Україна Православна

...

Официальный сайт Украинской Православной Церкви

Матушки Варвара (Щурат-Глуха) і Гавриїла (Далецька): “Ми відмовились від легкої дороги. Шукаючи Христа, прийшли туди, де відчули Його присутність”

Матушки Варвара (Щурат-Глуха) і Гавриїла (Далецька): “Ми відмовились від легкої дороги. Шукаючи Христа, прийшли туди, де відчули Його присутність”

З 2002 року вони знаходяться у лоні Православної Церкви. Черниці студитського уніатського монастиря вважають знаменним день їх приєднання до Православ’я — на свято преподобного Антонія Печерського — засновника вітчизняного чернецтва. Монахині Варвара (Щурат-Глуха), настоятельниця Львівського Свято-Преображенського жіночого монастиря та Гавриїла (Далецька) розповіли про свій тернистий шлях пошуку, що привів їх до істинної Церкви — Православної.

— Матушка Варвара, у цьому році виповнюється 60 років Львівському Собору, який возз’єднав уніатів з Православною Церквою. Яке послання залишив Собор для нас, нащадків?
Матушка Варвара: У першу чергу при оцінці історичного значення Львівського Собору я хотіла б звернутися до часів хрещення Русі і виходити з того, що ще понад тисячу років рівноапостольний Володимир прийняв святе Православ’я від Грецької Церкви. Це незаперечний факт. Ще одним із істинних тверджень є те, що саме Галичина найдовше противилась унії, у той час, як католицька експансія вже дійшла не тільки до Києва, але й Чернігова, інших міст. Львів здався тільки на початку ХVIII століття, коли за допомогою військової сили упала Успенська ставропігія і Крехівський монастир. Місцевий люд тримався до останнього і захищав їх, незважаючи на тодішні вкрай складні історичні обставини.
Мій батько — корінний львів’янин, проживав тут з 1909 року. Він казав, що, не виїжджаючи з Галичини, пережив десять держав (Австро-Угорщину, царську Росію, ЗУНР, Польщу, Німеччину, СРСР). Післявоєнні роки — часи переслідування і радянських репресій у Галичині. Тоді були важкі політичні обставини, і тому про той час важко судити однозначно. Проте, нам хочуть нав’язати думку, що репресували тільки уніатських священиків, але абсолютно замовчують, що у сотні разів більше сталінська репресивна машина нищила православне духовенство. Дехто ж на Галичині сприйняв усе, як звільнення храмів для православних — нових окупантів. Незважаючи на неоднозначну оцінку рішень Собору сьогодні, я вважаю, що завдяки йому вдалось відновити на західноукраїнських землях історичну справедливість — ліквідувати унію, що була насаджена тоталітарними рішеннями католицької державної машини — Польським Королівством.
Кожна хрещена людина тягнеться до Духа істини, і попри усі незгоди правда перемагає. Мої родичі-священики були учасниками цього Собору. Я гадаю, що у 1946 році люди свідомо виступили за возз’єднання з Православною Церквою, бо у душі були православними.
Історія йде своїм ходом, але Господь подарував Галичині шанс, щоб наш простий віруючий люд доторкнувся до віри своїх прабатьків.

— Наскільки місцеве населення сприйняло возз’єднання, адже часто доводиться чути, що значна його частина (особливо інтелігенція) трималась підпільної уніатської церкви?
Матушка Варвара: Знаю, що у післявоєнні роки не ходила до храму частина інтелігенції, а інша підтримувала греко-католиків у підпіллі, оскільки була переслідувана у зв’язку зі своїм суспільним становищем (до якої б церкви не пішов, все одно “викликали на коврик”, і така позиція була декому доволі вигідною). Я, дочка академіка Щурата, можу це підтвердити, тому що походжу з роду потомственої львівської інтелігенції. Переважна ж маса віруючих, робітники і селяни, хрестилися і вінчалися, ходили до тієї Церкви, що настала, без ніяких нарікань.

