Желание возрождать и созидать
А ведь этот путь – путь к храму – у Януковича был весьма не прост. Как признается сам Виктор Федорович, еще в детстве бабушка водила его в церковь, учила молитвам. Только в те годы он, как и все его сверстники, не воспринимал этого всерьез. Скорее, отдавал долг традициям. Впрочем, их он чтил всегда. Еще в советские годы, став руководителем крупного предприятия, не стеснялся и не боялся надевать на шею крестик, не обращая никакого внимания на косые взгляды коллег-атеистов. Но настоящий переворот в сознании произошел у Януковича после встречи с отцом Зосимой, легендарным старцем Донбасса.
«В мою жизнь отец Зосима вошел как великий праведник – человек с огромной душой, наделенный от Бога великим даром сострадания. Благодаря ему я стал милосерднее, по-иному посмотрел на многие вещи. Батюшка возродил во мне веру. Душа чувствовала, что чего-то не хватает, но чего именно – не знал. Старец обострил во мне мои духовные чувства, желание возрождать и созидать…» – поделился позже своими мыслями политик.
А тогда, в 1997 году, когда его карьера лишь пошла в гору, будущий кандидат на пост президента Украины, впервые исповедовавшись отцу Зосиме, заплакал. Ноги в трудную минуту сами привели Виктора Федоровича в Никольское, где жил старец. «Это была моя первая в жизни исповедь: до этого никогда ни у кого не исповедовался. В тот вечер, как потом уже понял, я исповедовался около двух часов. И сам себе удивлялся: раньше, чтобы пустить слезу, – такого и не припомню (даже в детстве, когда, бывало, бабушка меня наказывала, никогда не плакал), но тогда было столько слез – ведро, наверное», – поделится позже лидер ПР.
После исповеди отец Зосима объяснил Виктору Федоровичу, что нужно будет сделать во благо Донбасса не откладывая.
Во-первых, необходимо Славяногорск переименовать в Святогорск. Во-вторых, нужно возродить Святогорский монастырь. В-третьих, Святогорский монастырь должен стать лаврой. В-четвертых, нужно в Донецкой области восстановить все старые церкви: найти старые фундаменты и по историческим документам воссоздать их прежний вид.
И надо отдать должное Януковичу, он все это сделал. Пусть даже для того, чтобы Святогорский монастырь стал лаврой, пришлось долго обивать пороги приемной Алексия Второго и убеждать в правильности подобного решения Московского патриарха. Впрочем, Алексий внял аргументам донецкого губернатора, дал добро и пообещал лично приехать в Святогорье. Не судьба, Патриарх отошел в мир иной. Но первое, что сделал его наследник Кирилл, посетил Украину, в том числе и Святогорскую лавру, где у трапа самолета московского гостя с букетом алых роз встречал Виктор Янукович…

Духовная пятилетка губернатора
О том, что сделал Янукович на посту губернатора Донецкой области для возрождения духовности, ярче всего говорят цифры. В 1997 году (когда его назначили губернатором) в области было чуть больше 200 церковных приходов, а в 2002-м (год переезда политика в Киев) – около 450. Понятно, что это не только его заслуга. Но представляется, что без поддержки власти церковь не смогла бы добиться столь впечатляющих результатов. А ведь речь идет об очень сложном регионе. Донбасс традиционно лидирует в стране как по миграционным процессам, так и по количеству религиозных конфессий, существующих здесь. А насколько важно было показать людям путь к храму в то шальное и беспредельное время, и говорить, наверное, не нужно…
«Янукович очень мудрый и глубоко верующий человек. Его действия на посту как губернатора, так и премьер-министра полностью соответствуют завещанию отца Зосимы и идут лишь во благо Православной церкви», – сообщили в Донецкой епархии Украинской православной церкви.

Личная традиция и храм для родного города
В Енакиеве Донецкой области, откуда родом лидер Партии регионов, знают, что религиозные праздники Виктор Янукович всегда встречает дома. Еще с того времени, когда будущий лидер регионалов был губернатором Донецкой области, он всегда в особо значимые дни приезжал в родной город. Причем часто делал это неофициально. Эту традицию политику удалось сохранить и сейчас. Даже в разгар избирательной кампании Виктор Янукович не везет с собой на религиозные праздники домой журналистов, обходясь без привычной свиты. В общем, о том, что Янукович приехал домой, знают в основном только самые его близкие люди. Причина все та же.
«Для него это очень личное. Мы знаем, что Виктор Федорович очень серьезно к этому относится. Поэтому выносить на суд общественности и тем более обсуждать не будет никогда», – признается бывшая одноклассница Виктора Януковича и его землячка Лидия Брагина.
Есть в семье Януковичей и другая традиция. Каждый раз на годовщину смерти матери Виктор Федорович обязательно едет к ней на могилу, на Божковское кладбище в Енакиеве. Много лет назад он построил здесь небольшую часовенку, куда обязательно приходит поставить свечи за упокой близких. Земляки лидера регионалов знают, что если Виктор Федорович в городе, то застать его можно в Свято-Покровском храме. Это место для кандидата на пост президента всегда было особым. Он и на строительство церкви средства давал, и на освящение колоколов.
«Свято-Покровский храм для Виктора Федоровича – это очень личное. Туда он всегда приезжает в праздники, какой бы напряженный график ни был. Конечно, когда в школе учились, говорить о таких вещах было не принято. Да и Виктор никогда не любил распространяться на эту тему, держал все в себе. Хотя было видно, что это трогает его до глубины души», – говорит Анатолий Зорин, бывший одноклассник Виктора Януковича.

Людмила Янукович – крестная мама детдомовцев
Супруга лидера Партии регионов часто признается, что у нее очень много крестных детей. И даже если вычесть из этого списка членов семей друзей и знакомых, останется как минимум 65 ребятишек, с малолетства лишенных родительского тепла и внимания. Пять лет назад Людмила Александровна одновременно стала крестной матерью для всех воспитанников макеевского детского дома «Пролисок».
«Тогда получилась очень интересная история, – вспоминает директор детдома «Пролисок» Нина Борисенко. – Людмила Александровна часто наведывалась к нам в гости, привозила деткам подарки, и вот в один свой приезд она разговорилась с одним из мальчиков. И наш воспитанник спросил: «Тетя Люда, а у вас есть крестный сын? Мне так хочется, чтобы у меня была крестная мама». Людмила Александровна ответила: «У меня очень много крестных детей, но я готова стать крестной всем вам». И в свой следующий приезд приехала со священником.
Такое количество потенциальных крестников в возрасте от 2 до 15 лет у священнослужителя вопросов не вызвало – благое дело! И, несмотря на многочасовую службу, крестины прошли как по нотам, с соблюдением всех необходимых процедур и традиций. К чести и самой Людмилы Янукович, и разновозрастной оравы, принявшей участие в Таинстве, выдержали они это испытание с честью, понимая всю серьезность происходящего.
«Людмила Александровна с огромной ответственностью относится к своей роли, – говорит Нина Борисенко. – Она не только на все праздники поздравляет деток, помогает нам всем необходимым, но и часто наведывается сама – подолгу беседует с ребятами, иногда водит их в церковь. Всех своих крестных детей мать семейства Януковичей помнит не только по именам, но и по характеру, интересам. Как утверждают педагоги, Людмила Александровна может подобрать ключик к каждому воспитаннику дома, научить детей доброму и светлому.
«Она сама очень миролюбивый и верующий человек и пытается сделать таким и свое окружение, – рассказывает Нина Борисенко. – Даже когда она приехала к нам в первый раз, все сотрудники, включая меня, тряслись как осиновые листы – еще бы! Такой важный человек к нам едет! А она зашла в помещение, подошла ко мне, обняла за плечи и сказала так тихо на ушко: «Все хорошо! Я такая же женщина, как и вы, я все понимаю». Сейчас почти половины крещеных в 2004-м Людмилой Янукович детей уже нет в «Пролиске» – кого усыновили, а кто начал взрослую и самостоятельную жизнь. Но крестная мама никого не забывает – то и дело справляется о здоровье и благополучии ребят у директора дома, связывается с самими крестниками, помогает чем может. Продолжает уделять внимание «Пролиску» – совсем недавно подарила детскому дому микроавтобус «Соболь», познакомила с народным артистом Украины и художественным руководителем Донецкого театра оперы и балеты Вадимом Писаревым (крестной матерью дочери которого Александры она тоже является. – Прим. авт.). Теперь в жизни детдома и худрук донецкого театра принимает непосредственное участие – приглашает на свои спектакли и новогодние праздники и предоставляет транспорт, чтобы добраться из Макеевки в центр Донецка.

В тему
Во время прямого эфира на Херсонской государственной телекомпании «Скифия» в преддверии Дня святого Николая телезрители и ведущая поинтересовались у Виктора Януковича, какие подарки он получал в детстве на этот праздник и какие подарки он приготовил к этому дню для своих внуков.
– Я вам скажу честно, мы в детстве не знали этого праздника. Это в последние годы появилась и обрела популярность традиция отмечать этот день. Да и уровень жизни сегодня позволяет многим родителям, дедушкам и бабушкам побаловать своих детей и внуков. Поэтому я не хочу говорить о себе, о своем детстве. У меня его просто не было. Мне пришлось очень быстро повзрослеть.
Что касается моих внуков, то младший еще не понимает, что ему дарят, – ему скоро будет 9 месяцев. А старший – уже взрослый парень, ему десятый год пошел. Он, конечно, будет от деда что-то ждать, но я пока еще думаю над тем, чем бы его порадовать. Я считаю, что самый большой праздник для нас всех, для дедушек и бабушек, для родителей, – это счастье наших детей и спокойная старость наших родителей. А для того, чтобы это все у нас было, я думаю, что мы, прежде всего, должны верить в свои силы. И не просто верить, а взять ситуацию в свои руки и вместе строить сильное государство. Уверен, что наше поколение с этой задачей справится.
Более того, хочу сказать, что по всем предпосылкам, которые называют эксперты в экономике, политике и психологии, эти 5 лет, которые мы с вами прожили, преподали всем нам очень хороший урок и внесли достаточно серьезные корректировки в наше сознание. Поэтому мы должны верить в то, что способны своими силами построить сильное государство. Во всяком случае, я об этом мечтаю. И думаю, что в этом плане у меня очень много единомышленников. Поэтому давайте объединимся и с началом 2010 года начнем строить сильную страну. Это надо делать ради наших детей, ради наших внуков и ради тех людей, которые дали нам жизнь и которые нас воспитали порядочными людьми, патриотами.

Благотворительность
На пожертвования семьи Януковичей в его родном Енакиеве построили Свято-Георгиевский храм. Первый камень заложили три года назад. 14 мая 2009 года митрополит Донецкий и Мариупольский Иларион в сослужении епископа Горловского и Славянского Митрофана освятил купола и колокола церкви (20-метровый пятикупольный храм).
Под патронатом тогда еще премьер-министра Виктора Януковича в Донецкой области с 2002 года проходит фестиваль духовной музыки «Певческий собор на Святых горах».
Будучи председателем Донецкой облгосадминистрации, Виктор Федорович содействовал в выделении земли и жертвовал на строительство самого большого в Донецке Свято-Преображенского кафедрального собора, разрушенного в 30-е годы прошлого века.
Именно Виктор Янукович выступил с инициативой создать на базе Свято-Успенского Святогорского монастыря четвертую на территории СНГ Лавру (9 мая 2004 года). На пожертвования Януковича в Лавре отремонтировали почти все храмовые и монастырские помещения.
В бытность премьер-министром на 15-летие Донецкой епархии Украинской Православной Церкви Виктор Федорович преподнес в дар Свято-Преображенскому кафедральному собору (Донецк) икону Святителя Николая (сентябрь 2006 года).
На пожертвования лидера регионалов расписали Свято-Георгиевский собор города Макеевки. В. Янукович даровал храму икону Божией Матери «Казанская». Фактически семья Януковичей жертвовала на все храмы, на освящении которых присутствовала: на храм Святого мученика Вонифатия на территории Донецкого областного наркологического диспансера, на Свято-Казанский храм в Марьинке.
Янукович помогал при строительстве Свято-Варваринской часовни в Донецке (в память о шахтерах, погибших на производстве, каждую субботу здесь совершаются панихиды).
Никита Сборщиков, «Комсомольская правда»

— Как вы оцениваете информационное освещение украинскими СМИ визита Патриарха Кирилла в Украину?
— У СМИ не было опыта в освещении подобных мероприятий. Поэтому для первого раза это масштабное событие было освещено очень хорошо. Здесь еще надо сказать спасибо Патриарху. Все было свежо, мощно, правдиво, искренне, креативно. Была также проделана большая предварительная работа. Нужно отдать должное церковному сопровождению, которое заставило СМИ обратить внимание на визит. Если бы отдали все на откуп СМИ, то выглядело бы гораздо хуже. Информация была неожиданно высоко востребована огромным количеством «потребителей». Рейтинги трансляций проповедей зашкаливали, внимание людей было приковано к экранам. Степень освещения события была адекватна масштабности события.

— Вы говорили об отсутствии опыта в освещении подобных мероприятий. Однако был приезд Папы Римского Иоанна Павла II. Год назад Украину посетил Патриарх Константинопольский Варфоломей.
— Безусловно, какой-то опыт есть. Видите ли, за трапезой современного мира Христу отводится последнее место. Первые места в этом пиршествующем зале занимают манекенщицы, спортсмены, бизнесмены, киноактеры. «Христос как нищий сидит в конце стола», — слова Иустина Поповича. Вопрос о церковной жизни отодвинут на маргинес. Те, которые лепят общественное мнение, сознательно делают вид, что Церкви нет или она есть для маленького количества людей. Жизнь Церкви не освещается адекватно ее влиянию на душу человека. А Патриарх сломал этот стереотип.
Визит Папы Римского – несколько другая песня. Папа – это лицо, которое может совершать визиты двух видов. Он, в случае необходимости, заявляет, что посещает какое-то место как государственное (глава Государства Ватикан) лицо или же совершает пастырский визит. Визит нашего Патриарха – только пастырский. А одна из составляющих имиджа Папы – светское лицо. Для католиков написать компакт-диск с песнями – уже стало привычным делом. Иоанн Павел II это делал, сейчас Бенедикт этим занимается. Они делают вещи, которые льстят либеральному сознанию. Они льстят миру. Поэтому тот (папский визит) был формально — светский визит. Все католики идут на богослужение, а СМИ говорят: «Как хорошо, что Папа приехал». В нашем случае речь идет о совершенно другом.
В украинском обществе к Папе Римскому, я бы сказал, уважительно безразличное отношение: «О, хороший человек! Хорошо, что приехал!» Без ажиотажа. А к фигуре Патриарха Кирилла пристрастное отношение. Его либо не любят в Украине, либо сильно любят: безразличия он не вызывает. Поэтому для врагов визита лучше было бы умолчать о происшедшем, а то любая информация сильно резонировала.
И визит Варфоломея, при всем уважении к Святейшему, не был окружен такой масштабностью, не было такого народного внимания. Да, собрался политический бомонд, постояли в Софии Киевской, помучились, слушая греческое богослужение (они ведь и свое с трудом выстаивают). Но ничего не всколыхнулось в народной жизни.
А здесь взбудоражили все общество. Либо большая любовь, либо большая ненависть – собственно это отношение напоминает отношение к Самому Господу Иисусу Христу. Его либо хулят, либо благословляют. Его нельзя не замечать.

— В профессиональной журналистской среде Украины довольно критично оценивали готовность Патриарха Кирилла идти на контакт с прессой. На пресловутом «общении с интеллигенцией» на «Интере» половина участников была из России и, в целом, аудитория довольно лояльная к Патриарху. Святейший во время визита не провел ни одной полноценной пресс-конференции, где бы ему смогли задать любые (и неудобные тоже) вопросы.
— И, что?

— То есть специалисты были правы, что Патриарх не умеет общаться с прессой в условиях свободы слова?
— А вы узнайте у журналистского сообщества: как «борцы за свободу слова» готовят свои пресс-конференции на широкую аудиторию, и как там указывают, что из вопросов задавать, а что нет. Вы думаете: все «борцы за свободу» полностью открытые? Скажут все, что вы спросите?
Это иллюзия, что человек обязан отвечать на все, о чем спросят, а журналист имеет право задавать вопрос обо всем, что угодно. Кто сказал и где написано, что журналистика заключается в постановке каверзных вопросов? Если можно пресечь эту игру словами, это баловство, это сведение высоких тем до уровня стоимости часов, то это надо делать. Я только за это.
Не секрет, что один сумасшедший может перекричать весь автобус. Разве свобода слова сводится к стремлению перекричать всех? Действительно, любая пресс-конференция, любая публичная деятельность человека подобного масштаба всегда предполагает ограничение на нужные и ненужные вопросы, это попытка не размениваться на мелочи.

— Но, все-таки, вопрос стоимости часов важен. Он влияет на общее представление о личности. Свобода прессы и заключается в том, что публичный человек делает свою жизнь публичной, и он с этим смиряется.
— Вот недавно умер Патриарх Сербский Павел – неординарная личность. Он мог найти сапоги на помойке, сам их зашить и еще пять лет в них ходить, ездил на общественном транспорте и не пользовался автомобилем. Если наше журналистское сообщество так влюблено в нестяжательство, то почему не дали ни одного репортажа о Патриархе Павле? Он доступная фигура – можно было каждый день увидеть его на улицах Белграда. Но – молчок.
Шум вокруг часов конъюнктурный. Был бы Патриарх Кирилл одет по-нищенски и ездил бы на «Запорожце», то встретил бы насмешку и неуважение со стороны тех, кто сегодня пафосно высказывается о стоимости часов. А вы хотите, чтобы он носил на шее песочные часы? Вы думаете, что он ходит по магазинам и покупает предметы роскоши? Правильно кто-то из пресс-службы сказал: ему, скорее всего, их подарили. Может, тот же Папа Римский. Вопрос совсем в другом: как жить? что делать дальше? какие вопросы перед нами ставит современность и как на них отвечать?
Если журналист не готов задавать вопросы подобного характера, то не стоит с ним разговаривать – тратить время на пустые вещи.

— А, в целом, какие медиа-продукты должна запустить Церковь для более серьезного присутствия в медиа-пространстве?
— Я недавно прочитал статью о французском писателе Франсуа Мориаке, который перед смертью сказал: «Надежду мира я связываю с обращением к Богу русской интеллигенции». Это был ревностный католик, и его слова значат много. Церковь должна говорить на языке высокой культуры – просвещать и образовывать, а просвещая – воспитывать. Триединство: воспитание, просвещение и образование. Такой информации ждут от Церкви.
Если раньше, шесть-семь лет назад, любая информация о христианстве воспринималась с радостью, дескать, Церковь есть, она – живет. То сегодня вынуждены говорить на более качественном уровне. Не нужно множить количество сайтов, а нужно углублять их качественное состояние.
Христианский взгляд – это единственный взгляд в мире, способный решить, примирить, излечить язвы. Человеку незачем жить, поэтому он так безумно скачет по жизни, чтобы не задумываться. Как только начинает задумываться, не имея веры, – сходит с ума. Только христианский взгляд достаточно глубок, широк, гармоничен и связан с прошлым, настоящим и будущим. Нужно улучшать качество христианского взывания к миру.
Апостол Павел говорил, что он должен всем: и эллинам, и иудеям, и ученым, и невеждам. Нужно учиться говорить с невеждами на простом языке. И надо говорить образованно. Глубокое воцерковление интеллигенции – залог долголетия и успешности христианской миссии.

— Вы сказали ключевое слово «воспитывать». Например, в униатском Украинском католическом университете специально открыли Магистерскую программу экуменических исследований со специализацией «религиозная журналистика» для светских журналистов. Что-то подобное готовится в стенах УПЦ?
— Такие вещи должны быть. Мы должны поднимать интеллектуальный уровень светских журналистов: тех, кто хочет. Должны помогать воцерковляться, говорить им о Церкви грамотным языком.
Светский журналист – не залог безбожия и дремучего невежества в духовных вопросах. У него тоже есть святые темы: дети, родина, любовь. Тема Христа и Церкви тоже должна быть в этом списке. К ней в Пасхальные и Рождественские дни, так или иначе, все СМИ приближаются. Хотелось, чтобы эти события освещались людьми небезразличными и грамотными.

— То есть можно ожидать, что будут запущены конкретные программы?
— Можно молиться и желать того, чтобы нашлись талантливые люди, которые могли бы протянуть свою руку образованной части светского общества. Мы должны это делать.

