Виступ на Соборі делегата Самбірсько-Дрогобицької єпархії, почесного крилошанина, деканаДобромильського деканату, настоятеля парафії в с. Військо Дрогобицької області о. Мариновича

01.03.2006 archive, Вестник №54, Тема номера

Виступ на Соборі делегата Самбірсько-Дрогобицької єпархії, почесного крилошанина, декана Добромильського деканату, настоятеля парафії в с. Військо Дрогобицької області о. Мариновича Йосифа Андрійовича

Всечесні й високоповажні делегати Собору!

Після чотирьох років напруженої боротьби радянських народів проти німецької агресії возз’єднаний український народ приступив до мирної творчої праці.
Цей мир окуплений великими жертвами. А кров, пролита за свободу і незалежність, зобов’язує всіх зміцнювати свою Радянську Державу самовідданою працею, щоб через мирну працю вилікувати рани, завдані війною.
Історія українського народу — це історія вікової боротьби народних сил проти соціального і національного гноблення. Багато лиха довелось зазнати українському народові в боротьбі з ворогами. Але ніколи, навіть у найгірші часи, не втратив він віри у возз’єднання всіх українських земель. Нарід вірив і знав, що зі Сходу зійде сонце щастя. І те сонце свободи зійшло! Цю щасливу зміну в нашій долі ми завдячуємо героїчній Червоній Армії…
Як вислід політичного об’єднання всіх українських земель в одну могутню Радянську Соціалістичну Республіку, мусів прийти, скоріше чи пізніше, рух за релігійним об’єднанням. Бо наше релігійне розбиття було наслідком політичного лихоліття. Релігійна свобода на основі Конституції Радянського Союзу уможливила, що український нарід може також і в релігійних справах виказати свобідно свою волю. Його тяготіння до релігійної єдності в часи політичного об’єднання всіх українських земель знайшло свій вислів у створенні в Західній Україні Ініціативної групи по возз’єднанню греко-католицької Церкви з Православною Церквою. Започаткований Ініціативною групою рух за релігійним возз’єднанням є природним рухом, за яким промовляють початки християнської релігії і культури в нашому народі, наші літургічні книги, боротьба наших предків за православну віру… «Historia estmagistra vitae, testis temporum, lux veritatis» (історія є вчителька життя, свідок минулого, світло правди). Тому і в цім моїм короткім докладі подані передовсім історичні факти, які стверджують шкідливість релігійного розбиття. А «contra factum non est argumentum» (проти факту нема аргументу).
Розрив церковної єдності почався вже тоді, коли на голову Карла Великого вложив папа Лев III цісарську корону. Патріархи Фотій і Керуларій доповнили у теологічних формулах те, що вже виразно відділяло східну і західну Церкви: Filiocue, пости, безженність духовенства, уживання неквашеного хліба, але головною причиною розриву була незгода двох церковних осередків: Риму і Візантії, які через державне відокремлення дійшли до розриву. Той розрив, взаємне недовір’я і вражда поглиблювалися століття за століттям. Наведу дещо інтересне під цим поглядом з подій в часі IV хрестоносного походу. Султан Саладин помер. На папському престолі найславніший, найспосібніший і наймогутніший з усіх пап: Іннокентій ІІІ (1198—1216). По смерті Саладина підносить той папа думку увільнити Палестину з ярма мусульман. В тій цілі він порозумівся з Львом, царем Вірменії, і вислав послів до царя Олексія III в Царгороді та ждав від нього злуки Церков за хрестоносний похід проти невірних. Але цар Олексій ІІІ не хоче чути про злуку Церков. Іннокентій III вербує головні сили до хрестоносного походу головно у Франції, а граф Балдвин з Фландрії обіймає головний провід походу.
