Олександр Яровий. ЗА ВІРУ І БРАТСТВО

01.06.2009 archive, Вестник №93, Православный взгляд

Олександр Яровий,
кандидат філологічних наук

«За віру і братство!» Ці слова із Х розділу повісті М.В. Гоголя «Тарас Бульба» можна вважати девізом грандіозної нової екранізації (режисер і сценарист Володимир Бортко, Росія, 2009 рік)
«Хочется мне вам сказать, панове, что такое есть наше товарищество… Бывали и в других землях товарищи, но таких, как в Русской земле, не было таких товарищей… Так любить, как русская душа, – любить не то чтобы умом или чем другим, а всем, чем дал Бог… Нет, так любить никто не может! Знаю, подло завелось теперь на земле нашей; думают только, чтобы при них были хлебные стоги, скирды да конные табуны их… Перенимают бусурманские обычаи, гнушаются языком своим… свой своего продает, как продают бездушную тварь на торговом рынке. Милость чужого короля, да и не короля, а паскудная милость польского магната, который желтым чеботом своим бьет их в морду, дороже для них всякого братства. Но у последнего подлюки, каков он ни есть… есть и у того, братцы, крупица русского чувства. И проснется оно когда-нибудь, и ударится он, горемычный, об полы руками, схватит себя за голову, проклявши громко подлую жизнь свою… Пусть же знают они все, что такое значит в Русской земле товарищество! Уж если на то пошло, чтобы умирать, – так никому ж из них не доведется так умирать!.. Никому, никому!.. Не хватить у них на то мышиной натуры их!»
Колись цей монолог, іще років двадцять тому, вивчали у школах на уроках російської літератури напам’ять. Від Ужгорода до Владивостока, на 1/6 земної кулі знали про подвиги козаків – завдяки українцю Миколі Гоголю, класикові російської та світової літератури. Тоді ми ще не вважали російську мову і літературу зарубіжними, тоді ще не ділили Гоголя. І чи було погано, що про братство, товариство і про віру (навіть у безвірній державі) говорилося вустами великого нашого земляка, православного християнина, великого слов’янина, майстра слова, проповідника і вчителя Миколи Гоголя?!
Класика актуальна завжди: знають її чи не знають, дотримуються її приписів чи не дотримуються. Колись святитель Ігнатій (Брянчанинов) писав, що безліч порушників закону не скасовують дії закону. Так і вічні закони Добра, на яких базується вітчизняна класика… Класичний твір – неначе стиглий поживний плід, який в кожну добу наливається новими соками й кольорами, потрібними й корисними саме цій добі. З тих пір, як кіно міцно зайняло потужні позиції в культурній свідомості окремих народів і цілого людства, звертання кінодіячів до класики стали явищем особливим. Ми дивимося такі фільми не для того, щоб пригадувати сюжети, чекати інтриг чи несподіваної розв’язки. Ми хочемо самі для себе відповісти на питання: що ж нового несе нам твір великого автора, коли герої його оживають на кіноекрані майстерними зусиллями режисера, акторів, художників та інших фахівців.
Фільм «Тарас Бульба» можна назвати грозовим і жорстким. Є тепер фільми-катастрофи, фільми-фантазії, а це – фільм-битва. Не тільки тому, що зі 130 хвилин більшу половину займають батальні сцени. Це битва Добра і зла, якщо під Добром розуміти захист святої віри, захист Божої правди та рідної землі, а під злом – всі ті сили ненависті, зажерливості, гордині, які віками штовхали ворогів нападати на наші православні народи.
Наведений на початку монолог Тараса Бульби про основи козацького, руського, слов’яно-православного товариства-братства виголошується під стінами обложеного козаками Дубно. Цей епізод – чорно-білий, і ним починається стрічка російських кінематографістів. (Цікаві кольорові рішення фільму, використання чорно-білих та перехідних тональностей, прості, але виразні прийоми монтажу.) Відразу впадає в око, що творці фільму продовжують кращі традиції кінематографу радянського, який був явищем неоднозначним. З одного боку, звичайно, було багато нанесеного фальшу. Але з іншого – вражаючий, «випуклий» монументалізм образів та картин, майстерна гра і психологізм акторів, величні (не обов’язково дорогі, та все ж добротні) декорації – все це було школою кіно, з якої виходили і пізніші режисери цілого світу – як, наприклад, відомий польський кіномитець Єжи Гофман, який, власне кажучи, добре засвоїв школу нашого Олександра Довженка. Перші кадри, як і інші епізоди фільму, нагадують стрічку 1941 р. «Богдан Хмельницький»: та сама масштабність, те ж саме зображення нестримного народного духу, сили народу, який підіймається на захист своїх покривджених прав, на захист рідної землі. До речі, режисер застосовує і деякі відходи від канви гоголівської повісті, але мусимо сказати, що це не йде на шкоду фільмові. Звичайно, занадто голосно буде казати про «конгеніальність» режисури (і в тому подібних висловах), але Володимир Бортко, як вдумливий режисер та сценарист, зумів добре продовжити накреслені великим Гоголем сюжетні та психологічні лінії. Наприклад, він вмотивовує, творчо розвиває передісторію того епізоду, коли козаки на Січі вирішують виступати в похід на Польщу. Так, козаки, які прибули із Тарасового хутора, оповідають, що хутір знищено польськими загарбниками, віддають Бульбі тіло зарубаної дружини (невелику за часом, але дуже промовисту за виконанням роль втілила на екрані Ада Роговцева; хоч вона з’являється в кадрі буквально на кілька хвилин, але це – той образ матері та козацької дружини, який запам’ятовується глядачеві надовго). Напрошується паралель між реальним Богданом Хмельницьким, для якого останньою краплею терпіння, що переповнила чашу його гніву, стало зруйнування шляхтичем Чаплінським його родового гнізда, – і вигаданим Бульбою, який, проте, ввібрав у себе кращі риси всього українського козацтва.
