В. Свистун. Розколу провокатори й пірати-плагіатори

01.04.2004 archive, Вестник №31, Расколы, ереси, секты

Прес-служба УПЦ отримала листа клірика УПЦ в Канаді, у якому він висловлює свої враження від недавньої публікації пана Ісіченка, «Харківського архієпископа УАПЦ», в «Зеркале недели». Нагадаємо, що в статті «Церковна криза і пошуки ідентичності» Ісіченко, який недавно повернувся з Канади, в досить непривабливих тонах описує життя православних українців у Канаді. Він ставить їм у вину і русофільство, і втрату власної ідентичності і ін.
Канадська церква не так давно знайшла в собі сили вирватись із пут неканонічного буття, пан Ісіченко ж на сьогодні, мабуть, і сам не може сказати, до якої конфесії він належить, оскільки в УАПЦ він «заборонений у священнослужінні».
Стаття Ісіченка одразу викликала негативну реакцію в Україні. Цілком логічно, що вкрай негативно її сприйняли і в Канаді. Ще б пак! Люди приймали його як земляка, а він виявився «дослідником ситуації». Пропонуємо увазі читачів лист канадського священика.
У мене була неприємність отримати електронною поштою статтю Ігоря Ісіченка «Церковна криза та пошуки ідентичності». Як я зрозумів, Ісіченко відвідав Канаду восени 2003 року і взяв участь в одній з наукових конференцій. І під час його перебування тут він відвідав українські громади у Торонто, Вінніпезі та Едмонтоні. Люди запитували мене стосовно цієї статті.
Перше враження — текст листа дуже роздрібнений і незв’язаний. Виникає думка, що він не має конкретного напрямку і конкретної мети. Наприклад, розповідь про буддійські храми та «східні обличчя» повторюється тут кілька разів, але для чого? Здається, автор шкодує про відсутність «українського патріотичного почуття» серед наших віруючих та духовенства, але переходить до похвали місіонерській діяльності Автокефальної Церкви в Америці, хоча її діяльність ведеться англійською мовою і в канадсько-американській орієнтації. Просто кажучи, одне не має нічого спільного з іншим. Для чого ж похвала неукраїнцям російської церковної спадщини та ігнорування українців, якщо ти намагаєшся надихнути людей, які тримаються своєї української духовної спадщини?
Друге зауваження: ймовірно, Ісіченко не знав ні нашої Церкви, ані ситуації Православ’я в Північній Америці взагалі як особливого явища. Коментар, який він подає, та реалії, яких він не торкається (наприклад, як можна говорити про успішну місіонерську діяльність серед православних тут без згадування про діяльність Антіохійського Патріархату?), ясно вказують на те, що він говорить про речі, яких зовсім не знає. Він говорить про швидкий вихід віруючих з нашої Церкви після отримання канонічного визнання від Константинополя у 1989 році — це не що інше, як свідома неправда. Навіть поверховий погляд на статистичні дані Української Православної Церкви в Канаді показує, що цей процес почався ще в кінці 1960-х років. Маючи нагоду розмовляти з багатьма членами нашої Церкви в Канаді, я особисто відчув, що у багатьох випадках Ісіченко просто поширював власні думки, які, як мені доводилось чути, виражались окремими членами духовенства і віруючих нашої Церкви, що не мали можливості для поширення думок, для них бажаних.
Третє: тут його прийняли набагато краще, ніж це було потрібно. Він відвідав Свято-Іоаннівський Вільний інститут, був добре прийнятий у Вінніпезі та Торонто, а потім повертається додому і розповідає кожному — про Консисторію, Свято-Іоаннівський інститут, духовенство, віруючих, Свято-Андріївську колегію та інших. Це є хворобливість або некультурна поведінка — розповідати людям про речі, яких не існує.