По різній зміні на престолі візантійських царів прийшло за Олексія IV (Мурцуфлос) 13. IV. 1204 р. до штурму хрестоносців на Царгород. Грабили, палили, вбивали всіх без різниці. Церкви осквернено і ограблено. Потім вибрали хрестоносці цісаря «Романії», як з того часу називалося візантійське царство. Іннокентій III простив хрестоносцям всі злочини, прийняв від них багаті дари і заявив, що приймає східну Церкву як блудного сина в свою опіку. Установив латинський патріархат (патріарх Морозіні) і вислав на Схід багато священиків. Одначе, по страшних злочинах хрестоносців ні патріарх, ні священики не могли поширити своїх впливів. Упало латинське цісарство, упав патріархат, упав відтак під напором турків і Царгород, який хотіло підкорити собі жадне панування папство. З його вини поглибилася пропасть між Сходом і Заходом.
Стару Русь старалися здобути для себе і Рим, і Візантія. Вже за Володимира Великого переміг вплив Візантії, а вища візантійська культура витиснула свою печать на цілому нашому церковному житті.
Від часів св. Володимира українська православна Церква була з залежності від царгородського патріарха, який ставив для нас митрополита. До часу нападу татар за Батия мала Київська митрополія 16 єпархій, і вже в домонгольську добу склався той лад церковного життя, який спостерігаємо і пізніше. Вже тоді панувала та неприхильність до Риму і взагалі до латинства, яка так ярко виступає в XVI—XVII ст. І хоч князі були в дипломатичних та торговельних зносинах з західноєвропейськими краями і монархами латинського Заходу, однак, це зовсім не прислаблювало неприхильності до латинства, бо православний грецький Схід відповідав духові та потребам українського народу. Докази тієї неприхильності до латинства находимо в наших літописах. В Нестора читаємо, що Володимир Великий сказав місіонерам від папи і цісаря Оттона III щодо прийняття латинства такі слова: «Отці наші сего не прияли суть». Той же Нестор говорить про латинників, що їх наука попсута, на іншому місці виявляє літописець радість з причини повороту якогось варяга Симона і його тритисячної дружини з латинства до православної віри. Під кінець літопису висловлена радість з відправи, що її князь Роман Галицький дав папі Іннокентію III, який хотів здобути його для латинської віри. Під роком 1205 читаємо в Нестора: «Папа довідався, що князь Роман побідив поляків та мадярів, і післав до нього своїх легатів, щоб намовити Романа до прийняття латинства. Папа обіцяв Романові дати міста і зробити його королем Русі. Легат сказав, що папа має силу через меч ап. Петра зробити його багатим і сильним. Тоді витягнув князь Роман свій меч і сказав до легата: «Чи меч папи такий, як мій? Якщо має такий, нехай роздає міста. А поки я маю свій меч, не хочу іншого і розширю без папи Русь, як це робили батьки і діди наші».
Ніякої користі не принесли князю Данилу його спроби унії з Римом (1253). Відчуження між Сходом і Заходом є вже від XIII ст. таке велике, що обидві Церкви уважають себе взаємно за єретичні, які треба навертати, як поган. До того загального відчуження долучились у нас відтак національні противенства. За літописом, одному монахові являється чорт в особі латинника-поляка…
По смерті Володимира Великого приходить до короткотривалих зносин з Римом за Святополка, який після вбивства Бориса і Гліба тратить престол; а за Ярослава Мудрого вертається вповні вплив Візантії. Зв’язок з Візантією скріпляється і продовжується через монашество, яке через св. Антонія приносить релігійний зв’язок з Афоном. На Русі, на зразок Афону, повстала Києво-Печерська Лавра, і тривав тісний зв’язок з Афоном довгі століття. (В XX ст. половина монахів Афону зі слов’янського Сходу.)
