Священик Діонісій Мартишин. Християнська мораль у досвіді церковного життя

01.06.2005 archive, Вестник №45, Православный взгляд

ПРАВОСЛАВНЫЙ ВЗГЛЯД

Християнська мораль у досвіді церковного життя

Свящ. Діонісій Мартишин,
кандидат богослов’я, викладач Київської духовної академії

Нові часи вимагають нових знань, нових спеціалістів, нових форм та методів навчання. Тому нині для забезпечення нормального, повноцінного людського життя, як ніколи, потрібне відновлення втраченого зв’язку наукового знання з релігійними та моральними цінностями, з тим, що являє своїм літургійним досвідом Православна Церква: єднання богослов’я та етики в реальному житті людини. Тільки поєднання духовного досвіду з науковим знанням дає повноту відання. Тому саме сьогодні у вищих навчальних закладах величезна увага повинна приділятися тому, аби молоде покоління, завтрашнє майбутнє нашої нації, котрому належить розбудовувати незалежну Українську державу, добре знало свою релігію, своє національне коріння, історію рідного народу, ґрунтовно розумілося на українській та світовій культурах, засадах культурології, теології, формувало в собі високі риси патріота. Жодна соціальна система не може бути визнана гармонійною, якщо в ній існує монополія секулярного світогляду при виробленні суспільно значущих міркувань.
Сьогодні ми можемо споглядати наслідки секулярної епохи. Відомий український вчений професор Микола Іванович Сенченко пише: „Цивілізація, що ґрунтувалася на вірі, а з нею культура і мораль, відходять у минуле, і скрізь відбувається їх заміна новою вірою, новою мораллю, новою культурою — культурою смерті» (Сенченко М.І. „Культурна революція” в Україні, або Управління деградацією. — К., 2004, стор. 39). Аби не захлинутися у новому так званому „демократичному світі», не втратити своєї ідентичності, сучасна людина потребує життєвої позиції, що базується не тільки на власному уявленні про мораль. Більше того, виникає запитання: що керує людиною не церковною, котра не визнає Особистісного Бога, не волає до Абсолюту. Звичайно людина формує своє ставлення до життя, свої мотиваційні підходи на своєму власному досвіді — з одного боку, а з іншого, — на досвіді розвитку суспільства. Але як зазначає релігійна філософія, „людина не падає до тих пір, доки вірить, що стоїть на божественній підвалині. Стає зрозумілим: лише Безумовне здатне запропонувати безумовні норми, лише Абсолют дає нам абсолютну відданість принципам» (Эко Умберто, Мартини Карло Мария. Диалог о вере и неверии. — М., 2004, стр. 54). Тому саме багатовіковий досвід Православної Церкви є важливим фактором у становленні та розвитку істинних уявлень про духовне зростання людини на землі. Православ’я — це живий шлях Богоспілкування, заснований на реальній практиці та досвіді будування людського життя у світлі Божественного Одкровення. Православне богослов’я не виходить із доказів буття Бога, не навертає людей до філософських концепцій та доктрин. Воно ставить сучасну людину перед Євангелієм Ісуса Христа й чекає від неї вільної життєвої відповіді на це покликання. Зустріч з Живим Богом — це початок релігійного дієвого осмислення.
Але іноді ми маємо дещо інший підхід до християнської моралі і самого релігійного життя. Наприклад, етика у Римсько-Католицькій Церкві формувалася під впливом практики сповіді, а також розроблялася каноніками як система права. (Иларион (Троицкий), архиеп. Без Церкви нет спасения. — М., — СПб., 2001). У той самий час і ґрунтовна науково розроблена біблійна протестантська етика також приводить людину до крайнього суб’єктивізму. Безумовно, протестантська етика досягла науковості, але ціною відокремлення від практичного богослов’я і містичного молитовного досвіду, і врешті решт, відмежування справжнього релігійного життя людини від життя сучасного світу з його проблемами та прагненнями.
Православна етика розвивалася у напрямку сакраментального святоотцівського досвіду спілкування з Богом у Таїнствах Церкви. Тому літургійне життя Церкви нерозривне з її теологією. Підсумовуючи, ми можемо сказати, що християнська етика західних Церков виробляє інший підхід до духовного життя, а саме юридичний та інтелектуальний напрямок розвитку. Православна теологія підкреслює важливість інтелектуальної праці, наполягає на першочерговому завданні: очищенні серця, преображенні життя та зміни розуму у христологічному напрямку. Православне богослов’я — не теорія розвитку світу, не метафізична концепція, а вираження та формулювання церковного досвіду Богоспілкування.