Тут ми мусимо сказати про певну схожість запорозького лицарства, християнських воїнів – із чернецтвом. Меч і свіча… Одні захищали православну віру, Церкву Христову зі зброєю в руках, інші молитвою обороняли рідну землю від ворогів видимих і невидимих. Їх єднали тверда віра, мужність, аскетизм. Сучасники згадують, що коли козаки часом і були схильні до невтримних веселощів, розваг, то це була ніби компенсація за тяжке, сповнене смертельних небезпек життя. Умови існування витворили козацькі типи витривалі, терплячі, безстрашні; це були люди, які не боялися ні поранень, ні катувань, ні самої смерті і раді були розпрощатися з життям шляхом «хорошої смерті», що й відображено у фільмі, – смерті за віру, Церкву Христову та Вітчизну. Ця смерть дарувала вічне життя! Вони могли тижнями та місяцями то перебувати під палючим степовим сонцем, то межи докучливих комарів вистежувати ворога в дніпрових плавнях; вони здатні були тамувати спрагу скупою водою із глибоко скопаного степового ґрунту, а харчуватися, наприклад, варивом зі знайдених у степу рогів сагайдаків чи кінських копит. Про їх надлюдські можливості, про вміння у будь-якій ситуації стати до бою, до захисту, бути життєздатним військом і витривалими бойовими одиницями ходили легенди.
Говорячи про режисерські нововведення, відразу перейдемо до фіналу фільму. Ми всі пам’ятаємо, як жменька козаків наприкінці повісті відходить до Дністра, проривається крізь польське військо і рятується. І тільки один козак, отаман Тарас Бульба, повертається, вигукнувши: «Стій! Люлька випала, не хочу, щоб і люлька дісталася вражим ляхам», – і тут його настигає ворог. У цьому епізоді закодована Гоголем якась недомовленість. Невже справді така дорога була залізному козацькому отаманові люлька, щоб заради неї ризикувати життям? Мабуть, все-таки, ні. І це тонко вловило режисерське мислення. Цей код розшифровується, смисл розкривається повністю, а майстерна гра Богдана Ступки доповнює режисерську розшифровку: втративши обох синів, всю родину і, зрештою, втрачаючи вже рештки козацької сили, Бульба просто вже шукає собі гідної, закономірної, козацької смерті у бою. Нічого до землі не в’яже, хай тільки завжди живе на ній свята віра! У фільмі цю осмисленість земної крапки більш увиразнено, ніж у повісті. Герой спокійно чекає лавину поляків, яка насувається на нього, приймає останній бій і свою бойову мученицьку смерть. Взагалі, роль Богдана Ступки виконана блискуче. Здається, щó б він уже не зіграв після неї, вона залишиться його коронною, титульною, підсумковою роллю, з якою, мабуть, найміцніше він увійде в історію кінематографу й загалом нашої культури. Глибокий психологізм, простота і природність, вміння добре відчути, прожити, змоделювати ситуацію, нескінченна варіативність голосових, інтонаційних, мімічних модуляцій, жестів і т.п. – все це говорить на користь Ступки як дуже вдалого кандидата на роль епічного гоголівського героя в цій історичній драмі.
