Архієпископ Антоній. Внесок КДА в розвиток української культури

01.04.2011 archive, top, Вестник №115, Тема номера

Внесок КДА в розвиток української культури
(ХІХ – початок ХХ ст.)

Архієпископ Бориспільський Антоній

Сьогодні, коли Україна відзначає 150-ту річницю з дня смерті Тараса Шевченка, ми маємо добру нагоду замислитися над місцем, яке займають у наших духовних школах українознавчі дисципліни. Звісно, головне завдання духовних семінарій та академій — надавати богословську освіту та християнське виховання майбутнім пастирям Церкви. Однак Церква завжди прагнула готувати не лише високоосвічених пастирів, але й добрих громадян своєї держави. Тому справжній пастир має бути добре обізнаний в історії та культурі свого народу, своєї пастви. Більш того, оскільки сьогодні ми намагаємось інтегруватися в загальнодержавну систему вищої освіти, ми маємо усвідомити необхідність якісного викладання в духовних навчальних закладах не лише суто богословських, але й загальноосвітніх дисциплін, серед яких чільне місце посідають українознавчі предмети (історія України, українська мова та література, історія української культури тощо).
Підходячи до вирішення цього важливого завдання, цілком природним буде звернутися до історичного досвіду нашої alma mater. В якій мірі була представлена українознавча проблематика в Київській духовній академії в дореволюційний час? Який внесок у розвиток україністики зробили професори Академії? Як сьогодні ми можемо скористатися з цього доробку?
Звертаючись до історіографії, ми одразу помічаємо, що значна частина сучасних вітчизняних дослідників схильна оцінювати Київську духовну академію ХІХ – початку ХХ століття як цілком антиукраїнський навчальний заклад, який проводив у життя русифікаторську політику. У цьому контексті стало вже традиційним протиставлення Києво-Могилянської академії, що існувала до 1817 року, та створеної 1819 року на її базі Київської духовної академії[1]. Якщо Києво-Могилянська академія трактується як український національний вищий навчальний заклад, то КДА нерідко сприймається дослідниками як інституція, що стояла на перешкоді розвитку української національної свідомості[2].
Такий погляд на КДА навряд чи можна визнати об’єктивним. Хоча представники українського національного руху кінця ХІХ – початку ХХ століття дійсно критикували КДА за проросійську орієнтацію більшості її викладачів, однак ті ж самі критики визнавали, що серед професорів КДА були і такі, що зробили вагомий внесок в розвиток українознавства[3].
Отже, спробуємо з’ясувати місце, яке займає Київська академія в процесі формування та розвитку українознавства. Зробити це буде доречно ще й тому, що і в церковній, і у світській науці це питання поки що залишається мало дослідженим.
Почнемо з визначення дефініцій. Під українознавством сьогодні розуміють окрему галузь гуманітарних знань, що орієнтована на вивчення України та українства в усіх їх аспектах (історичному, культурному, соціальному, економічному, політичному тощо). Українознавство офіційно визнане в Україні спеціальністю, за якою проводяться захисти та присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань. Ця спеціальність віднесена до філософських наук. За нею можуть присуджуватися наукові ступені кандидата та доктора філософських, а також історичних наук (код спеціальності 09.00.12)[4].
Як зазначено в програмі кандидатського іспиту з українознавства, затвердженій Вченою радою філософського факультету Київського національного університету імені Т.Г. Шевченка, «предметом дослідження українознавства є Україна, як геополітична, етнонаціональна і культурна реальність, та українство, як загальноцивілізаційний феномен у всій своїй неповторності і своєрідності, що постають і розвиваються у просторі й часі»[5]. У сучасній літературі терміни «українознавство» та «україністика» використовуються як рівнозначні. Останнім часом для ознаки тієї ж самої наукової галузі використовують ще й термін «україніка». Отже, сьогодні під українознавством (або україністикою чи українікою) розуміють цілісну систему «наукових інтегративних знань про Україну й світове українство»[6].