Сучасний студент повинен знати основи своєї православної віри для формування цілісного світогляду і самого ставлення до життя, що, безумовно, у майбутньому принесе свої плоди і в напрямку формування свідомої патріотичної позиції.
Важливо підкреслити, що з вивченням православної культури зв’язане справжнє наукове життя, шлях просвітництва та розбудова майбутнього. Саме від розуміння сутності Православ’я, історії нашого народу, національного потенціалу та православної духовності залежить прогресивний розвиток і конструктивна сила української нації.
Але, враховуючи все наведене вище, не можна забувати, що сьогодні у суспільстві дуже багато спекуляцій з приводу національних, патріотичних та моральних питань. З одного боку, є так зване „академічне теологічне захоплення» — змагання богословських титанів, а з іншого боку — політичні спекуляції, хто більше любить державу на словах, особливо з високих трибун. Все це разом нагадує зібрання, якому можна іронічно дати назву: „боги на олімпі». Все гарно, урочисто, але не має ніякого позитиву, а, головне, відгуку в реальному житті суспільства, а саме відгуку молоді.
Якщо розглядати роль православних духовних цінностей у формуванні національної свідомості та громадянської позиції сучасної молоді, ми повинні ґрунтовно розглянути питання формування православної етики. Бо сьогодні ми маємо картину, коли у релігійному напрямку світосприйняття українські національні традиції займають місце православних духовних цінностей. Відбувається підміна абсолютних релігійних понять відносними вузько національними питаннями. Іншими словами, відбувається спекуляція на „злобу революційного дня». З християнської точки зору: щоб бути свідомим патріотом рідної України, треба не лише говорити про національну ідею та національні інтереси, а й робити все, щоб країна була осяяна благодаттю та світлом канонічної православної віри, бути свідком життєвої реалізації Христової правди та любові.
Православна Церква у напрямку виховання молоді не спирається на гуманістичні та ідеалістичні концепції, які здебільшого набувають характеру умовності та неспівмірності з реальним життям і його проблемами. Християнська етика в єдності з літургійним євхаристичним життям замість теорії дає практичну можливість екзистенційного оновлення людини, спасіння життя від занепаду й смерті. „Відповідно, етика біблійного одкровення стосується нашого особистого, досвідного входження у реальність життя, яке полягає у відданості Завіту Божому і слухняності перед Законом, який цю спільну відданість гарантує. Тут ми знов-таки маємо справу не з інтелектуальним прийняттям етичних принципів та аксіом, що засвідчують моральну досконалість індивіда, а з вірою і довірою, тобто органічним сприйняттям досвіду наших Отців, їхнього життєвого успіху й тієї істини, яку вони нам заповідали. Головною метою тут є участь у спільному житті, в екзистенційному перетворенні індивідуальності на особисту неповторність, що розкривається в контексті любові».
Тому молоді треба давати не суто інтелектуальні концепції релігійної філософії, а й намагатися відкрити двері їх сердець для зустрічі з самим Христом, допомогти знайти своє місце в церковному житті.
Розповідаючи про внутрішнє життя Православ’я, священик, викладач, або віруюча людина повинні донести сучасній молоді значення традиції для формування особистого світогляду. Молодь повинна зрозуміти, що „Традиція не статична, а динамічна, має не апологетичний, а дослідницький характер, не закрита і звернена до минулого, а відкрита для майбутнього… Традиція — це не просто формальне повторення того, що стверджувалося у минулому, а нове переживання християнського благовісту в сучасному. Істинна Традиція, жива і творча, створена з єднання людської свободи і благодаті Духу».