Татарські напади мали великий вплив на наше церковне життя. Київ підупав, творяться нові політичні осередки: Галич і Москва, відтак у Литві і Польщі. Київські митрополити міняють свій осідок: наперед у Володимирі над Клязьмою, а митрополит Петро переноситься до Москви. Хоч утворилися митрополії Галицька і Литовська, вони довго не існували, а деякі митрополити, як Петро Галицький, Кипріан Литовський, переходять до Москви і відновлюють єдність київської митрополії. Оця єдність стала розбита, коли митрополит Ісидор, перебуваючи вже в Італії, добився назначення на київську митрополію Григорія Болгариновича, прихильника унії. Тоді московський Собор в 1458 р. проголосив митрополитом Йону, даючи йому титул: «Митрополит Московський і всієї Русі». Досі всі попередні митрополити і ті, що жили в Москві, титулувалися: «Митрополит Київський і всієї Русі». З того часу (1458 р.) на території єдиної київської митрополії є дві: московська, яка охоплює московську державу, і київська, до якої належить православна людність Литви і Польщі. Київські митрополити живуть не в Києві, а в Новгородку або в Вільні.
Тяжкі часи настали для православної Церкви після переходу, внаслідок унії Литви з Польщею, всіх українських земель під Польщу. В короткім часі, вже за Казимира Великого, а відтак за Ягайла, православну Церкву зіпхнуто на друге місце. З кінцем XV ст. заборонено будувати нові православні церкви і поправляти старі. Многі церкви і їх майно переходять до латинян. В Перемишлі розібрали кафедральну церкву, а з матеріалу збудували латинську кафедру. Навіть мерців повикидали при розбиранні православної кафедральної церкви в Перемишлі. З багатих «церковних культурних скарбів, зібраних за княжих часів, майже ніщо не залишилося. Вже ніколи не могла українська православна Церква піднестися від того удару. Здеградування Церкви було рівнозначне з упадком нашої нації. «Reductio ad ritum latinum», златинізування, це була ціль Польщі і Риму. Рим уважав Схід за місійний терен, а це найбільш обиджало православних, які мають переконання, що воїни зберегли християнство більш чисто, ніж латинники.
В 1375 р. появляється папська булла «Debitum pastoralis officii», яка стала основою організації римо-католицької Церкви на українських землях. За Казимира Великого і Ягайла закладаються масово францішканські і домініканські монастирі. В 1412 р. твориться римо-католицька митрополія у Львові, а проти православних єпископів чиняться репресії.
Недовго по торжественному проголошенні церковної унії в Флоренції, якою зрівняно обидва обряди, дає папа Николай V хрестоносцям привілей, де говориться про «reductio Graecorum et Ruthenorum ad fidern», наче б вони були невірні погани.
Православні симпатизували і мали лучність з гуситським рухом в Чехах. Це використовує польський канцлер Олесницький. Під його впливом дає папа такий сам привілей навертати православних на латинство — бернардинам. У короткому часі мають бернардини на українських землях понад 30 монастирів і через свої школи поширюють латинство. Тим вони викликають велику ненависть серед православних, які у Львові спалили їх костел. Відтоді почалась тяжка, нерівна боротьба православних проти латинства. Верхи перетягано на латинство, польщено насильно. Селянство стало кріпацьке, православних міщан усунено від торгівлі.
Масове насаджування римо-католицьких єпархій та монастирів, при одночасних репресіях проти православної Церкви, мусіло викликати опір та боротьбу проти чужої релігійно-церковної культури. Східна церковна культура стала складовою частиною українського народу, отже, рідною культурою, а римо-католицька культура була нам чужа.
По спровадженні до Польщі в 1568 р. єзуітів становище православної Церкви ще більш погіршилося. Єзуіти прийшли скоро до домінуючого впливу на державне життя в Польщі і розпочали атаку на православну Церкву. Від 1596 р., коли прийшло до церковної унії в Бересті, становище православної Церкви безмірно погіршилося, бо між православними настав релігійний роздор — «Русь стала проти Русі, Русь нищила Русь». Саме до цього змагали інтриги єзуітів. Вони бачили опір православних проти латинщення, тому піддають деяким православним думку про унію, щоб тим самим роз’єднати православну Церкву, а через унію улегшити латинщення і польщення. Єзуіти добре знали, що спроба церковної унії в Флоренції не мала ніяких симпатій серед українського народу. Ученик і наслідник Ісидора Григорій у 1458 р. сам відмовився від унії і вмер православним. Та єзуітам удалося розділити православних на два табори. Деякі ієрархи, частина духовенства, шляхта і міщани були за унією, інші, за князем Острозьким, проти неї. Князь Острозький у письмі до єпископа Потія ставив наступні умови для прийняття унії: 1. Щоб був збережений у чистоті східний обряд; 2. щоб латинники не уживали наших церков на свої цілі; 3. щоб ніхто по прийнятті унії не міг переходити на латинський обряд; 4. щоб митрополит і єпископи мали ті самі права в сенаті і сеймі, які мають латинські єпископи; 5. щоб вислати послів до патріарха в Царгороді і до Москви та порозумітися з ними в справі заключення унії; 6. щоб були школи для майбутніх священиків.