Режисерські доповнення торкнулися ще кількох намічених Гоголем ліній оповіді. Наприклад, у повісті немає розмови Остапа і Андрія про рідну землю, про відмінність «наших» і «ненаших», взагалі про людську натуру й вартість людського життя (брати Бульбенки у фільмі розмовляють про це, побачивши козацьку страту убивці свого товариша – коли злочинця живим кладуть під труну жертви й закопують). Гоголь реалістично показує суворість звичаїв, непорушність закону в козаків; саме на жорсткій дисципліні, ієрархічності й законності трималося це непереможне військо. Автори фільму додають ще й філософізму: рішучіший і більш непримиренний до ворогів Остап шкодує тільки за тим, що гине «козацька душа», а більш тонкий, м’який, – як тепер би сказали, «політкоректний», Андрій запитує: «А що – коли б не козак, а лях, то не шкода було б?» На що Остап відповідає, що нехай, мовляв, його ляхи й жаліють; і далі не погоджується з братом ні щодо розхвалення славнозвісного римського права, ні щодо мудростей західної філософії. Він знає одну філософію: захист рідної землі, своєї землі. А чия позиція краща? «М’якість» Андрія заводить його в манівці, заманює в пастку зради. І хоч як у Гоголя, так і в стрічці, ця лінія пом’якшена романтизацією почуття, але все одно самозгубний трагізм її незаперечний. Роблячи такий свій вибір, Андрій мусив розуміти, що автоматично стає у ряди ворогів свого народу… По-новаторськи додано авторами фільму і сцену написання листа турецькому султану – в цій сцені помітний і вплив відомої картини Рєпіна, також українця… А чим не гоголівських інтонацій епізод – коли немовля Андрій родиться в степу, на похідному возі, хрестить його батько у теплих хвилях ріки. Та забула душа води хрещення!.. Як повість, так і фільм збудовано за правилами класичної трагедії: головні герої гинуть, на старого Тараса Бульбу падають удар за ударом: облога міста Дубно невдала, гине безліч козаків; його хутір – родове гніздо – спалено і знищено, над дружиною виростає могильний горбик і простий козацький дерев’яний хрест; старший син Остап, хоробрий воїн, опиняється в польському полоні, після жорстокий катувань його страчують; молодший син Андрій, в якого теж «рука була міцна в бою», на жаль, повернув меча проти своїх… Втрапивши в обійми коханої, прекрасної польки, він говорить страшні слова відречення від Вітчизни, від товариства, від віри – власне кажучи, від усього святого, чим живе душа людська. І чи не застереження це для сучасних зрадників, для сучасних запроданців усіх мастей, прихованих і явних «андріїв» на бідній Україні? Їм взагалі немає виправдання! Якщо, за словами режисера на прес-конференції, гоголівського Андрія дещо вибачає те, що він хотів би побачити незнане, незвідане, відчути того життя, яке для нього було закрите і в бурсі, і на Січі, то, запитаємо, яке виправдання для людців, що гендлюють Україною і своїм народом – заради паскудної грошви, комфорту, наживи, – обставляючи це якоюсь демагогією, фальшивими словесами про турботу за народ? Розтерзана зрадниками-андріями Україна продовжує стогнати у руїнах, але… Ми все дрібніємо, маліємо, перебуваємо в якомусь засліпленні-заціпенінні. І чи не той тепер історичний час, не ті обставини, не така година, чи ми не такі, що нема кому сказати запроданцям-зверхникам: «Клади, собачий сину, палицю, клади булаву! Не хочемо тебе».
Тарас перестріває свого блудного сина з рушницею в руках і наказує йому зіскочити з коня, говорить йому грізні слова звинувачення у зраді віри… Вдаряє грім, який ніби «підсвічує» слова старого незламного козака. Почуття обов’язку бере в ньому верх над почуттями кревного батьківства. Звичайно, це більше гіпербола, ніж буквальність. «Я тебе породив, я тебе і вб’ю!» Так, він виховав Андрія і як воїна, і як людину честі… Але таку вибрав син дорогу, що, не встоявши перед спокусою і послизнувшись один раз, зрадив віру й Вітчизну, а цим зрадив власну душу і віддав її на погибель.
У фільмі багато крові, ран, і вони не сприймаються як бутафорські… Ці деталі передають реалії жорстокого віку, коли такими були звичаї, такими були «нрави» людей і націй, коли в жорстоких битвах стикалися держави, цивілізації, народи. Є морально важкою для глядача сцена катування козаків у Варшаві. Чи потрібна вона? Малоприємно дивитися на відрубування рук і голів, ламання кісток, чути, як пише Гоголь «жахливий хряск» від катівської палиці, що ламає кінцівки зв’язаним полоненим козакам, бачити, як вгрузає знаменитий середньовічний «європейський» винахід «для хлопів-схизматів» – м’ясницький гак, у живе козацьке тіло – ні, ці рани не видаються бутафорськими… Чи потрібно це? Мабуть, так. Бо такою була історія, такими були знущання над нашим народом, і саме так переносили катування козаки – як древні мученики за віру. Смаження у мідних биках, підвішування на гаки, рубання на шмаття, посадження на палю, здирання шкіри, спалення живцем – все це козаки переносили з іменем Бога, з ім’ям православної Вітчизни на вустах, і саме слово «козак» ставало символом незламності, величі духу, назвою вершителів святого і величного подвигу. «Добре, синку, добре!» – повторює зі сльозами на зболених очах старий Тарас, дивлячись на муки свого сина Остапа, який перед тим, як прийняти катування, звернувся із закликом до інших полонених запорожців: «Хай же жоден єретик, який тут стоїть, не почує ані слова із вуст козаків, не почує, як мучаться православні християни…» І знаменитий, геніально простий і невичерпний, короткий, стислий, мов два постріли, діалог:
– Батьку, де ти? Чи чуєш ти мене?!
– Чую, синку, чую!