Таке тлумачення терміну «українознавство» сформувалося на початку ХХ століття. Перші спроби впровадження українознавства як окремої дисципліни до програм середньої та вищої школи мали місце лише 1918 року за ініціативи президента Української академії наук (УАН) академіка Володимира Вернадського. А перший навчальний посібник з цієї дисципліни був виданий Сергієм Єфремовим 1920 року[7]. Однак остаточно сучасне трактування терміну «українознавство» закріпилося в Україні лише в 1990-ті роки внаслідок здобуття Україною незалежності. Тому, коли ми говоримо про «українознавство» в XIX столітті, слід мати на увазі, що тоді ця галузь наукових знань ще не набула сучасної інституалізації та знаходилась лише в стадії формування. Причому це формування відбувалося у тісному зв’язку з формуванням української нації та української національної самосвідомості. У ХІХ столітті спостерігалися лише намагання окремих дослідників вивчати різні аспекти феномену українства в межах різних наук.
Якщо тепер ми звернемося до історії КДА, то перш за все слід констатувати, що в дореволюційний період в її навчальних планах не було спеціальних українознавчих дисциплін. Учбові плани духовних академій формувалися згідно зі статутами, що були єдиними для всієї Російської імперії. Місцеві коливання від затвердженого в Петербурзі переліку навчальних дисциплін були незначними. До того ж введення в навчальні плани академій дисциплін, що не передбачалися статутом, могло відбуватися лише зі згоди Святішого Синоду (саме таким чином, наприклад, 1870 року в МДА було створено кафедру природничо-наукової апологетики[8], а 1885 року в СПбДА кафедру історії Слов’янських Церков[9]). Спроби відкрити в КДА кафедри, які б спеціально займалися вивченням різних аспектів української історії та культури, мали місце ще у ХІХ столітті. Наприклад, протягом 1874-1884 років для студентів третього курсу церковно-історичного відділення КДА читався спецкурс з історії Західноруської Церкви, в якому розглядалась історія Православної Церкви на території сучасних України, Білорусі та Литви, починаючи з татаро-монгольської навали і до кінця XVII століття[10]. А 1891 року в КДА мала місце спроба відкрити окрему кафедру історії Західноруської Церкви. Однак реалізувати цю ідею тоді не вдалось.
Українознавча тематика також значною мірою була присутня в курсі російської словесності, що був невід’ємною частиною академічної програми протягом ХІХ – початку ХХ століть. Під «російською словесністю» тоді фактично розуміли історію російської літератури. Однак реальне наповнення цього курсу залежало від кожного окремого викладача. Як згадував професор Микола Іванович Петров, його викладачем словесності в КДА (в першій половині 1860-х років) був професор Є.М. Крижановський, який за переконаннями був українофілом. Тому у своєму курсі він зосереджувався переважно на українському письменництві XVII століття[11]. Однак окремої кафедри української літератури в КДА тоді, звісно, не існувало.
Ситуація змінилася лише після лютневої революції 1917 року та створення в Києві Української Центральної Ради. Вже 21 серпня 1917 року Рада КДА прийняла рішення про відкриття в Академії трьох українознавчих кафедр: української історії, мови та літератури. У січні 1918 року було вирішено відкрити ще й окрему кафедру історії західноруського права. Однак конкурс на заміщення нових кафедр було оголошено лише в травні 1918 року. Через брак коштів та складну військово-політичну ситуацію цю справу так і не було доведено до кінця. Тим не менше існування в структурі КДА українознавчих кафедр було закріплено в новому статуті Академії, затвердженому восени 1918 року[12].
Отже, як бачимо, в дореволюційний період українознавство в КДА ніколи не було інституціалізовано. Проте, незважаючи на це, українознавча тематика була присутня в програмі кількох учбових дисциплін. І тому не дивно, що професори КДА зробили помітний внесок у становлення україністики. Їх наукові надбання стали вагомим внеском у розвиток українознавства. Найбільш помітним цей внесок був у таких галузях, як історія Церкви в Україні, історія української літератури та українська музейна справа.
