29.11.2005. КИЇВ. У столичному Музеї російського мистецтва відбулася виставка живописця Олега Молчанова “Слов’янський шлях”
В київських газетах уже встигло проскочити дещо популістське трактування творчості нашого московського гостя як “продовжувача справи Левітана”.
Сам художник, з яким нам вдалося порозмовляти у затишних виставкових залах, скептично ставиться до такої оцінки як до поверхової. Справді, він творить уже в інший час, коли дотримуватися традиції, вибачайте за тавтологію, вже не є заняттям традиційним, скоріше навпаки — це велика сміливість і новаторство. До того ж, Левітан – строгий реаліст, а неореалізм Молчанова — дещо інший, збагачений і нотками імпресіонізму(соковита “розмитість” барв, настроєвість) і крім того, наявністю символічного начала. Показовою є картина “Народження зірки”. Сам художник охоче пояснив символіку полотна: останні промені сонця згасають на вершках дерев, що відбиваються у тьмяніючий ріці, але сутінки, оцей “закат” стає початком існування зірки… Ми поцікавилися у живописця, як він сам окреслює свої художні принципи. “Мій девіз, — відповів він, — винесено в назву проекту — “Славянский путь””…
На поняття “слов’янство” зараз наліпилося багато політичних спекуляцій, нагромаджено чимало домислів. А йдеться просто про міцну прив’язаність до джерела роду, про відчуття могутнього спільного кореня суперетносу, про духовну єдність братніх народів. У цих картинах, які можна назвати “віршами на полотні,” ніби зупинився час. Але це не безчасовість, а понадчасовість. Мабуть, про манеру краще б сказали мистецтвознавці, але помітно і любительським оком, що художникові притаманне києворуське мистецьке сприйняття світу. Що маємо на увазі? Все ті ж вічні символи (храм, куполи, хрести, дзвіниці, — або ж дім, як символ сталості, і різносезонне тло природи як змінна, але надісторична декорація). Він бачить незвичайне в звичайному, він говорить про знайоме по-своєму; а головне тут – почуття автора, передане глядачеві, а не зображення-інформація. Тобто ці полотна ми дивимося так, як давньоруський читач сприймав “повісті”, “слова” і “житія” — не як джерело інформації, а більше як привід для духовної насолоди, момент “впізнавання Божества”, переживання знайомих піднесених почуттів (детальніше про це писав академік Д.С.Лихачов у своїх працях про поетику давньоруської літератури). Це – світ провідчуваний, а не скопійований.
Свій шлях до віри, яка всупереч помилковому уявленню загалу, не заважає творчості, а живить її, Олег Іванович окреслив як тривалий і непростий. Це був шлях довгих роздумів і сумнівів. Знову ж таки, світогляд не ріс без кореня. Вирішальну роль зіграли патріархальні предківські устої. Родом художник з Костромської області, звідки історія виводить династію Романових. В родоводі сплелися дві давні аристократичні гілки – Захарових та Молчанових… Крім того, сильним мистецько-духовним поштовхом стало навчання в академії під орудою відомого живописця Іллі Глазунова з його виразно “російською”, слов’янською тематикою. Ще студентом бував у Києві. А далі — паломництво і на Афон, і на Святу Землю… Молчанов — не тільки пейзажист: здійснював розпис храму преп. Сергія Радонежського у Високо-Петровському монастирі (Москва), займався реставрацією, оригінальними розписами у приватних будинках Москви, Києва та за рубежем. Захоплюється літературою. Член Російського Союзу художників з 1997 року.
