Митрополит Луцький і Волинський Ніфонт: «Усі кричать про об’єднання, а в дійсності силою прагнуть усіх загнати до анафеми”

01.06.2005 archive, Вестник №45, Интервью

МИТРОПОЛИТ ЛУЦЬКИЙ І ВОЛИНСЬКИЙ НІФОНТ: «Усі кричать про об’єднання, а в дійсності силою прагнуть усіх загнати до анафеми”

Митрополит Луцький і Волинський Ніфонт (Солодуха) народився 5 жовтня 1948 року в селі Галина Воля Старовижівського району Волинської області у селянській родині. 1963 року закінчив восьмирічну школу. Протягом 1963-1967 років працював у колгоспі, з 1967 по 1969 рік служив у Радянській армії. У 1969-1970 роках працював у залізничному депо міста Бреста.
З 1970 по 1974 рік навчався в Московській духовній семінарії. У 1974 році прийняв чернечий постриг з ім’ям Ніфонт на честь святого Ніфонта, єпископа Новгородського, чудотворця Києво-Печерського. У 1974 році прийняв сан ієродиякона. Того ж року був зарахований до Московської духовної академії.
У 1977 році був висвячений у сан ієромонаха, його направили служити до Волинської єпархії. 18 березня 1977 року призначений настоятелем Троїцького храму в селі Рудка Козинська Волинської області.
У 1988 році возведений у сан архімандрита, а у 1989 призначений благочинним Рожищенського округу Волинської єпархії.
31 березня 1990 року відбулася єпископська хіротонія архімандрита Ніфонта в єпископа Хмельницького і Кам’янець-Подільського.
25 серпня 1992 року Преосвященний Ніфонт був переведений на Волинську кафедру. 28 липня 1993 року возведений у сан архієпископа. З 2000 року — митрополит Луцький і Волинський. Удостоєний багатьох церковних і державних нагород.
Нині виповнюється 15 років єпископської хіротонії владики. У день свого Ангела митрополит Ніфонт згадав пройдені роки архіпастирського служіння, розповів про сучасне життя Волинської єпархії.

— Ваше Високопреосвященство, Ви відсвяткували знаменну дату. Якими запам’ятались перші роки вашого служіння?
— Минуло п’ятнадцять років, як Промислом Божим на мої плечі був покладений єпископський хрест служіння в Церкві Христовій. Воно розпочалось на Хмельниччині (два з половиною роки), а згодом у 1992 році Священний Синод благословив переміститися на мою рідну землю. Я став єпископом Луцьким і Волинським. Ці роки були важкими і трагічними, але попри всі негаразди Церква жила.
П’ятнадцять років архієрейського служіння пройшли набагато швидше, ніж тринадцять попередніх, які я відслужив священиком на парафії. Парафіяльне служіння дає великий досвід у праці з людськими душами, з людськими натурами, з людськими характерами. У 1990 році відродилась Хмельницька єпархія, що виділилась з Вінницької. Разом з відродженням церковності відбувся будівельний бум, всюди відкривались храми. За два роки я освятив більше ста новозбудованих святинь, ще більше храмів було закладено. Велика проблема відчувалась у нестачі священнослужителів. З Божою допомогою це ми вирішували також.
Коли у 1992 році мене перевели на Волинську кафедру, весь досвід, який я набув на парафії, здавався занадто малим, тому що напряму стикнувся з таким явищем, як розкол. Прибув я у Луцьк — не було ні єпархії, ні кафедрального собору. Сімдесят три студенти семінарії були вигнані на вулицю, залишилась одна маленька древня Покровська церквиця, і та була у свій час запечатана „новими пілатами”. Ми молились глибокою осінню на подвір’ї, і всі перебували у розпачі. Тут потрібно було проявляти і терпіння, і уміння. Жити не було де. Приписувати „московського попа” не хотіли. Півтора року після виписки з Хмельницького не був приписаний ніде.