— УПЦ как раз имеет подобный потенциал: самая большая пресс-служба среди религиозных организаций в Украине; имеются качественные СМИ (ТК «Глас», журналы «Отрок.ua», «Фома»).
— Не все же делается сразу. Начинается все с маленького. Как зачатие ребенка – ведь это «всего лишь мрак утробы и капля семени», — как пишет Григорий Богослов. Все будет постепенно. Дайте только время.
Дай Бог, чтобы времени хватило, чтобы эта религиозная свобода и гражданский мир в обществе, содействующие Церкви, не прервались негативными событиями. Чтобы Церковь не сорвалась на взлете в своем развитии.

— Вы сказали о «религиозной свободе». Но слушая сегодня на конференции выступления некоторых спикеров (в частности Дмитрия Табачника), складывается впечатление, что ее в стране нет и что надвигается тоталитарный режим.
— Абсолютной религиозной свободы в Украине, конечно, нет. Мир – это столкновение воль и борьба идей. На религиозном поле Украины воюют между собой несколько воль и идей. Мир относителен. Но простому человеку позволяется некая степень добровольного участия, свободы в плане выбора мировоззрения. Конечно, человек манипулируем, управляем, на него влияют. Но никто не забирает последнего слова: «да» или «нет». У человека есть доступ к информации, есть право избрать жизнь и не избрать смерть. Существуют относительный гражданский мир и относительная религиозная свобода, которые, в сравнении с прошедшими временами, являются значительными.
Беседовал Николай Малуха,
РИСУ

Возлюбленные о Господе архипастыри,
всечестные пресвитеры и диаконы,
боголюбивые иноки и инокини,
дорогие братья и сестры!

В светлый день Рождества Христова сердечно поздравляю вас
с этим великим праздником.
На протяжении двух тысяч лет христиане всего мира с радостью
и надеждой обращают мысленные взоры к событию, ставшему переломным в истории человечества. Современное летоисчисление,
ведущее своё начало от Рождества и являющееся летоисчислением
христианской эры, само по себе свидетельствует об исключительном
значении пришествия Христа Спасителя.
Образом мира, некогда отступившего от своего Творца и ощутившего скорбь и мрак богооставленности, была Вифлеемская пещера,
где от холода зимней ночи укрывались животные. Однако светозар-
ная ночь Рождества наполнила сиянием не только пещеру, давшую
приют Пречистой Деве Марии, но и всё творение, ибо через рождение
Сына Божия всякий человек, приходящий в мир, просвещается Светом истины, как о том свидетельствует Евангелист Иоанн (Ин. 1, 9).
Кто-то может спросить: что означает Свет истины? Ответ на этот
вопрос находим в том же Евангельском повествовании от Иоанна.
Свет истины – это Сам Господь, Божественное Слово, Которое «стало
плотию, и обитало с нами, полное благодати и истины» (Ин. 1, 14).
Через Рождение Спасителя люди обрели возможность иметь благодать и Истину (Ин. 1, 17). Благодать есть Божественная сила, даруемая Богом человеку для спасения. Именно этой силой люди побеждают грех. Без благодати не победить зла, а значит, и не победить
всего того, что омрачает нашу жизнь.
Истина – фундаментальная ценность бытия. Если в основе жизни
неправда, заблуждение, то жизнь не состоится. Конечно, внешне
жизнь заблуждающегося человека может казаться вполне благополучной. Но это не означает, что заблуждение безобидно: рано или
поздно оно проявит себя, в том числе и трагедией человеческих судеб.
Свет истины – это Божественный свет, это Божественная правда.
Она неизменна и вечна, и не зависит от того, принимаем мы её или
нет. Принятие человеком Божией правды определяет, в первую очередь,
характер его отношений с другими людьми, способность, по
слову апостола, носить «тяготы друг друга» (Гал. 6, 2), то есть проявлять солидарность с ближними, соучаствуя и в радости, и в горе
другого человека. «По тому узнают все, что вы Мои ученики, если
будете иметь любовь между собою» (Ин. 13, 35), – говорит Господь.
Однако эти вечные Божественные истины, которые только и способны преобразить нашу жизнь, сегодня перестают быть идеалами.
Они настойчиво вытесняются из сознания современного человека пропагандой моральной безответственности, эгоизма, потребительства, отрицания греха как основной проблемы человеческого существования.
Именно подменой истинных ценностей ценностями ложными
в основном и объясняется всё возрастающее значение так называемого «человеческого фактора» в трагических событиях, уносящих
сотни жизней. Этим же объясняются и кризисы, которые в масштабе
всей планеты сотрясают экономику, политику, окружающую среду,
семейную жизнь, отношения между поколениями и многое другое.
Значение празднования Рождества Христова состоит в том, что
оно приближает к нам Спасителя, помогает отчётливее увидеть Его
Лик, проникнуться Его благой вестью. Господь вновь и вновь таинственно рождается для нас во глубине наших душ, дабы мы «имели
жизнь и имели с избытком» (Ин. 10, 10). Событие Вифлеемской ночи
входит в современную жизнь, помогает нам увидеть её с иной, порой
непривычной и неожиданной, точки зрения. То, что казалось самым
важным и огромным, вдруг предстаёт малозначительным и скоро-
преходящим, уступая место величию и красоте вечной Божественной
истины.
И с особой силой звучат сегодня слова Спасителя: «Я с вами во все
дни до скончания века» (Мф. 28, 20). Эти слова даруют надежду,
основанную на твёрдом убеждении, что какие бы искушения ни
постигали нас в этой жизни, Господь не оставит Своего наследия.
Минувший год в жизни Церкви нашей был отмечен многими
важными событиями. Собравшийся в Москве в Храме Христа
Спасителя Поместный Собор избрал после кончины Святейшего
Патриарха Алексия II его преемника. Укрепляемый молитвой и поддержкой епископата, клира и многочисленной паствы, с упованием на волю Божию принял я выпавший мне жребий патриаршего
служения. Совершая богослужения в Москве, в ряде российских
епархий, а также на Украине, в Белоруссии и Азербайджане, я имел
радость молитвенного общения с нашим благочестивым православным народом, с молодыми и пожилыми, с людьми среднего возраста и с детьми. Везде я мог видеть светлые лица людей, искреннее
выражение глубокой веры. Это стало для меня сильнейшим духовным переживанием и зримым свидетельством единства Святой Руси,
которая силой веры своего многонационального народа преодолевает социальные, имущественные, возрастные, этнические и прочие границы, сохраняя в условиях современных политических реалий
своё духовное единство.
Это единство скрепляется единой Церковью, в которой Божественной благодатью преодолевается всё временное и преходящее.
Здесь перед человеческим взором предстаёт подлинное величие
непреходящих ценностей. Именно поэтому Божественная истина
должна служить главным ориентиром для всякой человеческой деятельности, для развития и движения вперёд.
Отрадно видеть, что всё большее количество наших современников начинает осознавать свои духовные истоки, ценить свою
религиозную и культурную традицию. И сегодня торжество праздника разделяют не только те верующие, которые прочно укоренены
в Православии, но и те, кто только находится на пути к обретению
спасительной веры и, может быть, впервые переступает порог храма,
сердцем откликаясь на Евангельский призыв.
Молитвенно желаю вам, Преосвященные владыки, всечестные
отцы, дорогие братья и сестры, обильных милостей от Родившегося
в Вифлееме Богомладенца Христа, дабы благодатью Божией умножилась ваша радость, уврачевались болезни и утешились скорби.
Да будет свет Вифлеемской звезды путеводным для каждого из нас,
и да благословит Господь труды на ниве благоустроения жизни
Церкви, государств, в которых мы живём, и наших обществ, и да ода-
рит всех нас неотступным пребыванием в Евангельской Истине.

ПАТРИАРХ МОСКОВСКИЙ И ВСЕЯ РУСИ
Рождество Христово
2009/2010 г.
г. Москва

Різдвяне послання Патріарха Московського і всієї Русі КИРИЛА
архіпастирям, пастирям і всім вірним чадам Руської Православної Церкви

Возлюблені у Господі архіпастирі, всечесні пресвітери і диякони, боголюбні ченці та черниці, дорогі брати й сестри!

У світлий день Різдва Христового щиросердо вітаю вас із цим великим святом.
Протягом двох тисячоліть християни в усьому світі з радістю та надією звертають очі свого серця до події, яка докорінно змінила історію людства. Сучасне літочислення, що бере початок від Різдва і є літочисленням християнської ери, саме по собі свідчить про виняткове значення пришестя Христа Спасителя.
Образом світу, який відвернувся від свого Творця й пізнав скорботу й пітьму богопокинутості, була Віфлеємська печера, де тварини ховалися від холоду зимової ночі. Однак світосяйна Різдвяна ніч наповнила світлом не лише печеру, що стала притулком для Пречистої Діви Марії, а й усе створіння, тому що через народження Сина Божого кожна людина, що приходить у цей світ, просвітлюється світлом істини, як про це свідчить євангеліст Іоанн (Ін. 1, 9).
Хтось може запитати: що значить Світло істини? Відповідь на це ми знайдемо в тій самій євангельській оповіді від Іоанна. Світло істини — це Сам Господь, Божественне Слово, Яке «стало плоттю, і вселилося між нас, повне благодаті й істини» (Ін. 1, 14).
Через Народження Спасителя у людей з’явилася можливість мати благодать і Істину (Ін. 1, 17). Благодать — це Божественна сила, дарована Богом людині для спасіння. Саме цією силою люди перемагають гріх. Без благодаті неможливо перемогти зло, а отже, неможливо перемогти те, що затьмарює наше життя.
Істина — фундаментальна цінність буття. Якщо в основі життя — неправда, омана, то життя не може бути щасливим. Звичайно, ззовні життя людини, що перебуває в полоні омани, може видаватися цілком задовільним. Проте це не означає, що омана — це такий собі дріб’язок: рано чи пізно вона виявить себе, у тому числі й трагедією людських доль.
Світло істини — це Божественне світло, це Божественна правда. Вона незмінна й вічна і не залежить від того, чи приймаємо ми її, чи ні. Прийняття людиною Божої правди визначає, насамперед, характер її стосунків з іншими людьми, здатність, за словами апостола, «носити тягарі один одного» (Гал. 6, 2), тобто виявляти солідарність з ближніми, розділяючи і радість, і горе іншої людини. «По тому знатимуть усі, що ви Мої учні, якщо будете мати любов між собою» (Ін. 13, 35), — говорить Господь. Проте ці вічні Божественні істини, які одні тільки й здатні преобразити наше життя, сьогодні перестають бути ідеалом. Вони наполегливо витісняються з життя сучасної людини пропагандою моральної безвідповідальності, егоїзму, споживацтва, запереченням гріха як основної проблеми людського існування.
Саме підміною справжніх цінностей хибними здебільшого й пояснюється дедалі більша роль так званого «людського чинника» в трагічних подіях, що забирають сотні життів. Тим самим пояснюються і кризи, від яких у масштабі всієї планети лихоманить економіку, політику, довкілля, сімейне життя, стосунки між поколіннями тощо.
Значення святкування Різдва Христового полягає у тому, що воно наближає до нас Спасителя, допомагає виразніше побачити Його Лик, пройнятися Його благою звісткою. Господь знову й знову таємниче народжується для нас у глибині наших душ, щоб ми «мали життя, і з лишком мали» (Ін. 10, 10). Подія Віфлеємської ночі входить у сучасне нам життя, допомагає побачити його з іншої, іноді незвичної й несподіваної, точки зору. Те, що здавалося найважливішим й незмінним, раптом виявляється незначним і скороминущим, поступаючись перед величчю й красою вічної Божественної істини.
З особливою силою звучать нині слова Спасителя: «Я з вами по всі дні до кінця віку» (Мф. 28, 20). Ці слова дарують надію, що ґрунтується на твердому переконанні, що яких би спокус ми не зазнали у цьому житті, Господь не залишить Свого насліддя.
Минулий рік у житті Церкви відзначився багатьма важливими подіями. Помісний Собор, що зібрався в Москві у храмі Христа Спасителя, обрав після кончини Святішого Патріарха Олексія ІІ його наступника. Зміцнюваний молитвою і підтримкою єпископату, кліру й численної пастви, із сподіванням на волю Божу прийняв я жереб патріаршого служіння. Відправляючи богослужіння в Москві, в окремих російських єпархіях, а також в Україні, Білорусі й Азербайджані, я мав радість молитовного спілкування з нашим благочестивим православним народом, з молоддю, людьми на схилі та в зеніті літ, а також з дітьми. Всюди я міг бачити світлі обличчя людей, щирий прояв глибокої віри. Це стало для мене величезним духовним переживанням і зримим свідченням єдності Святої Русі, яка силою віри свого багатонаціонального народу долає соціальні, майнові, вікові, етнічні та інші кордони, зберігаючи в умовах сучасних політичних реалій свою духовну єдність.
Ця єдність скріплюється єдиною Церквою, в якій Божественною благодаттю перемагається все тимчасове і плинне. Тут перед людиною постає істинна велич вічних цінностей. Саме тому Божественна істина має бути головним орієнтиром для будь-якої людської діяльності, для розвитку й руху вперед.
Радісно бачити, як дедалі більше наших сучасників починають усвідомлювати свої духовні витоки, цінувати свою релігійну та культурну традицію. І сьогодні урочистість свята розділяють не лише ті віряни, які міцно вкорінені в Православ’ї, але й ті, хто нині ще тільки на шляху до спасенної віри, і, можливо, вперше переступає поріг храму, йдучи на Євангельський заклик.
Молитовно зичу вам, Преосвященні владики, всечесні отці, дорогі брати й сестри, безмежної милості від Народженого у Віфлеємі Богонемовляти Христа, щоб благодаттю Божою примножилася ваша радість, зцілилися хвороби й зникли скорботи. Нехай світло Віфлеємської зірки буде дороговказом для кожного з нас і нехай благословить Господь труди на ниві благоустрою життя Церкви, держав, у яких ми живемо, та наших суспільств, і нехай дарує нам невідступне перебування в Євангельській Істині.

ПАТРІАРХ МОСКОВСЬКИЙ І ВСІЄЇ РУСІ

РІЗДВО ХРИСТОВЕ 2009/2010 р.
м. Москва

Церковь должна осознать, что она — родной дом для всех, для правых и левых, для восточных и западных, для демократов, коммунистов, националистов — для всех. Исходя из своей миссии быть общим пространством для всех, она должна выстраивать свои отношения с миром.
Святейший Кирилл, Патриарх Московский и всея Руси