Автор у розмові виявив рідкісну зараз байдужість до телевізійної “ніби-реальності”, вважає себе “некомп’ютерною людиною”.Свої політичні уподобання окреслює як “більше монархічні”, щоправда зазначаючи, що йому до душі монархія часів розквіту, а не деградації. Вважає, що пусть єднання є природнім шляхом для народів православно-слов’янської цивілізації. Знайомство з Україною сучасною окреслив так: “Удивлен, что нет духовного единства”. Праця художника, митця – це місія, впевнений він, високе служіння людям, і тому спілкування з глядачами ніби доповнює спілкування з полотном та фарбами. Виставку відвідали і високі гості — посли Російської Федерації, Казахстану, Вірменії, і студенти Київського університету, і учні та студенти Київських духовних шкіл. Книга відгуків сповнена багатьох теплих, захоплених оцінок і побажань. “Я сію, а виросте – як Бог дасть”, — зазначає митець. Приємно, що в час культивованої псевдоелітарності, коли так звані “митці” гордовито прагнуть відірватися від “маси”, Молчанов визначає свою роботу як “общенародное искусство”. І це не примітив, це просто зрозуміла кожній нормальній людській душі художня мова. Назви його творів часом “географічні” — “Російська північ”, “Ріка Ігуменка”, “Льодохід на Волзі”; часом поетичні: “Мороз і сонце”, “Травневе цвітіння”, “Зустріч з весною” (на останній — мажорні берези, храм із сяючою золотою маківкою, шпаківня як точка “діалогу” людини і природи, неба і землі). Деякі картини апелюють до церковних свят і географії російської землі одночасно( “Стрітення в Стрітенському монастирі”), або просто названі “до свята”: “Стрітення”, “Вербна неділя”. Добре, живо вдаються художникові сніг, сонце, вода. А також невловима “інтонація”, забарвлення дня. Там — тональність північно-похмура, там — ніби підсвічена зсередини весняним сонцем, а десь — і світло галявини, і тіні лісу, як на картинах “Пробудження” чи “Під соснами”. Художник багато працює на натурі. Звідси в нього таке психологічне проникнення у сутність російського пейзажу. Це — відчуття землі і неба, поєднаних чимось вічним і, очевидно, те вічне – людська душа з її гамою почувань. В душі віддзеркалюється і вершинне й низинне начала навколишньої реальності.
Мабуть, митцеві вдалося “оспівати незатуманений образ РосіЇ”, як зазначає виставочний буклет. Росії зараз тяжко. Знову сили світового зла намагаються представити як зло саме той народ і ту землю, котрі століттями (хай не просто й не гладко, але незмінно) несли корогву православної духовності. Сказати про природу Росії мистецьким знаком, лінією, мазком — означає додати штрих до змалювання нерозгаданої російської душі, яку сучасний світ ліберальних лжецінностей може ненавидіти і оббріхувати, але — аж ніяк не обмине… Про Молчанова схвально відгукувався відомий російський письменник Валентин Распутін, який писав: “Молчанов – художник, с которым я имею счастье быть знакомым. Хорошие у него работы… Располагающие к размшлению, к молитве, к пониманию глубоких истин… И все выдержано именно в этом настроении, когда начинает светиться душа. Талант его русский, и не быть ему другим”. Точніше не скажеш. Для сучасного обезумілого світу існує безліч вигаданих критеріїв мистецької вартості, крім оцього найголовнішого, підміченого видатним письменником: полотно спонукає до високого, до молитви, пробуджує мир і радість у душі. І як зрозуміти це зацькованому новомодними віяннями “міру”, який в розряд цінностей возводить галас, кричущу строкатість, немирність духу, пристрасність і душевну какофонію?
Тому, коли дивишся на “Уходящую Россию” Молчанова, чи на його картину “Пять веков на страже веры”, думаєш, що та печаль російського пейзажу, про яку говорив, до речі, і згаданий Левітан, — таки світла. Відходячи, ця Росія не відходить. Вмираючи, слов’янство не вмирає, а несе іще й звістку Воскресіння іншим. Тільки як почути глобальному обивателю за турботами тіла із центром-черевом, за наркотичною приколисаністю невибагливими тілесними “благами”? Дай, Боже, почути, і не тільки далеким світам з Римами, Венеціями та Лондонами, які теж не оминув дружньо-ліричний пензель живописця Олега Молчанова. Дай, Боже, і нам, українським побратимам, не бути в духовному зарубіжжі до цих руських пейзажів, що кличуть на молитву. І дзвони, і хрести, і душі наші – слов’янські, православні. Ми єдиної віри. У нас спільне Небо, до якого не сягають прикордонні стовпи. На слов’янському шляху ми не гості, нам теж його прокладати.
Олександр Яровий, кандидат філологічних наук
29.11.2005. СУМЫ. Освящено место под строительство храма святителя и чудотворца Николая