Якщо почув у найбезнадійнішу хвилину батько земний – то тим паче не залишає нас Отець Небесний…
Цей діалог є ідейним вістрям всього фільму про святе, освячене жертовною кров’ю православне братство людей у вірі. Все подібне запам’ятовується міцно й надовго. І тому, мабуть, навіть ця натуралістична сцена мук має здатність переростати у глядацькій свідомості в передмову до величної змістової кульмінації… Україна залишиться із Тарасом Бульбою, а не з Андрієм, який погнався за ілюзією. До речі, іще одна «потрібна» вигадка режисера: полька (тут вона має ім’я Ельжбета) народжує сина від Андрія, але сама при пологах помирає. Розуміння отруйної дії зради розширено. Що дала зрада? Гинуть коханці, а ким-то буде немовля, бідне дитя цієї зради? Чи сином погибелі, яничаром, чи переслідуваною нещасною людиною у чужому суспільстві, «бидлом», нелюбим онуком, на якого вже в перші хвилини життя замахується шаблею розлючений дід-воєвода, батько Ельжбети, хоча в останній момент щось його зупиняє… Чи повернеться його душа, кликана зовом предківської крові, до своєї Батьківщини, до запорозького лицарства? Хтозна. Ці питання виникають одне за іншим після перегляду фільму…
Приходить розуміння історії як маси суперечностей, що нерозв’язні силою людською, коли – без віри, без Бога. Нема ніякої «ідейності» – є тільки віра, хай навіть – сліпа, в цій ідеї. А єдино справжня – не сліпа, бо «видима серцем» ідея – ідея Бога. Після трагедії богоборчого ХХ століття, після «битви двох міфів» – східного і західного – стало зрозумілим: усі привнесені людьми, з претензією на всесвітню гегемонію, суспільні вчення терплять крах. «Завалилась» ідея земного раю в одній півкулі, руйнується і лібералістичний міф західного «раю споживання». (Ось вона – головна криза, решта – похідні…) У ХХІ столітті навряд чи вже будуть людські гасла, за які хтось добровільно пожертвує життям. І єдина ідея, за яку справді варто покласти земне життя, – ідея Святої Русі, тому що вона – боголюдська, надматеріальна в корені, вона – від неба. Русь земна – це ковчег, вмістилище для ідеї Бога, для самого Бога.
Перед нами фільм християнський, православний. Не тільки тому, що буквально, майже дослівно, іде за глибоко православним по духу гоголівським твором. Справа в іншому. Як у повісті, так і у фільмі немає авторської злоби навіть до ворога, «іншого», нема «закадрової» тенденційної ненависті до якоїсь нації. І це не те, що іменується нудним і пластмасовим словом сучасності: «політкоректність». Ні, йдеться про дух християнської любові. Персонажі – це люди, які бувають палкими і спокійними, які закохуються, воюють і вмирають, які люблять і ненавидять, це все – діти Божі, які, на жаль, на землі заплутані у сіті зла; і тільки тоді вони можуть виплутатися із цих мереж лукавого, коли згадують про Бога, про святий обов’язок; коли, за Христовою заповіддю, кладуть душі за други своя, власне кажучи, за те ж братство, за те ж товариство, за рідну землю. Це все об’єднується для них в єдиному надпонятті: свята православна віра. Святість там, де жертва собою. А не кимсь.
Так, жорстокість було завжди. І чи буде інакше? Звичайно, в часи Гоголя, у часи більш ранні – у XVI столітті, в часи козаччини людство ще не мало таких потужних засобів для самознищення і самоодурманювання. Ті конфлікти, за всієї їхньої жахливості, все ж таки не могли б призвести до винищення людства. Зараз така загроза є. І тому, серед іншого, це той фільм, який закликає до полілогу, до вдумливої розмови між націями. Так і згадуються Шевченкові слова із передмови до санкт-петербурзького видання поеми «Гайдамаки» (1841 рік), поеми, за яку поета теж звинувачували у «кривавості», жорстокості, «героїзації різанини»: «Весело подивиться на сліпого кобзаря… і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками; весело… а все-таки скажеш: «Слава Богу, що минуло», – а надто, як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми – слав’яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря слов’янська земля»… Ось так казав кирило-мефодіївець Тарас Шевченко, якому нечужі, близькі були ідеї культурного панславізму і примирення між слов’янськими народами. Так само закликав до єдності і Микола Гоголь. Україні протягом історії доводилося особливо тяжко в гроні слов’янських народів. Мабуть, подібна трагічна доля хіба у сербського народу, який став розколотим на православних сербів, католиків-сербів і сербів-мусульман. У нас розлам–поділ пішов по лінії Православ’я і католицизму. Лукавим дитям західної католицької експансії, дитям зради стала унія, яку заради «лакомства нещасного» приймало старшинство і панство; але православний народ – прості селяни, міщани, козаки, об’єднані часом у православні братства, відчувши фальш унії, яка вела їх до підкорення «непогрішимому» римському папі, – рішуче ставав на захист святого Православ’я. Терплячи не просто зневажливі слова про хлопську віру, не просто утиски, не просто знущальну оренду церков шинкарями, – чому сприяли поляки, а