Глобальные преобразования во всем мире, финансово-экономический и нравственный кризисы, новая историческая обстановка, новые комплексы проблем, с которыми сталкивается Православная Церковь, требуют не только незамедлительного ответа, но и глубокого научно-богословского изучения опыта существования Православной Церкви в посттоталитарный период. «Доктринальный опыт христианской православной мысли чрезвычайно обширен и глубок. Он обладает неисчерпаемыми познавательными возможностями и способен обнажать такие грани политической реальности и высвечивать такие смысловые оттенки в ее теоретических моделях, которые скрыты от современного секулярного мира непроницаемой завесой релятивизма и политической конъюнктуры» . Тот вклад, который вносит православная мысль в объяснение современных социально-политических реалий, весьма существенен. Эти слова в полной мере сохраняют свою значимость, если говорить о геополитических стратегиях, о взаимоотношениях Церкви и государства, о христианском сознании перед лицом политической реальности.
Социальное учение Церкви касается не только духовной жизни, но и политической сферы деятельности человека. Безусловно, есть православные христиане, которые не думают о взаимосвязи веры и политики. Для них атмосфера храмового богослужения и социальное служение в мире — два разных мира. Один принадлежит Богу, а другой — кесарю. Им и в голову не приходит, что эти два мира связаны между собой. В основе подлинного христианского миросозерцания политика и духовная жизнь не противопоставляются. Все процессы социально-политической, культурной и общественной жизни освящаются Божественной любовью и милостью Творца. Христиане обязаны взять ответственность на свои плечи за развитие подлинных социальных структур бытия общества, не замыкаться в ограде церковно-приходской жизни. Верующий человек должен использовать свою свободу для того, чтобы обращаться к свободе других. Поэтому свобода церковной жизни от любой идеологии, политической конъюнктуры — основа полноценного бытия христианина. Чтобы духовные силы христианской истории оставались силами настоящего и будущего, чтобы снова и снова возрождалась очевидность, абсолютность и вечность ценностей Христа Спасителя, православное богословие должно иметь собственную христианскую позицию по многим вопросам современной политики, бизнеса, экономики, социальных преобразований, информационных инноваций и геополитических перспектив. Общественная свобода, подлинная демократия, настоящие социальные преобразования, духовные реформы невозможны без вектора Божественной Истины и проблесков Правды Божией. Соответственно этатизм, «обожествление власти», преклонение перед государством, идеализация временных и преходящих политических форм любых идеологических конструкций, обслуживание партийных интересов олигархических групп и политических псевдоэлит — это величайшее заблуждение современной церковной жизни, а в конечном итоге — подрыв эсхатологических основ бытия христианина.
После крушения тоталитарной системы бывшего Советского Союза в странах постсоветского пространства распространилось убеждение, что только плюрализм, гласность, либерализм и этатизм националистической демократии следует признать единственными ценностями современного общества. Складывающиеся в последнее время отношения Церкви и государства в Украине, после «оранжевой революции» и прихода к власти радикально настроенных националистов, позволяют лучше проанализировать механизмы государственного диктата, вмешательства в жизнь Церкви и становления националистической идеологии как стержня развития государства и общества. Ценный познавательный материал национального строительства дает не только история раскольнических организаций, но и современная политическая картина в Украине. «Здесь осуществляется большой проект по отрыву Украины от России путем демонтажа советского украинского народа и формированию новой, «политической» нации. Кульминацией в процессе реализации этого проекта стала «оранжевая революция» На то, что результатом ее должно было быть возникновение «нового народа», настойчиво обращали внимание западные СМИ, обнаруживая наличие продуманной политико-философской доктрины. Во множестве сообщений о событиях в Украине прямо писалось, что украинцы стали «политической нацией» и перестали быть постсоветским народом» . Главным средством мобилизации политизированной этничности в Украине стало разжигание отдельными политическими лидерами и партиями в сознании части населения Украины антироссийского психоза во внутренней, внешней государственной и церковной политике.
Манипуляция, промывание мозгов с помощью средств массовой информации, историческое мифотворчество, зомбирование технологами-«виртуозами» политической коррупции, просто обман, ложь и шантаж — реальная и, к огромному сожалению, привычная картина жизни современного человека. Осложнения и рецидивы начинаются тогда, когда эти негативные наслоения «активной» политической жизни проникают в церковное бытие и начинается новая либеральная, национал-патриотическая «реформа» Церкви. Здесь на помощь революционерам-демократам приходят профессиональные «національно свідомі» «патриоты» со стажем, с глазами, залитыми кровью по отношению к русским, и с аллергией на все московское и империалистическое. Исключение в «аллергической реакции» одно — империализм Америки, НАТО и проповедь «евроинтеграции». Но это совсем не проявления тех патриотических чувств, которые издавна были присущи украинцам — умереть за родную землю, родную православную веру и родной край. Нынешний «патриотизм» — это пресмыкательство перед властью любого могущественного Кесаря, даже если он далеко за океаном или на вершине финансового олимпа. Нынешние «патриотические» призывы — это ненависть к России, проклятия в адрес канонического единства Русской Православной Церкви и обязательно обвинения в наших бедах кого-то. С помощью сильнодействующих «патриотических» акций, политических спекуляций и манипуляции общественным сознанием осуществляется строительство «единой поместной украинской церкви», признание воинов УПА героями, возведение в ареопаг мучеников и героев украинского государства раскольников и преступников. Нельзя не согласиться со словами видного исследователя церковных расколов постсоветского периода священника Павла Бочкова: «Складывается такое впечатление, что современные украинские политики заняты вопросами не экономического развития и социально-политической стабильности в государстве, а внутренними богословскими вопросами в области канонического права и экклезиологии» . Видный общественный и церковный деятель протоиерей Всеволод Чаплин пишет: «При неоднократно звучавших, в том числе из уст Президента Украины Виктора Ющенко, заверениях в том, что государство не намеренно вмешиваться в церковную жизнь и решать за верующих, в какие храмы им ходить, существует немало случаев давления государственных органов центрального и регионального уровня на выбор верующих» .
Но на протяжении новейшей украинской истории в условиях демократии и религиозного плюрализма государство, к огромному сожалению, на практике, стимулировало многие расколы во внутрицерковной жизни для ослабления позиций Русской Православной Церкви в целом. Даже сами раскольники не скрывают факта особой миссии украинского президента в «решении» проблем церковного единства, «геохристианского статус-кво» и в празднике «независимости украинского православного духа» . Лидер украинского раскола Михаил Денисенко, он же лжепатриарх Филарет, говорит: «Время работает на единую Поместную Украинскую Православную Церковь…. Не случайно первый украинский Президент Леонид Макарович Кравчук выдвинул лозунг: «Независимому государству — независимую Церковь». О независимости Украинской Церкви говорил и другой Президент — Леонид Данилович Кучма. А третий Президент, — Виктор Андреевич Ющенко — стал действовать в этом направлении» . «Решимость президента — все это закрепится в памяти и еще отзовется в нужное время», — пишут сами раскольники.
О проблеме вмешательства государственной власти во внутреннюю жизнь Православной Церкви говорит и Предстоятель Украинской Православной Церкви Блаженнейший Митрополит Владимир: «Намерения у государства могут быть добрые, а вот способы их реализации могут привести к еще более тяжким последствиям, когда вместо старых расколов появятся новые. Угроза именно такого развития ситуации возникает в том случае, когда представители государственной власти игнорируют позицию наибольшей в Украине Церкви, предпринимают те или иные действия, направленные на уврачевание раскола без ее ведома, не посоветовавшись с ее Предстоятелем. В таких случаях мы считаем действия нашей власти неправомочными и выходящими за пределы, предусмотренные Конституцией Украины в области церковно-государственных отношений» .
Основой такой политики высшего руководства Украины является, по словам профессора Дмитрия Владимировича Табачника, идеология «оранжевого» фашизма и «пещерного» национализма. Актуализация и воплощение этих постулатов нашли свое место не на общем (всеукраинском), а на региональном (западном) национальном массиве. Политическая украинская элита прошлого и настоящего, к огромному сожалению, оказалась под влиянием и полным контролем западных спецслужб (австрийских, польских, германских в XIX-XX веках, а сегодня, в XXI столетии — США, Евросоюза), готовивших экспансию против России, а также под духовным окормлением Римско-Католической и Греко-Католической Церквей. В постсоветский период, с обретением Украиной независимости, при активной поддержке государства началась агрессивная экспансия этих Церквей против Православия. Архиепископ Львовский и Галицкий Августин подчеркивает: «Следует помнить, что в среде греко-католиков существует большой заряд ненависти к Православию. В сегодняшнем святоотеческом Православии униаты видят живой укор себе, укор в измене. Их ненависть к Православию является аналогичной ненависти калеки к здоровому, двоечника к отличнику, бедного к богатому» .
В процессах современной государственной, культурной и социальной политики Украины формируется ненависть, злоба и неприязнь. Безусловно, все эти процессы осуществляются на фоне разговоров о диалоге Востока и Запада Украины, о единстве нации, государства, о приоритете национальных интересов и патриотизме. Однако диалог Запада и Востока, как правило, заканчивается жестким обличительным монологом Запада по отношению к Востоку. Жители восточных регионов, граждане, находящиеся в оппозиции к «оранжевой» власти, православные христиане, принадлежащие к полноте Русской Православной Церкви, должны склонив голову, стоять молча и внимать наставлениям галицких «крестоносцев» . А еще лучше, в духе толерантности, политкорректности, опуститься на колени и выслушать лекции о патриотизме «просвещенной», «интеллигентной» культурной «патриотической» элиты — конъюнктурщиков от политики, манипуляторов от культуры и фальсификаторов от науки. В сложном положении находятся духовенство и верные чада канонической Украинской Православной Церкви. В адрес священнослужителей, которые возносят свои молитвы за единство Православия Святой Руси , звучат обвинения в измене Украине, предательстве национальных интересов и служении интересам Путина, Медведева и разведки России. Параллельно с этими процессами в СМИ возникают двойные стандарты освещения существующей проблематики. Говорить о дискриминации священнослужителей, мирян РПЦ — нельзя. В лучшем случае вам ответят, что это неправда. И вообще: «Не носите ли вы портретик Путина или Медведева на груди, не выходите ли вы на связь с российской разведкой по рации каждый вечер?» — вполне серьезно спросят вас оппоненты. А вот если вы «оранжевый» духовник, священник «киевского патриархата», а ещё лучше — греко-католик, — вам будут рукоплескать за мужественную гражданскую позицию и патриотическое воспитание.
Политизация церковной жизни, проникновение национализма в церковную жизнь и политическая целесообразность, меняющиеся перед очередными парламентскими или президентскими выборами, являются причинами многих церковных расколов и христианских разделений. Не случайно, что проповеди, доклады, послания и воззвания украинского «патриарха» Филарета, освященные политической выгодой и целесообразностью, рождают экклезиологическую ересь. «Независимость государства и независимость Церкви — это факторы, которые взаимосвязаны очень тесно» . «Поместная Церковь — это полнота государственного суверенитета» . Вот только основные лозунги «патриарха» Филарета. «В украинском государстве должна быть своя Церковь» . «Без Украинской Церкви не будет Украинского государства, а без Украинского государства не может быть Украинской Церкви» . Если всерьез принять эти слова, то выходит, что в первые века христианской истории без власти Рима, без «патриотического» одобрения иерусалимских «національно свідомих» властей не могла существовать Единая, Святая, Апостольская Церковь? Свидетели Христовой Истины, апостолы Слова Божьего Святейший Патриарх Кирилл и Блаженнейший Митрополит Владимир говорят об универсальности христианского вероучения, где у Евхаристической Чаши разрушаются любые преграды социальные, национальные и политические. Раскольник же Филарет противопоставляет православному вероучению свое видение Церкви: «Мы поддерживаем те партии и блоки, которые отстаивают национальную идею» . «В Поместной Церкви Украинское государство будет иметь гарантию своей независимости» . «Киевский Патриархат — это национально сознательная часть украинского общества» . «Независимость государства и автокефалия Церкви — вещи нераздельные: без собственной Церкви не может быть государства, а без государства — Церкви» . По словам самого Филарета, раскольническая организация «могла бы сотрудничать с Греко-Католической Церковью для построения Украинского государства» . Вот такая «единая и тесная симфония» — основа неканонических действий раскольников и современных «демократических» украинских политиков. Но в диалоге с раскольниками нельзя употреблять слово «каноничность», поскольку для Филарета, как и для его духовного предшественника раскольника Василия Лыпкивского, каноны — в лучшем случае «полезный архив» , а «каноничность — это выдумка Московской Патриархии» .
Национальная идея, ревизия истории, национальное мифотворчество, «трипольская» доктрина, шароварщина, «глечики, вишиванки», провинциализм и хуторянство — это основные стремления раскольников, которые связаны не с идеалами Христа и евхаристической жизнью самой Церкви, преодолевающей национальные и культурные разделения, а с проблемами государства, построениями политических преград и культурной изоляцией. Хотелось бы сказать лишь одно: полнота жизни Церкви — это не этнический индейский праздник в резервации, а свет Христовой Истины, просвещающий весь мир. «Отсюда и раскольническая деятельность в жизни Церкви имеет много общего с политической демагогией и манипуляцией как формой сознательного одурачивания широких масс, спекуляции на реально существующих противоречиях и проблемах, нуждах и ожиданиях людей» .
Проблема политизации в Церкви — это проблема не только Украины, но и России. Здесь планы украинских раскольников построить политически и государственно-подведомственную, национальную «Церковь» вполне совпадают с «империалистическими и монархическими» стремлениями раскольников в России. Почти для всех раскольников из лона РосПЦ, ИПЦ, ИПХ, адептов диомидовского раскола и «сочувствующих» православных христиан политические противоречия, спекуляции на монархических постулатах — твердый фундамент раскольнической деятельности. Идеологическое отличие украинских националистов и российских раскольников-монархистов лишь в том, что одни хотят одеть Христа Спасителя в украинскую вышиванку и шаровары, а другие — в мундир императорской гвардии и офицерские эполеты. «Хранители православного благочестия», как правило, раскольники и, к огромному сожалению, даже отдельно взятые епископы, вместо того чтобы каяться в грехе уныния, неверия, отчаяния, осуждения и злобы, призывают христиан каяться в «наследном грехе измены царскому роду» и в так называемых грехах «геополитической» ереси «многополярности», «глобализации» и «экуменизма». Если не получится перейти к монархической форме правления и победить «экуменизм», раскольники вполне могут принять и фашизм, лишь бы отречься от наследия «советского, проклятого, богопротивного, сатаноизбранного народа иудейского», от «православной синагоги» — Московской Патриархии» и от дня «величайшего торжества сатаны» — 9 мая 1945 года. Ведь раскольники учат: «Антифашизм — переход вслед за сергианами в лагерь антихриста» .
Невооруженным глазом видно, что эти вопросы никакого отношения не имеют к подлинной духовной жизни христианина, однако они, не без помощи определенных политических сил, внедряются в ментальные основы массового сознания постсоветского общества. «В жизни Православной Церкви есть важные и более актуальные вопросы, чем национальная самоидентификация, и эти вопросы нуждаются в срочном рассмотрении. Это, прежде всего, противоречие между доктринальными вопросами православного вероучения и реальной практикой бытия христианина; низкий уровень богословского осмысления церковно-приходской жизни; коммуникативные барьеры общения; социально-психологический изоляционизм. Но сквозь секулярную призму и очки политической конъюнктуры видится другой подход к решению церковных проблем. Складывается такое впечатление, что не грех, не пороки, не слабости, не гордыня, не пассивность, не инертность человеческой природы отделяют нас от Бога, Евангельского Откровения, а государственные границы, вопросы национальной идеи, языка и культуры. Отсюда – отголосками многих политических мифов есть церковные расколы. Но уже известно, что часто под видом новой раскольнической духовности распространяются и утверждаются не цельное миропонимание, а обскурантизм и невежество. В нашем обществе возник определенный вакуум в духовной жизни, которая быстро заполняется искаженными представлениями истории, примитивными националистическими предрассудками, антинаучными и псевдонаучными идеями. Распространение и пропаганда политического мракобесия и мифотворчество во всех его формах и проявлениях представляют серьезную угрозу духовным, моральным и социальным ценностям нашего общества» .
Таким образом, подводя итог вышесказанному, нужно отметить следующее.
Во-первых, мы живем в смутное время, когда сами христианские понятия, здравые и истинные, подменяются ложными мифологемами и фальшивыми идеологемами политической манипуляции, зачастую злонамеренно изобретаемыми с несомненной целью разрушить целостность христианского миросозерцания. Современные политики и раскольники разных мастей и направлений, манипулируя историей, идеализируют и абсолютизируют временные и преходящие историко-политические формы развития человечества, тем самым ограничивают социально-культурные границы восприятия Евангельского Откровения и сужают общественные рамки миссии Православной Церкви в современном мире.
Во-вторых, политизация церковной жизни, попытка решить внутренние церковные проблемы государственными методами на основе мифической идеализации монархии, русского империализма или украинского национализма приводят лишь к еще более сложным противоречиям, разногласиям и новым церковным расколам. А в конечном итоге, наиболее вероятным следствием политического вмешательства во внутреннюю жизнь Церкви может стать не только раскольническая структуризация церковной жизни, но и дестабилизация общественного порядка в странах постсоветского пространства.

Христос раждается — славите!
Христос с небес — срящите!
(Ирмос 1-й песни Рождественского канона)

Возлюбленные о Господе архипастыри, досточтимые пастыри,
честное во Христе монашество, боголюбивые миряне, братья и сестры!
Стремительно течение жизни — и вот мы вновь стоим на пороге наступившего года благости Божией, вновь встречаем великий праздник Рождества Господа и Спаса нашего Иисуса Христа. Народные песнопения, прославляющие рождение Богомладенца, радостной вестью озаряют нашу жизнь, оттесняя проблемы и будничные заботы на второй план. В этих духовных гимнах с детской искренностью и чистотой отражается душа нашего боголюбивого народа, его вера, его вековые надежды и чаяния, радость встречи с Тем, Кто явил миру путь, истину и жизнь (Ин. 14: 6).
С какими чувствами мы должны мысленно приступить к Вифлеемским яслям? Какими словами можем выразить наше благоговение перед Таинством вочеловечения Бога, созерцая “небо — вертеп, престол Херувимский — Деву, ясли — вместилище, в нихже возлеже Невместимый — Христос Бог”?
Тайна воплощения Сына Божия никогда не будет доступна холодному разуму, дерзкому в своих исканиях, не знающему границ и преград. Великое таинство любви Бога к человеку — тайну Боговоплощения — мы постигаем прежде всего своим сердцем, принимая в него новорожденного Богомладенца, так как наш разум недоумевает и смиряется перед Тайной веры.
Рождественская радость — это не просто дань традиции или один из праздников в череде ежегодных праздничных мероприятий. Это радость утешения отягощенных грехами и страстями людей, радость долгожданной встречи с Отцом после долгой разлуки, радость осознания того, что мы не забыты и не оставлены Богом, что мы не обречены на отверженность и вечное изгнание. Пришел Тот, Кто утолит все наши печали, возьмет на себя наши немощи, отрет всякую слезу (Ис.). Свершилась “великая благочестия тайна: Бог явился во плоти” (1 Тим. 3: 16), разрушилась стена, разделявшая нас с Богом, человек получил возможность стать причастником Божеского естества (2 Пет. 1: 4). Сын Божий, Начальник мира, Отец будущего века (Ис. 9: 6) возвращает нам честь и достоинство детей Божиих и наследников Его Царства. Как проникновенны и значимы обетования Господни, обращенные к любящим Его: “Не оставлю вас сиротами… Я с вами во все дни до скончания века” (Ин. 14: 18; Мф. 28: 20). Воистину — с нами Бог! Воистину вселенская радость наполняет наши души; радуется Небо, радуется земля. Радуются сердца христиан, мысленно созерцающих рождение Господа, воспринявшего человеческое естество, чтобы всех нас возродить, спасти и, по слову апостола Павла, вселиться в наши сердца (Еф. 3: 17), чтобы нам, смертным и унывающим, подарить бессмертие и нескончаемую радость. Мы непрестанно молимся, чтобы эта радость вошла в каждую семью, согрела каждое сердце.
В стремительно развивающемся мире информации у нас все меньше и меньше остается времени для живого общения. Современные технологии, призванные облегчить нашу жизнь, делают человеческое общение поверхностным, информационный поток рассеивает ум, вселяет суету в сердца, отдаляет от Бога, отчуждает друг от друга. Праздник Рождества Христова — это хороший повод вспомнить о тех, кто нуждается в нашем внимании и участии, кого может согреть наша любовь и сострадание. Пусть каждая православная семья, вознеся молитвы благодарения Богу и собравшись за праздничным столом, почувствует сегодня радость общения и сопричастности к событию, которое соединяет всех нас воедино.
Уходящий год был нелегким. Экономические потрясения и, как следствие, обнищание людей, неуверенность в завтрашнем дне, страх перед болезнями показали несовершенство человеческого общества, нашу слабость и беззащитность. Во все времена и при любых обстоятельствах Церковь словом и делом поддерживала народ Божий, совершая свою спасительную миссию. Так было и так будет до скончания века. Голос Церкви предупреждает о том, что причина всякого кризиса коренится в самом человеке. Мы на собственном опыте убедились, что цивилизация, построенная на принципах безудержного потребления и нечестной наживы, не принесет человечеству ни стабильности, ни прогресса, ни творческих взлетов. Общество, в котором нарушен вектор духовного развития, в котором отсутствует уважение к людям старшего поколения и ведется целенаправленная борьба против авторитета Церкви, духовных основ жизни, обречено на деградацию и вырождение.
Однако Господь не лишает нас духовной радости, которая выражается в христианском единомыслии. Примером тому стал визит Святейшего Патриарха Кирилла к святыням нашей земли. Посещение Его Святейшеством Украины стало для нашей паствы значимым событием 2009-го года. В очередной раз была засвидетельствована наша глубокая преданность церковному единству, тому единству, которое является залогом мира и процветания общества.
В наступившем новом году перед народом Украины стоит ответственная задача: мы должны определиться с вопросом — кому в дальнейшем доверить руководство страной. В связи с этим еще раз подчеркнем, что Церковь была и остается вне политики, что политические приоритеты — личное дело каждого. При этом мы призываем всех верных чад Украинской Православной Церкви усилить молитвы и с полной ответственностью отнестись к своему гражданскому долгу. Выражаем надежду, что мир и спокойствие воцарятся в нашем обществе.
Поклоняясь ныне Богомладенцу Христу, будем просить Его о тишине и благоденствии, чтобы Он просветил и благословил миром наш народ, чтобы вместе с Ангелами мы воспели хвалебную песнь: “Слава в вышних Богу, и на земли мир, в человецех благоволение!”.
Поздравляю вас, возлюбленные о Господе чада, с праздником Рождества Господа и Бога и Спаса нашего Иисуса Христа и Новым 2010 годом. Пусть наступивший год будет годом Божия милосердия, годом мирным и благоприятным, чтобы мы прожили его в благочестии и чистоте, восходя от силы в силу на пути вечного спасения.
“Иже в вертепе Родивыйся и в яслях возлегий, нашего ради спасения, Христос, истинный Бог наш, помилует и спасет нас, яко Благ и Человеколюбец”.

Рождество Христово
2009/2010 г.
г. Киев
Владимир,
Митрополит Киевский и всея Украины,
Предстоятель Украинской Православной Церкви

Різдвяне послання
Блаженнішого Митрополита Київського
і всієї України Володимира,
Предстоятеля Української Православної Церкви,
архіпастирям, пастирям, чернецтву і всім вірним чадам
Української Православної Церкви

Христос рождається — славіте!
Христос з небес — зустрічайте!
(Ірмос 1-ї пісні Різдвяного канону)

