристов предтеча, лютый волк овчею покрытый кожею, и потаенный вор, сосуд змиин, вне златом блестящийся, честию и благолепием красящийся, внутрь же всякия нечистоты, коварства, злобы диавольския, хитрости, неправды, вражды, ненависти, мучительства, кровопролитиа и убийства исполненный. Ехиднино порождение, иже аки змий вселукавый, яд свой злаго умышления на православное государство чрез долгое время начальства своего потаенный, изблева прошлаго 1708 года в месяце Декемврии презрев толикая благодеяния Божия, и крайнюю неизреченную к себе Государеву милость и любовь, ковалерством превысоким от Него почтенный. Сломал веру и верность на крестном целовании обещанную и утвержденную. И аки вторый Иуда предатель отвержеся Христа Господня и благочестивыя державы Благочестивейшаго Государя нашего царя и великаго князя Петра Алексиевича, всея великия и малые и белые России самодержца. И привержеся (врагу Божию и святых Его, проклятому еретику) королю шведцкому Карлу второму надесять, впровадил его в малороссийскую землю иже Церкви Божия и места святая осквернил и разорил. И бысть ему шведцкому королю помощник и поборник в брани, и на благодетеля своего и Государя, разбойническую воздвиже руку, хотя малороссийскую землю аки прегордый люцыфер хоботом своим изменническим, и разбойническим, от благочестивой и великороссийской державы отторгнути. Но не поможе ему Господь сил тое свое диавольское умышление и злобу совершити; ибо силою Божиею, мужеством же и храбростию, непреодоленнаго монарха нашего: Благочестивейшаго Государя нашего царя и великаго князя Петра Алексиевича всея великия и малыя и белыя России самодержца; и Его победоноснаго воинства побеждены суть вся полки неприятельския, под городом Полтавою, в прошлом в 1709 году, месяца Иуния в 27 день, тако преславно, яко едва сам король свейский и оный изменник Мазепа убеже к Турскому порту под защищение. И тамо окаянный по немногих днех злобу свою, и житие сконча, и хотя взыйти на небо, и быти подобен Вышнему, до ада низведеся. Темже яко сын погибели за таковую свою измену, отступничество от благочестивой державы, предательство же и поднесение рук разбойнических и брани на Христа Господня, своего благодетеля и Государя, со всеми своими единомысленники, скопники и изменники, ДА БУДЕТ ПРОКЛЯТ».
Нехай же кожен замислиться: чи варто належати до «партії Мазепи». Це не залякування й не «мракобісся». Силу благословень і проклять підтвердить сама історія, дуже швидко підтвердить. Сумним і страшним буде фінал всякого, хто захоче продати свій народ у владу темряви, відірвати від світлої православної віри, розторгнути узи братства й на наклепах та інтригах, заради «лакомства нещасного», принести в жертву молоху живі душі, Господній народ.
А ми, православні люди, ми, український народ, будемо завжди знати правду, відстоювати правду, утверджувати цю правду. З нами Бог! І «Да расточатся врази Его». Не буде того, щоб наша Полтавська битва, перемога руського духу на нашій рідній землі, дісталася клятим слугам ворожого Заходу, запроданим «євроатлантистам». Перемога буде за Богом! Ми вистоїмо!
Як і три століття тому, як багато разів потому.