— Одним із аргументів протопресвітера Гавриїла Костельника була констатація нездорової атмосфери, ненависті та підозри у колах тодішнього уніатського духовенства, яке, розбрівшись по різних таборах, (чи то прозахідному, поміркованому або проправославному) посилало до Риму скарги про підозрілі погляди своїх опонентів. Історія повторюється?
Матушка Гавриїла: У нинішніх греко-католиків також панують різні настрої і напрямки. Якщо ви потрапите на Божественну літургію до студитського і василіанського монастирів, то побачите дві різні служби, не кажучи про ідеологічні розходження, які знаходяться набагато глибше та закриті для сторонніх.
У нас, студитів, все богослужіння відправлялось церковнослов’янською мовою, і тільки деякі молитви українською (це запровадилось у недавньому часі у зв’язку з масовим приїздом діаспори, яка привезла свої сумнівні переклади і богослужбові книги).
Цю думку ще раз підтверджує уся різнобарвність чернечих громад, що існують нині: василіани, студити, редемптористи… Останні взагалі виникли у Бельгії, але раптом стали східного обряду. Перші новоприбулі місіонери без знання мови, що з’явились в Україні перед Другою світовою, запам’ятались простому народу своїм головним висловом “лупіть Ісуса, лупіть Ісуса” (замість любіть), який часто використовували у проповіді. Вони взагалі були відірваними від населення, не розуміли ані тутешніх традицій, ані бід цього народу. Це був ще один із засобів Риму повністю окатоличити Галичину.

— Які тенденції переважають у Греко-католицькій церкві сьогодні. Наскільки сьогоднішні уніати відійшли від Православ’я і одностайні у своїй прозахідній орієнтації?
Монахиня Варвара: Те, що останнім часом діється у богослужбовому житті Греко-католицької церкви, просто жахливо. Греко-католики почали скорочувати богослужіння і, зокрема, монастирський устав. Намічена тенденція буде продовжуватися і у подальшому, тому що неможливо втриматися одному, якщо уся церква рухається у секулярному напрямку. Страшно спостерігати, як прибула діаспора просто вимагає скорочувати богослужіння. Я вже не кажу про дотримання якихось постів чи інших церковних правил. “Ну, у Велику П’ятницю — один день на рік — можна з’їсти капусточки та оселедчика”, — вважає більшість з них. Якось довелось почути проповідь одного відомого василіанського ігумена… Він сказав, що, якби Василій Великий так строго не постив, він ще трохи пожив і зробив би ще більшу користь для Церкви, а то помер, не доживши до п’ятдесяти. Слухати це було лячно.
Інше, введення богослужіння українською мовою за браком нормальних перекладів. Як філолог я знаю, що неможливо зробити переклад на високому рівні за такий короткий термін, адже потрібно робити переклад усіх богослужінь, а не якихось частин. Не перекладати ж окремо Літургію, а потім робити переклад тропарів. У даному випадку потрібно, щоб Господь дав дар богослова і поета, принаймні номінальні знання грецької, словенської, арамейської… А таких людей, на жаль, схоже, немає. Я ніколи не зможу сказати “Амінь” на возглас “Слава …одноістотній Тройці”.
Наступним кроком стане перехід на григоріанський календар (про це нині ведеться гаряча дискусія у теологічних колах). Чи і в Україні Греко-католицька церква перетвориться на організацію для обслуговування релігійних потреб?
Це все змусило нас також подивитись у бік Православ’я як єдиного хранителя святоотцівських постанов.

— Матушка Варвара, що спонукало людину такого високого чину в уніатському монастирі до пошуків істини?
Монахиня Варвара: Покликання до чернецтва я відчувала у юному віці. Все життя працювала в театрі помічником режисера, а з початку 1990-х доля привела мене до студитського монастиря, який щойно вийшов із підпілля. Ні до яких інших обителей серце моє не лежало, можливо, через те, що саме у студитів найбільш виразно прослідковується східній обряд. Через два роки прийняла постриг. Тоді на Львівщині не існувало жодної православної обителі, і ми сприйняли те, що було.
Піднімала обитель з руїни. Під час безперервного будівництва годі було про щось розмірковувати. Ми повністю вичитували добове богослужіння по таких само богослужбових книжках — “Октоїху” і “Мінеї”— , що і у православних.
Вже тоді у мене виникало багато питань. До прикладу, наші священики не брали служб відомим іконам. Я запитала, чому не беруть служби іконі Божої Матері “Почаївської”, коли є чинопослідування? Їм не хотілося служити таких служб. Тоді ми почали у келіях підпільно вичитувати службу самі.