Бурхливий розвиток історичної науки в духовних академіях спостерігається в другій половині ХІХ століття. Однак ще в першій половині позаминулого століття в КДА можна бачити певний інтерес до вивчення української церковної історії. Ще 1825 року Київський митрополит Євгеній (Болховітінов) звернув увагу академічної конференції на необхідність приділяти особливу увагу вивченню історії Руської Церкви. Після цього студенти КДА почали брати в якості тем курсових робіт дослідження з церковної історії Києва. За ініціативи того ж ієрарха 1826 року граф Микола Петрович Румянцев пожертвував Академії три тисячі карбованців на заснування особливої премії за студентські роботи, присвячені історико-археологічній тематиці. 1834 року митрополит Євгеній додав до цієї суми ще три тисячі карбованців від себе особисто[13]. Так було засновано відому «Євгеніє-Румянцевську» премію. Вже 1827 року сам митрополит Євгеній запропонував для студентів і першу тему дослідження на цю премію: історія заснування Іллінської церкви на київському Подолі[14]. У наступні роки на здобуття премії були написані дослідження: «О времени крещения св. Ольги» (автор — Микола Соколов), «Кто был первый митрополит Киевский?» (автор — ієромонах (згодом — архієпископ) Євсевій (Іллінський)) тощо. У подальшому (навіть після смерті митрополита Євгенія) студенти КДА традиційно заохочувалися писати наукові дослідження з церковної історії Києва та взагалі українських земель, аби представити їх на здобуття премії. У результаті з’явилося та було надруковано чимало досліджень, присвячених історичному минулому України.
Однак справжній розвиток історії як самостійної науки в КДА почався лише в другій половині століття. Протягом кількох десятиліть в Академії сформувалась ціла плеяда видатних дослідників української церковної історії. Звернемо увагу на найбільш відомих з них.
Одним з перших, хто став систематично займатися в КДА вітчизняною церковною історією, був професор Іван Ігнатійович Малишевський (1828-1897). Його статті з історії Церкви в Україні друкувались на сторінках «Трудів КДА» практично з моменту заснування часопису[15]. Найвагомішим внеском Малишевського у вивчення української церковної історії стала монографія, присвячена Олександрійському Патріарху Мелетію Пігасу та його участі у справах Руської Церкви. Це фундаментальне дослідження було надруковане 1872 року в Києві[16], а в 1873 році Малишевський здобув за цю працю науковий ступінь доктора церковної історії. Спираючись на численні місцеві та грецькі джерела, автор реконструював події на теренах Західної Русі XVI століття та участь в них відомого церковного діяча Православного Сходу. Ця праця не втратила свого значення і до сьогодні.
Дослідження церковного минулого України продовжили в КДА молодші сучасники Малишевського. Одним з його учнів був професор Степан Тимофійович Голубєв (1848-1920), що закінчив КДА 1874 року. Усе своє життя він присвятив виявленню та вивченню джерел з історії Церкви в Україні XVII-XVIII століть. Головною його працею стала фундаментальна двотомна монографія, присвячена святителю Петру Могилі[17]. Ця праця продовжувала та розвивала історичний метод, застосований Малишевським у його монографії про Патріарха Мелетія Пігаса.
Перший том дослідження про митрополита Петра Могилу Голубєв надрукував 1883 року. Тоді ж Рада КДА присвоїла йому за це дослідження ступінь магістра богослов’я. Другий том монографії було видано 1898 року, а 1899 року Рада Казанської духовної академії присвоїла автору ступінь доктора церковної історії. Хоча назва монографії звучить досить просто («Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники»), реальний зміст цього дослідження виходить далеко за межі зазначеної теми. Фактично книга відображає широку палітру церковного життя на українських землях в кінці XVI — першій половині XVII століття. В окремих екскурсах у книзі представлені і більш детальні сюжети (наприклад, в одній з глав автор подає нарис історії Києво-Печерської Лаври з кінця XV до початку XVII століття). У додатках до монографії вміщено величезний масив виявлених автором джерел з історії Церкви XVI-XVII століття (загалом 185 документів). Все це робить книгу професора Голубєва вагомим внеском у вивчення історичного минулого України. І до сьогодні ця монографія лишається найбільш ґрунтовним дослідженням, присвяченим святителю Петру Могилі.