навіть віддаючи життя за цю віру, вони боролися до останнього, щоб ця віра на їхній землі збереглася, бо саме ця віра і була життям землі, і була життям вічним. Без цього спротиву всяким зарубіжним намаганням змінити чи затоптати рідну «руську віру» неможливо збагнути гоголівського пафосу. Не застаріли слова Бульби про руське товариство, ані тости його перед січовим козацтвом за віру, Січ – захисницю віри і за всіх християн у світі, на волі і в неволі сущих. Це все – ті аспекти, до яких нам повертатися й повертатися, які будуть актуальними стільки, скільки існуватиме земний світ. Тільки віра робить нас людьми, громадянами як земного, так і небесного громадянства, кажучи словами Гоголя. Саме як захисників віри любив народ козаків-запорожців і тому складав про них легенди, наділяючи їх надзвичайними рисами, вважаючи козаків мало не чудотворцями, які могли, наприклад, намалювати човен на стіні, і він ставав справжнім, а козак на ньому випливав із тюремних стін… Фольклористи зберегли оповідь старого запорожця Якова Литвина, в якій він говорить про козаків: «На своїй землі їх ніхто не міг взяти». Його запитують: «А чого ж воно так, діду, що мали вони таку силу, а їх зігнали звідціля?» «Не зігнали ж їх, – відповідає старий козак, – а вони самі пішли кудись на райські острови. Там і живуть. А перед скінченням світу оп’ять прийдуть і своє одшукають». Можливо, і настають останні грізні, грозові часи, і воскресають давні запорожці, воскресає дух істинного козацтва – не шароварницького, не декоративного, не етнографічного і не «ручного», а козацтва саме як духовного осердя народу. Належить йому воскреснути! Багато зараз неправди розвелося, «подло тепер в нашей земле». Вишукуються на догоду ворогам Православ’я тільки сторінки прикрих міжусобиць, свар з єдинокровними росіянами і т.д. Але справжня історія не така. Всі ми – русичі, нащадки Київської Русі, і козацтво пустило свої корені далеко і на Кубань, і на Кавказ; на Дону, на Уралі, у російсько-турецькій війні під Севастополем і аж у війні Великій Вітчизняній – скрізь бушували, кипіли і громили ворога рідної землі козацькі гени у козацьких тілах, а козацький дух у таких же душах. Дуже актуальними є ці слова про братство, про товариство, яке зараз намагаються розділити, розчленувати. З якою метою? А мабуть, для того, щоб полегшити наступ антихристових сил, адже давно відомо, що по галузці легше зламати віника, а хіба таке просте правило не поширюється на розрізнені нації і народи? «Розділяй і владарюй» – підле, але древнє, як самий світ, правило всіх загарбників, які керуються не любов’ю Христовою, а диявольською ненавистю до інших людей та народів. Передусім – православних.
У фільмі Володимира Бортка немає надмірного зловживання церковною темою, але виразними штрихами показана набожність і церковність запорожців. Цьому є безліч історичних підтверджень, про що знали Гоголь, Шевченко і багато інших митців, що зверталися до теми козацтва. Новообраного кошового Кирдягу і кожного учасника походу благословляє у січовій церкві святим хрестом благообразний ієромонах. Молитва, ікона, корогва, хресне знамення – всі ці атрибути доречні, на своєму місці, вони показують нам повну історичну картину – не просто фізичного існування, а духовного буття козаків як кращої частини нашого народу в ті часи.
Фільм пройнятий печально-світлим, високим трагізмом. Він проникнутий апологією перемоги життя над смертю, хоча, підкреслимо, головні герої гинуть. Навіть те знаряддя для катування Остапа, на якому йому перебивають кістки, нагадує Андріївський хрест. Хрест – це нове древо життя, це – перемога життя над смертю, це – передумова Воскресіння. Фільм можна сприйняти як величну симфонію апокаліптичної тональності. Мало хто розуміє схований за грізними пророцтвами апокаліптичний оптимізм, адже після всіх битв настає перемога Добра над злом, Бога над «імущим державу смерті», відновлюється велика гармонія щастя для світу та людства, колись порушена першородним гріхом. Так – і ці очисні битви, і пророцтво про православного царя, яке наприкінці виголошує Бульба, теж наводять на думку про закінчення історії і про остаточну битву сил Добра і зла на цій втомленій історією планеті. Ідеалізм Гоголя незнищенно перекочував і в кадри екранізації. Це, вслід класичному тлумаченню Арістотеля, показ «людей кращих, ніж ми», як і всяка трагедія за визначенням. Нам до них досягати і досягати… Але ідеал на те й ідеал: можливо, він остаточно недосяжний, його «формати» – безмежні, але на шляху до нього людина вдосконалюється, так само безкінечно просвітлюється й кращає. Всі герої Гоголя позначені печаттю життя, печаттю правди, своїм неповторним людським образом. Тому навіть трагікомічний Янкель, який не тягне на героя у розумінні піднесеному, викликає певну симпатію. Це – просто людина, представник народу із важкою долею, яка, проте, зберігає свою своєрідність і у фільмі він значно симпатичніший, ніж у повісті. Взагалі, за словами самого режисера, у фільмі дещо пом’якшене «єврейське питання» (як, втім, і деякі інші питання, зокрема польське). Мабуть, справді настає час усвідомити, що предки багато в чому помилялися; «москаль», «хохол», «лях» і «жид» та й інші – змушені співіснувати у цьому нелегкому світі, дбати про дотримання прав один одного, не забуваючи, проте, про свої обов’язки перед головним Судією і Творцем всіх – Богом…
