Єпископ Полтавський і Кременчуцький Филип. Релігійна освіта і виховання в Україні

01.11.2005 archive, Вестник №50, Православный взгляд

Релігійна освіта і виховання в Україні
(Доповідь на міжнародній конференції «Релігійна освіта і виховання в Україні»)

Єпископ Полтавський і Кременчуцький Филип, голова Синодального відділу релігійної освіти, катехизації та місіонерства Української Православної Церкви.

Я спробую у стислій формі викласти те, якими бачить релігійні освіту та виховання Українська Православна Церква.
І. Релігійні освіта та виховання мають дві основних форми, кожна з яких має право на існування і відіграє специфічну роль у формуванні цілісного світогляду підростаючого покоління.
Перша і «класична» — релігійні освіта та виховання в Церкві. Через церковну проповідь та заняття з вивчення Слова Божого, через участь у спільній та сімейній молитві, через відвідання спеціальних навчальних закладів, як от недільних шкіл, гуртків тощо, діти, підлітки й молодь не лише набувають знань про Бога, але опановують досвід особистісного богоспілкування, побожного життя, виховують і преображають власне серце, сходять сходами духовного вдосконалення. Ця форма — виключна прерогатива Церкви, яка розуміє її згідно з віровченням та історичною практикою благочестя.
Друга форма, яка набуває актуальності нині, — релігійні освіта та виховання в системі світської освіти. Оскільки саме вона має сьогодні найбільший суспільний резонанс і викликає найбільше дискусій, головну частину моєї доповіді я присвячу саме питанням релігійної освіти та виховання у світській освітній системі.
Наразі в Україні постало питання про запровадження викладання в системі середньої освіти предмету, який знайомив би учнів із традиційними моральними цінностями християнства, формував би уявлення про чесноти і гріхи, припустиме і неприпустиме. Ініціатором введення такого предмету виступив особисто Президент України Віктор Андрійович Ющенко. Було створено спільну комісію з освітян, науковців та представників церков і релігійних організацій. За попередніми підсумками роботи комісії запропоновано назвати предмет «Основи християнської етики».
Водночас не можу не зазначити, що запровадження викладання вказаного предмету викликало не лише схвальні відгуки, але й дискусії, і відверту критику. Висловлюються побоювання, що система освіти, яка понад сімдесят років перебувала у стані примусового державного атеїзму й цілковитого заперечення Церкви, тепер зазнає нахилу в інший бік, а місце відвертого секуляризму й атеїзму посяде клерикалізм.
II. Релігійна освіта і виховання в світській освітній системі ґрунтуються на законодавстві України та на схвалених Україною міжнародних правових актах і традиції цивілізованих країн.
Можливість ознайомлення дітей із моральним вченням християнства ніскільки не суперечить основним положенням міждержавних угод, Законодавству України та традиціям багатьох держав.
1. Міжнародні закони, пакти та угоди
1.1. Міжнародний Пакт про економічні, соціальні та культурні права, прийнятий XXI сесією Генеральної Асамблеї 00Н 16.12.1966 р. Набув чинності в Україні 3.01.1976 р.
ст. 13 — «Держави, що беруть участь у цьому Пакті, зобов’язуються поважати свободу батьків і в окремих випадках законних опікунів обирати для своїх дітей… школи, які можуть забезпечувати релігійне та моральне виховання своїх дітей відповідно до власних переконань».
2. Конвенція ООН про права дитини. Набула чинності в Україні з 27.09.1991 р.
У преамбулі: Держави-сторони цієї Конвенції, враховуючи важливість традицій і культурних цінностей кожного народу для захисту і гармонійного розвитку дитини, погодились про наведене нижче:
ст. 17. Держави-сторони… забезпечують, щоб дитина мала доступ до інформації, особливо до таких інформації і матеріалів, які спрямовані на сприяння соціальному, духовному та моральному благополуччю, а також здоровому, фізичному і психічному розвитку дитини.