— Славетна дата тисячоліття Волинської єпархії була затьмарена безчинствами розкольників, пік злочинної діяльності котрих прийшовся на 1992-1993 роки. Тоді якось вдалося відзначити ювілей?
— У ті важкі дні я читав давню книгу про святкування дев’ятсотліття Волинської єпархії. У 1892 році був проведений хресний хід з чудотворної іконою Богоматері „Почаївською” з Лаври до міста Володимира-Волинського — древнього центру колишнього удільного князівства. З тієї події минув 101 рік. Мені захотілось подвигнути Божу Матір з Почаївської гори на Волинь. Тоді відбувалось найбільш жахливе захоплення наших храмів. Як тільки з’явилась думка, тієї ж ночі прочитав акафіст до ікони Божої Матері „Почаївської”. Зі сльозами просив: „Царице Небесна, не гнушайся Волинської землі. Ти ж залишила тут відбиток своєї стопи. Прийди до нас, заступися, просвіти нас своїм благодатним образом”. Я звернувся до Предстоятеля нашої Церкви Митрополита Володимира. Блаженніший Владика сприйняв мою ідею з любов’ю та розумінням, благословив хресний хід.
У вересні з нагоди тисячоліття Волинської єпархії Почаївська ікона прибула на Волинь. Це був справжній тріумф. Понад двадцять п’ять тисяч людей вийшли на трасу на межі Рівненської і Волинської областей, щоб зустрічати велику святиню. Хресними ходами пішки я обходив усю волинську землю. Сотні тисяч віруючих людей прикладалися до чудотворного образу. Всіх окропляли почаївською святою водою, служили літургії і молебні. Відбувалось дуже багато чудес, явних зцілень — великих і малих.
З природою діялось щось надзвичайне. Бувало так, що ми йшли під дощем, але як тільки підходили до того чи іншого поселення або містечка, розпогоджувалось. На дорозі калюжі води, а сонечко так гарно світить, і тисячі святково одягнутих людей з радістю на серці зустрічають святиню.

— На своєму шляху святиня не зустрічала ніяких перешкод?
— Не обійшлося без цього. Брати-рухівці і прихильники філаретівського розколу не пустили святиню у деякі місця. З Володимира-Волинського ми мали йти у Іваничівський, Локачинський і Горохівський райони, що межують з Львівською областю. Туди нас не пустили. В обласній адміністрації мене поставили перед фактом, що не несуть ніякої відповідальності, якщо ми підемо проти волі місцевих чиновників. Райони залишились без відвідин благодатною святинею. А до Різдва у мене на столі лежали заяви від голів трьох районів з одним проханням: “Принесіть до нас ікону, бо розпочався падіж худоби”. Спочатку почала масово вимирати державна худоба (тоді ще не розвалились усі колгоспи), а потім і у окремих господарів корівки стали здихати. Люди злякалися. Відвідини іконою трьох районів, куди сучасні богоборці її не допустили, почалося у травні з нагоди дев’ятсотліття з дня упокоїння святителя Стефана, єпископа Володимир-Волинського.
Подія глибоко закарбувалась у моїй пам’яті, вона запам’яталась усім волинянам, які стали свідками визначної події. Пройшло вже десять років, але це настільки підняло дух віруючих людей. Хода великої святині „присадила” філаретівців. Коли у Луцьку у процесії за іконою рухалось понад дев’яносто тисяч вірних, філаретівці навіть закрили браму, що вела до кафедрального собору, який вони злочинно захопили рік перед тим. Люди від них просто відвернулися, сказавши, що такі дії подібні до сектантських. Певна річ, ми б не стали під час хресного ходу влаштовувати суперечку за собор. На площі перед нашими колишніми будинками ми прочитали Євангеліє і окропили вірних свяченою водою. Нині ми щорічно у серпні у день захоплення кафедрального собору, єпархіального управління і будинків Волинської духовної семінарії проводимо хресні ходи в обласному центрі з частками святих мощей. Маршрут проходить від тимчасового приміщення на місці будівництва кафедрального собору на честь Всіх святих, що в землі Волинській просіяли, до Свято-Покровської церкви.
Відбулось підняття духу віри та відвернення від великої трагедії — розколу. Я дуже вдячний милосердному Богу та Божій Матері, що напоумили саме в той час провести таку акцію. Усі перипетії, пов’язані з захопленням храмів, побиттям духовенства і віруючих, суперечками та іншими засиллями з боку розкольників з того часу почали вщухати аж до тепер. Нині ж все розпочинається знову.