Гра акторів, скажемо дещо емоційно, просто чудесна. Мабуть, запам’ятається і Михайло Боярський в ролі запорожця Шила, і його зворушлива смерть на полі бою під потоками дощу, який в народі називають «сліпий дощ» (це коли іде злива й одночасно світить сонце), – за простонародним забобоном, це ніби віщувало щось не дуже добре… Але не бояться козаки ні забобонів, ні самої смерті! І тому герої – як втілений Володимиром Вдовиченковим мужній Остап і Ігорем Петренком не менш мужній, але такий, що став пропащою силою, Андрій, як і чудова лірична робота Магдалєни Мельцаж у ролі прекрасної польки, як і широковідомий колись Даніель Ольбрихський, згадана Ада Роговцева, як закадрова читка авторських уривків Сергієм Безруковим (генерал Каппель з «Адмірала»…) – вся ця когорта на чолі із неперевершеним Богданом Ступкою виступила як єдиний чудесний колектив, який показав живих і незабутніх героїв. Справді, за задумом режисера, висловленим в одному із інтерв’ю, після такого фільму хочеться ще раз (а комусь, можливо, і вперше!) взяти до рук оригінал гоголівської повісті, і, вже маючи перед очима оживлені на екрані образи, вкотре зануритися у цей неповторний світ. Костюмні ескізи Сергія Якутовича, музика Ігоря Корнелюка додають до цього букету неповторні емоційні аромати. У фільмі звучать одна чи дві музичні теми в різних варіаціях, але вони створюють таке потужне емоційне тло, яке нікого з глядачів, безперечно, не залишить байдужим.
Як бачимо, іще до народження фільму на нього ополчилися чимало противників, уподібнюючись Іродові, який вирізав усіх немовлят, боячись чи то конкуренції, чи то якоїсь кари за своє нечестиве життя. Комусь муляло саме слово «руський», адже в так званих «перекладах» у сучасних українських видавництвах, ідучи за кон’юнктурою, за тимчасовою модою, шукають для цього слова розмаїті й неадекватні синоніми. Це – не нова тенденція. Казав ще преподобний Лаврентій Чернігівський (+1950): боячись слова «руський», наші вороги вигадували на заміну що завгодно, бо поняття «Русь» було для них страшне і ненависне. Але зверніться до текстів Івана Вишенського, сучасника уявного Бульби; зверніться навіть до західноукраїнської класики, і ви побачите, що «руське» часом виступало як синонім українства. Що це, як не підтвердження наших руських коренів і нашої приналежності до великої руської сім’ї? Якщо ж комусь муляє «русская душа», «русский царь» чи «русская сила», то це питання до Миколи Васильовича Гоголя, який не відділяв себе від життя святої Русі, і саме так у його оригіналі, тут нічого не вигадали ні режисер, ні актори… Хоча дехто із сучасних коментаторів докотився до того, що оголошував фільм мало не реалізацією планів Кремля! А насправді перед нами – потужна, епохальна, високохудожня екранізація безсмертного гоголівського твору.
А хто заважав зняти самим? Були якісь потуги… президент навіть пропонував зняти фільм із… Жераром Депардьє у головній ролі. Думається, що це стало б реалізацією зовсім абсурдного проекту. Цей фільм, мабуть, не дивився б і сам Депардьє, а хіба що тільки президент. Важко уявити, щоб Депардьє отак виривав руку із ланцюгів, якими його примотують ляхи до стовпа перед спаленням, щоб потужно востаннє перехреститися, і вже потім – героїчна смерть… Ні, Бульбу міг зіграти тільки НАШ.
Оглядач щоденної газети «Сегодня» О. Бузина пише у номері за 11 квітня: «Наконец-то пробил час православного фильма». Крім того – справді збулася мистецька мрія Олександра Довженка. Мабуть, і Микола Васильович зрадів би, подивившись на таку реалізацію і розвиток свого задуму… Бузина пише, що стрічка «Тарас Бульба» – «фильм о настоящих запорожцах, сражавшихся за Русь и Православие, а не за ющенковский учебник истории, где они обструганы под натовское «миротворчество» и идею «евроинтеграции»». Публіцист нагадує «неукам»: отой пасаж про «русского царя», «русскую силу» і т.д. у фіналі повісті й, відповідно, фільму, слова, що так дратують націоналістів, не є вигадкою; вони – «квинтэссенция того политического курса, к которому пришел Богдан Хмельницкий перед Переяславской радой. Богдан, кстати, был одним из прототипов гоголевского героя… Запорожцы понимали, что без царя они просто погибнут». І це правда: хто б що не говорив. Можна сперечатися з Бузиною і щодо його попередніх виступів, і щодо даної статті («Русская сила Тараса Бульбы», «Сегодня», 11.04.09 р.), проте… Критиків багато, та мало охочих працювати. Автор дивується: «Откуда такое количество кинокритиков в стране, не снимающей кино?» І справді: вже двадцять років, як не заважають ні москалі, ні їхній клон – «совєти», але, виявляється, саме при них (відколи постало кіномистецтво) пристойне кіно тільки й існувало в Україні. Були геніальні кіновершини. А що ж зараз? Лишається тільки критикувати… І чорнити «конкурентів», шукати винних у власній бездарності, змістовій плюсклості й суспільній непотрібності