ст. 29. Держави-сторони погоджуються щодо того, що освіта дитини має бути спрямована на:
в) виховання поваги до прав людини та основних свобод, а також принципів, проголошених у Статуті ООН;
с) виховання поваги до батьків дитини, її культурної самобутності, мови та національних цінностей країни, в якій дитина проживає;
3. Європейська соціальна хартія. Страсбург, 3.05.1996 р.
ст. 17. Право дітей та підлітків на соціальний, правовий та економічний захист.
З метою забезпечення ефективного здійснення права дітей та підлітків рости в умовах, які сприяють всебічному розвиткові їхньої особистості та їхніх фізичних і розумових здібностей, Сторони зобов’язуються самостійно або у співпраці з громадськими і приватними організаціями вживати всіх відповідних і необхідних заходів для:
1. а) забезпечення дітям і підліткам з урахуванням прав і обов’язків їхніх батьків догляду, допомоги, освіти та підготовки, яких вони потребують, зокрема шляхом створення або забезпечення функціонування закладів і служб, необхідних для досягнення цієї мети.
2. Державні документи України
І. Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року.
Преамбула: «Верховна Рада України…, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями…»
ст. 11. Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури.
2. Закон України “Про освіту”, прийнятий 23 травня 1991 року.
Один із принципів освіти — «органічний зв’язок із світовою та національною історією, культурою, традицією».
3. Національна доктрина розвитку освіти України в XXI ст., прийнята на Всеукраїнському з’їзді освітян України 7-9 жовтня 2001 року.
У розділі «Національне і громадянське виховання» (с. 7): Головна мета національного і громадянського виховання — набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу.
4. Указ Президента України від 21.03.2002 «Про невідкладні заходи щодо подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій».
п. 2. Міністерству освіти і науки України, Державному комітету України у справах релігій разом з Академією педагогічних наук України за участю церков і релігійних організацій розробити пропозиції щодо впровадження духовно-моральних цінностей у навчально-виховний процес та подати їх у встановленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України.
5. Закон України «Про захист суспільної моралі» від 20 листопада 2003 року № 1296
ст. 1. Суспільна мораль — система етичних норм, правил поведінки, що склалися у суспільстві на основі традиційних духовних і культурних цінностей, уявлень про добро, честь, гідність, громадський обов’язок, совість, справедливість.
Окрім цього, існує добрий досвід і хороші напрацювання щодо створення регіональної нормативно-правової бази для запровадження викладання традиційних для України християнських цінностей в системі світської освіти (наприклад, у Західному регіоні).
Традиції багатьох провідних країн засвідчують: викладання основ християнського світогляду в системі світської освіти цілком можливе. До того ж слід наголосити на важливому факті: принцип світськості держави не означає обов’язкового верховенства атеїзму і антиклерикальної спрямованості освіти. З іншого боку, викладання основ християнської етики не є вторгненням Церкви в справу освіти, але відновленням рівноваги у справі освіти й виховання.
III. Поряд із конфесійними існують загальнохристиянські релігійна освіта та виховання.
Вони навіть не потребують додаткових уточнень, не вимагають наукових дефініцій. Моральний закон Декалогу, Блаженства Євангельські, приповісті Христові тощо — все це становить єдину основу моралі для християн, незалежно від конфесійної належності. Саме тому викладання основ християнської етики, на нашу думку, не перетворить школу в арену міжрелігійної ворожнечі, а дитячі серця — у об’єкти для полювання місіонерів з різних конфесій та деномінацій. За умови, звичайно, чіткого законодавчого визначення статусу предмету, що викладається, із детальним визначенням його структури та напрямків.
До речі, у питанні викладання основ християнської етики зі спільною позицією виступають чотири традиційні конфесії — Українська Православна Церква, УПЦ-КП, УАПЦ та УГКЦ. Вони, попри всі розбіжності в традиціях і поглядах, попри часом гострі дискусії, об’єдналися у справі духовного відродження України. Це — конкретний приклад того, як «християнська етика» вже виступає миротворчим фактором і стабілізатором релігійної ситуації в Україні.
IV. Релігійна освіта та виховання не суперечать принципам науковості освіти та світськості держави і мають висвітлюватися щонайменше нарівні з іншими світоглядними теоріями.