В качестве преамбулы к своему докладу хочется вспомнить два примера из своей жизни. Первый из них случился со мной во время паломнической поездки в Иерусалим. Вов время экскурсии наш гид подошел ко мне и спросил: «Отец Георгий, а вы знаете что-то о Н.К. Маккавейском» (прим.автр. 1864-1919). Я ответил что знаю. Это один из профессоров Киевской Духовной Академии. Этого гида, некрещеного человека поразила магистерская работа Николая Корнилиевича Макавейского «Археология из истории страданий Господа нашего Иисуса Христа».
Второе воспоминание: всегда когда вспоминают Киевскую Духовную Академию говорят: «О схоластика»! Приводя пример трудов по догматике профессоров академии. И действительно, другой науки, к сожалению, тогда не было. Так, «Догматическое богословие» епископа Сильвестра (Малеванского) отражают схоластический подход изучению вероучения Церкви. Но, к примеру, один из известных догматистов ХХ века, профессор протоиерей Ливерий Воронов часто отмечал студентам, что труд преподавателя КДА епископа Сильвестра, есть прекрасным пособием по изучению догматики, и сам часто использовал этот учебник на своих лекциях.
Переходя непосредственно к докладу, хочу отметить, что наша Международная конференция посвящена такой важной и жизненно необходимой теме как Православие. Православие, как вера Христова, как абсолютная истина и таинство Богочеловечества, как верный и прямой путь в царство Святой Троицы, любви и благодати божественной содержит в себе «мехи ветхого и нового вина». Православие объединяет в себе историю прошлого, философию настоящего и эсхатологию будущего. Изучая, и понимая прошлое мы спокойно, сердечно, иногда с тревогой, иногда с надеждой взглядываем в будущее. Анализ исторических встреч, понимание и развитие прошлых академических традиций, осмысление через участие в Евхаристии, синтез научного, академического опыта таких академических дисциплин как библиистика, догматического и мистического богословия, кафолического Православия на Востоке и Православного кафоличества на Западе. Это особо наглядно, географически-рельефно исторически видно и религиозно ощутимо в эпоху монофелитских споров. Весь этот эклезиологический, антропологический, историософский и культурологический опыт был осмыслен богословскими гениями ХІХ-ХХ веков.
Говоря о синтезе академического богословия и церковно-исторической науки необходимо, прежде всего, вспомнить о том, как формировалась вера святых отцов, как вера кафолическая. А также, как догматическое сознание постепенно овладевало верующими и становилась новой эрой церковной истории, эрой Нового Завета. В общем плане вспоминая эпоху Вселенских соборов мы окунаемся в то историческое время, когда происходило в Церкви формирования православного богословия, восточной духовности и византийского мышления. Хотя православное богословие есть по существу богословие опытное, тем неимение оно питается умозрениями и учениями отцов Церкви, говорящих о стране, из которой они вышли. Святой Григорий Палама, богослов ХІV века в одной фразе выразил суть православного подхода к богословствованию: «Слова сами по себе меня не интересуют, то что меня интересуют, это факты». Вот именно с таким подходом и обращались к многим сферам в богословии и церковной жизни православные богословы и святые отцы.
Тем не мение, православного богословия как науки академической есть свой исторический фундамент, которым является Божественное Откровение и творения святых отцов, как самый лучший и правильный комментарий к этому Откровению. Православное богословие имеет свои истоки, берущие свои живительные силы в апостольской вере, в Таинстве Евхаристии и празднике Святой Пятидесятницы, когда Дух Святой сошел на святых апостолов, даровал им благодать и силу, животворящую любовь и духовную свободу; дабы можно было жить и совершенствоваться по образу и подобию Божию, в меру и силу благодати Христовой. Теоретический религиозный фундамент Православной Церкви имеется в тех священных текстах, которые содержит догматические наработки православных богословов и свои личные мысли. Но тут не надо забывать, как говорил архиепископ Василий (Кривошеин), что православное вероучение выражается не только в официальных документах, символах веры, исповеданиях и соборных постановлениях, но и в церковном богослужении, Божественной литургии, церковных песнопениях. «С точки зрения стремления к идеалу и теоретической цели, философского развития ближе всего богословские науки находятся по некоторым высказываниям именно философия идеализма. При чем, философский вопрос о том: «Существует ли нечто, дающего направления миру, жизни Вселенной, каковы его свойства и подобное?», совпадают с религиозным вопросом о том, существует ли Божество и какие свойства мы должны Ему приписать». («Введения в философию» Г.И. Челпанов).
«Для православного восприятия Бог Откровения не есть бог философов. Осознания Его абсолютной непознаваемости проводит грань между двумя этими мировоззрениями: религиозным и философским». («Мистическое богословие». В.Н. Лосский). Отсутствие мистического опыта, духовно-молитвенной практики, участие в таинствах Святой Церкви ставит философским ум в тупик, когда философские, психологические, этические и бытовые проблемы вырастают для человека в преграду непреодолимую в виде айсберга, или пропасти, или «китайской стены», когда человек теряется, становится одиноким и жалким. И только милость, и благодать Божья может спасти каждого из нас. Зададим вопрос, который ставят не только выдающиеся церковные умы, но и люди находящиеся около церковной ограды: «Неужели зло является такой сверхъестественной величиной, что перед его всесильной властью сникает и уничтожается все живущее во вселенной, в том числе и человек». Конечно же нет. Господь наш Иисус Христос в своем Евангелии сказал: «Созижду Церковь Мою и врата ада не одолеют ее». Кроме того, не Бог является виновником зла, а удобопреклонность человека ко греху после грехопадения первых людей, а еще раньше после падения Денницы. Бог не захотел насаждать авторитаризм даже среди ангельского мира, дабы не ограничивать волю ангелов. Дерево познания добра и зла было посажено в райском саду не только в промыслительных целях, но и в религиозно-воспитательных, чтобы Адам и Ева совершенствовались духовно, психологически и физически, дабы находясь в состоянии выбора их воля не была ни чем и ни кем не ограничена.
Зло вошло в мир через волю. «Это не природа «физис» и состояния. Природа добра сильней привычки ко злу» («Мистическое богословие». В.Н. Лосский). Предмет религиозного чувства представляется нам, – писал Г.И. Челпанов, – как абсолютная причина всего существующего. Если Бог Откровения не есть бог философов, то именно сознания Его Абсолюта, непознаваемости проводит грань между двумя этими мировоззрениями. Немецкий философ Шелер (1874-1928) характеризовал философию, как знание ради спасения, противопоставив его знанию ради достижений и господства, то есть позитивному, научному и техническому знанию. Блаженный Августин сказал однажды: «Нам верующим необходимо познать в свете разума то, что уже принято верой». В этих словах очень четко определена общая задача богословия. Мы сами, – по выражению митрополита Филарета (Дроздова), – останемся, если не примем очень важные шаги движения навстречу Богу, истине и справедливости, без внутреннего чувства и движения. «Как твердые камни в струях живого потока». Наша вера должна быть горячей, такой, которой бы она могла одухотворять мир. По известному высказыванию преподобного Серафима Саровского: «Стяжи дух мирен и во круг тебя спасутся тысячи». Преподаватели и студенты по епископу Каллисту (Уэру) должны помнить золотое правило святого Григория Богослова: «Мы должны богословствовать по способу рыбарей, а не Аристотеля. Хотя, конечно же, знание, и в частности знание Платона и Аристотеля, никогда не мешает человеку. Важно как человек относится к той, или иной философии». Далее владыка перечисляет четыре пункта, которые отличают настоящего богослова от того человека, который лишь приступает к богословию.
Прежде чем приступить к характеристики истории догматических движений, истории богословия академического необходимо сказать следующее: академическое богословие ХІХ-ХХ векав, это тот айсберг, к которому мы из-за нашего советского «вавилонского» пленения еще не приступили.
