РАСКОЛЫ. ЕРЕСИ. СЕКТЫ

15.03.2011 archive, Вестник №115, Расколы, ереси, секты

15.03.2011. ТУЛЬЧИН. Владыка Ионафан благословил усиленно молиться за упразднение раскола
Архиепископ Тульчинский и Брацлавский Ионафан благословил духовенству своей епархии усиленно молиться за упразднение расколов в Украине и за единение всех в лоне Церкви.
«Церковь – это Ковчег Христов, плывущий в тихую гавань Царства Небесного, Кое не от мира сего. Войти в Ковчег может всякий, но насильно спасти никого невозможно. Если украинские раскольники плывут на своей утлой лодке, то это их свободный, хотя и ошибочный, выбор. И Святая Церковь в этом не виновна», – полагает иерарх.

15.03.2011. ЛЬВОВ. От Филарета уходит община Свято-Успенского собора г. Самбора
На официальном сайте «Киевского патриархата» cerkva.info размещено обращение «патриарха» Филарета к общине Свято-Успенского собора города Самбора, решившей, судя по словам «святейшего», покинуть ненавистный «патриархат».
В обращении к прихожанам собора Михаил Денисенко с большим сожалением констатирует факт отторжения храма от «Киевского патриархата» в пользу другой раскольнической, но менее амбициозной УАПЦ.
Филарет призывает прихожан храма не прислушиваться к словам «псевдопатриотов», раскрывает в своем послании злой замысел заговорщиков, либо прямо сотрудничающих с Московским Патриархатом, либо тайно ведущих подрывную деятельность в недрах самого «Киевского патриархата».
В качестве примера Филарет приводит имена представителей УАПЦ – «архиепископа» Львовского Петра Петруся и Антония Масендича, который был управляющим делами УАПЦ. Однако, не тот факт возмущает раскольника Денисенко, что Антоний Масендич был одним из руководителей УАПЦ, а тот, что именно этот человек в свое время помешал Филарету полностью поглотить всю УАПЦ, а также тот факт, что Антоний Масендич с покаянием вернулся в лоно Русской Православной Церкви и почил в мире с Церковью в сане епископа Алтайского. В смерти 40-летнего епископа расколоучитель Украины Филарет видит десницу Божью, карающую исключительно противников филаретовских расколов. Вероятно, таким образом Михаил Денисенко напоминает самборчанам, мол, смотрите, что бывает с теми, кто со мной не согласен.
Ревностно Филарет относится и к переговорам богословской комиссии Украинской Православной Церкви и УАПЦ по вопросам преодоления раскола. Он скорбит о том, что как и каноничная УПЦ МП, так и раскольничья УАПЦ пришли к единому мнению относительно личности Филарета Денисенко как главной причины церковного раскола в Украине. «Они (УПЦ МП и УАПЦ) пришли лишь к тому, что две стороны нашли понимание в осуждении личности и деятельности «предстоятеля» УПЦ КП», – сказал «патриарх», указывая на себя.
Завершая обращение, Филарет взывает к самборчанам не поддаваться искушениям перейти в УАПЦ, так как видит за этим последующий переход в Московскую Патриархию, указывая на пример епископа Алтайского Антония (Масендича).

15.03.2011. СУМЫ. Учителя прослушали лекцию о вреде сект
По благословению епископа Сумского и Ахтырского Евлогия руководитель миссионерско-катехизаторского отдела протоиерей Максим Денисенко встретился с преподавателями общеобразовательных школ области. Встреча прошла в актовом зале Сумского областного института последипломного педагогического образования. Вниманию учителей была представлена лекция на тему «Угроза тоталитарных и деструктивных культов для современного общества». В ходе встречи также были затронуты аспекты воспитания молодежи на примере православных традиций украинского народа.

