В Священном Синоде УПЦ

09.02.2006. КИЇВ. Відбулось засідання Священного Синоду Української Православної Церкви
У Києво-Печерській Лаврі відбулося чергове засідання Священного Синоду Української Православної Церкви під головуванням Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України. На початку засідання члени Синоду піднесли молитви Володарю Неба і землі за спокій душі новопреставленого Предстоятеля Православної Церкви Чеських Земель і Словакії Блаженнішого Митрополита Николая.
На засіданні Синоду було прийняте рішення про відзначення двох ювілейних дат. Для відзначення 60-ої річниці історичного Львівського Церковного Собору 1946 року Священний Синод ухвалив створити комісію на чолі з архієпископом Тернопільським і Кременецьким Сергієм.
Члени Синоду також заслухали інформацію Блаженнішого Митрополита Володимира про відзначення 20-ої річниці аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Синод ухвалив: 30 квітня в усіх храмах УПЦ звершити молитви за здоров’я живих ліквідаторів і постраждалих та за упокій душ померлих від чорнобильської катастрофи. Силами УПЦ буде проведено конференцію, присвячену 20-ій річниці аварії на ЧАЕС.
Священний Синод заслухав інформацію про проголошення Президентом України 2006 року “Роком захисту духовного світу дитини” та доручив голові Синодального відділу у справах молоді представити програму відповідних заходів.
Серед інших важливих питань, що розглядались на Священному Синоді, слід відзначити рішення про відновлення діалогу з УАПЦ. Для відновлення діалогу з УАПЦ Священний Синод благословив продовження роботи комісії, утвореної на засіданні Священного Синоду 22 листопада 1995 року, і поновив її склад.
Священний Синод також розглянув ряд питань внутрішнього життя Церкви. Зокрема, Священний Синод благословив відкриття грузинської парафії на території Донецької єпархії. Вирішення питань щодо місцезнаходження парафії, оформлення відповідних документів та призначення священика доручено митрополиту Донецькому і Маріупольському Іларіону.

Комментарии участников к заседанию Священного Синода:
Митрополит Черновицкий и Буковинский Онуфрий: «На этом заседании были затронуты важные вопросы — о праздновании 60-летия Львовского Собора, на котором униаты были приняты в лоно Православной Церкви, и оговорены мероприятия, которые будут проводиться в память печального события — 20-летия Чернобыльской катастрофы.
Для нас Львовский Собор — это положительное событие, и мы должны о нем помнить. Этот собор восстановил древнюю справедливость, ведь до принятия Брестской унии Православие на Западной Украине было доминирующим вероисповеданием.
Я считаю положительным тот факт, что на заседании Синода не обсуждались вопросы, касающиеся выборов. Для нас, православных Украины, выборы всегда сопровождаются сложностями, потому что политики стараются втянуть Церковь в избирательный процесс. Для Церкви не важно, к какой партии принадлежит человек и какой он политической ориентации. Был бы он человеком и трудился для блага своего народа».

Митрополит Симферопольский и Крымский Лазарь: «Важно то, что мы вплотную коснулись жизненно важных вопросов нашего служения. В этом году Церковь обратит особое внимание на детей, расширит сферу социального служения. Скоро 20 лет со дня аварии на ЧАЭС, и Церковь почтит пострадавших от Чернобыльской катастрофы, мы их будем поминать за Божественной литургией.
Обговаривался и важный для моей епархии вопрос об открытии Духовной семинарии в Симферополе. У нас до революции существовала Таврическая семинария, там мы открыли Духовное училище, которое успешно работает седьмой год, собраны кадры, и есть все возможности для работы семинарии. Мы обязаны повышать уровень духовного образования, этого требует современная обстановка».
Архієпископ Переяслав-Хмельницький Митрофан, керуючий справами УПЦ: «Наприкінці минулого року керівництво УАПЦ звернулося з листом до Блаженнішого Митрополита Володимира з пропозицією відновити діалог між Українською Православною Церквою і УАПЦ, який був розпочатий у 1995 році. Мета діалогу — відновлення єдності українського Православ’я. Комісію очолив владика Іриней, але, на жаль, усередині самої УАПЦ виникли проблеми внутрішнього характеру, а тому переговори були призупинені. Священний Синод поновив склад комісії і доручив їй вести діалог з УАПЦ. Були розглянуті пропозиції комісії щодо тематики діалогу. Ми сподіваємось, що цей діалог буде корисним для обох сторін. Нині існує багато проблем, які потрібно вирішувати, отже рішення Священного Синоду дуже актуальне”.
Хроника служения Предстоятеля УПЦ
16.01.2006. КИЕВ. Блаженнейший Митрополит Владимир освятил корпус для иконописных мастерских Киево-Печерской Лавры
Блаженнейший Митрополит Владимир в сослужении наместника Киево-Печерской Лавры архиепископа Павла отслужил молебен и освятил новопостроенный 69-й корпус Лавры. Этот корпус будет иконописной мастерской. Митрополит Владимир поблагодарил архиепископа Павла и братию монастыря за то, что они возрождают монастырь по крупицам, даже полностью разрушенное воссоздают заново во славу Божию.
Предстоятель Украинской Православной Церкви также посетил Иоаннозачатьевский храм, расположенный перед Дальними пещерами. Он ознакомился с ходом ремонтных и благословил всех на дальнейшие труды.

19.01.2006. КИЇВ. У Києво-Печерській Лаврі Предстоятель УПЦ очолив чин освячення великої агіасми
Урочисте богослужіння з нагоди свята Богоявлення у співслужінні намісника монастиря архієпископа Вишгородського Павла, архієпископа Переяслав-Хмельницького Митрофана, лаврського та академічного духовенства очолив Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Митрополит Володимир. Після Божественної літургії, звершеної у Трапезному храмі, ієрархія та багатотисячний натовп віруючих хресним ходом спустились з території Верхньої Лаври до колодязів преподобних Антонія і Феодосія Печерських, де Блаженнішим Митрополитом Володимиром був звершений чин освячення великої агіасми. Після водосвятного молебню Предстоятель УПЦ окропив віруючих святою водою, побажавши, щоб йорданська святиня приносила користь для їх душ та тілес.
Незважаючи на традиційні йорданські морози, почерпнути воду з джерел святих засновників Києво-Печерської Лаври преподобних Антонія і Феодосія Печерських, що біля храму ікони Богородиці “Живоносне джерело”, зібрались тисячі мирян. Людські потоки тягнуться з території Верхньої Лаври та дніпровської набережної.
Освячувати воду на ріках і озерах було прийнято на Русі ще у сиву давнину, разом з першими паростками християнства. Для цього у кризі пробивали ополонку у вигляді хреста — йордань, навколо котрої звершувався хресний хід, а згодом відбувалось освячення. Кожен віруючий твердо переконаний у цілющих якостях великої агіасми, освячена православним чином вода може зберігатись протягом десятків років.

21.01.2006. КИЕВ. В Киево-Печерской Лавре состоялась презентация книги «Предстоятель»
Организаторами презентации, которая прошла в Выставочном зале Свято-Успенского собора Киево-Печерской Лавры, выступили Украинская Православная Церковь и Национальный Киево-Печерский историко-культурный заповедник. Издание фотоальбома с комментариями, приуроченного к 70-летнему юбилею Блаженнейшего Митрополита Владимира, стало возможным благодаря трудам главного редактора диакона Александра Драбинко и редактора проекта настоятельницы одесского Свято-Архангело-Михайловского женского монастыря игуменьи Серафимы (Шевчик). В презентации приняли участие Предстоятель Украинской Православной Церкви Блаженнейший Митрополит Владимир, директор Национального Киево-Печерского историко-культурного заповедника Сергей Кролевец, общественные и культурные деятели.
Открывая выставку, Блаженнейший Митрополит Владимир отметил: «Фотографии этой книги рассказывают о жизни и деятельности Украинской Православной Церкви и моем скромном участии в ней. Мне бы хотелось, чтобы каждый из нас ощутил ту глубокую духовную связь, которая объединяет всех верующих. Я благодарен народу Божию за молитвы, за самоотверженное стояние в истине! Будем молить Господа, чтобы Он умиротворил наше общество, даровал нам тишину и спокойствие».
В своем выступлении на презентации главный редактор книги диакон Александр Драбинко подчеркнул, что этот фолиант является своего рода летописью первосвятительского служения Блаженнейшего Митрополита Владимира на украинской земле. «С именем Его Блаженства неразрывно связана эпоха возрождения Украинской Православной Церкви, — отметил отец Александр, — и мы попытались не просто запечатлеть важные события и сюжеты из жизни церкви, но и в полной мере раскрыть образ нашего Предстоятеля».
В интервью пресс-службе УПЦ игуменья Серафима сказала: «Идея создания этой книги появилась давно. Окончательное решение было принято на комиссии по празднованию юбилея Блаженнейшего Митрополита Владимира. Это издание посвящено жизненному и духовному пути, служению Церкви нашего Предстоятеля Блаженнейшего Митрополита Владимира. Среди прочих юбилейных торжеств презентация этой книги стала заметной вехой, ибо книга — это то, что живет в веках. Пройдет не одно десятилетие, но образ великого иерарха Церкви, мыслителя, философа, поэта будет служить бесценным примером истинной христианской любви и смирения. Блаженнейший Митрополит Владимир и в атеистическое время гонений на Церковь, и в тяжелые дни перестройки, и в период становления Украины неизменно нес подвиг преданного служения Богу и людям, свидетельствовал о православных истинах. Все это составляет бесценный опыт Церкви. В своей духовной жизни мы ориентируемся на подвиги первых христиан. Мы удивляемся, как они могли исповедывать свою веру в катакомбах в период тотального гонения. Подвиг и стояние в вере современных иерархов также будет очень важен и для нас, и для последующих поколений. Мы должны благодарить Бога за то, что Он дарует нам таких подвижников! Хотелось бы еще отметить, что нас радует открытая и искренняя атмосфера, в которой проходит общение людей науки и культуры с людьми церковными. Блаженнейший Митрополит Владимир является той консолидирующей личностью, вокруг которой объединяется все наше многогранное общество. Читатели книги, знакомясь с жизненным путем Блаженнейшего Митрополита Владимира, вчитываясь в его лирические стихи, любуясь дивными фотографиями, каждую из которых можно смело назвать произведением искусства, открывают для себя человеческий облик Предстоятеля Украинской Православной Церкви».
Вместе с фотоальбомом «Предстоятель» состоялась презентация трех томов (теперь их уже десять) трудов Блаженнейшего Митрополита Владимира — «Во имя Отца и Сына и Святого Духа» (VІІІ том), «Служение Богу и людям» (ІХ) том), «Дозвольте запитати…” (Х том). Эти три тома вышли на украинском и русском языках.
Подготовил Андрей Коваль
23.01.2006. КИЇВ. Блаженніший Митрополит Володимир звершив Божественну літургію в домовій церкві своєї резиденції
У день післясвята Богоявлення, коли Свята Церква вшановує пам’ять святого пророка Іоанна Предтечі, Предстоятель УПЦ Блаженніший Митрополит Володимир звершив Божественну літургію в домовій церкві своєї предстоятельської резиденції в Києво-Печерській Лаврі — Свято-Миколаївському храмі і молився за вірних Української Православної Церкви.
02.02.2006. КИЇВ. Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Митрополит Володимир висловив співчуття Священному Синоду Православної Церкви Чеських земель і Словакії у зв’язку з кончиною Митрополита Николая
“З великим сумом повнота Української Православної Церкви сприйняла звістку про кончину Його Блаженства, Блаженнішого Николая, Митрополита Чеських Земель і Словакії. Владика Неба і Землі призвав до Себе мудрого і досвідченого архіпастиря, який все своє життя віддав служінню Богу і Його Святій Церкві. Господь накреслює кожній людині певний відрізок життя на землі, який вона повинна пройти, духовно удосконалюючись через служіння людям і Богу. Саме таким і був земний шлях Блаженнішого Владики Николая. Нехай же у вічності він сподобиться у Господа великих милостей і наслідує Царство Небесне.
Від імені Української Православної Церкви висловлюю співчуття єпископату, духовенству, чернецтву та всім вірним Православної Церкви Чеських земель і Словакії. Владику добре знали і в Україні, пам’ять про нього назавжди залишиться в молитовних серцях українського народу. Вічна пам’ять спочилому Блаженнішому Митрополиту Николаю!”

24.01.2006. БІЛА ЦЕРКВА. Блаженніший Митрополит Володимир освятив місце під будівництво храму Великомучениці Татіани
Предстоятель Української Православної Церкви звершив архіпастирську поїздку у Білу Церкву і очолив чин закладки наріжного каменя під майбутній храм Святої великомучениці Татіани. Церкву зведуть на території кафедрального Спасо-Преображенського собору. Його Блаженство зустріли мер міста Геннадій Шуліпа, народні депутати України Тетяна Засуха і Іван Ткаленко, сестри білоцерківського Маріє-Магдалинівського жіночого монастиря. Від православної молоді міста Предстотелю був піднесений коровай. Під час чину закладки Блаженнішому Владиці співслужили єпископ Білоцерківський і Богуславський Серафим і благочинні єпархії.
Богослужіння відвідали студенти Аграрного університету та місцевих навчальних закладів, які у переддень свята великомучениці Тетяни — дня православного студента — зібрались, щоб вшанувати свою покровительку.
Його Блаженство привітав духовенство та вірних, а особливо студентів, побажавши, щоб Господь допомагав зведенню храму і щоб у його стінах свої молитви до Бога підносило молоде покоління. Головним меценатом будівництва є народний депутат України Тетяна Засуха.

07.02.2006 КИЇВ. Блаженніший Митрополит Володимир зустрівся з головою Європейського економічно-соціального комітету Анною-Марі Зігмунд
Як зазначила під час зустрічі з Предстоятелем Української Православної Церкви Анна-Марі Зігмунд, у європейському співтоваристві права віруючої людини є невід’ємною складовою частиною прав людини взагалі. І якщо Україна хоче стати у майбутньому членом Євросоюзу, то вона повинна вирішити всі проблеми, що стосуються дотримання прав віруючих. Зокрема, це стосується реституції церковного майна, надання Церкві статусу юридичної особи та ін.

07.02.2006. КИЕВ. Блаженнейший Митрополит Владимир совершил Божественную литургию в день памяти священномученика Владимира (Богоявленского)
В день памяти великого подвижника и новомученика XX века священномученика Владимира (Богоявленского), митрополита Киевского и Галицкого, Предстоятель Украинской Православной Церкви Блаженнейший Митрополит Владимир возглавил богослужение в Трапезном храме Киево-Печерской Лавры. Ему сослужили архиепископ Красноярский и Енисейский Антоний, наместник Киево-Печерской Лавры архиепископ Вышгородский Павел, управляющий делами УПЦ архиепископ Переяслав-Хмельницкий Митрофан, епископ Житомирский и Новоград-Волынский Гурий, а также академическое и лаврское духовенство. За Литургией Блаженнейший Владыка сказал слово о святом новомученике, его жизни, трудах и мученической кончине.

13.02.2006. КИЇВ — БАРІ. Блаженніший Митрополит Володимир молився біля мощей святителя Миколая
Предстоятель Української Православної Церкви відвідав з паломницьким візитом італійське місто Барі. Біля крипти, в якій спочивають мощі святителя Миколая, архієпископа Мір Лікійських, Блаженніший Митрополит Володимир звершив молебень і прочитав акафіст угоднику Божому.

15.02.2006. ПАРИЖ. Блаженніший Митрополит Володимир відвідав православні святині Франції
З 13 по 15 лютого Предстоятель Української Православної Церкви Митрополит Київський і всієї України Володимир, на запрошення архієпископа Корсунського Інокентія (керуючого православною єпархією Франції), перебував у Парижі. Головною метою візиту стали урочистості з нагоди відзначення 75-річчя Трьохсвятительського храму Парижа — кафедрального собору Корсунської єпархії. Митрополит Володимир був настоятелем цього храму в період, коли ніс послух Екзарха Західної Європи.
13 лютого делегація Української Православної Церкви на чолі з Блаженнішим Владикою Володимиром взяла участь в урочистому засіданні з нагоди ювілею православного храму, яке проходило в штаб-квартирі ЮНЕСКО. Під час перебування в стінах цієї організації Предстоятель УПЦ мав низку зустрічей із її керівниками.
Предстоятеля Української Православної Церкви радо вітали клірики Корсунської єпархії, представники еміграції, відомі громадські діячі, які співпрацювали і зустрічались з Його Блаженством у роки управління Західно-Європейським Екзархатом. Митрополит Володимир вільно володіє французькою, його богословські праці і проповідь відомі у цій країні. За внесок у скарбницю церковної науки Предстоятель УПЦ отримав звання “почесного доктора богослов’я” відомого європейського православного вузу — Свято-Сергіївського богословського інституту, що у Парижі.

Собор греко-католицької Церкви, зібравшись у м. Львові, постановив нині, 8 березня 1946 р., повернутися в лоно св. Восточної Православної Кафолицької Церкви, пам’ятаючи, що наші предки насильством були від неї відірвані. Тому синівно просимо Вашу Святість прийняти нас до молитовної і канонічної спільності. Ми віримо, що в сей день, его же сотвори Господь, купно з нами радіють і св. Апостол Андрей Первозваний, прорекший, що на горах київських процвітатиме Православна Церква, і св. рівноапостольний князь Володимир, що просвітив землю нашу світлом Христового учення, св. митрополит Петро, що вперше об’єднав Київ і Москву в одній церковній організації. Ми впевнені, що і Ваша Святість розділять з нами нашу радість во славу Бога. Амінь.
Від імені Собору, на якому присутні 216 делегатів від усіх трьох наших єпархій і всіх деканатів,

Президія Собору:
Митрофорний протоієрей, доктор Гавріїл Костельник, голова Президії.
Антоній, єпископ Станиславський, член Президії.
Михаїл, єпископ Дрогобицький, член Президії.

Всечесні й високоповажні делегати Собору!