Как же развивалась русская богословская традиция до известного труда митрополита Макария (Булгакова)? «Западнорусскую традицию представляет прежде всего острожская книжица «О вере» 1588 года; «Катехизис» иеромонаха Захарии (Копыстенского), Киев, 1619; «Большой Катехизис» протоиерея Лаврентия Зизании, Москва, 1627; «Православное исповедание» святителя Петра Могилы, Москва, 1696». (Цитация здесь и далее по работе М.М. Лисового под названием «Обзор основных направлений русской богословской академической науки в XIX –нач. ХХ столетия//Богословские труды – С.Б. 37. – М., 2002 г., – с. 10)
Именно на стыки богословских традиций Киева и Москвы возникает «монументальный памятник русского полемического богословия начала XVIII века «Камень веры» местоблюстителя Патриаршего Престола митрополита Стефана (Яворского) 1707 год». Затем было преподавание и выработка отдельной киевской богословской системы архиепископом Феофаном (Прокоповичем), впоследствии завершенной митрополитом Мануилом (Миславским) и издана на латинском языке в Лейпциге в 1782 году. Поэтому митрополита Макария (Булгакова) многие справедливо называют, в том числе повторяя слова архиепископа Феофана, «отцом систематического богословия в России». Хотя, конечно же у каждой системы и у каждого труда в том числе созданных в Синодальную эпоху были свои слабые стороны.
Но мы должны помнить, что многие из них в этом отношении были первопроходцами. По аналогичному плану были написаны и все другие русские догматические системы за исключение что догматической системы архиепископа Филарета (Гумилевского). После многих неудачных опытов Киевская Академия решила вернутся к догматическому богословию архиепископа Феофана (Прокоповича), который в качестве стабильного учебного курса просуществовал до конца XVIII века, а дальнейшее совершенствования богословского образования духовной академии связано с именем архимандрита, впоследствии епископа Иринея (Фальковского). Следующим этапом в развитии богословского образования был труд архимандрита, впоследствии архиепископа Антония (Амфитеатрова), который скончался в 1879 году, и который занимает видное место в истории КДА. Он был воспитанником Киевской духовной академии, долгие годы преподавал в ней богословские науки, стал ее ректором, а затем и профессором. Архимандрит Антоний первый в русской богословской науке дал научное определение «догмата» и «догматического богословия», сформулировал предмет и метод православной догматики, указал основные источники и руководства к ней. Догматическое богословие есть наука, – пишет он, – излагающая в систематическом порядке и полноте догматы и вообще созерцательные истины христианства, руководящим к тому, как христианину надо веровать в правду, и исповедовать во спасение религию Христову.
Затем определенным этапом была догматическая система, но уже не у нас, но воспитанника Киевской академии митрополита Московского и Коломенского Макария (Булгакова). Его «Православно-догматическое богословие» в смысле науки должно было изложить христианские догматы в систематическом порядке и возможной полнотой и при том не иначе, как по духу Православной Церкви.
На первом этапе зарождения догматической науки и богословских дисциплин вообще невозможным был свободный богословский синтез. Церковный богослов должен был ограничится анализом готовых формул. Ограничивая содержательность веры догмата митрополит Макарий даже приходит к определению что догматами называются только те из истин веры изложенные в Божественном Откровении, которые относясь ко всему существу христианской религии как восстановленного союза между Богом и человеком содержат в себе собственно учение о Боге и его отношению к миру и особенно к человеку, и которые преподаются человеку как правило спасительной веры – непререкаемое и неизменное. Собственно догматическое богословие есть ни что иное, как система православного вероучения или наука, которая излагает учение Православной Церкви о Боге и делах Его. Эти лекции стали образцом для многих догматистов не только Московской, но и других духовных академий.
Далее следует целая плеяда предшественников современников митрополита Макария в том числе для нас интересен историко-архиологический и историко-сравнительный метод знаменитого выпускника КДА архиепископа Иннокентия (Борисова), который в 20-х годах ХІХ века преподавал основное и сравнительное богословие в Санкт-Петербургской Духовной Академии. Его лекции отличались глубиной и оригинальностью. А себя он зарекомендовал умением разбираться в современном богословии и философии Запада. И, несмотря на критику со стороны отца Георгия Флоровского, для того времени архимандрит Иннокентий стал одним из самых успешных догматистов, вложившего в эту дисциплину весь свой талант.
Необходимо также сказать о той школе исторического истолкования догматом в русском богословии, родоначальником которой был не только Филарет (Гумилевский), но и особенно протоиерей Александр Горский. В КДА не было таких личностей как В.В. Болотов, но были такие способные историки как Голубев, Булгаков, Лебединский, протоиерей Федор Титов, протоиерей Александр Глаголев. К примеру последний из этого перечня знал восемнадцать языков.
Переходя к следующему известному деятелю архимандриту Сильвестру (Малеванскому), впоследствии епископу Каневскому, необходимо сразу же сказать о его пятитомнике «Опыт православного догматического богословия с историческим изложением догматов». Этим он конечно же составил не только славу для академии, но и особую эпоху в жизни наших духовных школ. В определение свойства главного догмата архимандрит Сильвестр не привносит ничего принципиально нового по сравнении с предшествующими догматическими системами. Догмат он характеризует четырьмя признаками: 1) теологичность;
2) Богооткровенность;
3) церковность;
4) законообьязаность.
При чем последний пункт указывается всего лишь в нескольких православных догматистов.
Наибольший интерес представляют методологические принципы владыки Сильвестра. Так, основное руководственное начало для роботы богослова заключается не в разуме, нередко отрешающегося от живой истины и устраивающий ее по собственному произволу, и не в безмолвной букве Писания ожидающей такого или иного своего понимания, а в Церкви, как в начале живом и осязаемом, и которую догматист постоянно имеет перед глазами в духе истинны, живо и непосредственно присущим в религиозном сознании. Общее правило, которому должен следовать православный богослов состоит в том, чтобы он глубже и глубже проникался религиозным сознанием и духом веры Вселенской Церкви. Непрерывно обращался в его среде и под руководством его влияния проводил все свои научные работы. И таким образом в свое научном труде воспроизвел и запечатлел насколько возможно это сознание, этот дух веры всей Церкви. При этом дело догматиста следить не за внешней исторической судьбой догматов, что принадлежит церковной истории или специальной истории догматов, а за внутренним диалектическим процессом их развития, который был обусловлен конкретным историческим ходом событий. Здесь я бы хотел сравнить две системы, которые можно назвать энциклопедией русского академического богословия. Я имею в ввиду «Догматическое богословие» в пяти томах владыки Сильвестра (Малеванского) и «Историю Русской Церкви» митрополита Макария (Булгакова), которого очень часто сравнивают с Соловьевым, написавшего гражданскую историю России.
В заключение хочу отметить, что на сегодняшний день мы, к сожалению, не
испытываем голода книжного, или богословского-научного, так издаются масса книг, причем можно без труда приобрести книги различных конфессий и в этом нет ничего плохого. Но иногда «всеядность» наших молодых людей приводит к трагедии человека, который путается и не знает, что ему делать дальше.
Приведу небольшой пример, недавно был в Киеве знаменитый католический богослов кардинал Каспер, который во время выступления сказал, что на сегодня он не знает настоящего богослова, который бы занимался христологией. Но почитав его богословский труд человек не получает подлинного духовного развития, так как эта книга переполнена словом «трагедия», то есть своеобразное «богословие трагедии». Если бы это было применительно к антропологии, а не к христологии, то тогда католического кардинала можно понять, так как современный человек, это есть подлинная трагедия современности. Но применять такой термин ко Христу, на наш взгляд не уместно.
Почему мы вправе говорить о богословско-философско-историческом синтезе в русском академическом богословии вообще и в Киевской духовной академии в частности? Потому что академический труды русских богословов стали классикой. Сами ученые личности стали выдающимися тружениками богословия и историками Церкви.

