Сергій Баршай. Православне життя очима світських ЗМІ: лютий-березень

01.04.2004 archive, Вестник №31, Обзор прессы

ВАТИКАНСЬКА ДИПЛОМАТІЯ НАПЕРЕДОДНІ ВЕЛИКОГО ПОСТУ. ПРАВОСЛАВНЕ ЖИТТЯ ОЧИМА СВІТСЬКИХ ЗМІ: ЛЮТИЙ — БЕРЕЗЕНЬ
Сергій БАРШАЙ
«День» про релігію. — Тривоги Софії Київської. — Соціальна робота в Кирилівці. — Святині Єрусалима.
16 — 22 лютого
В черговий раз у газеті «День» вийшов огляд релігійних новин світі (номер за 18.02.2004 р.). Як і попередні аналогічні огляди, що публікувалися в «Дні», тут проводиться відповідна тематична лінія. Якщо припустити, що релігійна підбірка, яку готує в газеті журналістка К. Гудзик, відбиває дійсну картину релігійного життя світу, то виходить, що більш шкідливої релігійної структури, ніж православна Церква (особливо Руська православна), годі й придумати. З розповіді про конфлікт в Абхазії випливає, що в ньому винна сучасна Росія (а чому не Грузія?). А недавній візит до Москви президента Папської ради зі сприяння християнській єдності кардинала Вальтера Каспера теж виявився непоганим приводом для критики «Московської патріархії», яка «займає до Ватикану помітно жорсткішу позицію, рідше згадує «сестринську спорідненість» і постійно поповнює «чорний список» католицьких гріхів перед православ’ям». Цікаво, що, на думку журналістки, православні винні в тому, що змушені рідше згадувати про свою «спорідненість» із католиками, чи, можливо, все ж католики винні в тому, що їх православні брати уже не можуть вважати їх за своїх родичів?
А Москва, як завжди, виступає тут монстром, на фоні якого інші православні патріархи навіть втрачають здатність приймати самостійно рішення. Так, недавній протест Вселенського Патріарха Варфоломія з приводу можливого заснування греко-католицького патріархату в Москві, звісно, був прийнятий «абсолютно очевидно, що під серйозним тиском Москви». Хоча тут газета більше образила не абстрактну «Москву», а Константинопольського Первосвятителя.
Одразу два столичні видання — «Сегодня» за 18.02.2004 р. і «Україна молода» за 20.02.2004 р. дали тривожне повідомлення про те, що біля Софійського собору в Києві планується звести великий десятиповерховий будинок. Як розповідає газета «Сегодня» (матеріал О. Гук і О. Марущака «К святой Софии «подбирается» новая стройка»), «мэр Киева Александр Омельченко подписал распоряжение, разрешающее завершить строительство административного здания с 10-этажной пристройкой в переулке Рыльского, 4, — в историческом ареале города. Сроки определены — с 20 февраля по 20 декабря тротуар и проезжая часть переулка будут временно заняты стройплощадкой и пешеходной галереей».
Даний факт прокоментувала газеті заступник директора з науки заповідника «Софія Київська» Ірина Марголіна: «Впервые слышу о новом строительстве… Даже не знаю, что сказать… Пока мы спим спокойно… Неужели снова повторится та же история, что с фитнес-центром? Если строительство действительно начнут, то, думаю, мы вновь будем бороться против него, как тогда, полтора года назад».
Проте газета «Україна молода» налаштована дещо скептично з приводу даного будівництва. У замітці «Святиня хмарочоса не знесе, а хмарочос святиню — може» зазначається, що невідомо, чи вдасться замовнику будівництва — банку «Донкредитінвест» — реалізувати свою ідею до кінця. «…попередня спроба збудувати у 2002 році поряд із Софією на тому ж таки провулку Рильському фітнес-центр зазнала фіаско. Тоді справу про правомірність будівництва центру в охоронній зоні заповідника за численними зверненнями киян навіть розглядали у суді». Будемо сподіватися, що сьогоднішня спроба «наїхати» на собор не завдасть шкоди нашій національній святині.
