Міхаель Абдалла. Хліб у витоків цивілізації

01.09.2005 archive, Вестник №48, Православный взгляд

Хліб у витоків цивілізації

Міхаель Абдалла, професор

Доктор Міхаель Абдалла є багатолітнім викладачем Аграрної академії ім.Августа Цішковського в Познані, провідним спеціалістом у галузі технології продуктів харчування рослинного походження. Вчений не перестає дивувати науковий світ своїми глибинними пізнаннями з історії сільськогосподарських культур. Це й не дивно, оскільки він є представником давньої ассірійської цивілізації, вільно володіє арамейською та іншими мовами Близького Сходу, знає історію, культуру і звичаї свого народу. Саме тому доктор Абдалла твердо переконаний в істинності Православ’я, про що не боїться відкрито говорити в католицькій країні. “У нас головною стравою є хліб, — каже професор, — а все інші страви ми споживаємо з хлібом”. Тема хліба займає у його дослідженнях одне з центральних місць.

Згідно біблійної версії творіння світу, рослини мають давнішу історію, аніж людина. З висловів, що містяться у книзі “Буття”, виникає, що трави, а отже і зернові культури, Бог створив на третій день, а людину — шостого. Найдавніші матеріальні докази існування обробітку зернових датуються ІХ-Х тисячоліттям перед Різдвом Христовим і стосуються території Месопотамії (Месопотамія — з грецької Межиріччя, або землі поміж Тигром і Єфратом). Землеробство виникло тут як наслідок зміни клімату. Регіон з плином часу ставав усе більш пустельним, зменшився ареал диких рослин та тварин. Внаслідок цих змін люди були змушені покинути свої гірські поселення в пошуках джерел води на рівнинах. Відгуком цієї радикальної зміни способу життя можуть бути розповіді про втрачений “золотий вік”, що існують у багатьох культурах. Найбільш відомою є вміщена у Старому Завіті оповідь про вигнання з Раю перших людей. З того часу людина стала споживати хліб, здобутий “у поті чола”.

Хліб у Біблії.

У Біблії можна знайти багато місць, пов’язаних з темою хліба. Це спричинено тим, що, по-перше, християнство визнає старозавітну традицію юдаїзму, пов’язану глибоким корінням з історією і культурою Месопотамії, Ханаану і Єгипту, а, по-друге, християнство бере свій початок з Близького Сходу, де хліб був найголовнішою їжею.
Слово “хліб” вживається у Книзі Книг 370 разів, поступаючись лише воді, про котру згадується 671 раз. Варто зазначити, що популярна у ті часи сіль згадується у Біблії лише 33 рази. Борошно, з котрого повстає хліб, згадується 76 разів. Є також сорок цитат про пшеницю і тридцять три про ячмінь; на інформацію про каші можна натрапити чотири рази (в одному з випадків вона описується як ячмінна), а про тістечка — три рази. Про взаємозв’язок зерна з відповідним ґрунтом знаходимо згадку у євангельській притчі про сіяча (Мв. 13, 1-9). Цікаво, що й першим продуктом, який взяв Христос після Воскресіння, був хліб (Лк. 24, 30). Для порівняння варто додати, що у Корані хліб згадується тільки один раз (36,12), сіль – 3 рази, вода — 63, а пшениця, ячмінь, борошно, тісто і каша не згадуються зовсім.
Хліб у Палестині, як на цілому Близькому Сході, за часів Христа мав форму, наближену до округлої форми паляниці (лаваш). Мабуть, не випадково саме у Євангелії від Матвія, написаному на арамейській мові (як вважається, це був перший запис діяльності Христа), містяться важливі подробиці, що стосуються Тайної Вечері: “Той, хто занурює зі Мною руку у солило, той Мене зрадить”. На підставі цього можна припустити, що якщо не усі апостоли, то принаймні якась частина з них, їла з однієї посудини разом з Учителем. І мабуть тому учні не могли здогадатись, кого Він мав на увазі. Ця бесіда мусила виглядати інакше, ніж її представив Леонардо для західноєвропейського глядача. Також як і хлібці, умножені свого часу Христом, часто представляються середньовічними художниками як ідеальні пухкі буханки європейського типу. Інша справа, що канонічний євангельський запис не уточняє форми згадуваного хліба.
По сьогоднішній день декотрі мешканці сіл на Близькому Сході, підносячи їжу до вуст, не використовують ложки або виделки, лишень шматок хліба-паляниці. Це стосується в першу чергу жінок, котрі у зв’язку зі своїми домашніми обов’язками є більш прив’язаними до традиції, онтологічно перебувають у ній. Формуючи хліб у вигляді ложки між трьома пальцями правої руки (великим, вказівним і середнім), вони занурюють його у страву, після чого набирають порцію їжі, що часто знаходиться у рідкому стані. Так само споживають продукти і більшість бедуїнів, які культивують традиційну кухню, можна сказати — не спотворену зовнішнім впливом. Вірогідно, що серед прихильників традиції знайдуться і такі, які б підтвердили, що безпосередній дотик до їжі чутливими кінцями пальців сприяє появі апетиту, допомагає виділенню шлункових соків, зрештою, стимулює механізми травлення. Виправданням перед критиками, наприклад, гігієністами, стала б теза, що саме такий, а не інший спосіб споживання їжі є ознакою глибокої пошани до неї як Божого дару, проявом внутрішньої врівноваженості, скромності і почуття гармонії. Трапеза за допомогою рук викликає довіру і сприяє зміцненню стосунків між людьми.