08.05.2009. ТЕРНОПІЛЬ. Затримано злодія, який здійснював крадіжки в храмах області
Днями тернопільські міліціонери затримали 28-річного жителя Новоархангельського району Кіровоградської області за підозрою у крадіжках з церков у двох районах області. Щонайменше в п’ятьох храмах «похазяйнував» крадій, прямуючи до західного кордону, де планував влаштуватися на роботу. Злочинець не гребував нічим – забирав усе цінне, що потрапляло йому під руки у храмах, навіть вино для причастя та цукерки, залишені на могилах цвинтарів. Про це 7 травня повідомила прес-служба МВС.
Однієї ночі злодій, розбивши віконне скло, забрався в церкву Успіння Пресвятої Богородиці у селі Городище Козівського району. Знайшов там пожертви, викрав чашу для святого причастя, церковний одяг, вервечку та інше церковне майно вартістю майже дві тисячі гривень. Наступної ночі від нічного візитера потерпіли громади сіл Августівка та Хоробрів у цьому районі. На останній крадіжці злодія спіймали поблизу церкви – на цвинтарі. Крадій зізнався, що полював на гроші. Інші цінності, які викрав з храмів, нікому не продавав – носив із собою. Крадені речі міліціонери вилучили. Їх невдовзі буде повернуто до храмів. Правоохоронці встановили, що кіровоградець, перед тим, як потрапити у Козівський район, обікрав два храми у Романовому Селі Збаразького району. Там поцупив декілька сотень гривень. Як розповів заступник начальника УМВС в Тернопільській області, начальник слідчого управління Тарас Боднарчук, нині затриманого поміщено в ізолятор тимчасового утримання. Правоохоронці перевіряють його причетність до інших злочинів. Стосовно нього порушено кримінальну справу за статтею 185 (частина третя) Кримінального кодексу України.