Тижневик «Киевский регион» за 19–25.02.2004 р. у статті В. Ковальського «У отца Федора каются убийцы и психи» розповідає про широку соціальну роботу, яку проводить Свято-Кирилівська парафія у м. Києві. У матеріалі розповідається про непростий життєвий шлях, який пройшов настоятель цього храму протоієрей Федір Шеремета перед тим, як очолити Кирилівську парафію. Також автор розповідає маловідомі деталі парафіяльних буднів. «Кирилловская церковь имеет свое хозяйство в селе Малая Тарасовка Барышевского района: 60 гектаров арендованной земли, трактора, комбайн, сеялки, веялки, коровы, свиньи, куры. За счет этого она проводит благотворительные акции и содержит столовую для больных и бедных. Своими силами отремонтировано 25-е отделение больницы, в котором раньше была тюрьма. Теперь там сестры милосердия ухаживают за бездомными и душевнобольными, которые живут в своем мире, изолированном от общества…
Когда протоиерей Шеремета впервые переступил порог клиники, больные его обступили, ощупывали рясу и с недоумением спрашивали друг друга: «Неужели это настоящий поп?». Многие думали, что врачи просто обманывают: дескать, нарядили «своего человека» в священнические одежды. Убедившись, что он не «ряженый», пациенты сразу же начали открывать свои души, просили крестики, свечи, иконки…
Несмотря ни на какие невзгоды, Кирилловская церковь продолжает ухаживать за больными, в том числе и за теми, на которых уже и родственники, и врачи давно махнули рукой».
Вищенаведена стаття цінна тим, що однаково може зацікавити як віруючого читача, так і нецерковного, адже проблема психічно хворих людей актуальна на сьогодні для всіх. І висвітлення діяльності Церкви в цьому напрямі — непогана тема для будь-якого видання.
У газеті «Голос України» за 18.02.2004 р. Я. Стадільна розповідає у статті «Місце упокоєння і воскресіння» про християнські святині Єрусалима. Особливо цікавими в статті є розповіді про початок будівництва у IV столітті храму на місці воскресіння Христового. «Коли 325 року Олена, мати Костянтина Великого, знайшла гробницю Христа, Костянтин велів спорудити на цьому місці першу церкву. З пагорба вивезли всі скелі, крім двох — самої Голгофи, на якій було піднято хрест, і гробниці Христа, котру відокремили величезною ротондою. Цю церкву зруйнували перси 614 року. Потім було ще чимало відновлень і руйнувань».
Також захоплююче описує журналістка процес отримання Благодатного вогню напередодні Великодня. «На середині ложа Гробу Господнього ставлять лампаду, наповнену олією, але без вогню. Потім входить православний патріарх. У цей час у храмі вимикають світло, і настає напружена тиша. Перед сходженням вогню храм опромінюють яскраві спалахи, миготять блискавки, що часто проходять через людей, що стоять, не заподіюючи їм шкоди. В цей само час виходить православний патріарх, який благословляє тих, хто зібрався і роздає Благодатний вогонь. Причому в перші години він має дивні властивості — не пече руки».
23 — 29 лютого
Головна мета посту. — Візит кардинала Каспера і реакція ЗМІ. — Монастир і його насельниці. — Освячений Центрвиборчком. — Нові видання єпископа Калліста.
У перший тиждень Великого посту вітчизняні ЗМІ приділили відносно незначну увагу цій даті. З більш-менш серйозних «пісних» матеріалів можна навести лише статтю настоятеля Свято-Введенського храму м. Києва ігумена Ахіли (Шахтаріна) під назвою «Великий піст», опубліковану в газеті «Товариш» за 27.02.2004 р. У цьому матеріалі подається історія виникнення посту. Як пише автор, «Основоположником Великого посту є Господь наш Ісус Христос. В Євангелії ми читаємо про те, як перед виходом на проповідь Ісус Христос, знаходячись у пустелі, провів у пості сорок днів». Також дається розуміння суті посту. Зазначається, що поститись означає не тільки утримуватись від певної їжі або утримувати свої почуття, зір і слух: «удосконалення внутрішньої людини — ось основна мета посту».