За радянських часів офіційної державною ідеологією проголошено було атеїзм. Він же отримав назву «наукового світогляду» — на противагу світогляду християнському, який апріорі таврувався як «ненауковий». Минули радянські часи, але не так багато змін відбулося в системі освіти. Попри всі запевнення в свободі совісті, учні практично не мають можливості вибирати: крім атеїстичного світогляду, їм не пропонують нічого. І донині є вчителі, які спокійно і безальтернативно затверджують у свідомості підростаючого покоління химерні уяви про «християнство як важіль гноблення народів», «біблійні міфи про створення світу». Святе Письмо часто вивчається тільки й виключно як пам’ятка літератури (до речі, зарубіжної, відтак, менш рідної, ніж власне «рідна»; і це при тому, що саме Біблія стала джерелом натхнення і сюжетів багатьох видатних українських літераторів).
Основна світоглядна домінанта сучасної освіти по суті своїй атеїстична. На жаль, учневі не надано можливості вибору між атеїзмом та християнською позицією. Ми певні: тільки за умови визнання за учнями права вибирати, якої саме думки дотримуватися у питаннях світогляду, тільки за умови надання дітям і молоді компетентної і неупередженої інформації про християнське світосприйняття ми можемо очікувати на народження нового покоління справжніх освічених людей.
V. На наш погляд, не існує абсолютно безрелігійних етичних, аксіоло-гічних тощо систем.
Всі живі етичні системи ґрунтуються на релігійних, так само як і уявлення про достойне і гідне. І якщо спробувати винайти «загальну етику», то подібне починання приречене на неуспіх. У багатьох питаннях, в залежності від релігійного компоненту, людина по-різному вирішуватиме питання війни, аборту, подружньої вірності, переливання крові, цнотливості, вживання певних видів їжі… І «загальна етика» настільки примарна, наскільки і нетрадиційна.
Цнотливий і смиренний, миролюбний і волелюбний, терпимий і поважливий — український народ став таким в результаті переживання християнських етичних принципів. І тому пропоноване часом викладання «етики взагалі», фактично, є нетрадиційним для України з її глибоко християнським менталітетом, аксіологією та етикою.
VI. Запровадження релігійної освіти та виховання потребують компетентних кадрів.
Та, на превеликий жаль, справа підготовки кадрів зараз «висить у повітрі». Предмети, подібні до християнської етики, викладають або вчителі будь-чого (від історії до трудового навчання) як додаток до годинного навантаження, або пробують викладати священнослужителі тієї чи іншої конфесії. Обидва варіанти мало прийнятні. Перший — бо викладання світоглядотворчого предмету потребує високого професіоналізму й обізнаності в багатьох питаннях, які виходять за межі власне етики. Другий — бо привносить мало бажану конфесійність у викладання загальнохристиянської етики.
Вихід, на нашу думку, полягає у початку цілеспрямованої підготовки викладачів за новою кваліфікацією «викладач християнської етики». Інший шлях — надати можливість викладати християнську етику випускникам духовних навчальних закладів, які мають педагогічну освіту. Церква готова до тісної співпраці з системою освіти у методичному забезпеченні підготовки названих спеціалістів.
VII. У релігійній освіті та вихованні Церква має виступати в ролі експерта і консультанта програм у тій частині, які стосуються викладу як віро-вчительних, так і моральних аспектів християнства.
Так само, як, не торкаючись питань педагогіки, спеціалісти-науковці обов’язково беруть участь у складанні і рецензуванні програм з окремих шкільних дисциплін, як от історії, чи математики, чи біології, так і представники Церкви мусять, на нашу думку, брати участь у підготовці програм та методичному забезпеченні викладання основ християнської етики.
Ми наполягаємо на тому, що саме Церква може визначитися із пріоритетами викладання, проводити експертизу програм щодо відповідності їх основним віровчительним і моральним засадам християнського вчення. Не входячи в питання власне педагогічні, ми прагнемо співпрацювати із освітянами в тій царині, на якій знаємося і де наша допомога може бути корисною.