Протягом життя Степан Голубєв виявив та оприлюднив чимало унікальних документів з історії Київської митрополії, переважно XVII-XVIII століття, що друкувалися, зокрема, в «Архиве Юго-Западной России». Саме професор Голубєв з 1874 по 1884 роки викладав в КДА історію Західноруської Церкви, і саме він 1891 року пропонував відкрити в Академії окрему кафедру з цієї дисципліни[18]. Незважаючи на те, що сам Голубєв належав до крайнього правого табору професорів КДА і ніколи не підтримував українського національного руху, його праці були високо оцінені в українських колах. Наприклад, відомий український політичний діяч Олександр Лотоцький, який свого часу закінчив КДА, хоча і піддавав критиці українофобські погляди Голубєва, все ж писав про його наукову діяльність таке: «Роботоздатність С. Голубєва була надзвичайна. Двотомова його дисертація «Митрополит Петр Могила и его сподвижники» назавше залишиться цінним джерелом для дослідувачів української культури, завдяки тому величезному архівному матеріалові, що вичерпаний для тої праці та в значній мірі до тої праці доданий в самих документах. Цінні його й інші праці, писані на основі архівній, особливо по історії Київської академії»[19]. Загальний перелік монографій та статей професора Голубєва містить близько двохсот позицій, і більшість з цих публікацій пов’язана з українською церковною історією[20].
Ще одне ім’я, яке ми не можемо оминути увагою, це професор протоієрей Федір Іванович Титов (1864-1935). Він закінчив КДА 1890 року і з того часу був тут викладачем спочатку громадянської історії, а потім — історії Руської Церкви. Сферою його наукового інтересу також була історія Церкви на території України XVII-XVIII століть. 1905 року він отримав ступінь доктора церковної історії за ґрунтовне дослідження «Русская Православная Церковь в Польско-Литов¬ском государстве в XVII-XVIII вв.»[21]. Він також зібрав і надрукував чимало документів з історії Київської академії XVIII-XIX століть. Отець Федір Титов підготував чимало публікацій популярного характеру, присвячених Києво-Печерській Лаврі та іншим київським храмам та монастирям, святим угодникам Української землі, видатним церковним діячам[22]. Саме отець Федір доклав зусиль для канонізації та вшанування в КДА трьох відомих вихованців Могилянської академії: святителів Іоасафа Білгородського, Іоанна Максимовича та Павла Конюскевича[23].
Однак найбільш вагомим слід визнати внесок в розвиток українознавства іншого професора КДА — Миколи Івановича Петрова. Він лишив помітний слід не лише в галузі історії, а й у літературознавстві. Ще на студентській лаві Микола Іванович під впливом професора Є.М. Крижановського захопився вивченням пам’яток давньої української літератури. Свою кандидатську роботу Петров присвятив розвитку філологічних наук у Києво-Могилянській академії. Будучи студентом, він віднайшов та надрукував у «Трудах КДА» драматичні твори викладача Академії XVIII століття ієромонаха Митрофана Довгалевського. З цього часу він усе своє життя присвятив вивченню пам’яток української літератури XVII-XIX століть. 1884 року він видав перше систематичне дослідження з історії української літератури XIX століття[24]. Ця книга стала вагомим внеском в українське літературознавство, однак разом з тим вона викликала невдоволення обер-прокурора Святішого Синоду К.П. Побєдоносцева. І лише схвальний відгук про книгу вже згаданого Є М. Крижановського (тоді він працював чиновником особливих доручень при обер-прокурорі) врятував професора Петрова від можливих неприємностей[25].
За своє життя професор Петров здійснив більше 350 наукових публікацій, серед яких вагому частину становлять дослідження з історії Церкви в Україні та з історії української літератури[26]. Крім того, Микола Іванович регулярно заохочував студентів КДА писати під його керівництвом дисертації, присвячені дослідженню пам’яток українського письменства. У результаті зі стін Академії вийшло чимало священиків, які потім розвивали краєзнавство в різних регіонах України. І тому не дивно, що 1918 року, після створення Української академії наук, за внесок у розвиток українознавства Микола Петров був обраний дійсним членом УАН.