Якщо б єпископ із УПЦ МП зробив таке або якщо б ієрарх Константинопольської Церкви написав таку статтю, ми б виразили недовір’я: «Як він посмів!», «Це ж не його Церква!», «Чи є кращі речі в його Церкві?» тощо. Тут я можу сказати тільки одне: таку гостру критику веде «ультранаціоналіст» українського суспільства, щоб руйнувати нашу Церкву та її провідників. Ісіченко знову показує себе таким, що не турбується зовсім про добро свого українського православного брата і насправді працює для роз’єднання. Здається, він чинить цю брудну роботу, щоб росіяни самі тікали геть. У чому полягає його мотивація?
Четверте: коли утворилась УАПЦ в 1921 році, це був народний рух. Митрополит Липківський представляв сотні тисяч, якщо не мільйони вірних (насправді УАПЦ, як свідчать архівні документи, була утворена для «розкладення Церкви» зсередини і підтримувалась атеїстичною владою. — Ред.). А хто цей дивак? Коли і де він став монахом? Чи прийняв чернечий постриг? Хто обрав його єпископом? Чому? Які якості він мав? Хто представляє цього дивака? Він навіть не знаходиться у головній частині УАПЦ в Україні — він відколовся від них! Як на мене, то він самозванець, а ще точніше — розкольник у прямому значенні цього слова. І при цьому він має сміливість намагатися говорити нам, що є в нас поганого!
П’яте: у мене є друзі та знайомі серед канонічно визнаних єпископів у Польщі та Україні. Вони присилають мені й моїй сім’ї різдвяні та інші привітання. Вони присилають мені подарунки, моляться за нас. Ніколи вони публічно не соромили нашу Церкву, наших єпископів або вірних. Ієрарх (ім’я якого залишається невідомим) із УПЦ Київського патріархату відвідав Канаду у 1998 році і був з пошаною прийнятий нашою ієрархією та Церквою, не подавав жодних неприємних перспектив, коли його тут приймали. Однак після того як він повернувся до України, написав цілу низку листів, наговорюючи на нашу Церкву і єпископів. Так само вчинив у 2003–2004 роках Ісіченко.
Особисто я бачився з цими диваками. Якщо говорити з канонічного боку про гуманне ставлення відносно інших людей та піклування про їхній стан, то я діяв у канонічних рамках. Ці «неканонічні диваки», на мою думку, діяли як нечисті люди і намагалися руйнувати, а не будувати нашу Церкву. Для мене особливо цікавим було часте вживання деяких слів у тексті Ісіченкової гострої критики. Слово «Україна» і похідні слова від нього зустрічаються 30 разів. Слово «Будда» і похідні слова від нього з’являються 4 рази. Слово «християнський» зустрічається двічі. Ні слово «Бог», ні ім’я «Ісус Христос» не вживаються жодного разу! Якщо стаття повинна була мати однією із своїх тем бажане церковне та духовне відродження для Української Православної Церкви в Канаді, то мені здається, що треба було б поставити наступне питання: «Як той, що веде розмову про церковне та духовне відродження, може це робити, не вживаючи слів Бог та Ісус Христос, і сподівається бути серйозно сприйнятим?» Мені дуже неприємно, що написані такі сумнівні речі. Я молюся, щоб подібне більше не траплялося. Мені прикро, що є люди, які вважають себе братами та друзями по вірі, а пишуть такі речі. З друзями, як цей, ми не потребуємо ворогів.
Отець Богдан Гладьо. Гамільтон. Онтаріо.
Переклад з англійської протоієрея Миколая Макара