Набагато більше, аніж початок Великого посту, цікавив наші ЗМІ протягом тижня візит у Москву голови Папської ради з питань християнської єдності кардинала Вальтера Каспера. Підвищений інтерес до цього візиту був обумовлений тим, що кардинал, зокрема, мав обговорювати із Патріархом Алексієм проблему українських греко-католиків, у першу чергу можливість надання УГКЦ статусу патріархату. Як відомо, сторони дійшли єдиного висновку про неможливість надання такого статусу сьогодні. З цього приводу газета «Україна молода» за 25.02.2004 р. (стаття М. Остерської «Ватикан плюс Москва… мінус Київ?») патетично заявила, що «УГКЦ впала жертвою примирення Ватикану з Алексієм II».
Правда, проти такого категоричного твердження виступає К. Щоткіна на сторінках тижневика «Зеркало недели» за 28.02.2004 р. (стаття «Москва, Ватикан и непредсказуемая погода в Украине»). Журналістка заявляє, що «…вопрос о необходимости патриархального статуса не получил однозначных оценок внутри самой УГКЦ. Наиболее осторожные представители церкви не слишком громко (чтобы не нервировать «третий сектор») высказывают опасения, связанные с проникновением в церковь «национально-самостийнических» тенденций и с неумением удерживать тонкую грань между восточным принципом поместности и католическим пониманием вселенскости. Самостийничество во всем — и не в последнюю очередь в церковном вопросе — характерная черта молодых национальных государств. Тем более отождествление «национального» и «церковного» характерно для населения Западной Украины. Но так ли это хорошо для церкви?» — задається питанням авторка матеріалу.
Також у газеті висловлюється припущення про неоднозначність позиції з цього питання й у самому Ватикані. «Там не особо стремятся признавать за УГКЦ статус патриархата. И не стоит думать, что всему виной Москва и ее нежелание мириться с этой идеей. Воинственная позиция, конечно, будет использована в качестве обоснования отказа «обострять ситуацию». Но не слишком ли легко Римская курия всякий раз соглашается с аргументами «противоположной стороны»? Видимо, не только в УГКЦ, но и в самом Ватикане нет единства мнений по «украинскому вопросу».
Не зовсім зрозумілим є твердження «України молодої» про те, що «УГКЦ неодноразово зверталася до РПЦ з пропозицією розпочати діалог, готуючись стати своєрідним цивілізаційним «мостом» між Римом і Москвою. Однак кроків назустріч з боку РПЦ не було». Коли саме зверталася з такою пропозицією УГКЦ і на яку тему мав бути діалог — невідомо. Скоріш за все, вищенаведена фраза є просто красивим, хоч і голослівним твердженням журналістки. Адже відомі лише спроби (до того ж невдалі) православних розпочати на початку 1990-х діалог із греко-католиками, але останнім тоді було не до того, вони займалися «відновленням справедливості». А вести діалог сьогодні, коли православні на Галичині піддаються нещадному цькуванню зі сторони греко-католиків, можна лише з конкретних болючих питань, а не з абстрактних «цивілізаційних».