Таким чином, хоча було чимало позитивних відгуків (а перед виходом на екрани ще й розлогих анонсів), але не бракувало і ядучості, як бачимо. Один «письменник», який іще за радянських часів прославився записом матючних п’єс із знущальними назвами із класики на магнітофонні стрічки та поширенням їх серед «культурного плебсу», запевняє: «бездарная экранизация, слабенький сценарий, жидкие батальные сцены. В фильме ничего украинского не чувствуется…» Непретензійний підпис: «Лесь Подеревянский, писатель». Комусь різала слух «московська вимова» Остапа і Андрія, іншому не подобався Боярський, який нагадував д’Артаньяна, а не козака Шила. Словом, як резонно відзначив режисер, «шкода, що деякі люди ніяк не хочуть зрозуміти, що я знімав фільм не про росіян, українців чи поляків, а просто робив кіно, яке було б цікаво подивитися». І це ще скромно сказано. Це – кіно, яке не просто цікаво подивитися, це – кіно потужної виховної і націєтворчої сили. Саме його треба було б показувати в школах і військових частинах: саме таке кіно, з такими характерами, акторами, з таким сюжетом і такою ідеєю… А не фальсифікації, в яких під виглядом «знімків голодомору» демонструються фотографії із американського Арканзасу часів Великої депресії. Не опуси, в яких уславлюються «подвиги» Шухевича і Бандери. Ні, не той у новоявлених «героях» дух, не дух Христової любові, а дух ненависті, злоби, не побоїмося сказати – дух фашизму, який розлив ріки крові не тільки поляків чи євреїв, а навіть і своїх одноплемінників-українців. І навряд чи дуже постраждали від «повстанців» німецькі фашисти, як тепер люблять про це оповідати «нацкомісари»……
Зйомки «Тараса Бульби» велися на території України, Росії, Польщі, навіть у Києво-Печерській Лаврі знімалося кілька епізодів. Не випадково, по приїзді в Київ для презентації картини, режисер Володимир Бортко прибув на аудієнцію до Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського та всієї України, в його резиденцію на території Лаври. Режисер вважає, що Гоголь – один із найбільш православних письменників Русі, а його заклик до єднання і збереження Православ’я – чи не основний мотив повісті. Митрополит Володимир пошанував кіномайстра орденом «1020-літття Хрещення Русі». Вже потому митець вирушив до кінотеатру «Україна» на презентацію фільму і на прес-конференцію до журналістів
Не могли не відзначитися, причому в гірший бік і вже традиційно, наші незугарні «титр-мейкери». Якщо перераховувати всі ляпи в бездарних і малопотрібних титрах до «Бульби», виконаних за завданням кон’юнктурних чиновників, то треба витрачати третину статейного обсягу. Це – або диверсія, або незнання Гоголя, або ж нелюбов до нього. Не будемо вже говорити про те, що, як відзначало багато дослідників українських і російських, мова Гоголя – особлива, вона – не виключно російська, не російська з українізмами, не українська з русизмами; це – мова саме гоголівська, неповторне художньо-стильове явище. Не хочеться багато відводити площі на дане питання, але й мовчати неможливо. Важко пояснити, чим викликані згадані ляпи, але про них можна сказати народною приказкою: «Чув дзвін, та не знає, де він». Тому Мосій Шило, не знати чому, став Василем; з’явилася якась незбагненна (не повірите!) «дандурійська вдача», хоча йшлося про… бандуристів, які славили «козацкую удаль»; Бородатий став Богданом; гоголівський «чудной козак» став чомусь «запопадливим» (що, власне, ліпиться до натури Шила, як гранчасте до круглого, – мабуть, автор погано знає значення цього слова, або ж почерпував його з п’єс Подерев’янського); замість «забайбачились», тобто розледащіли, дивне слово «забайдачились»; з’являється незнаний історією гетьман Стрениця замість відомого усім зі шкільної лави, навіть за нинішнього рівня навчання, Остряниці, і якийсь Полон замість містечка Полонного на Львівщині, яке, до речі, свого часу брав Хмельницький. Такі українізатори самі достоту не знають української мови, тому кажуть «устя» замість «гирло» і пишуть «третя частина» замість «третина»; «мідний бик» стає «мідним баком», а коли козаки на екрані кричать «Гайда!», ідучи в бій, у титрах пишеться якесь дурнувато-жаргонне «Канай!»; слово «Бог» – з маленької… І це можна продовжувати. «На якого ж ката», спитати б гоголівською мовою, потрібний такий переклад? І чому немає перекладу пісні (до речі, дуже мелодійної), яка звучить наприкінці фільму польською мовою і називається «Розлучені серця»? Виконується вона головною героїнею і, очевидно, оповідає про неможливість кохання двох сердець із різних берегів, різних таборів… Чи, може, так слід розуміти, що російське «Тарас» треба перекласти українською – «Тарас», а польська мова нам уже настільки рідна, що все зрозуміло й без перекладу?