Хліб у давньохристиянських письменників Близького Сходу.

У багатій літературі стародавніх християн ассирійського (арамейського) культурного кола є багато символічних образів, пов’язаних з пшеницею і хлібом. Першу згадку знаходимо у святого Ігнатія Антіохійського († 107), який по дорозі на мученицьку смерть у Римському амфітеатрі писав до вірних послання. В одному з них можна прочитати знамениту цитату: “Я пшениця Божа і на муку мене зітруть зуби диких звірів, щоби я став хлібом Христа”.
Татіан (бл.110 — 172), який зазвичай представлявся сином Ассирії, у своєму “Діатессароні” (дослівно “Четвероєвангеліє” — книга, що сполучила в один хронологічний текст благовіствування апостолів Матвія, Марка, Луки, зведені згідно євангелія від Іоанна Богослова) підкреслює, що п’ять хлібців, згаданих тільки апостолом Іоанном (Ін. 6,7-13) під час чудесного насичення Христом багатотисячного натовпу, були з ячменю. З цього твору дізнаємось також, що ці хлібці мав присутній там хлопчик. Оскільки наближалася Пасха, зібрався величезний натовп слухачів Ісусової проповіді. Отже не можна виключати, що це могли бути опрісноки. Варто пригадати, що у інших євангелістів (Мв. 14, 14-21; Мк. 6, 35-44;Лк. 9,12-17) нема згадки ані про ґатунок хлібу, ані про те, кому він належав. Це доволі істотне уточнення: які зернові культури — пшениця чи ячмінь — в часи Христа вживались в якості пекарської сировини і котра з них мала більше застосування різними групами населення, в залежності від соціального статусу.
Бардесан (Бар-Дайшан, 154—222), філософ з Едесси і один з перших поетів — творців римованих християнських гімнів, у творі, що розповідає у формі діалогу про звичаї багатьох близьких і далеких етносів, вказує, що існують народи, які ще не знають хліба. А про братів у вірі зазначає, що у всіх місцях, де б вони не були, християни збираються у неділю для “ламання хліба”, а також постяться у певні дні тижня.
Святий Єфрем Сірін (303-373), є однією з найпопулярніших постатей східного християнства. Він намовляє сучасників ділитися хлібом з голодними. Частіше він торкається теми хліба Євхаристичного, і, що цікаво, ставить знак рівності поміж невидимою силою Тіла Христового і Таїнством Хрещення. Ось декілька його роздумів: “Манна не визволила боговибраного народу, та лишень завдяки Євхаристичному Хлібові, й котрому невидимо перебуває Святий Дух і вогонь благодаті, людина може вознестись до висот Творця”; “Хліб є великим чудом, яке приймають наші уста”, або “Опрісноки символізують давню Пасху одного народу, та лише досконало заквашений агнець (просфора, яка переісточується під час Таїнства у Тіло Христове) є новою Пасхою для усіх народів”.
Святий Єфрем впевнено виступає за квашений хліб для євхаристичного агнця. Він бачить у ньому духовну матерію, своєрідну трансформацію підсвідомих почуттів на духовну площину. Він також пише: “Як мертве тіло без душі, так і євхаристичний fatiro (прісний хліб) є без Святого Духа”. “Краще вжити отруту, яка вбиває тільки тіло, аніж приймати Тіло Христове у формі fatiro”. У подібному тоні висловлюється і святий Яків Фаругський (†521): “Хто приносить безкровну жертву з fatiro, не визнає Отця, який приніс у жертву свого Сина”. Виникає питання, чи таке категоричне осудження вживання агнця з прісного тіста, навіть у ті часі, коли про його склад говорилось відносно мало, не є різновидом прихильності до закоріненої на Близькому Сході традиції бродіння тіста? Незважаючи на таку інтерпретацію, більш чи менш обґрунтовану, ця теза має, у першу чергу, глибоку теологічну підоснову. Східне християнство офіційно користується двома відмінними версіями. Перша вказує на те, що Тайна Вечеря відбулась перед святом єврейської Пасхи (Ін.13, 1-2), друга ж, нібито висловлена святим Єфремом, стверджує, що під час Тайної Вечері Христос спочатку ділився з учнями опрісноками, а потім квасним хлібом. Адже юдейське святкування Пасхи відбувається без використання забродженого тіста.
Темою Євхаристії займались і інші представники ассірійського духовенства. Свої погляди відносно вигляду агнця вони викладали у поетичних творах. Можна стверджувати, що своєрідний опис Євхаристії є деяким синтезом духовних переживань у сполученні з успадкованими враженнями, що спираються на спостереження механізму хлібної ферментації. Особливість саме такого підходу стане зрозумілою тоді, коли ми повіримо, що ферментація могла сама по собі вважатися за явище, що межує зі справжнім чудом. Подібні твердження ми почули б і від богословів інших Церков Сходу. Звідси виникає питання, чи Римо-католицьку облатку можна вважати хлібом, адже у Словнику польської мови хлібом називається “спечена буханка квасного тіста”, ніяк не опрісноки. Таке визначення не відповідає повністю тому, що ми умовно називаємо хлібом також і у контексті євхаристичного символу.