VIII. Релігійна освіта та виховання мають ґрунтуватися на принципі традиційності.
На наш погляд, і це повністю збігається із чинним законодавством — викладання основ християнства можливе тільки на принципі традиційності. Господь судив, що саме візантійське християнство створило історичне обличчя України і менталітет українців. Різдво, Великдень і Трійця проголошені святковими днями. Східними християнами були державотворці Володимир Великий і Ярослав Мудрий, світочі мистецтва Тарас Шевченко і Максим Березовський, духовні подвижники митрополит Київський Іларіон і преподобний Феодосій Печорський, лікарі Миколай Пирогов і святитель Лука (професор Войно-Ясенецький), педагоги Костянтин Ушинський та Памфіл Юркевич, філософ Григорій Сковорода і багато інших.
Храми Києва, святі мощі преподобних Печерських, Вишгородська (Воло-димирська) ікона, музика Веделя, Березовського і Бортнянського, абетка, яка походить від винайденої святими Кирилом і Мефодієм, народні прислів’я… Все це (і ще більше неназваного за браком часу) становить не просто історичне надбання, але частину буття України й українців. Відтак, орієнтація на традицію дає змогу виховувати справжнього патріота, укоріненого в моралі, яка є надбанням двохтисячолітньої практики нашого народу.
Водночас ми вважаємо, що слід знайомити учнів як і з християнською моральною традицією, так і з головними нехристиянськими традиціями. Це також потрібно для надання дитині можливості вибору і свідомого ставлення до певних моральних постулатів.
IX. Одним із наріжних каменів релігійної освіти та виховання в системі світської освіти є принцип культурологічності.
Інакше християнська етика перетвориться на виключно віровчительний предмет, що за складної ситуації в українському релігійному житті може мати сумні наслідки. Але саме етика в контексті української культури зможе і прилучити дитину до глибин українського буття, і до висот християнської моралі. Не кажу вже про те, що саме культура дає змогу прослідкувати дію Промислу Божого щодо нашого рідного краю, а також і побачити плоди як християнської етики, так і спроб жити без Христа.
X. Запровадження й розвиток релігійної освіти та виховання відіграватиме визначну роль у формування громадянського суспільства і примиренні.
Зазначені вище принципи, на нашу думку, визначають суть релігійної освіти в складному суспільстві, яке являє собою сучасна Україна. Дотримання їх зможе стати одним із вагомих каменів у підмурку міцного миру і спокою в державі і суспільстві. Виховані на традиційних для України християнських моральних принципах, на засадах твердості у вірі, але водночас і поваги до чужої думки, громадяни майбутньої України зможуть вибирати вірну тактику і знаходити мирний вихід із багатьох конфліктних ситуацій, які зараз є практично безвихідними, з огляду на панування атеїстично-практичного світогляду у пострадянській Україні. Усвідомлення себе дітьми Божими водночас дає змогу всім відчувати єдність і братерство, глибинний духовний зв’язок у Христі: «всі ви є одним в Ісусі Христі» (Гал. 3, 28). Відтак, християнизація України може стати — і повинна — основою новою єдності і примирення суспільства, який тривалий час роздирали чвари, в якому надто глибоко вкорінена ворожнеча, ненависть і нетерпимість.
Окрім цього, для нас існує і найвища мета — щоб кожен і кожна мали змогу почути про те, що «Бог так полюбив світ, що дав [Свого] Єдинородного Сина, аби кожний, хто вірить у Нього, не загинув, але мав вічне життя» (Ін. 3, 16). Наш ідеал — «все і в усьому —Христос» (Кол. 3, 11).
Христос — єдина справжня можливість зустрічі Бога і людини. Він — найбільша глибина умалення Бога і разом із тим найвищий ступінь духовного удосконалення людини. Тому, за великим рахунком, поза Христом, без прилучення до Нього, не може бути справді морального виховання, не може бути справжньої людини. Наша мета — показати учням Христа і дати можливість кожному вирішити, чи схоче він йти за Христом. Але обов’язково дати можливість вибору, як уже говорилось. Бо неприпустимою є ситуація, коли дитина, підліток, юнак мають робити псевдовибір: вибирати між атеїзмом і … нічим більше, як це практикувалося багато років у радянські і, на жаль, пострадянські часи. Потрібно дати молодим можливість справжнього вибору, і задля цієї мети слід знаходити сили для повсякчасної праці. Ми покладаємо велику надію на те, що спільними зусиллями ми зможемо зробити по силі своїй, у відповідності до даних нам талантів (див. Мф. 25).