Після чотирьох років напруженої боротьби радянських народів проти німецької агресії возз’єднаний український народ приступив до мирної творчої праці.
Цей мир окуплений великими жертвами. А кров, пролита за свободу і незалежність, зобов’язує всіх зміцнювати свою Радянську Державу самовідданою працею, щоб через мирну працю вилікувати рани, завдані війною.
Історія українського народу — це історія вікової боротьби народних сил проти соціального і національного гноблення. Багато лиха довелось зазнати українському народові в боротьбі з ворогами. Але ніколи, навіть у найгірші часи, не втратив він віри у возз’єднання всіх українських земель. Нарід вірив і знав, що зі Сходу зійде сонце щастя. І те сонце свободи зійшло! Цю щасливу зміну в нашій долі ми завдячуємо героїчній Червоній Армії…
Як вислід політичного об’єднання всіх українських земель в одну могутню Радянську Соціалістичну Республіку, мусів прийти, скоріше чи пізніше, рух за релігійним об’єднанням. Бо наше релігійне розбиття було наслідком політичного лихоліття. Релігійна свобода на основі Конституції Радянського Союзу уможливила, що український нарід може також і в релігійних справах виказати свобідно свою волю. Його тяготіння до релігійної єдності в часи політичного об’єднання всіх українських земель знайшло свій вислів у створенні в Західній Україні Ініціативної групи по возз’єднанню греко-католицької Церкви з Православною Церквою. Започаткований Ініціативною групою рух за релігійним возз’єднанням є природним рухом, за яким промовляють початки християнської релігії і культури в нашому народі, наші літургічні книги, боротьба наших предків за православну віру… «Historia estmagistra vitae, testis temporum, lux veritatis» (історія є вчителька життя, свідок минулого, світло правди). Тому і в цім моїм короткім докладі подані передовсім історичні факти, які стверджують шкідливість релігійного розбиття. А «contra factum non est argumentum» (проти факту нема аргументу).
Розрив церковної єдності почався вже тоді, коли на голову Карла Великого вложив папа Лев III цісарську корону. Патріархи Фотій і Керуларій доповнили у теологічних формулах те, що вже виразно відділяло східну і західну Церкви: Filiocue, пости, безженність духовенства, уживання неквашеного хліба, але головною причиною розриву була незгода двох церковних осередків: Риму і Візантії, які через державне відокремлення дійшли до розриву. Той розрив, взаємне недовір’я і вражда поглиблювалися століття за століттям. Наведу дещо інтересне під цим поглядом з подій в часі IV хрестоносного походу. Султан Саладин помер. На папському престолі найславніший, найспосібніший і наймогутніший з усіх пап: Іннокентій ІІІ (1198—1216). По смерті Саладина підносить той папа думку увільнити Палестину з ярма мусульман. В тій цілі він порозумівся з Львом, царем Вірменії, і вислав послів до царя Олексія III в Царгороді та ждав від нього злуки Церков за хрестоносний похід проти невірних. Але цар Олексій ІІІ не хоче чути про злуку Церков. Іннокентій III вербує головні сили до хрестоносного походу головно у Франції, а граф Балдвин з Фландрії обіймає головний провід походу.
По різній зміні на престолі візантійських царів прийшло за Олексія IV (Мурцуфлос) 13. IV. 1204 р. до штурму хрестоносців на Царгород. Грабили, палили, вбивали всіх без різниці. Церкви осквернено і ограблено. Потім вибрали хрестоносці цісаря «Романії», як з того часу називалося візантійське царство. Іннокентій III простив хрестоносцям всі злочини, прийняв від них багаті дари і заявив, що приймає східну Церкву як блудного сина в свою опіку. Установив латинський патріархат (патріарх Морозіні) і вислав на Схід багато священиків. Одначе, по страшних злочинах хрестоносців ні патріарх, ні священики не могли поширити своїх впливів. Упало латинське цісарство, упав патріархат, упав відтак під напором турків і Царгород, який хотіло підкорити собі жадне панування папство. З його вини поглибилася пропасть між Сходом і Заходом.
Стару Русь старалися здобути для себе і Рим, і Візантія. Вже за Володимира Великого переміг вплив Візантії, а вища візантійська культура витиснула свою печать на цілому нашому церковному житті.
Від часів св. Володимира українська православна Церква була з залежності від царгородського патріарха, який ставив для нас митрополита. До часу нападу татар за Батия мала Київська митрополія 16 єпархій, і вже в домонгольську добу склався той лад церковного життя, який спостерігаємо і пізніше. Вже тоді панувала та неприхильність до Риму і взагалі до латинства, яка так ярко виступає в XVI—XVII ст. І хоч князі були в дипломатичних та торговельних зносинах з західноєвропейськими краями і монархами латинського Заходу, однак, це зовсім не прислаблювало неприхильності до латинства, бо православний грецький Схід відповідав духові та потребам українського народу. Докази тієї неприхильності до латинства находимо в наших літописах. В Нестора читаємо, що Володимир Великий сказав місіонерам від папи і цісаря Оттона III щодо прийняття латинства такі слова: «Отці наші сего не прияли суть». Той же Нестор говорить про латинників, що їх наука попсута, на іншому місці виявляє літописець радість з причини повороту якогось варяга Симона і його тритисячної дружини з латинства до православної віри. Під кінець літопису висловлена радість з відправи, що її князь Роман Галицький дав папі Іннокентію III, який хотів здобути його для латинської віри. Під роком 1205 читаємо в Нестора: «Папа довідався, що князь Роман побідив поляків та мадярів, і післав до нього своїх легатів, щоб намовити Романа до прийняття латинства. Папа обіцяв Романові дати міста і зробити його королем Русі. Легат сказав, що папа має силу через меч ап. Петра зробити його багатим і сильним. Тоді витягнув князь Роман свій меч і сказав до легата: «Чи меч папи такий, як мій? Якщо має такий, нехай роздає міста. А поки я маю свій меч, не хочу іншого і розширю без папи Русь, як це робили батьки і діди наші».
Ніякої користі не принесли князю Данилу його спроби унії з Римом (1253). Відчуження між Сходом і Заходом є вже від XIII ст. таке велике, що обидві Церкви уважають себе взаємно за єретичні, які треба навертати, як поган. До того загального відчуження долучились у нас відтак національні противенства. За літописом, одному монахові являється чорт в особі латинника-поляка…
По смерті Володимира Великого приходить до короткотривалих зносин з Римом за Святополка, який після вбивства Бориса і Гліба тратить престол; а за Ярослава Мудрого вертається вповні вплив Візантії. Зв’язок з Візантією скріпляється і продовжується через монашество, яке через св. Антонія приносить релігійний зв’язок з Афоном. На Русі, на зразок Афону, повстала Києво-Печерська Лавра, і тривав тісний зв’язок з Афоном довгі століття. (В XX ст. половина монахів Афону зі слов’янського Сходу.)
Татарські напади мали великий вплив на наше церковне життя. Київ підупав, творяться нові політичні осередки: Галич і Москва, відтак у Литві і Польщі. Київські митрополити міняють свій осідок: наперед у Володимирі над Клязьмою, а митрополит Петро переноситься до Москви. Хоч утворилися митрополії Галицька і Литовська, вони довго не існували, а деякі митрополити, як Петро Галицький, Кипріан Литовський, переходять до Москви і відновлюють єдність київської митрополії. Оця єдність стала розбита, коли митрополит Ісидор, перебуваючи вже в Італії, добився назначення на київську митрополію Григорія Болгариновича, прихильника унії. Тоді московський Собор в 1458 р. проголосив митрополитом Йону, даючи йому титул: «Митрополит Московський і всієї Русі». Досі всі попередні митрополити і ті, що жили в Москві, титулувалися: «Митрополит Київський і всієї Русі». З того часу (1458 р.) на території єдиної київської митрополії є дві: московська, яка охоплює московську державу, і київська, до якої належить православна людність Литви і Польщі. Київські митрополити живуть не в Києві, а в Новгородку або в Вільні.
Тяжкі часи настали для православної Церкви після переходу, внаслідок унії Литви з Польщею, всіх українських земель під Польщу. В короткім часі, вже за Казимира Великого, а відтак за Ягайла, православну Церкву зіпхнуто на друге місце. З кінцем XV ст. заборонено будувати нові православні церкви і поправляти старі. Многі церкви і їх майно переходять до латинян. В Перемишлі розібрали кафедральну церкву, а з матеріалу збудували латинську кафедру. Навіть мерців повикидали при розбиранні православної кафедральної церкви в Перемишлі. З багатих «церковних культурних скарбів, зібраних за княжих часів, майже ніщо не залишилося. Вже ніколи не могла українська православна Церква піднестися від того удару. Здеградування Церкви було рівнозначне з упадком нашої нації. «Reductio ad ritum latinum», златинізування, це була ціль Польщі і Риму. Рим уважав Схід за місійний терен, а це найбільш обиджало православних, які мають переконання, що воїни зберегли християнство більш чисто, ніж латинники.
В 1375 р. появляється папська булла «Debitum pastoralis officii», яка стала основою організації римо-католицької Церкви на українських землях. За Казимира Великого і Ягайла закладаються масово францішканські і домініканські монастирі. В 1412 р. твориться римо-католицька митрополія у Львові, а проти православних єпископів чиняться репресії.
Недовго по торжественному проголошенні церковної унії в Флоренції, якою зрівняно обидва обряди, дає папа Николай V хрестоносцям привілей, де говориться про «reductio Graecorum et Ruthenorum ad fidern», наче б вони були невірні погани.
Православні симпатизували і мали лучність з гуситським рухом в Чехах. Це використовує польський канцлер Олесницький. Під його впливом дає папа такий сам привілей навертати православних на латинство — бернардинам. У короткому часі мають бернардини на українських землях понад 30 монастирів і через свої школи поширюють латинство. Тим вони викликають велику ненависть серед православних, які у Львові спалили їх костел. Відтоді почалась тяжка, нерівна боротьба православних проти латинства. Верхи перетягано на латинство, польщено насильно. Селянство стало кріпацьке, православних міщан усунено від торгівлі.
Масове насаджування римо-католицьких єпархій та монастирів, при одночасних репресіях проти православної Церкви, мусіло викликати опір та боротьбу проти чужої релігійно-церковної культури. Східна церковна культура стала складовою частиною українського народу, отже, рідною культурою, а римо-католицька культура була нам чужа.
По спровадженні до Польщі в 1568 р. єзуітів становище православної Церкви ще більш погіршилося. Єзуіти прийшли скоро до домінуючого впливу на державне життя в Польщі і розпочали атаку на православну Церкву. Від 1596 р., коли прийшло до церковної унії в Бересті, становище православної Церкви безмірно погіршилося, бо між православними настав релігійний роздор — «Русь стала проти Русі, Русь нищила Русь». Саме до цього змагали інтриги єзуітів. Вони бачили опір православних проти латинщення, тому піддають деяким православним думку про унію, щоб тим самим роз’єднати православну Церкву, а через унію улегшити латинщення і польщення. Єзуіти добре знали, що спроба церковної унії в Флоренції не мала ніяких симпатій серед українського народу. Ученик і наслідник Ісидора Григорій у 1458 р. сам відмовився від унії і вмер православним. Та єзуітам удалося розділити православних на два табори. Деякі ієрархи, частина духовенства, шляхта і міщани були за унією, інші, за князем Острозьким, проти неї. Князь Острозький у письмі до єпископа Потія ставив наступні умови для прийняття унії: 1. Щоб був збережений у чистоті східний обряд; 2. щоб латинники не уживали наших церков на свої цілі; 3. щоб ніхто по прийнятті унії не міг переходити на латинський обряд; 4. щоб митрополит і єпископи мали ті самі права в сенаті і сеймі, які мають латинські єпископи; 5. щоб вислати послів до патріарха в Царгороді і до Москви та порозумітися з ними в справі заключення унії; 6. щоб були школи для майбутніх священиків.
Прихильники унії зібралися в жовтні 1596 р. в Бересті для тор-жественного проголошення унії з Римом. До Берестя прибули також і православні: єп. Львівський Балабан, Перемишльський Михаїл Копистинський, багато представників білого і чорного духовенства та братств.
Православні мали свій собор під головуванням патріаршого екзарха, архімандрита Никифора. Таким чином, відбулися в Бересті одночасно два собори: уніатський і православний. Постанови обох соборів були цілком протилежні. Король Сигізмунд був по боці уніатів, визнав їх постанову і проголосив унію з Римом за доконаний факт. На протести і постанови православних король не звертав уваги.
Поширювання унії викликало безконечні судові процеси і заколоти в масах. Між уніатами і православними йшла вперта боротьба в полемічних творах, а також на сеймовій арені. Ось, наприклад, скарга на гніт православної Церкви в Польщі посла Волині Лаврентія Древінського. В 1630 р. на засіданні сойму в Варшаві говорить він так: «Почнім від воєвідства краківського. По всіх великих містах церкви зачинені, церковне добро знищене, а по монастирях стоїть худоба. Перейдім до Вел. Князівства Литовського. І тут те саме. В Могилеві і Орші церкви замкнені, православні священики прогнані. Те саме в Пінську. Монастир перемінений на коршму. Діти вмирають без хрещення. Померших виноситься, як сміття, без церковного похорону. Люди живуть невінчані, вмирають без сповіді. Хто є грецького обряду, а не є уніатом, той не може мешкати в місті, ані торгувати, не може бути прийнятий до цеху. Умре православний, похорон з його тілом не може пройти через вулиці міста. Відвідувати православних хворих — заборонено. А в Вільні? Що там діється? Хочуть православні винести тіло мерця крізь браму, для всіх доступну, тоді брама зачиняється, а православні мусять виносити тіло крізь брами, куди вивозять сміття і нечистоту. Монахів, які не хочуть приступити до унії, граблять, побивають і замикають до тюрми. Коротко: православний нарід терпить нечуваний гніт, як у Вел. Князівстві Литовськім, так у Польщі».
Особливо енергійно боронили свою віру низи православного населення. Виразником настрою мас було козацтво, що завжди піддержувало інтереси православної Церкви. Там, де впливи козацтва були сильні, унія не мала успіхів. Завдяки козацтву, мали уніати в Києві тільки один монастир, а Печерської Лаври не могли захопити. Завдяки заходам Петра Сагайдачного, відновлено православну ієрархію. Великий православний митрополит Петро Могила мав через оснування Київської Академії великі заслуги для скріплення православної Церкви. В тій Академії училися всі православні слов’яни, звідси цар Олексій кличе учителя Симеона Полоцького для свого сина Феодора.
Козацькі повстання Підкови, Косинського, Лободи, Наливайка, Кишки, Жмайла, Трясила, Павлюка, Остряниці відбуваються під кличем оборони православної віри. Те саме було за Богдана Хмельницького. Зборівська умова в 1649 р. вимагає, щоб на землях, підвладних козацькому гетьманові, унії зовсім не було. Умова в Гадячі 1658 р. теж не визнає церковної унії. Пізніші козацькі делегації до польського уряду гостро виступають проти унії, наприклад, депутація гетьмана Петра Дорошенка. Навіть у ХVIII ст. козацтво нищило все, що нагадувало унію; те саме робили й гайдамаки.
Більшість польської ієрархії бажала через унію відразу златинщити народ. А коли бачили, що це іде повільно, нищили унію так само, як і православіє. Серед частини уніатів почалася скоро дезерція в римо-католицький табір, одночасно латинщення обряду і польщення Церкви. Унія стала помостом для легшого польщення українського народу.
Ряди православних з кожним роком ставали слабші. Найдовше боронились проти унії західні області українських земель — перемишльська і львівська єпархії. Львів був найсильнішим духовним осередком православія в давній Польщі. Перемишльський єпископ прийняв унію в 1692р., львівський в 1700 р., луцький в 1702, а останньою прийняла унію в 1708 р. львівська ставропігія.
Які були наслідки унії, бачимо в часі Замойського Синоду в 1720 р. Тоді виявилася сумна картина унії. Все було спольщене, і мало бракувало до повної затрати церковно-обрядової індивідуальності. Також виявилась пропасть між світськими священнослужителями і монахами. Монахи ввели у Церкву латинські практики і самі масово переходили на латинський обряд. До чину Василія Великого вступали поляки — для кар’єри, а в душі залишались поляками і римо-католиками. З них многі ставали єпископами. Замойський Синод пішов під впливом монахів на зближення до латинського обряду. Духовенство віддано під вплив василиян, які, за ухвалами того Синоду, одиноко могли бути єпископами. Яким тягарем для Церкви було те упривілеювання і вивищення монахів, можна відчути зі слів єпископа Луцького Рудницького, який в 1773 р. ви-сказав такі слова: «Горе нещасній, нужденній ієрархії і нам всім, всьому народові з нею».
З упадком Польщі перервалося і спинилося падання східної Церкви. Одна частина, під пануванням Росії, вернулась до православія, друга, по переході Галичини до Австрії, одержала змогу поправити дещо в своїй долі.
Неприхильна реакція в Австрії проти нашої Церкви була вислідом інтриг польського клиру і Рима. Як неперервна нитка, тягнеться далі та сама тенденція латинського клиру — «reductio adrium latinum». Тягнеться далі погорда до східного обряду. Наші богослови мусять ходити на університет у Львові і слухати польських викладачів. Старання митрополита Ангеловича про власний теологічний факультет не приносять успіху, його намірів не піддержує Рим під впливом латинського митрополита у Львові Анквіча. Кардинал нунцій у Відні Савороні паралізує, під впливом поляків, заходи священика Івана Могильницького про затвердження статуту товариства, яке мало видавати книжки для українських шкіл.
Коли в 1821 р. вийшов пастирський лист митрополита Левицького, писаний кирилицею в українській мові, Рим, під впливом польських ієрархів, зганив той поступок митрополита.
Національне відродження в першій половині XIX ст., під впливом Маркіана Шашкевича, а відтак під час весни народів в 1848 р., скріпляє український нарід, який, під проводом митрополита Михаїла Левицького, бореться за свої права. Природним вислідом тієї боротьби був щораз більш зростаючий рух т. зв. обрядовщини, рух за чистотою нашого східного обряду. Той рух є характеристикою настроїв українського духовенства впродовж другої половини XIX ст. Під його впливом перейшло село Гнилички зі священиком Іваном Наумовичем на православіє. За те усунено митрополита Йосифа Сембратовича і зреформовано василиян.
Рим зареагував проти обрядовщини в дусі булли папи Венедикта XIV «Etsi pastoralis»: «Латинський обряд є вивищений понад кожний інший, бо це обряд святої римської Церкви, матері і учительки всіх Церков». Так говорить Рим, який на соборі у Флоренції зрівняв обидва обряди.
Погляньмо вкінці на стан вікової боротьби на нашому церковному полі від 1921 р. до теперішніх днів.
Силою миру в Ризі 1921 р. одержала Польща, крім кількох мільйонів українців у Галичині, також і великі західноукраїнські простори, переважно з православним населенням — близько 4 мільйонів (1200 парохій). Відразу почалася атака Польщі, як проти греко-католицької, так і проти православної Церкви. Першим ділом польського уряду було відлучення православних в Польщі від Московського патріархату. Православна Церква в Польщі стала автокефальною, яку визнав патріарх у Константинополі. У Варшаві утворено православний богословський факультет. Але з тією перебудовою православної Церкви в Польщі почалося водночас і її руйнування. 400 православних церков замкнено, майно їх зліквідовано, а відтак прийшло до явного переслідування православної Церкви. Понад 140 православних церков спалено і знищено, вірних гонено до костелів. Між знищеними церквами були й церкви, збудовані ще перед заведенням унії. Навіть польська суспільність, справді, дуже мала частина, була тим занепокоєна. Варшавський часопис «Slovo» з 28.8.1938 р. писав: «Треба про те думати, що перехід з одного віровизнання до другого за наказом тільки ослабляє християнські почування, отже, він може мати тільки шкідливі наслідки».
Православні в Польщі були тими подіями глибоко зворушені. Депеша митрополита Діонісія проти насильства осталась без відповіді. Ще того самого року замкнено і збурено інші православні церкви. Депутацій населення державні власті не приймали. Пастирський лист православних єпископів був сконфіскований. Деякі особи звернулися за поміччю до польського єпископату. Відповів кардинал Каковський, що це не їх діло. А Рим мовчав, хоч не повинен був мовчати. Польське правительство мало конкордат з Римом і було певне, що Рим буде мовчати. За збурені поуніатські церкви одержав Рим від польського правительства 2 млн. злотих. Одинокий митрополит Шептицький гостро запротестував у часописах, але його протест був також сконфіскований.
Мовчав Рим, бо насильства робила панівна більшість католиків супроти меншості православних. Така засада політики Ватикана супроти слабших. Мовчанкою своєю вирішив вже тоді сам Рим долю унії. В очах кількох мільйонів православного народу був Ватикан винен у знищенні православних церков. Між західною і східною Церквою повстала нова пропасть. Одночасно це була тяжка кривда і зневага українського народу зі сторони Польщі і Ватикана. Це треба нап’ятнувати по всі часи перед цілим культурним світом, а український нарід не може про це ніколи забути.
Та не тільки насильством, але також і через нову церковну унію хотіла панська Польща, разом з Ватиканом, погубити і православних і греко-католиків — українців. Ось що говорив про ту унійну працю польський священик Korzonkiewicz в 1925 р. в своїй книжці «Церква і схизма в Польщі і Росії»: «Боже Провидіння дало Польщі незалежність, щоб Польща була свідома свого історичного післанництва нести світло віри на Схід. Польський клир вірить у це і кличе: ось я!» Наша унія, яка існувала вже 300 років, стала, за згодою Риму, цілковито виключена з польської унійної акції, наче б нашої унії зовсім не було. Греко-католицького єпископа не допущено до Луцька, хоч він був рукоположений на луцького єпископа. А яку причину подавали поляки, чому виключали нашу греко-католицьку Церкву від унійної акції? Послухайте: уніатський обряд є відмінний від східного православного через латинські домішки в тім обряді, і тому він не може подобатись православним. — Це сказали ті самі, які завжди обвинувачували перед Римом нашу греко-католицьку Церкву за волю задержати східний обряд. Підношено ще й інші закиди проти нашої Церкви, що вона має неясне поняття про примат папи і т. ін.
Ще в 1922 р. польський езуіт Урбан писав, що унія тільки там мала успіх, де зближалась до латинства. На Холомщині, за Урбаном, 100.000 уніатів запровадив до костела «рожанець». А відтак ті самі єзуіти проголосили, для цілей польської унії, чистоту східного обряду — без «рожанця»!
За конкордатом Польщі з Ватиканом з 1925 р., всі уніати поза Галичиною мали підлягати юрисдикції польських єпископів. Рим пішов на всі польські домагання і виявив свій правдивий настрій супроти ідеї церковної єдності.
Але що польська унійна акція ішла дуже повільно серед православних, розпочато насильне перетягання на латинство, старослов’янську богослужебну мову перемінено на польську, водночас бурено і замикано православні церкви.
З акцією нищення православної Церкви йшла в Польщі одночасно акція на ослаблення і нищення греко-католицької Церкви. Пригадаймо собі пониження духовенства задля церковного патронату! Пригадаймо собі побої духовенства в часі пацифікації, процеси і засуди за метрики, ревіндикацію душ, акцію серед «загродової» шляхти, будову костелів і капличок навіть для кількох душ латинського обряду, перетягання на зміну обряду за одержання будь-якої посади, право купна землі, загрозу прикордонної полоси, яка віддавала духовенство самоволі повітового старости і т. ін. До чого б воно дійшло тепер, якби не розділили нас кордони від Польщі, можемо зрозуміти з того, що там, за кордоном, убито досі 39 греко-католицьких священиків і тисячі ваших греко-католиків — українців.
Далі пригадаймо собі кількалітню боротьбу духовенства і народу проти целібату. Ватикан вислав до нас свого візитатора тоді, коли треба було піддержати і похвалити тих, які заводили у нас, проти волі духовенства і народу, целібат, що було нарушенням східного церковного передання. Своєю політикою в справі целібату зломив Ватикан свої торжественні приречення, дані при прийнятті унії в 1596 р. Своєю політикою в справі нової унійної польської акції сам Ватикан спричинив кризу дотеперішньої греко-католицької Церкви, яка через те стала на роздоріжжя з питанням: що далі?.. Бо в плані нової унії не було навіть думки про уніатську ієрархію, всі уніатські священики мали підлягати юрисдикції латинських єпископів. Отже, за конкордатом з 1925 р., було згори виключене створення самостійної новоуніатської Церкви. Оминаючи нашу староуніатську Церкву, як уже непотрібну, сам Рим довів до кризи саме поняття унії. Треба чейже пам’ятати, що наша уніатська греко-католицька Церква — це найбільша на цілому світі частина східної Церкви, возз’єднана з Римом. Це не горстка маронітів (кількадесять тисяч у горах Ливану), а мільйони вірних, якими Рим знехтував і пожертвував їх для польських інтересів — всупереч інтересам Христової Церкви. Це мусіло серед тих мільйонів викликати в відповіднім моменті ворожу Ватиканові реакцію! Саме ми дочекалися того моменту — всенародного суду і розчислення з Ватиканом.
Від 1939 р. пересунулися перед нами великі історичні події. Вони принесли великі політичні зміни. Упали кордони від Польщі, Мадьярщини, Румунії. Ми відділені від Ватикана.
Тисячу літ тривала боротьба Сходу і Заходу за душу нашого народу, який дуже дорого за це заплатив. Довгий і шкідливий історичний баланс унійних експериментів для українського народу, і тому він ставився неприхильно до унії, вертався до православної батьківської віри, як тільки прийшла нагода. Так було після першого розділу Польщі. У XX ст. замічається на Лемківщині, а також на Закарпатті рух за поворот до православія. Такий самий рух бачимо серед українських емігрантів в Америці і Канаді. Але остаточне завершення цього руху може здійснитися аж тепер, завдяки політичному об’єднанню нашого народу. І тому радіє наш нарід зі своїм духовенством, що кінчається також і наше релігійне роз’єднання, що кінчається експеримент Ватикана, кінчається полонізація, румунізація, мадьяризація нашого народу при помочі релігії.
Вдячні Героїчній Червоній Армії за політичне визволення, висловлюємо свобідно свою волю возз’єднатися з українським народом і братнім російським народом у православній вірі, щоб «єдиними усти і єдиним серцем» славити Бога, як славили його діди і прадіди наші за часів св. Ольги, Володимира Великого, Ярослава, Романа і Данила.

Бытует мнение, что украинское законодательство в области религиозных вопросов является наиболее либеральным в Европе. Для кого-то это повод гордиться. Однако радоваться этому можно только до определенного момента, пока беда не коснется конкретно вашей семьи. Затем могут возникнуть горькие вопросы типа: «Почему это случилось именно с моим ребенком?», «Кто в этом виноват?» и «Куда смотрит государство?»
На первые два вопроса ответы почти очевидные. Кто воспитывал ребенка, тот и несет за него ответственность. Нужно себя спрашивать, почему ребенок пошел к заезжим пастырям, что его туда привлекло. То есть, почему подросток или же взрослый человек, родившиеся в государстве с тысячелетней христианской традицией, идут искать откровения у прибывшего из страны, история которой насчитывает всего пару сотен лет, не говоря уже о распространенных там культах.
А вот третий вопрос на самом деле интересен. Действительно, почему во многих странах с сильными традициями свободы совести и вероисповеданий, гражданского общества и тому подобного организации наподобие «церкви Христа» или «Посольства божьего» (организация проповедника Сандея Аделаджи, в прошлом — «церковь Победа») являются запрещенными? Почему в большинстве демократических стран находится под запретом все та же «церковь сайентологии», поскольку не без основания считается сугубо коммерческой организацией, прикрывающейся одеяниями религиозного культа исключительно, чтобы избежать налогообложения? И на самом ли деле украинское законодательство о религиозных культах является таким уж прогрессивным?
В немецкой конституции есть интересное положение — принципы демократии не распространяются на граждан, пытающихся эту самую демократию уничтожить. Очевидно, немцам 12 лет фашизма хватило для отрезвления и очистки сознания. Удивляет, что украинцам многие десятилетия разнузданных коммунистических репрессий, массовых депортаций, сталинских лагерей, голодоморов и миллионные жертвы, которыми все это сопровождалось, не прибавили ни здравого смысла, ни решительности…
Впрочем, вернемся к так называемым харизматическим сектам. А именно — посмотрим на сущность религиозных культов с точки зрения духовного обмена, который они осуществляют.
Мировые религии — иудаизм, ислам, христианство и прочие — обращаются к Небу и оттуда получают духовную энергию. Культы темного направления ориентированы книзу и осуществляют обмен с инфернальными сферами. А вот «харизматические» секты принадлежат к так называемым циклическим или вихревым образованиям. Они целиком земного происхождения, и все их интересы и стремления принадлежат исключительно земной сфере. Вообще подобных организаций в человеческом обществе очень много — это любые общества или политические партии, где информационный обмен осуществляется именно между членами этих организаций. Однако совсем недаром основатель сайентологии Роналд Хаббард говорил: «Хочешь заработать миллион — создай собственную церковь». В этом высказывании, собственно, и кроется ключ к пониманию сущности многих сегодняшних сект, обильно плодящихся, как грибы после дождя. Но для того, чтобы учредить действительно оригинальную «церковь», нужно иметь харизму и способности Хаббарда. Однако желающих заработать миллион намного больше. Поэтому приходится заниматься плагиатом, например, объявлять вновь созданную организацию «христианской».
Вы никогда не задумывались над тем, почему православный или католический священник не станет бегать по городу и цепляться к людям с предложением посетить их церковь, а рядовые члены новейших «церквей» именно этим старательно и занимаются по поручению своих «пастырей»? Все очень просто — «харизматическая» секта питается энергией членов своей организации. Чем многочисленнее секта — тем интенсивнее в ней информационный обмен. И не только информационный. А в фокусе этого энергоинформационного обмена находится харизматический руководитель этой организации. К нему стекаются все потоки — и информационные, и материальные (часто, кроме денег, машины и квартиры). Следовательно, лидер (и его ближайшее окружение, но в меньшей степени) получает во время общих действ никак не меньший эмоциональный заряд, чем ди-джей или ведущий прямого эфира, которые находятся в фокусе внимания посетителей дискотеки либо слушателей. Как правило, лидер «рассчитывается» со своей «паствой», даря ей эрзац счастья — экстатические, экзальтированные состояния, с особенной легкостью достигающиеся в толпе, «медитирующей» на своего кумира, которого с легкостью себе и создает. Кстати, еще К.Г. Юнг неоднократно отмечал опасность подобного слияния в толпу, подчеркивая, что психический уровень толпы в целом намного ниже индивидуального уровня любого из ее членов.
Но имеют ли отношение состояния экзальтированности и возбуждения к духовному пути христианина, нуждающегося в сосредоточенности и духовном равновесии? Никоим образом. В православии для таких состояний есть отдельный термин — «прелесть», и такие состояния не считаются совместимыми с духовным ростом христианина.
Молитвы в христианском храме направлены к Богу, и служба в них будет происходить в должное время, независимо от того, придет на нее хотя бы один прихожанин или нет. Я могу стоять один в храме — служба будет идти, могу выйти — служба все равно будет продолжаться. Потому что она — во имя Господне.
А теперь представьте себе на минуточку, скажем, Сандея Аделаджи, который, размахивая флагом и распевая (одна из принятых в «Посольстве божьем» форм отправления культа), марширует перед пустым залом. Представили? Вот и я не могу. Такому «пастору» всегда нужна аудитория, он не станет проводить представление без зрителей.
Не хочу настаивать на нереальности исцелений во время массовых мероприятий в новейших «церквях». Различные, по крайней мере, временные, облегчения могут иметь место в трансовых состояниях, а также в результате самовнушения. Отдельно следует сказать об освобождении от наркозависимости. Известны результаты исследований, и о них сообщалось — очень часто в рамках «харизматических» культов используется прием, известный как «замещение» одной зависимости другой. То есть на место зависимости от наркотика становится зависимость «исцеленного» от своего «целителя». Теперь уже «пастырь» становится «наркотиком» для своего подопечного со всеми вытекающими отсюда последствиями.
О сугубо земном характере харизматических культов свидетельствуют и просьбы, с которыми их члены чаще всего обращаются в молитвах к Богу — деньги, материальное благосостояние, здоровье. Об этом же говорят и принципы организационного построения некоторых новейших «церквей». Например, в одной из них для молодежи организуются мероприятия с элементами молодежной «тусовки», для интеллектуалов существуют свои группы и своя программа, для людей без высшего образования — соответственно, своя. С точки зрения целесообразности организационного построения — все понятно. Но какое же это имеет отношение к христианству, где нет «ни эллина, ни иудея»?
Я не собираюсь никому ничего навязывать или давать какие-то советы. Человек сам должен решать, куда ему идти и что делать. Я только хочу обратить внимание на то, что многие из новейших культов имеют явные черты язычества, причем язычества не местного происхождения, а завезенного с далеких континентов, из недр очень далеких от нас культур. В некоторых массовых действах «неохристианских» культов в Украине ощущается влияние, скорее, традиционной африканской умбанды, и они намного ближе к синкретическим новейшим псевдохристианским «церквям» Центральной и Латинской Америки, чем к собственно христианству.