Суперечки про форму агнця не обминули і християнських малабарських общин. Багато років тому їх заснували месопотамські місіонери, і до часу прибуття португальців вони залишались у єдності з Церквами Месопотамії. Суперечки викликала широкомасштабна прозелітична діяльність як португальських, так і римських емісарів. На синоді, що відбувся у 1599 році, для “новонавернених” постановили відкинути традиції церкви Месопотамії і прийняти католицькі взірці Причастя. Про це свого часу писав митрополит Дамаський і Бейруцький.
Вірогідно, що перша згадка про облатку, спечену з прісного тіста, у церковних джерелах на Заході міститься у трактаті Rhabanus Maurus, а з ІХ століття з’явився відповідний устав. В обґрунтуванні вказується, нібито саме такий хліб був присутнім на Тайній Вечері. Однак не можна не брати до уваги практичних чинників, пов’язаних з необхідністю масової продукції тонких “тістечок”, випечених у відповідних матрицях, оскільки відомо, що ці матриці широко почали застосовувати тільки у ХІІ столітті. На відміну від квасних, прісні тістечка випікаються набагато швидше і довше зберігаються. А сам звичай штампування облатки є радше єврейською традицією. Я ризикну заявити, що нинішні пряники та крекери ведуть коріння з Римо-католицької облатки.
Наглядним прикладом тісного зв’язку традицій обробітку землі, і, можливо, стилю життя ассірійських ченців з Євхаристією є поетичний твір едеського диякона Кириллона (IV/V), який порівняв Христа з зерном пшениці. У цьому творі можна відшукати багато забутих у сьогоденні цікавих моментів, наприклад, ототожнення обробітку і визрівання збіжжя з земним життям Христа.
Агнець, що вживається у ассірійській Церкві, повстає з борошна, води, дріжджів, солі і олії. Кожен з цих складників має багату символіку у книгах Старого і Нового Завіту й по-різному роз’яснюються Отцями Церкви. Найдавнішу традицію, беззаперечно, має застосування дріжджів, солі і єлею. Нинішній вигляд агнця є майже ідентичний з зафіксованим у першому ілюстрованому Євангелії едеського ченця (згодом єпископа) Раввули (IV вік), де зображена Таємна Вечеря. Це округла просфора висотою 2-3 сантиметри і діаметром 6-8. Зверху ставиться кругла печать, що розділяє її на 12 сегментів під назвою margonito (перла) або gomurto (жар). Вони символізують апостолів, а інші чотири сторони — євангелістів. В середині знаходиться знак хреста, який надрізається цвяхом (копієм) у п’яти місцях, що вказує на рани, завдані розп’ятому Христу.
Роздуми про хліб і його роль у людському бутті з’являються і у пізніших працях християнських письменників. У своїх роздумах про харчування філософ Бар-Ебрая (Бар-Гебрей 1226-1286), відомий також у Європі, радив тим, хто хоче схуднути, зменшення у добовому раціоні хліба з двох буханок до однієї. Запропонована філософом дієта, що триває один місяць, полягала у поділі хліба на тридцять однакових частин і щоденному зменшенні його споживання на один шматочок. Таким чином першого дня голодування він радить споживати одну буханку і двадцять дев’ять частин з другої, а через дві неділі — однієї булки і половину іншої. У такий спосіб останнього дня місяця залишається одна буханка. Бар-Ебрая запевняє, що такий режим не зашкодить організму.
Окрім того, філософ згадує про інші критерії, що регулювали частоту прийняття їжі, вважаючи це за приклад для наслідування. Він описує житіє одного з олександрійських пустельників, який мав звичку ділити буханки на шматки, настільки мізерні, що останні проходили крізь вузьку шийку амфори. Для споживання він витягував тільки один шматочок на день. Були також аскети, котрі хліба не їли взагалі, лише споживали приготовані бобові рослини, з олією або й без. Були й такі, котрі окрім зелені не брали до вуст нічого взагалі. “Ознака тривалого посту, — пише Бар-Ебрая, — є розмочування хліба у воді і солі, а доказом такого стану — відсутність мух на слині, виплюнутій на землю”. Осуджуючи об’їдання, яке нищить “тіло і душу”, він приводить оповідання — своєрідне віддзеркалення життя єгипетських отців пустелі. Він пише: “Один старець відвідав авву Ісайю у його пустині. Він зауважив, що авва вкладає шматочки сухого хліба у воду, після чого солить, щоб його легше було ковтати. Побачивши це, відвідувач закричав: “Дивіться, як авва Ісайя смакує супом у єгипетській пустелі”. З того часу серед народів Близького Сходу закріпилось прислів’я: “Якщо хочеш супу, йди у Єгипетську пустелю”.