ДВА РІЗНІ ДОБРА
Уявлення про добро: східна та західна перспектива

Олександр Яровий,
кандидат філологічних наук

Якоже бо молния исходит от
восток, и является до запад, тако будет
пришествие Сына Человеческаго…
(Мф. 24, 27)

Схід і Захід розділилися духовно на основі розрізнення буттєвих домінант: на Сході переважає чуттєво-емоційне начало, на Заході панують логіка та практицизм. Звичайно, кожна з двох “половинок” об’єктивно неподільного світу може претендувати на гегемонію, вищість, “кращість” свого способу життя. Ви, мовляв, у небесах витаєте, а у нас вищий прибуток на душу (душу!) населення… Та прибуток той — тілесний, матеріальний, ні до чого він душі, істоті світу невидимого. Життя душі підпорядковується іншій логіці. У християнстві найвища “логіка” — Божественна Любов, бо, за людським розумом, Божество мало б повестися зовсім інакше — не прощаючи на Хресті убивць і грішників, а, скажімо, відразу з’явившись у блиску небесної слави, миттєво привернути до себе серця і мислі людства. Саме тому і помилився в очікуванні Месії ветхозавітний єврейський народ, бо чекав саме такого приходу, який би вміщався у вузькі рамки нашого гріховного, стисненого земними координатами мислення… Таке вірування ветхого дохристиянського людства, як простіше для сприйняття тілесним мудруванням, успадкував західний світ. Свято Різдва для нього — давно вже не прихід Спасителя, а привід для “шопінгу”, купівельної активності… Звичайно, ветхий Ізраїль теж був не лише географічним, а й духовним Сходом, бо мав місію богообраності. Але за дві тисячі років християнства сформувався Схід новий, як нове Світло, точніше, нове сфокусування Світла — во Христі Іісусі. Де вірні послідовники Спасителя, там і перебуває істина, там сходить сонце надій для людини. Там у сяйві невикривленого християнського вчення все постає справжнім, а не помилково-гаданим: і Добро, і зло, і діалектика їхньої боротьби на землі.
Розділення в ХІ столітті на православ’я та католицизм взагалі стало глобальною демаркаційною лінією між уявленням двох півкуль про мету людського існування, про добро і зло, про всі буттєві цінності у тих народів, які об’єднує загальна назва християнських і які грають, все ж таки, найпомітнішу роль в історичній зміні обличчя Землі.
Ми не хочемо виглядати такими собі “ост-шовіністами”, доводячи якусь вищість східної ментальності над західною. Але православ’я, яке ніколи не “відколювалося”, а є істинним продовженням заснованої Христом Церкви, зберегло найповніше дух любові Христової, яка не може нести й тіні насильства та зла: у Богові немає темряви. А згадаймо середньовічний єзуїтський принцип: “мета виправдовує засоби” — виходить, для досягнення нібито доброї мети може стати в пригоді зло! Католики навіть наводили підтвердження, з їхнього погляду, такого підходу в Євангелії (наприклад, епізод, коли один з апостолів відрубує вухо рабові первосвященика під час взяття Іісуса стражниками). Але це підтвердження є більше… запереченням західної тези. Адже Спаситель, вже готовий до Голгофи, зцілив пораненого, нагадавши, що кожен, хто вийняв меч, від меча і загине. Вже й не кажемо про те, що, за євангельським вченням, не може одне джерело давати солодку та гірку воду, не можна чинити зло, отримуючи добро. Це підтверджує у ХХ столітті афонець Паїсій: “Добро повинне бути добрим”.( Отже, відомий рядок сучасної світської поезії “Добро должно быть с кулаками”— це літературне оригінальничання, а не моральний імператив для православного).