Говорячи про професора Петрова, не можна не згадати і ще один аспект наукового життя КДА, що має безпосереднє відношення до розвитку українознавства. Ми маємо на увазі Церковно-археологічний музей (ЦАМ) при Академії та Церковно-археологічне товариство (з 1901 року — Церковно-історичне та археологічне товариство). Музей був створений при Академії 1872 року, а перший статут товариства було затверджено Синодом 1873 року. За цим статутом музей мав складатися, перш за все, з книг, рукописів та речей, що мають церковно-археологічну цінність. Предмети до музею надавалися з парафіяльних та монастирських ризниць, а також від приватних благодійників. У перші роки існування музею ним завідував бібліотекар КДА Костянтин Думитрашко, а з 1877 року і до моменту фактичного закриття музею його беззмінним головою та разом з тим секретарем товариства та завідуючим музею був професор Петров.
Поступово територія України та частково Польщі (яка входила тоді до складу Російської імперії) вкрилася густою мережею членів товариства, які знаходили та передавали до музею різні пам’ятки. Досить швидко Церковно-археологічний музей у місті Києві став одним з найбагатших зібрань церковних старожитностей не тільки в Російській імперії, а й у Європі. На 1915 рік (коли у зв’язку з воєнними подіями музей фактично припинив своє існування) у ньому нараховувалось близько 35 000 експонатів[27]. Незважаючи на те, що музей замислювався як зібрання пам’яток церковного походження, в його колекції більшість експонатів становили речі, що не мали прямого відношення до церковного життя. За підрахунками сучасних дослідників лише 15-20 % експонатів музею становили церковні пам’ятки[28]. Тому за характером своїх зібрань музей при КДА був не стільки церковно-археологічним, скільки історико-краєзнавчим. У фондах музею було накопичено чимало пам’яток українського образотворчого, декоративно-прикладного та інших мистецтв.
ЦАМ відіграв важливу роль у розвитку краєзнавчого руху та розбудові мережі музейних закладів на території України. З 1890-х років за розпорядженням Святішого Синоду створюються єпархіальні історико-археологічні товариства, комітети та комісії. В Україні подібні установи з’явилися в Житомирі, Луцьку, Володимирі-Волинському, Чернігові, Полтаві, Харкові, Катеринославі та інших містах. Загалом на тій частині України, що входила тоді до складу Російської імперії, було засновано щонайменше 12 церковних музеїв, які орієнтувались на Церковно-археологічний музей при Київській академії. Фактично музей КДА для навколишніх єпархіальних давньосховищ виконував «функції своєрідного консультативно-дорадчого центру»[29].
Знайомство з зібранням академічного музею та спілкування з Миколою Петровим надихнуло на збирання українських старожитностей тоді ще молодого студента Київського університету Миколу Біляшівського. Згодом (1902 року) саме Біляшівський став першим директором «Киевского музея древностей и искусств» (нині — Національний художній музей України)[30].
Таким чином, Церковно-археологічний музей при КДА відіграв важливу роль у справі збирання та вивчення пам’яток української культури, саме ЦАМ дав потужний поштовх збиранню та збереженню українських старожитностей та розвитку вітчизняного музеєзнавства.
Важливу роль у становленні українознавства зіграло і Церковно-археологічне товариство, що діяло при Академії та було тісно пов’язане з музеєм. Протягом 1880-1915 років на засіданнях товариства було представлено 354 реферати. З них більше половини були присвячені українській церковній історії, історії Київської академії, українським пам’ятникам архітектури, літератури, друкарства, гаптування, іконографії та живопису, музеєзнавству, археографії тощо[31].
Вплив Церковно-археологічного музею на розвиток україністики не припинився і після його закриття. Протягом 1922-23 років більша частина експонатів ЦАМу потрапила до Музею культу та побуту на території Києво-Печерської Лаври (нині — Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник). 1934 року значна частина колекції рукописів ЦАМу перейшла до Відділу рукописів Всенародної бібліотеки України (нині — Всеукраїнська наукова бібліотека імені Вернадського). 1940 року частина ікон з академічного зібрання перекочувала до Музею західного і східного мистецтв (нині — Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків)[32]. На сьогодні експонати з ЦАМу виявлені у вісьмох музеях України. Пошуки пам’яток з зібрання ЦАМу в різних музейних колекціях, архівах та бібліотеках тривають і понині. Але вже зараз можна впевнено говорити про те, що українські старожитності, зібрані колись у Київській духовній академії, стали вагомим фактором розвитку кількох провідних музейних колекцій новітнього періоду.