Беззакония на Сумщине

21.04.2009. СУМЫ. Филаретовцы снова захватывают храмы канонической Церкви
На Страстной седмице представители псевдоправославной группировки УПЦ КП произвели очередной захват православного храма. В с. Беево Липоводолинского района сектанты-филаретовцы осуществили кощунственный захват Спасо-Преображенской церкви. Сектанты закрылись в храме и не допускают православных в церковь для совершения богослужений. Правящий архиерей Сумской епархии направил телеграмму председателю Сумской областной государственной администрации, в которой выразил протест в связи с гонениями на православных христиан с. Беево и молчаливым покровительством беззаконников со стороны государственной власти.
Пресс-служба Сумской епархии

21.04.2009. СУМЫ. Правящий архиерей выразил протест в связи с очередным захватом православного храма на Сумщине
«Председателю Сумской областной государственной администрации Н.И. Лаврику
Уважаемый Николай Иванович! От лица духовенства, монашествующих и многотысячного православного народа Божия выражаю протест в связи с очередным кощунственным захватом филаретовцами Преображенского храма с. Беево Липоводолинского района. Прошу вас как представителя высшей государственной власти открыто высказать позицию обладминистрации в связи с попранием прав православных и захватами наших святынь. Прошу остановить преступников, совершающих беззакония, и возвратить храм Украинской Православной Церкви.
Евлогий, епископ Сумской и Ахтырский»
Пресс-служба Сумской епархии

21.04.2009. СУМЫ. Православные с. Беево просят архипастыря защитить их от вероломного нападения филаретовцев
Прихожане Спасо-Преображенского храма с. Беево Липоводолинского района, захваченного сектантами УПЦ КП, направили телеграмму епископу Сумскому и Ахтырскому Евлогию с просьбой защитить их общину и храм от филаретовцев: «Ваше Преосвященство! На прохання прихожан Спасо-Преображенського храму с. Беєве доводжу до Вашого в дома, що Спасо-Преображенський храм проти волі прихожан захопили представники так званого «Київського патріархату» з дозволу директора агрофірми І.І. Сала. Віруючі просять Вашого архіпастирської допомоги і підтримки, а також висловлюють тверде бажання залишитись тільки в лоні канонічної Церкви. Смиренний послушник Вашого Преосвященства протоієрей Андрій».
Пресс-служба Сумской епархии

23.04.2009. СТРАСБУРГ. Депутат Европарламента обеспокоена раскольничьими беззакониями в Сумах
Депутат Европарламента от Латвии Татьяна Жданок направила письмо губернатору Сумской области Н. Лаврику по поводу систематического нарушения прав православных верующих в области.
Приводим текст письма:
Страсбург, 23 апреля 2009 г.
Н.И. Лаврику,
председателю Сумской областной
государственной администрации
Уважаемый Николай Иванович!
Поводом моего обращения к Вам является необходимость выразить серьезную озабоченность ситуацией, складывающейся в Сумской области, где имеют место систематические нарушения прав человека. В частности, речь идет о православных верующих, принадлежащих к юрисдикции Украинской Православной Церкви Московского Патриархата. В Европарламент уже не в первый раз поступают сигналы о насильственном захвате храмов в селах Хоружевка, Липовая Долина, Юнаковка, а также о попытках такого захвата в г. Ромны и в с. Гудымы.
Буквально на прошлой неделе в с. Беево Липоводолинского района в Спасо-Преображенском храме богослужение было сорвано клириками Киевского Патриархата, которые захватили храм вопреки волеизъявлению жителей села, желающих и в дальнейшем сохранять свою принадлежность к Московскому Патриархату. Все эти печальные события, согласно многочисленным свидетельствам, имели место при попустительстве, если не прямой поддержке, со стороны возглавляемой Вами областной администрации.
Хочу напомнить Вам, что Европейский Союз рассматривает Украину как страну, сделавшую сознательный европейский выбор. Этому выбору необходимо соответствовать, не только сближая свое законодательство с европейским правом, но и принимая те фундаментальные ценности, на которых мы строим будущее единой Европы – мультикультурной, поликонфессиональной, толерантной и не допускающей нетерпимости и дискриминации.
Это выражено, в частности, в статье 6 Договора о Европейском Союзе, которая провозглашает в качестве общих принципов государств-членов “принципы свободы, демократии, уважения прав человека и основных свобод, а также принцип правового государства”. Копенгагенские критерии для будущего членства любой страны в ЕС добавляют к этому гарантию соблюдения прав меньшинств. Возможно, Вы не разделяете выбор Вашего президента и народа Украины и не готовы внести свой вклад в преодоление тяжелого наследия советского времени, когда преследования верующих были обычной практикой? Следует принять во внимание, что каждый захват храма отдаляет перспективу признания Украины подлинно европейской страной.
Со своей стороны я буду продолжать мониторинг ситуации в Сумской области, и в случае продолжения подобной нетерпимой практики готова донести существующую озабоченность до руководства Европарламента, а также, основываясь на своем многолетним опыте правозащитной деятельности, оказать необходимую помощь пострадавшим.
С надеждой на плодотворное сотрудничество и в ожидании скорого и конструктивного ответа,
Татьяна Жданок,
депутат Европарламента