Олег ГАВРИШ, Украинская газета

Собор греко-католицького духовенства, скликаний Ініціативною групою по возз’єднанню греко-католицької Церкви з православною Церквою, що відбувся 8, 9 і 10 березня у Львові, в кафедрі св. Юра, вирішив зліквідувати Берестейську унію з 1596 р., відірватися від Рима і возз’єднатися з нашою батьківською православною Церквою. Це той Собор подає до відома всім греко-католицьким галицьким священикам та вірним і закликає всіх Вас піти його слідами. Нехай не буде роздору в нашому народі з приводу повороту до віри і Церкви наших предків уже від Володимира Великого. Унія, накинена нашим предкам 1596 р., спричинила жахливий віковий роздор у нашому народі, бо інакше й не могло бути, тому що унія була в організмі нашого народу чужим тілом. яке мало розсадити і зліквідувати наш нарід. Православіє для нас рідне, своє від віків, воно в історії найсильніше об’єднувало наш нарід і тепер веде воно нас до єдино можливої єдності.
Хто поважно може подумати, щоб наша галицька Церква могла накинути всій Україні і всій Русі польсько-римську точку зору на всю історію Христової Церкви? Унія — це, власне, польсько-римська точка зору на історію Христової Церкви. А що в тій історії вміщається і історія Русі впродовж другого тисячоліття, то та «точка зору» не є теоретична, але якнайбільш конкретна і жива. Унія з Римом і з Польщею у вірі, вже в своїй засаді, мусить осуджувати, ненавидіти й виклинати з історії України і всієї Русі (і всієї східної, Церкви) все те, що Рим і традиційна польська ментальність ненавидять і виклинають.
Невже Україна і вся Русь можуть прийняти це становище за своє? Це було б самогубство, якого ще світ не бачив: заперечення своєї тисячолітньої великої історії, відречення від серця і від розуму своїх батьків, віддання їх на безчестя, добровільне поневолення свого духа — а все те на користь вічних, органічних ворогів усієї Русі, які впродовж усієї історії до того змагали, щоб «на Русі не було Русі». Ось відси й ясно, чому унія за 350 літ, відколи існує, нічого не доробилась і нічого не могла доробитися. Чи ж могла Русь захоплюватися давніми уніятами, які виховувалися за старої Польщі? Це ж були златинщені і ополячені ренегати, в яких було серце вороже Русі в найбільших своїх глибинах, бо релігія охоплює найбільші глибини серця. Їх змагання й аспірації були виповідженням перманентної, безперервної війни всій православній Русі, за інтенціями пап («Сподіваюся, мої русини, що ви навернете Схід», — папа Урбан VIII). І мусіла наступити вікова борня, яка мусіла скінчитися ліквідацією унії.
Справді, та рештка унії, яка опинилася під Австрією, поволі скинула з себе національного польського духа, на тому полі прочистилася, але чи наскрізь? Унія, яка б наскрізь очистилася від римсько-польських поглядів і аспірацій, мусить цілком порвати зв’язки з Римом, мусить перестати бути унією з Римом.
Унія з Римом, щонайменше, в суто-церковній історії мусить іти за римсько-польськими поглядами, оцінками і претензіями. Але й цього досить, щоб піддержувати в нашому народі вічний роздор і вічну ворожнечу. Уніати мусять бачити всю правду і спасіння в Римі, мусять уважати Йосафата Кунцевича за свого святого провідника (а він же ж «патрон Польщі»); митрополита Йосифа Сімашка (що зліквідував унію 1839 р. в Росії) вважають за нечесного апостата; о. Наумовича (якого переслідувала Австрія, тому що він виступав проти унії і перейшов на православіє) вважають за зрадника і апостата і т. д. А православні дивляться на те все зовсім іншими очима. Отже, хто кого переможе? Чи горстка запеклих уніатів «католиків» переможе всю православну Русь? Та на тому, що ми досі сказали, ще не кінець. Уніатські погляди самим уніатам шкодять, обезсилють їх і розкладають. Наприклад, о. Наумович — це християнський популярний письменник на світову міру, під оглядом боротьби з пияцтвом він, мабуть, найкращий популярний письменник на всьому світі, а в уніатській Церкві він проскрибований, тому що він раз-у-раз захвалює православіє, як нашу батьківську віру. Так уніати, засвоївши собі римські погляди й тенденції, самі себе зубожують, відриваються від своїх власних духовних скарбів. Те зубожування простягається на щораз ширші терени, залежно від того, як хто вміє логічно «по-уніатському» думати. Уніат, який послідовно думає, бере християнську віру у нашому народі за свою тільки від 1596 р. (від початків унії); всі історичні протиуніатські відрухи в нашому народі вважає за «не свої»; до Росії відноситься з релігійною ненавистю, тому що вона зліквідувала унію; між уніатами розрізняє справжніх «католиків» і зрадників і т. д. Значить, такий послідовний уніат відкидає ввесь український нарід, як «не-свій», а за свій уважає тільки групку «справжніх католиків» в українському народі і бажає витворити новий український нарід — «католицький», папський. Очевидно, на тому тлі нема і не може бути порозуміння між уніатами: одні тягнуть вліво, другі вправо, а треті стоять на місці (щоб тільки вдержатись при унії). І мусять появлятися великі латинізатори (як єпископ Григорій Хомишин), які все зло бачать у грецькій Церкві, все грецьке вважають за сміття, як і той польський автор «Проекту на знішченє Русі», що бажав вигубити «вшельке забобони грецке», тобто всю грецьку Церкву. Таким способом уніатська Церква сама собою розкладається, в кожній єпархії є інша віра, інші обряди, інші церковні ідеали. А навіть у тій самій єпархії все зміняється, коли настане новий єпископ. Єпископ Хомишин добре замітив, що ми завжди остаємося в «пливкому стані», завжди тільки «родимось», а не можемо «народитися». Він уявляв собі, що це тому так, що ми не є «справжніми католиками», тобто римлянами. Але ми від себе докинемо: забувають уніати, що вся проблема унії вже вирішена її 350-літньою історією в нашому народі. Унія, як штучний римський твір, могла животіти тільки під кормигою римсько-католицьких держав, а в православному світі вона не може жити. Сильний організм сам усуває з себе чуже тіло. Скажуть загорільці-уніати, що для Божої правди треба й життя віддати, а що, ніби, в Римі вся Христова правда і все право, тому ми маємо й далі служити Римові, без огляду на його історичні помилки і несправедливості (бо це людське). Невже, дійсно, в Римі вся Христова правда і всє Христове право? Коли так, то чому вселенські (дійсно вселенські) Собори з І тисячоліття нічого про те не знали і не казали? А вони мали нагоду раз-у-раз зустрічатися з самохвальствами пап, ніби їм сам Христос Господь (через апостола Петра) віддав верховну власть над усією Церквою. Все таки, ті вселенські Собори видали тільки такі канони, що римський єпископ має «першенство почесті», тому що він є єпископом престольного міста Риму (а не тому, ніби він є наслідником ап. Петра). Римська Церква навчає, що вселенські Собори є непомильні, отже, як ті перші вселенські Собори могли помилятися в розумінні конституції Церкви, яку своїми очима оглядали, а не помилятися в тонких догматичних справах? В римській науці про Церкву не шукайте логіки, шукайте тільки тенденції, щоб Рим покорив собі увесь світ. Досить мук і страждань, що їх Рим з цією метою накинув усім народам, — а нашому народові не на останньому місці.
Браття, схаменіться! Жертвами мільйонів наших братів ми визволені, і вже ми не безмовні невільники. Визволиться й від римського поневолення духа, від тієї рештки польщини, яка ще у вас залишилася! Не марнуйте своїх сил і сил народу для реалізації помилених ідей! Якщо православна Церква не є правдива, то ні одна християнська Церква не може бути правдива, бо православна Церква є первісною Церквою християнського Сходу і Заходу, з неї всі інші Церкви вийшли.
В умовах, коли увесь український нарід, завдяки героїчним перемогам братськи об’єднаних в СРСР волелюбних народів і дійсно народної Червоної Армії, від Тиси через Карпати і від Сяну до Дону і від Пінських боліт до Чорного моря, з’єднався в одній Великій Соборній Українській Державі, закликаємо Вас усіх, священиків і вірних, щоб Ви послухали нашого голосу і прийняли наше вирішення: від нинішнього дня ми належимо до св. Православної Церкви, яка є Церквою наших батьків, історичною Церквою всього українського народу і всіх найближчих нам народів по крові. А Господь Бог певно поблагословить наше велике діло. Амінь.
За дорученням Собору, на якому було присутніх 216 делегатів-священиків від усіх трьох наших єпархій і всіх деканатів,

Президія Собору:
Митрофорний протоієрей, доктор Гавріїл Костельник.
Єпископ Станиславський Антоній (Пельвецький).
Єпископ Дрогобицький Михаїл (Мельник).

Київ. Високопреосвященному Йоану, Екзарху України.

Собор греко-католицької уніатської Церкви, зібравшись у м. Львові, ухвалив 8 березня 1946 р. повернутися в лоно прадідівської святої Православної Церкви. Просимо Ваше Високопресвященство прийняти нас під свою батьківську опіку й управління.
В цей історичний день ми нав’язуємо перервані нитки нашої славної церковно-релігійної й національної традиції і сьогодні глибоко віримо, що з нами святкують — св. Ап. Андрей Первозваний, св. св. Кирило і Мефодій, св. рівноапостольний князь Володимир, св. Антоній і Феодосій Печерські, св. Йов Почаївський, св. Афанасій Берестейський і цілі сонми борців за долю й віру Православну. Амінь.
Від імені Собору, на якому присутні 216 делегатів від усіх трьох:
єпархій і всіх деканатів,

Президія Собору:
Митрофорний протоієрей, доктор Костельник Гавріїл, голова Президії.
Антоній, єпископ Станиславський, член Президії.
Михаїл, єпископ Дрогобицький, член Президії.

Наместник первой монашеской обители на Руси архиепископ Павел подвел итоги революционных перемен и обрисовал пути церковной жизни в условиях, когда власть не благоволит к Церкви.

— Владыка, прошел год с начала «оранжевой революции». Почувствовала ли Церковь изменения?
— Никаких изменений в государстве в лучшую сторону я не вижу. Ни революция 1917 года, ни революция 2004 года ничего хорошего Церкви не принесла.

— Получила огласку информация о том, что посольство США в Украине не рекомендовало высшим государственным чиновникам посещать храмы Украинской Православной Церкви. Это соответствует действительности?
— Не буду называть имени человека во власти, который прямо сказал, что на него во время визита в США было оказано давление — ему настойчиво рекомендовали посещать храмы филаретовцев (раскольников Киевского патриархата. — «Газета»). И (тоже не стану называть источник) было сказано: если бы Блаженнейший (митрополит Владимир — глава Украинской Православной Церкви. — «Газета») отошел от Москвы, его бы носили на руках.

— Существуют ли планы предоставить Украинской Церкви полную самостоятельность от Московского патриархата?
— Она и сейчас самостоятельна. Мы еще 15 лет назад получили автономное управление. У нас есть Предстоятель — Блаженнейший Митрополит Владимир, который действительно привнес в среду Церкви мир. Он всегда сдерживал паству, призывал к молитве и терпению. Ведь нет более опасного в государстве и обществе конфликта, чем конфликт религиозный. А что касается дарования автокефалии — самоуправления, то сегодня смысл этого слова искажен. Даже если она будет дана, может получиться еще больший раскол. Восток никогда ее не примет, Запад примет, но и там есть приходы, которые против предоставления автокефалии.

— Какая же должна быть степень отдаленности от Москвы, чтобы это никого раздражало?
— У нас с Москвой, кроме молитвенного общения, ничего нет. Мы называемся Украинской Православной Церковью, подобно всем поместным Православным Церквам. Никто ведь не протестует, что свечи, утварь покупают в Москве и униаты, и католики, и филаретовцы, и мы. Сама Украина не может обойтись без Москвы: ведь ни газа, ни бензина, ни даже продуктов своих уже нет.

— Какие храмы по большим церковным праздникам посещают государственные лидеры?
— Они успевают везде и вместе с телевидением — и к католикам, и к униатам, и к православным, и к Филарету.

— На государственных праздниках ваши представители присутствуют?
— Да, нас приглашают.

— Президент Ющенко не раз говорил о собственном православии и о том, что он член вашей Православной Церкви, разве не так?
— Они все в Церкви, только неизвестно в какой. Человек в той Церкви, в которую он ходит. Но президента мы, к сожалению, на богослужении не видим.

— Я знаю, что Путин находится в Православной Церкви. Знаю, что премьер Украины Ехануров причащается и молится в нашей Церкви. А что можно сказать о тех, кто не бывает в Церкви?
— Газеты написали, что я являюсь духовником Юлии Владимировны Тимошенко и всей ее семьи. Я никогда ее не видел в церкви. Когда она была премьером, я записался на прием, но принят не был. Ничего против нее не имею, но и сказать о ней ничего не могу.

— В каких отношениях с Церковью был предыдущий президент Кучма?
— Он ходил ко всем, как и нынешние власти, — так и должно быть ради сохранения мира. Но он относился к нам с большим вниманием, я очень часто с ним встречался. Наши отношения продолжаются и сейчас.

— Филаретовцы, образовавшие параллельную церковную структуру, поднялись на том, что стали служить на украинском и теперь всячески подчеркивают свою «украинскость». Они могут стать главной Церковью в стране?
— Думаю, когда уйдет Филарет, все это искусственное образование рассыплется. Ведь ни одна Православная Церковь в мире с ним в общении не находится. Это секта. А что касается национальных чувств — мы все дети одной земли. Зачем же мне запрещать украинский язык, если я на нем разговариваю и здесь живу?
Наш владыка Софроний в Черкассах — такого украинского националиста еще поискать, и за украинский язык богослужения он ратует, но его же никто не запрещает в служении!

— Есть ли вероятность, что Вселенский Константинопольский патриархат признает филаретовцев и тем самым сделает их легитимными?
— Как можно признать секту, которую возглавляет отлученный от Церкви и преданный анафеме человек? Константинополь крепко подумает, нужно ли ради одного отлученного разрывать отношения со всем православием, в том числе и с Русской Православной Церковью, самой большой в мире?
Меня тоже смущают некоторые моменты, когда в иных наших храмах на Востоке молятся «о богохранимой стране нашей Российской». Это режет ухо. Я молюсь о той стране, где совершаю литургию, мне не нужны географические определения. В такой нарочитой молитве есть дух раздора. То же самое и с языком проповеди. Там, где большинство русских, проповедь на русском, если большинство украинцев — по-украински.
Не надо усложнять простые вещи. А то некоторые наши политики берут с собой переводчиков в Москву, хотя прекрасно по-русски говорят.

— Какой язык богослужения в Украинской Церкви?
— Церковнославянский. В западных областях встречается украинский язык. В Закарпатье служат на особом диалекте.

— Святыни церковные у кого остались?
— Все в нашей Церкви, кроме мощей великомученицы Варвары и священномученика Макария. На Почаевскую лавру пробовали претендовать и греко-католики, и автокефалисты, и филаретовцы. Но, думаю, Божией милостью, все успокоится.

— Почему древнейший киевский Софийский собор для служб до сих пор закрыт?
— По закону о памятниках архитектуры он принадлежит государству. По большим праздникам там разрешено служить молебен. Я не считаю нужным сейчас ставить вопрос о возобновлении служб: храм не оборудован для богослужения, в храм не пустят людей. Раскольники тоже на него претендуют, так что ради сохранения мира власти в данном случае разумно не разрешают там служить никому.

— Каковы сейчас отношения с государственным музеем, который расположен на половине территории лавры?
—У нас с сотрудниками музея есть проблемы. Должен сказать, что в некоторых случаях я их прекрасно понимаю. Они стараются сохранить свое место работы. Как с людьми у нас c ними очень хорошие отношения. И по линии культурных программ, научных исследований, и в разрешении экономических вопросов у нас установилось сотрудничество. Хотя имеют место и притязания музея на монастырские корпуса и на имущество, но потихоньку, Божией милостью, мы реставрируем и возвращаем свое. Все пещеры и мощи находятся в Церкви, но стоят на балансе музея. В храмах, которые принадлежат музею, нам служить разрешают.

— Владыка, теперь даже непонятно, как и откуда начинается наша история, — целые века русского прошлого — за границей, у вас.
— Господь посылает испытания нам всем. Что имеем, не храним.
Святые у нас с Русской Церковью одни — и Антоний, и Феодосий Печерские, и Сергий Радонежский, и Серафим Саровский. Одна история, одно начало. Бог один, и человек сердцем не может разделиться. Хотел бы всем вашим читателям пожелать Божией милости и пригласить посетить Киево-Печерскую лавру, где наши общие, а не отдельные украинские, святыни. Государства не разделят нашу Церковь, пока она не разделена в нашем сердце».

Надежда Кеворкова, «Газета»

«Меня затянула опасная трясина, и жизнь моя — вечная игра». Сегодня такой сценарий актуален для очень многих молодых людей. Специалисты говорят о новой болезни — игромании, которая сродни наркомании, имеет не менее тяжелые последствия, но лечится значительно труднее. Игромания, лудомания, гэмблинг — все это названия одной страсти. Заболеть ею может каждый.
Если алкоголизм и наркоманию все давно признали болезнями, то лудомания все еще считается странностью, особенностью темперамента отдельно взятого индивида, азартным видом проведения досуга. Между тем количество игровых автоматов в Украине растет в геометрической прогрессии…
Подробнее об этой болезни, ее причинах и последствиях в интервью с Изяславом Адливанкиным — заведующим миссионерским отделом душепопечительского центра Св. прав. Иоанна Кронштадтского.

— Как получается, что homo ludens перестает помнить о том, что он sapiens?
— Он не «помнить перестает», он уже этого вспомнить не может….

— Игрок — это диагноз?
— Безусловно.

— Почему игра вдруг становится болезнью?
— Большинство электронных игр просто на это рассчитано.

— Все спортивные игры немыслимы без чувства азарта, да и в работе он должен быть непременно. Где же грань, за которой азарт становится врагом?
— Давайте задам встречный вопрос. Играют два человека: у одного на выигрыше стоит 10 рублей, у второго — миллион. Вот между ними эта грань. Автоматы специально настроены таким образом, что они дают 98% отдачи. То есть вся их задача — вызвать зависимость, азарт. А живут автоматы на двух оставшихся процентах. В Лас-Вегасе автомат работает на 98% отдачи, а всего лишь 2% остается владельцам автоматов. Но они полностью компенсируются постоянными клиентами, больными, зависимыми людьми. Надо представить, как это влияет на человека… Только что разговаривал с женщиной, которая говорит: «Целых 98%?! Так можно пойти поиграть!» Вот и все.

— Генри Форд рекламировал «Линкольн Континенталь» как автомобиль, который «проникает в душу, а не в карман». А что поражает, куда проникает, современная игровая индустрия?
— В дух, душу, тело, карман, культуру, общество, государство…

— Что вы думаете об отношении власти к игорному бизнесу?
— Она преступна, а в основном, просто подкупна…

— Как вы считаете, стоит ли законодательно менять что-либо в отношении операторов игорных заведений и их гостей, игроков?
— Несомненно, да, здесь количество больных в прямой зависимости от “толерантности” со стороны государственных структур. Особенно необходимо контролировать “компьютерные клубы”, основные посетители которых дети и подростки. Здесь формируются свои формы зависимости, которые, как правило, умножают количество юных правонарушителей.

— Есть мнение, подкрепленное западной статистикой, что среди игроков казино наибольший процент патриотичных людей. Так ли это?
— Не рассматривал проблему в таком ракурсе… Впрочем, если рассматривать игру как средство снятия стресса, то сегодня, во время вполне понятного массового «стресса патриотов», или, иначе говоря, людей с повышенной чувствительностью к общественно-политическим процессам, — вполне возможно. Тип личности в волнующей нас теме — фактор существенный, возможно, лудоманы и патриоты имеют онтологически общую психологическую типологию.

— Как вы начали изучать азартные игры?
— Я начал изучать не азартные игры, а игроков. Пациентов, точнее.

— А есть какие-то отличия лудомана отечественного от его иностранного собрата?
— Это очень тонкий вопрос. Отличия, в первую очередь, существуют в самой ментальности. И здесь наблюдается интересная вещь: русская ментальность именно в этом вопросе имеет более мощный иммунитет, с одной стороны, а с другой стороны, если человек попадает в подобного рода проблему, то он более зависимый, чем западный.

— В чем различие между интеллектуальными и азартными играми?
— Первые предполагают еще одну степень захвата и привлечения к игре еще одной социальной прослойки, со своим специфическим складом мышления.

— Многие с пеной у рта утверждают, что игрок игроку рознь. Некоторые приписывают себе определение не «патологический игрок», а «игрок профессиональный». В чем разница? Лечить нужно и тех, и других игроков?
— В отношении игрозависимости понятие “игрок профессиональный” нужно рассматривать как специальный термин, обозначающий степень зависимости. Как правило, наиболее тяжелой. Но, не забывая, конечно, при этом, что мы имеем в виду под игрой: сейчас мы говорим о проблемах, связанных с игровыми автоматами.
В лечении нуждаются и те, и другие, но «профессиональные» игроки очень редко это осознают и почти не обращаются за помощью.

— «Карты, деньги, два стола» — эта троица извечна. Чего можно еще ожидать после карт (азартных игр) и денег?
— Деградации, преступлений…

— Какие факторы риска увеличивают опасность развития игромании?
— Во-первых, элементарная социальная неустроенность. Во всех ее аспектах: дом, конфликты с людьми и многое другое. Финансовая неустроенность, ведь многие люди начинают играть потому, что у них нет денег и они им действительно нужды, мы не можем здесь говорить о пагубной страсти, есть люди, которые отчаянно нуждаются в деньгах и лукавый подводит к такому экстремальному для них моменту — игровому автомату. И вдруг, как правило, они бросают туда рубль, а получают — тысячу. Автомат так устроен… И все…

— Для кого лудоманы опасны больше, для себя или для общества? И в чем это проявляется?
— Исходя из масштабов, это явление настолько же социальное, как алкоголизм и наркомания, увы. Оно — органическая часть и следствие потрясшего страну духовного обнищания и иных катастроф, ведь человек — часть общества. Проявляется все в том же — деградация, преступность.

— Можно ли говорить об эпидемии лудомании?
— Несомненно, да. Более того, глядя на стремительный захват игровым бизнесом наших городов, можно говорить об эпидемии ужасающих масштабов. Притом об эпидемии, против которой нет вакцины.

— Несмотря на то что улицы городов наводнены игровыми автоматами, наплыва больных в больницах нет. С чем это связано?
— Одни не знают, куда идти, а другие не знают, что с ними делать. А вообще все, как и со СПИДом, — еще “не осознано”. Но решать проблему необходимо. Нужно учитывать и тот факт, что на рынке “нью-психологических” услуг по лечению лудомании появляются и откровенные целители, маги и сугубо сектантских формирования.
Беспокоит и то, что погрязшая в грубом материализме и развивающаяся по канонам финансовой корпорации “химическая медицина” может быть здесь не менее опасна. Как и гомеопатия. Все быстрые решения, порожденные “конъюнктурой”, здесь опасны.
К “академической психиатрии”, берущейся лечить лудоманов, есть просьба (исходя из практических наблюдений): здесь лучше активный мыслительный процесс, нежели его торможение химическими средствами. Активный приводит к стрессу, осознанию зависимости, утрат, в общем, всей пагубности положения. Часто на самом пике этого процесса, в несомненно опасном кульминационном, пограничном состоянии, приходит достаточно твердое решение о необходимости что-то изменить — обстоятельства, окружение, жизнь. Именно в такие моменты включаются мощные силы подавленной человеческой воли и, если хотите, механизмы второй сигнальной системы, превалирующей над животными рефлексами. А под психотропным дурманом продолжает действовать в данном случае убийственная своей механистичностью — первая сигнальная система. Дурман проходит — рефлексы остаются, потом все еще сложнее. Сроки здесь не поддаются никакому прогнозу.

— Игроманы, пришедшие к врачу говорят: «Помогите, чтобы я не так много проигрывал!» Подобная мотивация принесет успех в лечении? Какова должна быть истинная мотивация?
— На первом будут и уже спекулируют разные вышеупомянутые “психотехники”.
О мотивациях же… Конечно, большую роль играют связи с семьей, окружение и т.д. Но в основном именно тот факт, что эти самые крепкие и сокровенные человеческие связи перестают играть свою изначальную роль и отступают перед автоматом, при том без “химического агента” (как у алко- и наркозависимых), и есть один из факторов-признаков не просто зависимости, но особо глубинного поражения личности. Единственной мотивацией, объективно предполагающей положительный прогноз, на мой взгляд, в данном случае являются “угрызения совести под кровом православного храма”. Притом именно в таком синтезе, здесь первое без второго бывает даже опасно.

— «Многие великие люди тоже играли! Так что играть вовсе не зазорно», — заявляют многие игроки. И, правда, достаточно вспомнить Достоевского, Пушкина, Гоголя… Что на это можно возразить?
— Игра игре рознь, времена — временам и человек — человеку. Здесь вопрос в мотивациях и последствиях.

— Спорить с человеком о том, что его взгляды неверны, наверняка самая опасная ошибка, которую может совершить как врач, так и близкие. Как показать лудоману, что мысли о везучести и «системе», обыгрывающей автомат (казино), ошибочны?
— Во-первых, подавляющее большинство лудоманов с опытом хорошо знают, что все «выигрывающие» системы — блеф. Игроки знают и то, что выиграть у автомата в принципе невозможно. Это только новички еще о чем-то грезят, бывалые играют тупо и обреченно.
Кому-то из неискушенных полезно узнать о том, как просчитывают их владельцы игральных систем, но “старики” хорошо понимают, что “когда два человека бросают с двух сторон “столбика-автомата”, к примеру, по 100 рублей, то автомат сразу откладывает себе примерно по 15 с каждого, а за возврат остальных дерутся между собой их недавние собственники”…

— Можно ли родственникам успокаиваться, если близкий человек перестал играть в азартные игры?
—Ни в коем случае. Вообще-то все зависит от здравомыслия родственников, ибо попечение попечению рознь, а в данном случае требуется особо тонкое понимание проблемы, и в первую очередь того, что это болезнь. Но успокаиваться — ни в коем случае.
В отношении проблемы игрозависимости трудно определить признаки выздоровления. В данном случае, как и в отношении профилактики СПИДа, нужно вести речь об изменения всего образа жизни, а не о каких-то частных переменах. Периоды «не-игры» на фоне ставшего обычным «жизненного статуса» ни о чем не говорят, а лишь усыпляют бдительность как самого зависимого, так и окружающих. Срыв может произойти совершенно непредвиденно в любых «благоприятных» условиях после месяцев и даже лет перерыва.
Напоследок я хотел бы еще раз подчеркнуть, что, как говорят исследования, форма и степень зависимости от старых механических “одноруких бандитов” и новых электронных разная. У посетителей современных игровых салонов картина зависимости несравненно, принципиально более тяжелая. Не вдаваясь здесь более в подробности, еще раз скажу, что это связано с тем, что современные игровые автоматы, построенные на базе компьютерных технологий, программно учитывают целый ряд параметров человеческого организма: особенности частотного восприятия звука и света, биомеханические, нейродинамические, рефлекторные, нейролингвистические и иные процессы и реакции. Все это возможно учтено соответствующими специалистами и именно в целях направленного формирования зависимости. К этому, для полноты картины, нужно добавить еще ставшие “естественными” дурные наклонности, уже сформировавшие “открытую личность”. Невозможно современному человеку при условии общения определенного времени с современным же игральным автоматом остаться независимым от него! Невозможно изменить физические законы. Но воля человека и милосердие Божие могут освободить духовное человеческое существо от их пагубного сочетания. Лечение лудомании — это дело не «клиницистов», а духовников и моралистов. Хорошо, если сообща.