— Владико, чи можете Ви прокоментувати нещодавні заяви нового філаретівського „єпископа” Волині відносно висловлювань представника Константинопольського Патріархату на зустрічі з Президентом. Складається враження, що Михаїл Зінкевич бере на себе більші повноваження, ніж його керівник Філарет…
— Після смерті Якова („митрополита” УПЦ-КП Панчука) призначили нового керівника єпархії Тимофія Зінкевича — „єпископа” Михаїла. Я не можу його судити, але за словами тих, хто з ним спілкується, це — нецерковна людина.
Перший інцидент трапився у 2004 році, коли міська рада запросила мене на відкриття пам’ятника розстріляним в’язням Луцької тюрми. Серед розстріляних були й злочинці, але більшість — переслідуваних за політичні переконання. Їх розстріляли, щоб не вести далі у тил. Звичайно, ми, віруючі, переживаючи події минулого, перебуваємо у скорботі.
На відкритті пам’ятника Михаїл, не зустрівшись зі мною і не поспілкувавшись, прилюдно заявив приблизно таке: „Я бачу, що тут Ніфонт стоїть, і своєю присутністю він засвідчує те, що відмовляється від Московської Патріархії і скоро прийде до нас у Київський патріархат”.
Присутні стояли приголомшені, думаючи, що це таке? У ЗМІ цієї репліки, звичайно, не прозвучало. А я почувався ображеним і меру міста сказав, що якщо мене запрошують на такі заходи, то хай би пан Михаїл таких реплік не кидав. Він відчув свою помилку і після всіх урочистостей підійшов до мене щоби подати руку і по-християнськи облобизатись. Можливо, я повів себе нетактовно, але від нього відсторонився і сказав: „Дякую вам, пане-„владико”, за Вашу брехню”.
Цей випадок заставив мене задуматись над деякими речами. Якщо ти рахуєш себе єпископом, то навіщо прилюдно брехати і оббріхувати ту людину, якої навіть не знаєш і перший раз бачиш? Було б зрозуміло, якби він хоча б поспілкувався зі мною, а то абищо ляпнув.
З приходом „єпископа” преса почала писати, що Зінкевич закінчив Ленінградську духовну академію. Та, коли мені прийшлося дізнатися, він не закінчив навіть семінарії. Його вигнали за порушення дисципліни і неатестацію з більшості предметів.
Після виборів він відчув повну свободу. У зв’язку з заявою Всеволода (Майданського) (США) Михаїл у своїх висловлюваннях, у тому числі й у ЗМІ, поводить себе мало як не першоієрарх Київського патріархату. Він заявляє, що швидко усі парафії канонічної Церкви перейдуть у філаретівське угрупування.
З лютого розкольницькі семінаристи у підрясниках пішли по моїх парафіях збирати підписи обманним шляхом. На бланках були реквізити Волинської єпархії Української Православної Церкви, але без слів „Київський патріархат”. Ці молоді люди ходили до того часу, поки ми в ультимативній формі не звернулись до місцевої влади. Та згодом Михаїл почав посилати своїх „священиків” на канонічні парафії.
Сьогодні у Волинській єпархії УПЦ є 327 парафій, з початку року зареєстровано чотири нових. Та де тільки можливо на місцях, посилаються лжесвященики від Київського патріархату, і їдуть вони самозванно.