28.04.2009. СУМЫ. Епископ Евлогий совершил богослужение возле захваченного раскольниками храма
В Неделю апостола Фомы епископ Сумской и Ахтырский Евлогий возглавил всенощное бдение в Спасо-Преображенском кафедральном соборе г. Сумы. Божественную литургию владыка совершил под открытым небом у закрытых дверей Спасо-Преображенского храма с. Беево Липоводолинского района, который был кощунственно захвачен и осквернен раскольнической группировкой «Киевский патриархат». Сумской святитель привез с собой древний список Касперовской иконы Божией Матери, ковчег со святыми мощами Предтечи и Крестителя Господня Иоанна, святых великомучеников Димитрия Солунского, Георгия Победоносца и святителя Николая. Сотни верующих, несмотря на давление руководителя местной агрофирмы И.И. Сало, встречали своего архипастыря и выразили желание сохранить единство с Православной Церковью. Владыка преподал святое Причастие десяткам верующих. После богослужения был совершен крестный ход вокруг захваченного филаретовцами храма. Епископ Евлогий призвал верующих оставаться в лоне Украинской Православной Церкви и отвергнуть раскольников, захвативших православный храм Божий. В этот же день епископ посетил Свято-Митрофановский храм пгт Недригайлово, ознакомился с состоянием храмового здания и приходских дел.
Пресс-служба Сумской епархии

30.04.2009. СУМЫ. Епископ Евлогий обратился к представителям власти в связи с захватами храмов в Сумской епархии
В связи с активизацией практики захватов православных храмов епископ Сумской и Ахтырский Евлогий направил обращения в адрес Генерального прокурора Украины А.И. Медведько, Уполномоченного Верховной Рады Украины по правам человека Н.И. Карпачевой, министра внутренних дел В.Ю. Луценко, председателя Сумского областного совета В.И. Шапошнику с просьбой дать общественную и правовую оценку фактам нарушения прав и свобод верующих Сумской епархии УПЦ в связи с кощунственными захватами православных храмов со стороны группировки т.н. УПЦ КП и сделать все возможное, чтобы остановить беззакония, происходящие на Сумщине.
Пресс-служба Сумской епархии

30.04.2009. СУМЫ. Святейший Патриарх Кирилл поддержал православных
В день Великого Пятка, перед праздником Святой Пасхи, Преображенский храм села Беево Липоводолинского района Сумской епархии был захвачен представителями так называемого «Киевского патриархата». Православные верующие вынуждены совершать богослужения под открытым небом. В связи с этим Святейший Патриарх Московский и всея Руси Кирилл направил епископу Сумскому и Ахтырскому Евлогию послание следующего содержания:
«Ваше Преосвященство,
дорогой Владыка!
Христос Воскресе!
С болью в сердце получил известие о захвате раскольниками накануне Святой Пасхи Спасо-Преображенского храма в селе Беево Сумской епархии. Внимательно слежу за развитием событий.
Вдохновляют в этих трудных обстоятельствах мужество и верность Святой Православной Церкви, которые проявляют клирики Вашей епархии и все верные чада Божии на Сумщине, защищая церковное достояние от упорных попыток присвоения, уже многократно имевших место за последнее время в этой области Украины.
Господь наш Иисус Христос да ниспошлёт Вам и Вашей богоспасаемой пастве утешение свыше в скорбях, стойкость в отеческой вере и терпение в подвиге защиты церковного единства. Да воскреснет Бог, и расточатся врази Его!
С любовью о Господе и молитвой о Божией помощи всем ревнителям Святого Православия на Сумской земле
+Кирилл,
Патриарх Московский и всея Руси»
mvs.gov.ua

26.04.2009. ПРИП’ЯТЬ. Єпископ Васильківський Пантелеімон освятив поклінний хрест при в’їзді в місто
За благословенням Блаженнішого Митрополита Володимира вікарій Київської Митрополії УПЦ єпископ Васильківський Пантелеімон відвідав місто Прип’ять Київської області, де звершив чин освячення поклінного хреста. На початку візиту владика відвідав храм в ім’я святого пророка Іллі, що в місті Чорнобиль. Освячення хреста в Прип’яті відбулося на прохання мешканців, а також тих людей, які залишили місто двадцять три роки тому. Це було зроблено з тією метою, щоб ті люди, які хоча б раз на рік будуть відвідувати свою малу батьківщину, мали місце, де б могли піднести молитву за упокій тих, хто поклав своє життя у вогні Чорнобильської катастрофи, а також про здоров’я тих, що роз’їхалися по всіх куточках України, близького та далекого зарубіжжя.
«Важливо, щоб у місті, де вони народилися, створювали свої сім’ї, трудилися, а також відходили до вічності, була можливість помолитися, — зазначив, зокрема, єпископ Пантелеімон. — Освячення поклінного хреста вселило в людей надію, що, якщо буде Божа воля, це місто оживе, що з часом знімуться всі заборони».
У свій час Прип’ять нараховувала сто п’ятдесят тисяч мешканців. А в самій Чорнобильській зоні сьогодні мешкає 300 поселенців, які, незважаючи ні на що, мешкають там, трудяться на землі, яка теж дає хліб.
«Відвідання цього міста вселило в душі відчуття пустелі, тому, звертаючись до людей зі словом, я сказав, що кожен, хто прожив тут хоча б місяць, завжди буде повертатися сюди серцем, душею та думкою. Приклавшись до хреста, кожен попросив у Бога милості і допомоги гідно нести свій життєвий хрест. Я вірю, що всі, хто був того дня на богослужінні, отримають підтримку від Господа», — зауважив владика.

