09.02.2006. ЧЕРНІГІВ. 115 років тому архієрейську кафедру в Чернігові очолив єпископ Сергій (Соколов)

09.02.2006 Летопись епархий

Початок життєвого шляху єпископа Сергія (в миру Івана Івановича Соколова) пов’язаний із Смоленщиною: саме тут у 1844 р. в родині священика с. Ізвольська і народився майбутній преосвященний. Після навчання у смоленській семінарії він тривалий час працював у Бєльському духовному училищі, вже тоді виявивши свій неабиякий викладацький та адміністраторський хист. Згодом Іван Соколов одружується з доволі освіченою дівчиною, в них народжується донька. Лише одна обставина засмучувала молодого викладача: його дружина не хотіла, щоб він став священнослужителем. Саме тому в цей період священного сану Іван Соколов так і не прийняв. А через півтора роки на нього чекала справжня трагедія — несподівана смерть дружини.
Ця подія докорінно змінила долю Івана Соколова. Після такої втрати він серйозно захворів, а одужавши, назавжди залишив училище. У 1876 р. Іван Соколов із блискучими результатами закінчує Московську духовну академію, а пізніше, у цьому ж закладі, починає працювати на кафедрі історії візантійської церкви. Невдовзі, захистивши дисертацію «Отношение протестантизма к России в XVI и XVII вв.», викладач Соколов стає магістром богослов’я.
У 1883 р. в житті щиро відданого своїй справі науковця відбувається ще одна знаменна подія: він приймає чернечий постриг з ім’ям Сергій і стає ієромонахом. Вже наступного року його було призначено ректором семінарії у Могильові та зведено в сан архімандрита. На новій посаді о.Сергій у черговий раз виявив свої адміністраторські здібності. Окрім того, завдяки зусиллям нового ректора Могильовський навчальний заклад на належному рівні підготувався до святкування свого 100-річного ювілею. Зокрема тоді була видана спеціальна збірка творів, проповідей і промов білоруського ієрарха Св.Георгія Кониського, відомого уродженця Чернігівщини, з якою у майбутньому судилося зв’язати життя і самому Сергію Соколову.
У Могильові архімандрит Сергій пробув менше трьох років. Згодом він служить у Санкт-Петербурзі, обіймає посаду ректора Пензенської семінарії, і, нарешті, у квітні 1888 р. відбувається архієрейська хіротонія архімандрита Сергія на єпископа Чебоксарського, вікарія Казанської єпархії. Сам Сергій такого високого сану не бажав. Навпаки, за його ж словами, він навіть “страшился мысли быть епископом” і, працюючи в академії, мріяв присвятити своє життя “служению науке и молитве”. Однак свої нові обов’язки Сергій виконував дуже сумлінно, і запамятався віруючим як Казанської, так і керованої ним пізніше Самарської єпархій як енергійний та ініціативний архієрей.
Нетривалий, але особливо значний і плідний чернігівський період у житті преосвященного Сергія починається у лютому 1891 р., коли його було призначено вікарієм Чернігівської єпархії. Активна діяльність владики, як вікарного, а згодом і як правлячого єпископа, охоплювала різні сторони єпархіального життя, однією з головних стала церковно-шкільна справа. В аграрній, економічно відсталій Чернігівській губернії знайти кошти для створення церковних шкіл було важко. Вирішував цю проблему єпископ Сергій і словом, і ділом. Він активно закликає священнослужителів до участі у розширенні шкільної мережі, звертаючись при цьому не лише до приходського, але й до монастирського духовенства. Керівництво всіх монастирів Сергій прохав подбати про заснування спеціальних шкіл-притулків або, принаймні, матеріально підтримувати інші школи, «памятуя о той высоте, на которой в древние времена стояли святые обители в деле духовного просвещения народа». До речі, сам єпископ, як і свого часу в Казані, заснував та утримував таку школу-притулок у Єлецькому монастирі.
Плідною також була і місіонерська праця єпископа Сергія. Як і інші чернігівські владики кінця ХІХ ст., він доклав чимало зусиль для боротьби з сектанством та старообрядництвом, зокрема активно підтримуючи Свято-Михайлівське місіонерське братство. Єпископ Сергій всіляко піклувався про вдосконалення його діяльності, жертвував на цю організацію прибуток від продажу власних творів, шукав інші шляхи для поповнення братського фонду. Сприяв єпископ і створенню у місті бібліотеки духовної літератури, виділивши для неї книги зі свого зібрання. Цікаво, що власною чудовою бібліотекою преосвященного, яка зберігалася у п’яти шафах, могли користуватися всі бажаючі. Подібні заходи, звісно, не були марними: у єпархії пожвавилася духовно-просвітницька робота, деякі люди поверталися до лона Православної Церкви. Одного з таких новонавернених владика згодом зробив своїм келійником.