Прихильники унії зібралися в жовтні 1596 р. в Бересті для тор-жественного проголошення унії з Римом. До Берестя прибули також і православні: єп. Львівський Балабан, Перемишльський Михаїл Копистинський, багато представників білого і чорного духовенства та братств.
Православні мали свій собор під головуванням патріаршого екзарха, архімандрита Никифора. Таким чином, відбулися в Бересті одночасно два собори: уніатський і православний. Постанови обох соборів були цілком протилежні. Король Сигізмунд був по боці уніатів, визнав їх постанову і проголосив унію з Римом за доконаний факт. На протести і постанови православних король не звертав уваги.
Поширювання унії викликало безконечні судові процеси і заколоти в масах. Між уніатами і православними йшла вперта боротьба в полемічних творах, а також на сеймовій арені. Ось, наприклад, скарга на гніт православної Церкви в Польщі посла Волині Лаврентія Древінського. В 1630 р. на засіданні сойму в Варшаві говорить він так: «Почнім від воєвідства краківського. По всіх великих містах церкви зачинені, церковне добро знищене, а по монастирях стоїть худоба. Перейдім до Вел. Князівства Литовського. І тут те саме. В Могилеві і Орші церкви замкнені, православні священики прогнані. Те саме в Пінську. Монастир перемінений на коршму. Діти вмирають без хрещення. Померших виноситься, як сміття, без церковного похорону. Люди живуть невінчані, вмирають без сповіді. Хто є грецького обряду, а не є уніатом, той не може мешкати в місті, ані торгувати, не може бути прийнятий до цеху. Умре православний, похорон з його тілом не може пройти через вулиці міста. Відвідувати православних хворих — заборонено. А в Вільні? Що там діється? Хочуть православні винести тіло мерця крізь браму, для всіх доступну, тоді брама зачиняється, а православні мусять виносити тіло крізь брами, куди вивозять сміття і нечистоту. Монахів, які не хочуть приступити до унії, граблять, побивають і замикають до тюрми. Коротко: православний нарід терпить нечуваний гніт, як у Вел. Князівстві Литовськім, так у Польщі».
Особливо енергійно боронили свою віру низи православного населення. Виразником настрою мас було козацтво, що завжди піддержувало інтереси православної Церкви. Там, де впливи козацтва були сильні, унія не мала успіхів. Завдяки козацтву, мали уніати в Києві тільки один монастир, а Печерської Лаври не могли захопити. Завдяки заходам Петра Сагайдачного, відновлено православну ієрархію. Великий православний митрополит Петро Могила мав через оснування Київської Академії великі заслуги для скріплення православної Церкви. В тій Академії училися всі православні слов’яни, звідси цар Олексій кличе учителя Симеона Полоцького для свого сина Феодора.
Козацькі повстання Підкови, Косинського, Лободи, Наливайка, Кишки, Жмайла, Трясила, Павлюка, Остряниці відбуваються під кличем оборони православної віри. Те саме було за Богдана Хмельницького. Зборівська умова в 1649 р. вимагає, щоб на землях, підвладних козацькому гетьманові, унії зовсім не було. Умова в Гадячі 1658 р. теж не визнає церковної унії. Пізніші козацькі делегації до польського уряду гостро виступають проти унії, наприклад, депутація гетьмана Петра Дорошенка. Навіть у ХVIII ст. козацтво нищило все, що нагадувало унію; те саме робили й гайдамаки.