Возлюблені у Господі архіпастирі, високоповажні пастирі
чесне у Христі чернецтво, боголюбні миряни, брати і сестри!
Стрімкий перебіг життя — і ось ми знову стоїмо на порозі прийдешнього року благості Божої, знову зустрічаємо велике свято Різдва Господа і Спаса нашого Іісуса Христа. Народні піснеспіви, що прославляють народження Богонемовляти, радісною звісткою осявають наше життя, віддаляючи проблеми й буденні турботи на другий план. У цих духовних гімнах з дитячою щирістю і чистотою відображається душа нашого боголюбного народу, його віра, його вікові надії та сподівання, радість зустрічі з Тим, Хто явив світу путь, істину і життя (Ін. 14: 6).
З якими почуттями ми повинні подумки приступити до Віфлеємських ясел? Якими словами можемо висловити наше благоговіння перед Таїнством Боговтілення, споглядаючи “небо — вертеп, престол Херувимський — Діву, ясла — вмістилище, в якому возлежить Невмістимий — Христос Бог”?
Таїна втілення Сина Божого ніколи не буде доступна холодному розуму, зухвалому у своїх пошуках, який не знає меж і перешкод. Велике таїнство любові Бога до людини — таємницю Боговтілення — ми осягаємо насамперед своїм серцем, приймаючи в нього новонароджене Богонемовля, оскільки наш розум ніяковіє і сповнюється смиренням перед Таємницею віри.
Різдвяна радість — це не просто данина традиції або одне зі свят у ряду щорічних святкових заходів. Це радість утішання обтяжених гріхами і пристрастями людей, радість довгоочікуваної зустрічі з Отцем після довгої розлуки, радість усвідомлення того, що ми не забуті й не залишені Богом, що ми не приречені на покинутість і вічне вигнання. Прийшов Той, Хто втамує усі наші печалі, візьме на себе наші немочі, витре кожну сльозу (Одкр. 21: 3–4). Відбулася “велика благочестя тайна: Бог явився у плоті” (1 Тим. 3: 16), зникла стіна, що розділяла нас із Богом, людина отримала можливість стати причасником Божого єства (2 Пет. 1: 4). Син Божий, Начальник світу, Отець майбутнього віку (Іс. 9: 6) повертає нам честь і достоїнство дітей Божих і спадкоємців Його Царства. Які проникливі та значущі обітниці Господа, звернуті до тих, хто любить Його: “Не залишу вас сиротами; … Я з вами по всі дні до кінця віку” (Ін. 14: 18; Мф. 28: 20). Воістину — з нами Бог! Воістину вселенська радість сповнює наші душі; радіє Небо, радіє земля. Радіють серця християн, подумки споглядаючи народження Господа, Який прийняв людське єство, щоб усіх нас відродити, спасти і, за словами апостола Павла, вселитись у наші серця (Єф. 3: 17), щоб нам, смертним і зневіреним, подарувати безсмертя і безкінечну радість. Ми постійно молимося, щоб ця радість увійшла до кожної родини, зігріла кожне серце.
У світі інформації, що набуває стрімкого розвитку, в нас все менше й менше залишається часу для живого спілкування. Сучасні технології, покликані полегшити наше життя, роблять людське спілкування поверховим, інформаційний потік розсіює нашу увагу, вселяє суєту в серця, віддаляє від Бога, відчужує один від одного. Свято Різдва Христового — це хороший привід згадати про тих, хто потребує нашої уваги й підтримки, кого може зігріти наша любов і співчуття. Нехай кожна православна сім’я, піднісши молитви подяки Богу й зібравшись за святковим столом, відчує сьогодні радість спілкування та причетності до події, яка єднає всіх нас воєдино.
Рік, що минає, був нелегким. Економічні потрясіння і, як наслідок, зубожіння людей, невпевненість у завтрашньому дні, страх перед хворобами показали недосконалість людського суспільства, нашу слабкість і беззахисність. У всі часи й за будь-яких обставин Церква словом і ділом підтримувала народ Божий, звершуючи свою спасенну місію. Так було і так буде до кінця віку. Голос Церкви попереджає про те, що причина будь-якої кризи коріниться у самій людині. Ми на власному досвіді переконалися, що цивілізація, побудована на принципах нестримного споживання і нечесної наживи, не принесе людству ні стабільності, ні прогресу, ні творчих злетів. Суспільство, в якому був порушений вектор духовного розвитку, в якому відсутня повага до людей старшого покоління й ведеться цілеспрямована боротьба проти авторитету Церкви, духовних основ життя, приречене на деградацію і виродження.
Проте Господь не позбавляє нас духовної радості, що виражається у християнському однодумстві. Прикладом цього став візит Святішого Патріарха Кирила до святинь нашої землі. Відвідини Його Святістю України стали для нашої пастви значущою подією 2009 року. В черговий раз була засвідчена наша глибока відданість Церковній єдності, тій єдності, що є запорукою миру і процвітання суспільства.
В новому році, що наступив, перед народом України стоїть відповідальне завдання: ми повинні визначитись із питанням — кому надалі довірити керівництво країною. У зв’язку з цим ще раз підкреслимо, що Церква була і залишається поза політикою, що політичні пріоритети — особиста справа кожного. При цьому ми закликаємо усіх вірних чад Української Православної Церкви посилити молитви і з повною відповідальністю поставитися до свого громадянського обов’язку. Висловлюємо надію, що мир і спокій запанують у нашому суспільстві.
Вклоняючись нині Богонемовляті Христу, проситимемо Його про тишу і благоденство, щоб Він просвітив і благословив миром наш народ, щоб разом із Ангелами ми заспівали хвалебний піснеспів: “Слава в вишніх Богу, і на землі мир, в людях благовоління!”.
Вітаю вас, возлюблені у Господі чада, зі святом Різдва Господа і Бога і Спаса нашого Іісуса Христа і Новим 2010 роком. Нехай рік прийдешній буде роком Божого милосердя, роком мирним і сприятливим, щоб ми прожили його в благочесті й чистоті, сходячи від сили до сили на шляху вічного спасіння.
“Иже в вертепе Родивыйся и в яслях возлегий, нашего ради спасения, Христос, истинный Бог наш, помилует и спасет нас, яко Благ и Человеколюбец”.

Різдво Христове
2009/2010 р.
м. Київ
Володимир,
Митрополит Київський і всієї України,
Предстоятель Української Православної Церкви

Священный Синод Украинской Православной Церкви своим решением от 22 ноября 2006 г. благословил работу Синодальной комиссии по канонизации святых в ее обновленном составе. На сегодня в нее входит 16 человек.
Как и Синодальная комиссия по канонизации святых при Московской Патриархии, Синодальная комиссия Украинской Православной Церкви руководствуется такими основными критериями канонизации подвижников веры нашей Церкви: праведное житие, православие безукоризненное, народное почитание и чудотворения.
В этом году Синодальной комиссией рассматривались и изучались представленные правящими архиереями УПЦ жития.
Было рассмотрено 19 предоставлений с материалами и жизнеописаниями подвижников веры и благочестия нашей Святой Церкви. Тщательно изучив их, Комиссия сочла возможным представить Священному Синоду УПЦ на рассмотрение их имена, с тем чтобы впоследствии прославить их в лике святых угодников Божиих. Таким образом, благодаря решениям Священного Синода УПЦ, в результате работы Синодальной комиссии по канонизации святых в текущем году уже прославлено 12 угодников Божиих, а именно:
• святитель Филарет (Гумилевский), Черниговский;
• игумения Рафаила (Тертацкая), Чигиринская;
• игумения Параскева (Родимцева), Топловская;
• иерей Феодосий (Левицкий), Балтский;
• монахиня Елена (Бехтеева), Киевская;
• блаженная Домника (Ликвиненко), Алешковская.
Глинские старцы:
• схимитрополит Серафим (Мажуга);
• схиархимандрит Андроник (Лукач);
• схиархимандрит Серафим (Романцов).
Старцы Софрониево-Молченской пустыни:
• монах Софроний (Батоврин);
• послушник Сергий (Тихонов);
• иеромонах Серапион.
Также Священным Синодом Украинской Православной Церкви были установлены дни празднования преподобномучеников Зверинецких и мученика князя Иоанна Путивльского.
Мы возносим хвалу Милосердному Богу за то, что Он и в наше сложное время являет нам новых Своих угодников. В их жизненном пути, исполненном молитвенного подвига, страдания и скорби, православные христиане находят образ веры, пример жертвенной любви к Богу и ближним, опору в переживаемых испытаниях.

2009 рік, що завершується, для Української Православної Церкви був багатим на визначні події, які ввійдуть в її новітню історію.
З 25 до 29 січня 2009 року в м. Москві відбувався історичний Помісний Собор Руської Православної Церкви, який обрав нового Святішого Патріарха Московського і всієї Русі. Ним став Високопреосвященніший митрополит Смоленський і Калінінградський Кирил, голова ВЗЦЗ Московського Патріархату. У роботі Собору взяли участь єпископи і представники духовенства, чернецтва та мирян від усіх єпархій Української Православної Церкви.
3 27 липня до 5 серпня цього року новообраний Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил відвідав з Первосвятительским візитом Українську Православну Церкву. По прибутті на Українську землю Святіший Патріарх відправив молебень на Володимирській гірці біля пам’ятника святому рівноапостольному великому князю Володимиру. По звершенні молебню Святіший Патріарх вирушив у Свято-Успенську Києво-Печерську Лавру, де його зустріла братія обителі на чолі з намісником Лаври Преосвященним Павлом, архієпископом Вишгородським. Того ж дня Патріарх Кирил очолив історичне засідання Священного Синоду Руської Православної Церкви, яке вперше в її історії відбулося в Києво-Печерській Лаврі. У другій половині дня Патріарх зустрівся з Президентом України В.А. Ющенком і взяв участь у покладанні квітів до пам’ятника Слави та пам’ятника жертвам Голодомору 1932-1933 рр. Увечері того ж дня, у переддень пам’яті святого рівноапостольного великого князя Володимира, Святіший Патріарх очолив всеношну в Києво-Печерській Лаврі.
28 липня, в день пам’яті святого рівноапостольного князя Володимира, Святіший Патріарх Кирил у співслужінні з Блаженнішим Митрополитом Київським і всієї України Володимиром та єпископатом Української Православної Церкви звершив Божественну літургію на соборній площі Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври. По завершенні Літургії відбувся хресний хід до Дальніх печер Лаври. З балкону приміщення Київської Митрополії Його Святість звернувся до численних прочан з Первосвятительським словом і преподав усім своє благословення. Увечері того ж дня Патріарх взяв участь у прямому телеефірі в студії ім. О. Довженка.
29 липня у Трапезному храмі Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври відбулася зустріч Святішого Патріарха Кирила з єпископатом, духовенством, чернецтвом, мирянами, викладачами та студентами КДАіС, представниками інтелігенції. Згідно рішення Вченої ради Київської духовної академії Святішому Патріарху були вручені диплом і докторський хрест почесного доктора богослов’я Київської духовної академії. Патріарх звернувся до присутніх з архіпастирським словом. У другій половині дня Святіший Патріарх відвідав Свято-Покровський жіночий монастир м. Києва, після чого відбув до м. Донецька.
У Донецьку Його Святість відвідав Спасо-Преображенський кафедральний собор і звершив чин малого освячення собору. 30 липня Святіший Патріарх Кирил прибув у Свято-Успенську Святогірську Лавру і у співслужінні з Предстоятелем Української Православної Церкви Блаженнішим Митрополитом Київським і всієї України Володимиром та ієрархами УПЦ звершив Божественну літургію з нагоди святкування Святогірської ікони Божої Матері. Того ж дня Святіший Патріарх відвідав Свято-Миколаївський кафедральний собор м. Горлівки, де правив молебень.
31 липня відвідав Свято-Микільський Василівський монастир, де звершив чин малого освячення Успенського собору. Того ж дня Патріарх прибув до Сімферополя. У Свято-Троїцькому жіночому монастирі звершив молебень перед мощами святителя Луки Кримського, після чого відвідав будівництво Олександро-Невського кафедрального собору і звершив чин освячення накупольних хрестів.
2 серпня, в день пам’яті святого пророка Ілії, Святіший Патріарх Кирил у співслужінні з Блаженнішим Митрополитом Володимиром, єпископатом Української Православної Церкви та ієрархами з Росії, Білорусії, Молдови і дальнього зарубіжжя звершив Божественну літургію у Херсонесі — на місці хрещення святого рівноапостольного князя Володимира.
У другій половині дня Святіший Патріарх прибув літаком до Києва, звідки вирушив до Свято-Троїцького Корецького ставропігійного жіночого монастиря, де його зустріли ігуменя Рафаїла із сестрами обителі та численні прочани. У монастирі Святіший відслужив молебень та заупокійну літію за спочилими настоятельками обителі. Його Святість відвідав також регентсько-катихізаторське училище, що діє при монастирі.
3 серпня у Свято-Троїцькому соборі монастиря Святіший Патріарх звершив Божественну літургію. Далі відвідав Свято-Воскресенський кафедральний собор у м. Рівному та Свято-Миколаївський Городоцький жіночий монастир і виїхав до Луцька. У Луцьку Святіший Владика відвідав храм на честь Всіх Волинських святих. Його зустріли духовенство та віруючі Луцької єпархії на чолі з Преосвященним Нифонтом, митрополитом Луцьким і Волинським.
Увечері того ж дня Його Святість прибув у Свято-Успенський Святогірський Зимненський ставропігійній жіночий монастир.
4 серпня Патріарх Кирил відвідав Свято-Успенський кафедральний собор м. Володимира-Волинського. У другій половині дня Святіший Владика прибув до Свято-Успенської Почаївської Лаври і у Свято-Успенському соборі очолив всеношну напередодні святкування 450-річя принесення на Волинь Почаївської ікони Божої Матері.
5 серпня, в день свята, Патріарх Кирил очолив Божественну літургію на соборній площі Свято-Успенської Почаївської Лаври, По закінченні Літургії Святіший владика звернувся до Блаженнішого Митрополита Володимира, єпископату УПЦ і численних вірян зі словами вітання з нагоди ювілею. По тому освятив новий великий лаврський дзвін.
Того ж дня Святіший Патріарх та супроводжуючі його особи відбули до Москви.
2009 рік, що минає, був ознаменований трьома визначними ювілеями: 450-літтям принесення на Волинь Почаївської ікони Божої Матері, 350-літтям знайдення нетлінних мощей прп. Іова Почаївського та 300-літтям від дня кончини святителя Димитрія Ростовського.
Протягом 2009 року Українська Православна Церква, очолювана її Предстоятелем Блаженнішим Митрополитом Київським і всієї України Володимиром, жила повноцінним духовно-благодатним життям, звершуючи місію спасіння українського народу.
Цього року Предстоятель звершив численні архіпастирські візити в єпархії УПЦ та паломницькі подорожі до Святої Землі.
З 26 квітня до 26 травня в Україні перебувала велика всехристиянська святиня — десниця святителя Спиридона Триміфунтського.
З 9 до 14 травня Українську Православну Церкву відвідала делегація Фінляндської Православної Церкви на чолі з її Предстоятелем Архієпископом Фінляндським і всієї Карелії Львом. Делегація відвідала святині м. Києва та Криму.
У 2009 році відбулося 4 засідання Священного Синоду УПЦ, на яких розглядалися поточні питання внутрішнього і зовнішнього життя УПЦ. Засідання Синоду 9 вересня відбулося у Свято-Успенській Почаївській Лаврі.
Найважливішими стали такі рішеннями Священного Синоду:
Єпископом Запорізьким і Мелітопольським призначено вікарія Запорізької єпархії Преосвященного Іосифа (Масленнікова), єпископа Вільнянського (журнал № 19 від 14.04.09 р.).
Створено два нових Синодальних відділи — у справах сім’ї (журнал № 29 від 09.07.09 р.) та у справах пастирської опіки пенітенціарної (тюремної) системи (журнал № 30 від 09.07.09 р.). Головами відділів відповідно призначено Преосвященного Пантелеімона, єпископа Васильківського, вікарія Київської Митрополії, та священика Віктора Яценка, клірика Київської єпархії.
Синодальний відділ „Місія духовної просвіти” реформовано у Синодальний інформаційно-просвітницький відділ УПЦ (журнал № 33 від 09.07.09 р.)
Преосвященного Антонія, архієпископа Бориспільського, вікарія Київського Митрополії, ректора КДАіС, призначено на посаду голови Богословського-канонічної комісії при Священному Синоді УПЦ.
Затверджено новий титул правлячих архієреїв Новокаховської єпархії — „Новокаховський і Генічеський” (журнал № 18 від 14.04.09 р.).
З нагоди святкування 450-ліття принесення на Волинь Почаївської ікони Божої Матері ухвалено рішення про проведення Всеукраїнського хресного ходу з Почаївською чудотворною іконою Божої Матері по всіх єпархіях Української Православної Церкви (журнал № 44 від 09.09.09 р.).
З метою подолання розколу в Українському Православ’ї поновлено роботу Синодальної комісії по діалогу з УАПЦ та створено робочу групу по підготовці діалогу з представниками УПЦ КП (журнал № 45 від 09.09.09 р.). 2 жовтня відбулося перше засідання робочої групи за участю представників УПЦ КП.
З особливою стурбованістю Священний Синод УПЦ сприйняв факти захоплення храмів УПЦ послідовниками УПЦ КП у різних регіонах України за підтримки представників органів державної влади на місцях.
У зв’язку з цим Священний Синод ухвалив рішення направити відповідні звернення до Президента України, Прем’єр-міністра, Голови Верховної Ради, головам обласних державних адміністрацій та обласних рад відповідних областей (журнал № 46 від 09.09.09 р.).
Синод розглядає також поточні питання внутрішньої та зовнішньої діяльності УПЦ.
Статистика УПЦ за 2009 рік:
кількість єпархій — 44;
кількість архієреїв — 64;
з них:
правлячих — 43;
вікарних — 15;
митрополитів — 12;
архієпископів — 24;
єпископів — 28;
на покої — 6 архієреїв;
Станом на 1 січня 2009 року в Українській Православній Церкві налічувалося:
а) парафій — 11358;
б) священнослужителів — 9573,
з них:
священиків— 8938,
дияконів — 635;
в) духовних навчальних закладів — 22,
з них:
академій — 2;
семінарій — 7;
училищ — 13;
г) монастирів — 191,
з них:
чоловічих — 96;
жіночих — 95;
д) насельників монастирів — 5103,
з них:
у чоловічих — 1955;
у жіночих — 3148;
є) друкованих видань: — 85,
з них:
газет — 61;
журналів — 24;
ж) інтернет-видань — 170;
з) недільних шкіл — близько 5000.
Українська Православна Церква духовно опікує православних воїнів, тих, хто перебуває в місцях позбавлення волі, опікується хворими, самотніми, проводить місіонерську діяльність.
Ведена Духом Святим під омофором Його Блаженства Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира, вона гідно звершує заповідану їй Самим Господом нашим Іісусом Христом місію — веде український народ до спасіння.

24.11.2009. МОСКВА. Светлана Медведева поздравила Блаженнейшего Митрополита Владимира
В поздравительном послании супруги президента России отмечены заслуги Предстоятеля Православной Церкви Украины: «Вы проповедью и личным примером укрепляете духовные силы верующих, утверждаете высокие идеалы Православия. Вашим попечением возводятся новые храмы, открываются миссионерские, образовательные и культурные центры. Особо значим Ваш вклад в укрепление православного единства, сохранения тесных и добрых отношений между братскими народами России и Украины». Послание было передано сотрудниками Посольства РФ в Украине. Принимая его, Блаженнейший Владыка поблагодарил Светлану Владимировну за поздравления и передал ей свое благословение.

23.11.2009. КИЕВ. Посольство Беларуси в Украине поздравило Предстоятеля УПЦ Блаженнейшего митрополита Владимира с днем рождения
Посол Республики Беларусь в Украине направил поздравление в адрес Предстоятеля УПЦ Блаженнейшего Митрополита Владимира в связи с днем его рождения. В поздравлении говорится:
« Митрополиту Киевскому и всея Украины
Предстоятелю Украинской Православной Церкви,
Блаженнейшему Владимиру.
Ваше Блаженство!
От имени Посольства Республики Беларусь в Украине и от меня лично примите самые теплые и сердечные поздравления по случаю Вашего дня рождения!
Ваше искреннее служение Церкви, Отечеству и народу, подвижническая духовно-просветительская и проповедническая деятельность, направленная на упрочнение мира и согласия в обществе, и искренняя забота о благе людей заслуживает самого глубокого уважения и почитания.
Разрешите пожелать Вам, Ваше Блаженство, здоровья и душевных сил. Искренне надеюсь, что Ваша мудрость и стойкость еще долго будут служить Православной Церкви и народу Украины.
С уважением
Посол В.В. Величко»

24.11.2009. КИЇВ. Президент ВГОІ «Союз Чорнобиль України» Ю. Андрєєв привітав Блаженнішого Митрополита Володимира з днем народження
Президент Всеукраїнської громадської організації інвалідів «Союз Чорнобиль України» Ю. Андрєєв надіслав привітання Предстоятелю Української Православної Церкви Митрополиту Київському і всієї України
Блаженнішому Володимиру з нагоди дня народження: „Дозвольте від імені учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та інших постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, більшість з яких є прочанами нашої канонічної Православної Церкви, щиросердно поздоровити Вас, духовного пастиря України, з днем народження, побажати Вам здоров’я на довгі роки на благо служіння народу України.
Просимо Ваших святих молитв за здоров’я живих і в пам’ять про тих, які полягли та померли, не шкодуючи життя свого, заради порятунку світу нашого, дарованого Господом”.

24.11.2009. КИЇВ. Лідер Партії регіонів привітав Блаженнішого Митрополита Володимира з днем народження
У день народження Блаженнішого Митрополита Володимира лідер Партії регіонів Віктор Янукович відвідав резиденцію Предстоятеля УПЦ і привітав Блаженнішого Владику зі святом. Віктор Федорович побажав Його Блаженству міцного здоров’я, довгих років, духовних і фізичних сил для несіння пастирського служіння.
Разом із лідером Партії регіонів Предстоятеля УПЦ також привітати Микола Азаров та Андрій Клюєв.