— Уся православна Україна спостерігає за новим витком провокацій на Західній Україні. Який на сьогодні стан справ у гарячих точках Волинської єпархії?
— Наглядний випадок вищевказаного — події у селі Духче Рожищенського району. Одна родина почала суперечку з канонічним священиком і викликала з райцентру філаретівського „благочинного”. Він приїхав з групою підтримки на трьох автомобілях, а на світанку святотатці виламали на цвинтарній капличці двері і увірвались до святині. Парафіяни, що складають переважну більшість жителів села, не допустили їх до служіння. До сьогоднішнього дня там немає спокою. Місцева влада своїм „невтручанням” потурає діям провокаторів.
Піднімається знову скандал у давньому містечку Старий Чарторийськ (Маневицького району), де у нас багато років існує чоловічий монастир. Ченці силами віруючих за багатомільйонні кошти меценатів відреставрували гігантський собор (точніше, ті руїни, що від нього залишились), збудований на кошти відомого князівського роду Чарторийських понад п’ятсот років тому, зберігши унікальну історичну пам’ятку від повної руйнації. Тепер на нього стали претендувати розкольники, вказуючи, щоб їм передали частку майна. Звичайно, це суперечить здоровому глузду та будь-яким моральним імперативам.
Село Жидичин знамените тим, що тут колись знаходився відомий Свято-Миколаївський монастир. Так от у селі поселилось „аж” два філаретівські монахи, і невідомо з яких причин їм було передано приміщення колишнього митрополичого будинку. Незрозуміло, чому вони почали виступати за почергове богослужіння або принаймні за отримання дозволу заносити у храм покійників. Я і представникам влади, і настоятелю кажу: „Як це так? Якщо людина відмовилась та не ходила до цього храму за життя, навіщо її у сюди нести мертвою? Це наруга і над самим покійником, і над православною святинею”. Лукавий привід, щоб тільки впустили їх у церкву. Почергове богослужіння показує, що такий підхід ніяк не вирішує міжконфесійні конфлікти, а майже завжди розв’язує руки новим хазяям. Ми набули гіркого досвіду у недалекі 1990-ті.
На сьогодні ситуація у єпархії неспокійна. Підступно, з мовчазної підтримки владних структур йде прихована агітація. Віруючі знову у тривозі та неспокої. Вони не можуть зрозуміти, чому Президент, за якого проголосувало більшість парафіян моєї єпархії і який обіцяв, що не буде втручатися у міжконфесійні стосунки, та заявляв, що ніхто не буде нікому вказувати, у якому храмі молитися, не припиняє насилля, яке проявляється у нашому регіоні.
Усі кричать про об’єднання, а в дійсності силою прагнуть усіх загнати до анафеми. Вони забули притчу про блудного сина як прекрасний зразок покаяння і об’єднання. Філарета ж ніхто не гнав, він сам відпав і оголосив, що не слухається Матері-Церкви, йде попри її постанови і залишається управляти так званим Київським патріархатом в Україні. Це призвело до трагічних наслідків. Оскільки Філарет вчинив розкол, то йому і його послідовникам й личило б, як блудним синам, приєднатись до Церкви через покаяння.

— Як можуть розвиватись події, коли якісь політичні сили намагатимуться форсувати події зі створення єдиної Церкви в контексті міжконфесійної ситуації на Волині?
— Нас хочуть загнати до анафеми. Сьогодні на Україні більш як одинадцять тисяч парафій УПЦ. Якщо розпочнуться безчинства, силою відбиратимуть храми, це породить у Церкві ще більші та неймовірніші розколи. Візьмімо для прикладу процеси, що діються в розкольницьких угрупуваннях; декотрі з них поділилися ще на декілька. Адже кожен князьок хоче мати свою Церкву.
Я думаю, що представники Київського патріархату не стільки борються за спасіння людських душ, не стільки їм болить, що душі людські гинуть у гріхах, а кожен бореться за своє „коритце”.
У нас на Волині це гарно видно. Усі філаретівці заїжджі, в основному з Галичини (Тернопільщини, Львівщини, Івано-Франківщини). Ніхто з них не дбає ні про красу храму, ніхто не піклується про належне душпастирство, а працюють заради зарплати. Найбільш підходяще слово — „найманці”, ще й неблагодатні, які ведуть чисто обрядове служіння і несуть непорозуміння у маси людських сердець.
Якби Президент сказав хоча б одне слово, вказавши, що програма, яку він оприлюднив, повинна виконуватись, зокрема відносно забезпечення релігійних прав і свобод, розкольники б не проявляли такої агресії. Сьогодні, спостерігаючи за мовчазним потуранням влади, вони „розпоясуються” і творять безчинства. Віруючі моляться, щоб усі прийшли до єдності віри.