Звичайно, таку тему не могла обійти газета «День». У огляді релігійних новин світу, уміщеному за 25.02.2004 р., його авторка К. Гудзик з приводу вищезгаданих подій висловила припущення, що причини жорсткої позиції священоначалля РПЦ полягають у тому, що «Московська патріархія не вільна у своїх діях і перебуває під пресом російських православних фундаменталістів (ченці, православні братства), для яких будь-яке спілкування з єретиками-католиками — смертний гріх». «Особливі» почуття К. Гудзик до православних не є для когось секретом — протягом кількох останніх років журналістка використовує будь-який привід, аби якось принизити чи очорнити роль православних у світі. І тут уже в черговий раз виникає запитання: невже й справді вона такої невисокої думки про православні Патріархати? Не так давно журналістка звинуватила Вселенського Патріарха у залежності від «тиску Москви», тепер виходить, що «Москва» залежить від «фундаменталістів»… Що ж це, виходить, за Церква у нас така? Хоча К. Гудзик не може зрозуміти іншого: Церква як соборноправна структура не може бути абсолютно «вільною у своїх діях», адже складається вона із своїх членів, тобто простого народу, а тому і виражає його інтереси. А якщо простий народ (зокрема, на Західній Україні) завдяки уніатам позбавлений елементарних умов для молитви Богові, то реакція священноначалля може бути тільки адекватною.
У «Вечірньому Києві» за 26.02.2004 р. у статті «Комусь — на тусовку, комусь — у монастир» журналістка П. Аксьонова розповіла про київський Покровський монастир, зокрема про побут його насельниць. Даний матеріал можна віднести до розряду нині популярного напрямку статей, де їхні автори пробують передати власні враження «від побаченого» в обителях, не зупиняючись на історії монастиря як такого, а лише акцентуючи увагу на його нинішніх жителях. «Ніяковіючи, заходжу у ворота. Переді мною — невеличка будівля: священицькі келії. Ліворуч — храм і чернецькі помешкання. У неділю в храмі — сила-силенна народу, просто не віриться, що в самому центрі міста, у тихому Покровському монастирі може зібратися в церкві стільки людей. Проте мій подив пов’язаний не з цим. Раз-у-раз, заходячи сюди, я не втримуюсь кинути оком у бік загадкових берегинь цього храму — черниць. Вони такі молоді, вони майже такі, як я… чому ж їх молодість минає за цими стінами, а не на гучних молодіжних тусовках, не в кінотеатрах та кав’ярнях, не на студентській лаві, не на концертах улюблених музикантів?»
Стаття привертає увагу простим стилем написання і може бути дійсно навіть корисною тим, хто раптом виявить бажання присвятити себе Богу — тут коротко описується «практична» сторона чернецтва.
Газета «День» за 28.02.2004 р. у матеріалі Н. Трофімової «У ЦВК — ангел-охоронець» розповідає про освячення Митрополитом Київським і всієї України Володимиром (у газеті він помилково названий Патріархом) приміщення Центрвиборчкому. Тут наводиться думка голови ЦВК С. Ківалова про те, що освячення приміщення «допоможе новому складу Центрвиборчкому додержатися принципів чесності, прозорості та демократичності виборів».
Характерна деталь сьогодення. Журналістка зазначає, що освячення приміщення відбулося «щоправда, митрополитом тільки однієї конфесії». Очевидно, сьогоднішня ненормальна ситуація, яка є в нашій державі із «конфесійним плюралізмом», багатьма сприймається уже як такою, що має бути. А тому багато хто вважає, що подібні заклади мають освячувати, звичайно, представники усіх (чи переважної більшості) українських конфесій — для дотримання «конституційної рівності». Хоча ситуація, коли богослужіння очолюють відразу кілька «патріархів», є абсурдною.
В «Україні молодій» за 26.02.2004 р. у статті М. Остерської «Православним шляхом — до внутрішнього царства» розповідається про видання столичним видавництвом «Дух і Літера» двох трудів відомого православного богослова сучасності єпископа Діоклійського Калліста (Уера) «Внутрішнє царство» і «Православний шлях». У статті розповідається про семінар «Україна у всесвіті владики Калліста (Уера)», який відбувся у Києво-Могилянській академії. «Учасники семінару відзначали, що книги Калліста написані сучасною мовою для сучасних людей. Це важливо тому, що в очах пересічного громадянина, який уже не є атеїстом, але ще не має церковного досвіду, тобто у щось вірує, але не цілком знає у що, християнство пов’язане з чимось застиглим і не дуже доречним у сучасному світі. І поява таких близьких читачеві книжок допомагає зрозуміти людям вічність і сутність».