Нам необхідні відродження самого поняття Церкви, натхнення та оновлення нашого релігійного прагнення. Все це — необхідні умови для християнського виховання та освіти в сучасному секуляризованому суспільстві. І доки ми не усвідомимо цього, всі наші міркування про „методи» та „принципи» соціальної роботи будуть марними. Важко не погодитися з міркуваннями видатного православного богослова, історика та філософа Олів’є Клемана: „Якби наше суспільство було дійсно плюралістичним, то у ньому про Біблію розповідали б у школах, без чого молодь не може мати доступу до своєї культурної спадщини; у вузах, вивчаючи історію людської думки, розповідали б про отців Церкви, дітей неодмінно знайомили з духовною антропологією і світом знаків та символів.
Наше суспільство перебуває у пошуках етики, яка б дозволила уникнути водночас вчорашнього політичного тоталітаризму та завтрашнього тоталітаризму технологічного. Але воно майже не має єдності у визначенні цілей, які ставить собі людська діяльність; звідси утруднення, якого суспільство зазнає кожного разу, коли йдеться про розв’язання фундаментальної проблеми» (Клеман, Оливье. Отблески света: Православное богословие красоты. — М, 2004, стр. 29).
Головне, щоб православне віровчення та церковне життя не сприймалося молоддю лише на рівні інтелектуального життя. Введення людини в повноцінну практику релігійного досвіду, але на рівні сучасного розвитку суспільства з його проблемами та прагненнями — це головне завдання для православного богослов’я. У той час, коли ми чуємо сьогодні про те, що Церква як інституція розвитку та оновлення світу застаріла, перетворилася в археологічну знахідку догматів та канонів, сучасне богослов’я повинно постійно нагадувати про фундаментальні мотиви і мотивацію догматики, усувати фатальний розрив між догматикою та живою вірою, іншими словами, „підтримувати той імпульс, що полягає в основі догмату” (Уильямс, Роуэн. О христианском богословии. — М., 2004, стр. 106). Із цієї точки зору церковний євхаристичний досвід життя — це не просто елемент релігійного культу, а осердя й сутність життя та істини, віри й етики Православ’я.
У православній традиції проблема людської моральності завжди ототожнювалася з питанням про істину існування людини. Мораль постає тут не об’єктивним критерієм, що дозволяє оцінювати характер і поведінку, а практичною відповідністю особистісної свободи. Інакше кажучи, моральність безпосередньо пов’язана з величною подією спасіння людини. Бути спасенним — означає зажити в цілісності, реалізувати всю свою спроможність до існування поза простором, часом та встановленими умовностями; це означає — подолати смерть. Саме спасіння, а не умовного вдосконалення характеру й поведінки жагуче прагне людина. „Ось чому в межах Православної Церкви, прагнучи пізнати істину про людину та її моральність, ми починаємо з істини про буття, з його джерела і причини: ми починаємо з прийняття Божого Одкровення, з істини про Бога” (Яннарас, Христос. Свобода етосу. — К., 2003, стор. 11).
Викладаючи теологічні дисципліни або ведучи діалог з молоддю, Церква повинна донести, що не люди в Церкві звершують таїнство переображення людського єства, а Сам Господь своєю любов’ю та благодаттю. Духовна радість зустрічі з Богом повинна наповнювати розум та серце людини, витісняючи моралізаторство та релігійну абстракцію. Більше того, людина не сприймає християнської проповіді без реального наповнення життя благодаттю та теплотою Духа Святого.
Завершуючи свою доповідь, я хочу навести слова першого в незалежній Україні і єдиного доктора наук з риторики професора Галини Михайлівни Сагач: „Духовна реабілітація людини — вища мета України XXI ст. Християнство має значний позитивний досвід такого духовного перетворення — „святої стійкості», за словом Григорія Сковороди.
Отже, духовні проблеми особистості та суспільства нині треба долати будівництвом національної освітньої системи на нових принципах — гуманної педагогіки, життєтворчості як гаранта духовно-морального, інтелектуального відродження суспільства” (Сагач Галина. Храм Слова. Духовне красномовство. — К., 2005, стор. 41).

Митрополит Луцький і Волинський Ніфонт: «Усі кричать про об’єднання, а в дійсності силою прагнуть усіх загнати до анафеми”

Наместник Киево-Печерской Лавры, архиепископ Вышгородский Павел: «Плохой гражданин земной отчизны никогда не будет хорошим гражданином неба»