З польської переклав Володимир Свистун

СТАРА ПРОБЛЕМА МОЛОДИХ
Бездуховність молоді — наслідок відсутності життєвої мети

Олександр Яровий,
кандидат філологічних наук

Приидите, чада, послушайте мене,
страху Господню научу вас…
Уклонися от зла и сотвори благо.
(Пс. 33, 12; 15)

Вы можете научить другого только
тому, что стало частью вас самих.
Софья Куломзина,
православный педагог

Основа всякого живого процесу — відтворення. Не можуть самі себе розмножувати мертві механізми та речі, пластик, скло і бетон… Народжуються, розвиваються і зникають незліченні покоління живих істот — від одноклітинних вірусів до найскладніших організмів. Але тільки вінець творіння Божого, людина, здатна зберігати, примножувати, передавати не тільки фізичні, а й духовні властивості, розумово-чуттєвий капітал. Якщо на цьому шляху нема постійного примноження, це неодмінно веде до деградації. Формування людської особистості є справжнім продовженням того завдання, яке дав Творець першим людям в Едемі: плекати рай. Сучасному вченому скептикові, який неодмінною рисою інтелектуалізму вважає насмішкувато-поблажливе ставлення до богонатхненних істин (мовляв, це первісний, наївний продукт суспільного розвитку!) важко пояснити, а тим більше впевнити його, що саме так і було, що рай цей мав вияв видимий і невидимий. Мабуть, ми не висловимо цю думку краще, ніж відомий духовний письменник архімандрит Рафаїл (Карелін), що пише у збірнику “Тайна спасения” в однойменній статті: “Праотцы были поселены в Едеме — земном раю. Но сам Едем — дивный, прекрасный сад — знаменовал собой внутренний Едем — духовное состояние первых людей, которые находились в постоянном общении с Божеством. Адам и Ева были безгрешны, но несовершенны…” Пригадується, до речі, що прп. Серафим Саровський у бесідах з Мотовиловим говорив: сучаснику, навіть віруючому, важко зрозуміти близькість такого спілкування — що Бог був видимим для людей, поруч ходив, говорив… Але наша дистанція від Божої досконалості стала все збільшуватися після порушення заповідей. Переступ став зрадою Бога.
Як тяжко прищеплюється людській натурі, особливо оточеній найрізноманітнішими спокусами сучасності, хоч найменший потяг до природного, Богом закладеного добра! Навіть святі люди проходили тяжкими шляхами вогненного, страдницького очищення від пристрастей, гріховної темноти, які стали бичем, чужорідно-демонічною природою падшого Адама. Постійно повторюються подібні схеми, людство проходить у чомусь однакові етапи, цей спіральний рух зловісно прискорюється, кожен виток спіралі звужується, цикли гріхопадіння прокручуються все швидше, наближається точка — фінал затруєного гріховним мисленням, а отже, й діянням, світу. Особистість, яка не має опори, зусібіч розхитується все лукавішими погибельними впливами під виглядом добра. Варто відвести вбік від правди — і це вже половина загибелі. Спочатку формується викривлене уявлення про світ, далі — хибний погляд на мету життя в цьому світі…
Справді, все повторюється, міняються тільки прояви і назви. Виходить, наприклад, на російські екрани касовий фільм “Нічний дозор”: ефекти сучасні, інтрига закручена модерно, але в основі, по суті, давня-давня “єресь маніхейства”, зороастрійське мудрування про два нібито одвічні і нібито рівноправні начала — добро і зло, — які поділили між собою сфери впливу. Світоглядного лукавства не помітить навіть більшість дорослих, а що говорити про дітей та юнь? Здавалося б, нічого страшного, людині “програмується” начебто благородна мета — допомагати добру, протистояти злу. А насправді — прищеплюється думка про нібито обмеженість, залежність, слабкість Добра. Лише християнство (а строго кажучи, тільки Православ’я) вичерпно може дати людині чіткі світоглядні орієнтири, щоб не вважати добром компроміси із тьмою.