Сутність церковних розколів пострадянського періоду: богословський аналіз

протоієрей Діонісій Мартишин,
священик Павло Бочков

Православні християни та богослови несуть великий тягар відповідальності за еклезіологічну цілісність, збереження церковної єдності та за здійснення того способу життя, в якому розкривається сила, дієвість і перемога благодаті Святого Духа, яка об’єднує усіх віруючих в єдине Тіло Христове.
Православні богослови усвідомлюють, що церковна єдність не є простим результатом ідейної однорідності або наслідком організаційної будови, на кшталт політичних об’єднань.
Церковнопарафіяльні громади з’являються в історії Церкви не як ідеологічний рух, не як соціально-класова організація і навіть не як новий «релігійно-культовий» інститут суспільного життя. Церковне об’єднання виникає на ґрунті живої віри та екзистенційного прагнення спілкування з Живим Богом. Церква динамічно створює єдність людей не як узаконене співіснування або результат об’єднання на основі ідеологічних або культових передумов, але як факт буття: Вона створює своє Тіло у Христі та за благодаттю Святого Духа. І тому досягти церковної єдності засобами політичної доцільності або навіть просто в раціоналістичний спосіб — неможливо. Правильне використання духовних сил для збереження церковної єдності та, в кінцевому рахунку, для преображення дійсності лишається єдиною можливістю для Православної Церкви не просто виявити себе як релігійний інститут, але й дати спасительну відповідь на жорсткі, суперечливі питання сучасної цивілізації.
Зараз єдиними дієвими методами профілактики церковних розколів є богословська пильність та безперестанне чуйне протистояння чужим впливам на критерії, рушійні сили та практику церковної єдності. Прихований внутрішній конфлікт з націоналістичними інтересами в державній політиці, потурання з боку православних християн усіляким політичним корисливим інтересам, ідеям «православного сталінізму», концепціям імперського монархізму або західного лібералізму, стирання меж між спасительною церковною істиною та раціоналізмом релігійного релятивізму, перекручення та перетворення православної святоотецької традиції на маргінальну ідеологію ізоляціонізму — основні рушійні сили, що розколюють церковну єдність сучасного Православ’я.
Не бездоганне дотримання принципів розвитку секулярної держави та деяких абстрактних політичних постулатів, дотичних до церковної незалежності, «освячених» державним втручанням у внутрішнє життя Церкви, забезпечує церковну єдність, а справжнє Євхаристичне церковне єднання утверджує реальність громади святих, упевненої в спасінні та в істинному Живому Богоспілкуванні. Справжня соборність православних християн — це незбагненна можливість входження Царства Небесного «при зачинених дверях» і в історичну реальність, і в серце кожної людини, яка шукає спасіння не в національній «церкві» або незалежній державній юрисдикції, але в спілкуванні з Богом, у Таїнствах Церкви та в досвіді Святих Отців. Вивчення церковної історії та філософський аналіз людського буття свідчить, що незалежно від державної влади, економічних умов, геополітичної ситуації та особливостей національних культур на землі, серед нас, у момент звершення Євхаристії частково розкривається сила Христового Царства, яка руйнує усілякі національні, політичні та соціальні розділення. Церковна єдність — це дарована нам Творцем відповідь на невгамовне прагнення нашої істоти перебувати в єдності з Богом.
Тому і виникнення церковних розколів на пострадянському просторі є наслідком не теоретичних незгод, але впадіння у гріх, яке призводить до краху людського буття через відпадіння від справжнього життя, прийняття віруючими ідей та способу буття, ворожого християнським цінностям. Церковні роз’єднання є наслідком низки ідеологічних причин і пов’язані вони із втручанням у життя Церкви політиків та державних діячів, з впливом ідеології радикального войовничого націоналізму, шовіністичного монархізму на підвалинах сплюндрованої історичної та релігійної свідомості пострадянського суспільства. Раціоналістичне розуміння єдності Церкви, революційний рух за націоналізацію та політизацію церковної громади є не лише прямим наслідком так званих політичних розколів, але й ґрунтом для подальших церковних роз’єднань. Також і жорстка авторитарна дисципліна в церковнопарафіяльному житті, що не допускає вільного мислення, богословської творчості та динаміки духовного буття, не лікує хворий церковний організм, а, навпаки, поглиблює деструктивні процеси руйнації церковної єдності. А в кінцевому результаті виникають парафії з сектантським мисленням та єретичним маніхейським поглядом на світ.