Природній ідеалізм православного слов’янства окропляв живою водою навіть мертвотні догми радянської ідеології. Земне не перемогло небесного, Небо вкотре смиренно спустилося на землю, в душі людей, не даючи їм загинути духовно. Порив до високого, до подвигу, героїки, романтики залишався у радянські часи. Добром вважалося служити громаді, Вітчизні, усій Землі (не більше й не менше!). Зіщулений філістерський Захід називав це гігантоманією. Ну що ж, з таким самим успіхом ми можемо назвати їхнє зациклення на дріб’язкових проблемах духовним пігмейством… Складно розтлумачувати такі особистісні феномени, як героїзм Миколи Островського чи Олексія Маресьєва. Вони не вірили в Бога, віддаючи данину своїй добі, але, не питаючи їх, Бог являв у цих дітях православних батьків свої чудеса! Хочеться порівняти дві тематично подібні книги: відому “Повесть о настоящем человеке” Б. Полєвого та повість американця Р. Хіллері “Останній ворог”. Канва схожа: і там, і там скалічені льотчики знаходять в собі сили повернутися за штурвал. Та є суттєве “але”: обминаючи художні характеристики “Повести о настоящем человеке”, розглянемо ідею. Герой постає людиною винятковою, вихідцем із виняткового суспільства, але й звичайним представником країни і доби героїв. Персонаж Хіллері лишається приземленим егоїстом, так і думається: це подвиг ні для кого, це прославлення себе в своїх очах. І аж образливо читати епізод, де найвищою цінністю льотчик-герой оголошує для себе відчуття коньячного тепла у тілі та дим запашної сигари. Кафе, музика, війни немає — все “окей”. Що й казати, варто було боротися за життя…
Таке “нижнє” добро Заходу, на жаль, здобуло немало симпатиків і в нашому суспільстві. Два світи лишаються двома способами життя і після падіння комуністичної системи. При всіх її потворностях ми внутрішньо лишалися собою, православним Сходом. Звичайно, тоді контраст із західним світом виглядав різкіше, бо ми менше підпадали під впливи всесвітньої уніфікації — через нашу осібність, закритість. У нас, незбагненних Russian, були своєрідні, незрозумілі західному обивателю пріоритети. Всесвітньо відомий конструктор ракет Сергій Корольов, як згадують біографи, ходив у найдешевших штанях карбованців за шість і в копійчаному взутті. Він горів своєю справою, він дбав про честь Вітчизни і про злет людської думки, а не про нецікаве йому збагачення. Постать сучасного “успішного інтелектуала” західного зразка супербагача Білла Гейтса говорить сама за себе. “А хіба вчений повинен бути бідним?” — запитає глобальний обиватель. Авжеж, ні. Але одна мета — прогрес людства, і зовсім інша — “грошенята”. Французький філософ П’єр Буаст сказав доволі “не західну” фразу: люди, які вважають, що гроші роблять все, самі здатні що завгодно зробити за гроші. Сьогодні гроші постають як виключне (і єдине) добро, позитив — згадайте безкінечні мультики про дядечка Скруджа, який ставить за мету озолотитися, і подібні їм безкінечні творива із Заходу, які два десятиліття вбивають нам у голову вже навіть не протестантську (“власність — це святе”), а просто сатанинську формулу: багатство — це все.
Православний Схід ніде не засуджує ідею чесного заробітку, а, навпаки, підносить її. В одній грузинській казці батько вельми просто перевіряв, чи в сина карбованець зароблений, чи крадений: кидав карбованця у вогонь. Тільки за заробленим син поліз у полум’я голими руками… Але коли зараз на пострадянських розкладках з’являються посібники з назвами на зразок “Як заробити мільйон”, важко погодитись, що ці поради можна виконати справді посередництвом чесної праці.