“Без Бога нема педагога”, — так і хочеться сказати примовкою. Тільки віра робить життя людини осмисленим, свідомим в плані знання його мети. Страшний “порятунок” нашого сучасника (а найгірше, що молодого, заблуканого) в тому, що він не думає… хоча б про смерть. Так, так. Ми маємо на увазі, що тільки розуміння земного життя (без вічності) як абсурду, як неможливої неправди світу робить людину людиною. Це не є декадентством, проповіддю занепадницьких похмурих ідей марноти, чим займалися переважно духовно нездорові “творці”, яких Горький свого часу влучно назвав “смертяшкіними”… Ми, православні, якраз повні оптимізму: смерть відкриває для праведної душі позбавлення бід, багатьох страждань у полоні тіла, немочі єства. Щодо цього питання, як і відносно решти буттєвих аспектів, дивовижна згода лунає в святоотецькому вченні: тільки той може вважатися істинно мудрим, хто урозумів, що є межа земного життя. Свт. Ігнатій (Брянчанинов) писав, що думка про смерть є першою думкою, яку посилає Боже милосердя для спасіння грішника. Якщо людина бачить свою мету тільки в земному (а це зараз — повальний вияв духовної сліпоти), то вона мусить або забути неминучу смерть, або ж визнати марність своїх тимчасових зусиль. Людина вибирає перше… Тим більше, що сучасна цивілізація щедро постачає їй високотехнічний інформаційний наркотик, “псевдожиття” у світі змодельованих ілюзій. Це зрежисований інформзасобами глобальний обман, це диявольське створення колективної, планетарної лжесвідомості як “протезу” для духовних устремлінь. На кожному кроці людині ставляться штучні, виключно тілесно-земні цілі, на які й витрачається неповторне життя. Культ насолод призводить до патологій, коли людина ще в молодому віці гине від наркотиків, алкоголізму, венеричних хвороб і ВІЛ/СНІДу, оскільки розбещене тіло починає просити все більш протиприродних, згубних “насолод”. Вся оця пекельна жага тілесного бенкету, нескінченного “свята” насправді є тіканням від страхітливої душевної порожнечі, від визнання безцільності життя.
Диякон Андрій Кураєв слушно зазначав у одному з виступів, що насправді людина шукає не таких ідей, які б їй служили; вона сама хоче служити чомусь великому, навіть коли не усвідомлює цього. Бо ціна наша справді велика, ми викуплені Кров’ю Бога Спасителя. Це вроджене відчуття високої вартості душі важко затирається навіть сучасною індустрією “протезування” думок і почуттів. Але воно хворобливо трансформується в “гордість житейську”…
А самореалізації, гідної образу Божого, так і нема, високої мети нема. Колись людині говорили: “Живи для праці, вдосконалення, зростання, щоб ти був хорошим фахівцем, щоб тебе поважали люди, цінуй свою сім’ю, виховуй дітей, працюй на благо рідної землі”. Звичайно, це ми передаємо спрощений, схематичний виклад кодексу недавньої педагогіки, позбавленої Бога, але не позбавленої кращого з моральних скарбів, що закладені в православних надрах народної віковічної духовності. Зараз і ці, “радянські”, мирські педагогічні основи рухнули в суспільстві. Єдиним носієм, опорою справді позитивних цінностей залишається Церква, яку незримий людиноненависник обплутує все густішою сіткою суспільного нерозуміння, неприязні, наклепів. “Нынче христиан не мучают на площадях, не сжигают на кострах, храмы открыты, в них совершается Богослужение. Но вот грустное явление — многие и без мук отрекаются от Христа. Преследует мир рабов Христовых насмешками и презрением…” — писав ще в часи дореволюційні, до повального атеїстичного безуму ХХ століття, прп. Варсонофій Оптинський. Чи не парадокс? У перші віки християнства тортури не могли відлучити людей від Бога, а тепер люди страждають від демонів і не хочуть позбавитися цих мук рабства…