Можна було б навести і ще низку прикладів того, як наукова діяльність професорів КДА вплинула на різні аспекти становлення українознавства, але й сказаного вистачить, щоб зробити головний висновок. Науковий потенціал Київської академія досить суттєво вплинув на розвиток україністики. І вивчення української історії, української літератури, українського мистецтва неможливе без урахування наукового доробку професорів КДА.
Сьогодні в програмі Київської духовної академії і семінарії присутня ціла низка українознавчих дисциплін. Це історія України, українська мова, стилістика, риторика, основи правознавства. Особливе місце в навчальній програмі займає предмет «Християнство і вітчизняна література», в рамках якого студенти не лише вивчають українську літературу, але й намагаються дати її пам’яткам християнську оцінку. У рамках курсу «Історії Православ’я на Русі» значна частина аудиторних занять також присвячена вивченню історії Церкви в Україні. В Академії також читається спецкурс з історії Київських духовних шкіл. Отже, українознавча тематика посідає помітне місце в навчальному плані нашої школи. Але ми ще маємо створити чітку концепцію вивчення названих дисциплін у духовній школі, продумати їх змістовний зв’язок з іншими навчальними курсами, створити навчальні посібники, які б оптимально підходили для духовних семінарій. Саме для обговорення цих питань було вирішено провести сьогодні в рамках нашої конференції спеціальний методичний семінар з викладання українознавчих дисциплін у духовних школах Української Православної Церкви.
Однак, вирішуючи ці питання, ми маємо враховувати той величезний науковий доробок, якій залишили нам наші попередники. Ґрунтовні дослідження професорів КДА ХІХ – початку ХХ століть мають надихнути нас бути гідними нащадками славетних академічних традицій.

________________________________________
[1] Докладніше про це див: Антоний (Паканич), архиеп. Двадцатилетний юбилей возрождения Киевских духовных школ и перспективы изучения истории Киевской Духовной Академии // ТКДА. № 11: Ювілейний збірник. К., 2009. С. 19-20.
[2] Див., наприклад: Історія релігії в Україні. Т. 3: Православ’я в Україні / За ред. А. Колодного, В. Климова. К., 1999. С. 276-277; Хижняк З. І., Маньківський В. К. Історія Києво-Могилянської академії. К., 2008. С. 177-178.
[3] Див., наприклад: Лотоцький О. Сторінки минулого. Ч. 1. Видання Української Православної Церкви в США, 1966. С. 125.
[4] Див. перелік спеціальностей, поданий на офіційному сайті ВАК України. URL: http://www.vak.org.ua/specrada3.php.
[5] Програму подано на офіційному сайті Центру українознавства Київського національного університету. URL: uaznavstvo.univ.kiev.ua/ua/Programs/ukr_kand.doc.
[6] Кононенко П. П. Українознавство: Підручник. К., 1996. URL: http://dsl.sf.ukrtel.net/biblio/index.php?a_id=7&r_id=15&t_f=uz/pidr.htm; Половець В. М. Українознавство: Курс лекцій. Чернігів, 2006. С. 6.
[7] Єфремов С. Українознавство. К.: Всеукраїнський кооперативний видавничий союз, 1920. 64 с.
[8] Див.: Отчет о состоянии Московской Духовной Академии в конце 1869-1870 и в течение 1870-1871 учебных годов. М., 1872. С. 11.
[9] Глубоковский Н. Н. Русская богословская наука в ее историческом развитии и новейшем состоянии. М., 2002. С. 96.
[10] Детальніше про зміст цього курсу див.: Ульяновський В. І. Двічі професор: Степан Голубєв в університетському та академічному контекстах. К., 2007. С. 49-52.
[11] Петров М. Скрижалі пам’яті / Упоряд. В. Ульяновський, І. Карсим. К., 2003. С. 72.