З нашого погляду, необхідно визначити основні аспекти виникнення сучасних розколів:
1. Історична трагедія церковних роз’єднань пострадянського періоду є спільним найтяжчим хрестом усього Тіла Вселенської Православної Церкви. Незважаючи на проведення безлічі різного роду конференцій, присвячених церковній проблематиці, та міжцерковним діалогам, сучасне суспільство є свідком постійних явищ церковних розділень. Немає сенсу прикрашати ситуацію на догоду сентиментальним ілюзіям заради добрих суспільних державних відносин, або так званого діалогу «сходу» та «заходу», який існує лише у передвиборчих програмах партій. Якщо спасіння людини та світу — не абстрактне інтелектуальне питання, а проблема нашого існування, то треба називати речі, наскільки це можливо, своїми іменами. Є церковне єднання, а є розкол, що завдає кровоточивої рани тілу Церкви Христової.
2. Виходячи з критеріїв, які нав’язує нам сучасна цивілізація, сучасний спосіб життя, держава, що втручається у внутрішнє життя Церкви, йдучи на політичні маніпуляції в церковній сфері, суспільство в основному турбується про політичне об’єднання, про соціальний союз церков і дуже малою мірою — про буттєву єдність Церкви. Об’єднання церков здається легкоприступною метою (особливо для політиків пострадянського періоду), для досягнення якої достатньо дотримуватися раціоналістичної об’єктивності, ідеологічних роз’яснень та взаємних майнових поступок. Об’єднувальні процеси в Церкві мисляться передусім у моральній площині — як результат взаєморозуміння та доброзичливих стосунків між людьми. Однак у богословському вимірі політичний союз Церкви та розкольницьких організацій, якого домагається держава, якщо навіть він є морально виправданим та раціонально досяжним, не має прямого стосунку до справжнього спасительного життя в єдиному Тілі Христовому. Такий союз, як правило, можливий лише на папері — як справа суто політична. Вельми широка гласність, яка нерідко надається спробам подолання церковних роз’єднань, ніколи не торкається саме богословської сторони цієї проблеми. Такі спроби, або точніше піар-акції, деяких політиків безпосередньо слугують тільки політичним цілям та апелюють лише до емоцій, патріотично, національно налаштованих прошарків сучасного суспільства, але не до церковних громад, які живуть євхаристичним життям. Єдність Церкви є проблемою істини та справжності людського життя, його якісного змінення у силі та благодаті Божій. Тому справжнє розуміння церковної єдності є менш приступним для сучасної свідомості, орієнтованої головним чином на поверхове та скороминуще.
3. Питання про церковну єдність стосується способу існування людини в Істині, і воно не пов’язане з утилітарною доцільністю, а відтак, його неможливо усвідомити одним лише розумом та розв’язати засобами, до яких удаються для змінення суспільних та інституційних форм людського життя. Істина церковної єдності є буттєвою істиною існування Живого Бога, вона належить до таємниці Богопізнання. Її неможливо узгодити з умовностями соціального співіснування, з політичними перетвореннями та економічними реформами суспільства. Уніфікація богослужіння Православної Церкви (наприклад, у питанні мови богослужіння), досягнення значної ідеологічної однорідності (наприклад, упровадження національної ідеї), створення єдиних адміністративних органів – усі ці заходи існують поза всяким зв’язком із буттєвою проблемою людини та з конкретними історичними, соціальними та політичними аспектами даної проблеми.
4. Церковні розколи виникають у той момент, коли забуваються основні церковні істини устрою церковного буття, який базується на догматичному та канонічному фундаменті. Забуття богословської думки, євхаристичної та канонічної єдності, компроміс із політичними формами устрою суспільства руйнують цілісність соціальних зв’язків церковних інститутів. Причини церковних роз’єднань на пострадянському просторі не можуть бути пояснені ідейними переконаннями або відмінностями в церковній практиці (богослужбовий статут, мова, організаційні структури і т. п.); поверховий погляд на відмінності, що розділяють Церкву та розкольників, — це богословська сліпота, яка веде до трагічних наслідків.