Більшість польської ієрархії бажала через унію відразу златинщити народ. А коли бачили, що це іде повільно, нищили унію так само, як і православіє. Серед частини уніатів почалася скоро дезерція в римо-католицький табір, одночасно латинщення обряду і польщення Церкви. Унія стала помостом для легшого польщення українського народу.
Ряди православних з кожним роком ставали слабші. Найдовше боронились проти унії західні області українських земель — перемишльська і львівська єпархії. Львів був найсильнішим духовним осередком православія в давній Польщі. Перемишльський єпископ прийняв унію в 1692р., львівський в 1700 р., луцький в 1702, а останньою прийняла унію в 1708 р. львівська ставропігія.
Які були наслідки унії, бачимо в часі Замойського Синоду в 1720 р. Тоді виявилася сумна картина унії. Все було спольщене, і мало бракувало до повної затрати церковно-обрядової індивідуальності. Також виявилась пропасть між світськими священнослужителями і монахами. Монахи ввели у Церкву латинські практики і самі масово переходили на латинський обряд. До чину Василія Великого вступали поляки — для кар’єри, а в душі залишались поляками і римо-католиками. З них многі ставали єпископами. Замойський Синод пішов під впливом монахів на зближення до латинського обряду. Духовенство віддано під вплив василиян, які, за ухвалами того Синоду, одиноко могли бути єпископами. Яким тягарем для Церкви було те упривілеювання і вивищення монахів, можна відчути зі слів єпископа Луцького Рудницького, який в 1773 р. ви-сказав такі слова: «Горе нещасній, нужденній ієрархії і нам всім, всьому народові з нею».
З упадком Польщі перервалося і спинилося падання східної Церкви. Одна частина, під пануванням Росії, вернулась до православія, друга, по переході Галичини до Австрії, одержала змогу поправити дещо в своїй долі.
Неприхильна реакція в Австрії проти нашої Церкви була вислідом інтриг польського клиру і Рима. Як неперервна нитка, тягнеться далі та сама тенденція латинського клиру — «reductio adrium latinum». Тягнеться далі погорда до східного обряду. Наші богослови мусять ходити на університет у Львові і слухати польських викладачів. Старання митрополита Ангеловича про власний теологічний факультет не приносять успіху, його намірів не піддержує Рим під впливом латинського митрополита у Львові Анквіча. Кардинал нунцій у Відні Савороні паралізує, під впливом поляків, заходи священика Івана Могильницького про затвердження статуту товариства, яке мало видавати книжки для українських шкіл.
Коли в 1821 р. вийшов пастирський лист митрополита Левицького, писаний кирилицею в українській мові, Рим, під впливом польських ієрархів, зганив той поступок митрополита.
Національне відродження в першій половині XIX ст., під впливом Маркіана Шашкевича, а відтак під час весни народів в 1848 р., скріпляє український нарід, який, під проводом митрополита Михаїла Левицького, бореться за свої права. Природним вислідом тієї боротьби був щораз більш зростаючий рух т. зв. обрядовщини, рух за чистотою нашого східного обряду. Той рух є характеристикою настроїв українського духовенства впродовж другої половини XIX ст. Під його впливом перейшло село Гнилички зі священиком Іваном Наумовичем на православіє. За те усунено митрополита Йосифа Сембратовича і зреформовано василиян.
Рим зареагував проти обрядовщини в дусі булли папи Венедикта XIV «Etsi pastoralis»: «Латинський обряд є вивищений понад кожний інший, бо це обряд святої римської Церкви, матері і учительки всіх Церков». Так говорить Рим, який на соборі у Флоренції зрівняв обидва обряди.
Погляньмо вкінці на стан вікової боротьби на нашому церковному полі від 1921 р. до теперішніх днів.