Беседовал Владимир Сорока

16.01.2006. ВІННИЦЯ. Єпископ Шарогородський Пантелеімон відсвяткував свій 45-літній ювілей
15 січня у Спасо-Преображенському кафедральному соборі відбулося урочисте богослужіння на честь 45-літнього ювілею вікарія Вінницької єпархії єпископа Шаргородського Пантелеімона. Святкову Божественну літургію очолив керуючий єпархією митрополит Вінницький і Могилів-Подільський Макарій. Йому співслужили архієпископи Переяслав-Хмельницький Митрофан, Хмельницький і Шепетівський Антоній, Львівський і Галицький Августин, Володимир-Волинський і Ковельський Сімеон та єпископ Полтавський і Кременчуцький Филип.
По закінченні богослужіння керуючий справами УПЦ архієпископ Митрофан зачитав привітання ювіляру від Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, та указ Його Блаженства про нагородження єпископа Пантелеімона орденом Святого князя Володимира ІІ ступеня. З теплими словами до владики звернувся і митрополит Макарій, який поздоровив ювіляра від себе особисто та від імені всіх присутніх на святі архієреїв.
Єпископа Пантелеімона привітали духовенство з інших єпархій та представники місцевої влади. Від імені головнокомандуючого ВПС України генерал-полковника Торопчина владику Пантелеімона поздоровив його заступник генерал-лейтенант Онищенко. Вітали владику і численні гості з Сумщини, котрі у свій час допомагали йому відроджувати монастир Глинську пустинь, та численні парафіяни, які в цей день заповнили вінницький кафедральний собор.
Прес-служба Вінницької єпархії

Епископ Шаргородский Пантелеимон, викарий Винницкой епархии: «Я вижу и всегда ощущаю над собой Покров Пресвятой Богородицы»

— Владыка, вы отметили свой 45-летний юбилей, и, я думаю, уместно было бы вспомнить о Ваших детских годах и о том человеке, который впервые рассказал Вам о Боге, привел в Церковь, научил молиться.
— Я вспоминаю свои детские годы, когда было мне, наверное, лет пять. В те тяжелые для Церкви времена родители, конечно, в Церковь ходили очень редко, чаще всего ходила бабушка, которая меня привела к Церкви, к Богу. Вспоминается, когда нужно было идти в церковь, чтобы освятить пасху, я не спал, бывало, целую ночь, чтобы попасть в храм. Иногда бабушка, жалея меня, не разбудив, сама уходила на службу, и я очень сокрушался, потому что, зная красоту церковную, очень хотел побывать на праздничном торжественном богослужении. Впоследствии, когда я окончил школу и поступил в учебное заведение в Хмельницком, то чаще ходил в церковь, так как в городе это было проще сделать, чем в селе. Здесь не было такого контроля и слежки со стороны властей.

— Насколько я знаю, вы служили в армии в Москве. Наверное, эта близость к Троице-Сергиевой Лавре, к московским святыням не прошла в вашей жизни бесследно и во многом определила ваш духовный путь?
— Когда мне пришла повестка в армию, то, помню, очень мне было тяжело, прежде всего потому, что переживал, как же я буду без храма, как смогу в воскресные дни остаться без богослужения. Помню, как посадили нас в поезд на станции Шепетовка и повезли неизвестно куда (военные, которые нас сопровождали, не говорили нам об этом). Но когда уже подвозили к месту назначения, наконец-то сказали, что мы едем в Москву. Я, конечно, обрадовался этому.
Первые дни в армии были очень тяжелыми, но Господь так устроил, что вскоре у меня там появились знакомые, с помощью которых я стал ходить в храм. И когда я отслужил полгода, то смог чаще бывать в увольнениях и посещать практически все богослужения в большие праздники, а в будние дни, поскольку наши военные объекты были расположены неподалеку от церкви, я мог посещать ее, если там совершалось богослужение. Позже через своих московских знакомых я познакомился со студентами Московской духовной семинарии и мог бывать в Загорске, или, как он сегодня называется, Сергиевом Посаде, на патриарших и на монашеских богослужениях. Это меня очень сильно влекло, и именно тогда я понял, что без Церкви я жить не могу.

— После армии на вашем жизненном пути были Хмельницкий, Винница, была учеба в семинарии. Расскажите, пожалуйста, подробнее об этом периоде.
— Когда я вернулся из армии, я пробыл всего месяц в отпуске и поехал в Троице-Сергиеву Лавру, где поступил на послушание. Пробыв там полгода, я вынужден был уехать на Хмельнитчину, поближе к своим родителям.
В то время Хмельницкой епархией управлял Винницкий архиепископ Агафангел, и я направился к нему, испрашивая благословения быть на послушании при владыке. И вот под праздник Введения в храм Пресвятой Богородицы я впервые вошел в алтарь и стал исполнять иподиаконское послушание, а через месяц стал пономарем винницкого кафедрального собора, который был тогда в Рождество-Богородичном храме на Пятничанах. Через полгода я получил рекомендацию от архиерея, отвез документы в Московскую духовную семинарию и по милости Божией был принят после экзамена в число ее студентов.

— Практически все мои знакомые, которые учились в Московской духовной семинарии, с особым трепетом вспоминают о Троице-Сергиевой Лавре и чтят преподобного Сергия. Скажите, Владыка, а в вашей семинарской жизни были случаи какой-то особенной помощи по молитвам этого угодника Божьего?
— Учась в семинарии, я изъявил желание быть насельником Троице-Сергиевой Лавры. Заканчивая первый класс, я подал соответствующее прошение и в этом же году был принят в число братии монастыря. И, к моему удивлению, из десяти человек, которых тогда взяли в качестве послушников, именно меня и еще одного послушника вызвал к себе наместник. Он предложил нам принять монашеский постриг, который 20 лет назад, 5 января, и совершился.

— Еще один интересный период вашей жизни — это пребывание на Святой Земле в качестве служащего Русской Духовной Миссии в Иерусалиме. Расскажите, пожалуйста, об этом подробней.
— Когда я был студентом третьего класса семинарии, меня вызвали в Отдел внешних Церковных связей Московской Патриархии и предложили поехать во Святой град Иерусалим в качестве диакона в Русской Духовной Миссии. Я, конечно, с радостью согласился, потому что каждая верующая душа тянется в те места, где ступала нога Господа, где звучала Его спасительная проповедь. Таким образом, после окончания семинарии и сдачи экзаменов я был направлен во святой град Иерусалим. Как раз, помню, отслужили литургию в Свято-Даниловом монастыре с игуменом Ипполитом (сейчас он епископ Тульчинский и Брацлавский) и вместе уехали на Святую Землю. Это был как раз праздник Входа Господнего в Иерусалим. Всю Страстную седмицу мы провели в Иерусалиме и встретили там Пасху. Конечно, очень запомнились мне эти первые дни, а особенно Великая Суббота перед Пасхой, когда в иерусалимском храме сходит Благодатный огонь. Невозможно словами передать те чувства и ощущения и те движения души, которые в этот момент, когда сходит Благодатный огонь, происходят в душе каждого человека. Душа ликует, сердце радуется.
Пробыл я на Святой Земле полтора года, неся послушание в качестве диакона, члена миссии и работника канцелярии.

— Каковой была повседневная жизнь Русской Духовной Миссии в то время?
— Когда мы совершали богослужения, то молящихся обычно было немного — человек 10. Были в храме и католики, и крещеные евреи, и православные арабы, которые и являлись постоянными прихожанами этого храма и Троицкого собора.

— Наверное, вам тогда неоднократно приходилось служить и на Гробе Господнем и в других святых местах?
— В Иерусалим я поехал диаконом, а через полгода уже там стал священником. Я был рукоположен в Троицком соборе Святого града Иерусалима митрополитом Минским и Слуцким Филаретом по благословению ныне уже покойных Московского Патриарха Пимена и Иерусалимского Патриарха Диодора. И, будучи диаконом, а позже и священником, я очень часто служил и на Гробе Господнем, и на Голгофе, и в Вифлееме, и в Гефсимании, у гробницы Богоматери.

— Расскажите о своем пути от священника до епископа Украинской Православной Церкви.
— После Иерусалима я вернулся в Троице-Сергиеву Лавру, но спустя несколько месяцев по благословению Патриарха был переведен в Данилов монастырь, возведен в сан игумена и поставлен ризничим монастыря, где пробыл пять лет. Далее, по ходатайству Блаженнейшего Митрополита Киевского и всея Украины Владимира, я был переведен в братство Киево-Печерской Лавры, где полгода занимал должность казначея и затем был назначен наместником Глинской Рождества-Пресвятой Богородицы пустыни в Сумской области — древней обители, которая в свое время славилась духоносными старцами. Через 4 года, в 2000 году, я был рукоположен в сан епископа.

— Насколько мне известно, за время вашего управления этот монастырь буквально возродился и поднялся из руин. Тяжело ли было восстанавливать обитель?
— В то время, когда я пришел в обитель, там практически ничего не было, кроме зданий — разрушенных и полуразрушенных, но, как говорится, Бог не в силе, а в правде. Потихоньку монастырь стал возрождаться.
Мы начали с молитвы и, конечно же, стали облагораживать и украшать храм, чтобы люди, которые приходят в обитель, чувствовали уют, сердечную теплоту и доброе христианское отношение к себе братии монастыря. Все это — богослужение, красота храма и прежде всего дух христианской любви, который царил в обители, — стали привлекать людей, а так как люди потянулись к монастырю, то среди них Господь послал и таких, которые стали предлагать и оказывать помощь в строительстве новых храмов в монастыре.

— Владыка, и в завершение нашей беседы я хочу спросить, как вы восприняли свое назначение на Винницкую кафедру?
— Как человек верующий, я все воспринимаю как Промысел Божий, ибо, как сказано в Писании, «от Господа исправляются стопы человеком». Я думаю, что так оно и есть, потому что я сюда пришел как раз на Введение Божией Матери и стал иподиаконом, а через 22 года также на праздник Введения совершал свое первое архиерейское богослужение в Виннице. И опять же, все значимые события в моей жизни так или иначе связаны с Богоматерью. Я всегда ощущаю над собой Покров Пресвятой Богородицы — и раньше, и сейчас, и думаю, что так будет и в дальнейшем. У меня на родине, в селе, где я родился и где прошло мое детство, храм посвящен Рождеству Божией Матери, здесь в Виннице кафедральный собор, откуда начался мой духовный путь, был в то время Рождество-Богородичный. Еще помню, что во время прохождения воинской службы одна верующая женщина, прихожанка московского храма, подарила мне икону Рождества Пресвятой Богородицы, а позже я был наместником Глинской пустыни, которая также носит имя Рождества Божией Матери. Я думаю, это не случайно…

Беседу вел диакон Владислав Демченко

Його Святості Вселенському Патріархові Максимосу.

Духовний Собор греко-католицької Церкви України, зібравшись у Львові 8 березня 1946 р., рішив зірвати з Ватиканом та вернутись на лоно Св. Православної Руської Церкви.
Ця історична подія стала можливою завдяки нашому визволенню від національної і релігійної неволі та нашого духовного унезалежнення від Рима, які виборені героїчним зусиллям великого Радянського Союзу, що об’єднав весь наш український нарід в одну українську Державу .
Радіючи, що нині можемо повернутись до віри і Церкви Володимира Великого, ми синівно повідомляємо про це Вашу Святість. Також не можемо забути того, що в смутні дні Берестейської унії серед наших предків боровся проти цієї унії відомий Константинопольський екзарх Никофор, що впав у цій боротьбі, як мученик Православія.
Нині по 350-ти роках у нас знову затріумфувала св. Православна Церква. Нехай береже її Бог у всі времена і у всьому світі. Амінь.
Від імені Собору, на якому присутніх було 216 делегатів з усіх трьох наших єпархій і всіх деканатів, Президія Собору:

Митрофорний протоієрей Костельник Гавріїл, голова Президії.
Станиславський єпископ Антоній (Пельвецький), член Президії.
Дрогобицький єпископ Михаїл (Мельник), член Президії.

Олександр ЯРОВИЙ,
кандидат філологічних наук

У світі не було, нема і не буде жодного періоду “без Бога”. Від першої хвилини сотворіння світу і до останньої крапки буття землі все, що твориться, — твориться, так би мовити, під неусипним контролем досконалого Господнього промислу, який дозволяє людям реалізувати свою волю, милосердно повертаючи, проте, навіть їхні помилки на благо, вирівнюючи найкатастрофічніші історичні прірви та віражі. У сучасній ситуації дивовижним чином можуть з’являтися спільні цінності у людей, що колись були антагоністами… Отці Церкви завжди кликали до розважливості, до того розміреного, розсудливого шляху, який іменують “золотою серединою”, царським шляхом: безпристрасна православна людина повинна розуміти, що крайнощі завжди помиляються. Ніколи не треба судити “згарячу”, невміло й поспішно ділячи на “чистих” та “нечистих”. Ми – разом зі всіма людьми доброї волі, які відстоюють одвічні фундаментальні цінності народу, православну культуру, духовне здоров’я суспільства і людини, принципи соціальної справедливості (які, втім, не мають нічого спільного ні з грубою зрівнялівкою, ні з сучасними страхітливими “ножицями” між супербагатими і супербідними).
Добровольці мають підстави солідаризуватися проти отруєння суспільної духовної атмосфери, проти розколу східнослов’янської цивілізаційної спільноти й розпалювання ворожнечі між єдинокровними народами, проти експансії західної ерзац-культури. Обом таборам борців тут хоч і дозволяється мати гаряче серце, але голову краще остудити. Звичайно, можна зайняти позицію лжеконсервативної, хибної непоступливості – причому з обох сторін. Гарячі голови з православних можуть і далі закидати на адресу Комуністичної партії (яка, до речі, чи не найконкретніше з усіх суспільно-політичних сил стає на захист канонічного православ’я в Україні), — всі злочини безбожного режиму, розстріли священнослужителів, духовні деформації атеїстичної доби. Це буде правда, але часткова. Часткова через два аспекти. По-перше, навряд чи можна винуватити, скажімо, в післяреволюційних репресіях людей, яким зараз років по 40-50, які становлять реальний актив партії. По-друге, набагато продуктивнішим, і таки справді християнським, є шлях не мстивого пригадування злочинів і кривд, а прощення й пошуку тактичних цілей, в реалізації яких ми можемо гуртом стати на захист духовності народу… Серед комуністів теж вистачає ультрарадикалів, атеїстів, які органічно “не переносять попівщини”. Але їх ніхто і не примушує хреститися чи молитися. Просто у нас одна Вітчизна, одна земля, один народ, і на землі ми все можемо робити для блага свого народу, якщо це не суперечить нашим переконанням, не перешкоджає добрій волі інших людей. Зрештою, у нас одна всенародна історія, яку зараз перекручують і обпльовують. Із цієї історії, наприклад, хочуть “викинути” як танкову колону, збудовану в війну за кошти Церкви, за пожертви віруючих, так і внесок рядових комуністів (не плутати з перевертнями-функціонерами), які творили добро, примножували блага на цій землі, як, власне, й заповідано Христом — хоча, зрозуміло, і не іменувалися християнами.
Багато суспільних угруповань, які здискредитували себе за два десятиліття духовної руїни, можуть, звичайно, єхидно закидати: от, мовляв, де зійшлися інтереси “тоталітаристів”: у церковників, які споконвіку “душать” свободу (читай насправді — закликають не вірити “свободі” гріха, “прелестям” диявольського самогубства) — із комуністами, які також “душителі” й “гонителі”. Але чи не краще чистим помислом порадіти чуду Божому: вчорашні гонителі, противники прийшли і вклонилися Філадельфійській Церкві (Откр.,З, 9), яка братолюбієм прихилила і колишніх непримиренних ворогів!
Історія завжди об’єктивно єдина, цілісна і доречна за своїм спрямуванням, в ній справді все розумне дійсне, і все дійсне – розумне; тільки численні кривотлумачення роблять уявлення про неї хаотичним, суперечливим і суб’єктивним. Апогеєм нерозуміння, “заблужденія” стає постмодерне тлумачення історії як взагалі суцільного абсурду, невдачі та занепаду. Християнин же не тільки завжди оптиміст.Насправді він — ще й найбільший практик, який найчіткіше охоплює зором сутність надісторичних процесів, отой зв’язок між явищами, що закритий для неочищенного во Христі зору. Православний християнин бачить не суперечність, а закономірність в тому, що Зоя Космодем’янська була онукою священика, що один із чільних маршалів Великої Вітчизняної війни був сином священика. Обкомівці і райкомівці крадькома хрестили дітей по церквах віддалених сіл, покійного Леоніда Брежнєва відспівували (що зазначив в одному з інтерв’ю Блаженніший Митрополит Володимир), письменник-комуніст Олесь Гончар згадує у військових нотатках: “Мене врятувала Божа Мати…” Словом, все це химерне переплетіння історичних незбагненностей є спільною спадщиною всього нашого таки православного (протягом всього свого буття) народу. Ми свідомі того, що прихильникам об’єктивно-зваженої, нерозчленованої і непрепарованої історії буде важкувато, пропагандистам примирення заради спільних цілей – тим більше. Все “просто” тільки в поясненнях одвічного наклепника: між суцільних ворогів легше жити — закон війни, мовляв: якщо не ти, то тебе… Насамперед скажемо, що ліві сили загалом і комуністи зокрема зараз набувають популярності в багатьох країнах світу (наприклад, у близькій Чехії, де за 16 років їх відстороненості від влади електорат все-таки не втратив до них значних симпатій).І в тій же Чехії, і по інших державах сучасні комуністи ставляться до релігії, принаймні, індиферентно, чого не скажеш про діячів ліберально-демократичного напрямку, для яких кожне церковне правило — “тиск” на свободу людської особистості, порушення “прав людини”… Правильно-хорошими словами маскуються руйнування сім’ї, нації, “вільні” та одностатеві шлюби, вся свобода гріховного мороку – ми вже таке чули…
Сучасні комуністи закликають не руйнувати (“до основанья”…), як у колишні трагічні часи революції, а навпаки, будувати, відбудовувати те, що зруйновано владою грошей, насильством, нижчими інстинктами та свободою від совісті. Тому вже ж, вибачайте красненько, комуніст-будівничий краще за “демократа”-руйнівника. Історичний розвиток, за яким стоїть недремне Боже око і рука Господня, дивовижно міняє місцями багато узвичаєних речей. Свого часу найвідданіші частини білої гвардії, які, проте, не дослухались духовного керівництва і не бажали схилитися під тягар неуникної Божої єпітимії, висували гасло: “Хоч і з дияволом – проти більшовиків”. Розсудливий православний не може не погодитися із сучасним віддзеркаленням цього гасла: “Хоч і з більшовиками (комуністами) – проти диявола!”
Та й взагалі, чи не наші вони співгромадяни, брати і сестри? Хто, як не ми, дамо їм останню надію воцерковитися, прийти до Бога і зрозуміти, що будь ти хоч як завгодно відданий земній ідеї, та ідея ця — плід людського ума, в чомусь обмеженого, в чомусь хибного. А православ’я – це шлях до Логосу, до всезагальної і бездоганної досконалості. Помилки комуністів привели до багатьох трагедій, причому ці помилки не завжди йшли від зла. Кажучи просто, найбільшою помилкою, катастрофою стало заперечення Бога. “Копаем для себя колодцы, не могущие держать воды, и покидаем источник воды живой” (Іер.2, 13). Наводячи цю цитату, св. прав. Іоанн Кронштадський (“Моя жизнь во Христе”) писав на поч. ХХ ст.: “Увлекаясь пристрастием к вещам тленным… мы теряем предметы величайшей важности… О, если бы нам мудрствовать всегда так, как мудрствует Евангелие, как мудрствует Святая Церковь… тогда все мы еще на земле были бы небесными гражданами”. Тому комунізм, як ідея соціальної справедливості, і не увінчався тріумфом: жива вода людських душ, творча потреба щось змінити, чисте бажання покращити життя – все це влилося в посудини без стін, в марксистські мудрування, в атеїстичні псевдонаукові конструкції. Люди ідеї розійшлися з Духом, повстали на Дух. Але до катастрофи поверженого Світлоносця, слава Богу, не дійшло. Все-таки комуністи були людьми, а не падшими духами. А те, що робив враг Божий руками багатьох із них, ми, звичайно, пам’ятаємо, але все-одно мусимо по-християнськи простити і першими перервати ланцюг зла, щоб не відштовхнути подану до нас у покаянні дружню руку. Ми не знаємо остаточних судеб Божих, не відаємо фіналу кожної людини, православної чи комуніста. Іуда, зазначають отці Церкви, був апостолом, а розбійник, що покаявся на хресті, був злочинцем, і в одну мить сталася з кожним разюча переміна на протилежність…
У світлі сучасних процесів стає тим більш зрозумілою запрограмована, “розграфлена” навіки істинність християнської доктрини, християнської поведінки. Тепер не дивно, чому справжні християни смиренно понесли як покуту, як єпітимію 70-літній Єгипет атеїстичного тягаря. Вони не піднімали меча, бо це була їхня Вітчизна, хоч вона і стратила своє лице та їм’я. Жорстокість революції була Божою хірургією. Отець Іоанн Кронштадтській у згаданій книзі, сповненій святої, неземної мудрості і водночас найглибшої життєвої спостережливості, з гіркотою пише про сучасний йому занепад моралі, деградацію віри не тільки в цілому народі, а навіть серед священства… Воістину збувалося трагічне пророцтво преп.Серафима Саровського: “…так онечестивятся, что и Воскресению Христову не будуть веровать”. На цей світ прийшла кара, бо народ-богоносець, як ветхий Ізраїль, що поклонився ідолам, мусив бути покараним небувалою трагедією – для його ж блага. Православне передання зберігає цікаву недавню історію із життя знаменитої київської подвижниці, монахині Аліпії (Авдєєвої) (+1988). Переказують, що в її бідному будиночку в Голосієві, десь у запічку, зберігся від попередніх хазяїв портрет червоного вождя. “Як же так?..” – дивувалися її духовні чада, хоч і знали, що багато вчинків матушки носять відбиток юродства, сповнені незбагненного змісту. Матушка ж відповідала: це – “лікар”… Більшовизм став Божим хірургічним інструментом. За 70 років і ми повноцінно усвідомили, наскільки дорога нам присутність Божа, і, крім того, проявилися найвідданіші Богу люди, увінчалися новомученики, які завжди є фундаментом земної Церкви Божої… І, як би жорстоко це не звучало, але: мільйони людей, що втрапили у смертоносні жорна трагедій ХХ віку, пішли не на вічну муку, як до цього вело життя у віровідступництві, відреченні від животворних устоїв, — а омились від гріхів кров’ю і віруємо, що спаслись. Невинні – тим більше заслужили благе воздаяння Вічності. У Бога все на краще, хоча це не завжди вкладається в обмежені рамки нашої логіки.
Християнин концентровано, інтегровано бачить Істину. Тому ми й не сектанти, а носії істини, що не обмежуємо місцеперебування правди якимись гетто та закапелками, а вишукуємо її блискітки у всьому. Ми, як ніхто інший, вміємо “і чужому научатись, і свого не цуратись”. Коли ми бачимо потяг до істини в інших спільнотах, громадсько-політичних групах – це треба тільки вітати…
Процитуємо дещо. “Якщо ми хочемо знайти пояснення головному абсурду (йдеться про “вивихи” сьогодення. – О.Я.), ми повинні зрозуміти, що ж рухало людьми, що зруйнували нашу Батьківщину… Ми маємо зрозуміти їхню логіку. На початку 90-х років до влади прийшли люди НЕчесні і НЕпорядні. Людці з дрібною душею, з ницими хапальними інстинктами. В той же час, отримавши освіту та виховання в радянських школах і вузах, вони були людьми освіченими і геть не дурними. І ось ця суперечність між їх освіченістю та їх низькими інстинктами і визначила всю логіку їхньої поведінки. Звичайно ж, в глибині душі вони усвідомлювали, що їхні прагнення аморальні, низькі. Отож, цілком логічно, що вони запаковували ці прагнення у красиві обгортки з наклейками “свобода”, “демократія” і т.д.” Кінець цитати. Це пише кореспондент Наталія Морозова в газеті української Компартії “Комуніст”. Різко? Різко. Але й правдиво. І чи можемо ми, православні, не погодитися зі сказаним?. Хіба сповідувані нами цінності не замінюють зараз лукаво на “вільніші” та “демократичніші”, щоби “спокійно” творити гріх, легалізувати гріх, оголосити гріх нормою? Різнитися може термінологія, але спільного в позиціях наших – дуже багато.
Ми відстоюємо в умовах дефіциту справжнього історизму наші віковічні здобутки, наш народ і Вітчизну. Дрімучим нерозумінням треба назвати такі позиції, коли церковні люди будуть бачити в червоних зірках тільки “масонські символи”, так само як деякі червоні атеїсти в нашій атрибутиці – знаряддя “попівського” диктату, а в релігії – “опіум для народу”. П’ятикутні зірки, до речі, були й на погонах православних дореволюційних воїнів, і на пілотках та могилах бійців, яких благословляли (і відспівували) православні ієреї. Калиновий прапор став знаменом перемоги, і у встановленні його над рейхстагом героїчно відзначилися представники трьох православних народів: росіянин, грузин, українець. Всі недомовленості та несправедливості рано чи пізно будуть згладжені, виправлені, а зараз головне – сконсолідувати зусилля всіх тих, хто проти обману, неправди, антислов’янського та антиправославного глобального наступу.
Велика країна виявилася колосом на глиняних ногах, і рухнула лише тому, що хотіла “обійтися без Бога”… Але в колоса були й колосальні успіхи. Бог не покидав свій народ ні в подвигах освоєння космосу, ні в досягненнях науки і техніки чи справі всенародної освіти, не кажучи вже про фантастичні відбудови після громадянської та Великої Вітчизняної воєн.Ми разом творили, разом будували на цій землі – віруючі й невіруючі, православні й комуністи, старі й молоді, люди різних родів та народів… І ми можемо відкинути тільки пропозиції руйнівника, а всякому будівникові, повторимо, подати руку співпраці.
Небесні горизонти хай кожен встановлює собі сам, а на землі, на єдиній рідній землі, — що ділити, за що не миритися? Диявола завжди дратують “ідейні” – чи то люди Духу, чи люди “звичаної” ідеї, він оголошує їх фанатиками і шукає масу аргументів щодо їх ненормальності. Бо — навіть ящірка на своїх коротеньких ніжках вище од змія, який повзає на череві і їсть порох земний, за прокляттям Господнім. Навіть маленька ідея ближча до неба, аніж зоологічне плазування по землі… “Фанатик”, пардон – це той, хто готовий принести усіх в жертву своїй ідеї. Ми ж, православні, готові пожертвувати собою заради усіх. І кличемо до цього комуністів…

Доктор Андрій Савицький з 1945 року проживає у Львові. Він виконував церковний послух іподиякона і прес-секретаря у владики Макарія (майбутнього Предстоятеля Православної Церкви Польщі). Сьогодні він є почесним ветераном-кореспондентом “Православного вісника” — єдиного церковного видання в Україні радянського часу. У 1946 році після завершення Львівського Собору Андрій Миколайович став особистим секретарем протопресвітера Гавриїла Костельника — ініціатора возз’єднання греко-католиків з Православною Церквою, що відбулось у тому часі. Він поділився спогадами про діяльність і особу відомого церковного діяча.