Те, що пропонує молодій людині сучасна “система цінностей”, не може зробити її щасливою. Це очевидно. Постійне прагнення бути “як усі”, безкінечна гонитва за тілесним комфортом, за матеріальними благами робить молоду, повну сил і здоров’я людину, що могла б бути корисною для суспільства, абсолютно примітивною, безсилою й вичерпаною. На відміну від свого однолітка сто-двісті чи тисячу років тому підліток або юнак не здатні відчути сьогодні повноту буття, нести в собі життєву динаміку Що ми маємо на увазі? Віддалений відблиск того, що древні автори називали “источником утешения” і який носять, при мирі з Богом і совістю, в самому собі. Внутрішній світ сучасної молодої людини переважно настільки порожній, що в ньому не виникне найпримітивнішого душевного почуття без громового “музону”, наркостимулятора, відеоефекту і жодного діяння без практичного мотиву, матеріально-плотської користі. Про все поза тілом просто нема уявлення, бо не було й натяків на якийсь духовний досвід. Молода людина шукає урізноманітнень, вони всі знову приїдаються, не задовольняють, будучи, за Отцями, “солоною водою” мирського виру, від якої тільки посилюється погибельна спрага. Невже це вина самих молодих, яким дано безальтернативний “вибір”: споживай, що є, не відаючи про краще?
Не варто сподіватися, що світське суспільство з широко відкритими обіймами зустріне неоціненні багатства, в тім числі й педагогічні, з православної скарбниці… Крім того, православні педагоги резонно відзначають, що “неотмирных отроков” зараз знайти, мабуть, неможливо. Але ми знаємо класичні приклади святості вже в дитячому віці. Церковний календар вшановує пам’ять отрока Боголіпа чи праведної отроковиці Музи, дітей, які сподобилися особливих Божих дарів за сердечну чистоту, за прагнення бути з Господом. Якими повчальними виявилися б для сучасної юної душі житія прп. Сергія Радонезького, святого праведного Іоанна Кронштадтського, проповідь про дитинство прп. Силуана Афонського… Чи про майже наших сучасників — таких подвижників Православ’я, як блаженної пам’яті схіархимандрит Зосима (Сокур). Вони в дитинстві всіляко зберігали вогник святої віри у своєму чистому серці, незважаючи на шалений тиск ворожого атеїстичного оточення… Які зворушливі сторінки благочестивого сімейного життя подає нам родина святих царствених мучеників, які багаті духовні світи носили в собі ці благородні люди, дорослі й молодші, перебуваючи в немилостивих рамках тяжких обставин! Імператриця Олександра Романова писала про виховання дітей: “Великое дело — взять на себя ответственность за эти юные жизни, которые могут обогатить мир красотой, радостью, силой, но которые также легко могут погибнуть”. З цього ми маємо зрозуміти: дім, родина повинні виховувати дітей для істинного та благородного життя, для Бога.
Про планомірне розхитування сім’ї злочинно-розпусною цивілізацією сучасного світу, переважно західного, сказано багато. Кодекс життя у цьому страшному світі ніби діаметрально протилежний до Божих заповідей. П’ята заповідь, дана боговидцю Мойсею, навчає шанувати батька і матір. Чи варто нагадувати, якою повагою були оточені в Україні батьки, наскільки непорушним було з боку дітей слідування їх волі? Водимі Духом Святим, не побоїмося високих слів, батьки інтуїтивно відчували і знали, що потрібно дітям для справжнього життя. Праведно жили батьки — праведними та здоровими були і діти; не знати було ні неврозів, ні депресій, ні масових випадків нервових розладів. Не було погляду на працю як на неприємне навантаження, якого краще уникнути. Найбуденніше діяння приносило радість праці, радість творчості, щастя спілкування в любові. Чи варто уточнювати, що з Заходу зміями повзуть лукаві, псевдопедагогічні теорії, базовані нібито на піклуванні про “права дитини”. Насправді ж, їхня мета — плекання гордині, озлоблення на авторитет батьків, пропаганда вседозволеності. Нормою життя західного суспільства стають, наприклад, суди між батьками й дітьми, й, мабуть, пізно вже говорити, що це тільки десь “у них”… А колись би таке вважали ганьбою, а не ”пошуком справедливості”,
Молодь втрачає розуміння Слова, затуманюється вкрай зрозумілий первісний зміст понять. Який-бо голос необхідно мати християнським проповідникам, щоб донести правду про ті вислови, які давно перекрутив лукавий світ! Винесені в епіграф слова співця псалмів Давида про “страх Господень” означає, за тлумаченням, не страх перед Богом, а страх втратити ласку Божу. Чи боятиметься юна душа втратити те, чого їй навіть не дали відчути і зрозуміти?