Силою миру в Ризі 1921 р. одержала Польща, крім кількох мільйонів українців у Галичині, також і великі західноукраїнські простори, переважно з православним населенням — близько 4 мільйонів (1200 парохій). Відразу почалася атака Польщі, як проти греко-католицької, так і проти православної Церкви. Першим ділом польського уряду було відлучення православних в Польщі від Московського патріархату. Православна Церква в Польщі стала автокефальною, яку визнав патріарх у Константинополі. У Варшаві утворено православний богословський факультет. Але з тією перебудовою православної Церкви в Польщі почалося водночас і її руйнування. 400 православних церков замкнено, майно їх зліквідовано, а відтак прийшло до явного переслідування православної Церкви. Понад 140 православних церков спалено і знищено, вірних гонено до костелів. Між знищеними церквами були й церкви, збудовані ще перед заведенням унії. Навіть польська суспільність, справді, дуже мала частина, була тим занепокоєна. Варшавський часопис «Slovo» з 28.8.1938 р. писав: «Треба про те думати, що перехід з одного віровизнання до другого за наказом тільки ослабляє християнські почування, отже, він може мати тільки шкідливі наслідки».
Православні в Польщі були тими подіями глибоко зворушені. Депеша митрополита Діонісія проти насильства осталась без відповіді. Ще того самого року замкнено і збурено інші православні церкви. Депутацій населення державні власті не приймали. Пастирський лист православних єпископів був сконфіскований. Деякі особи звернулися за поміччю до польського єпископату. Відповів кардинал Каковський, що це не їх діло. А Рим мовчав, хоч не повинен був мовчати. Польське правительство мало конкордат з Римом і було певне, що Рим буде мовчати. За збурені поуніатські церкви одержав Рим від польського правительства 2 млн. злотих. Одинокий митрополит Шептицький гостро запротестував у часописах, але його протест був також сконфіскований.
Мовчав Рим, бо насильства робила панівна більшість католиків супроти меншості православних. Така засада політики Ватикана супроти слабших. Мовчанкою своєю вирішив вже тоді сам Рим долю унії. В очах кількох мільйонів православного народу був Ватикан винен у знищенні православних церков. Між західною і східною Церквою повстала нова пропасть. Одночасно це була тяжка кривда і зневага українського народу зі сторони Польщі і Ватикана. Це треба нап’ятнувати по всі часи перед цілим культурним світом, а український нарід не може про це ніколи забути.
Та не тільки насильством, але також і через нову церковну унію хотіла панська Польща, разом з Ватиканом, погубити і православних і греко-католиків — українців. Ось що говорив про ту унійну працю польський священик Korzonkiewicz в 1925 р. в своїй книжці «Церква і схизма в Польщі і Росії»: «Боже Провидіння дало Польщі незалежність, щоб Польща була свідома свого історичного післанництва нести світло віри на Схід. Польський клир вірить у це і кличе: ось я!» Наша унія, яка існувала вже 300 років, стала, за згодою Риму, цілковито виключена з польської унійної акції, наче б нашої унії зовсім не було. Греко-католицького єпископа не допущено до Луцька, хоч він був рукоположений на луцького єпископа. А яку причину подавали поляки, чому виключали нашу греко-католицьку Церкву від унійної акції? Послухайте: уніатський обряд є відмінний від східного православного через латинські домішки в тім обряді, і тому він не може подобатись православним. — Це сказали ті самі, які завжди обвинувачували перед Римом нашу греко-католицьку Церкву за волю задержати східний обряд. Підношено ще й інші закиди проти нашої Церкви, що вона має неясне поняття про примат папи і т. ін.
Ще в 1922 р. польський езуіт Урбан писав, що унія тільки там мала успіх, де зближалась до латинства. На Холомщині, за Урбаном, 100.000 уніатів запровадив до костела «рожанець». А відтак ті самі єзуіти проголосили, для цілей польської унії, чистоту східного обряду — без «рожанця»!
За конкордатом Польщі з Ватиканом з 1925 р., всі уніати поза Галичиною мали підлягати юрисдикції польських єпископів. Рим пішов на всі польські домагання і виявив свій правдивий настрій супроти ідеї церковної єдності.