1 — 7 березня
Поради для посту. — «Культурні» проблеми Кирилівської церкви. — Православні очима Р. Тафта.
Після закінчення першого тижня Великого посту у преси виникло більше бажання обговорити його різноманітні аспекти. Усе докладно про піст розповідає Н. Смєтаніна у статті «Пост — не смирительная рубашка» («Вечерние вести», 3.03.2004 р.). Тут розглядаються і внутрішній, і зовнішній аспекти посту, даються поради на різні випадки життя, а також визначається суть посту. «Основа поста — борьба с грехом. Один из способов этой борьбы — воздержание от пищи, ибо, по утверждению святых отцов, «толстое чрево не родит тонкого смысла», «пища излишняя делает тело чрезмерно нагруженным кораблем, который при малом движении волн идет ко дну».
Про піст іде мова і в інтерв’ю з російським дієтологом Анатолієм Волковим, опублікованому в «Фактах» за 3.03.2004 р. Тільки тут дається не християнське, а виключно тілесне — «дієтологічне» — тлумачення користі від посту. Проте одна думка тут є особливо цінною для всіх людей, що дотримуються посту: «проблемы со здоровьем возникают, когда народ начинает разговляться и переедать».
Величезну статтю Максима Стріхи «Кирилівській церкві винесено вирок», присвячену проблемі повернення Кирилівського храму м. Києва православній громаді, опублікувала газета «День» за 4.03.2004 р. Інформаційним приводом для її написання послугувало недавнє проведення круглого столу, «де обговорювалася подальша доля пам’ятки архітектури домонгольської Русі — Кирилівської церкви — родового монастиря чернігівських князів Ольговичів, спорудженого у ХII столітті, — пише автор. — Вчені, депутати, культурні діячі обговорювали можливі наслідки передачі Кирилівської церкви у постійне використання Українській православній церкві Московського патріархату».
Така дивна назва матеріалу насправді має на увазі готовність влади передати храм у користування православній общині (яка фактично ним користується уже десять років).
Просто дивно, скільки може бути презирства до віруючих! Пан Стріха, розглядаючи проблему повернення храмів — пам’яток архітектури — Церкві, абсолютно не вважає останню за їх правонаступницю. Від статті у людини непоінформованої могло б скластися враження про віруючих як про якихось антикультурних вандалів, а храми, виходить, будувалися виключно для музеїв або культурних закладів.
«…чому ж держава має бути ультралояльною до вимог тільки тих громадян, що об’єднані в релігійну громаду, забезпечуючи одне право (в нашому випадку — на Кирилівську церкву, утилітарно витлумачену лишень як приміщення для богослужінь) і водночас звужуючи інше право — право всіх українців на доступ до Кирилівської церкви як пам’ятки їхньої культури й духовності?» — лунає запитання автора. Отакої! А якби хтось прийшов до пана Стріхи додому жити через те, що там йому більше подобається, аніж у себе, то повернення будівлі господарю в даному разі можна було б трактувати як порушення конституційних прав «гостя»? А як же віруючим ще можна «тлумачити» храмову споруду як не «приміщення для богослужінь»? Адже ж будувалася вона саме для цього!
Причому в окремих питаннях автор демонструє свою некомпетентність. «Не можна сказати, що проведення постійних богослужінь пішло на користь унікальній пам’ятці (Кирилівській церкві. — С.Б.). Кіптява від свічок осідає на давніх фресках». Автор, очевидно, не знає, що саме через фрески в Кирилівському храмі свічки ніколи не запалюють. Звідки ж тоді взялася кіптява?