24.11.2009. КИЇВ. Юлія Тимошенко привітала Митрополита Володимира з днем народження
Прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко привітала Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, з днем народження. Юлія Володимирівна побажала Його Блаженству міцного здоров’я, довгих років життя, сили та добра.
«Ми Вас любимо, цінуємо, і сьогодні Ваша молитва оберігає і Україну, і український народ. Дуже дякую Вам за Вашу сильну молитву за Україну, за любов до України, за любов до людей, за те, що Ви повертаєте справжню віру в душі людей», – сказала глава уряду під час відвідування резиденції Предстоятеля УПЦ в Києво-Печерській Лаврі.
Юлія Тимошенко подарувала Архіпастирю «Діяніє апостолів» ХVІІІ ст. та букет білих троянд.
22.11.2009. КИЇВ. Викладачі, студенти та вихованці Духовних шкіл привітали Предстоятеля Церкви з днем народження
У Синодальній залі, що при Предстоятельській резиденції в Києво-Печерській Лаврі, Блаженніший Митрополит Володимир прийняв вітання від викладачів, студентів та вихованців Київських духовних академії і семінарії. У вітальному слові ректор КДАіС архієпископ Бориспільський Антоній подякував Предстоятелю Української Православної Церкви за піклування та покровительство над Духовними школами. «Вітаючи Вас, ми перш за все дякуємо за ту любов, за те терпіння, за ту милість, які відчуває кожен із нас, починаючи від співробітника і закінчуючи ректором Духовних шкіл. Ми намагаємося зробити так, щоб Київські духовні школи були осередком просвіти і, головне, щоб вони давали Церкві таких священиків, які будуть у майбутньому вести народ Божий до спасіння і Царства Небесного, що Ви, Ваше Блаженство, проповідуєте все своє життя», – сказав зокрема він.
Від професорсько-викладацької корпорації та студентів КДАіС Його Блаженству були подаровані старовинний образ Пресвятої Богородиці та букет білих троянд.
Архіпастир подякував присутнім за теплі вітання і подарунки, побажав майбутнім священнослужителям допомоги Божої у вивченні богословських наук.

( ПРАВОСЛАВИЕ КАК ОПРЕДЕЛЯЮЩИЙ ФАКТОР САМОСОЗНАНИЯ )

“Единство Православной Церкви – единство народов” собравшимися здесь, надо полагать, воспринимается не иначе как бесценный завет, высокая идея, неизменный и незаменимый для нас идеал; а вместе с тем – и как специфически актуализированная проблема, в реальности вызвавшая подмену завета, обесценивание идеала и, как итог, явно негативные изменения в сознании наших народов, которые должны бы сохранять единство. Именно это нам теперь дано в ощущениях, самых что ни есть противоречивых, болезненных уже на протяжении почти двух десятилетий, причем все усиливающихся, поскольку за это время выросло новое поколение, которое воспитано по преимуществу на идеях разрушения, разделения. Потому для нас, представляющих три восточночнославянских народа и принимающих на себя функции радетелей за их единство, особенно важен поиск единого взгляда на все, что предопределяло и определяет такую ситуацию.
Соответственно, предлагаемый высокому собранию доклад рефлективен по исходной установке, сосредоточен на коллизиях самосознания белорусов и, в частности, на противоречиях, которые не замечаются обычно при взглядах «со стороны», а тем более «сверху».
Белорусы, для которых Православие было и остается живой верой, конечно же, осознают, что единство – прежде всего неразрывность связяй с братьями единокровными и единоверными. В основе их сознания вот что:
Крещение как для отдельного человека, так и для народа означает духовное рождение; когда крестились, славяне-русичи стали народом Божиим, христианским, обретя духовность – через благодать Духа Святого, от купели крещения, просвещение – от Божественного Света, культуру, которая формировалась в связи с культом, т.е. приобщением ко Христу; ведь именно для христианизации была создана славянская азбука, сформирован церковнославянский (равносвященный!) язык и заложены основы словесности, поставившей славян в ряд наиболее просвещенных и культурных народов мира.
Именно так видят истоки единства белорусы, хранящие верность заветам благочестивых предков. Однако, увы, нельзя сказать, что их мнение в информационном пространстве Беларуси является преобладающим. Отнюдь. Невероятно широкое распространение получили иные взгляды. В частности, что белорусы приняли Крещение неизвестно от кого; впоследствии же христианство на белорусских землях эволюционировало разновекторно – по преимуществу в противоборстве с «ретроградным Православием». Симптоматично, кстати, что еще более восемьдесяти лет назад подобное населению «крэсув всходних» внушала ассимиляторская пропаганда Польши: мол, Православие здесь навязано позднее, его «русский царь на телегах привез». Причем такого рода воздействия на сознание отнюдь не прошли даром, что засвидетельствовано и таким вот сдвигом: наши «прорабы перестройки», «авангард прогрессивной интеллигенции» предприняли весьма активные попытки заменить и кириллическую азбуку, которая, дескать, ограничивает горизонты и светлые перспективы интеграции белорусов с Европой… Собственно, под таким углом зрения зачастую подается история белорусского народа в целом. И чтобы избежать голословности, остановимся на тех моментах, которые были определяющими, что, вроде бы, является общеизвестным и общепринятым.
В частности, на том, что благодаря именно миссионерам Восточной Церкви, свв. равноапостольным Кириллу и Мефодию произошла идентификация славянской (суперэтнической) общности с протобелорусским элементом в ее составе. Казалось бы, это просто невозможно игнорировать. А тем не менее у нас многие игнорируют.
Более того, как правило, без должного внимания оставляется и то, что этнодуховное и этнокультурное пространство белорусов обозначили православные святые – Евфросиния, игумения Полоцкая; Кирилл, епископ Туровский; Антоний, Иоанн и Евстафий, мученики Виленские; София, праведная княгиня Слуцкая; Иулиания, праведная княжна Ольшанская; Елисей, преподобный, игумен Лавришевский; Афанасий, преподобномученик, игумен Брестский; Макарий, преподобномученик, игумен Пинский; младенец Гавриил, мученик Белостокский; Георгий, святитель Могилевский; Серафим, преподобномученик архимандрит Жировицкий, блаженная Валентина Минская… Если не они, то кто? По мнению же противников Православия, оказывается, это Иосафат Кунцевич, Андрей Баболя, Иоанн Павел ІІ…
Общеизвестно, опять-таки, что благодаря именно православным просветителям открыта первая на белорусских землях школа (считается, что в 990-е годы); примерно тогда же начали создаваться и первые собрания книг – в православных обителях Полоцка, Вильна, Турова, Супрасля, Заблудова, Яблочина, Бреста, Могилева, Мстиславля, Купятич, Кутейна, Пинска, Слуцка, Лавришева, Жировиц… которые, подчеркнем, стали духовно-культурными центрами с широчайшим диапазоном функций. Со времен преподобной Евфросинии просвещение на землях белорусских распространялось благодаря почти исключительно православному монашеству, системе монастырских и братских школ, иконописных мастерских, скрипториев, а позднее также типографий. Истинными просветителями нашего народа стали такие исповедники и защитники веры православной, как Кирилл Туровский, Климент Смолятич, Киприан Цамблак, Григорий Цамблак, Cтефан Зизаний, Лаврентий Зизаний, Лазарь Баранович, Герасим Смотрицкий и Милетий Смотрицкий, Леонтий Карпович, Христофор Филалет, Афанасий Филипович, Сильвестр Косов, Димитрий Ростовский. А еще не воздано в полной мере должное многим, заслужившим почетные места в анналах истории отечественной культуры и словесности – например, Матфею Десятому, Сергию Кимварю, Спиридону Соболю, Андрею Колодынскому, Игнатию Иевлевичу и Фоме Иевлевичу, Андрею Мужиловскому, Иоанникию Галятовскому, Феофану Леонтовичу, Михаилу Козачинскому. Даже при всей проявившейся беспамятности недопустимо забывать (но, увы, многие забывают) также о тех, чьими талантами развивались на белорусских землях православное зодчество, иконопись, книгопечатание и книжная графика, церковная музыка, певческое искусство. Однако совсем не обращая внимая на все это, напрочь забывая о необходимости хоть как-то соотноситься с объективной историографией, “гнет свою линию” у нас теперь почти каждое конфессиональное меньшинство. Пример: «Между тем, мало кто вспоминает, что протестанты имели прямое отношение к так называемому «Золотому веку» Беларуси, деятели Реформации ХVI столетия внесли огромный вклад в духовное, политическое, экономическое, культурное развитие страны. Наиболее видные фигуры того времени (Симон Будный, Василь Цяпинский, Николай Радзивилл Черный, Астафий Волович) имели непосредственное отношение к обновлению церкви, которое активно проходило в то время в нашей стране <…> Первым в этом ряду, безусловно, стоит Николай Радзивилл Черный – одна из крупнейших исторических личностей нашей страны, активный сторонник независимости Великого княжества Литовского (историческое название страны, где доминирующей частью населения были литвины-белорусы), христианин, за двенадцать лет деятельности которого кальвинизм на белорусских землях стоял на позициях господствующего вероисповедания» (Варыкин А. Герои белорусской Реформации: некоронованный король Беларуси // Христианская культура. Сб. статей. Брест: ОАО «Брестск. Типография», 2001. С. 38).
А имеются ведь и те, что претендуют на доминирующее положение и сейчас, и в переписанной по их усмотрению истории. Так, с начала 1990-х годов у нас широко распространены и закреплены даже учебниках утверждения, будто белорусскую культуру до ХVIII в. формировали униаты, т.е. грекокатолики, а на протяжении ХIХ и начала ХХ вв. – римокатолики. Хотя, опять-таки, неоспоримыми являются факты, свидетельствующие, что культурообразующую и культуросохраняющую роль для белорусов как в давние, так и в новые времена выполняло в основном все же Православие. Дополняя ряд перечисленных выше имен, здесь достаточно вспомнить только всех православных священнослужителей и выпускников православных учебных заведений, действовавших в крае (Вильно, Витебск, Минск и Могилев), которые утверждали белорусскость на протяжении ХIХ и начала ХХ вв. Разве можно, скажем, представить белорусскую археографию, историографию вообще, без трудов И.Григоровича, Н.Горбачевского, И.Боричевского-Тарнавы, М. Кояловича, К.Говорского, С.Рункевича, И. Малышевского, П. Жуковича, В.Завитневича, К.Харламповича, М.Веревкина, Н.Богородского, этнографию – без П.Шпилевского, Н.Никифоровского, С.Сахарова, Ю.Крачковского, Е.Орловского, Д.Булгаковского, И.Бермана, филологию – без И.Носовича, И. Гашкевича, А. Будзиловича, П.Тихоновича, П.Шпилевского, Е.Карского, Н.Байкова, С.Павловича?
А в этот же список следует включить еще имена сотен (!) других воспитанников православных семинарий и академий, внесших неоценимый вклад в развитие отечественной культуры и науки, а в итоге – формирования самосознания белорусского народа. Так должно быть по справедливости, которая возможна при объективном учете хотя бы хорошо известного. К примеру, того, что православный митрополит Иосиф (Семашко) в свое время инициировал создание церковно-статистических комитетов, задача которых – проводить историческое, этнографическое и статистическое описание церковных приходов, а непосредственное руководство работой которых возложена была на ректора Литовской духовной Семинарии. Стараниями этих комитетов уже в 1850-е годы были собраны весьма богатые материалы, послужившие, в частности, фактологической базой такого основательного труда, как “Историко-статистическое описание Минской епархии” (СПб.,1864) архимандрита Николая (Долматова), ректора Минской духовной семинарии. Значительная часть накопленных материалов впоследствии была передана в Северо-Западный отдел Императорского Географического общества (в Вильно), которое по достоинству оценивало и надлежащим образом использовало их. При этом показательно, кстати, что образовавшаяся со временем Виленская археографическая комиссия состояла в основном из преподавателей местной духовной семинарии. То же самое можно сказать и об аналогичных структурах в Витебске, Гомеле, Минске, Могилеве. А православные священники неизменно и позднее привлекались к такого рода работе. Результаты их поисков и исследований представлялись в обобщенных обзорах, научных публикациях, входя в широкое обращение – скажем, собранные сельским православным духовенством к середине 1880-х годов материалы легли в основу составленной Ф.Покровским археологической карты губерний, относившихся к Литовской епархии.
Но как упомянутые, так и многие другие того же свойства факты, к сожалению, заслонены антиправославными стереотипами, распространявшимися и внедрявшимися в массовое сознание. Чрезвычайно важно и интересно было бы провести системный анализ природы и функций их во всем диапазоне действия. Разумеется, это задача-максимум. Но и в данном случае мы не смеем оставаться равнодушными к тем из них, которые активнее всего используются в актуальных процессах “перестройки” национального самосознания белорусов, а тем самым воздействуют и на выбор ориентиров общественного развития, государственного строительства. Став, по сущности своей, идеологемами, они на протяжении последних двух десятилетий упорно прокручиваются во многих печатных и электронных СМИ. Естественно, у них разные аспекты, формы и способы подачи, но цель одна – умалить значение Православия (в том числе и крещения “с Востока”) для белорусов, дискредитировать Православную Церковь. Ведь не случайно после провозглашения независимости Республики Беларусь “горячечной” сделали проблему «нация и церковь» (по отношению именно к Церкви Православной), а в “прогрессивной” публицистике расхожими – как будто они аксиоматические – стали утверждения: «белорусское возрождение совершилось благодаря униатам и католикам», «национальная вера белорусов – униатство», «православие – “расейскае” вероисповедание», «православная церковь в Беларуси вела и ведет имперскую линию», «РПЦ – оплот консерватизма и великодержавного шовинизма» и т.д., и т.п.
Причем в навязывание таких явно тенденциозных, ничего общего с реальностью не имеющих, мнений активно включились также обладатели ученых степеней и званий. Более того, начали распространять – даже в учебных пособиях! – допустимые разве что в продукции жанра “фэнтези” представления о террористическом (якобы) характере Крещения, уничтожившего (якобы) существовавшие (якобы) в дохристианские времена “летописи”, “книги”, “монастыри”. Чтобы и в данном случае предостеречься от обвинений в голословности приведем фрагмент одного такого опуса; причем, из опасения хоть что-то исказить, процитируем без перевода: “Пасля “хрышчэння Русі” у імкненні ідэалізаваць гэтую падзею адэпты новай рэлігіі пачалі заўзята знішчаць усе сведчанні “язычніцкага невуцтва”. Епіскапы скуплялі альбо адбіралі летапісы, палілі іх, вывозілі ў Візантыю (…) На сумленні хрысціянскіх “змагароў за культуру” не толькі знішчэнне помнікаў старажытных славян, але і стараабрадных (язычніцкіх? – І.Ч.) святынь – кніг, храмаў, манастыроў” (Лыч Л., Навіцкі У. Гісторыя культуры Беларусі. Мн., 1996. С. 10). К такого рода “научным открытиям” подходит разве что определение, которое было в активном обиходе у самих неприятелей Православия, воинственных безбожников: “Мракобесие!”. А его, увы, у нас немало. И проявляется оно постоянно. Даже в дни, когда праздновалось 1020-летие Крещения Руси.
Безусловно, роль вероисповедaния как нациотворного фактора – проблема сложная вообще, а по отношению к белорусам особенно. При всем этом, без объективного подхода к ней никак не разобраться, почему процесс формирования белорусской нации столь противоречив по сей день. Так что максимальной ответственности и добросовестности все относящиеся к ней вопросы требует не только от исследователей-ученых, но и от интерпретаторов-публицистов, которые под воздействием «духа времени», в угоду актуальности-злободневности с помощью названных выше и подобных стереотипов игнорируют реальную значимость Православия для Беларуси, таким образом искажая историю Христианства на белорусских землях в целом и сущность межконфессиональных отношений в частности, а вместе с тем и эволюцию утверждения белорусскости.
На здравый ум, существует все же элементарная фактология, на основании которой убедительно выявляется безосновательность антиправославных стереотипов. Но здесь ведь случай, когда руководствоваться здравым умом и опираться на объективную фактологию, что называется, не с руки. Чтобы проиллюстрировать это, мы и предложили свой – разумеется, схематичный, обобщенно-приблизительный – обзор. Цель его, конечно же, отнюдь не в том, чтобы отвоевывать, а тем более «экспроприировать» нечто, принадлежащее нашим братьям иноверным, равно как и ни во что не верующим. Это нужно правды ради. Все мы просто обязаны иметь верное представление о плодотворных истоках и реальных закономерностях становления отечественной культуры, об истинном богатстве и действительном значении полученного от отцов и праотцов наследия, чтобы его беречь и приумножать, оставаясь на своем и при своем.
Конечно же, при особой коллизийности белорусской истории, специфике формирования и закрепления государственности, в условиях множественных смен власти, когда менялся также смысл универсального принципа “Богу – Божье, кесарю – кесарево”, это весьма непросто. И потому как особый аспект нашей темы стоит выделить роль западно-русских княжеских родов в утверждении православной духовности, культуры, просвещения.
При всем этом, обозревая прошлое, мы видим не только торжество Православия. В связи с чем, опять-таки правды ради, стоило бы как можно честнее относиться к стереотипным утверждениям о религиозной толерантности на белорусских землях во все времена. Обходиться с неприглядными страницами истории так, как плохие школьники со страницами дневника – т.е. вырывать, чтобы от родителей и всех интересующихся скрывать – мы не смеем. Да это и невозможно, по большому счету. Ведь история все равно посрамляет исказителей, независимо от того, какими намерениями они руководствовались. Так что нужно помнить и напоминать о жесточайших испытаниях, которые довелось пройти нашим благоверным православным предкам. Как убедительно доказывают объективные исследователь (например, профессор Белгосуниверситета Э.М.Загорульский), за Крещеним Руси последовала на удивление быстрая христианизация. И вплоть до конца ХVI века Православие на белорусских землях являлось религией подавляющего большинства, в том числе и элиты. Известно, хотя и все реже упоминается, что православными и женатыми на православных были четверо из семи сыновей Гедимина, одиннадцаць из двенадцати детей Альгерда… Однако после Кревской унии, «которая, в сущности, была инкорпорацией Литвы Польшей» (М.В. Довнар-Запольский), а тем более после унии Люблинской, все жестче стал действовать принцип, согласно которому верховенство власти польского короля влекло за собой и верховенство католического вероисповедания. А это означало все ужесточавшееся давление на православных, вследствие чего высшее сословие ВКЛ прежде всех иных стало объектом вероисповедной «конверсии». Но тем большего почитания заслуживают те представители знати, которые изо всех сил способствовали сохранению отеческой веры и культуры.
В их ряду Олельковичи (особенно Юрий Юрьевич, дед праведной Софии, сам переписавший Слуцкое Евангелие – ведь не случайно Господь его нашему народу вернул, как не случайно и праведную Софию, представительницу этого рода, прославил, а Слуцк сделал оплотом Православия в ХVIII веке); Ходкевичи ( прежде всего Александр, благодаря которому основан Супрасльский монастырь, ставший исключительно важным центром просвещения; и Григорий, стараниями которого основана типография в Заблудове, где Иваном Федоровым напечатано «Евангелие учительное»), Острожские (Феодор, причисленный к лику святых; Константин Иванович, обретший славу не только как полководец, но и как щедрый жертвователь на храмостроительство…)
Но отдельно хотелось бы остановиться на личности уроженца Турова князя Константина (Василия) Константиновича Острожского, 400-летие со дня упокоения которого мы в нынешнем году отмечаем. Герасим Смотрицкий в предисловии к Библии, подготовленной и изданной по инициативе и при непосредственном руководстве Костантина (Василия), обоснованно сравнил его с князем Владимиром Креститетем: “Владимир бо свой народ крещением просветил, Константин же благоразумия писанием осветил”. Воистину, чтобы навеки остаться в истории народов православных, славянских, да и всех культурных, достаточно было бы одного только этого великого дела – издания Острожской Библии, которая вот уже 427 лет в обиходе. Опять-таки, если бы он только Острожскую академию учредил, если бы только одну типографию в Остроге основал, если бы только антиуниатский собор в Бресте возглавил, то заслужил бы почетное место на скрижалях истории.
Между тем, Константин (Василий) Острожский издал не одну только Библию (известно 28 изданий Острожской Академии за период с 1578 по 1612 гг.); основал не одну типографию; боролся за веру Православную не на одном только Брестском соборе… Помимо всего, он был жертвователем, строителем и попечителем около 600 церквей и 20 монастырей!
Его деятельности свойственно всеправославное, вселенское значение. Мы от него получили наследие, имеющее универсальный, или, как теперь принято говорить, глобальный масштаб, существуя над временем, над границами, которые устанавливаются, и над нами. Слава Господу за то, что сподобил нас быть духовными наследниками всего этого. А наш долг – свято хранить наследие и чтить заветы благоверных предков.
И в связи с этим никак не обойти еще один аспект, касающийся явно болезненных процессов последнего времени: как можно игнорировать то бесспорное обстоятельство, что Беларусь находилась и находится в общем духовно-культурном ареале с православной Россией и православной Украиной?
Ведь вместе с Крещением Русь получила завет любви, братства и единства во Христе. Не случайно же равноапостольных Кирилла и Мефодия, великих учителей наших предков, мы чтим за то, что они стремились «… вся языки Словенския в Православии и единомыслии утвердити, умирити мир и спасти души наша». И не зря же летописец знатный с гордостью свидетельствовал, что «был единым народ славянский …».
Увы, летописцы нынешнего времени так сказать не могут. Очевидно, что потомки 1020 лет назад крестившихся восточных славян ныне весьма подвержены злободневным влияниям – вместо единения культивируют обособление, отчуждение вплоть до враждебных противопоставлений. Так или иначе, абсолютизируются взгляды разделяющие: из Москвы, Киева, Минска, Вильна, Белостока, а плюс к тому еще также из Киева, Львова и Острога, Минска и Гродно… А тем временем вовсю идет наступление на саму идею нашего единства, славянской солидарности и взаимности. Как ни больно это констатировать, но массовое сознание у нас продолжительное время заражали антирусскостью и антиславянскостью. Так что нельзя не считаться и с популяцией «евробелорусов», инфицированных этим. Представление о них, носителеях этого рода вирусов может дать вот такая интерпретация наших устремлений: «…Из сундуков московской истории вытягивается идея, примитивная, как большинство ее носителей, – славянофильство, этот фашизм в лаптях (…) Славяне, которые всегда находились на окраине европейской цивилизации и не получили культурного импульса Рима, являются самой отсталой из крупнейших этнических общностей континента…” Приведенная цитата – мнение некоего Василия Евдокимова, опубликованное в органе творческой интеллигенции Беларуси, еженедельнике «Літаратура і мастацтва” от 17 мая 1996 года. И эпидемия антирусизма-антиславянизма продолжается…
Осознаем ли мы все это должным образом? Вот вопрос, над которым следует как можно серьезнее задуматься, обсуждая роль единства в судьбах народов Беларуси, России и Украины.