— Андрій Миколайович, як ви познайомились з протопресвітером Гавриїлом Костельником?
— Я народився у Кременецькому повіті на Волині. У 1942-1943 роках навчався на пастирсько-богословських курсах при Почаївській Лаврі, а у 1945 році за рекомендацією воєнкома потрапив на навчання у Львівський лісотехнічний інститут.
Я — сучасник Львівського об’єднавчого собору. З отцем Гариїлом Костельником почав спілкуватися і співпрацювати у листопада 1946 року. Це була випадковість. Я ходив до Свято-Георгіївського храму, співав, був читцем. Мій колега Сергій Хруцький, секретар собору, при черговій зустрічі на богослужінні сказав, що протопресвітеру Гавриїлу потрібен секретар, який би друкував його матеріали.
Ми прийшли на квартиру. Я перечитав першу сторінку. Він писав “по-аптекарськи”, було важко розібрати почерк, але швидко освоївся. Згодом я запропонував редагувати його тексти. Одного разу навіть сказав: “Отець Гавриїл, у ваших творах багато галицького жаргону, можливо, тексти слід трохи українізувати?” Коли приніс другий, відредагований мною, примірник, то він зі мною погодився. Йому подобалась моя робота, після ознайомлення з текстами ми мали довгу розмову. Згодом на декілька тижнів їздили у Москву у Патріархію і мали гарну можливість спілкуватись. Таким чином я з ним і познайомився.

— Якою людиною був доктор Гавриїл Костельник?
— Характеризувати отця Костельника як людину складно. Він був дуже добрим, надзвичайно працьовитим, швидко знаходив спільну мову з іншими. Коли співрозмовник висловлював свою думку, з якою він не був згідний, — відразу вступав у дискусію, яка була дуже гострою. Кожен співрозмовник міг розраховувати на те, що отець Костельник зажене його у глухий кут. Йому імпонували такі співрозмовники, які аргументовано, з глибокою логікою викладали свої погляди. У такому випадку він отримував велике задоволення.
Відносно працездатності можна сказати, що кожна хвилина життя, крім короткого сну, була заповнена трудами. З цього приводу він говорив; “Якби не було моєї дружини Елеонори, я б не був Костельник”. В якому розумінні? Наприклад, ми зібрались на концерт. Вийшли на вулицю. “Мені прийшла на розум думка, — говорив отець Костельник, — повертаймося додому, і я буду писати”. І поверталися додому без заперечень. Ставав за пульт, на стіл клав необхідні книги, і починав писати стоячи.

— Пане Андрію, повертаючись до спогадів тих років, розкажіть, які настрої панували серед уніатського духовенства Галичини до і після возз’єднавчого Собору?
— Це дуже складне питання, на нього не так просто відповісти. Спробуйте нині сказати ксьондзові: “Іди, відправляй за православним служебником”. Це не така проста справа, як комусь нині здається. Потрібно віддати належне Ініціативній групі, очоленій протопресвітером Гавриїлом Костельником, його енергії і колосальним богословським знанням, мистецтву переконувати. Щодо духовенства, то до Ініціативної групи приєдналось немало — 986 чоловік (281 священик виступив проти). Більшість з них були переконані у своєму виборі. В якій мірі? Були різні категорії людей, і їх можна було визначити по різному відношенню до Церкви як такої і Православної Церкви у контексті її становища у колишньому безбожному Радянському Союзі. Одні приєднувались до Ініціативної групи з такого міркування: “Якщо не приєднаюсь, вивезуть у Сибір, або ще й судити будуть” чи: “Якщо не приєднаюсь, то буду позбавлений праці”, але значна частина була переконана, що повертається у лоно Православної Церкви. Храми у Львові, були завжди переповнені. Так крок свого духовенства сприйняла проста паства, і так було завжди.

— Дехто з сучасних греко-католицьких істориків прагне довести, що ще у повоєнні роки возз’єднані греко-католики без ніяких змін дотримувались уніатства…
— Я не згоден з такою думкою. У 1947 році трапився прикрий інцидент. Настоятель Свято-Георгіївського храму отець Серафим (Казновецький) — не знаю, що йому “стрілило в голову” — написав рапорт до Патріарха, що у колишніх уніатських храмах та серед духовенства немає ніяких змін. Для вияснення питання у Львів приїхав казанський архієпископ Гермоген (згодом ректор Московських духовних академії і семінарії), який знав у досконалості латинство. Він не знайшов тут абсолютно нічого крамольного. Були розроблені тринадцять пунктів, яких обов’язково потрібно було дотримуватись духовенству возз’єднаних парафій, а згаданого настоятеля за таке перевели в іншу єпархію.

— Шістдесятиліття Львівського Собору і ліквідації Брестської унії — урочиста подія для Української Православної Церкви. З іншого боку, зверхник Греко-Католицької Церкви кардинал Любомир Гузар заявив, що також згадає річницю “псевдособору”, і уніатами будуть відзначені страждання усіх тих, хто не підписав його рішень…
— Гузару та іншим емігрантам легко заявляти і говорити подібне, оскільки вони, вибачте на слові, “протирали свої штани на чужих хлібах”. Якби він залишився в Україні, то, я впевнений, першим би подавав голос за возз’єднання. У 1998 році я мав з ним розмову у Відні, коли на запрошення товариства “Oriente” відбувалась зустріч православних з греко-католиками. Ніякого діалогу не могло відбутися в принципі.
Я запропонував уніатам подивитися на цей акт, знаючи усі реалії релігійного життя в СРСР зі сторони, незацікавлено, нікого ні у чому не звинувачуючи. У 1988 році на Тисячоліття Хрещення Русі журнал “Наука и религия” привів такі статистичні дані: у Кримській області існувало 11 парафій, у Полтавській — 36, в Астраханській — 19, у Вологодській — 17, а у Львівсько-Тернопільській — 1007 парафій. Ці приходи безперешкодно проіснували усі роки панування радянської влади. Чому вони затримались? Завдяки отому Акту возз’єднання. Якщо в Ростовській області під час війни відновилося 260 парафій, то на час Тисячоліття Хрещення Русі залишилося тільки 60, інші закрили. Чи багато Церков було закритими за роки радянської влади на Галичині: Львівській, Тернопільській чи Івано-Франківській областях? Закрили одиниці. Гузар не знайшов що відповісти, на виручку прийшов проректор Українського католицького університету, який почав звинувачувати, що я говорю цифрами, оскільки заперечити мій аргумент було неможливо.
Таке привілейоване становище Церкви на Галичині, між іншим, — також результат колосальної праці, проведеної отцем Костельником і його послідовниками. Він був свідомим священиком, який не втік на Захід, а залишився зі своїм народом і, як добрий євангельський пастир, віддав своє життя за церковне стадо.
Звичайні люди з шаною ставляться до пам’яті священика Костельника, і час від часу хтось та покладе квіточку на його могилу. По-друге, кожна розумна людина в питанні возз’єднання Церков приходить до такого висновку, що це була дуже велика й необхідна праця, завдяки якій Церква в західних областях України жила й збереглася.

— А як на рахунок покарань тих, котрі не погоджувались?
— Політичне життя після Першої світової війни у житті західноукраїнських земель, що входили до складу Польщі, фактично було очолюване духовенством. Для радянської влади священний сан не давав захисту, та й у тій чи іншій мірі кожен брав участь у політиці — діяльності на ідеологічному полі. Тому тут потрібно відрізняти одне від іншого. Були такі уніатські священики, які не хотіли об’єднатись. Вони пішли на цивільну роботу. Друга, незначна частина, була депортована за Урал.
Кардинал Гузар на Віденській зустрічі намагався щось доводити про репресованих ченців, забуваючи, що після відходу німецьких військ тут їх залишилося одиниці. Майже усі, як співробітники з окупаційним режимом і агітатори нацистських ідей, виїхали з німцями за кордон. Я йому привів публікацію у журналі Варшавської Митрополії “Воскресное чтение”. У 35 номері за 1927 рік надруковано список 117 ієрархів Руської Православної Церкви з їх місцезнаходженням: хто у тюрмі, хто у концтаборі, хто на висилці. У публікації була приписка про репресії ще сорока вищих церковних ієрархів, місцезнаходження котрих встановлено не було. З тих 117-ти після війни мені довелось живими побачити тільки двох. Один з них, астраханський архієпископ Филип (Гумилевський), був на кафедрі п’ять разів, і п’ять разів його арештовували.
Я кардиналу Гузару привів для порівняння статистику про представників єпископату, не рахуючи десятків тисяч розстріляних і замучених священнослужителів, і запитав, чи морально звинувачувати у післявоєнних репресіях Православну Церкву?

— Чи можливий у перспективі діалог з уніатами?
— Я такого на сьогоднішній день не бачу, причому не з нашої вини. Для мене незрозуміло, чому вони шукають якісь далекі-далекі шляхи. Але ніхто з греко-католицьких діячів не скаже щиру правду, що наша віра була православною і що нас ксьондзи єзуїти і польський уряд у 1596 році насильно відірвали від Православної Церкви. Ми лишень бачимо багато розмов, які у своєму початковому задумі спрямовані на те, щоб нас ні до чого не привести.

— Як ви зустріли звістку про вбивство протопресвітера Гавриїла Костельника?
— У той день ми в владикою Макарієм (Оксіюком) перебували на престольному святі у Мукачівській єпархії. Коли прийшла звістка про вбивство протопресвітера українськими підпільниками, владика Макарій повернувся у Львів. Був величезний похорон, провести отця Гавриїла прийшли тисячі людей, для котрих протягом життя він був великим наставником, учителем і духовним авторитетом. Похований священнослужитель на Личаківському кладовищі.
У неділю Фомину і в день Святого Духа приходять священики, відправляють панахиди, приносять квіти, запалюють свічки. Приходять також люди, які або самі його знали, або чули про нього добрі слова від своїх батьків. Деяких знаю по імені, деякі вітаються зі мною на вулиці, запитують, чи давно я був на цвинтарі біля його могили.
Отець Гавриїл Костельник любив доводити любу справу до логічного завершення, а справа ліквідації унії була головною ідеєю у його житті.

Бесіду вів Володимир Свистун

Гавриил Федорович Костельник родился 15 июня 1886 г. в старинном селении Русский Керестур, основанном закарпатскими русинами на Бачковщине (современная Словения). Его родители были людьми со скромным достатком, но стремились дать детям хорошее образование. После окончания словацкой гимназии в местечке Винковцы он продолжил обучение в г. Загребе. После окончания хорватской загребской гимназии Гавриил Костельник поступает в греко-католическую семинарию, а после ее окончания — на богословский факультет Загребского университета. Способности юноши были замечены преподавателями, и вскоре он был направлен для продолжения обучения во Львов.
После окончания Львовской семинарии он продолжил обучение на философском факультете Фрайбурского университета, где в 1913 г. после защиты диссертации на тему “Об основных принципах познания” получил научную степень доктора философии. В том же году Г. Костельник возвратился в г. Львов, где принял сан и был назначен священником в Свято-Преображенскую церковь и преподавателем Закона Божиего в гимназиях г. Львова. С этого времени он в течение 35 лет трудился во Львове как священник, преподаватель гимназии, редактор церковного журнала “Нива”, профессор Львовской духовной академии. Щедро одаренный от Бога незаурядными способностями, отец Гавриил с юных лет писал стихи и драматические произведения, выступал как литературный критик, печатался в философских и богословских журналах на латинском, немецком и украинском языках. Будучи верным сыном своего народа, отец Гавриил создал грамматику бачванских русинов и является основоположником литературы на этом диалекте.
Начиная с 1920 г., он преподавал во Львовской духовной семинарии логику, историю философии, метафизику, психологию, христианскую социологию. В 1923 г. он становится деканом богословского факультета. В том же году по его инициативе при семинарии открывается Украинское научное богословское общество с печатным органом “Богословие”. Отец Гавриил был ревностным священнослужителем, знал и любил литургическое наследие своего народа. Выступая на страницах журнала “Нива”, он неоднократно призывал к очищению богослужения от латинских примесей и изданию богослужебных книг, очищенных от западных искажений.
Однако вскоре Господь, видя ревность о. Гавриила и его желание познать Истину, привел его к более глубокому осознанию заблуждений католицизма. В 1925 г. во время паломнического путешествия в Рим отец Гавриил был поражен падением нравов местного духовенства и его пренебрежительным отношением к униатам. Увиденное в “вечном городе” побудило его к углубленному изучению истории католицизма и отпадения Рима от Вселенской Христовой Церкви. Результатом его исследовательской деятельности стали труды: “Проклятые святые Кирилл и Мефодий” (1927 г.), “Спор об эпиклезисе между Западом и Востоком” (1928 г.), “Апостол Петр и римские папы” (1931 г.), “Развитие папства в первые пять веков” (1933 г.). После первой же публикации одного из этих произведений в 1928 г. в журнале “Нива” о. Гавриил был освобожден от должности редактора этого журнала, а вскоре лишен и кафедры во Львовской Богословской академии. Его перевели из Преображенской церкви на должность проповедника в кафедральный собор Святого Юра, под непосредственное наблюдение митрополита Андрея Шептицкого. Однако ничто не могло поколебать убеждений отца Гавриила, уверенного в истинности Православия. В своем докладе “Идеология унии”, прочитанном в 1936 г. на торжественном соборе униатского духовенства, посвященном 300-летию памяти митрополита Иосифа Руцкого, он, завершая обзор истории униатской церкви, сказал: “В унии есть нечто сломанное, что-то вывихнутое, противоестественное, что нивелирует, обращает в ничто ее творческие силы, как это делает, например, рак в организме”. Призывая уже в то время своих собратьев к освобождению от “римского угара”, он верил и ждал церковного обновления, прекрасно сознавая, что оно возможно лишь путем ликвидации Брестской унии и возвращения в Православную Церковь.
В 1942 г. отца Гавриила вторично переводят в Преображенскую церковь уже в качестве настоятеля. В 1943 г. на епархиальном собрании во Львове отец Гавриил предложил отказаться от навязанных Римом догматов, которых не знала Вселенская Церковь в первое тысячелетие своего бытия. Митрополит Андрей Шептицкий резко прервал докладчика и лишил его слова. Отец Гавриил оставил собрание и с тех пор уже не скрывал своего убеждения в необходимости воссоединения с Православной Церковью.
В мае 1945 г. отец Гавриил возглавил инициативную группу по воссоединению галицких униатов с Русской Православной Церковью, в которую входили епископы Антоний (Пельвецкий) и Михаил (Мельник). К маю 1946 г. письменные прошения о воссоединении с Православной Церковью подали 997 униатских священников, что составляло 78% от общего числа духовенства ГКЦ. Венцом исповеднического подвига отца Гавриила стало проведение исторического Львовского Собора 8-10 марта 1946 г., на котором верующие униаты во главе с духовенством и епископами Антонием (Пельвецким) и Михаилом (Мельником) приняли судьбоносное решение о ликвидации Брестской унии и воссоединении с Православной Церковью. Для отца Гавриила началось время самоотверженного труда по налаживанию церковной жизни в епархиях, воссоединенных с Православной Церковью. При его активном участии во Львове начал издаваться журнал “Православний Вісник”, на страницах которого увидели свет многие из его трудов.
Зная о близости своей безвременной кончины, он все свое время отдавал теперь Церкви. Совершал богослужения, составлял проповеди, писал статьи, окормлял свою многочисленную паству. Много времени он проводил в миссионерских поездках по отдаленным районам Западной Украины, где ему часто приходилось ободрять запуганных бандитами собратьев, а нередко и отпевать невинные жертвы братоубийства.
Знаменательным событием в жизни отца Гавриила стало его участие в совещании глав и представителей Православных Церквей, проходившем в 1948 г. в Москве, на котором ему, незадолго до завершения своего земного пути, промыслительно судилось засвидетельствовать о своей вере с трибуны всеправославного форума.
Вскоре после своего выступления на совещании он сподобился увенчать бесстрашное исповедание открытой ему Богом Истины своей мученической кончиной.
20 сентября 1948 г. после совершения литургии в Преображенской церкви Львова он был убит двумя выстрелами в голову на пороге этого храма. После совершения злодеяния здесь же покончил с собой и его убийца. Известно, что отца Гавриила неоднократно предупреждали о готовящемся на него покушении. Жертва, принесенная им на алтарь Христовой Истины, была несомненно осознанной и добровольной — “Христос пострадал за нас, оставив нам пример, дабы мы шли по следам Его” (1 Пет. 2, 21). Он пал пред Божиим храмом за Божью Правду, которой посвятил всю свою жизнь, за Правду, “…возсиявшую с высоты Востока…”, за единство своего народа в Единой Святой Соборной и Апостольской Православной Церкви.

Його Святості Алексію, Патріарху Московському і всієї Русі в Москві.

“Буди ім’я Господнє благословенно от нині і до віка”. Після довгих віків Боже Провидіння послало нам той день свободи, якого дожидались кращі сини нашого народу в західних областях України, а о. Іван Наумович навіть предсказав про нього в 1889 р. словами: «Червоная Русь дожидает дня свободы, когда скажет своє громкое слово, и недалеко уже то время, когда вся Русь восхвалит Бога едиными усты и единьм серцем».
Ми, представники греко-католицької Церкви в західних областях України, зібрані на Соборі у Львові, нинішнього дня, розваживши історичні, теологічні і політичні рації, однодушне вирішили відірватись від Ватикана і від церковної унії з римо-католицькою Церквою та повернутись до нашої предківської православної віри, яка є найправдивішою християнською вірою, без усяких ухилів, бо це віра вселенських (дійсно вселенських) Соборів з I тисячоліття. Просимо Вашу Святість признати цю нашу постанову і прийняти нас до Всеруської Православної Церкви.
Цей історичний зворот у нашій Церкві став можливий тільки завдяки гігантським перемогам Радянського Союзу, що об’єднав наші українські землі в єдиній Українській Державі і звільнив усі історичні терени Східної Церкви від утисків римської Церкви. Православна свідомість і критика унії аж тепер, у цьому новоствореному світі, змогли явно виступити зі своїм словом, щоб відкрити очі і незрячим братам.
Ось кінчаються довговікові тяжкі випробовування Східної Церкви під римським ярмом, кінчається боротьба, кінчається церковний роздор у нашому народі, штучно викликаний і піддержуваний Римом, який завзявся підкорити собі увесь світ, ніби в імені Євангелія. Ми свідомі того, що тепер з нами радіє вся Русь і увесь православний. Схід. І слушно, бо наш час прийшов, і Господь Бог жде, як ми використаємо його.
Одначе, ми свідомі і того, що наш Собор є радше тільки початком нашого заміреного діла, ніж його закінченням. Ще мусимо поконати великі і різні перешкоди, щоб св. Православіє затріумфувало в кожній парафії нашої Церкви. Навіть такий штучний твір, як унія, має своє глибоке коріння в серцях деяких наших людей (особливо у монахів та монахинь), тому що вони від дитинства засліплені славою римської Церкви.
Та ми маємо надію, що Христос Господь, молитвами Пресвятої Богородиці, поможе нам довести наше діло до кінця, щоб була повна наша і Ваша радість, Святий Отче.
Піддаємося під Ваш батьківський покров і опіку, знаючи, як дуже потрібна для нас поміч Вашої Святості, і вірячи, що Ваша Святість станете для нас щирим батьком, бо все нас з’єднує — і віра, і історія, і душа, і мова, а ніщо нас не роз’єднує. Амінь.
Це наше маніфестаційне і просительне письмо ми засвідчуємо своїми власноручними підписами. У Львові, 8 березня 1946 р.

(Слідують підписи делегатів Собору).

З 2002 року вони знаходяться у лоні Православної Церкви. Черниці студитського уніатського монастиря вважають знаменним день їх приєднання до Православ’я — на свято преподобного Антонія Печерського — засновника вітчизняного чернецтва. Монахині Варвара (Щурат-Глуха), настоятельниця Львівського Свято-Преображенського жіночого монастиря та Гавриїла (Далецька) розповіли про свій тернистий шлях пошуку, що привів їх до істинної Церкви — Православної.

— Матушка Варвара, у цьому році виповнюється 60 років Львівському Собору, який возз’єднав уніатів з Православною Церквою. Яке послання залишив Собор для нас, нащадків?
Матушка Варвара: У першу чергу при оцінці історичного значення Львівського Собору я хотіла б звернутися до часів хрещення Русі і виходити з того, що ще понад тисячу років рівноапостольний Володимир прийняв святе Православ’я від Грецької Церкви. Це незаперечний факт. Ще одним із істинних тверджень є те, що саме Галичина найдовше противилась унії, у той час, як католицька експансія вже дійшла не тільки до Києва, але й Чернігова, інших міст. Львів здався тільки на початку ХVIII століття, коли за допомогою військової сили упала Успенська ставропігія і Крехівський монастир. Місцевий люд тримався до останнього і захищав їх, незважаючи на тодішні вкрай складні історичні обставини.
Мій батько — корінний львів’янин, проживав тут з 1909 року. Він казав, що, не виїжджаючи з Галичини, пережив десять держав (Австро-Угорщину, царську Росію, ЗУНР, Польщу, Німеччину, СРСР). Післявоєнні роки — часи переслідування і радянських репресій у Галичині. Тоді були важкі політичні обставини, і тому про той час важко судити однозначно. Проте, нам хочуть нав’язати думку, що репресували тільки уніатських священиків, але абсолютно замовчують, що у сотні разів більше сталінська репресивна машина нищила православне духовенство. Дехто ж на Галичині сприйняв усе, як звільнення храмів для православних — нових окупантів. Незважаючи на неоднозначну оцінку рішень Собору сьогодні, я вважаю, що завдяки йому вдалось відновити на західноукраїнських землях історичну справедливість — ліквідувати унію, що була насаджена тоталітарними рішеннями католицької державної машини — Польським Королівством.
Кожна хрещена людина тягнеться до Духа істини, і попри усі незгоди правда перемагає. Мої родичі-священики були учасниками цього Собору. Я гадаю, що у 1946 році люди свідомо виступили за возз’єднання з Православною Церквою, бо у душі були православними.
Історія йде своїм ходом, але Господь подарував Галичині шанс, щоб наш простий віруючий люд доторкнувся до віри своїх прабатьків.

— Наскільки місцеве населення сприйняло возз’єднання, адже часто доводиться чути, що значна його частина (особливо інтелігенція) трималась підпільної уніатської церкви?
Матушка Варвара: Знаю, що у післявоєнні роки не ходила до храму частина інтелігенції, а інша підтримувала греко-католиків у підпіллі, оскільки була переслідувана у зв’язку зі своїм суспільним становищем (до якої б церкви не пішов, все одно “викликали на коврик”, і така позиція була декому доволі вигідною). Я, дочка академіка Щурата, можу це підтвердити, тому що походжу з роду потомственої львівської інтелігенції. Переважна ж маса віруючих, робітники і селяни, хрестилися і вінчалися, ходили до тієї Церкви, що настала, без ніяких нарікань.

— Одним із аргументів протопресвітера Гавриїла Костельника була констатація нездорової атмосфери, ненависті та підозри у колах тодішнього уніатського духовенства, яке, розбрівшись по різних таборах, (чи то прозахідному, поміркованому або проправославному) посилало до Риму скарги про підозрілі погляди своїх опонентів. Історія повторюється?
Матушка Гавриїла: У нинішніх греко-католиків також панують різні настрої і напрямки. Якщо ви потрапите на Божественну літургію до студитського і василіанського монастирів, то побачите дві різні служби, не кажучи про ідеологічні розходження, які знаходяться набагато глибше та закриті для сторонніх.
У нас, студитів, все богослужіння відправлялось церковнослов’янською мовою, і тільки деякі молитви українською (це запровадилось у недавньому часі у зв’язку з масовим приїздом діаспори, яка привезла свої сумнівні переклади і богослужбові книги).
Цю думку ще раз підтверджує уся різнобарвність чернечих громад, що існують нині: василіани, студити, редемптористи… Останні взагалі виникли у Бельгії, але раптом стали східного обряду. Перші новоприбулі місіонери без знання мови, що з’явились в Україні перед Другою світовою, запам’ятались простому народу своїм головним висловом “лупіть Ісуса, лупіть Ісуса” (замість любіть), який часто використовували у проповіді. Вони взагалі були відірваними від населення, не розуміли ані тутешніх традицій, ані бід цього народу. Це був ще один із засобів Риму повністю окатоличити Галичину.

— Які тенденції переважають у Греко-католицькій церкві сьогодні. Наскільки сьогоднішні уніати відійшли від Православ’я і одностайні у своїй прозахідній орієнтації?
Монахиня Варвара: Те, що останнім часом діється у богослужбовому житті Греко-католицької церкви, просто жахливо. Греко-католики почали скорочувати богослужіння і, зокрема, монастирський устав. Намічена тенденція буде продовжуватися і у подальшому, тому що неможливо втриматися одному, якщо уся церква рухається у секулярному напрямку. Страшно спостерігати, як прибула діаспора просто вимагає скорочувати богослужіння. Я вже не кажу про дотримання якихось постів чи інших церковних правил. “Ну, у Велику П’ятницю — один день на рік — можна з’їсти капусточки та оселедчика”, — вважає більшість з них. Якось довелось почути проповідь одного відомого василіанського ігумена… Він сказав, що, якби Василій Великий так строго не постив, він ще трохи пожив і зробив би ще більшу користь для Церкви, а то помер, не доживши до п’ятдесяти. Слухати це було лячно.
Інше, введення богослужіння українською мовою за браком нормальних перекладів. Як філолог я знаю, що неможливо зробити переклад на високому рівні за такий короткий термін, адже потрібно робити переклад усіх богослужінь, а не якихось частин. Не перекладати ж окремо Літургію, а потім робити переклад тропарів. У даному випадку потрібно, щоб Господь дав дар богослова і поета, принаймні номінальні знання грецької, словенської, арамейської… А таких людей, на жаль, схоже, немає. Я ніколи не зможу сказати “Амінь” на возглас “Слава …одноістотній Тройці”.
Наступним кроком стане перехід на григоріанський календар (про це нині ведеться гаряча дискусія у теологічних колах). Чи і в Україні Греко-католицька церква перетвориться на організацію для обслуговування релігійних потреб?
Це все змусило нас також подивитись у бік Православ’я як єдиного хранителя святоотцівських постанов.

