Україна Православна

...

Официальный сайт Украинской Православной Церкви

Архієпископ Сумський і Охтирський Марк: “Необхідно шукати нові форми спілкування пастиря і пастви”

В Церкві необхідно не тільки відроджувати традиції, але й шукати нові форми спілкування пастиря і пастви. Я переконаний, що люди приймуть це з радістю, і поступово коло спілкування Церкви буде все більше розширюватися.
Aрхієпископ Сумський і Охтирський Марк: “Необхідно шукати нові форми спілкування пастиря і пастви”

— Ваше Високопреосвященство, ви розповідали, що у дитинстві часто відвідували ближню Свято-Серафимівську обитель. Це якось вплинуло на ваш життєвий вибір?
— Вплив монастиря на дитячу душу завжди дуже великий. Мене, як і моїх братів, з раннього дитинства батьки завжди брали з собою, коли відвідували Свято-Серафимівську жіночу обитель. Але, на жаль, коли мені було дев’ять років, монастир було закрито. Ми прийшли до обителі, де вже зібралось багато людей, але нічого змінити було неможливо. Однак, незважаючи на закриття монастиря, чернече життя в нашому краї після цього не закінчилось. Черниці збиралися по домівках віруючих людей, часто вони відвідували і наш дім. Від цього вплив монастиря на мене і моїх братів ще більше посилився. Особливо вплинув на вибір мого подальшого життєвого шляху духівник обителі ієромонах Єрмоген, котрий залишився проживати в нашому селі. Він помер в 1968 році, коли я вже закінчував навчання в школі. У нашій сім’ї було п’ятеро дітей — небагато для Закарпаття. Ми завжди молились разом з батьками. Це був для нас закон. Крім звичайних ранкових та вечірніх молитов, прочитували за неділю весь Псалтир, читали Святе Письмо. Мій старший брат Дмитро після закінчення Московської духовної семінарії і академії прийняв чернечий постриг з іменем Мефодій. Коли монастирі почали знову відкриватися, його було призначено духівником у відновлену Свято-Серафимівську обитель. Затим він був обраний єпископом новоутвореної Хустської єпархії. Нині владика Мефодій перебуває на покої. Мій молодший брат Георгій допомагає мені в сані протодиякона. Те, що з п’яти братів троє обрали служіння Церкві, — велика заслуга Свято-Серафимівської обителі.

— Владико, багатьох віруючих Української Православної Церкви, що прощались із вами далекого 1992-го, цікавить, куди вас призначив для несення пастирського подвигу Господь. Розкажіть про ваше архієрейське служіння за кордоном.
— Життя наших єдиновірців за кордоном багато в чому відрізняється від того, що ми звикли бачити тут. Православних в Аргентині і Канаді досить мало, і вони живуть серед людей, мало знайомих з Православ’ям. У таким умовах нелегко зберегти віру, передати її своїм дітям. Наприклад, в Аргентині практично всі школи католицькі або протестантські, і учні не тільки вивчають основи віри, але і регулярно відвідують богослужіння. Тому дітям православних доводилось видавати спеціальні довідки, щоб їх звільнили від причастя. За кордоном нерідко можна зустріти ставлення до Православ’я як до якоїсь секти. Іноді люди взагалі не знають про існування такої віри. У загальному православні в Аргентині і Канаді — нащадки емігрантів з Західної України ще з тих часів, коли вона входила до складу Австро-Угорщини і Польщі. Деяка частина влилась з хвилею еміграції під час революції та після Другої світової війни. Є представники і нової еміграції. Перший храм, побудований у Канаді в 1901 році, освятив єпископ Алеутський і Аляскінський Тихон — майбутній патріарх Московський і всієї Русі. Таким чином, Православ’я існує в Канаді вже більше ста років. І понині там продовжують будуватися православні храми. Однією з найвидатніших подій мого чотирирічного перебування в Аргентині було освячення церкви в місті Обера провінції Місіонер в 1993 році. Отже, незважаючи на всі труднощі, православна віра в Америці не згасає.

— Нести єпископський послух у Канаді призначаються українські архієреї. Митрополит Макарій, ви і єпископ Іов… Це закономірність?
— Так, дійсно, це закономірність. Адже більша частина православної пастви там — нащадки вихідців з України, і для них завжди приємно почути від пастиря рідну мову. З іншого боку, це допомагає і самому єпископу налагодити стосунки з православними.

— У Канаді сьогодні не існує протиріч поміж різними хвилями еміграції з України та інших країн пострадянського простору у релігійному контексті (богослужбової мови, діяльності розкольницьких угруповань, інтерпретації вітчизняної історії, тощо)?
— На превеликий жаль, православні в Канаді поки що не об’єднані в одну сім’ю. Там також існує розкол, але витоки його знаходяться не в Канаді, а на Україні. Більшість перших поселенців з числа наших співвітчизників тут належали до уніатської церкви, але стараннями православних пастирів і місіонерів вони були повернені в лоно Матері-Церкви. Це привернуло увагу католиків, і сюди було направлено уніатського єпископа. Уніатське духовенство намагалось повернути втрачену паству. У цей тяжкий час було навіть декілька судових процесів між православними та уніатами. Нарешті, основні протиріччя та конфлікти вдалось подолати, але розділення уникнути не вдалось. З хвилею післяреволюційної еміграції в Канаду з України прийшов і самосвятський розкол. Тяжкі відносини у Американської митрополії з Руською Православною Церквою були впродовж до 1970 року, коли Руській Православній Митрополії в Америці була дарована Матір’ю-Церквою автокефалія.