25.04.2009. КИЕВ. Правительство хочет сузить Чернобыльскую зону
Из-за кризиса украинское правительство не сможет профинансировать увеличение количества льготников, которые получают чернобыльские выплаты.
Об этом шла речь во время парламентских слушаний о последствиях Чернобыльской катастрофы. Если Верховная Рада согласится на увеличение количества чернобыльских льготников, Кабинет министров будет вынужден дополнительно искать 2 млрд. грн. В условиях экономического кризиса найти их нереально. Правительство, наоборот, выступает за сокращение списка населенных пунктов с определением «загрязненная территория».
Это подтвердил министр по чрезвычайным ситуациям Владимир Шандра.
«Результаты паспортизации засвидетельствовали, что на данное время 332 населенных пункта, отнесенные к зонам радиоактивного загрязнения, по радиологическим показателями могут быть выведены из этого статуса», – сказал он.
Это поддерживает и местная власть, ведь области, где есть радиоактивно загрязненные города и села, теряют привлекательный для инвестиций имидж.
В министерстве труда и соцполитики добавляют, что денег на выплату льгот для чернобыльцев в бюджете заложено в десять раз меньше, чем это необходимо.
Проблему усугубляет еще то, что в Украине появилось очень много «псевдочернобыльцев», констатируют чиновники.
Против намерений правительства категорически выступают лишь сами пострадавшие от аварии на ЧАЭС. „Союз Чернобыль Украины” проводит всеукраинскую акцию протеста.

26.04.2009. ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ. Митрополит Антоній взяв участь у заходах з нагоди 23-ї річниці Чорнобильської катастрофи
Митрополит Хмельницький і Старокостянтинівський Антоній і священнослужителі єпархії долучились до проведення заходів по відзначенню трагічної дати – 23-ї річниці Чорнобильської катастрофи.
На запрошення облдержадміністрації митрополит Антоній з духовенством взяв участь у церемонії покладання вінків до пам’ятника «Героям-чорнобильцям пожежникам» (що по вул. Героїв Чорнобиля, 1/1). Панахида правилась біля пам’ятного знака «Героям та жертвам Чорнобиля», що на розі вулиць Кам’янецької та Прибузької обласного центру. Після панахиди відбувся мітингу-реквіємі. Митрополит Антоній, звертаючись до усіх присутніх, наголосив, що хоча роки віддаляють нас від однієї з найбільших у світі техногенних катастроф, наслідки аварії на ЧАЕС Україна та багато європейських країн відчувають до цього дня. Це не лише колосальні людські втрати, які є найбільш болючими для нашого народу, але й соціальні проблеми чорнобильців та їх родин, тривожні екологічні наслідки та багато іншого.
«З тих пір, коли сталося лихо, слово «чорнобилець» асоціюється у наших людей не лише з людською трагедією, але і з величним подвигом – самопожертвою героїв-ліквідаторів заради прийдешніх поколінь, які виконали найбільшу заповідь любові до ближнього, «поклавши життя своє за други своя…», – підкреслив владика Антоній. «Розуміючи, що техногенні катастрофи є наслідками більш глибоких вражень, а саме духовних хвороб людства, Православна Церква сьогодні не залишається осторонь проблем чорнобильців, надаючи їм посильну як матеріальну, так і духовну – молитовну підтримку» – зазначив владика.
«Найголовнішим, на мою думку, сьогодні є те, щоб ми не забували гірких уроків минулого, несучи труди кожен на своєму місті. На жаль, але і після трагедії, яка так дорого далася нашому народові, ми не робимо відповідних висновків, часто по-споживацьки ставлячись до природних багатств і, таким чином, гублячи оточуюче середовище та забуваючи про відповідальність кожного за Богом дарований нам найцінніший дар – людське життя».
Прес-служба єпархії

27.04.2009. ПОЛТАВА. В храмах єпархії відслужили панахиди за загиблими від чорнобильської катастрофи
23 річниця Чорнобильської трагедії в храмах Полтавської єпархії була відзначена заупокійними панахидами. Цього дня особливо поминалися покійні учасники аварії на ЧАЕС та померлі вже після неї від наслідків катастрофи.
До Свято-Макаріївського кафедрального собору прибули численні представники полтавського осередку «Союз Чорнобиль України», на прохання яких, за благословенням архієпископа Полтавського і Миргородського Филипа, ключар собору протоієрей Василій Цьолка служив заупокійну панахиду. По завершенні відправи священнослужитель звернувся зі словами співчуття до всіх, хто втратив в страшній катастрофі близьких, здоров’я, та закликав присутніх підносити свої молитви за спокій душ померлих.