У плані духовному наш час (маємо на увазі межу ХХ-ХХІ століть) подвійно тяжкий. Крім величезної праці повернення у суспільну свідомість давніх істин, перед нами стоїть ще й завдання осмислення непростої вчорашньої епохи. Тяжко стає на душі, коли в сучасній Україні деякі надміру скорі на руку діячі одним махом відсікають від нас усе ХХ століття, кидаючи його на поталу “червоній імперії”, “москалям”, “комунізму”, трактуючи вік, за який, власне, утворилася сучасна Україна, як безпросвітну тиранію та нищення українства. Темою нашої розмови не є нетяжкий доказ того, наскільки зміцніла нація в той період і скільки колишніх здобутків втрачено за останні пару десятиліть. Підручники пострадянських територій одностайно трублять про новий сенс історії народів СРСР — боротьбу з російським імперіалізмом. Цілковитою крамолою буде сказати сьогодні, що у другій половині ХХ ст. за якимись незбагненними законами під протекторатом “російських імперіалістів” республіки мали високорозвинені економіки й культури, не в приклад нинішнім, а після підозріло невигадливих і однотипно організованих “звільнень” — відкинулися на рубежі, подібні до післякріпацьких… Скажемо до слова, що у 1986 році з’явилася писемність у малесенького північного народу нівхів, які до того її не мали. А тепер поголовна безграмотність, недовченість — болячка і багатомільйонних народів… Проте цей стан, виявляється, “кращий…” Є вже охочі починати історію України взагалі з нуля, а не тільки з 1991 року.
Та як би там не було, нам треба брати потрібне із радянської доби. Так, була безживна ідеологія, були фальш і цинізм, але скільки трудилося прекрасних письменників, педагогів, митців різного профілю для того, щоб сформувати в тих лещатах повноцінну людину! Процвітали гуртки, табори відпочинку, палаци школярів… Звичайно, не все зникло і зараз, але чи є колишній ентузіазм, чи всім доступні засоби творчої праці та відпочинку в плані фінансовому, та й зрештою, чи багато охочих піти конструювати якусь модель авіалайнера, а не розважатися беззмістовними комп’ютерними забавками? Ми не повинні забувати, що в радянську добу залишалася незмінною основа традиційного виховання, яка тримала три сходинки суспільної будови: особа — сім’я — Батьківщина. Які б ідеологічні “псевдоніми” не носила Вітчизна, вона не переставала бути рідною землею, тут жили батьки й матері, були наша природа і улюблена праця, розцвітали кохання і творчість. Тут хотілося жити, а не “відбувати життя” в чаду тоскного безділля. Та й не дали б! Жорстка регламентація часом приносила і користь. Щоб переконатися в цьому малоприємному для лібералістичного мислення факті, варто співставити хоча б модель поведінки юнака (дівчини) сьогодні і років двадцять п’ять тому. Якщо зараз справжнім наркотичним бичем навіть для підлітків стали слабоалкогольні напої, які катастрофічно швидко ведуть до алкоголізму, “крута” сигарета, часом у дитячих, наквецяних помадою губах, то “тоді” навіть доросла жінка із сигаретою на вулиці викликала б специфічну реакцію: або це дама певної поведінки, або жертва надміру суворих життєвих обставин… Прогресує сквернослів’я. Пригадується недавній епізод, більше трагічний, ніж комічний, коли бабця, проходячи крізь гурт підлітків у парку, попросила: “Не лайтеся, хоч поки я пройду”. “Проходьте, — вигукнув один з маленьких сквернословів. І додав під загальний регіт. — Але швидше!” Розтління, саморозтління душі й тіла виносяться в розряд чогось нестрашного, звичайного, “веселого”…
Погибель, що вкрадається у дитячі, потім юнацькі, далі дорослі душі, вдається до всякої конспірації. Монах Паїсій Святогорець називав це “анестезією лукавого”. Великий подвижник сучасності, знавець бід і духовних хвороб цивілізації, Паїсій відзначав, що для того, щоб побороти людину, диявол спочатку робить її нечутливою, а після анестезії ріже і шматує, як хоче. Афонський аскет підкреслював, що люди, які не сповідуються, які хулять батьків, сквернословлять, приймають бісівські енергії. “У небагатьох мирний погляд, чи то в юнаків, дівчат, чи літних людей… Знаєш, що таке біснування? Це коли неможливо прийти до взаєморозуміння з людьми”, — казав