Але що польська унійна акція ішла дуже повільно серед православних, розпочато насильне перетягання на латинство, старослов’янську богослужебну мову перемінено на польську, водночас бурено і замикано православні церкви.
З акцією нищення православної Церкви йшла в Польщі одночасно акція на ослаблення і нищення греко-католицької Церкви. Пригадаймо собі пониження духовенства задля церковного патронату! Пригадаймо собі побої духовенства в часі пацифікації, процеси і засуди за метрики, ревіндикацію душ, акцію серед «загродової» шляхти, будову костелів і капличок навіть для кількох душ латинського обряду, перетягання на зміну обряду за одержання будь-якої посади, право купна землі, загрозу прикордонної полоси, яка віддавала духовенство самоволі повітового старости і т. ін. До чого б воно дійшло тепер, якби не розділили нас кордони від Польщі, можемо зрозуміти з того, що там, за кордоном, убито досі 39 греко-католицьких священиків і тисячі ваших греко-католиків — українців.
Далі пригадаймо собі кількалітню боротьбу духовенства і народу проти целібату. Ватикан вислав до нас свого візитатора тоді, коли треба було піддержати і похвалити тих, які заводили у нас, проти волі духовенства і народу, целібат, що було нарушенням східного церковного передання. Своєю політикою в справі целібату зломив Ватикан свої торжественні приречення, дані при прийнятті унії в 1596 р. Своєю політикою в справі нової унійної польської акції сам Ватикан спричинив кризу дотеперішньої греко-католицької Церкви, яка через те стала на роздоріжжя з питанням: що далі?.. Бо в плані нової унії не було навіть думки про уніатську ієрархію, всі уніатські священики мали підлягати юрисдикції латинських єпископів. Отже, за конкордатом з 1925 р., було згори виключене створення самостійної новоуніатської Церкви. Оминаючи нашу староуніатську Церкву, як уже непотрібну, сам Рим довів до кризи саме поняття унії. Треба чейже пам’ятати, що наша уніатська греко-католицька Церква — це найбільша на цілому світі частина східної Церкви, возз’єднана з Римом. Це не горстка маронітів (кількадесять тисяч у горах Ливану), а мільйони вірних, якими Рим знехтував і пожертвував їх для польських інтересів — всупереч інтересам Христової Церкви. Це мусіло серед тих мільйонів викликати в відповіднім моменті ворожу Ватиканові реакцію! Саме ми дочекалися того моменту — всенародного суду і розчислення з Ватиканом.
Від 1939 р. пересунулися перед нами великі історичні події. Вони принесли великі політичні зміни. Упали кордони від Польщі, Мадьярщини, Румунії. Ми відділені від Ватикана.
Тисячу літ тривала боротьба Сходу і Заходу за душу нашого народу, який дуже дорого за це заплатив. Довгий і шкідливий історичний баланс унійних експериментів для українського народу, і тому він ставився неприхильно до унії, вертався до православної батьківської віри, як тільки прийшла нагода. Так було після першого розділу Польщі. У XX ст. замічається на Лемківщині, а також на Закарпатті рух за поворот до православія. Такий самий рух бачимо серед українських емігрантів в Америці і Канаді. Але остаточне завершення цього руху може здійснитися аж тепер, завдяки політичному об’єднанню нашого народу. І тому радіє наш нарід зі своїм духовенством, що кінчається також і наше релігійне роз’єднання, що кінчається експеримент Ватикана, кінчається полонізація, румунізація, мадьяризація нашого народу при помочі релігії.
Вдячні Героїчній Червоній Армії за політичне визволення, висловлюємо свобідно свою волю возз’єднатися з українським народом і братнім російським народом у православній вірі, щоб «єдиними усти і єдиним серцем» славити Бога, як славили його діди і прадіди наші за часів св. Ольги, Володимира Великого, Ярослава, Романа і Данила.

Привітальна телеграма від Собору Патріарху Московському і всієї Русі Алексію

Олег Гавриш. Приглашение в секту, или об опасности псевдохристианских культов