РОЗКОЛУ ПРОВОКАТОРИ Й ПІРАТИ-ПЛАГІАТОРИ

Володимир СВИСТУН

Чергова провокація розстриги Філарета — піратське перевидання «Закону Божого» відомого діяча російської еміграції протоієрея Серафима Слобідського — ще раз усьому світу показала злочинну сутність українського розколу. Справжні духовні плагіатори, що вже понад десять років безсоромно паразитують на тілі канонічної Православної Церкви в Україні, використовуючи її тисячолітні духовні надбання, сьогодні не побоялись посягнути на інтелектуальну власність відомого закордонного священнослужителя.
І сумно не тільки від того, що у третьому виданні (на відміну від двох перших) через обмеженість редакторів-упорядників ми вже не зустрінемо церковнослов’янської азбуки й тим паче слова «розкол», яке дослівно означає один із найбільших гріхів проти першої Заповіді Божої. Найбільшим свинством, яке може отруїти душі юних і насадити у молоді серця релігійну нетерпимість та шовіністичні переконання, є створена розколоначальниками глава, що стосується історії Православ’я в Україні. Там у вигідному для УПЦ-КП світлі представляються справжні злодіяння філаретівців.
Задум був дійсно простим та перевіреним віками: вкрастись й заспокоїти людську свідомість здоровим вченням, а поміж цим підмішати та активно втілити свій «псевдохристиянський» сурогат. Дарма, що подібна тактика у сьогоденні вживається багатьма тоталітарними культами.
Ще більше дивує заява «єпископа» Димитрія Рудюка, який у передньому слові вказує, що праця належить перу протоієрея Серафима Слобідського, притому спокійно заявляє: «щоправда колектив редакції, який ретельно працював над перевиданням цієї книги, деякі думки автора не поділяє, і ми цього ж, звичайно, не приховуємо, особливо в частині, яка стосується історії помісної Української Православної Церкви.» Виникає цілком логічне питання, яким правом можна вносити будь-які, а тим паче світоглядні правки, які розходяться з позицією автора у першоджерелі. Та чи етично, виходячи з позицій елементарних понять про повагу до ближнього та самоповагу до себе, з відвертою нахабністю про це заявляти? Врешті, зовсім не вкладається у голові, як можна, пропагуючи власні ідеї, приписувати їх відомим у певній галузі авторитетам?
Вигадкою від лукавого є назва анонімної вставки у працю Слобідського «Українська Православна Церква», що є офіційною назвою нашої єдиної канонічної православної Церкви в Україні. Саме так УПЦ зареєстрована в органах юстиції нашої держави і нічого спільного з розкольницькою УПЦ — «Київського Патріархату», не визнаною жодною помісною Церквою у світі, не має і близько.
Невідомо, чи то з причин відсутності богословських кадрів, повного невігластва чи безсовісної наглості у зловісній главі філаретівці не поцуралися вдатися до плагіату вітчизняних видань. Прикро, що розкольники, які претендують на своє бачення української історії, про що вони голослівно звістили у передмові, не постарались докласти будь-яких зусиль, щоб написати цю ганебну главу своїми силами, адже більша половина текстів просто переписана з інших праць.
Важко встановити, звідки переписані матеріали, в яких перекручені на свій лад усі полемічні питання вітчизняної церковної історії, що стосуються автокефальних рухів та злочинної діяльності так званої УПЦ-КП, та з усією точністю слід констатувати, що близько четвертої частини усіх текстів, розпочинаючи з часу хрещення Русі і до часів діяльності митрополита Петра Могили, були безбожно списані з «Закону Божого» відомого українського богослова протоієрея Петра Влодека.
Не вірите? Давайте порівняємо. Для прикладу процитуємо фрагмент із житія ігумена Іова Почаївського. «Скоро преподобний сказав пустельникам: «Рівно за тиждень після Літургії я покину вас». Минув тиждень, братія сильно сумувала, бо любила ігумена більше, ніж добрі діти люблять свого рідного батька, і нарешті надійшов день праведної смерті великого угодника Божого. Він відправив Божественну Літургію, причастився Св. Тайн і, зібравши ченців, виклав їм останнє наставлення, а потім спокійно віддав Богові душу»(прот. Петро Влодек. Закон Божий, Ужгород. 1994, С. 349). А ось цитація з «безцінного творіння»: «Невдовзі преподобний Іов сказав братії: «Рівно через тиждень, після Літургії, я покину вас». Братія сумувала, бо любила ігумена більше, ніж добрі діти люблять свого рідного батька; нарешті надійшов день праведної смерті великого угодника Божого. Він відправив Божественну літургію, причастився Святих Таїн і, зібравши ченців, востаннє наставив їх, а потім віддав Богові душу» (Серафим Слобідський. Закон Божий. Київ. 2003, С. 397). Загалом, стаття практично слово в слово «була взята» без будь-яких суттєвих змін. Таким же чином «позичені» розділи про діяльність рівноапостольних Кирила і Мефодія (сторінки 283–286 у протоієрея Петра та відповідно С. 351–353 у філаретівському видані); Хрещення Русі (С. 298–300/С. 358–362); про Антонія і Феодосія Печерських (С. 302–305/С. 371–372) — перелік можна продовжити.