— Матушка Варвара, що спонукало людину такого високого чину в уніатському монастирі до пошуків істини?
Монахиня Варвара: Покликання до чернецтва я відчувала у юному віці. Все життя працювала в театрі помічником режисера, а з початку 1990-х доля привела мене до студитського монастиря, який щойно вийшов із підпілля. Ні до яких інших обителей серце моє не лежало, можливо, через те, що саме у студитів найбільш виразно прослідковується східній обряд. Через два роки прийняла постриг. Тоді на Львівщині не існувало жодної православної обителі, і ми сприйняли те, що було.
Піднімала обитель з руїни. Під час безперервного будівництва годі було про щось розмірковувати. Ми повністю вичитували добове богослужіння по таких само богослужбових книжках — “Октоїху” і “Мінеї”— , що і у православних.
Вже тоді у мене виникало багато питань. До прикладу, наші священики не брали служб відомим іконам. Я запитала, чому не беруть служби іконі Божої Матері “Почаївської”, коли є чинопослідування? Їм не хотілося служити таких служб. Тоді ми почали у келіях підпільно вичитувати службу самі.

— Ці богослужбові книги були видані Греко-католицькою церквою?
Матушка Гавриїла: Ні, не були. Більшість книг ми купували у лавці на вулиці Короленка, біля православного храму. Це були сучасні видання Києво-Печерської Лаври. Дещо зі старих книг вийшло ще у львівському ставропігійному братстві, “Октоїх” — з друкарні Московської Патріархії. Ці книги використовуються і зараз. У василіан більшість книг привозять із Риму, де зроблений переклад на українську мову, хоча і в їхньому середовищі є різні напрямки, там немає абсолютної єдності. Немає уніфікації й у чернечому вбранні: східні і західні впливи, що наклались один на другий, спричинюють там повний розлад.
Це все також стало одним із факторів, що нас і звідти вивели, — усі ці маленькі неправди. Неправда — маленька чи велика, все одно є неправдою. Якщо Христос є істина, то кожна неправда — проти Христа. Через подібне і виникла унія, коли наші предки людськими засобами прагнули зберегти Церкву і піти на компроміс з владою. Цього не можна було робити. Або “так”, або “ні”, а все інше від лукавого. Я дивуюсь, як взагалі можна за це триматись сьогодні, коли немає ніякого тиску з зовнішнього боку. Адже Рим не виконав до сьогоднішнього дня жодного з тридцяти артикулів, які висували православні ієрархи. Першим із них було сумнозвісне “Філіокве”. Серед інших — не чіпати чернецтва, а також стосовно целібату та ін.
Тільки згодом ми побачили, що в унії існує східна позиція. Нам, студитам, говорили: “Ви повинні бути, як православні, ви повинні робити це так, як православні, ви повинні поститись, як православні”. Ми на кожному богослужінні молимось “і всіх нас, православних християн”, або “Утверди, Боже, святую, православную віру”, і навіть, якщо більшість греко-католиків правлять служби на українській мові, з власною вимовою, графікою і орфоепією, все одно ж моляться за “православну віру”. У мене почали виникати запитання: “А чому ми повинні бути як православні?”
Згодом почали насильно вводити у богослужіння “Філіокве”, якого раніше не було. Воно то з’являлось, то зникало, а, можливо, сьогодні його ввели знову. Зверху йшла вказівка його вживати усім без винятку.
Матушка Варвара: У 1996 році ми почали готуватись до ювілею Берестейської унії, готували матеріали. У нас був вільний доступ до історичних документів. Я прочитала оригінальні артикули, права та обов’язки сторін під час підписання унії й з жахом констатувала, що цього усього немає і близько. Практично кожен параграф був порушений.
У 19-му артикулі про чернецтво було чітко сказано: “Не рухати монашество і не робити його на зразок західного, бо ми генералів не маємо, а кожен монастир живе окремо, сам по собі”. Нині ми бачимо історичні результати. Ще не встигло висохнути чорнило на берестейських документах, коли, не без відома польської влади, були реформовані усі монастирі — ревні захисники Православ’я. Наступ на чернецтво провели серйозний.
Де ж та унія (союз), і на яких засадах вона була побудована? Якщо це були умови, то чому вони не виконуються? Де ж та правда і справедливість? Коли я пробувала вияснити суть справи, керівництво почало на мене дивитись косо. Мабуть, до сьогоднішнього дня не кожен греко-католицький священик, не те що простий віруючий, ознайомлений зі справжніми документами Берестейського “собору”.

— Матушка Гавриїла, а як було у вашому випадку?
Матушка Гавриїла: Ми старалися своїми немічними силами умолити Господа і усвідомлювали усю відповідальність подібного кроку. Адже могли вийти із монастиря, а що ж далі?
Я наголошу, що з нами подвизалися по-людськи прекрасні сестри, яким і нині стараються нав’язати думку, що ми вийшли із монастиря, оскільки мали із кимсь серйозний конфлікт чи хтось нас образив.
Перед самим відходом довелось пережити ще одну спокусу: мамоною, перспективою високого становища, владою та ін. Усе, що потрібне для добробуту у монастирі, було зроблене нашими руками. Там же і пережили усі важкі часи, коли нас перевели у неопалювані корпуси. Перші роки ми обігрівалися під теплими одіялами. Ходили по підприємствах та просили копійку на монастир, фактично відновивши його з нуля.
У студитському монастирі добре розвинена система навчання, обов’язкова для усіх початківців. Вивчається устав, церковний спів. По-людськи усе чітко та продумано. Прекрасна церква, поєднана з келіями, але коли людина починає відчувати хоча б один фальшивий крок… Як вправне вухо спеціаліста може відрізнити один фальшивий звук з багаточисельного хору, так і проста людина також може відчути у музиці фальш, але найчастіше не пояснить його походження. Непрофесіонал може не знати, але відчуває, що щось не так. Подібне трапилось зі мною. Отак моє серце почало відчувати, що при усьому тому благополуччі йшло нагромадження якось неправди, приблизності.
У таких випадках людина починає шукати, і найкраще, якщо при цьому починає молитися. Мені, мабуть що, важче дався перехід, аніж матушці Варварі, хоча для мене це був не перехід, а повернення. У мене православні батьки. З повною вірою і любов’ю я прийшла у Греко-католицьку церкву, оскільки у мене було там багато глибоко віруючих друзів. Я прийшла з повним переконанням, що я там маю бути.
Процес усвідомлення був поступовим і тривав багато часу. Наді мною був великий вплив матушки, як наставниці нашого студитського монастиря, і я почала задумуватись над питаннями віри. Але остаточно воно прийшло тільки тоді, коли я почала молитися зі словами: “Господи, розкрий мені, де я маю бути, і дай зрозуміти, чи це така страшенна спокуса?” Адже нелегко було відмовитись від того, куди ти вклав свої сили і найкращі роки. І піти у невідоме… Допомогла молитва зі сльозами. Господь почав відповідати: через внутрішнє духовне чуття, зустрічі, книгу. Вважаю себе консервативною і важко спромагаюсь на якийсь радикальний крок, довго терплю, вважаючи, що у світі немає нічого досконалого, але трапилось неймовірне.
Мене до остаточного рішення підштовхнула стаття архімандрита Рафаїла (Кареліна) “Чи існує часткова благодать?”. Я пізнала щось глибше, те, чого не можна обґрунтувати теоретично. Адже одиницям дано пізнати глибини людської душі. Тоді я не могла пояснити цього рішення. Тепер так, оскільки у мене є життєвий досвід послуху у православному монастирі.
Врешті ми наважилися поспілкуватись з покійним нині схіархімандритом Димитрієм і вдячні Богу за таку можливість. Він нас завжди радо приймав і підтримував. Завдяки йому ми побували у київському Покровському монастирі, і у Феофанії. Нам хотілось побачити, яка ж правда у Православ’ї, доторкнутись до чернечого життя. Свого часу ми були у одному малесенькому монастирі (Свято-Покровсько-Михайлівський) у Дніпродзержинську. Це була справжня школа чернецтва.

— Мабуть, вам у якомусь плані повезло?
Матушка Варвара: Звичайно, Господь нам подарував шанс. У ті дні — час переосмислення чотирьохсотлітнього періоду існування унії — я не раз задавала питання керівникам Греко-католицької церкви: “Якщо ви дійсно знаєте, яка Церква панувала на Русі, то давайте дійсно разом повертатись до свого коріння. Давайте через церковні та світські ЗМІ, на амвоні розкажемо людям правду, щоби вони проаналізували ситуацію і зробили вільний вибір. А не підтасовувати факти та кричати, що ми маємо рацію”. Адже в дійсності слід визнати, що в певний історичний період нами була вчинена дурна помилка.
Надалі я не могла погодитись грати якусь роль і бути “як православні”. Чим я гірше моїх предків?

— Ваша сім’я якось пов’язана з духовенством?
Матушка Варвара: Моя мати була дочкою священика Володимира Гургули, клірика Успенської братської церкви, який хоронив Івана Франка. Коли письменник помер, то зверхники Греко-католицької церкви не хотіли його ховати, вважаючи, що останній багато виступав проти неї.

— Існує переказ, що Франко не хотів перед смертю пускати до себе священика. Радянські дослідники вбачали у його проханні прямі атеїстичні переконання. Дехто ж вважає за те, що той не хотів бачити греко-католика…
Матушка Варвара: Письменник був одружений з Ольгою Хорунжинською — православною, про яку сам казав: “гордий, що дружина моя киянка”. Він з нею вінчався у православному храмі, а згодом забрав до Львова. Мій другий дід був хресним батьком однієї їхньої дитини. Незважаючи на тодішні закони, письменник дітей хрестив за старим звичаєм — усі доньки прийняли Таїнство в єдиному у Львові православному Свято-Георгіївському храмі, що належить сьогодні до канонічної УПЦ. Івана Франка поховали у тодішній греко-католицькій Свято-Успенській братській церкві, яка, здавшись останньою уніатам, була найбільш проправославною у місті. У колишній ставропігії завжди залишався православний дух.
З іншої сторони, Франко був сином свого часу. Перед смертю він нікого не приймав, але впустив до себе мого діда. Той довго з ним розмовляв, але до сповіді справа не дійшла. Він йогоі похоронив. Це був величезний похорон, якого не бачило місто за усю свою історію. Труну супроводжував багатотисячний натовп і усього один священик.

— Як оточення сприйняло ваш крок?
Матушка Варвара: Нормально не сприйняв ніхто. До прикладу, ніхто із близьких мене не називає матір’ю Варварою, звертаючись або взагалі безіменно, або за світським ім’ям. А моє чернече ім’я нікому через горло не проходить.
Матушка Гавриїла: Дехто дорікає нам у зраді. Я ж відповідаю, що це не зрада, бо ми прийшли до Христа. Ми шукали Христа і прийшли туди, де відчули Його присутність. Навпаки, це був набагато складніший і важчий шлях, бо ми відмовились від легкої дороги.

— Для львівського регіону, мабуть, більш логічним виглядів би перехід до “Київського патріархату” чи іншої “автокефальної” структури. Чому ви зупинились саме на канонічній Українській Православній Церкві?
Матушка Гавриїла: Мій батьківський дім знаходиться на подвір’ї Успенської братської церкви. У мене протягом багатьох років були добрі відносини з настоятелями. І все було дуже гарно, поки вони не дізнались про те, що ми хочемо повернутись у лоно Української Православної Церкви. “Чому ви пішли до владики Августина? — дорікали нам. Я ж спокійно відповідала: “Тому що він канонічний”.
Матушка Варвара: Сьогодні на Львівщині УПЦ обливають брудом, називаючи “московською”. Пам’ятаю, як у пошуках правди я читала працю професора Огієнка (митрополита Іларіона), де останній, як найменш заангажована у даному питанні особа, чітко зазначив, що чистота обрядових чи богослужбових традицій з часу князя Володимира збереглась саме у Московській Русі. І нам треба це сприймати як історичні реалії. Прийняття ж унії стало дійсно справжньою трагедією для української християнської самобутності. Самому Господу було відомо, чому так, а не інакше повернулось колесо історії, а Київські митрополити знайшли притулок на півночі. Навіщо нині вводити людей в оману?
Матушка Гавриїла: Засоби масової інформації нині формують “суспільну думку” стосовно національної Церкви. Це хитра річ. Навіть у греко-католицькому монастирі нас навчали про “промивання мізків”. Сьогодні ми бачимо створення у суспільстві певного настрою. Часто нам хочуть навіяти що, “ота Церква, це не наша Церква, а нам потрібна наша — українська, а українською повинна бути ота і та Церква”. Найбільша помилка полягає у тому, що люди не усвідомлюють, що Церква є одна — Христова, яка існує дві тисячі років. І твердо переконані, що до цієї Церкви прийшли. Водночас ми усвідомлюємо, що дуже багатьом людям важко усвідомити, яка ж Церква є істиною. У цьому наша біда.
Коли ми вперше потрапили до Почаєва, то дійсно були переповненні невимовним відчуттям онтологічного зв’язку зі своїм народом, адже там щодня збирається уся Україна, і ми могли пишатися своєю присутністю. Саме там а не-де-інде здійснюється українська соборність. Нас супроводжувало усвідомлення радості від переконання, що ми повернулись до отчого дому.

— До речі, офіційний Ватикан визнає УПЦ на чолі з Предстоятелем Блаженнішим Митрополитом Володимиром єдиною канонічною Церквою в Україні. А як до цього факту ставляться в уніатських монастирях?
Матушка Варвара: Звичайно, там цікавляться релігійною ситуацією в Україні, і кожен більш-менш освічений чернець розрізняє поняття “канонічний”, “неканонічний”. Я не ставлю власний духовний досвід за абсолютне мірило істини, але зі мною тоді погоджувалось багато. Пам’ятаю, як, будучи студитами, ми вперше зайшли до собору Михайлівського Золотоверхого монастиря. Звичайно, все зроблено красиво, але всередині відчули якусь пустку. Мене супроводжувало відчуття холоду. У той день ми пішли на поклоніння до печер у Лавру. Все своє, все рідне. Ми стояли за вечірнім богослужінням у Хрестовоздвиженському храмі. У якому б стані ми не потрапляли до печер, завжди нас покидала втома.

— Як ви з’єднались з Православною Церквою?
Матушка Варвара: Після того як покинули студитів, ми приїхали у Почаїв до нашого наставника схіархімандрита Димитрія. Три дні він з нами розмовляв, а потім здійснив чин приєднання до Православ’я. Після чину та нашого першого Причастя старець виніс нам з вівтаря просфори і, весь сіяючи, сказав: “Нині Ангели радіють на Небесах”.
Матушка Гавриїла: Ми все розпочали з чистої сторінки. Пішли у послушниці. Витримали іскус, а згодом нас постриг у чернецтво архієпископ Львівський і Галицький Августин. Моє ймення Гавриїла принесло мені радість, бо на честь архангела були іменини у мого батька та діда. Згодом тільки взнали, що Собор Архангела Гавриїла став днем нашого приєднання.

— Які послухи ви несете сьогодні?
Матушка Гавриїла: У першу чергу ми як читці беремо участь у богослужінні, виконуємо кліросний послух, задіяні у видавничій справі, допомагаємо військовому і місіонерському відділу при єпархіальному управлінні, проводимо заняття з військовими, школярами. Незважаючи на наше тимчасове становище, стараємось повністю виконувати монастирський устав, вичитуємо богослужіння добового кола, оскільки це не завжди можливо у кафедральному Георгіївському храмі, який виконує і функції парафіяльного.

— Сьогодні ви розмістились при єпархіальному управлінні. Спасо-Преображенський монастир ще не має власного приміщення. Як ви гадаєте, у перспективі вдасться відновити обитель?
Матушка Гавриїла: Я більш ніж переконана, що обитель реально буде існувати. Ми вже зібрали богослужбове начиння, книги, маємо бібліотеку. Якщо буде Божа воля, сподіваємось найти меценатів, які допоможуть нам відродити у Львові першу за останні декілька сотень років православну обитель. На жаль, через нинішні космічні ціни важко підшукати приміщення під келії та храм, який сьогодні дуже потрібен православному населенню міста.
Я скажу відверто, ми навіть не сумніваємось у майбутньому православного чернецтва на Галичині, тому що протягом останніх трьох місяців не було дня, щоб до нас не просилась на послух якась дівчина або жінка. Переважній більшості ми відмовляємо й просимо зачекати, тому що немає можливості усіх розселити.

— Ви знайшли свою дорогу до Православ’я. Чи є якісь перспективи, що таку ж саму можливість будуть мати ті ченці і черниці, які зараз знаходяться в уніатських обителях?
Матушка Варвара: У тому то й справа, що людина, яка хоче докопатись до істини, взнати, то до якої ж Церкви входили її предки, повинна пройти важкий шлях. До нас сьогодні приходять багато греко-католицьких ченців, навіть з тих чинів, які відвертаються від православного Сходу. Зазвичай вони просять дістати їм Псалтир на церковнослов’янській мові.
До монастирів приходять люди, які мають справжнє покликання. Мені їх дуже жаль, і нам потрібно молити Бога, щоб Він відкрив їм правду. Щоб вони прозріли і побачили, де істина, пізнали Святе Православ’я і повернулись до своєї віри.

Бесіду вів Володимир Свистун

Відірвані насильством, повернені любов’ю

Володимир Свистун

Виповнюється 60 років з дня возз’єднання греко-католиків із Православною Церквою. 8-10 березня 1946 року у Львові відбувся Собор греко-католицької (уніатської) Церкви, учасники якого вирішили відірватись від католицтва і повернутись у лоно Православної Церкви.
Коли було звершене об’єднання усіх українських земель, яке жителі Західної України сприйняли як визволення від вікового іноземного поневолення, це логічно викликало потребу і церковно-релігійного возз’єднання українського народу, а саме — ліквідацію Берестейської унії і розрив з Ватиканом. Бог у тому часі подарував нашому народу ще один шанс стати духовно єдиним, а віруючим Галичини повернутись до споконвічної віри своїх прабатьків.
Це не був випадковий процес, як дехто з сучасних уніатів старається представити сьогодні. Сама історія показала безперспективність будь-яких політичних утворень, які державна влада прагнула привити Христовому Тілу. Унія 1596-го, штучно насаджена єзуїтами при підтримці польського короля з метою окатоличення та полонізації українців, довго не приживалася й відразу зникала там, де слабла або зникала католицька держава. Бо де нині унія серед жителів Волині чи Білорусі, що масово покинули уніатство, визволившись від польського ярма на півтора століття раніше?
Галицька єпархія, найміцніша в Україні, трималась до останнього. Якби не наступниця Речі Посполитої — Австро-Угорська імперія, що законсервувала релігійне становище на цих землях до початку ХХ століття, можливо, ми б згадували про унію як одну з багатьох чорних сторінок у вітчизняній церковній історії поряд зі знищенням наших культурно-цивілізаційних досягнень монголо-татарами чи іншими деструктивними явищами минулого. Сьогодні ж ми знаємо про Терезин і Талергоф, Мараморошський процес, щорічні прориви кордону під час нелегальних паломництв у Почаїв і масовий перехід українців-галичан на Православ’я під час Першої світової. Перемога у Великій Вітчизняній війні стала поштовхом для звершення історичної справедливості.
Скликання об’єднавчого Собору стало головною ідеєю Ініціативної групи по возз’єднанню Греко-католицької з Руською Православною Церквою. Засновниками руху стали отець-доктор Гавриїл Костельник, настоятель Спасо-Преображенської церкви у Львові (представник Львівської єпархії), генеральний вікарій Перемишльської єпархії отець-доктор Михайло Мельник та отець Антоній Пельвецький (представник Станіславської єпархії). Після заклику, зверненого до греко-католицького духовенства в західних областях України, до Ініціативної групи почали приєднуватись сотні священнослужителів, яких в переддень Собору було 986 чоловік (не приєднався 281 священнослужитель). Така прихильність духовенства стала результатом колосальної просвітницької роботи, проведеної протопресвітером Гавриїлом Котельником. Раніше за сучасників усвідомивши усю безвихідь становища Греко-католицької Церкви, він підготував та видав полемічні твори, де проаналізував головні відхилення католицизму від апостольського вчення та безперспективність унії у своїй суті. Протягом 1945-1946 років Костельник об’їхав усі деканати (благочиння) трьох уніатських єпархій, де провів конференції для місцевих священиків.
Свідченням прихильності простих віруючих до діяльності свого духовенства, спрямованої на возз’єднання з Православ’ям, стало свято Хрещення Господнього (19 січня 1946 року). Тоді на чолі з архієпископом Львівським і Тернопільським Макарієм православним і уніатським духовенством, що стояло обабіч “йордані”, було двічі звершено чин освячення хрещенської води. Разом стояли священики, православні і греко-католики. За свідченням очевидців, такого напливу віруючих Львів не бачив протягом десятиліть. Віруючі греко-католицьких парафій вже у тому часі виступали за возз’єднання у прадідівській вірі з Православною Церквою, оскільки для них Рим був завжди чужим, і вони зберігали у своїй душі предківські релігійні почуття.
Собор не міг відбутись без участі єпископів, що вийшли зі свого духовенства. На прохання Ініціативної групи Патріарх Московський і всієї Русі Алексій І благословив звершити перше приєднання галицького духовенства до Православної Церкви та хіротонії нових єпископів для Самбірсько-Дрогобицької і Станіславської єпархій. Хіротонії були звершені у Києві 24 і 25 лютого 1946 року. Перед цим разом з нареченими священиками Антонієм Пельвецьким і Михаїлом Мельником до Православної Церкви приєднались отець Гавриїл Костельник з десятьма найвідомішими священнослужителями Греко-католицької Церкви. Чин приєднання звершив Екзарх України Митрополит Київський і Галицький Іоанн у Хрестовоздвиженській церкві Києво-Печерської Лаври. За свідченнями учасників цього богослужіння, усі глибоко відчули важливість і святість моменту. Сповнювалась мрія усього життя отця Гаврила, бо у стінах Лаври він знайшов самого себе після довгих пошуків Божої правди. Коли він розпочав своє слово, то сказав його з таким натхненням, що у деяких місцях промови плакали усі: Екзарх, духовенство, проповідник і увесь храм.

Настав час повернення до прабатьківської віри — 8 березня 1946 року розпочався відомий Львівський Собор. Прибуло 216 делегатів від трьох уніатських єпархій і 19 світських делегатів. На початок благої справи був відправлений молебень. Згідно передсоборного засідання до президії ввійшли протопресвітер Гавриїл Костельник, єпископи Антоній і Михаїл. Православну делегацію представляли єпископи Львівський Макарій (Оксіюк) і Мукачівський Нестор, керуючий справами Українського Екзархату протоієрей Костянтин Ружицький.
Отець Гавриїл Костельник сказав вступне слово. Після виступу про діяльність Ініціативної групи він виголошує доповідь про мотиви возз’єднання і пропонує розпочати дискусію про подальшу долю Греко-католицької Церкви. Справа возз’єднання була висвітленою з ідеологічно-богословської і історичної точок зору єпископом Антонієм і протоієреєм Йосифом Мариновичем. Після доповідей отця Іоанна Лоточинського та інженера Павла Дубрака Преосвященний Антоній зачитав лист від 83-літнього старця селянина Михайла Гапи з села Сетихів: “Я віруючий греко-католик, селянин села Сетихів Львівського району, Михайло Гапа, довідався про те, що у Львові зібралися Всечесні Отці вирішувати велику справу — з’єднання Церков. Мені пощастило дожити до того часу, коли на старості днів буду православним. З нагоди цього передаю Собору мій дарунок — хрест, який тримали ще мої діди, як знак любові до Православ’я, а нині ми вертаємось до своєї Матері — Православної Церкви. Прошу прийняти цей хрест як символ любові до Православ’я від імені нас, старших людей, і залишити у святому Юрі, як давню згадку того, що нас примусили прийняти унію, але в душі ми залишались православними”. До Президії Собору надійшли десятки телеграм від духовенства і віруючих Греко-католицької Церкви, в яких, крім вітань, були побажання возз’єднатись з Православною Церквою.
На соборних слуханнях було обговорено багато питань, але чи потрібні були аргументи та коментарі, коли справа велася про повернення до віри своїх батьків? Гавриїл Костельник, завершуючи підсумки дискусії, сказав: “На Соборі отці делегати не заявили жодного аргументу проти нашого возз’єднання з Православною Церквою. У своїй же підготовчій діяльності я зустрічався тільки з прикрим фактом “заляканої совісті”… тому потрібно відкинути усі сентименти, щоб орлиним оком обняти цілісність ситуації і стати на шлях, який веде у творчу майбутність”.
Головою був зачитаний проект ухвали Собору: анулювати постанови Берестейської унії з 1596 року; відірватись від римської (папської) церкви; повернутись до прадідівської православної віри; возз’єднатись з Руською Православною Церквою. Рішення утвердили одноголосно. З того моменту отці-делегати Собору стали українськими православними священиками. Протопресвітер Гавриїл Костельник представив нових православних владик. Перший день Собору закінчився співом молитви “Достойно є”.
Наступне засідання було присвячене церковно-канонічному оформленню цього важливого історичного рішення. Після раннього богослужіння усі уніатські священнослужителі сповідались і приступили до Святого Причастя. Єпископ Макарій звершив чин приєднання до Православної Церкви. Продовживши роботу, делегати звернулись до священноначалля Православної Церкви з петицією про прийняття Греко-католицької Церкви в молитовне і канонічне єднання з Православною. Цей документ був підписаний усіма учасниками — уповноваженими від своїх церковних адміністративних округів. Були надіслані телеграми Вселенському і Московському Патріархам, державному керівництву УРСР і Радянського Союзу, прийняте “Звернення до духовенства і вірних греко-католицької Церкви в західних областях України”. Згодом утверджені догматичні і дисциплінарні зміни, як наслідок приєднання до Православної Церкви.
Другого дня засідань на Собор прибув Екзарх України Митрополит Київський і Галицький Іоанн, якого собор зустрів стоячи. Протопресвітер Гавриїл Костельник передав Екзарху місце головуючого, зазначивши, що його місія начальника Ініціативної групи завершилось, і попросив благословення для ново-возз’єднаної західної вітки Великої Східної Православної Церкви. Митрополит Іоанн у слові-проповіді вказав на любов у Христі Ісусі як джерело і основу віри та церковної єдності. Згодом він зачитав телеграму від Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія. Православна Церква прийняла у своє лоно тих чад, які насильством були колись від неї відірвані.
Знаменно, що засідання закінчились урочистим богослужінням у храмі Святого Юра, 10 березня — у першу неділю Великого Посту — на свято Торжества Православ’я, яке зібрало багатотисячний натовп богомольців. Собор 8-10 березня 1946 року став прологом нової ери у житті післявоєнної християнської України. Православ’я воістину восторжествувало на усіх українських землях, відновилась історична справедливість — усі українці повернулись до віри Хрестителя Русі святого рівноапостольного князя Володимира.