“Добро”, яке несе агресивний Захід, настільки проблематичне, або, сказати прямо, брехливе й руйнівне, що призводить до деструкції у цілій планетарній будові. Лукавство ворога людського роду виявляється ще й в тому, що для громад консервативних (таких, наприклад, як мусульманські, які свою мірку консервативності застосовують і до хамелеона-Заходу) держави-агресори мають оболонку формально християнських країн, що, звісно, давно не відповідає дійсності. У кого повернеться язик назвати християнською державою Сполучені Штати з мішаниною яких завгодно сект і культиків аж до сатанинських, або Великобританію, де блюзнірськи висвячують у “священики” жінок, чи Нідерланди, де “вінчають” гомосексуалістів? Західна безбожна й антилюдська духовна отрута заливає східні простори, а ворогом ісламські фундаменталісти оголошують християн… А нам навпаки треба (в миру) спільним фронтом протистояти противникам добра Божого й людського. Це тільки з погляду західних “благодійників” є добром здерти паранджу чи чадру із “забитих, темних” арабських жінок, відкрити порнографічні салони та вітрини зі спідньою білизною на вулицях Кабула… А потім добротворці чомусь дивуються і ображаються, що похмурі бородачі у тюрбанах, замість того щоб подякувати за “вільну культуру”, підірвали порносалон і спалили вітрину з предметами жіночого туалету. Вістря тероризму часто вигострюється під гаслом “християни — наші вороги”. Але кому може бути ворогом справжній християнин, крім власного гріха та прабатька лжі? А якщо вважати християнами керівництво НАТО, то тоді, звісно, доводиться тільки розвести руками…
Європа теж недалеко відійшла від заокеанських лицемірів-“добротворців”. Перейдемо від аспектів глобальних знов до особистісних. Гордість, культивація гріховного “я”, яке не рахується ні з ким, для якого решта індивідів тільки “засоби”, — ось західноєвропейський духовний, а точніше, антидуховний прапор. Європейську невситимість гордості людської помічало безліч вітчизняних світочів: від Івана Вишенського до Івана Франка, до Олександра Довженка та Олеся Гончара… Це явище теж має історичні корені. Доки наші новочасні історики активно оповідають про зажерливість московського абсолютизму, ми забуваємо, що явище папізму з його необмеженою владою не йде ні в яке порівняння з московитами. У статті “Іван Вишенський, його час і письменська діяльність” І. Франко писав про римських пап, критикованих Вишенським, що вони “задля своїх чисто світських, політичних цілей протягом століть систематично фальшували все християнське віроучення і традицію найстарших отців церкви та сімох Вселенських соборів і зробили з релігії найстрашніший знаряд для духовного та політичного поневолення народів”. Основною прикметою “латинської” культури (себто культури католицької, а тепер посткатолицької і постпротестантської, які дивовижно зійшлися у своєму запереченні справжнього Добра і справжнього Бога) Франко називає все ті ж “гордість і зарозумілість”.
Як тільки до нас віяло вітерцем західного лібералізму, моральний клімат нашого суспільства катастрофічно погіршувався. Де тільки “я” ставало над общиною, де закублювалась іронія над “суспільним служінням”, “народом” тощо, де метою життя ставало різнобарвне імпортне ганчір’я і поширювались підленькі прислів’я про працю, там починалися ознаки розкладу і краху… Ми (кажу про більшість пострадянської інтелігенції) некритично ідеалізуємо епоху Хрущова чи горбачовщину, не розуміючи, що така оцінка — облудний “погляд із Заходу”, що ці епохи породили циніків, для яких руйнація попереднього була самоствердженням, руйнація без розбору, і для них уже ніколи не буде ні високого, не буде святого. Культ особи — це погано, застій — це погано. Але, на жаль, не ставилася мета з найменшими втратами усунути негатив. На ділі гаслом поставало “Розвалити!”. Руйнувався всякий позитив, бо цим процесом, знову ж таки, диригував Захід. Для Заходу добре те, що погано для великої спільноти на Сході, невже це не було зрозуміло? У часи таких “добряків” і друзів Заходу вмирає патріотичний пульс у народному тілі, зневажається здоровий аскетизм і самопожертва в суспільстві, зникає віра у високе і звичайні порядність та людяність. “Сегодня он играет джаз, а завтра Родину продаст!” — іронізували “стиляги”. А час підтвердив, що згодом колишні “стиляги”, а потім “реформатори”, таки й “продали Родину” і покинули розграбовані “реформами” мало життєздатні ембріони-країни, осіли на омріяному Заході, і ні до якої Вітчизни нема їм діла. А починалося із джазу, солодкавих “радіоголосів” та доларів у пітненькій долоні “підпільника”… Це не означає, що всім треба грати тільки на бандурі або балалайці та їсти сухарі. Але той, хто ігнорує своє… Чи принесе він щось корисне будь-де? І ще згадаймо: “невірний у малому невірний і в великому,” — гримить нам Учителів глас…