Отож, до речі, і про «русскую душу»… Чомусь важко уявити, щоб, наприклад, польський або й український фільм, скажімо, про ворогів-москалів закінчувався ліричною піснею російською мовою. Втім ще не все втрачено. Адже ворогів ми називали «воріженьками», і ця лагідність у нас від нашого Православ’я, від наших спільних із братами росіянами, білорусами, іншими православними слов’янами коренів віри. Цей фільм зробить для єднання народів більше, ніж корпус політиків. Як колись голос Левітана рухав дивізіями на захід, до Перемоги.
Нарешті, цікаво було спостерігати за реакцією залу. Вона була різною: були й оплески, були й досадні коментарі, і сміх, і вдоволені вигуки. Всяк бувало. Ось при виході із Синього залу кінотеатру «Київ» молодий чоловік із мікрофоном зарубіжної радіостанції запитує у глядачів, що виходять: «А чи не здається вам фільм занадто політизованим?» Кому так, кому й ні…Ось пара вже доволі зрілого віку розмовляє не без досади: «Хи, русская душа, уничтожили казачество, а теперь – «русская душа»!»… От вам і «результаты на лицо», як кажуть нелюбі нам тепер північні сусіди. За п’ять років усе, що не є поганого, звалили у нас на Росію, яка, втім, від того багато не втратила… Втрачаємо ми. Ідемо за тією логікою, яку розвінчує бідолашний Янкель: «Все, что есть недоброго, все валят на жида!» Заміни тут «жида» на «москаля» – і відчуєш напевно дух нашої культурної політики, яка вже, дай Боже, аби скоріше закінчилася в такому калічно-кастрованому, звуженому і препарованому ізводі. Ось виходять молоді люди, і хлопець каже дівчині: «Нам вчителька говорила, що за Гоголем та Пушкіним не можна вивчати історію…» Стривайте, любі наші, молоді, старенькі й середнього віку глядачі! Всі, хто забув, хто пам’ятає щось інше і хто не знав ані іншої дійсності, ані гоголівського оригіналу! Буквальна історія завжди є неможливою: одна історія у тюркських народів, для яких Тамерлан – великий полководець, інша – для поневолених ним, зокрема й для нас. Одна історія у Сенкевича, інша в Гоголя… Але є історія духу, тільки вона й заслуговує на довіру. Це – історія, в якій люди чинили по правді, за Христовими заповідями, за совістю. Як каже автор про загиблого козака: «Піднялася його душа, і взяли її ангели, і сказав їй Христос: «Сідай одесную Мене, бо ти захищав і зберігав святу Мою Церкву». Ось така історія є фактом духовного буття, духовної вічності, і вона не залежить від тимчасових інтерпретацій. Саме таку історію подають Пушкін і Гоголь. Крім того, що це – історія духу, це ще – історія мистецька. Це історія переживання, емоцій і потужного художнього слова. Оце треба пам’ятати і не плутати із кон’юнктурою препараторів, які сто разів пришивали різнокольорові шлики до тієї ж самої багатостраждальної козацької шапки!
…Уже лиже полум’я чоботи Тараса Бульби, вже нема на ньому величного лицарського обладунку, а проста скривавлена свитка. Тіло його понівечене, стікає кров, тьмяніють очі, але останнє, що він думає, – про те ж товариство, про братство і що не зрадив він, не відступився від святої віри і рідної землі. Втративши все тут, він надбав усе увічності – як і вчили святі. Захисник віри стрічає Христа на своїй землі…
О Господи, пройди нашою землею, і ми гукнемо: осанна! І ми будемо різати віття із чотирьохсотлітніх верб при шляху на Переяслав, які бачили іще козаків Хмельницького, і слати їх Тобі під ноги. Пройди не мечем гніву Твого, а сльозою покаяння, а тихим вітром милості. І да не будемо ми Твоїми розпинателями, і не предерем святий хітон, а поєднаними серцями возгласим: «Друг друга обымем! Рцем: братие, и ненавидящим нас простим вся Воскресением, и тако возопиим: Христос воскресе из мертвих, смертию смерть поправ и сущим во гробех живот даровав!» Буди, буди тако.
…«Що взяли, кляті ляхи? Думаєте, є що-небудь на світі, чого б побоявся козак? Стривайте ж, прийде час, буде час, дізнаєтесь ви, що то є православна руська віра! Вже і тепер чують далекі й близькі народи: піднімається з Руської землі свій цар, і не буде в світі сили, яка б не скорилася йому!..» А вже вогонь здіймався над багаттям, захоплював його ноги і розіслався полум’ям по дереву… Та хіба знайдуться у світі такі вогні, муки і така сила, що пересилила б руську силу!»…(Видання творів Гоголя: В 3-х томах. Том 1. Переклад А. Хуторяна. Державне видавництво художньої літератури. Київ, 1952 рік).
Читаймо духовну історію, говорімо про своїх славних отаманів, згадуймо безсмертні сторінки літератури! Слава рідній руській землі, яка до кінця віку не оскудіє і героями, й талантами! Слава нашій святій православній вірі! Слава Богу за все!

Пленум Богословской комиссии РПЦ

01.06.2009. ПОЛТАВА. В єпархії молитовно згадали мучеників за віру