— Ваше Блаженство, в последние годы Европа сильно изменилась. Появились новые государства и межгосударственные образования. Как Православная Церковь восприняла эти процессы?
— Изменилась не только политическая карта Европы, что связано с образованием независимых государств, в том числе и Украины. Изменилось отношение жителей Восточной Европы к религии. Это время заката целой эпохи воинствующего атеизма, который был в социалистических странах государственной идеологией. 20 лет назад мало кто верил, что такое возможно. Тогда на Западе многие удивлялись, как Церковь выживает в таких условиях, сегодня же, когда воссоздается по архивным документам подлинная картина преследования Церкви, удивляются, как мы выжили. К сожалению, в Украине время религиозной свободы совпало с экономическим и социальным кризисом, невероятным обнищанием народа, радикализацией общественной жизни, политизацией жизни церковной. Это привело к жестоким конфликтам, нетерпимости, «храмовым войнам» между греко-католиками и православными, затем между Православной Церковью и схизматическими группировками. Ситуация была достаточно парадоксальной: с одной стороны, верующим разрешалось создавать общины, строить храмы, вести просветительскую, миссионерскую деятельность, с другой — захваты храмов, насилие, инспирированное как центральной, так и местными властями. Понадобились годы, чтобы снять это напряжение, еще немало усилий надо приложить, чтобы церковно-государственные отношения в Украине соответствовали европейским стандартам.

— А как Вы оцениваете национальное законодательство в этой сфере?
— Закон «О свободе совести и религиозных организациях» был принят Верховной Радой весной 1992 года. По сравнению с советским законодательством этот закон, безусловно, прогрессивный, давший возможность возрождать религиозную жизнь в стране. За это время количество общин УПЦ увеличилось в три раза, мы имеем сегодня около 12 тысяч приходов, 179, монастырей, 18 учебных духовных заведений, около ста периодических изданий. В то же время он сохранил и некоторые постулаты тоталитарного прошлого. Скажем, Церковь в Украине не имеет статуса юридического лица. Как в 1918 году декретом ленинского Совнаркома она была лишена этого статуса, потеряла возможность юридически отстаивать свои права, такое же положение сохраняется до сего дня. Или, например, Церкви запрещено заниматься хозяйственной деятельностью, что существенно ограничивает ее возможности в социальном служении. Наконец, не решается проблема реституции церковной собственности, экспроприированной атеистическим режимом. Наши уцелевшие от разрушений храмы, церковные строения, имущество принадлежат государству, которое распоряжается им по своему усмотрению и не спешит возвращать законному владельцу. Так что нам предстоит еще достаточно долгий путь, чтобы церковно-государственные отношения в Украине были европейскими. С Божьей помощью дорогу осилит идущий!

— Какова, на Ваш взгляд, роль Православных Церквей в общеевропейской дискуссии?
— Очевидно, что голос Православной, да и Католической Церквей недостаточно учитывается строителями общеевропейского дома. В основе европейской цивилизации лежат христианские ценности. Ошибочно полгать, что цивилизация может существовать без своих корней, это путь деградации и саморазрушения. Мы уже жили в стране «принципиального безбожия», где Церковь и веру пытались заменить глобальной идеологией, единой для всего человечества. Поверьте, это было трагедией и для каждого гражданина в отдельности, и для народов этой страны. Объединенная Европа должна стать хранительницей и Восточной, и Западной христианских традиций, а слова «европеец» и «христианин» должны быть синонимами.

— Какие темы в данном случае Вам представляются наиболее важными?
— В сегодняшнем мире обострилось такое количество разнообразных проблем, что каждая из них может стать темой общеевропейской дискуссии. Первой я бы выделил проблему народонаселения, физического сокращения европейских народов. Это очень актуально для Украины, в которой население ежегодно сокращается на 400 тысяч человек. Вторая — проблема экологии и связанная с ней проблема защиты жизни. В этом месяце мы будем отмечать 20-летие Чернобыльской трагедии. Чернобыльская зона — это рана всей Европы. У нас есть в зоне действующий храм, его прихожане — самоселы, работники ЧАЭС и зоны. Я неоднократно бывал там, беседовал с людьми: все они живут надеждой на возрождение этой земли, городов и сел зоны отчуждения. Я полагаю, что и научная, и интеллектуальная европейская мысль должны быть устремлены на разрешение чернобыльской проблемы, а не только вспоминать о ней в годовщины.

— Многие видные ученые, религиозные и общественные деятели говорят сегодня о том, что в Европе идет процесс дальнейшего размывания традиционных христианских нравственных ценностей. Прежде всего это касается семьи. Не менее важным является понимание человеческой жизни как Божественного дара. Оно нередко оспаривается в некоторых подходах, допускающих, например, эвтаназию, аборты. Что может и должна сделать Православная Церковь, чтобы ее голос в данном случае был услышан?
— Человек не может искать добра вне добра. Процесс, о котором выговорите, не естественный, «размывание» — это результат пропаганды через массовую культуру антихристианских стереотипов поведения, образа жизни. Ведь большая часть фильмов, телепередач, шоу направлена на разрушение, а не на созидание традиционных христианских ценностей. Эстетизация насилия, пороков, самодостаточности человека, одиночества — общая направленность той культуры, которую ежедневно из телеэфира «потребляет» человек. Семья — это единственный учрежденный Господом институт продления человеческого рода. В ней осуществляется все, что заложено в человеке Творцом: любовь супругов, любовь к ребенку, воспитание, забота, преданность, верность, самосовершенствование. Вне семьи человек ущербен. Через семью приходит и понимание любви к ближнему. Церковь стремится заложить в ребенке высокое представление о семье с детства, поэтому она добивается, чтобы «Закон Божий», религиозно-нравственные дисциплины преподавались в школах. Это сегодня еще более актуально, чем двадцать-тридцать лет назад, потому что с развитием информационных технологий разрушение нравственных христианских ценностей приобретает действительно глобальный характер. Проблема абортов, эвтаназии — тоже следствие дехристианизации, а следовательно, деморализации общества, где даже убийство жизни рассматривается сквозь призму целесообразности, и не более того!

— Не является ли насущно важным участие Церкви в специальных программах, направленных на увеличение рождаемости и укрепление семьи? Быть может, такие программы должна инициировать сама Церковь?
— Демографический кризис обусловлен не только экономическими, но прежде всего духовными причинами, связанными с отходом от идеалов святости семейной жизни, чистоты отношений между мужчиной и женщиной, ценности человеческой жизни. Благополучие общества, его материальное богатство и экономическое процветание основывается на духовном, нравственном и культурном состоянии народа. Следствием неблагоприятной демографической ситуации является угроза резкого сокращения численности трудоспособного населения, что наносит урон экономике, социальной стабильности. Семья — это не только частное дело людей, вступающих в брак, но и одна из форм христианского служения Богу и Отечеству. Брак, строящийся на Богом данной любви, на взаимной поддержке друг друга супругами, которые самоотверженно воспитывают детей, является основой благополучия общества и государства. Сегодня в нашем обществе в сознании людей насаждается потребительское мировоззрение, поощряются эгоистические устремления человека, попирается христианская мораль с ее жертвенностью и устремленностью к высшим идеалам. Все, что способствует укреплению семьи, должно стать сферой особого внимания и Церкви, и государства, и общества. Этот год в Украине объявлен Годом ребенка. Вместе с государством Церковь занимается проблемой беспризорности, неблагополучных семей. Сейчас проходит акция по сбору средств для приюта при одном из наших монастырей, где содержатся 150 детей. Мы ставим задачу, чтобы все наши 179 монастырей были не только центрами святости и молитвы, но и центрами социального служения. Для этого необходимо решить множество проблем, в том числе и законодательного характера. Мешает нашей работе, взаимодействию с государственными органами политическая нестабильность. Выборы, формирование нового правительства, политическая реформа, перераспределение властных полномочий — все это может затянуться на долгие месяцы. А как можно работать с чиновниками, которые постоянно сидят на чемоданах? Мы надеемся, что наступит время стабильности и созидания.

— Каким могло бы быть сотрудничество Православной Церкви с другими европейскими христианскими конфессиями по самым острым вопросам общественной нравственности?
— Это сотрудничество никогда не прекращалась. Мы являемся постоянными участниками европейских межконфессиональных форумов. Проблема заключается в том, чтобы солидарное мнение конфессий оказывало большее влияние на тех, кто определяет политику европейских государств. Надо помнить, что ничто так не объединяет, как конкретные дела. Таким делом могло бы стать преодоление последствий варварства в центре Европы — разрушения православных святынь Косова. Если Европа едина, то и боль у ее граждан должна быть одной, независимо, к какой конфессии они принадлежат.

— Все страны — члены Совета Европы заявили о своей приверженности демократическим ценностям и о стремлении соблюдать и защищать права человека. Как кратко можно обозначить отношение Православной Церкви к этим ценностям?
— Церковь считает верующего человека свободным, а неверующего — рабом. Она была правозащитной организаций, когда о правах человека еще и не говорили. И она такой будет до скончания века.

— Проявления терроризма и экстремизма, так или иначе связанных с религией, беспокоят как правительства европейских стран, так и их народы. Политики и общественные деятели все чаще говорят о необходимости развивать межрелигиозный диалог, в ходе которого происходила бы консолидация всех здравых, социально ответственных религиозных сил. Какими могли бы быть, на Ваш взгляд, пути развития межрелигиозного диалога и сотрудничества?
— Терроризм — это богоборчество. Таков православный взгляд на эту проблему. Терроризм не имеет права ни на существования, ни на оправдание. Мы увидели его истинное лицо в Беслане. Он должен быть осужден всегда и сразу, как газовые камеры Освенцима. Это преступление против Бога, человека и человечества. Я полагаю, что такой должна быть солидарная позиция всех конфессий.

— В чем своеобразие опыта Православной Церкви в Украине в диалоге с представителями других религий?
— Я не думаю, что этот опыт в чем-то своеобразен. Мы взаимодействуем в рамках Совета Церквей при Президенте Украины, на общенациональном, региональном, местном уровнях. У нас сложились нормальные отношения со всеми традиционными религиями страны. Негативным остается отношение Православной Церкви к тоталитарным сектам типа «Великого белого братства», которые покушаются на семью и другие нравственные устои нашего народа.

— В чем, Ваше Блаженство, Вы видите основную задачу диалога нашей Церкви с такими международными институтами, как Совет Европы?
— Совет Европы, его Рекомендации очень важны для стран с неокрепшими демократиями, которые стремятся стать правовыми государствами. Мы уже говорили, что нашему национальному законодательству в сфере церковно-государственных отношений, обеспечении свободы совести и защите прав верующих еще далеко до общеевропейских стандартов. Здесь большое поле для сотрудничества и взаимодействия. Важно и информационное обеспечение, которым Вы занимаетесь. Поэтому я благодарю Вас за эту беседу.

Беседу вел игумен Филарет, представитель РПЦ в Совете Европы

Митрофорний протоієрей, доктор Гавріїл Костельник

Всечесні отці і Високоповажані панове, делегати Собору! 350 літ минає від унії в Берестю, якої наша галицька греко-католицька Церква є наслідницею. За той довгий час унія виявила все, що потенціальне вміщалось в її насінню.
За 300 літ християнство з малої єврейської секти стало світовою релігією. За 300 літ магометанство стало небезпечним суперником для християнства. За 300 літ протестантизм всадовився на обох півкулях землі як могутня нова редакція християнства. А Берестейська унія?
Ми можемо (й повинні) ще ширше поставити проблему унії, можемо слідити за нею по історії від самих її початків, від унії царгородського царя Михаїла Палеолога на соборі в Ліоні 1274 р. І до чого ж дійшли спроби унії східних Церков з римською Церквою за той довгий час? Унія й нині там, де була в своїх початках. Вона вічно рвалась і рветься, … залишилися з неї тільки ті частини, які вповні зденаціоналізувалися, як наші холмщаки, що 1905 р. стали римо-католиками і поляками, або як галицькі вірмени.
Чому воно так? Загально треба відповісти, що або насіння лихе, або терен непридатний.
Римські апологети і апологети унії від віків репетують: «Терен непригожий! Graeza fides! Переслідуваная унії!..» І тенденційно повикривляли всі поняття, історичні і догматичні, які є в зв’язку з унією. Об’єктивно мусимо ствердити, що куди тяжчі і прикріші були ті переслідування, якими православних змушувано до унії з Римом. Так, цар Михайло Палеолог своїх рідних осліплював, високими державними достойниками та єпископами тюрми заповнював, тому що вони були противниками унії. А папські нунції самі ходили по тюрмах, щоб наочно переконатися, і ще їм замало було переслідувань та упокорення православних.
Та це все Михаїлові Палеологові не помогло. Папи раз-у-раз закликали до хрестоносного походу проти Царгороду. І тільки доти задовільнялися унією греків, доки не мали надії силою підкорити їх. Коли ж Карло з Анжу озброївся і йшов війною проти Царгороду, папа Мартин IV викляв Михаїла Палеолога як «покровителя схизми і єресі» та позбавив його царського престолу. Ось чого дослужилася перша унія в історії Церкви!
Ось зразок, як виглядає «fides romana»! На щастя, Михаїл Палеолог переміг Карла з Анжу 1282 р., під Білгородом, і сам незабаром помер, його унія впала, бо і якже ж могла не впасти?
Для великої і сильної релігійної ідеї ніякі переслідування не страшні. В огні переслідувань релігія іще більше скріпляється та утверджується, освячується. Православіє видержало й перенесло довговікове магометанське ярмо, видержало й усякі переслідування від наїзників латинян. А унія? Вона ніде не мала життєвої сили. Чому? Тому, що унія не має кореня. Вона тільки штучний твір, лихе насіння.
Чи унія є реставрацією тієї єдності між західною і східною Церквами, яка була в першім тисячолітті? Зовсім ні! Унія — це щось зовсім нове, чого в І тисячолітті ще не було і не могло бути. Православна Церква лишилась така сама, яка була в І тисячолітті, але Рим змінився!
Уніати-українці звичайно хваляться перед православними, що вони є такі православні, яким був Володимир Великий, бо тоді східна і західна Церкви ще були в єдності, і Володимир Великий «признавав папу римського». Отже, ніби він і був «католик» у нинішньому значенні. Та це, в дійсності, негідне логічне перекручення. Володимир Великий признавав римському папі «примат почесті», який примат признали римському єпископові II і IV вселенські собори, а, православні і донині стоять на тому становищі. Але Ватиканський собор анафемізує всіх тих, що признають папі тільки примат почесті! Ось де зміна наступила! Значить, Володимир Великий був такий католик, якими католиками є нинішні православні, а не такий, як нинішні уніати.
В II тисячолітті папи (від Григорія VII вже зовсім виразно) заснували зовсім нову Церкву, якої в першім тисячолітті ще не було, а саме — римо-католицьку Церкву. В І тисячолітті існувала католицька соборна Церква, в якій римська Церква мала тільки локальне значення. Цю соборну, дійсно католицьку Церкву римські папи розбили, пірвали зв’язок з усіма східними Церквами, щоб свобідно могти еволюціонувати в своєму напрямі: папа — монарх у Церкві і загальний надцар у світі; римська Церква має під ноги взяти всі інші Церкви.
Яка це була велика зміна, це найкраще можемо зрозуміти зі слів папи Григорія І (590-604). Коли царгородський патріарх Йоан Посник прийняв титул «вселенського патріарха» (бо так його титулувати східні єпископи), Григорій І у своїх письмах і до Йоана Посника і до інших єпископів ось так оцінював ту новину: «Ніхто (з римських пап) не узурпував собі цієї непродуманої назви, щоб не виглядало, що, коли б узурпував собі славу єдиного в ієрархічному чині, відмовив її усім братам». «Тому нехай Ваша святість ніколи нікого не називає загальним отцем (generalis pater), щоб, признавши незаcлужену почесть іншому, не відібрати собі заслуженої». «Ось задля цього безбожного, гордого титулу Церква роздирається, серця всіх братів провокуються, щоб згіршилися… Отже що ж, найдорожчий брате, відповіси на тому страшному іспиті грядучого суду, що ти хочеш на світі називатись не тільки «отець», але «загальний отець» — (generalis pater)?»
«Це не моя справа, але справа Бога, і не тільки я сам, але ціла Церква занепокоєна, бо святі канони, бо собори, що їх треба поважати, бо навіть розпорядження самого Ісуса Христа зарозумілою і помпастичною видумкою чийогось говорення захитуються».
Ось маємо тут найкращий доказ, хто, чому і як розбив первісну братерську соборну Церкву? Римська Церква в II тисячолітті вмовляє в своїх вірних, ніби це зробили горді царгородські патріархи Фотій і Керуларій, тому що не хотіли слухати Христових намісників, римських пап. Але папа Григорій І свідчить, що це зробили римські єпископи, тому що наперлися за всяку ціну захопити всю вдасть у Церкві. Коли ж уся власть для Риму, то для греків лишалася тільки неволя.
Аж до вибуху протестантської революції в XVI ст. римська Церква розвивалася і жила в безперервному антагонізмі до грецької Церкви, бо тоді ще й не мала іншого суперника. А відколи папському Римові стало служити щастя, відколи папи стали світськими королями у своїй папській державі і навіть надцарями, що назначали і скидали цісарів та королів, відтоді папи реалізували свою ідею, щоб увесь християнський світ перетворити в «imperium romanum papale» (в папську римську імперію). І де тільки могли, там нищили грецьку Церкву. Їх тактика була завжди однакова: де папи не могли знищити грецької Церкви задля політичних умов, там вони пропагували чи вимушували унію. Коли ж осягнули всю власть над уніатами, то цілком нищили грецький тип Церкви, а насаджували своє латинство.
Так папи знищили грецьку Церкву в давній Моравії і Паннонії (діло слов’янських апостолів Кирила і Мефодія), в полудневній Італії і навіть у самому Царгороді, коли хрестоносці підступом зайняли його в 1204 р. А королям в Польщі та в Угорщині папи раз-у-раз наказували, що вони мають знищити «схизматиків». Як же ж уніатська Церква могла б доробитись чогось великого в таких умовах при боці римсько-католицької Церкви, яка органічно ворожа всьому грецькому і тільки про те думає, як і коли зліквідувати все грецьке? Для ілюстрації подамо аналогію з нової нашої історії. Чого могли українці доробитись і надіятись, як національна меншість, у націоналістичній шовіністичній Польщі? Це вповні вірна аналогія, тільки що уніати, оскільки вони засліплені викривленими римськими категоріями думання, цього не бачать.
Навіть латинські автори замічають той факт, що унія зв’язала з неславою східних народів, а православіє зі славою. Доки ж будемо нести на собі ту неславу унії? Від православних рідних братів ми відступили, щоб жити в церковній єдності з нашими відвічними ворогами…
Але ж латиняни ніколи нас не признавали за справжніх католиків, бо ми й не були римо-католиками. Ми були в їх Церкві тільки наче той зайда-чужинець у селі. Польські священики, бувало, і капелюхів не знімали з голови перед нашими церквами-храмами, наші уніатські церкви «синагогами» прозивали.
Невже ж і нині, коли завдяки незрівнянному героїзмові і непроглядним жертвам Радянського Союзу впало з нас довговікове ляцьке ярмо, коли Радянський Союз зібрав усі наші землі, навіть Закарпатську Україну, яка тисячу років поневірялася в мадьярському ярмі, ба, ще більше: коли, головно, завдяки перемогам Радянського Союзу, римсько-німецька гегемонія розтрощена на віки, невже і нині ми ще будемо нести на собі неславу унії? Це був би доказ, що ми в душі ще не відчистилися від польського намулу, що не доросли духом до нинішньої великої дійсності, щоб її прийняти, і з невільника стати «господарем домовитим». Чи ми могли б лишитися сліпі на те, як дуже змінилася історія? Що римо-католицька Церква в середніх віках так високо була піднялася, то це було обумовлене реальними відносинами між європейськими народами. Римо-католицька Церква — це Церква романських народів, а романські народи в середніх віках переважали в Європі чисельно і культурно. Від протестантської революції в XVI ст. починають рости, під кожним оглядом, германські народи, особливо англійці. Славні республіки Венеція і Генуя та й королівська Іспанія, що панували над морями (Іспанія по відкритті Америки) падають, а на їх місце приходить Англія і, в кінці, — її дитина: англосаксонська Америка. Друга світова війна остаточно покінчила ці рахунки: розріст і гегемонія романського світу належать до минувшини, а майбутність належить до слов’янських і англосакських народів, які й чисельно перевищили родину романських народів. Навіть у революції вже нині не передує романська Франція, а слов’янський Радянський Союз. Папство є виразом слави романського світу. Невже ми будемо жити і працювати для слави і розросту романського світу, який уже нидіє? А не будемо працювати для слави і розросту слов’янського світу, час якого настав?
Наші предки тільки тому приступили до унії, що думали і надіялись, що їм унія поможе. Та грубо прорахувались, а здійснилися передбачені рахунки польських ініціаторів і покровителів унії. Унія внесла кривавий і вічний роздор між наш народ, унія стала засобом найбільшого стилю на знищення нашого народу. Це все аж надто добре відомі факти, тому непотрібно мені розводитися над ними.
Православна Росія вже тоді спасла наш народ від повної полонізації і латинізації.
Відколи ми відродилися національно в Австрії, вже ніхто з нас не похваляв тієї «польської» унії. Пам’ятаючи ту велику неславу унії в нашій історії, ми вже й не хотіли називатись «уніатами», цю назву ми відчували як образу, а називали себе «греко-католиками».
Настала нова Польща, яку Боже Провидіння хіба на те покликало до життя, щоб наша галицька греко-католицька Церква, найбільша уніатська Церква в світі, досвідчила в ній і на ній свою долю. Кому з уніатів не відкрились очі на унію за другої Польщі, той, певно, не може мати претензію на мислителя. Я не буду входити в подробиці, бо вони вам, всечесні отці і високоповажані панове, відомі. Зупинюся тільки над головним фактом: Польща, за благословенням Риму, творила нову унію, “wschodni obrzadek”, до якої скликала латинських ченців з усього світу, а нашу галицьку греко-католицьку Церкву замкнула штучно піддержуваними галицькими кордонами. Що це означає? Під боком найбільшої уніатської Церкви у світі творити нову уніатську Церкву, в тій самій державі і в тому самому народі — це ж було найвимовніше свідоцтво, що творці давньої Берестейської унії, Польща і Рим, уже не мали довір’я до нашої галицької уніатської Церкви, що вони не думали про її життя, а про її ліквідацію. В кого вінчана жінка, а він приведе собі наложницю до хати, той свою вінчану жінку випихав з хати.
Так, всечесні отці і високоповажані панове, сам Рим і Польща, за Другої Польщі, засудили нашу галицьку уніатську Церкву на ліквідацію. А ми ще й нині мали б її продовжувати? Нащо? Щоб, на втіху Римові, культивувати вічний роздор у нашому народі? Щоб продовжувати вічний роздор навіть у нутрі нашої галицької Церкви? Адже відомо, що унія навіть наші три єпархії поділила на три різні Церкви, які одна одну вічно оскаржували в Римі. Бо в унії, тому що це штучний твір, ішла вічна борня між партіями: хто з уніатів справжній католик, а хто скритий схизматик? Невже ми мали б продовжувати унію на те, щоб з Риму, для нашого упокорення, присилали нам своїх ченців візитаторів, які будуть нас судити?..
Треба пам’ятати, що унія хіба тільки в Америці є звичайною собі Церквою, нарівні з іншими. А в нас, де тягнеться давня історія, унія є виповідженням релігійної війни всьому православному світові на славу Римові. Унія це «Ініціативна група по возз’єднанню всього православного Сходу з папським Римом». Чи ми будемо вести цю, нині таку безвиглядну і нерозумну, війну?
Поломилися всі історичні основи унії! Хто ще й нині хотів би унії триматися, той тіні хапається! Дякувати Богові, ми вільні, і хочемо одним серцем і одною душею прославляти Бога і Христа Господа з нашими найближчими братами: з православними українцями, росіянами, білорусами і з усіма православними народами. Адже ж православіє є історичною вірою слов’ян, бо слов’яни є наслідники царгородських греків. Хочемо, щоб наше релігійне серце було не в Римі, який нам нічого не дав, який навіть для нас, уніатів, був мачухою, а щоб воно було в Києві, який є матір’ю всієї Русі, і в Москві, яка є оборонною силою всієї Русі і всіх слов’ян. Сама доля, саме Боже Провидіння ставить нас на великий шлях, невже ж маємо противитися цьому великому нашому покликанню? Я вже за Польщі передбачав і писав про те, що перше християнське тисячоліття було грецьке, друге романсько-германське, а третє повинно бути слов’янське. Тепер це вже здійснюється, і ми повинні йти назустріч цій нашій великій долі.
Коли я на ці теми розмовляв з нашими священиками, то вони, бувало, відповідали: «Під політичним поглядом ситуація ясна: нам тільки туди йти. Але догми, догми!» Очевидно, вони мали на думці спеціально римські догми, якими римська Церква різниться від православної.
Перш за все, треба згадати, що греки і наші предки, коли приступали до унії з Римом, не тому це робили, що переконалися в правдивості римських догм, а тільки з чисто політичних мотивів. Але римляни присилували їх, щоб вони признали римські догми. Пригляньмось головним римським догмам.
У кого розум не зачаджений теперішніми римськими догматичними поняттями, той уже, хоч би тільки, зі слів папи Григорія І (в історії Церкви Святого і Великого) ясно зрозуміє, що навіть старовинні римські папи, коли б їм хтось був предложив ватиканські догми про божественний примат і непомильність папи, осудили б ті догми, як безбожну, зарозумілу видумку, противну святим канонам, соборам і навіть розпорядженням самого Ісуса Христа. Адже ж Христос навчав апостолів братерства, а не монархічних прерогатив!
Власне, ті протиканонічні і протиєвангельські посягання римських пап, які, кінець-кінцем, довели до ватиканських догм, розбили первісну католицьку соборну Церкву (роздор між Римом і східними Церквами), а потім, після несповна чотирьох століть, роздерли і західну Церкву (протестантська революція). Вони й навіки зробили неможливим возз’єднання та співжиття інших християн з римською Церквою, бо хто ж розумний може погодитися з тим, ніби Христос свою віру і Церкву віддав Римові в приватну посілість?!
Коли папа Григорій I уже сам титул «вселенський патріарх» так кваліфікував, що задля нього «Церква роздирається», то оскільки ж більше підходять під цю кваліфікацію ватиканські догми?!
Славною є римська догма «Filioque», тобто, що Св. Дух походить не тільки від Отця, як це Христос виразно каже, але також і від Сина. Гарнак обвиняє римську Церкву, що в ній «від папи Віктора (192-202) до Калікста (218-223) модалізм був офіційною наукою». Модалізм — це погляд, віра, що три божі особи, в дійсності, є одною особою, яка виступає в трьох різних модусах: то як Отець, то як Син, то як Св. Дух. Ось уже тут був зародок для пізнішого римського « Filioque ». Коли в IV ст. появився аріанізм, який уважав Божого Сина тільки за створіння (перше, найдосконаліше створіння), то в Римі, реагуючи проти аріанізму, стали якнайбільш приближувати Божого Сина до Бога Отця, отже, стали навчати, що Св. Дух походить також і від Сина. Римляни покликались на такі євангельські тексти: «Він (Св. Дух) Мене прославить, бо з Мого прийме і звістить вам. Все, що має Отець, є Моє, тому Я сказав, що з Мого прийме і звістить вам» (Йоа. 15, 14-15).
Греки вже спершу і завжди противились цій науці, яка з ходом віків щораз сильніше приймалась на Заході, як спеціальний догматичний винахід західної Церкви. З Євангелія виходить, що тільки Бог Отець є джерельною божою особою, а Син і Св. Дух є похідними особами: Син є зроджений Богом Отцем, а Св. Дух «диханий». Тому Христос і каже: «Мій Отець є більший, ніж Я» (Йоа. 14, 28), та називає (Отця своїм Ботом (Йоа. 20, 17). Хоч Син має все, що має Отець, одначе, в Сина все те вже похідне (зроджене від Отця). Коли ж Син не є джерельною божою особою, то як він міг би бути джерелом для Св. Духа? Коли б він був таким джерелом, то
Св. Дух мусів би називати Сина своїм Отцем і своїм Богом. Ось тому греки так завзято обстоювали одноджерельність у Бозі і відкидали « Filioque». Це не мала справа, бо тут іде про збереження частого, неполоманого сенсу Євангелія та про збереження Св. Тройці від абсурдів задля хибної спекуляції.
Зрештою, вже перші Собори усталили символ віри, де сказано про походження Св. Духа: «іже от Отца ісходящаго». А III і IV вселенські Собори кажуть: «Вирішив святий і вселенський Собор, що іншої віри не вільно нікому подавати, або списувати, або укладати, або інших навчати. А ті, котрі б вважались іншу віру укладати…, як би вони були єпископи, або духовні, нехай будуть усунені з єпископства, а духовні з духовного стану».
Отже, не станемо дивуватися, що папа Йоан VIII, коли замирився з царгородським патріархом Фотієм, писав до нього в справі «Filioque» 879 р. ось так: «Нехай знає Твоє братерство, що, коли недавно до нас прийшов той, котрого Ти післав, і випитував нас про святий символ (віри), то найшов, що ми його бережемо ненарушеного, як він нам від початку переданий, ані ми до нього нічого не додали, ані нічого не відняли, бо ми добре знаємо, що тих, котрі важаться таке робити, чекає тяжке осудження. І знову доносимо Твоїй всечесності, щоб Ти щодо цього слова (de hoc articulo), задля котрого повстали соблазні в божих Церквах, мали певне переконання про нас, що ми не тільки не вимовляємо його, але також і тих, які перші поважались, задля свого нерозуму, це робити, вважаємо за відпавших від Св. Письма; вони перевертають святу науку Христа Господа і апостолів та інших Отців, котрі, соборно сходячись, передали св. Символ віри. Їх ми до Юди причисляємо, бо поважились такий самий злочин, як він, поповнити; справді, вони не передають на смерть Господнього тіла, але вірних, котрі є членами Його тіла, розривають і відтинають одних від одних та вводять їх у вічну смерть, або радше, як зробив той названий переворотний ученик, замучують».
Все таки, римська Церква пізніше, а саме, на соборах: четвертім латеранськім (1215 р.), ліонським другім (1274 р.) і флоренцькім (1439 р.) прийняла « Filioque» за догму. Бачите, які карколомні догми римської Церкви, яка проголосила себе за непомильну! Та тут ішло римській Церкві про престиж, щоб дати доказ, що вона є «навчальною Церквою», бо в першому тисячолітті, в дійсності, грецька Церква була навчальною (всі вселенські Собори були її).
На соборі у Флоренції латиняни, притиснені до кута тонкою аргументацією греків, додавали до «Filioque» таке пояснення, що «латинська Церква приймає тільки одне джерело або причину Св. Духа, тобто Отця, а Син своє producere Св. Духа має від Отця, і продукує Св. Духа не сам з себе, тільки з Отця». Таке пояснення, в дійсності, сходить на повну резиґнацію латинян зі свого стана вища. Якщо Син продукує Cв. Духа не сам з Себе, тільки з Отця, то Син не є джерелом для Св. Духа.
Участь Божого Сина в продукуванні Св. Духа ніяк не може бути тієї самої категорії, що участь Бога Отця, тому що тільки Отець є джерельною божою особою, яка вповні вистачає для двох дальших похідних божих осіб, а Син сам собою не вистачає для producere Св. Духа. Отже, Бога Отця і Бога Сина не можна ставити нарівні під поглядом походження Св. Духа. А що формула «Filioque» ставить нарівні Отця і Сина під поглядом походження Св. Духа, тому вона хибна і недопустима.
Якби Св. Дух походив і від Сина, то він у своєму існуванні (в своєму повстанні) був би залежний не тільки від Отця, але і від Сина. Значить, Бог Отець наперед мусів би зродити Сина, і аж так, спільно з ним, продукувати Св. Духа (хоч у Бога нема часу, та фікційно воно на те виходить). Таким способом ми й знову дійшли б до того самого, що вже сказали: Св. Дух був би другим поколінням у Бозі, був би сином Божого Сина, а внуком Бога Отця.
В дійсності, відношення між божими особами є зовсім інші. Св. Дух взагалі не родиться з Бога Отця, тільки походить, еманує. А еманує з Бога Отця одночасно з родженням Сина, хоч, очевидно, Св. Дух і «Син є в різних взаєминах між собою (як, наприклад, у нас, людей, чуття і розум), одначе, не є вони в таких взаєминах, щоб Св. Дух походив від Сина, або щоб Син родився від Св. Духа (як і розум не походить з чуття, а чуття з розуму).
Ми дещо більше сказали про «Filioque», бо боротьбою довкруги цієї теми заповнена майже вся історія Церкви.
Ще згадаємо Непорочне Зачаття Преч. Діви Марії, яку догму проголосив папа Пій IX, вихваляючи при тім римську Церкву, ніби вона береже віру незміненою, та обіцяючи собі, що ось-ось всі на роди пристануть до римської Церкви, і що вона щасливо володітиме від моря до моря, по кінець світу.
Але римська догма про Непорочне Зачаття також карколомна. Грецька Церква десь у VII чи VIII ст. ввела в себе свято Зачаття Анни (Матері Преч. Діви Марії). Очевидно, те свято є виявом віри, що Богородиця є святою від самого свого зачаття. Але в Римі не признавали того свята аж до XIV ст., тому що вірували, що Преч. Діва Марія зачата в первородному грісі. Так про це виразно навчав головний римський теолог Св. Тома з Аквіну (в XIII ст.). Та чи могла римська Церква до кінця залишитися на такому становищі, щоб грецька Церква більше почитала Богородицю, ніж вона? Латинські теологи вишукали доктрину, що Преч. Діва Марія була «передохоронена» перед первородним гріхом, і це оправдували власне грецькими літургічними текстами, які називають Преч. Діву «пренепорочною», «чеснішою, ніж херувими, і без порівняння славнішою, ніж серафими».
Але це не все. Римська Церква на Тридентському соборі здогматизувала всю науку св. Августина про первородний гріх, між іншим те, що Адам і Єва до первородного гріха були і тілом безсмертні та що людські пристрасті є наслідком первородного гріха.
Коли Преч. Діва є передохоронена перед первородним гріхом, то ясно, що вона повинна б бути такою людиною, як Адам і Єва, отже, тілом безсмертна та без усяких пристрастей. Але ж Богородиця вмерла, як звичайно люди, і, певно, не була позбавлена усяких пристрастей, бо нині вповні певне і ясне, що пристрасті е нормальними і конечними природними реакціями. Отже, або римська догма про Непорочне Зачаття неправдива, або неправдиві тридентські догми про наслідки первородного гріха.
Таки краще є лишитись при поняттях грецької Церкви, де нема ніяких догм про наслідки первородного гріха і де Зачаття Анни признано за святе без входження в подробиці, які для людей е тайною.
І так також всі дальші догматичні погляди римської Церкви, якими вона різниться від грецької Церкви, логічно слабше продумані, ніж аналогічні грецькі погляди. Дякувати Богу, що ми тепер можемо позбутись спеціальних римських догм і догматичних теорем!
Одне певне: відродження християнства, яке нині потрібне, не може прийти з римської Церкви, тому що римська Церква спутана різними фальшивими догмами. А може прийти відродження тільки з православної Церкви, однак, як я думаю, не без вас, отці! Все нове спершу мусить, бути гнучке, щоб виминати вже обумерлі позиції, а охоплювати контрасти росту. Такого гнучкого духа мали перші єдино-християни, що перед тим були єврейські прозеліти. Вони не були ні євреї, ні погани, тому їм легше було прийняти християнство, і, як історія свідчить, саме вони стали розродком християнства по світі. Подібно і в вас, отці та панове, дух гнучкий, бо ви перебули різне і готові покинути обумерлі позиції в вашій дотеперішній вірі. Не змарнуйте того вашого покликання!
Коли уніати в царській Росії покинули унію і возз’єдналися з православною Церквою, то вони нічого нового не принесли для православної Церкви, але й не мали ніяких труднощів перед собою, бо в наслідок тієї зміни ждали їх тільки самі вигоди.
Не так воно з нами! Нас ждуть різні труднощі, журби і небезпеки. Наші «лісовики» (бандерівці), хоч самі є за православієм, виступають проти нашої акції з погрозами. В нашій державі Церква відділена від держави. Церква і духовенство вповні залежні від народу. І ми в журбі за те, щоб усі зміни в нашій Церкві, і в дисципліні, і в обряді, і в звичаях, — ішли так мудро і обережно, щоб не відпихати народу від Церкви і не гасити в ньому релігійного духа.
Але погляньте на історію і усвідоміть собі, що все велике, вагітне великою майбутністю, саме так родилося — в утисках, небезпеках і стражданнях, щоб перейшло найтвердішу школу життя і здало іспит зрілості. Так родилося і саме християнство.
Великі труднощі перед нами, та ви, всечесні отці і високоповажані панове, покопайте всі ті труднощі, відкрийте очі незрячим, підбадьоріть малодушних, віддайте всі свої сили для повернення нашого галицького народу до віри своїх предків, до чистої християнської віри, до святого Православія.
Я ставлю внесення, щоб наш Собор вирішив зліквідувати постанови Берестейського Собору з 1596 р., відректись від Риму і унії з Римом, а повернутись до св. Православної Церкви і просити Його Святість Алексія, Патріарха Московського і всієї Русі, щоб нас прийняв до Всеруської Православної Церкви.
Ще мушу спинитися над назвою «Всеруська Церква». Ця історична назва всім нам добре відома. Вона була уживана не тільки в Росії, але і в Литовській та давній Польській державі. Христовій Церкві притаманна тенденція «соєдиненіє всіх церквей» — тим більше, коли Церкви находяться в одній державі. Назва «Руська Православна Церква» походить від православної Церкви Київської Русі, відки походить і назва «Русь», і з’єднує в собі православіє українського, великоруського і білоруського народів у такій же мірі, як сама Київська Русь історично з’єднує український, великоруський і білоруський народи: Київська Русь — це колиска історії усіх цих народів. Коли б хтось побоювався, що така наша єдність з Руською Православною Церквою потягне за собою русифікацію нашої західноукраїнської Церкви, то я вказав би на той факт, що православна Церква, де є повна свідомість, що Церква є організацією задля совісті і любові, в нинішніх часах не може не погоджуватися з національними принципами, які наша держава признає.
Ми в Україні і українці, а цього нам і в Церкві ніхто не відбере. Вкінці, неможливо мені не пригадати, бо це вважаю за самозрозуміле, що наш Собор повинен висловити свою радість і подяку Правительству нашого великого Радянського Союзу за наше визволення і зібрання всіх українських земель.
Тому щасливому зворотові в Божому Провидінню ми й завдячуємо те, що можемо вже раз стати на великий шлях возз’єднання з Церквою всього нашого народу.