І окремо зупинимось на питанні основ добра суспільного. На Сході громада, община, одновірна спільнота мають самодостатню цінність і вагу (принаймні, мали в традиційній історії). До лідерства не стільки прагнули, скільки приймали його як вимушений, нелегкий тягар. Громада лишала за собою право змінювати ватажка, повністю регулювати і контролювати його діяльність(як це було, наприклад, у запорожців і що виявлялося навіть у зовнішніх звичаях — новообраний гетьман смиренно терпів, коли йому на згадку про рівність із громадою вимазували грязюкою голову). Князь, гетьман мусили бути зразком благородства, моральної величі. Звісно, були і відступники, і зрадники, і шкурники. Але не про них народ складав легенди та думи, і не вони були ідеалом правителя від Русі до ближчих часів. Якщо не було політичної чи майнової рівності, то, принаймні, була віра в цей утопічний ідеал. Прагнення утопічної справедливості об’єднує народи східної півкулі; на Заході стало нормою усвідомлення майнової ієрархічності. А вину за невдачі на шляху “успішного просування” лукаве “вільне суспільство” складає на самого “невдаху”-індивіда, затиснутого безжальною системою продуманих юридичних та інших рамок, які кожного пустять ближче до вершка “багатої” піраміди рівно настільки, наскільки це потрібно самій піраміді…
Східні цивілізації, зрозуміло, набирали часом потворних форм, особливо у ХХ столітті. Але все одно лишалось оте незриме “щось”, що відривало поняття про добро, про високе від рівня земної поверхні. А Захід, навпаки, вперто притягує високе Добро до землі. Саме звідси виходить намагання постійних перекроювань земного ладу, яке завжди знаходило благодатний ґрунт на західних теренах. Якщо ніякі революції не приносили добра Заходу, то для Сходу, особливо слов’янського, вони оберталися справжніми катастрофами. Здавалося, що вся лють сатани була спрямована на людей і народи, які починали шукати добра і щастя поза Божим захистом… Досконала ж душа бачить досконалість судеб Господніх на всякий час, не вириваючись із обширу справедливих постанов Божих…
Звичайно, і в західному суспільстві далеко не всяк погоджується із забуттям Христа, хоча людей, що бачать справжній напрям порятунку, стає все менше. Десь у 60-х роках оксфордський професор, письменник і проповідник Клайв Льюіс, багато суджень якого перегукуються із православ’ям (хоча, здається, він дещо некритично стояв на позиціях “благодушного” екуменізму), сказав фразу, зрозумілу для нас, і, мабуть, болючу для західного сприймання: “не треба тішити себе надією на мирні перемоги… Вірність християнству буде коштувати, найменшою мірою, мирського успіху”. Це — найменшою мірою, а найбільшою, додамо, — і самого земного життя.
І тут діалог сучасних християнських Сходу і Заходу фактично “зависає.” Ми самі, носії істинного, православного уявлення про добро та досконалість, настільки ослаблені, що дуже мало у порівнянні з віковою історією знайдеться у нас сил для самопожертви. А на Заході? На Заході ж фундаментальною цінністю стало вважатися тільки життя на землі, а добром стало уявлятися те добро, що твориться за правилами землі. Легко йти за Христом, якщо здолати свинцеву земну гравітацію, здолати вірою в глаголи життя вічного. Будемо пам’ятати про блискавку всесильного Слова Божого, якому підвладні чудеса… Ця блискавка з’являється-таки на Сході і буде видна аж до Заходу, на цілий світ! Той час усе ближче…

Архиепископ Берлинский и Германский Марк (РПЦЗ): «Пиратское издание нашего «Закона Божия» в Украине – дело криминальное»

Протоиерей Николай Макар. Актуальность исихастских исследований (нравственно-аскетический аспект)