— Ці богослужбові книги були видані Греко-католицькою церквою?
Матушка Гавриїла: Ні, не були. Більшість книг ми купували у лавці на вулиці Короленка, біля православного храму. Це були сучасні видання Києво-Печерської Лаври. Дещо зі старих книг вийшло ще у львівському ставропігійному братстві, “Октоїх” — з друкарні Московської Патріархії. Ці книги використовуються і зараз. У василіан більшість книг привозять із Риму, де зроблений переклад на українську мову, хоча і в їхньому середовищі є різні напрямки, там немає абсолютної єдності. Немає уніфікації й у чернечому вбранні: східні і західні впливи, що наклались один на другий, спричинюють там повний розлад.
Це все також стало одним із факторів, що нас і звідти вивели, — усі ці маленькі неправди. Неправда — маленька чи велика, все одно є неправдою. Якщо Христос є істина, то кожна неправда — проти Христа. Через подібне і виникла унія, коли наші предки людськими засобами прагнули зберегти Церкву і піти на компроміс з владою. Цього не можна було робити. Або “так”, або “ні”, а все інше від лукавого. Я дивуюсь, як взагалі можна за це триматись сьогодні, коли немає ніякого тиску з зовнішнього боку. Адже Рим не виконав до сьогоднішнього дня жодного з тридцяти артикулів, які висували православні ієрархи. Першим із них було сумнозвісне “Філіокве”. Серед інших — не чіпати чернецтва, а також стосовно целібату та ін.
Тільки згодом ми побачили, що в унії існує східна позиція. Нам, студитам, говорили: “Ви повинні бути, як православні, ви повинні робити це так, як православні, ви повинні поститись, як православні”. Ми на кожному богослужінні молимось “і всіх нас, православних християн”, або “Утверди, Боже, святую, православную віру”, і навіть, якщо більшість греко-католиків правлять служби на українській мові, з власною вимовою, графікою і орфоепією, все одно ж моляться за “православну віру”. У мене почали виникати запитання: “А чому ми повинні бути як православні?”
Згодом почали насильно вводити у богослужіння “Філіокве”, якого раніше не було. Воно то з’являлось, то зникало, а, можливо, сьогодні його ввели знову. Зверху йшла вказівка його вживати усім без винятку.
Матушка Варвара: У 1996 році ми почали готуватись до ювілею Берестейської унії, готували матеріали. У нас був вільний доступ до історичних документів. Я прочитала оригінальні артикули, права та обов’язки сторін під час підписання унії й з жахом констатувала, що цього усього немає і близько. Практично кожен параграф був порушений.
У 19-му артикулі про чернецтво було чітко сказано: “Не рухати монашество і не робити його на зразок західного, бо ми генералів не маємо, а кожен монастир живе окремо, сам по собі”. Нині ми бачимо історичні результати. Ще не встигло висохнути чорнило на берестейських документах, коли, не без відома польської влади, були реформовані усі монастирі — ревні захисники Православ’я. Наступ на чернецтво провели серйозний.
Де ж та унія (союз), і на яких засадах вона була побудована? Якщо це були умови, то чому вони не виконуються? Де ж та правда і справедливість? Коли я пробувала вияснити суть справи, керівництво почало на мене дивитись косо. Мабуть, до сьогоднішнього дня не кожен греко-католицький священик, не те що простий віруючий, ознайомлений зі справжніми документами Берестейського “собору”.