За останні два десятиріччя відбулися величезні зміни в релігійному житті нашого народу. Всі ми стали свідками бурхливого відродження християнства на Русі: після тривалого періоду запустіння, наруги й руйнації відкриваються запустілі храми, постають з руїн монастирі, люди знову повертаються до Бога. Сотні тисяч наших співвітчизників прийшли до Церкви, щоб задовольнити духовну спрагу. І це в той час, коли не тільки в Православ’ї, а й у християнському світі взагалі відбувається зворотній процес: поглиблюється занепад парафіяльного й чернечого життя, поступово пустіють і перетворюються на музеї храми й монастирі.
Всупереч усім труднощам та незважаючи на нелегкі умови сучасності, продовжується процес відродження монастирського життя в нашій Церкві. Наполегливими молитвами та трудами настоятелів й ігумень, насельників і насельниць наших монастирів поступово відроджується колишня упорядженість і благоліпність обителей, влаштовується побут чернечих громад, відновлюється уклад монастирського життя.
На цей час на канонічній території Української Православної Церкви відкриті та діють 191 чернеча громада, з яких 96 чоловічих та 95 жіночих: З лаври, 178 монастирів, 8 скитів та 2 подвір’я. У них несуть послух 5103 насельників і насельниць: 1955 у чоловічих та 3148 у жіночих обителях.
Зберігається позитивна динаміка кількісного росту як монастирів, так і насельників, але темпи цього росту вже не такі вражаючі, як ще 10-15 років тому. З кожним роком зменшується кількість охочих вступити на шлях чернечого життя, і вже сьогодні багато обителей починають відчувати брак насельників. Думаю, це явище частково пов’язане з тим фактом, що темпи кількісних змін у справі відродження чернецтва значно випереджають темпи змін якісних.
У турботах про кількість та зовнішній стан монастирів ми нерідко забуваємо про основну мету їх створення. Сьогодні поняття „відродження монастирів” асоціюється з відновлювальними роботами, й основна енергія витрачається саме на зовнішнє облаштування обителей. Будувати, відновлювати та прикрашати, звичайно ж, необхідно, однак не слід забувати, що монастир — це не тільки храми й будівлі.
Прочани й богомольці хочуть бачити в монастирях форпости віри, ідеал християнського життя, осередки духовності, де можна безпосередньо долучитися до безцінної спадщини — традиції Церкви, де можна знайти допомогу у вирішенні своїх проблем. Вони часто не в змозі відокремити наші людські немочі від тієї високої місії, яку ми покликані нести світові, та через своє особисте сприйняття монастиря і його насельників складають хибне враження про Православ’я взагалі. І сьогодні, коли ми знову декларуємо ті самі цілі, які стояли перед нами 20 років тому, про духовне відродження суспільства та повернення наших співвітчизників до віри, чи всі обителі готові до активної, діяльної місії? Чи всі вони відповідають тим високим вимогам, які ставить перед нами сучасність?
Неймовірно складно підняти монастир з руїн або звести новий. Але потім ці труднощі здаються насолодою, порівняно з тими, яких вимагає відродження в ньому саме духу чернечого буття. Тому разом з відновленням зовнішніх умов життя у монастирях головна увага має приділятися вирішенню внутрішніх духовних питань, створенню сприятливого середовища для духовного становлення та зростання чернецтва. Вирішувати проблему удосконалення духовного життя чернечих громад потрібно невідкладно. Інакше ті титанічні труди з відродження монастирських будівель і храмів можуть втратити свій сенс, а життєздатність монастирів, їх відповідність своєму призначенню виявиться під загрозою.
Історія й багатовіковий досвід поколінь свідчать, що діяльність монастирів є однією з найважливіших складових церковного життя. За всіх часів з особливою материнською турботою Церква ставилася до чернецтва, адже саме від стану духовного життя монастирів безпосередньо залежить духовне благополуччя Церкви, а отже і духовне благополуччя народу. Тож сьогодні одним з пріоритетних завдань для Церкви має стати удосконалення духовного життя обителей. У цьому напрямку варто скорегувати й розвивати нашу спільну діяльність.
Зважаючи на важливість та актуальність зазначеного питання, вважаю за доцільне висвітлити ще деякі аспекти духовного життя наших монастирів, які потребують уважного вивчення та вирішення.
Однією з основних причин недостатнього рівня духовного життя у монастирях на сьогодні є проблема духовного наставництва. Особливо гостро вона відчутна в жіночих обителях. Досвідчених духівників украй мало, і з’являться вони ще не скоро. Те саме можна сказати і про настоятелів та ігумень монастирів — інколи, за браком кадрів, на керівні посади призначаються ченці та черниці, які ще самі не встигли набути достатнього чернечого досвіду.
Все це — гіркі плоди порушеної спадкоємності живого досвіду монастирського життя, який сьогодні переходить до нас здебільшого не з рук у руки від попередніх поколінь монахів, а набувається з книжок та здогадок. Крім того, духовне становлення більшості сьогоднішніх монахів відбувалося у період відродження Православ’я у нашій країні.
Вважаю, що цей брак як духівників, так і керівників сучасні обителі у певній мірі можуть подолати за допомогою Духовного собору як основного керівного органу монастиря. Саме група досвідчених насельників, які користуються довірою та повагою чернечої громади, має соборно вирішувати всі основні монастирські питання та проблеми.
Також можна порадити єпархіальним архієреям по можливості направляти намісників та духівників у паломництво на Афон. Звичайно, не варто чекати, що за короткий термін перебування на Святій Горі вони набудуть великого духовного досвіду. Але сама можливість долучитися до безперервної традиції чернецтва, яка ведеться з перших віків християнства, поспілкуватися з живими носіями цієї традиції, взяти участь у богослужіннях згодом дасть свої плоди.
Знову потребує перегляду питання про призначення духівників для жіночих монастирів. Досвід минулих століть, а також позитивний і негативний сучасний досвід підказують, що варто повернутися до практики служіння у жіночих обителях переважно сімейних священиків. Призначення туди монахів може сприйматися скоріше як виняток, припустимий для пастирів похилого віку, які мають великий духовний досвід.
Сьогодні це стосується також призначення на парафії молодих монахів, що дуже часто спричиняє чимало серйозних проблем. Вважаю за доцільне знову звернутися до Предстоятеля Церкви та всіх членів Священного Синоду з проханням переглянути це питання і прийняти рішення про повернення монахів з парафій у монастирі.
Монахи мають бути прикладом для мирян. Неправедний спосіб життя ченця або черниці стає для них найбільшою спокусою. Зважаючи на це, хотів би ще раз звернути увагу на так зване „чернецтво у миру” або „таємне чернецтво”. Виправдана в роки гонінь, така практика не повинна мати широкого поширення сьогодні. Виключеннями можуть бути особливі випадки, коли це благословляється єпархіальним архієреєм.
Також слід згадати про таке негативне явище сьогодення, як жебрацтво ченців та черниць, які збирають пожертвування на будівництво монастирів або храмів. Деякі з них при цьому вдягнені у мантію та клобук. Частина з них взагалі не має ніякого відношення до Церкви.
Щоб уникнути спокус і дорікань на адресу Церкви, пропоную прийняти рішення, яке б забороняло монахам і священнослужителям збір будь-яких пожертвувань на вулицях та в громадських місцях. Такі пожертвування повинні збиратися тільки мирянами, які мають письмове благословення правлячого архієрея.
Ще однією із серйозних проблем сьогодення є поспішні постриги, що у свою чергу породжує безліч проблем. Досвід свідчить, що є необхідність звернути особливу увагу на гідну духовну підготовку осіб, які бажають прийняти чернечий постриг, щоб виключити сумні випадки полишення чернецтва, або поповнення так званої „шаталової пустині”.
Тим, хто вступає на шлях чернечого подвигу, необхідно надати достатньо часу, щоб вони могли добре обміркувати свої наміри, а також щоб випробувати їх у тривалому послуху.
Є певний віковий ценз, продиктований практикою Церкви й досвідом багатьох поколінь монахів, і ним потрібно керуватися: постриг у рясофор після досягненні 25 років, у мантію — не раніше 30-літнього віку. Звичайно, це повинно визначатися у кожному випадку індивідуально, і можуть бути винятки, особливо для учнів духовних шкіл і священнослужителів-вдівців.
Як і раніше, гостро постає проблема недостатньо високого рівня духовної освіти священства у монастирях. У наші дні пастирям надзвичайно складно виконувати свою місію без відповідної освітньої бази.
Така неосвіченість часом призводить до виникнення у монастирях та розповсюдження чудернацьких ідей, хибних поглядів і душепагубних марновірств, а інколи й відверто антиієрархічних настроїв. Ці нововведення передаються „із уст в уста” й набувають особливого змісту та значення. На них починають орієнтуватися миряни, оскільки чернецтво завжди було для них взірцем.
Тому священноначалію монастирів необхідно мати особливе піклування про духовну освіту та моральний стан кандидатів до висвячення у священний сан.
У деяких монастирях набуває поширення хибна практика молитовного шанування непрославлених Церквою осіб. Це антиканонічне явище сіє смуту та спокуси в умах людей.
У багатьох монастирях відроджено видавничу діяльність, а також поширення літературної продукції. Але, як і в попередні роки, у нас залишається невирішеним дуже важливе питання контролю за літературою, що пропонується у церковних крамницях. Адже досить часто там можна побачити книжки досить сумнівного змісту, який набуває істинності й непогрішимості в очах віруючих, оскільки книжки продаються у церковній лавці. Така безвідповідальність призводить до того, що вводяться в оману та калічаться душі людей, які довірились Церкві. Необхідні суворий контроль і відповідальність за зміст книг, що видаються монастирями та продаються у церковних крамницях.
Вимушений також відзначити тривожний момент у взаємодії окремих єпархіальних управлінь і монастирів із Синодальною комісією у справах монастирів. Згідно із задумом, Комісія повинна володіти повною інформацією про монастирське життя у нашій Церкві, але поки що це залишається тільки побажанням. І цьому є немало причин. Головні з них — неточності у річних звітах деяких єпархій щодо кількості монастирів та насельників, а також недобросовісне ставлення священноначалія деяких монастирів до підготовки та надання необхідних даних як в єпархію, так і в Синодальну комісію.
Вважаю, зазначені проблеми також є причиною того, що у календарі Української Православної Церкви вже декілька років поспіль друкуються неточні або задавнені дані як про кількість монастирів, так і про їх настоятелів.
Зараз ми розробляємо новий зразок річного звіту для монастирів, який допоможе священноначалію Церкви, Синодальній комісії та єпархіальним управлінням володіти точною і повною інформацію про всі здобутки і проблеми монастирів для того, щоб приймати правильні рішення та своєчасно надавати централізовану підтримку для подолання труднощів.
Актуальним для великої кількості обителей залишається питання повернення монастирських будівель і споруд, отримання прав на землеволодіння як відносно територій самих монастирів, так і земельних ділянок за їхніми межами для ведення підсобних господарств.
Як і раніше, монастирі на своїй історичній території змушені сусідувати з установами культури й іншими організаціями. Нерідко ситуації бувають непростими, їхнє вирішення навмисно затягується. Багато що тут залежить від досвіду, адміністративних здібностей, послідовності й розумної наполегливості настоятелів та ігумень, від уміння вчасно та грамотно звертатися в органи державної влади й місцевого самоврядування, а також від поінформованості щодо юридичної сторони справи. Синодальна комісія у справах монастирів зі свого боку намагається надати посильну допомогу у вирішенні подібних питань, як практичну, так й інформаційну.
Всі зазначені проблеми потребують уважного вивчення й поступового вирішення. Вони також є кращим свідченням того, що продовжується живий і природний процес відродження монастирського життя. Відсутність таких закономірних проблем на даному етапі мала б викликати подив і стурбованість. Духовний досвід приходить не відразу, а набувається десятиліттями в тяжких молитовних та аскетичних трудах.
Є чимало втішних прикладів творчої чернечої праці. Більшість монастирів здійснюють посильну освітню, благодійну, місіонерську та катихізаторську роботу. При багатьох монастирях діють недільні школи, різноманітні гуртки, регентські школи та класи. Деякі монастирі мають свої паломницькі служби.
Як і в попередні роки, у центрі нашої уваги залишаються різноманітні форми соціального служіння монастирів, які протягом століть були їм традиційно властиві.
Багато монастирів сьогодні надають духовну і матеріальну підтримку дитячим установам (притулкам, інтернатам, дитячим садкам), опікують лікарні й будинки престарілих, соціальні заклади для інвалідів.
При окремих монастирях діють благодійні їдальні. Нужденним надається посильна грошова допомога, діють пункти благодійної роздачі одягу.
Всі зазначені напрямки відродження, функціонування та служіння монастирів на даний час є пріоритетними у діяльності Синодальної комісії у справах монастирів. Але досягти всього цього можливо лише завдяки координації зусиль, у тісній співпраці священноначалія усіх монастирів та у разі розуміння та підтримки з боку єпархіальних архієреїв й органів влади.
На завершення хотів би відзначити, що висвітлено лише деякі сторони життя монастирів, окремі питання та проблеми, які здаються актуальними. І насамперед, найсерйознішої уваги й невідкладного вирішення сьогодні вимагає внутрішнє життя монастирів, виховання насельників і насельниць гідними високого чернечого звання.
Тепер щодо безпосередньої діяльності Синодальної комісії у справах монастирів.
Серед головних напрямків діяльності Синодальної комісії за звітний період варто зазначити наступні:
– Координація відродження чернечого життя у монастирях.
– Координація практики релігійно-просвітницької, видавничої, соціальної, місіонерської та іншої діяльності монастирів.
– Звернення від імені монастирів до Предстоятеля та до Священного Синоду Церкви.
– Представлення інтересів чернечих громад в органах державної та виконавчої влади.
До основних робіт, виконаних Синодальною комісією, варто віднести наступні:
– Надано необхідну інформаційну та юридичну допомогу у вирішенні адміністративних та юридичних питань щодо повернення монастирських храмів, будівель та земельних ділянок у власність монастирів.
Голова Комісії неодноразово звертався до органів державної та виконавчої влади для вирішення різних господарських та юридичних питань окремих монастирів, привертав увагу місцевої влади та громадськості до потреб монастирів як через особисті звернення, так і за допомогою засобів масової інформації.
Вирішено питання щодо оплати монастирями та парафіяльними храмами за електроенергію, газ та комунальні послуги за тарифами споживачів соціальної сфери.
– Надавалась юридична, інформаційна та фінансова допомога монастирям у проведенні будівельних та відновлювальних робіт.
– Голова Комісії виїжджав до монастирів для участі у розгляді внутрішніх та зовнішніх конфліктних ситуацій у монастирях, а також особистих справ насельників з відома та за благословенням Предстоятеля Української Православної Церкви.
Розглядались звернення та скарги мирян і приймались відповідні рішення щодо порушення дисципліни та конфліктних ситуацій у монастирях.
– Голова Комісії неодноразово звертався від імені монастирів до Предстоятеля УПЦ для вирішення різних питань монастирського життя.
Підсумовуючи результати діяльності Синодальної комісії у справах монастирів, хочу висловити глибоку подяку Блаженнішому Митрополиту Володимиру, чиєю діяльною підтримкою й мудрими настановами Комісія незмінно керувалася всі сім років свого існування, а також архіпастирям єпархій, настоятелям й ігуменям обителей, чернецтву і мирянам, які самовіддано трудяться заради відродження монастирів й духовності нашого народу.