— Які думки найчастіше асоціюються у сучасного православного канадця з поняттям “Православна Україна”?
— Україна для православних канадців — країна, в якої все ще попереду. Все, що відбувається в нас на Батьківщині, знаходить живий відгук у серцях канадських українців. Останні події були зустріті з надією на те, що ці зміни поможуть Україні стати самостійною і сильною державою. Але, звичайно, українцям у Канаді важко зрозуміти, чому наша держава так полярно розділена в політичному відношенні.

— Ми є свідками зближення Руською Православної Церкви Зарубежем з Руською Православною Церквою. Це якось консолідує православні сили на американському континенті і в західному світі взагалі?
— Таке зближення закономірне, адже РПЦЗ історично є гілкою Руської Православної Церкви. Спочатку наші співвітчизники-емігранти розраховували залишитися в єднанні з Матір’ю-Церквою. Але досягнути цього не вдалося внаслідок закритої політичної системи СРСР. Зі змінами в цій системі стало можливе зближення Зарубіжної і Руської Православної Церков. Не останню роль у цьому зіграла і хвиля нової еміграції. Але, звичайно, для об’єднання необхідно вирішити ще багато проблем. Адже не всі ієрархи РПЦЗ прагнуть до єднання з Руською. Наприклад, в Оттаві парафія Покрову Пресвятої Богородиці висловила бажання приєднатися до Руської Православної Церкви. Цьому протистояв єпископ РПЦЗ Михаїл. Після судового процесу майно у приходу було вилучене. Але прихожани не впадають у відчай і сподіваються на краще. У випадку об’єднання Зарубіжної і Руської Православних Церков цей прихід готовий повернутися під юрисдикцію Руської Православної Церкви Зарубежем. Тому можна відзначити, що результати розпочатого зближення повністю залежать від доброї волі пастви і церковної ієрархії. І якщо таке зближення відбудеться, це буде великий крок назустріч єднанню православних по всьому світу.

— Ваше Високопреосвященство, мабуть, справедливою є думка, що знаходитись за кордоном нелегко, а довгий час надто важко. Ви були у закордонному відрядженні більше десяти років. Як вам вдавалося відновлювати духовну рівновагу?
— Дійсно, служіння єпископа за кордоном відрізняється перш за все відсутністю тієї духовної підтримки зі сторони пастви, яку отримує архієрей, котрий служить на Батьківщині. При цьому дуже важливо духовно не розслабитися, тому постійна молитва і уважність до свого духовного життя там були просто необхідні. І, звичайно, я намагався під час щорічних поїздок на Батьківщину брати участь у всіх богослужіннях. Це давало сили жити за кордоном. Таким чином, з допомогою Божою, вдавалось зберігати духовну рівновагу протягом шістнадцятирічного перебування за кордоном. Тому я ніколи не рахував цей час потраченим даремно. Я прошу у Бога, щоб послух Церкві і в подальшому залишився основою мого духовного життя.

— Владико, ви мали невеликий досвід єпархіального управління на початку 90-х років минулого вже століття. Після повернення в Україну відчуваються якісь зміни у церковному житті?
— Зміни відбулись великі. Церква отримала свободу і можливість впливати на суспільство. Особливо радує, коли бачиш, що відновлюються із руїн храми та монастирі, відроджується духовне життя. Але виникли і свої проблеми. Перш за все — розкол в Україні. Викликає занепокоєння вплив інославних та сектантських місіонерів. Також хотілося б бачити більше допомоги держави в питаннях виховання дітей і молоді в православній вірі. Адже саме Православна Церква стояла у витоків державності на Русі. Хочеться вірити, що з часом вдасться відродити славу нашої Церкви і православної віри.

— Попри деякі зрушення в Україні існує багато проблем. Як людина, що жила у західному суспільстві, ви можете поділитись думками з приводу питань налагодження нормальних державно-церковних стосунків. Яким чином, наприклад, у Канаді проводиться викладання релігійних дисциплін, вирішуються земельні питання, регулюються міжконфесійні стосунки?
— Канада є виключно мирською державою і реального впливу на релігійне життя своїх громадян не має. Коли в минулому році новий прем’єр-міністр Канади оголосив в інтерв’ю, що він практикуючий католик, це було щось нове. Свобода віросповідання там межує з релігійною байдужістю. Тому дуже сумнівно, що така модель державно-церковних відносин може бути нам корисна.

— Що з надбань місіонерсько-просвітницької чи соціальної діяльності православних у західному світі потрібно було б втілити в Україні?
— Бажано налагодити співробітництво з державою для розширення сфери, де Церква може проводити місіонерську діяльність. Сюди мають бути включені учбові заклади, засоби масової інформації, суспільні організації. Церква повинна давати можливість людям почерпнути зі своїх скарбниць живу воду, яка тече в життя вічне. І в цьому відношенні нам ще багато над чим належить попрацювати.

— Чим на даний момент живуть вірні у Сумській єпархії і які плани ви бажаєте реалізувати у майбутньому?
— Віруючі Сумської єпархії мають всі можливості для того, щоб вести правильне спокійне духовне життя. Хотілося б, щоб духовенство, в першу чергу сільське, приділяло більше уваги спілкуванню з паствою, адже пастир не повинен обмежувати себе служінням Літургії, церковних служб та треб. Це може бути бесіда після Літургії, спільний огляд православних відеофільмів, обговорення духовної літератури. Суспільство не стоїть на місці, розвивається. Тому і в Церкві необхідно не тільки відроджувати традиції, але шукати нові форми спілкування пастиря і пастви. Я переконаний, що люди приймуть це з радістю, і поступово коло спілкування Церкви буде все більше розширюватися. Любов’ю та терпінням можливо досягнути дуже багато, і настане той час, коли багато ран суспільства в нашій державі будуть зціленні єдиною Православною Церквою.

Записав Володимир Свистун