— Матушка Гавриїла, а як було у вашому випадку?
Матушка Гавриїла: Ми старалися своїми немічними силами умолити Господа і усвідомлювали усю відповідальність подібного кроку. Адже могли вийти із монастиря, а що ж далі?
Я наголошу, що з нами подвизалися по-людськи прекрасні сестри, яким і нині стараються нав’язати думку, що ми вийшли із монастиря, оскільки мали із кимсь серйозний конфлікт чи хтось нас образив.
Перед самим відходом довелось пережити ще одну спокусу: мамоною, перспективою високого становища, владою та ін. Усе, що потрібне для добробуту у монастирі, було зроблене нашими руками. Там же і пережили усі важкі часи, коли нас перевели у неопалювані корпуси. Перші роки ми обігрівалися під теплими одіялами. Ходили по підприємствах та просили копійку на монастир, фактично відновивши його з нуля.
У студитському монастирі добре розвинена система навчання, обов’язкова для усіх початківців. Вивчається устав, церковний спів. По-людськи усе чітко та продумано. Прекрасна церква, поєднана з келіями, але коли людина починає відчувати хоча б один фальшивий крок… Як вправне вухо спеціаліста може відрізнити один фальшивий звук з багаточисельного хору, так і проста людина також може відчути у музиці фальш, але найчастіше не пояснить його походження. Непрофесіонал може не знати, але відчуває, що щось не так. Подібне трапилось зі мною. Отак моє серце почало відчувати, що при усьому тому благополуччі йшло нагромадження якось неправди, приблизності.
У таких випадках людина починає шукати, і найкраще, якщо при цьому починає молитися. Мені, мабуть що, важче дався перехід, аніж матушці Варварі, хоча для мене це був не перехід, а повернення. У мене православні батьки. З повною вірою і любов’ю я прийшла у Греко-католицьку церкву, оскільки у мене було там багато глибоко віруючих друзів. Я прийшла з повним переконанням, що я там маю бути.
Процес усвідомлення був поступовим і тривав багато часу. Наді мною був великий вплив матушки, як наставниці нашого студитського монастиря, і я почала задумуватись над питаннями віри. Але остаточно воно прийшло тільки тоді, коли я почала молитися зі словами: “Господи, розкрий мені, де я маю бути, і дай зрозуміти, чи це така страшенна спокуса?” Адже нелегко було відмовитись від того, куди ти вклав свої сили і найкращі роки. І піти у невідоме… Допомогла молитва зі сльозами. Господь почав відповідати: через внутрішнє духовне чуття, зустрічі, книгу. Вважаю себе консервативною і важко спромагаюсь на якийсь радикальний крок, довго терплю, вважаючи, що у світі немає нічого досконалого, але трапилось неймовірне.
Мене до остаточного рішення підштовхнула стаття архімандрита Рафаїла (Кареліна) “Чи існує часткова благодать?”. Я пізнала щось глибше, те, чого не можна обґрунтувати теоретично. Адже одиницям дано пізнати глибини людської душі. Тоді я не могла пояснити цього рішення. Тепер так, оскільки у мене є життєвий досвід послуху у православному монастирі.
Врешті ми наважилися поспілкуватись з покійним нині схіархімандритом Димитрієм і вдячні Богу за таку можливість. Він нас завжди радо приймав і підтримував. Завдяки йому ми побували у київському Покровському монастирі, і у Феофанії. Нам хотілось побачити, яка ж правда у Православ’ї, доторкнутись до чернечого життя. Свого часу ми були у одному малесенькому монастирі (Свято-Покровсько-Михайлівський) у Дніпродзержинську. Це була справжня школа чернецтва.

— Мабуть, вам у якомусь плані повезло?
Матушка Варвара: Звичайно, Господь нам подарував шанс. У ті дні — час переосмислення чотирьохсотлітнього періоду існування унії — я не раз задавала питання керівникам Греко-католицької церкви: “Якщо ви дійсно знаєте, яка Церква панувала на Русі, то давайте дійсно разом повертатись до свого коріння. Давайте через церковні та світські ЗМІ, на амвоні розкажемо людям правду, щоби вони проаналізували ситуацію і зробили вільний вибір. А не підтасовувати факти та кричати, що ми маємо рацію”. Адже в дійсності слід визнати, що в певний історичний період нами була вчинена дурна помилка.
Надалі я не могла погодитись грати якусь роль і бути “як православні”. Чим я гірше моїх предків?

— Ваша сім’я якось пов’язана з духовенством?
Матушка Варвара: Моя мати була дочкою священика Володимира Гургули, клірика Успенської братської церкви, який хоронив Івана Франка. Коли письменник помер, то зверхники Греко-католицької церкви не хотіли його ховати, вважаючи, що останній багато виступав проти неї.