Олександр Яровий,
оглядач «Вісника Прес-служби УПЦ»,
кандидат філологічних наук

Сучасну добу називають, серед іншого, інформаційною.
Здавна відомо, якою силою є знання, яку владу має інформаційний простір. Звичайно, зараз на поняття «знання» поширюються й незвичні, супермодерні трактування. Доводилося чути теорії, що сьогодні знання, подібно до виробничого продукту, набуваються, використовуються і… «знецінюються». Якщо йдеться про якісь поточні «злободенні моменти» в соціології, політології, тим більше – в економіці (дутий, імітаційний характер капіталістичної економіки показала сучасна криза), то ці знання можуть застарівати і знецінюватися… Але ми, православні журналісти, намагаємося бути ретрансляторами такого знання, тієї інформації, які мають цінність вічну, хоча працюємо у форматах поточного моменту. Тому що за кожною подією, яку ми висвітлюємо, за кожним явищем стоїть Божий промисел. Ми намагаємося (хоч, можливо, це трохи пафосно звучить), утверджувати істини Православ’я в суспільстві, яке дуже часто не тільки забуває Бога, але навіть ставить себе в позицію якогось протистояння традиційним Божим істинам.
Чи в цьому винні ми й наші співвітчизники? Не цілком. Мабуть, все-таки дуже багато випробувань, кажучи церковною мовою, «іскушеній», випало на долю нашого народу і всіх пострадянських народів, всієї східної цивілізації, на яку наче ополчилися сили зла, аби перешкодити вповні відродитися святій Церкві, не дати потривати далі цьому ветхому «зношеному» світові, не дати, щоб він осяявся оновлюючим світлом Православ’я…
Не будемо перебільшувати власні скромні заслуги. Свого часу видатний учений (і, до речі, глибоко віруюча людина), математик та філософ Рене Декарт сказав: якщо ми часом бачили далі інших, то тільки тому, що стоїмо на плечах гігантів. Ми – прості чорнороби на тій ниві, яку до нас засівали апостоли, святі, преподобні, як і великі світські смолоскипи нашої культури, люди-гіганти, люди-храми і люди-інститути… «Не нам, не нам, но имени Твоему дай славу», – як було написано псаломським словом на одній із царських медалей у часи Першої світової війни.
Скажу про себе особисто. Приносить радість хоч би й просте усвідомлення того, що ти спілкуєшся із великою аудиторією людей, що ти щоразу вишукуєш, чим би цікавим поділитися, як би висвітлити ту чи іншу подію… Ти – частка Церкви, клітина православного народного тіла. На моєму життєвому шляху Прес-служба УПЦ щасливо зустрілася в 2002 році. Здається, тоді ще нічого не віщувало якихось суспільних катаклізмів, стосунки Церкви і держави тривали з перемінним успіхом, можна сказати, в режимі «теплохладному», але все-таки була якась тенденція до зростання суспільного позитиву, власне кажучи: показники (хоча б економічні) свідчили про те, що на початок третього тисячоліття ми мали всі шанси стати повноцінною державою. Але за останні п’ять років ми знову відкинуті ще нижче тих рубежів, до яких ледве-ледве тоді дотяглися. Ми не можемо за всіма параметрами сягнути навіть рівня дев’яностого року – перед «кончиною» Радянського Союзу. Отака складна наша історія, така парадоксальна й нелегка наша сучасність…
На жаль, продовжує тиражуватися міф про те, що ось, мовляв, відродимо економіку (хоча ніхто її не відроджує, іде тільки проїдання ресурсів давно вже почилої УРСР) і тоді вже візьмемось за духовність! І, відповідно, за культуру! Тоді виховаємо повноцінних громадян!..
Ні. Такого зворотного, інверсованого порядку державотворення і суспільствотворення не було, нема й не буде. Це той само більшовизм, але зі споживацько-економічним, а не ідеологічним знаком. Спочатку, на першому місці має бути людська душа, побудова людської особистості. Не раз ми цитуємо слова Миколу Гоголя – світського пророка нашої культури, поборника дружби православних братніх народів – про те, що людину ніякими конституціями й декретами не можна змусити бути справжнім громадянином. Людина може змінитись тільки тоді, коли захоче цього сама, коли буде Божий поклик у душі. Якщо доводилося десь прислужитися нашим словом справі спасіння і, хоча б якоюсь тінню думки, наштовхнути когось на шлях до Бога, – то це вже, мабуть, недаремна діяльність. Саме тоді, коли буде надалі безперешкодно відроджуватися наша Церква, тільки тоді буде оживати духовність народу – не в трибунному, шаблонно-збитому, а саме в церковному, святоотецькому, православному розумінні. Адже православна віра ніколи не сторонилася суспільства, навпаки, вона, наче капілярна система в організмі, пронизувала й живила всі його частини. Тільки тоді ми зможемо говорити про якесь оздоровлення нашого народу, про спокій суспільства, про воскресіння людини.
Погляньмо на сусідів. Здавалося б, у середині-кінці 90-х років Росія була вже на грані зникнення і знищення: страшний занепад моралі й культури, хаос і корупція, абсолютний економічний розвал, фактичний параліч армії, науки, всіх соціальних інститутів, зубожіння і деградація мас… Але завдяки посиленню ролі Православної Церкви, завдяки конструктивному діалогу властей і держави (хай це не легендарна «візантійська симфонія», але все-таки співробітництво, а не суперництво чи протистояння), Росія знову повертає собі статус супердержави, з якою рахувалися, рахуються і будуть рахуватися всі суб’єкти світового устрою. Хто б міг у це повірити ще 7-10 років тому! Звичайно, премудрі вчені будуть шукати якихось логічних доказів цьому зростанню і стрімкому злету великої держави із історичної прірви. Але ми, віруючі люди, впевнені, ми незаперечно знаємо, що тільки тому, що там відродилася Церква, тільки тому, що священик став звичною фігурою в армії, в школах, середній та вищій, у лікарнях і навіть у тюрмах, – саме тому, хай тяжко і з великими труднощами, але Росія відроджується.
Подивимося на Білорусію. Там ніколи не було якоїсь генетичної гоноровості, прагнення зайняти суперролі на світовій шахівниці, але, знову ж таки, працелюбний, щирий, спокійно-мирний білоруський народ – також під крилом Православної Церкви, не каліченої ні розколами, ні державним тиском, – зумів зберегти, не розбазарити й не «проїсти», а примножити і справді європеїзувати й модернізувати те, що лишилося в спадок від БРСР та всієї попередньої історії.
А тепер погляньмо на себе в дзеркало, маємо на увазі – на наше суспільство. Рана розколу продовжує кровоточити. Спасіння душі політики підмінюють націоналістичними міфами. Мільйони людей взагалі до пуття не розуміють, ні для чого їм Бог, ні для чого їм Церква, вони часто заплутані в конфесійних питаннях, ідуть до розкольників, до сект… Це все одно, що не розуміти, навіщо повітря або їжа для тіла, або харчуватися неїстівним… Храмова соборна молитва, участь у церковних Таїнствах – незамінна пожива для людських душ.
Про політичну ситуацію не хочеться й говорити. Що лишається на місці міражів?! Минає майданний гіпноз, минає шапкозакидальна ейфорія, тануть примари-ілюзії щодо «європейського вибору»: виявляється, ми там нікому не були і не будемо потрібні. Тільки з єдиновірними, єдинокровними братами – наше єдино можливе майбутнє. Але цього не хочуть розуміти політики, цього гіркого висновку боїться національна інтелігенція. Доходить до парадоксів. Часом поважні люди – письменники, академіки, державні діячі, – згадуючи про минулі сімдесят років УРСР чи про триста років перебування у складі Російської імперії, починають говорити про «страшні утиски», а потім… перераховують українські мистецькі феномени, культурні події, численні явища, імена в тих умовах. І просто собі думаєш: «Чого ми, власне, хочемо?» Треба запам’ятати, що ідеальних суспільств не було, нема і не буде. Є прагнення до ідеалу, і ця тенденція – прагнення до духовного ідеалу – найбільш чисто, кришталево чисто виражена в Православ’ї! От про це й пишемо, говоримо, переконуємо… Віримо й іншим хочемо посіяти віру, не втратити надію, а ще – прагнемо плекати християнську любов… А на все це просимо, немічні, в Бога мудрості.
Виправляймо помилки, прощаймо взаємні образи – по дорозі з іншими, на нашому історичному шляху! – не втомлюємося наголошувати… Ідеалу не можна досягти на землі. Безкінечним є наближення до нього і в Царстві Небесному, бо безкінечний Бог. Але на шляху до цього Ідеалу ми покликані покращуватися самі й покращувати світ навколо нас. Два останні десятиліття, здавалося б, нема ні заборон, ні валуєвських циркулярів, ні партійних постанов. Але що ми маємо? Маємо, як казав премудрий відомий політик, «те, що маємо».
У погоні за ілюзіями ми, як то сказано в одній із молитов, принесли небесне в жертву земному, і тому «обою лишихомся». Ми захотіли примарного єврораю, який виявився просто декорацією, фальшивою вітриною, приманкою, і почали нещадно топтати все те, що в нелегкій праці, в складних умовах, власне кажучи, в боротьбі за виживання здобували попередники. Якесь диво: гнітили весь час «москалі», і… що ж ми вивчаємо у школах, вузах?.. Скільки видатних постатей, особистостей у різних галузях, скільки українців – науковців, письменників, міністрів, генералів, різних доброчинців, благодійників, засновників поважних інституцій, художників, акторів, лікарів! І це все – наші люди, які творили велику руську цивілізацію! Скільки перемог над поневолювачами! Але ми («ми» тут можна взяти в лапки, бо йдеться скоріше не про нас, а про якусь офіційну точку зору, яка намагається розписуватися від імені всіх нас, усієї вкраїнської людності), так от, деякі «ми в лапках», кон’юнктурні діячі, намагаються якнайактивніше повишукувати якісь маргінальні, протиприродні на нашому історичному шляху сучки, колючки, гальма, – себто ті явища, події, які, до того ж будучи криво утлумаченими, тільки ллють воду на млин у справі сіяння розбрату та – саморуйнування.
Коли влітку в Україну приїздив Патріарх Кирил – це стало великою громадською подією. Прес-служба УПЦ цей візит теж активно висвітлювала. І чи не найголовніше з того, що Святіший Патріарх сказав, звертаючись до народу і набувши собі симпатиків навіть серед людей, які з програмованою упередженістю, недобрим оком позирали в бік Патріарха, – це теза, що „зараз потрібні ідеї і постаті, які об’єднують суспільство, а не роз’єднують його”.
Мені думається, що Прес-служба УПЦ, основний доробок якої уже міцно «оселився» в історії, в оцих ста не таких товстих, але змістовних випусках журналу, і намагалася завжди об’єднувати суспільство навколо істин святого Православ’я. І дасть Бог, будемо це продовжувати!
Гортаємо минулі випуски й бачимо, як текла ріка часу, відбувалися події, і все це віддзеркалено в численних рубриках «Вісника». Кожен з номерів має свою тему, стосовно якої висловлюються церковні та світські експерти: письменники, політики, науковці; завжди присутня й оперативна офіційна хроніка. У рубриці «Від першої особи» визначні фігуранти церковного життя подавали свій погляд на багато проблем сучасності. Прес-служба постійно тримає руку на інформаційному пульсі єпархій (про церковні події в найдальших куточках нашої землі оповідає «Літопис єпархій»). Візьмімо рубрику «Дати»: це і пам’ять Хрещення Русі, і ювілей заснування Київського університету, і п’ятнадцятиріччя вікопомного Архієрейського Собору в Харкові, і ювілейні дати Предстоятеля та інших архієреїв УПЦ. Рубрика «Церква і влада» подавала монологи, діалоги, часом пекучі й колючі. Прес-службі непритаманний сервілізм, корисливе пристосуванство. Кілька років тому, коли немало політиканів намагалися підняти на щит напівфашистське гасло різних «люстрацій-перлюстрацій», прес-служба все одно не пристосовувалася до чужих поглядів і виступала з принципово незмінних позицій – для загального добра. Виходила до читачів зі статтями про мир і спокій нашої Батьківщини, про прагнення суспільного порозуміння, про апробовані віками ціннісні орієнтири. Ми завжди стоїмо за духовне єднання православних народів, які б вітри та протяги не віяли над українською землею.
А ще – рубрика «Слово пастиря», її назва вже є промовистою; а ще – «Православний погляд», в якій висвітлюються події церковного та загальнокультурного життя і викладає свої думки і Ваш покірний слуга. Про негативи та проблемні явища, про шляхи їх подолання – в рубриці «Розколи, єресі, секти». У «Зарубіжному огляді» подаються відомості про життя інших конфесій, релігій, загалом висвітлюється релігійна картина сучасного світу.
Прес-службі завжди таланило, з Божої ласки, на людей креативних, всебічно обдарованих, із міцно-традиційною журналістською та філологічною підготовкою, із доброю технікою викладу.
Хочеться вірити, що буде не тільки сотий, а ще двохсотий (і далі!) випуски «Вісника Прес-служби УПЦ». Ми повинні служити святому Православ’ю, нести людям Істину. Хай це нелегко сьогодні робити, але християнам легко на землі не було ніколи. Хочу сердечно привітати і всіх працівників, і читачів нашої рідної Прес-служби, побажати всіляких гараздів, і сподіватися, що вона й надалі буде живим струменем інформації, не просто інформації, а й правдивого знання про Православ’я, про сучасне православне життя. «Служба» і «служити» – споріднені, однокореневі слова. (Як казав відомий герой класики: «Служить бы рад, прислуживаться – тошно»). Прес-служба ніколи не прислужувалася, не лицемірила. Вона є скромною, але вірною й незрадливою помічницею нашої святої канонічної апостольської Церкви у справі спасіння душ людських.
Я безмежно радий з того, що й мене, малу піщину в цьому світі, Господь сподобив прислужитися такій великій, почесній і боговгодній справі. Многая літа всьому православному люду нашої святої києворуської землі! Зі святом, дорогі колеги і читачі!
Хай допомагає всім нам Господь.

2009-й рік відзначився багатьма знаменними подіями, у світлі яких проходило життя нашої Церкви, а отже, і життя Синодального відділу „Церква і культура”. У нинішньому році Повнота Православ’я урочисто відзначила 450-ліття принесення на Україну Почаївської ікони Пресвятої Богородиці, 350-ліття знайдення мощей прп. Іова Почаївського, 300-ліття преставлення свт. Димитрія Ростовського, 190-річчя реорганізації Києво-Могилянської академії в Київську духовну академію, 20-ліття відновлення КДА, 385-річчя від дня кончини видатного борця за Православ’я архімандрита Єлисея Плетенецького. Великий резонанс у світі мали церковні урочистості на честь 1021-ї річниці Хрещення Київської Русі, які очолив Предстоятель Руської Православної Церкви Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил.
Разом з багатьма церковними та державними інституціями відділ брав участь у заходах, присвячених 65-річчю звільнення України від німецько-фашистських загарбників, 200-літтю від дня народження М.В. Гоголя, 300-літтю Полтавської битви та іншим знаменним подіям.
Як і в минулому році, Синодальний відділ „Церква і культура” разом з Синодальним відділом зовнішніх церковних зв’язків УПЦ продовжував роботу з представлення Пересопницького Євангелія світу. Так, 30 березня 2009 р. відбулася презентація Пересопницького Євангелія у штаб-квартирі Організації Об’єднаних Націй у Нью-Йорку. 1 квітня члени делегації УПЦ представляли Пересопницьке Євангеліє у Бібліотеці Конгресу США. Відбулось багато зустрічей з представниками дипломатичного корпусу, української діаспори в США, культурно-громадських кіл. Україна постала в очах тих, хто познайомився з цим унікальним факсимільним виданням, як країна високих культурних досягнень та глибокого християнського натхнення, породженням яких стало чимало світових шедеврів, таких, як Пересопниця.
До Бібліотеки Конгресу США був також переданий примірник факсимільного видання Христинопільського Апостола XII ст., оригінал якого зберігається у Львівському історичному музеї. Гроші на реставрацію Христинопільського Апостола та виготовлення копій надали Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир та Посольство Сполучених Штатів в Україні.
З 7 по 10 травня проходила презентація Пересопницького Євангелія в Польщі. 7 травня делегацію УПЦ приймала Християнська богословська академія у Варшаві, 8-го — місто Люблін, де організаторами зустрічі стали Люблінсько-Холмська єпархія Польської Православної Церкви, Українська громада у Любліні та гуманітарний відділ Люблінського університету ім. Марії Кюрі-Складовської. 9 травня гостей з України приймали Перемисько-Новосанчівська єпархія ППЦ, Історичний музей м. Сянока та Культурознавчий інститут Державної вищої професійної сяноцької колегії. Наступного дня захід продовжувався у м. Горлиці під проводом Перемисько-Новосанчівської єпархії та Центру православної культури „Єлпіс” у м. Горлиці. Урочистості незмінно супроводжувалися різноманітними мистецькими акціями у виконанні творчих колективів української діаспори. Польська програма презентації Пересопниці мала гучний резонанс та широко висвітлювалася в місцевій пресі.
20 травня презентація Пересопницького Євангелія відбулася у Києві, в Президентському фонді Леоніда Кучми. Також був представлений рукописний збірник 1844 р. „Вірші Т. Шевченка”, написаний друзями поета у польській транслітерації. Його надрукував дніпродзержинський Видавничий дім „Андрій” при підтримці Фонду. У презентації брали участь Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир, президент Л. Д. Кучма, академік М.Г. Жулинський, поет Борис Олійник, інші відомі діячі науки та культури. Його Блаженство подарував Президентському фонду примірник Пересопницького Євангелія та декілька раритетів із своєї Шевченкіани, зокрема прижиттєвий „Кобзар” видання 1860 р.
26 жовтня делегація УПЦ представляла Пересопницю у Молдавській Придністровській Республіці. Велику допомогу в здійсненні заходу надали Тираспольсько-Дубоссарська єпархія, міністерство іноземних справ ПМР та Президент ПМР І.М. Смирнов. У великій залі Придністровського державного університету ім. Т.Г. Шевченка відбулася конференція, присвячена українській святині. На конференції з доповідями виступили архієпископ Тираспольський і Дубоссарський Юстиніан, ректор ПДУ С. І. Берил, представники влади ПМР та дипломатичного корпусу, науковці, громадські діячі. По закінченні конференції відбувся концерт, на якому лунали українські пісні. Захід було продовжено у Центрі української культури при ПДУ ім. Т.Г. Шевченка, де були присутні представники місцевої „Просвіти”, Міжнародної громадської організації „Український центр „Співробітництво”, Тираспольського об’єднаного музею та інші офіційні особи. Презентація пройшла з великим підйомом. Її висвітлювали центральні засоби масової інформації ПМР. Діаспоряни висловлювали щиру подяку Блаженнішому Митрополиту Київському і всієї України Володимиру та архієпископу Юстиніану за організацію цього заходу, спрямованого на зміцнення дружніх зв’язків між співвітчизниками в обох країнах та розвиток української культури.
5 листопада в рамках проведення VIII церковно-громадської виставки-форуму „Православна Русь” у Москві відбулась презентація Пересопницького Євангелія у Палаці кіно Національної спілки кінематографістів Російської Федерації. У заході брали участь видатні кіномитці Російської Федерації, представники Посольства України у РФ, українських громадських організацій. Перед учасниками презентації виступили з концертом обдаровані діти, якими опікується Міжнародний благодійний фонд „Соняшник”.
Співпраця з творчими колективами та майстрами мистецтв є важливим чинником у роботі відділу „Церква і культура”. Зокрема, традиційними стали декади митців музичної культури та художнього слова „Різдвяні вечори”, „Пасхальні зустрічі”, „Золота осінь миру” в м. Одесі, які відділ проводить у співпраці з Обласною радою миру. Для дітей проводяться благодійні акції „Різдвяний дар — дітям” та „Пасхальне сяйво”. Концерти проходять у найкращих залах міста: Національному Одеському оперному театрі, філармонії, Будинку вчених та ін.
30 серпня відбувся концерт у рамках акції „Діти в Лаврі”, організатором якого є Київська Митрополія Української Православної Церкви. Відділ брав участь в організації концерту, співпрацюючи з головою правління Міжнародного благодійного фонду „Соняшник” Аллою Горбуновою, яку за подвижництво на ниві культури Предстоятель УПЦ Блаженніший Митрополит Володимир удостоїв нагородження орденом „450-річчя перенесення на Волинь Почаївської ікони Божої Матері”.
Великий успіх мав концерт дитячих колективів, які представляв „Соняшник” у рамках виставки-форуму „Православна Русь” 4 листопада у Москві. Високу оцінку організаторів цього форуму викликали стенди УПЦ, на яких були представлені макет кафедрального собору УПЦ, Києво-Печерська Лавра, матеріали, присвячені роботі з молоддю священнослужителів УПЦ. Оздоблення композиції відбулося у співпраці з ювелірним будинком „Лабортас і Карпова”. Шедевром виставки стала ювелірна композиція „Лавра Небесна”, яка викликала захоплення у відвідувачів.
Віхою у культурно-мистецькому житті України стало проведення 20 квітня – 3 травня „Пасхальної хорової асамблеї-2009” під патронатом Блаженнішого Митрополита Володимира. Вперше провідні хорові колективи об’єдналися в двотижневому святі хорового співу, завдяки ініціативі яскравої творчої особистості — ректора Національної музичної академії України ім. П.І. Чайковського Володимира Рожка, доктора мистецтвознавства, народного артиста України. Концерти проходили у найкращих залах Києва: великому залі Національної музичної академії України, малому залі НМАУ, а також у Трапезному храмі Києво-Печерської Лаври, Кирилівській церкві, Свято-Пантелеймонівському соборі жіночого монастиря „Феофанія”. Чудовий спів солістів ансамблю „Благовість”, камерного хору „Софія”, ансамблю духовної музики „Стрітення”, хорової капели „Дзвіночок”, хорової капели „Орея”, академічного камерного хору „Вінниця”, жіночого хору КДМУ ім. Глієра, камерного хору „Кредо” та інших професійних та аматорських колективів збирав великі натовпи вдячних слухачів — як парафіян, так і світських цінителів музики. Спектр творів був дуже широким: від древніх знаменного, болгарського, київського розспівів, давньосербських та грецьких піснеспівів до масштабних поліфонічних шедеврів знаменитих композиторів XVIII-XX ст.: Бортнянського, Чайковського, Рахманінова та інших. Особливою вишуканістю та духовністю у трактуванні творів відзначалося виконання таких знаних колективів, як хор студентів НМАУ ім. Чайковського, Чернігівського муніципального хору ім. Д. Бортнянського, Молодіжного хору Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври, чоловічого хору „Світилен” монастиря Китаєва пустинь.
„Пасхальна хорова асамблея” стала визначною мистецькою подією у культурному та релігійному житті України. За благословенням Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Митрополита Володимира цей захід стане традиційним.
Великий резонанс викликала київська прем’єра ораторії „Страсті за св. Матфієм” відомого богослова, ієрарха і церковного композитора Іларіона (Алфєєва), яка відбулась 23 листопада в Національній філармонії України. Її виконали Національна академічна хорова капела „Думка” та симфонічний оркестр філармонії. Диригував Герой України, лауреат Національної премії ім. Т.Г. Шевченка, академік, народний депутат України Євген Савчук. Зала філармонії була заповнена вщерть. Серед почесних гостей були присутні Блаженніший Митрополит Володимир, єпископат УПЦ, відомі музикознавці та діячі культури.
Важливим фактором у роботі відділу стала тісна співпраця з діячами кіномистецтва, православних та світських телерадіокомпаній. Зокрема, відділ брав участь у роботі київського міжнародного фестивалю документального кіно „Кінолітопис-2009”, який тривав в Україні з 1 по 6 червня. Учасників фестивалю прийняв у Лаврі Блаженніший Митрополит Володимир. Деякі з кіномитців отримали з рук Його Блаженства високі церковні нагороди. У рамках фестивалю відбулася презентація Пересопницького Євангелія та кінофільму, присвяченого цій пам’ятці. Ця кінострічка стала лауреатом „Кінолітопису-2009”.
2 квітня Блаженніший Митрополит Володимир прийняв у своїй резиденції відомого режисера Володимир Бортка, прем’єра фільму якого „Тарас Бульба” відбулася в той день у Києві. Його Блаженство вручив В. Бортку орден 1020-ліття Хрещення Русі. Представники відділу “Церква і культура” були присутні на прем’єрі фільму в рамках святкування 200-ліття від дня народження М.В. Гоголя.
Відділ також брав участь у проведенні міжнародної науково-практичної конференції „Гоголь як пророк слова”, що відбулася 26 березня в Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка. Учасники конференції ознайомилися з раритетами Гоголіади, з представленими різними та церковними зібраннями, в тому числі — з пам’ятками, які надіслав на виставку Блаженніший Митрополит Володимир.
300-літтю Полтавської битви була присвячена моторизована хресна хода „Акція історичного примирення”, яку відділ „Церква і культура” проводив разом з військовим відділом Київської єпархії. Акція стартувала 7 липня від резиденції Блаженнішого Митрополита Володимира. Предстоятель УПЦ відслужив молебень та окропив святою водою учасників хресної ходи — молодь з Київського автомотоклубу та міжнародного автомотоклубу „Ночные волки”. Байкери увінчали своїх сталевих коней хоругвами і відвідали Полтавську єпархію. Неподалік від поля Полтавської битви вони встановили козацький хрест на знак пам’яті про загиблих воїнів, що віддали життя за віру і вітчизну. У Запорізькій єпархії на острові Хортиця була відправлена панахида. Завершилася хресна хода 9 липня в Севастополі подячним молебнем у Свято-Володимирському храмі — місці хрещення св. рівноапостольного князя Володимира.
Акцією вагомого патріотичного змісту стало відзначення 65-ї річниці визволення Києва від німецько-фашистських загарбників. Синодальний відділ разом з Київським національним музеєм Великої Вітчизняної війни провів захід „Молитва за Україну”. Панахиду за загиблими героями-визволителями правив вікарій Київської Митрополії єпископ Васильківський Пантелеімон. Було відкрито тематичну виставку „Молитва за Україну”, в експозицію якої увійшли екземпляри з особистого зібрання Блаженнішого Митрополита Володимира, музею „Православна Україна” та музею Великої Вітчизняної війни. Це особисті речі святителя Луки (Войно-Ясенецького), фотографії священнослужителів, нагороджених орденами та медалями за подвиг у Великій Вітчизняній війні, хрестики та фрагменти ікон, знайдених київськими ентузіастами-пошуковцями у бліндажах та окопах, що залишилися на місті колишніх Лютезького та Букринського плацдармів. Виставка стала новим кроком у висвітленні реалій Другої світової війни, спростовуючи міфи про безрелігійність радянських воїнів, що нібито йшли в бій під гаслом „За Сталіна!” і воліли померти комуністами. Знахідки істориків і пошуковців свідчать про відродження віри в душах червоноармійців, нове осягнення сенсу життя у вогненному вирі тієї страшної війни.
Відділ розбудовує православну музейну справу не лише в межах України, але й у міжнародних масштабах. Налагоджено співробітництво з музеєм ім. Андрія Рубльова у Москві, музеєм української ікони у м. Сяноку (Польща), Національним історичним музеєм в Мінську.
Продовженням проекту „Шедеври іконопису” за участю Національного Києво-Печерського заповідника, Державної Третьяковської галереї та Національного історичного музею в Мінську (Білорусь) став проект виставок іконопису в США. З нагоди започаткування цього проекту 25 березня 2009 р. в резиденції Предстоятеля УПЦ відбулася зустріч Його Блаженства з ініціативною групою, яку очолив міністр культури України В. Вовкун. У зустрічі взяли участь дружина посла США Дебора Тейлор, президент фонду міжнародних мистецтв та освіти Грегорі Гурофф, українські меценати, директори музейних установ тощо. Американським гостям було представлене Пересопницьке Євангеліє. Результатом перемовин стало рішення про експонування протягом 2010-2011 рр. шедеврів українського сакрального мистецтва у великих містах Америки.
Конструктивні та плідні зв’язки відділ налагодив зі Всеукраїнською асоціацією музеїв. До 300-річчя преставлення Димитрія Ростовського відділ „Церква і культура” разом з асоціацією, а також Інститутом літератури ім. Т.Г. Шевченка і Національним історико-культурним заповідником організував виставку „Український Златоуст” у приміщенні колишньої ризниці Свято-Успенського собору Києво-Печерської Лаври. На жаль, у зв’язку з карантином відкриття виставки було відкладено.
29 жовтня у м. Радомишль на Житомирщині пройшов захід, присвячений 385-річчю від дня кончини видатного діяча українського Православ’я архімандрита Києво-Печерської Лаври Єлисея Плетенецького. В етнопарку „Радомишльська папірня”, який належить відомій родині українських меценатів Богомолець-Шереметьєвих, у древньому замку, що його будував Є. Плетенецький і який силами подружжя Богомолець-Шереметьєвих реставровано, відбулося відкриття виставки раритетів древнього церковного мистецтва, освячення пам’ятника архімандриту Єлисею та концерт Ольги Богомолець — представниці знаменитої родини вчених Богомольців. Освячення звершив Блаженніший Митрополит Володимир, який нагородив доктора О. Богомолець та її чоловіка О. Шереметьєва високими відзнаками Української Православної Церкви. До музею „Радомишльська папірня” він подарував рідкісні книги зі своєї колекції Шевченкіани. У відповідь меценати подарували Його Блаженству ікону Пресвятої Богородиці XVIII ст.
Відділ „Церква і культура” допоміг Імператорській православній палестинській громаді у Святій Землі та Мюнхенському фонду ім. О.К. Глазунова привезти в Україну унікальну виставку „Царський хресний шлях”, яка присвячена 91-річчю загибелі святих царствених мучеників від рук більшовиків. Серед експонатів виставки — ікони, книжки, особисті речі царствених страстотерпців, деякі з них мають велике меморіальне та сакральне значення, як, наприклад, параманний хрест святої преподобномучениці Єлисавети, який був на ній під час загибелі, ікона св. князя Олександра Невського чудової ювелірної роботи, яку чоловік Єлизавети Федорівни великий князь Сергій Олександрович подарував імператору Олександру III після його чудесного спасіння під час аварії поїзда на станції Борки, ікона святителя Миколая з келії преподобномучениці Єлисавети та багато інших. Меморіальна експозиція була представлена в музеї „Християнська Одеса” Свято-Архангело-Михайлівського жіночого монастиря м. Одеси, в Луганську. Планується розмістити виставку „Царський хресний шлях” у Києві.
Значну допомогу відділ „Церква і культура надав новоствореному музею Київської духовної академії. Бібліотеці та музею КДА були передані примірники академічної періодики XIX ст., зокрема підшивки „ТКДА”, журналів „Руководство для сельских пастырей”, „Воскресное чтение”.
Відділ налагодив співпрацю з Національним історичним музеєм у м. Києві — для експонування в стінах музею на тимчасове збереження були передані деякі нагороди Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Митрополита Володимира; з Львівським музеєм історії релігій, з Одеською національною науковою бібліотекою ім. М. Горького, з Національною бібліотекою України ім. В.І. Вернадського. На запрошення президії НАН України відділ долучився до святкування століття з дня народження видатного українського вченого, фізика світового масштабу М. М. Боголюбова (1909-1992), батько якого, протоієрей Микола Михайлович Боголюбов (1872-1934), був відомим богословом, професором університету Святого Володимира в м. Києві, учасником Помісного Собору 1917-1918 рр. Разом з НАН України йде робота над проектом факсимільного видання Супральського Ірмологіону XVII ст.
Відділ „Церква і культура” налагодив тісний зв’язок з такими громадськими організаціями, як фундація „Україна. Історія великого народу”, „Жінка третього тисячоліття”, „Життєдайне джерело” та багатьма іншими. Найтісніша співпраця здійснюється з духовно-просвітницьким центром при кафедральному соборі Воскресіння Христового на чолі з Оленою Миколаївною Резниковою. Фінансову допомогу в здійсненні та реалізації проектів надає відділу Ольга Вікторівна Щербакова.
Дякуючи багатьом подвижникам на ниві духовності та культури, відділ „Церква і культура” у нинішній непростий час несе свій послух, направлений на відповідальне здійснення доручень та завдань священноначалія заради спасіння та відродження православної культури в усій її красі та самобутності.