[12] Ульяновський В. Церква в Українській Державі 1917-1920 рр. (Доба Гетьманату Павла Скоропадського). К., 1997. С. 187-190.
[13] Акты и документы, относящиеся к истории Киевской академии. Отделение III (1796-1869) / Под ред. Ф. И. Титова. Т. 5 (1819-1869). К., 1915. С. 119.
[14] Аскоченский В. И. История Киевской Духовной Академии, по преобразовании ее в 1819 году. СПб., 1863. С. 105-108; Пятидесятилетний юбилей Киевской Духовной Академии 28 сентября 1869 года. К., 1869. С. 93-94.
[15] Див. його праці: Отношение Руси к церкви римской при св. князе Владимире // ТКДА. 1863. № 2. С. 89-164; Историческая записка о состоянии КДА в минувшее 50-летие (1819-1869 гг.). К., 1869; Новый рукописный сборник западно-русских полемических сочинений // ТКДА. 1875. № 4. С. 193-222; Евреи в Южной Руси и Киеве в 10-12 вв. // ТКДА. 1878. № 6. С. 565-602; № 9. С. 427-504; Когда и где впервые установлено празднование памяти св. Владимира 15 июля: (По поводу вопроса об этом, постановленного в „Истории Русской Церкви” проф. Голубинского) // ТКДА. 1882. № 1. С. 45-69; Кто был первый митрополит Киевский? // ТКДА. 1883. № 10. С. 123-171; Киевские церковные соборы // ТКДА. 1884. № 12. С. 487-538; Заметка по поводу мнения, будто патриарх Иеремия посещал Киев в 1588 или 1589 г. // ТКДА. 1885. № 12. С. 656-674; Патриарх Иеремия II и князь Константин Константинович Острожский // ТКДА. 1886. № 1. С. 68-82; Кардинальство галицкого, униатского митрополита Сильвестра Сембратовича // ТКДА. 1896. № 1. С. 145-159.
[16] Малышевский И. И. Александрийский патриарх Мелетий Пигас и его участие в делах Русской Церкви. К., 1872.
[17] Голубев С. Т. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники: Опыт церковно-исторического исследования. Т. 1. К., 1883. Т. 2. К., 1898.
[18] Богданова Т. А., Клементьев А. К., Крайний К. К. Голубев Степан Тимофеевич / Православная энциклопедия. Т. XI. М., 2006. С. 717.
[19] Лотоцький О. Сторінки минулого. Ч. 1. С. 126.
[20] Повний перелік публікацій Голубєва див. в: Ульяновський В. І. Двічі професор: Степан Голубєв в університетському та академічному контекстах. С. 350-359.
[21] Титов Ф. И., прот. Русская Православная Церковь в Польско-Литовском государстве в XVII-XVIII вв. Т. 1-2. К., 1905.
[22] Див., наприклад: Описание торжественного открытия честных мощей святителя Фео¬досия Углицкого, Черниговского чудотворца // ТКДА. 1896. № 12; Святой священномученик Макарий, митрополит Киевский и Всея Руси // ТКДА. 1897. № 5; Историческое описание Киево-Андреевской церкви. К., 1897; Об отношении святителей Феодосия Черниговского, Дмитрия Ростовского и Иннокентия Иркутского к Киевской духовной академии и о значении их иерархической деятельности для всей Русской Церкви (Речь, произнесенная 26 сентября 1898 г. на академическом годичном акте) // ТКДА. 1898. № 11; Высокопреосвященный Филарет (Амфитеатров), митрополит Киевский и Галицкий. К., 1908; Киевский Златоверхо-Михайловский монастырь (Краткий исто¬рический очерк к 800-летию существования храма и обители). К., 1908; Князь Константин Константинович Острожский, ревнитель пра¬вославия и защитник русской народности в Западной Руси (1527-1608). К., 1908; К истории Киевской духовной академии в XVII-XVIII вв. Вып. I. Святитель Иоасаф Горленко, епископ Белгородский и Обоянский, быв¬ший ученик и учитель Киевской духовной академии (1705-1754). К., 1909; Вып. II. Святой Димитрий, митрополит Ростовский, бывший ученик Киевской духовной академии (1651-1709). К., 1909; Киев и его