Протоієрей Олександр Дацюк. Закон і християнська мораль

01.11.2004 archive, Вестник №38, Православный взгляд

Закон і християнська мораль

Олександр Дацюк,
протоієрей

Церква Христова закликає усіх Своїх чад бути законослухняними (послання Св. ап. Павла до Римлян, 13, 1), віддаючи “кесарю кесареве, а Богу Боже” (Лк. 20, 25). Але людська гріховність спонукає людину на злочини — порушення границь не лише внутрішнього морального закону, але й закону зовнішнього, тобто закону суспільного, державного.
Ми говоримо про моральний закон, свободу волі, моральне почуття, яке природне людині, а також про совість — Божий глас у душі людини — та про різні її стани — про спалену совість, про похибки совісті, про те, як її голос вже й зовсім не чути і таке інше.
Саме людська гріховність порушує границі закону, отже породжує злочини.
Сьогодні ми поговоримо про крайні випадки порушення закону — про злочини й злочинців, які настільки звикли жити за законом злочинного світу, що інакше життя собі вже не уявляють.
Насамперед слід згадати про звичку як до добрих справ, так і навпаки, а також про те, що навіть порушення, здавалося б, “невинних” заповідей веде до все більших гріхів.
Ув’язнення для більшості людей — це зупинка часу. Багато хто, звикаючи жити за законами злочинного світу, залишається назавжди за бортом суспільства і вже не може пристосуватися у житті на волі, не може жити не лише за законами Божими, але й державними.
Нехай рідко, але все ж трапляються випадки, коли ув’язнення зупиняє шлях зла і людина переоцінює певні цінності, а часто, більше того, вона зустрічається з Богом, коли має змогу спілкуватися зі священиком у колонії, читати духовні книжки, Євангеліє і т.п.
Один із священиків, який несе послух у місцях позбавлення волі, казав такі слова: “На зоні важко, там і мусить бути важко й скорботно. Адже тут 70 років не було церкви, святині, а це означає, що тут народжувалося пекло, місце без Бога. Сказати чесно, у моїй роботі значно більше поразок, ніж перемог. Але Господь допомагає, ми робимо висновки з поразок і з Божою допомогою продовжуємо працювати…”
Дійсно, важко працювати з людьми взагалі, але ще важче з людьми, чия психіка й душа майже безповоротно вражені. У таких випадках необхідна твердість задля того, щоб мати хоч невеликий духовний простір у пеклі зони. Це дійсно духовний подвиг — не піддаватися ніякому впливу, тиску, нести скорботи за істину, тоді Господь неодмінно допоможе й освятить це місце.
Немає жодної бездни падіння, з якої покаяння не підняло б людину … й навпаки…
Для стримування проявів злочинного беззаконня держава створює правоохоронні й карно-виправні органи, метою яких є попередження, розслідування злочинів, а також перевиховання осіб, що вчинили беззаконня. Однак завдання викоренення злочинності лежить не лише перед спеціалізованими закладами, але й перед усім суспільством і перед Церквою.
Церква застерігає людину саме від злочинів та проявів гріха, пристрастей у серці: “Исстреби зло из среди себе” (Втор. 21, 21); у той самий час Церква визнає, що кара того, хто переступив закон, слугує навчанню інших: “Увесь Ізраїль почує це й убоїться й не стане у майбутньому творити таке зло…” (Втор. 13, 11); у притчах Соломонових говориться: “Якщо ти покараєш кощунника, той простий стане розсудливим…» (Притч. 19, 25). Старозаповітна традиція знає кілька видів покарання: смертну кару (при цьому ніде жодним словом Біблія не висловлюється проти смертної кари), вигнання, обмеження свободи, тілесне покарання, грошову пеню, жертву на релігійні цілі…
Звичайно, людина не повинна допускати себе до такого трагічного стану, коли душа стає на межі самознищення, але й у такому випадку Церква й віра допомагає людині стати на ноги й повернутися до нормального духовного стану. Найкращою формою запобігання злочинам є проповідь гідного образу життя серед молоді, особливо юнацтва, що входить до групи ризику…
Чуйне ставлення священика, який несе послух у місцях позбавлення волі, до кожного є найпершою умовою успіху. Згадаймо те, чому тягнулися до прпп. Отців усі верстви — тому що від них променіла любов до кожного без винятку. На жаль, робота у місцях позбавлення волі є досить проблемною й специфічною. Як правило, життя в колонії обрікає людину на нові проблеми, серед них і хвороби, і психічний стан, який народжує інші недуги. Часто трапляється так, що замість того щоб отримати час для роздумів про подальше життя, людина ще більше озлоблюється, а вийшовши з ув’язнення, відштовхнута суспільством, вона невдовзі потрапляє у злочинне середовище, і це відбувається не тому, що у цьому середовищі їй добре, а тому, що вона не розуміє, як жити у нормальному суспільстві, а також і тому, що в державі, за великим рахунком, немає реабілітаційної системи. Утворюється замкнуте коло. Жорстокість може лише укріпити людину на невірному шляху, штовхнути на нові правопорушення.