В своём выступлении я хотел бы сосредоточиться на церковно-государственных отношениях в Польше, которая первой вышла из социалистического лагеря. С 1985 года как депутат польского парламента я участвовал в разработке многих правовых актов, прежде всего законов, регулирующих правовое положение Церквей и религиозных объединений в государстве. Я надеюсь, что моя информация о польской модели церковно-государственных отношений поможет нашим братьям украинцам в их заботах о создании благоприятных условий для осуществления миссии Православной церкви в Украине. Но перед тем как представить более подробные сведения о принятом в 1991 году польским парламентом законе об «Отношениях государства и Польской Автокефальной Православной Церкви», я считаю нужным напомнить несколько фактов из нашей православной истории в Польше.
В настоящее время население Польши насчитывает 39 миллионов жителей, в том числе 90 процентов декларируют себя как «верующие римо-католики», православных верующих в Польше около 0,5 миллиона. Православные в большом количестве оказались в пределах Речи Посполитой после объединения Королевства Польского и Великого княжества Литовского в результате так называемой Кревской, а затем Люблинской унии.
Со времен правления короля Сигизмунда III Ваза находившиеся под мощным влиянием Римо-католической церкви власти Речи Посполитой включились в реализацию восточной политики Ватикана, окончательной целью которой была ликвидация Православной церкви и подчинение православного населения Ватикану. Попытки достигнуть этой цели принесли православным много испытаний, особенно во время насильственного насаждения так называемой Брестской унии в 1596 году и в период между Первой и Второй мировыми войнами, т.е. с момента возрождения польского государства в 1918 году до агрессии гитлеровской Германии на Польшу в 1939 году. В то время польское государство, хотя и не прибегало к методам террора и репрессии, применяемым большевиками по отношению к Церкви в СССР, но тоже вело политику притеснения, порой открытых гонений по отношению к Православной церкви. Несмотря на то что Православие было автохтонной верой белорусов и украинцев на их исконных землях, власти возрожденной Польши изначально относились к Православной церкви как к учреждению царской России. До 1924 года католики «стихийно» отняли у православных 215 храмов. За это время было разрушено более 30 храмов, в том числе соборы в Варшаве, Люблине, Калише. В 1929 году Римо-католическая церковь в судебном порядке пыталась отнять у православных еще 750 храмов, в том числе соборы в Кременце, Луцке, Пинске, Почаевскую лавру. Опасаясь волнений на религиозной почве – в пределах довоенной Польши проживало 4 миллиона православных, – власти не решились выполнить требования римо-католиков. Но в 1938 году при помощи армии и полиции на Холмщине и Подляшье были разрушены 127 храмов. Применялись и другие методы борьбы с Православной церковью. Выделив из государственной казны значительные суммы, власти добились признания автокефалии Православной церкви в Польше Константинопольским Патриархом. Церковнославянский язык юридическими мерами вытеснялся из богослужений, а русский, украинский и белорусский – из практики проповедей.
Все вышеизложенные действия осуществлялись при наличии конституционных гарантий свободы. Но конституционные нормы не имели никакого отражения в действующих законах. Тут был своеобразный правовой вакуум, которым воспользовались власти в борьбе с Православной церковью. Так было после введения Брестской унии, так было в межвоенный период и в послевоенные годы при так называемой народной власти.
Имея многовековый опыт, мы, православные в Польше, сберегая вверенную нам еще со времен святых братьев Кирилла и Мефодия веру, всегда стремились к определению правового статуса Церкви. Нам был необходим закон, который в правовом плане защищал бы Православную церковь от местных чиновников. Такая возможность возникла в конце 80-х и начале 90-х годов, и мы ею воспользовались.
Уже в начале 80-х годов находившийся в то время у власти руководящий состав Польской объединенной рабочей партии, осознавая наступающий политический крах, начал процесс либерализации существующей системы. В частности, одним из проявлений этого процесса явилось изменение отношения государства к религии: в 80-е годы велось массовое строительство католических храмов, около тысячи которых было возведено в эти годы. Ослабевающая коммунистическая власть решила особым законом гарантировать Католической церкви полную свободу. В 1989 году Сейм Польской Народной Республики принял закон об отношениях между государством и Католической церковью, в соответствии с которым католики получили гарантии и привилегии даже большие по сравнению с теми, которые имелись у них перед Второй мировой войной. Коммунистическая власть вернула Католической церкви все принадлежащее ей раньше недвижимое имущество, дала право на преподавание в школах Закона Божьего, а также возможность духовной опеки над верующими в больницах и тюрьмах, ведения пастырской работы в армии. Отдельный закон гарантировал священникам медицинское страхование, а Церковь получила возможность использования общественных СМИ в своих целях.
Быть может, представители старой власти рассчитывали на то, что, и дальше управляя страной, они смогут контролировать сложившуюся обстановку и лишь в ограниченной степени дадут возможность Католической церкви воспользоваться предоставленными ей правами. Но образовавшееся в сентябре 1989 года правительство во главе с премьер-министром Тадеушем Мазовецким помнило о той роли, которую сыграли Католическая церковь и папа Иоанн Павел II в процессе свержения коммунизма в Польше. Все данные законом права и привилегии были реально задействованы. Показателен тот факт, что даже были удовлетворены иски Католической церкви относительно недвижимого имущества, утраченного ею несколько веков назад, – все имущество было возвращено.
В некоторых из последних исков Католическая церковь даже потребовала возврата нескольких зданий Варшавского университета, что вызвало определенную критику со стороны части польского общества.
Формируя отношения с преобладающим вероисповеданием, имеющим огромное влияние на общество, новая власть не учитывала интересов небольших по численности Церквей и религиозных объединений, представленных несколькими десятками различных конфессий. Положение в государстве для тех из них, деятельность которых была легальной, регулировал закон «О гарантии свободы совести». Однако этот закон не гарантировал некатолическим конфессиям всех прав и привилегий, предоставленных Католической церкви, в частности права собственности на храмы и возврат конфискованного недвижимого имущества, что являлось очень важным вопросом для православных верующих.
Будучи единственным православным в составе депутатов Сейма, я попытался убедить большинство членов парламента предоставить Православной церкви, существующей в Польше на протяжении уже более тысячи лет, такие же права, как и Католической. Я пытался убедить премьер-министра Тадеуша Мазовецкого в том, что нам нужна другая модель правовых отношений между государством и религиозными общинами. Раз парламент принял отдельный закон, касающийся Католической церкви, мы вынуждены дать аналогичные гарантии хотя бы традиционным, существующим в Польше со времен Реформации, Церквам. Такая модель возникла не сразу. 9 июля 1991 года так называемый «контрактовы Сейм», 2/3 депутатов которого представляли посткоммунистические партии (как тогда казалось, исчезающие навсегда с политической сцены), принял закон о Православной церкви, который предоставил православным такие же права (хотя не все) и гарантии, как и Католической церкви два года раньше. После этого на протяжении 8 лет Сейм принял еще 8 законов о вероисповеданиях, последний – о еврейских общинах. Все остальные вероисповедания получили гарантии в одном общем законе. Эта довольно сложная система, требующая от парламента больших усилий, позволила решить существенный вопрос, т.е. потребность обеспечения надлежащей позиции преобладающей Церкви в Польше, а именно католикам, и в то же время равные права немногочисленным вероисповеданиям. Всем известно, что Церкви, которым принадлежит огромное большинство верующих граждан данной страны, сформировали историческое лицо христианства в своих странах, создали духовную культуру их народов. Тем, чем была и есть Православная церковь для греков, русских, белорусов, украинцев, болгар, румын, сербов, черногорцев, тем для поляков является Католическая церковь. Признавая этот факт, не претендуя на роль национальной Церкви, другие Церкви и религиозные объединения должны иметь подобные правовые гарантии. И именно польская правовая модель решает этот вопрос.
В чем заключаются основные достижения православных? Закон гарантирует Православной церкви свободу исполнения духовной власти и свободу управления своими делами (ст. 2, ч. 1). Значение изложенной выше части закона можно оценить должным образом только в том случае, если мы будем помнить о том отношении к православию, которое демонстрировалось на протяжении всей истории Речи Посполитой. Отношение польских властей отличалось недоверчивостью, зачастую неприкрытой враждебностью, а об отношении Католической церкви к православию проф. Мирослава Папежиньска-Турэк пишет, что «со времен унии она питалась насилием и даже кровью».
Закон определил соотношение между государством и Православной церковью, в том числе ее правовое и имущественное положение.
Мне бы хотелось сказать несколько слов по этому вопросу. В конституции каждой демократической страны содержатся правовые гарантии свободы вероисповедания, в том числе право собственности Церквей и религиозных объединений на храмы. Это означает, что Церкви получают полную гарантию свободы вероисповедания в том случае, если государство дает им не только право wladienia chramami, но и право собственности, гарантируемое конституцией, которое является святейшим законом капитализма. При Народной Польше у Церквей тоже было право на владение церквями. Однако в случае возникновения конфликта между верующими разных конфессий, зачастую спровоцированного извне, право на владение древним храмом переносилось на иную, часто конкурирующую конфессию. В настоящее время право собственности на храм принадлежит исключительно Церкви, которая служит в храме, и лишь она сама, а точнее говоря, ее центральная власть (в случае православных – Собор епископов) может его отменить. Такое решение позволило остановить вызывающие общественные волнения и наносящие вред Церквам и государству споры о церковном имуществе.
Закон также определил православные юридические лица и их органы, причем в соответствии с положениями этого закона церковные власти обязаны только уведомлять государственные органы об установлении и изменении церковных должностей.
Закон обеспечивает Церкви право организовать обучение Закону Божьему в государственных школах, в приютах, детдомах, детсадах. Церковь – в нашем случае епископ – определяет и утверждает программу обучения и назначает учителей. Учителя получают зарплату от государства. Церковь имеет право духовно окормлять больных в учреждениях здравоохранения, заключенных в тюрьмах и следственных изоляторах, военнослужащих в военных частях. Священники, военные капелланы, получают офицерские звания и жалование.
Закон также наделяет Церковь правом осуществлять благотворительную деятельности посредством образованных ею организаций, гарантирует Церкви доступ к СМИ. В нем также отражены особенности Православной церкви. Он дает православному населению право отмечать праздники по Юлианскому календарю (семь дней в году). В эти дни работодатели обязаны предоставлять верующим отпуск без сохранения содержания.
Естественно, не все отношения с государством складываются идеально. Доказательством этому является жалоба, поданная в 2003 году Митрополитом Варшавским и всея Польши Саввой в Европейский суд по правам человека в Страсбурге. В ней высказано требование отмены постановления польского Конституционного трибунала, в силу которого Православная церковь не получила права собственности на 22 православных храма, которые до 1947 года, т.е. до так называемой акции «Висла», принадлежали Униатской церкви. В конце 50-х годов минувшего века возвратившиеся на родину немногочисленные православные украинцы отремонтировали их и молятся в них до сих пор, хотя они являются государственной собственностью. Так же дело обстоит и на Холмщине, где 70 православных церквей после акции «Висла» были превращены в католические храмы. В силу закона об отношении государства и Католической церкви в 1989 году их собственником стала Католическая церковь. Православным же отказали в таком праве. Жалоба оказалась действенной. Правительство и парламент во избежание неблагоприятного для Польши постановления Европейского суда по правам человека очень быстро, уже 4 ноября того же года, принял закон, о принятии которого мы хлопотали на протяжении 20 лет.
Поскольку 2 католических университета и 4 высшие церковные школы в Польше финансируются за счет государственного бюджета, я подготовил и предложил парламентской комиссии проект закона о финансировании за счет госбюджета Православной семинарии в Варшаве.
В заключение я хочу сказать, что после 80 лет правового беспредела Православная церковь в Польше получила закон, который представляет собой современный правовой акт, соответствующий стандартам демократического государства и создающий Православной церкви в Польше благоприятные условия для исполнения ее миссии.