— Далеко за межами єпархії відомі різдвяні благодійні концерти, що збирають хорові колективи з усієї України. Як прийшла ідея проводити доброчинну акцію?
— Церква — це громада віруючих людей, які прагнуть молитись і робити щось добре. Сталось, що завдяки віруючим людям я познайомився з головою Дитячого фонду допомоги дітям-сиротам пані Оленою Грінченко.
У нас зав’язалась розмова, як допомогти дітям-сиротам. Я дав відповідні розпорядження по усій єпархії (у той час єдиній на всю область). Священики старались підтримати обездолених малюків, допомогти морально чи матеріально, знаходили хороших опікунів, інших людей, які були матеріально спроможні допомогти. Згодом вирішили організувати різдвяний благодійний концерт, щоб зібрати кошти від імені Церкви. Концерт вдався, нам пожертвували на той час велику суму. Її розподілили по сиротинцях. Сьогодні це увійшло в традицію. У цьому році концерт відбувся в одинадцяте. Приємно, що люди вже чекають його. Зазвичай він проходить після Богоявлення. Спочатку благодійні акції проходили у невеликій залі будинку „Просвіти”, а згодом ми стали просити найбільший зал Луцька у кінотеатрі „Промінь”. На жаль, вже і він не може вмістити усіх бажаючих, яких у цьому році зібралось до п’яти тисяч. Якби не зима, то концерт ставили б на стадіоні.
Я прошу усіх вірних, щоб за декілька місяців до заходу приготували якусь копійчину. На концерті, який відбувся 26 січня, зібрали понад 53 тисячі гривень. Деяку суму ми розподілили між сиротами, що навчаються у нашій семінарії, а сорок тисяч роздали на волинські сиротинці та будинки маляти. Кошти приносять задовго до самого концерту, а також і після, просять часто зі сльозами: „Прийміть це для дітей-сиріт”. Звичайно, діти і їх вихователі раді, що Церква допомагає їм.
Разом з тим священнослужителі єпархії та очолювані ними церковні громади знають на місцях сиріт або багатодітні сім’ї і чим можуть, тим і допомагають: коштами, продуктами, одягом, а то і просто добрим словом.

— Владико, чому у справі соціального служіння ви звертаєте увагу саме на дітей-сиріт?
— Чому мені хочеться домогти тим дітям? Залишившись сиротою ще у дитинстві, я донині пам’ятаю кожну людину, яка дала мені хоча б п’ять копійок або шматочок хліба, чи хоча б приголубила, погладила мене по дитячій голові. Це пам’ятається до кінця життя. Сирота завжди хоче, щоб хтось підійшов з ласкою.
Церква, як мати, робить таку справу, але у теперішній розбурханий час люди заклопотані настільки, що, мабуть, нема коли їм і поглянути в сторону сироти. Тому ми — священнослужителі, студенти Волинської духовної семінарії — стараємося спонукати, закликати віруючих людей до благодійництва, що стосується дітей-сиріт. Слава Богу, це нам вдається.

— Які найвизначніші події чекають Волинську єпархію ближчим часом?
— Ми вже давно розпочали підготовку святкування 60-ої річниці Перемоги над фашистською Німеччиною. Традиційно 9 травня відбувається багатотисячний хресний хід до меморіалу, де відправляється заупокійна літія. Туди віруючі приносять величезний хрест-вінок живих квітів висотою понад п’ять метрів. З нагоди ювілею для ветеранів буде проведений святковий концерт. Протягом року плануються заходи на місцях, особливо там, де знаходяться масові захоронення військових, та у тих поселеннях, які були спалені нацистами. Загальні хресні ходи увіковічнять вікопомну подію.
Волинську єпархію чекає ще одна знаменна дата. На наступній педагогічній раді у нашій духовній школі буде створена комісія по святкуванню 210-ої річниці від дня заснування Волинської духовної семінарії та 60-річчя її перебування у місті Луцьку. Маємо намір запросити на урочистості Предстоятеля, архієреїв, колишніх викладачів та випускників, високих гостей. Плануємо провести конференції і семінари, урочисту академію.

Бесіду вів Володимир Свистун

01.06.2005. КІРОВОГРАД. Священик благословив традиційний фестиваль вокально-хорового мистецтва “Калиновий спів”

Священик Діонісій Мартишин. Християнська мораль у досвіді церковного життя