Пан кореспондент зайшов іще далі і заявив, що «якщо оцінювати ситуацію за науковими критеріями, то, починаючи з кінця 1980-х, Україна пережила хвилю нищення пам’яток церковного мистецтва, цілком співвимірну з наслідками останньої антирелігійної кампанії хрущовської доби» через те, що храми і монастирі почали повертати Церкві. Вважаю, подібне навіть не варто й коментувати. Усі знають, скільки храмів було повернуто з небуття віруючими за останні п’ятнадцять років, скільки спаплюжених святинь отримали достойний вигляд. Тому подібні порівняння можна розцінювати просто як цинізм.
Ще у статті пропонується запозичити «європейський досвід» у даній ситуації. «Чому, нарешті, церкву в Україні не намагаються привчити до розумного компромісу з культурою, — компромісу, що став повсякденною практикою всіх цивілізованих країн? Щоб переконатися в тому, досить лишень зайти до головних храмів європейських столиць, які є водночас і музеями, і концертними залами». Тут перелік можна було б продовжити. Так, сьогодні у «розвиненій» Європі старовинні храми повсюди перетворюються на кафе, ресторани, бари, зали для дискотеки або зали для демонстрації творів модельєрів… То якщо до такого «розумного компромісу з культурою» і нам сьогодні радять іти, тоді вибачайте, але краще ми будемо шукати іншого, власного, шляху.
У газеті «День» за 2.03.2004 р. вийшло інтерв’ю, яке дав агентству «National Catholic Reporter» Роберт Тафт — єзуїт, «відомий католицький вчений у царині православ’я». Перекладачем інтерв’ю з англійської була К. Гудзик. Звісно, такого матеріалу (який вийшов і обговорювався в багатьох інтернет-виданнях) газета пропустити не могла, адже стільки «грамотного» бруду на православних давно ніхто не виливав. Хоча в даній версії найрізкіші висловлювання Р. Тафта було викинуто і залишились лише «розмірковування» з приводу можливого проголошення патріархату УГКЦ і реакції на це православних. Проте, щоб мати уявлення, що це за людина «відомий католицький вчений у царині православ’я», слід навести деякі фрагменти з інтерв’ю, які не увійшли в версію «Дня» (цитуємо мовою перекладу за інтернет-порталом Credo.ru).
Отець єзуїт чомусь вважає, що «почти все нынешние украинские православные — это католики, которые были вынуждены перейти в Православную Церковь и по тем или иным причинам остались в ее лоне». Якщо подібну позицію можна трактувати як «католицьку науку в царині православ’я», то чого варта така наука?
Щоб охарактеризувати логіку православних, священик вдається до такого прикладу: «Предположим, вы высадились на европейском берегу Атлантического океана. Чем дальше вы продвигаетесь в южном или в восточном направлениях, тем хуже становится все, за исключение кухни. Мало-помалу исчезают логика и рациональность, и в конце концов все сводится к истерии и крайней эмоциональности».
А от зразок характеристики православного священноначалля: «необходимо понимать, что многое из того, что предпринимают иерархи Русской Православной Церкви, есть следствие их лунатического блуждания». Цікаво тільки, чи це його приватна думка, а чи думка частини католиків?
Особливо ж цікавим є наступний «братерський» аналіз: «По существу, в русской православной иерархии есть три группы. Прежде всего, это настоящие сумасшедшие, крайне правые фанатики. Это те, кто называет Распутина святым и тому подобное. Затем — те, кто подобно митрополиту Кириллу, открыты для общения, достаточно образованны, поддерживают экуменические идеи. И, наконец, есть средняя группа — консерваторы, которые, однако, не будут с пеной у рта настаивать на своем. Группа, к которой относится митрополит Кирилл, чрезвычайно мала».
Вищенаведені думки «вченого» не попали на сторінки «Дня», але невже потрібно наводити думки (до того ж із купюрами) людини, яка дозволяє собі подібні пасажі? Що корисного зможе з них узяти читач? Чи не компрометують подібні церковні чиновники саму Римську церкву? Адже подібна неповага до східних братів по вірі (у яких, виявляється, усе, окрім кухні, погане) — не найкраща візитка і для самих західних братів.