Розкольницькі організації різних напрямів демонструють, насамперед, заперечення абсолютних цінностей та підняття національних пріоритетів над церковним віровченням, піднесення людського розуму над соборним розумом Церкви. Розкольники нехтують буттєвою істиною єдності Тіла Христового і внаслідок цього відпадають від істини самої Церкви. Зі сказаного випливає, що церковна єдність не допускає ні різних концепцій національних та політичних «церков», ні різних варіантів «реалізації» Церкви при державному будівництві. Це означає, що в кінцевому рахунку не існує багатьох церковних роз’єднань, є лише єдине фундаментальне роз’єднання — існування Єдиної, Святої Православної Церкви та розкольницьких зібрань. Розкольники відходять від істини Церкви, від справжнього способу існування, який втілює в собі Православна Церква як буттєва єдність та громада Божа. На відміну від розкольницьких угруповань Церква залишається єдиною та вселенською завжди й усюди.
5. Єдність Церкви є сутнісним чинником динамічного преображення людини, тому вона не може бути пояснена аналітичними, логічними, діалектичними або іншими загальнонауковими методами. Тим більш діалоги з розкольниками на рівні взаємних звинувачень та маніпуляцій не є найкращим способом з’ясування богословської суті церковної єдності. Очевидно, що чуйність до сучасних церковних проблем часто супроводжується секуляризованими спекулятивними інтересами, що в кінцевому рахунку призводить до переважання наївних та утопічних підходів, до переважання інтересів політичного зиску та до ліберального спрощенства щодо серйозних богословських проблем. Тому саме правильне розуміння даного питання православними християнами має відіграти суттєву роль для майбутнього православної еклезіології та Церкви.
Таким чином, підводячи підсумок, потрібно відзначити наступне.
По-перше, по суті, і націоналістичні розколи України, і так зване поборництво за істину монархічних об’єднань Росії — це два боки одного явища — секуляризації. І в тих, і в інших — однакові характерні особливості: боротьба за владу, гординя, марнославство, раціональний прагматизм, нав’язливе прагнення привнести свої особисті хибні думки в Церкву, виправдати та догматизувати їх. Відрізняються прицерковні угрупування лише формулюваннями: в одних — треба боротися за патріотичну свідомість, мову, культуру та національну ідею, в інших — боротьба проти єресі «сергіанства», «жидо-масонської» змови та глобалізації.
По-друге, утвердження доктринальної богословської позиції православних християн, активізація церковнопарафіяльного життя, усвідомлення справжньої соборності, звільнення від вузьконаціональних інтересів та державного диктату у внутрішніх справах Церкви — ці явища є методами реальної профілактики виникнення церковних розколів, вони розкривають церковне вчення про Істину Церкви як про спосіб справжнього спасительного існування сучасної людини в Тілі Христа Спасителя. Єдність Церкви — це спасіння людини, сутнісне преображення роздробленої гріхопадінням людської природи в образ троїчного спілкування. За цією істиною, сучасні спроби досягти церковної єдності посередництвом політичних консультацій та встановлення політичного диктату є прикрим викривленням розуміння сутності Церкви.
По-третє, православне богослов’я зможе реалізувати себе, відповісти на історичні виклики нашої епохи та возвістити Живе Слово спасіння тільки тоді, коли вирветься з полону політичної доцільності. Православна Церква закликає людину не до утвердження національної самосвідомості або громадської благонадійності, не стільки до морального та духовного вдосконалення індивідів, скільки до втілення нового життя та його буття у всесвітньому масштабі, проголошуючи таїнство єдності у Бозі єдиною можливістю виходу з глухого кута, в якому опинилася сучасна людина.

15.03.2011. ОДЕССА. Митрополит Агафангел поздравил Святейшего Патриарха Кирилла с 35-летием Архиерейской Хиротонии

15.03.2011. ДОНЕЦК. Митрополит Иларион совершил чин Торжества Православия