— Існує переказ, що Франко не хотів перед смертю пускати до себе священика. Радянські дослідники вбачали у його проханні прямі атеїстичні переконання. Дехто ж вважає за те, що той не хотів бачити греко-католика…
Матушка Варвара: Письменник був одружений з Ольгою Хорунжинською — православною, про яку сам казав: “гордий, що дружина моя киянка”. Він з нею вінчався у православному храмі, а згодом забрав до Львова. Мій другий дід був хресним батьком однієї їхньої дитини. Незважаючи на тодішні закони, письменник дітей хрестив за старим звичаєм — усі доньки прийняли Таїнство в єдиному у Львові православному Свято-Георгіївському храмі, що належить сьогодні до канонічної УПЦ. Івана Франка поховали у тодішній греко-католицькій Свято-Успенській братській церкві, яка, здавшись останньою уніатам, була найбільш проправославною у місті. У колишній ставропігії завжди залишався православний дух.
З іншої сторони, Франко був сином свого часу. Перед смертю він нікого не приймав, але впустив до себе мого діда. Той довго з ним розмовляв, але до сповіді справа не дійшла. Він йогоі похоронив. Це був величезний похорон, якого не бачило місто за усю свою історію. Труну супроводжував багатотисячний натовп і усього один священик.

— Як оточення сприйняло ваш крок?
Матушка Варвара: Нормально не сприйняв ніхто. До прикладу, ніхто із близьких мене не називає матір’ю Варварою, звертаючись або взагалі безіменно, або за світським ім’ям. А моє чернече ім’я нікому через горло не проходить.
Матушка Гавриїла: Дехто дорікає нам у зраді. Я ж відповідаю, що це не зрада, бо ми прийшли до Христа. Ми шукали Христа і прийшли туди, де відчули Його присутність. Навпаки, це був набагато складніший і важчий шлях, бо ми відмовились від легкої дороги.

— Для львівського регіону, мабуть, більш логічним виглядів би перехід до “Київського патріархату” чи іншої “автокефальної” структури. Чому ви зупинились саме на канонічній Українській Православній Церкві?
Матушка Гавриїла: Мій батьківський дім знаходиться на подвір’ї Успенської братської церкви. У мене протягом багатьох років були добрі відносини з настоятелями. І все було дуже гарно, поки вони не дізнались про те, що ми хочемо повернутись у лоно Української Православної Церкви. “Чому ви пішли до владики Августина? — дорікали нам. Я ж спокійно відповідала: “Тому що він канонічний”.
Матушка Варвара: Сьогодні на Львівщині УПЦ обливають брудом, називаючи “московською”. Пам’ятаю, як у пошуках правди я читала працю професора Огієнка (митрополита Іларіона), де останній, як найменш заангажована у даному питанні особа, чітко зазначив, що чистота обрядових чи богослужбових традицій з часу князя Володимира збереглась саме у Московській Русі. І нам треба це сприймати як історичні реалії. Прийняття ж унії стало дійсно справжньою трагедією для української християнської самобутності. Самому Господу було відомо, чому так, а не інакше повернулось колесо історії, а Київські митрополити знайшли притулок на півночі. Навіщо нині вводити людей в оману?
Матушка Гавриїла: Засоби масової інформації нині формують “суспільну думку” стосовно національної Церкви. Це хитра річ. Навіть у греко-католицькому монастирі нас навчали про “промивання мізків”. Сьогодні ми бачимо створення у суспільстві певного настрою. Часто нам хочуть навіяти що, “ота Церква, це не наша Церква, а нам потрібна наша — українська, а українською повинна бути ота і та Церква”. Найбільша помилка полягає у тому, що люди не усвідомлюють, що Церква є одна — Христова, яка існує дві тисячі років. І твердо переконані, що до цієї Церкви прийшли. Водночас ми усвідомлюємо, що дуже багатьом людям важко усвідомити, яка ж Церква є істиною. У цьому наша біда.
Коли ми вперше потрапили до Почаєва, то дійсно були переповненні невимовним відчуттям онтологічного зв’язку зі своїм народом, адже там щодня збирається уся Україна, і ми могли пишатися своєю присутністю. Саме там а не-де-інде здійснюється українська соборність. Нас супроводжувало усвідомлення радості від переконання, що ми повернулись до отчого дому.