На цьому фоні вже зовсім недолугим виглядає брехливе твердження голови Видавничого відділу УПЦ-КП «єпископа» Димитрія Рудюка про те, що «розділ взятий окремо з наших підручників, які були написані в час становлення ідеї автокефалії Української Православної Церкви — в діаспорі і у нас на Україні впродовж 90-х років XX століття» (Серафим Слобідський. Закон Божий. К. 2003, С. 5). Невже ректор розкольницької академії та «іже с ним» мають настільки слабку пам’ять, що забули про те, як книги «Закону Божого» протоієрея Петра поряд з іншою літературою з бібліотеки Волинської духовної семінарії у 1992 році з легкої руки фанатиків-екстремістів горіли на подвір’ї нещодавно захопленого Луцького кафедрального собору тільки за те, що були написані «московськими попами».
У нещодавній публікації, прагнучи виправдатися, плагіатори вдалися до відкритого нападу на відому працю вказуючи: «А що стосується існування книги «Закону Божого», яка вийшла з-під пера прот. П. Влодека майже десять років тому, то ні її тираж, ні поліграфічна якість та тим більше відкритий плагіат (крадіж) з більше десятка джерел не дає права цьому виданню стати в один ряд з нововиданим «Законом Божим», що побачив світ завдяки Предстоятелю УПЦ КП, Святійшому Патріарху Філарету» («Канонічні, на боротьбу з Божим Законом будьте готові»//http://upckp.km.ua/lib/articles/artic24.htm). Шановні панове-плагіатори, визначтеся принаймні зі своєю аргументацією, бо вона щось зовсім нелогічна. Як можна звинувачувати автора у відкритому плагіаті, коли він сам у передмові стверджує, що книга була ним тільки складена/упорядкована, а в кінці на відміну від вашого піратського видання, чітко вказано, якими джерелами він користувався. Філаретівські апологети доходять у своїй писанині до повного абсурду. Зовсім незрозуміло, чому, вважаючи працю протоієрея Петра Влодека плагіатом, водночас вони дозволили собі переписати з його твору майже половину розділу? А відносно тиражу та поліграфічної якості їм потрібно звернутися до глави своєї ж редколегії.
Всім відомо, що вищевказана праця побачила світ ще у 1994 році, (окремі частини виходили брошурами з 1991 року) — набагато раніше, ніж розхвалений піратський переклад, який чомусь у своїх інтерв’ю глава редколегії — «його святість» представляє чи не найпершим україномовним виданням у незалежній Україні. Денисенко і його соратники, мабуть що, забули про події десятилітньої давності, пов’язані з першими спробами видати книгу протоієрея Петра, тодішнього ректора Київської духовної семінарії. Про це свого часу розповів покійний митрополит Феодосій (Дикун). «Всі добре знали, — казав покійний владика-правозахисник, — що Філарет Україну не любить, він навіть забороняв розмовляти українською. Пам’ятаю, тодішній ректор духовної семінарії протоієрей Петро Влодек запропонував Філарету видати «Закон Божий» на українській мові. Той неймовірно оскаженів, аргументуючи свою відповідь облюбованою фразою, нібито «украинского языка в природе не существует, есть смесь жидовского с польським». З великими труднощами нам вдалося все ж таки «пробити» видання Закону Божого й декотрих посібників для молодих священиків на рідній мові. Протистояти цьому Філарет вже не міг, його час проходив, проти його свавілля протестували і клірики, і прості віруючі» (Пастырь. К. 2000. С. 104).
Незрозумілим залишається самовпевнене твердження розкольників про те, що праця не може стати в один ряд з піратським виданням. Хто б про це мав би судити? Саме завдяки праці протоієрея Петра Влодека, що протягом довгого часу була чи не єдиним україномовним підручником для преважної більшості недільних шкіл при парафіях у Західній Україні, православні діти мали змогу вивчати Закон Божий на рідній мові. Саме на цьому посібнику виховалось вже не одне покоління православних віруючих, які й досі вдячні автору за створення прекрасної праці. Нещодавно його трудами було упорядковано ще одну книгу, у котру поміщено багато цікавих матеріалів, в тому числі і патріотичного змісту. Новий підручник, розбитий на лекції й максимально пристосований до учбового процесу у світських школах, й тому виглядає на фоні розкольницького (надто вже заангажованого видання), безумовно, набагато кращим.
Аналізуючи незаконно перевиданий «Закон Божий», потрібно відмітити, що колектив редакції дійсно «ретельно попрацював над виданням». Гортаючи книгу, котра за обіцянкою горе-упорядників повинна засмітити не одне чисте серця юного українця, не перестаєш дивуватися винахідливості філаретівців, які без будь-яких докорів сумління не тільки злочинно украли багаторічні труди закордонних та вітчизняних пастирів, а й хитро зуміли перекрутити православне вчення, що однозначно засуджує їхню злочинну діяльність. Чи задумується Денисенко та його компанія, що він вже й так увійшов в історію Православ’я на Україні, яку, прикриваючись відомими авторитетами хоче переробити на свій лад? Безсумнівно, майбутнім поколінням він буде відомий не тільки як розкольник, але й як пірат та безсоромний плагіатор.

С. Баршай. Православие в земле Суоми

хроника 26.02.2004 по 17.03.2004