26.04.2009. КИЕВ. Прошел митинг-реквием, посвященный 23-й годовщине Чернобыльской трагедии
24 апреля усилиями Святошинской районной администрации и государственной администрации города Киева был организован митинг-реквием, посвященный 23-й годовщине Чернобыльской трагедии.
На пересечении проспекта Победы и улицы Чернобыльской стоит храм во имя святителя Феодосия Черниговского, в котором молятся ликвидаторы, вдовы и все, кого коснулась эта трагедия. Возле храма установлен памятник жертвам аварии на ЧАЭС. По благословению Блаженнейшего Митрополита Владимира викарий Киевской Митрополии УПЦ епископ Васильковский Пантелеимон отслужил в этом храме панихиду по погибшим. За заупокойной службой молились представители органов местного самоуправления, священнослужители Киево-Святошинского благочиния, вдовы, ликвидаторы.
Представители власти приносили искренние извинения, что на сегодняшний день не получается обеспечить до конца достойный уровень жизни инвалидов Чернобыля. В то же время звучали обещания, что все эти люди не останутся один на один со своим горем.
В мероприятии приняли участие представители посольств и консульств зарубежных стран в Украине. Они рассказали, как живут чернобыльцы в их странах.
Организатором мероприятия стал Киевский союз инвалидов Чернобыля.

26.04.2009. ЖИТОМИР. Состоялась панихида по жертвам Чернобыльской трагедии
22 апреля, накануне дня памяти жертв ЧАЭС, по благословению архиепископа Житомирского и Новоград-Волынского Гурия в кафедральном Спасо-Преображенском соборе собором клириков была отслужена заупокойная служба. В рамках проведения памятных мероприятий, посвященных 23-й годовщине со дня взрыва на атомной станции, возле памятного монумента «Пожарным, которые спасли мир», находящемся в помещении Главного управления МЧС Украины в Житомирской области, клириками Спасо-Преображенского кафедрального собора священником Олегом Разумовым и протодиаконом Владимиром Ярошевичем была отслужена панихида по погибшим и умершим, которые первыми стали на пути радиационной угрозы.
В обращении к собравшимся отец Олег подчеркнул необходимость проведения подобных мероприятий и впредь и передал всем присутствующим благословление архиепископа Гурия.
Пресс-служба епархии

26.04.2009. ДОНЕЦК. Состоялось поминовение жертв Чернобыльской катастрофы
Пастыри Церкви и прихожане вспоминали те дни, когда в результате взрыва четвертого энергоблока Чернобыльской АЭС радиоактивному заражению подверглись территории, на которых проживали более трех миллионов человек. Тогда последствия аварии ликвидировали всей страной, не остался в стороне и Донбасс. На сегодняшний день в области проживает более тридцати тысяч ликвидаторов последствий аварии на Чернобыльской АЭС.
В память о погибших в Макеевке был обновлен мемориал в честь горожан, участвовавших в ликвидации последствий аварии на Чернобыльской атомной электростанции. 24 апреля здесь собрались сотни ликвидаторов, которые 23 года назад вступили в смертельную схватку с вырвавшимся из-под контроля атомом; дети тех, чей жизненный полет прервала смерть на посту или беспощадная болезнь. Вместе собрались коллеги и родственники, благодарные потомки и гости из других регионов, руководители города и лидеры парторганизаций.
Около двух с половиной тысяч макеевчан, оставив семьи и трудовые коллективы, усмиряли «мирный атом» после крупнейшей в истории человечества техногенной катастрофы. 480 из них уже нет с нами. В память о них была отслужена панихида, которую возглавил клирик Свято-Георгиевского собора протоиерей Виктор Кобзарь.
В Донецке панихида состоялась у памятника ликвидаторам аварии на Чернобыльской АЭС. Ее возглавил протоиерей Александр Намоконов, который отметил: «Сегодня мы молились о людях, погибших во время аварии и умерших уже после от болезней, о здравии тех, кто жив, но испытывает на себе последствия этой аварии, а главное – о том, чтобы подобное никогда не повторилось».
Донбасс Православный

26.04. 2009. СИМФЕРОПОЛЬ. В городе почтили память чернобыльцев, ставших на пути катастрофы
По благословению митрополита Симферопольского и Крымского Лазаря священнослужители епархии постоянно взаимодействуют с общественной организацией «Союз Чернобыль Украины» в АР Крым, осуществляя духовное окормление ветеранов-чернобыльцев, живущих на полуострове. По инициативе ветеранов на территории Главного управления МЧС Украины в Крыму построен храм-часовня в честь иконы Божьей Матери «Неопалимая Купина», где возносятся молитвы об упокоении погибших героев и о здравии тех, кто остался жив. Председатель крымского отделения «Союза Чернобыль Украины» генерал-майор запаса Виктор Тимофеев — кавалер не только многих правительственных наград, но и ордена святого князя Владимира III степени Украинской Православной Церкви.
Год назад митрополит Лазарь освятил памятную стелу, на которой высечены имена 360 крымчан, погибших во время ликвидации чернобыльской аварии, на аллее Ликвидаторов чернобыльцев в Гагаринском парке крымской столицы. В очередную, 23-ю годовщину Чернобыльской трагедии, духовенство 1-го и 2-го симферопольских благочиннических округов совершило здесь панихиду. Богослужение возглавил благочинный первого округа клирик семинарского Трехсвятительского храма протоиерей Богдан Северин. После панихиды он обратился с пастырским словом к ликвидаторам, родственникам погибших и всем собравшимся почтить память героев, жизнь отдавших «за други своя».
Пресс-служба епархии