святыни в конце XVIII в. (Письма путешественника). К., 1910; Очерки по истории русского книгопечатания и книгописания. Вып. 1. Русское книгописание в XI-XVIII вв. К., 1910; Т. 2. К., 1911; Т. 3. К., 1913; Преподобная Ефросиния, княжна Полоцкая (Историческая справ¬ка) // ТКДА. 1910. № 4; Путеводитель при обозрении святынь и достопримечательностей Киево-Печерской лавры и г. Киева. К., 1910; Краткое историческое описание Киево-Печерской лавры и дру¬гих святынь и достопримечательностей г. Киева. К., 1911; Киево-Подольские монастырские и приходские храмы сто лет тому назад (К истории великого пожара на Подоле 9 июля 1811 г.). К., 1912; Памяти преосвященного Иннокентия Борисова, бывшего учени¬ка, профессора и ректора Киевской духовной академии. К., 1912; Святейший патриарх всероссийский Гермоген. Киев, 1912; Святитель Иоасаф, епископ Белгородский, как Архипастырь. (Ак¬товая речь). К., 1912; Историческое описание Киевской церкви св. Апостола Андрея Первозванного (с планами и рисунками). К., 1913; Житие преподобного отца нашего Антония Печерского. К., 1913; Святитель Павел, митрополит Тобольский и Сибирский (1705-1770) // Киевские епархиальные ведомости, 1913; Память о святом равноапостольном князе Владимире в Импера¬торской Киевской духовной академии, в связи с характеристикою нрав¬ственно-воспитательного дела в старой Киевской академии // ТКДА. 1916. № 3; Святитель Иоанн Максимович, митрополит Тобольский и Сибир¬ский, бывший ученик и учитель Киевской духовной академии, новоявленный чудотворец 1651-1715 гг. (Историко-библиографический очерк) // Киевские епархиальные ведомости, 1916; Типография Киево-Печерской Лавры. Исторический очерк. Т. 1. (1606-1616-1721 гг.). К., 1916; Киево-Печерская лавра как ставропигиальный монастырь. К., 1918; Венок на могилу высокопреосвященнейшего митрополита Владимира. К., 1918.
[23] Ульяновский В. Историческая записка к 300-летию КДА и ее автор Федор Титов / Титов Ф., проф., прот. Императорская Киевская Духовная Академия в ее трехвековой жизни и деятельности (1615-1915 гг.): Историческая записка. К., 2003. С. LXXXV.
[24] Петров Н. И. Очерки истории украинской литературы XIX века. К., 1884.
[25] Петров М. Скрижалі пам’яті. С. 80.
[26] Бібліографію його праць див. в: Микитась В. Л., Микитась Н. Д. Академік Микола Іванович Петров. К., 1994.
[27] Каталог збережених пам’яток Київського Церковно-археологічного музею 1872-1922 рр. К., 2002. С. 20.
[28] Крайній К. К. До питання про функціонування Київського Церковно-археологічного музею // Могилянські читання 2006. Збірник наукових праць. Ч. 1. К., 2007. С. 94.
[29] Симоненко І. Церковно-археологічний музей Київської духовної академії та інші церковні давньосховища України // Могилянські читання 2002. Збірник наукових праць: Музейна справа в Україні на зламі тисячоліть. К., 2003. С. 426-427.
[30] Пархоменко І. В. Твори з колекції Церковно-археологічного музею у зібранні Національного художнього музею // Могилянські читання 2002. С. 369.
[31] Повний перелік тем рефератів за вказаний період див. в: Крайній К. К. Київське Церковно-історичне та археологічне товариство, 1872-1920 // Лаврський альманах: Збірник наукових праць. Випуск 4. Спецвипуск 1. К., 2001. С. 80-87.
[32] Каталог збережених пам’яток Київського Церковно-археологічного музею 1872-1922 рр. С. 18.

01.04.2011. КИЕВ. Архиепископ Павел 17 лет наместник Лавры

01.04.2011. БЕРДЯНСК. Во Всемирный день борьбы с туберкулезом в городе отслужили молебен о здравии медиков и их пациентов