Сам Христос Спаситель закликав до доброго ставлення до ув’язнених, і це має глибоку основу. Господь порівнює благодійність ув’язненим зі служінням Богу: “Був у в’язниці й ви прийшли до Мене…” (Мф. 25, 36). Історія зберегла багато прикладів допомоги святих людям, що знаходились в ув’язненні.
Проблема часто ускладнюється тим, що в ВТК опиняються люди, які недо-отримували любові у своєму житті. Наприклад, чи не половина юнаків та дівчат, які виховувалися у дитячих будинках, потрапляють за грати: якими не були б хорошими вихователі, на 30 чоловік їх любові не вистачить, тож, природно, виникають усілякі аномалії. Отже, в роботі з засудженими священнослужителям й персоналу потрібно бути не лише суворими, без чого взагалі робота неможлива, але й зігрівати, наскільки можливо, серця любов’ю, проявляти духовну обізнаність, пастирську мудрість.
Виховувати людину дуже непросто, навіть курс “Основи християнської моралі” далеко не кожному принесе користь. Насамперед потрібне бажання самої людини. Щоб виховати з дитини гідну людину, потрібні батьки – тато й мати, психологічна, педагогічна підготовка та багато, багато іншого. Тож як бути з перевиховуванням людей-злочинців? Це справа серйозна і дуже важка!..
Нам добре відомо, з якими неймовірними труднощами лікуються психічні хвороби, а стан грішної, пристрасної людини — стан глибоко ненормальний, бо Церква дивиться на гріх, пристрасті як на хворобу, визнаючи єдино нормальний стан людської душі у позбавленні від гріховної залежності. Тож для того, щоб лікувати душу людську, потрібні духовні ліки — покаяння, молитва, Причастя. Важливо ставитися до злочинця як до людини хворої, яка потребує допомоги, але й при цьому убезпечити суспільство від цієї хворої людини. За великим рахунком, людина, що скоїла злочин, є людиною зі спотвореним уявленням про світ. Людина, яка не бачила у житті досить добра, любові, щоб вірити, що вони таки існують, живе у світі зла.
Людина у певний час робить висновок, що гине, і ось тоді вона потребує Спасителя, Яким є Христос. Ось тут, як ніде, виправдовуються слова Св. Письма про те, що якщо для людини є щось неможливим, Богу можливе усе. Згадаймо приклад з іконою, лик якої закопчений, потемнів, пожовкла олія, і це вже не образ — чорна дошка, але торкається її пензель реставратора, і мало-помалу проявляється образ Божий. Так і при роботі з засудженими важливо побачити щось початково добре у їх душах, пробудити в душі покаяння, щоб і у їхніх душах засяяла іскра Божого образу, допомогти усе почати з початку — від того часу, коли відбувся у душі катастрофічний розкол — у 11, 12, 14 років… Спробувати людину зацікавити новою професією, переконати, що жити за законами Божими й моральними мірками нормального суспільства значно краще, ніж у в’язниці за правилами злочинного світу.
За думкою Церкви, кара діє не завдяки своїй суворості, але ефективна своєю невідворотністю. Жорстокість покарання є віддзеркаленням ступеня озвіріння людського суспільства, якщо у нашій державі існують ВТК, де люди знущаються один над одним, це відбивається й на усьому суспільстві — на нас з вами. Якщо ми з цим погоджуємося, то у душі відмирає щось людське. Отже, кара не може бути помстою, але максимально й тверезо вести до виправлення.
З метою захисту людей від злочинців держава виконує свою функцію — ізолює злочинців від нормального суспільства. Але, як ми зрозуміли з викладеного вище, й злочинцю потрібно дати можливість покаяння, зміни, щоб була можливість прийти до нормального життя, за законами людського, але не звірячого суспільства.
Христос спілкувався з різними людьми, зовсім не святими, відвідував такі місця, куди й не наближалися тодішні священики, бо прийшов закликати не праведних, але грішних до покаяння…

Комментарии участников (Митрополит Илларион, Митрополит Агафангел, Митрополит Иоанникий, Архиепископ Сергий, Архиепископ Павел, наместник Киево-Печерской Лавры, Феогност, епископ Сергиево-Посадский, наместник Троице-Сергиевой Лавры и др.)

Дионисий Мартышин. Основы мотивации в «модной» психологии