8–14 березня
«Контрабандні» святині. — «Четьи-Минеи» від першодрукаря. — Чорнобильська церква.
У замітці А. Федориної «Явлення Христа народу», уміщеної в «Україні молодій» за 11.03.2004 р., іде розповідь про недавню вдалу операцію українських митників. У тамбурі поїзду «Москва — Київ», на дні бункеру з вугіллям, було знайдено три ікони XVII — XVIII століть загальною вартістю 267 тисяч гривень. Як повідомляє газета, «Згідно з вимогами Мінської конвенції про правову допомогу та згідно з рішенням Генеральної прокуратури України, українські правоохоронці повернули російським колегам цінності, а також передали матеріали кримінальної справи, що була порушена за фактом контрабанди». Остання подія є тим більш цікавою, що приблизно рік тому на цьому ж залізничному маршруті митниками було знайдено ікони, що перевозилися… також у вугіллі.
Якщо цей факт має виключно кримінальний характер, то історія про іншу унікальну знахідку є більш романтичною. Газета «Труд — Украина» від 10.03.2004 р. у статті С. Кудряшова «Четьи-Минеи» в переплете истории» розповідає про знайдення в Уфі «Міней», які, за всіма ознаками, вийшли з друкарні Івана Федорова (тільки невідомо, з якої саме). На щастя, книга має досить гарний вигляд: «Экземпляр «Четьи-Минеи» очень хорошо сохранился. На книге целы даже бронзовые застежки. Только растрескался кожанный переплет, видимо, от перепадов температуры. Судя по виду, это вполне может быть сборник житий святых, изданный в 1580 году первопечатником Иваном Федоровым».
Історія знайдення раритету дивовижна. Виявляється, цілу купу старих книг при знесенні старого будинку, що до революції належав настоятелю місцевого кафедрального собору, знайшли звичайні робочі. Коли про це дізнався місцевий любитель антикваріату Василь Мусатов, він відразу захотів оглянути книги. Побачивши серед них «Мінею», як пише газета, «Василий Мусатов за ценой не постоял — отдал бригадиру за «книжный клад», как он и просил, четыре бутылки водки и два кило вареной колбасы».
У тижневику «Столиця» за 12.03.2004 р. розповідається про сьогоднішні «будні» жителів Чорнобильської зони (стаття М. Хрієнка «Вікно в Зону»). Поміж інших особливостей сьогоднішньої зони, звичайно, автор не міг оминути увагою відроджений Свято-Іллінський храм Чорнобиля, який недавно пережив своє друге народження, а також про його настоятеля священика Миколу Якушина. «На високій Замковій горі Свято-Іллінська церква видається космічною ракетою перед стартом у глибини Всесвіту. Церква відремонтована і відреставрована. Корінні жителі Чорнобиля кажуть, що цю вкрай необхідну роботу зроблено завдяки енергії й наполегливості отця Миколи.
Після аварії на Чорнобильській АЕС Микола Якушин разом із сім’єю був евакуйований з Чорнобиля за межі 30-кілометрової зони. Мав хорошу роботу. Але як глибоко віруюча людина отримав спеціальну духовну освіту, став священиком і разом з дружиною Любов’ю повернувся назад у Чорнобиль, аби врятувати від руйнування Свято-Іллінську церкву, бо дах на ній почав протікати, на банях похилилися хрести. Цю церкву отець Микола любив з дитинства, і про те, як зумів знайти кошти на її капітальний ремонт, можна написати цілу повість…
— Свято-Іллінська церква в Чорнобилі, — говорить отець Микола, — була й залишається символом духовності, надії на відродження не тільки нашого рідного міста, а й усіх покинутих сіл. Мене радує те, що до цього храму разом із старими людьми приходять молоді».

Блаженніший Митрополит Володимир: «Церква завжди є вищою за усі суспільні і національні феномени»

Александр Климчук. Куликово поле