Нарешті, заслуговує на увагу і інша сфера діяльності єпископа Сергія. Як історик, автор численних праць з церковної історії, він завжди виявляв інтерес до минулого єпархій, якими йому доводилося керувати. Звісно, перебуваючи у Чернігові, єпископ Сергій не міг не зацікавитися багатовіковою історією Чернігівської єпархії, яка, до того ж, готувалася до святкування свого 900-річчя. Роль єпископа у підготовці цього значного ювілею важко переоцінити. Гідним пошани було його прагнення всіляко нагадати віруючим про церковних діячів, пов’язаних із Чернігівським краєм, про місцеві святині та святих. Так, під час урочистостей передбачалося розповсюджувати різні матеріали з історії єпархії (брошури, ікони чернігівських святих та ін.). Для безкоштовного розповсюдження планувалося також видати і Євангеліє із тлумаченнями, однак втілити у життя цей задум преосвященний не встиг.
В урочищі “Святе” — місці подвигів преп. Миколи Святоші — завдяки єпископу Сергію було збудовано каплицю на честь цього святого, а у майбутньому владика мріяв звести тут окремий храм. Планував архіпастир створити і “церковь-школу” у с.Старосіллі (Ольжичах) Остерського повіту, де, за переказами, народилася Св.княгиня Ольга, відкрити курси церковного співу; у Єлецькому монастирі він засновує школу іконопису. Сам єпископ Сергій постійно дбав про пам’ятки церковної старовини, сприяв їх збереженню та відновленню. До речі, йому належала честь відкриття давньоруських фресок Єлецького Успенського собору, а також розробка проекту реставрації цих унікальних зображень.
Стан здоров’я єпископаСергія погіршувався. Особливо негативно на нього вплинула надзвичайно виснажлива подорож до Архангельської єпархії, якою єпископу довелося керувати наприкінці 1892 — на поч. 1893 рр. Перебування Сергія у далекому північному краї також не йшло йому на користь. До Чернігова владика повернувся вже доволі слабким: йому було важко ходити, навіть стояти, і під час богослужінь він спирався на жезл. Втім, попри все це, активна праця невтомного духом архієрея таки продовжувалася. Сам єпископ, який з березня 1893 р. вже був правлячим чернігівським єпископом, добре розумів, що його земне життя наближалося до завершення. Смерть не лякала преосвященного, однак він мріяв дочекатися ювілею єпархії, до якого так старанно готувався.
За спогадами сучасників, навіть у цей час життя єпископа Сергія залишалося суворим і аскетичним. Окрім того, він обов’язково очолював дуже тривалі недільні та святкові Божественні Літургії, кожного тижня служив акафісти перед Єлецькою, а також Троїцько-Іллінською іконами Богородиці. Сумлінний та працелюбний, владика Сергій дуже гнівався, коли бачив недбале ставлення до відповідальних церковних справ чи чиєсь користолюбство. Звісно, подібні хвилювання також вкорочували життя преосвященного.
Варто згадати і той факт, що діяльність чернігівського владики дістала схвальну оцінку з боку св.Іоанна Кронштадтського, однак оприлюднювати добрі слова відомого подвижника благочестя про себе єпископ Сергій не дозволяв.
…Взяти участь в урочистостях з нагоди 900-річчя єпархії архієрею, на жаль, не судилося. Його самопочуття все більше погіршувалося. 6-го червня 1893 р., в день пам’яті святих Ігоря і Костянтина, у Спаському соборі єпископ Сергій востаннє відправляв Літургію. Через декілька днів його вразив інсульт. Дякуючи Богу, лікарі змогли допомогти владиці, і згодом йому стало значно легше. З цього часу єпископ Сергій щодня бував на богослужіння і причащався Св.Таїн. Хворий зустрівся з багатьма друзями, рідними і, трохи одужавши, навіть почав займатися вирішенням найважливіших справ. 23 серпня (4 вересня за н.ст.), у черговий раз причастившись, єпископ відпочивав на балконі архієрейського будинку. Раптом йому стало зле, і він повністю втратив свідомість. Цього разу врятувати життя владики не вдалося, і наступного дня, так і не прийшовши до тями, він помер, не доживши до святкування ювілею єпархії всього кілька днів. Урочистості у Чернігові відбувалися вже без нього…
Яскрава особистість єпископа Сергія, широке коло інтересів, невтомна праця та досягнення преосвященного, — все це надовго залишилось у пам’яті його сучасників. Запам’яталися і неодноразово повторювані за життя слова архієрея, в яких відчувалися його високі ідеали та прагнення: “Мы все живем о Господе, о Господе и умираем, но дело Божие никогда не умрёт».
А.Царенок, молодший науковий співробітник Чернігівського історичного музею
ім. В.Тарновського

09.02.2006. ДОНЕЦК. Настоятель Свято-Владимирского храма опекает воспитанников военного лицея

09.02.2006. ПОРТО-АЛЕГРЕ (БРАЗИЛИЯ). Представитель Украинской Православной Церкви примет участие в Ассамблее Всемирного Совета Церквей