— До речі, офіційний Ватикан визнає УПЦ на чолі з Предстоятелем Блаженнішим Митрополитом Володимиром єдиною канонічною Церквою в Україні. А як до цього факту ставляться в уніатських монастирях?
Матушка Варвара: Звичайно, там цікавляться релігійною ситуацією в Україні, і кожен більш-менш освічений чернець розрізняє поняття “канонічний”, “неканонічний”. Я не ставлю власний духовний досвід за абсолютне мірило істини, але зі мною тоді погоджувалось багато. Пам’ятаю, як, будучи студитами, ми вперше зайшли до собору Михайлівського Золотоверхого монастиря. Звичайно, все зроблено красиво, але всередині відчули якусь пустку. Мене супроводжувало відчуття холоду. У той день ми пішли на поклоніння до печер у Лавру. Все своє, все рідне. Ми стояли за вечірнім богослужінням у Хрестовоздвиженському храмі. У якому б стані ми не потрапляли до печер, завжди нас покидала втома.

— Як ви з’єднались з Православною Церквою?
Матушка Варвара: Після того як покинули студитів, ми приїхали у Почаїв до нашого наставника схіархімандрита Димитрія. Три дні він з нами розмовляв, а потім здійснив чин приєднання до Православ’я. Після чину та нашого першого Причастя старець виніс нам з вівтаря просфори і, весь сіяючи, сказав: “Нині Ангели радіють на Небесах”.
Матушка Гавриїла: Ми все розпочали з чистої сторінки. Пішли у послушниці. Витримали іскус, а згодом нас постриг у чернецтво архієпископ Львівський і Галицький Августин. Моє ймення Гавриїла принесло мені радість, бо на честь архангела були іменини у мого батька та діда. Згодом тільки взнали, що Собор Архангела Гавриїла став днем нашого приєднання.

— Які послухи ви несете сьогодні?
Матушка Гавриїла: У першу чергу ми як читці беремо участь у богослужінні, виконуємо кліросний послух, задіяні у видавничій справі, допомагаємо військовому і місіонерському відділу при єпархіальному управлінні, проводимо заняття з військовими, школярами. Незважаючи на наше тимчасове становище, стараємось повністю виконувати монастирський устав, вичитуємо богослужіння добового кола, оскільки це не завжди можливо у кафедральному Георгіївському храмі, який виконує і функції парафіяльного.

— Сьогодні ви розмістились при єпархіальному управлінні. Спасо-Преображенський монастир ще не має власного приміщення. Як ви гадаєте, у перспективі вдасться відновити обитель?
Матушка Гавриїла: Я більш ніж переконана, що обитель реально буде існувати. Ми вже зібрали богослужбове начиння, книги, маємо бібліотеку. Якщо буде Божа воля, сподіваємось найти меценатів, які допоможуть нам відродити у Львові першу за останні декілька сотень років православну обитель. На жаль, через нинішні космічні ціни важко підшукати приміщення під келії та храм, який сьогодні дуже потрібен православному населенню міста.
Я скажу відверто, ми навіть не сумніваємось у майбутньому православного чернецтва на Галичині, тому що протягом останніх трьох місяців не було дня, щоб до нас не просилась на послух якась дівчина або жінка. Переважній більшості ми відмовляємо й просимо зачекати, тому що немає можливості усіх розселити.

— Ви знайшли свою дорогу до Православ’я. Чи є якісь перспективи, що таку ж саму можливість будуть мати ті ченці і черниці, які зараз знаходяться в уніатських обителях?
Матушка Варвара: У тому то й справа, що людина, яка хоче докопатись до істини, взнати, то до якої ж Церкви входили її предки, повинна пройти важкий шлях. До нас сьогодні приходять багато греко-католицьких ченців, навіть з тих чинів, які відвертаються від православного Сходу. Зазвичай вони просять дістати їм Псалтир на церковнослов’янській мові.
До монастирів приходять люди, які мають справжнє покликання. Мені їх дуже жаль, і нам потрібно молити Бога, щоб Він відкрив їм правду. Щоб вони прозріли і побачили, де істина, пізнали Святе Православ’я і повернулись до своєї віри.

Бесіду вів Володимир Свистун