він. І звертав увагу, скільки людей сходять нанівець від неврозів, безсоння, душевної немирності, нерівноваги! А все це починається з материнської утроби, якщо ще не з моменту зачаття. Що говорити, коли сотні тисяч людей живуть у блудній нечистоті, віддаються різним збоченим “задоволенням”… Звичайно, галузь статевого виховання завжди була однією з найвідповідальніших і найтяжчих у педагогіці. Скажемо тільки до слова, що радянських педагог Антон Макаренко давав дивовижно просту пораду батькам у випадку, коли в чада виникне питання: “Звідки я взявся?” Він писав: “Нічого страшного не буде, якщо ви скажете дитині: “Підростеш — дізнаєшся”. Мабуть, на цьому місці сучасний читач може тільки вигукнути середньовічним висловом: “О свята простота!” Але чи не наводить це на вкрай тривожні роздуми? Загальновідомо, не тільки з біблійної історії, з історії пізніших етносів, а й із природничих наук, що народи, роз’їдені розпустою, просто вироджувалися і зникали. Ми повинні дякувати Богу, що в нас є ота “сіль землі”, небесна православна віра, яка рятує тяжко хворе суспільство від остаточного “зігниття гріховного”.
Епоха достатності заборон лишилася в тому, минулому, традиційному світі. Тепер може існувати єдина заборона — заборона, поставлена власною совістю. А совість треба вирощувати, як оте райське деревце до гріхопадіння. Це свята робота, благословенна Богом. “Виховання дітей для батьків є послушанням Богу, оскільки дитина — це дар Божий”, — писав відомий православний педагог, автор численних праць (і сам багатодітний батько) протоієрей Євгеній Шестун. Він, до речі, також запевняє, що виховання — це ще й уміння організувати життя людини, щоб дитина була зайнята весь день. “Всі трудяться — і дитина повинна трудитися”. Начебто просто, але по-пастирськи мудро. Нема пробілу, нема бездіяльної щілини — і не вповзе гадючка гріха…
Багато аспектів виховання просто занедбано. Про яку можна говорити любов до природи, коли дорослі дяді “коптять небо” все активніше і злочинніше, про яку згадувати любов до праці, коли всі телевізійно-комп’ютерні казки кличуть тільки до комфортного відпочинку та “щасливого неробства”, коли всі гучномовці репетують: ти неповторний, ти особливий, це життя тільки для тебе, це суцільне свято, живи, насолоджуйся, ні про що інше не думай! І насолоджується індивід, не помічаючи, що вже незворотно стає душевною і тілесною руїною, істинним “живим трупом”. І що потому? Пекло, про яке й не думається, якого нібито й не треба боятись, бо на крайній випадок, як вірує своїм єдиним “віруванням” нещасний член безумної планетарної спільноти, по смерті, мовляв, нема нічого.
Є. Бог. І для праведних, і для грішних На жаль, чи на щастя. Для одних як блаженство, для інших як мука вічної втрати цього блаженства.
Ми все мали і маємо для того, щоб кожен наш ближній з дитинства був духовно й фізично здоровим. Нам треба тільки згадати своє, упевнитися в непроминущій цінності перевіреного нелегкими віками, а не вигаданого протягом кількох десятиліть пристрасними і грішними гордецями. І тоді, можливо, збудеться пророцтво Федора Достоєвського: “Став самими собой, мы получим, наконец, облик человеческий… да и сами мы поймем тогда, что многое из того, что мы презирали в народе нашем, есть не тьма, а именно свет, не глупость, а именно ум, а, поняв это, мы непременно произнесем в Европе такое слово, которого там еще не слыхали”.
Ми, українці, загалом східні слов’яни, народи, осяяні світлом Православ’я, можемо дати раду не тільки собі, але й зцілити інших, дати прозріння вичерпаним, гинучим жертвам псевдоцивілізаційних процесів. Це абсолютно безвідмовно в теорії, але важко на практиці, бо, як ми знаємо, лікар спочатку має зцілитися сам. Дай, Боже, нам стати здоровою нацією завдяки вихованню здорового молодого покоління, а там допоможемо і світові. Ще не пізно — ні світові, ні нам!

Митрополит Ириней: «Самые важные наши достижения – строительство храмов, а еще важнее то, что эти храмы наполняются народом Божиим».

01.09.2005. ЖИТОМИР. Открыта новая воскресная школа