— Ваше Блаженство! Прошедший год был не самым лучшим и для Церкви, и для страны. Экономические, политические катаклизмы сотрясали общество. В чем, по-вашему, их причина?
— В прошлом году сразу после окончания выборной кампании мы обратились ко всем политическим силам с призывом искать пути к стабильности и примирению. Слава Богу, мы мирно прожили год, но распрей и раздоров не смогли избежать. В течение года сменилось два правительства. Очевидно, что это не прибавило стабильности ни в одной сфере жизнедеятельности общества и государства. А когда нет единства и стабильности, трудно решать и экономические, и социальные проблемы. В области церковно-государственных отношений серьезный шаг был сделан Президентом в вопросах преподавания религиозных дисциплин в школе. Предмет был введен в школьную программу, теперь идут дискуссии об его содержании и формах преподавания. Мы настаиваем на том, чтобы школьники имели возможность знакомиться с основами православной веры и православной культуры, а не с абстрактной «религиозной этикой» или курсом «религий мира». Другие проблемы церковно-государственных отношений, к сожалению, не сдвинулись с мертвой точки. Это касается и возвращения Церкви статуса юридического лица, и вопросов реституции церковной собственности, и снятия многочисленных препон в развитии социального служения Церкви. Церковь и государство — союзники и соработники в решении многих социальных проблем, и государство не меньше нас должно быть заинтересовано в том, чтобы Православная Церковь в полной мере выполняла ту миссию социального служения, которую она несет в Украине уже целое тысячелетие.

— Но ведь в июне прошлого года Президент обратился к Вам и другим руководителям конфессий с просьбой помочь в решении именно социальных задач: беспризорных детей, которых более ста тысяч, бездомных…
— Церковь опекает детские дома, дома престарелых, хосписы, больницы, места лишения свободы. Это обязанность расположенных рядом православных приходов. В этих учреждениях мы открываем храмы, молитвенные комнаты, помогаем продуктами, одеждой. В некоторых епархиях есть телефоны доверия, по которым отчаявшиеся люди могу поговорить со священником, получить поддержку. Это очень важно, ведь у нас ежегодно регистрируется до 20 тысяч самоубийств. Церковь должна быть везде, где человеку трудно. Президент, посещая зону, был поражен тем, в Чернобыле есть православная община. Там более двухсот «самоселов», пожилые люди живут без электричества, в тяжелых условиях. Но есть храм, есть священник, и Церковь не оставит их.
У нас почти 12 тысяч приходов, 170 монастырей. По количеству вроде немало, все они в меру возможностей занимаются опекой нуждающихся. Однако для широкой социальной работы нужна и материальная, и правовая база. Церковные средства — это пожертвования. Мы сегодня строим, восстанавливаем, реставрируем тысячи храмов. На эти цели и содержание храмов уходит основная часть средств. Городские приходы в лучшем положении, а большинство сельских бедствует: села вымирают, общины редеют, а храм надо содержать, отапливать, ремонтировать, платить зарплату священнику. Многие монастыри имеют подсобные хозяйства, разводят скот, выращивают овощи и фрукты. Но для приюта нужны не только продукты питания, но и помещения, соответствующие всем санитарным нормам. С маленькими детьми, от которых отказались родители, проблемы потихоньку решаются. Например, в приюте Спасо-Преображенского Банченского мужского монастыря Черновицкой епархии содержатся 150 детей, в том числе больные ЦРБ. С подростками все намного сложнее. Скажем, Архангело-Михайловский женский монастырь в Одессе содержит благотворительную столовую, имеет приют на 85 человек для стариков, а вот с беспризорниками — проблема. Дети сложные, многие уже наркоманы, они убегают, для них нужен специальный персонал, да и нет никаких правовых оснований отлавливать и удерживать подростка при монастыре. Поэтому монахини готовят обеды и с помощью общественной организации, которая называется «Дорога домой», развозят их по местам обитания беспризорников — по подвалам, где они ночуют, свалкам. Накормить — вот, собственно, все, чем мы можем сегодня помочь беспризорникам. Ни для их содержания, ни для их реабилитации просто нет условий. Их нужно создавать совместно с государством. Ужасная трагедия нынешней зимы, когда от морозов погибли сотни людей, говорит о том, что у нас система помощи не налажена.

— Зато, судя по всему, безотказно работает система произвола в отношении верующих. Я имею в виду конфликт вокруг Свято-Кирилловской церкви столицы…
— К сожалению, рецидивы тоталитарного прошлого дают о себе знать. Свято-Кирилловская община при Павловской психиатрической больнице известна по всей Украине своей благотворительной деятельностью. Она имеет крупное подсобное хозяйство, помогает продуктами больнице, содержит благотворительную столовую, куда со всего Киева приезжают бездомные и малообеспеченные. Храм общины, памятник архитектуры, закрыли на реставрацию, а по ее окончании общину в храм не пустили. Министр по делам архитектуры заявил верующим: православных храмов в Киеве много, найдете, где помолиться. Так в хрущевские времена атеистическая власть оставляла один храм на город, остальные закрывала и экспроприировала. Парадокс, действительно, заключается в том, что Президент обращается к Церкви с просьбой расширить благотворительную деятельность, а чиновник изгоняет из храма приход, который этой деятельностью занимается успешно и много лет!

- Но ведь с таким отношением к Церкви в прошлом году мы сталкивались не только в столице, но и в некоторых регионах.
- Я уже говорил о том, что у нас часто бывает так: человек, занимая высокую должность, обещает провести газ в каждую квартиру, поднять производство, благоустроить селения, создать рабочие места, отремонтировать школы, дороги и т.д. А, заняв должность, начинает учить людей вере, тому, в какую церковь им ходить, какой она должна быть, притеснять несогласных. Конфликты и в Сумах, и в Черновцах, и в Тернополе, и в Ровно были спровоцированы представителями местной власти, которые, превышая свои полномочия, нарушая законы и Конституцию Украины, стали вмешиваться во внутренние дела Церкви, ущемлять права верующих. Верховна Рада создала специальную парламентскую комиссию, которая расследовала эти случаи и приняла постановление, рекомендующие и Президенту страны, и Генеральной прокуратуре принять соответствующие меры для исправления ситуации. Я говорил об этом с Виктором Андреевичем, он обещал лично заняться этими вопросами, но пока конфликты и в Тернопольской области, и в Ровенской не преодолены. Православная Церковь в Украине всегда, даже во времена кровавых репрессий, выполняла миссию, предназначенную Господом, — вести человека к спасению. Сегодня, в демократическом государстве, православные должны иметь право свободно исповедовать свою веру, помогать своему народу, а не находиться под постоянным прессингом властей и их предначертаний.

- Но ведь и сам Президент в своем ежегодном послании парламенту упомянул о необходимости преодоления раскола в Православии и создании единой, соборной, первоапостольской, поместной православной Церкви…
- Церковь, которую не одолеют врата ада, создал Христос Спаситель. Ни Президент, ни парламент не могут ее создать. Это Украинская Православная Церковь. Она уже существует в Украине тысячу лет, она законная, благодатная, является частью Мирового Православия, выполняет свою спасительную миссию, которую никто и никогда не оспаривал. Киев — колыбель восточнославянского Православия. Здесь родилась Русская Православная Церковь, которая и в прошлые века, и ныне объединяет больше верующих, чем все остальные Православные Церкви вместе взятые. Здесь же родилась восточнославянская православная цивилизация, давшая человечеству плеяду выдающихся мыслителей, писателей, художников, композиторов, чьи произведения по праву считаются вершинами человеческого духа. Это наше великое наследие, то, чем мы можем гордиться и что должны приумножать. Но даже «Основы православной культуры» (то, чем мы уникальны и неповторимы в человечестве) чиновники категорически не пускают в школу к детям — прямым наследникам этой культуры — даже факультативно. Зато державные мужи обеспокоены статусом УПЦ в Православии. Сегодня мы автономная Церковь в составе РПЦ, с которой находимся в каноническом единстве. Часть верующих дорожит этим древним единством, другая полагает возможным поднять статус УПЦ до автокефалии, третьи вообще считают этот вопрос не актуальным. Но в любом случае — это внутреннее дело Церкви, а не политиков или государственных деятелей. Ведь Церковь не рекомендует государству, какую форму правления иметь, президентско-парламентскую или парламентско-президентскую, в какие международные союзы вступать и т.д. Да и, кстати говоря, никто с ней и не советуется.
Православная Церковь должна быть защищена в своих правах в своем государстве. Для чего петь ей дифирамбы о «первоапостольности», если чиновник может выгнать общину из храма, как в случае с Кирилловской, или отобрать храм, как это имеет место в Тернополе и Ровно. Десятилетие не выполняются решения высших судебных инстанций державы о возвращении кафедральных соборов в Ровно и Луцке, да и в столице мы не имеем своего кафедрального собора, нашими храмами, имуществом пользуются сторонние организации.

- А как Вы относитесь к предложению некоторых политических партий компенсировать Церкви ущерб, нанесенный тоталитаризмом?
- Идея, конечно, благородная, но я не думаю, что в обозримом будущем у государства появятся возможности для ее реализации. За годы советской власти только в Киеве было разрушено 150 православных церквей и церковных памятников. То, что не разрушили, — экспроприировали, а теперь находят тысячи предлогов, чтобы не возвращать, несмотря на указы президентов и правительственные комиссии, которые неоднократно создавались за последние пятнадцать лет. А ведь это сделать гораздо проще, чем изыскивать гигантские средства для компенсаций. К тому же Церковь — это не только храмы, но и народ Божий, который сегодня бедствует. И в первую очередь надо компенсировать ему те сбережения, которых он лишился во время реформ и кризисов.

- Ваше Блаженство, а может ли государство содействовать объединению православных в Украине?
- Безусловно, может, если будет уважать каноны Церкви, научится отличать праведное от грешного, перестанет поддерживать и поощрять расколы и расколоучителей. А самое главное — выполнять собственные законы. Церковь не разделяла православных, их разделили политики, государственные мужи путем противозаконного вмешательства во внутрицерковные дела и прямого произвола над верующими. Мы молимся за единокровных и единоверных братьев наших, сущих в разделении, потому что им гораздо тяжелее, чем нам, ведь они лишены возможности через благодатные таинства Церкви получать помощь Божию. Сегодня мы возобновляем диалог с УАПЦ, создали комиссию, которая будет искать пути к единству православных в Украине.

- А не помешают ли этому диалогу нынешний накал предвыборных страстей?
- Не думаю, тем более что у нас традиционно накануне выборов все политические силы стараются быть максимально толерантными, желая заручиться поддержкой верующих, не допускают антицерковных выпадов, обещают всестороннюю помощь и поддержку, причем всем конфессиям одновременно и каждой в отдельности. Так что диалогу ничего не помешает.

- В этот раз многие священнослужители участвуют в выборах. Как это скажется на будущей власти?
- Православная Церковь древнее нашего молодого государства на тысячу лет. Она выше любых политических программ и объединяет людей разных политических взглядов. Поэтому решением Архиерейского Собора в Верховную Раду могут баллотироваться лишь миряне нашей Церкви. Их и в предыдущих созывах было достаточно много. А вот в местные советы могут идти и священнослужители. Это для нас тоже не внове, потому что наши священники есть и в областных, и в городских, и в районных, и в поселковых советах, где они, как правило, работают в комитетах и комиссиях социальной направленности. По отзывам руководителей советов, они себя хорошо зарекомендовали, поэтому нет причин запрещать им избираться и работать в представительных органах власти.

- Но ведь нынешние выборы проходят по пропорциональной системе, и священнослужители идут в партийных списках. Каким партиям Церковь отдает предпочтение?
- Наверное, тем, которые пригласили и убедили священников идти по их спискам. Мы никаких рекомендаций по этому поводу не давали и никакого учета и контроля не ведем. Программы партий, идущих на местные выборы, носят в основном ярко выраженный социальный характер, поэтому участие в них священника вполне уместно. Многие считают, что участие духовенства в выборах сделает их более цивилизованными. Выборы, какими бы судьбоносными они ни провозглашались, не должны разделять общество, перессорить граждан. Нам нужно помнить, что каждая политическая партия выражает интересы части населения страны, и они должны учитываться. Поэтому политическая полемика должна быть уважительной к оппонентам, а не уничижительной и оскорбительной. Впрочем, это первые выборы по пропорциональной системе, посмотрим, как они пройдут, а потом уже будем делать выводы, стоит ли священнослужителям вообще в них участвовать.

- А что Вы ждете от выборов?
- Мы будем молиться, чтобы к управлению страной пришли силы, объединяющие народ, а не разъединяющие его, чтобы мы побыстрее завершили определенные политреформой реконструкцию и обновления властных структур и начали заниматься созиданием. Политика не должна занимать много места в жизни общества и человека. Надо помнить о Боге, о труде, о земле, о семье и обязательно — о весне, которая не за горами.

- Вы сказали о весне, а почему многие верующие скептически относятся и ко Дню влюбленных, и к 8-му Марта?
- Без влюбленности, пожалуй, немыслимы ни отрочество, ни юность. Но Церковь стоит не за день, не за год, а за век, и не влюбленных, а любящих. За преданность и верность, за брак, за семью, за детей, как и заповедано нам Господом. Никто не запрещает дарить цветы мамам и девушкам 8 Марта и во все другие дни, потому что мы не должны упускать возможность нести радость ближнему.

Беседу вел Василий Анисимов