Архієпископ Варфоломій: “Ще з шкільної парти я любив історію”

01.03.2005 archive, Вестник №42, Летопись епархий

За заслуги перед Українською Православною Церквою та у зв’язку з 15-річчям архієрейської хіротонії Предстоятель Української Православної Церкви Блаженнійший Митрополит Володимир вручив архієпископу Рівненському і Острозському Варфоломію орден Іоанна Богослова II ступеня.

15-річчя єпископської хіротонії архієпископа Рівненського і Острозького Варфоломія

Архієпископ Варфоломій: “Ще з шкільної парти я любив історію”

ВАРФОЛОМІЙ Архієпископ Рівненський і Острозький
У миру — Віктор Володимирович Ващук
Народився 01.03.1953. Тезоіменитство 13 липня
Хіротонія 24.02.1990.
На кафедрі з 27.07.1995.

У серпні 1992 року розкольники-автокефалісти за негласної підтримки місцевої влади захопили кафедральний собор, єпархіальне управління і приміщення духовної семінарії. На прохання єпископа Варфоломія у серпні 1992 року він був переміщений на Миколаївську кафедру з титулом єпископа Миколаївського і Вознесенського.
У червні 1993 року владика Варфоломій стає єпископом Сумським і Охтирським.
27 липня 1995 року повернувся на Рівненську кафедру, якою керує до сьогодні.
23 листопада 1996 року возведений у сан архієпископа.

Архієпископ Варфоломій — один з відомих ієрархів нашої Церкви, нещодавно відсвяткував 15-ту річницю архієрейської хіротонії. Уродженець Волині, протягом років він осягав глибини православного богослов’я у Духовних школах нашої Церкви. Своє архіпастирське служіння майбутній владика розпочав з простої сільської парафії, що у майбутньому дало йому досвід в управлінні багаточисельними парафіями у ввірених йому єпархіях. Сьогодні владика відомий і як дослідник церковної історії Волині. Він є автором багатьох монографій, присвячених святиням краю. У день ювілею архієрей поділився спогадами з років пастирського служіння, підняв багато питань з сучасного життя віруючих Рівненської єпархії.

— Ваше Високопреосвященство, прийміть щирі вітання з нагоди славної дати. Ви розпочали священицьке служіння на сільській парафії. На скільки допоміжним став такий досвід у майбутньому єпархіальному управлінні?
— Дякую за вітання. Оскільки я народився у селі, то до сільського життя мені було не звикати. Дійсно, моє священицьке служіння розпочалося в селищі Стара Вижівка на Волині. Це мало позитивне значення в моєму подальшому архіпастирському служінні, оскільки майже 90 процентів парафій у нашій Церкві складають сільські парафії зі своїм укладом і специфікою. І тому я добре знаю сільські проблеми і те, як їх можна вирішити. На мою думку, ці приходи зберегли до наших днів вікові православні звичаї і традиції. Особливо це стосується свят Різдва Христового й Великодня. Шкода, що села наші вимирають, а парафіяни щороку чисельно зменшуються.
Гадаю, нам необхідно готувати священиків, які б не боялися жити у селі, тримати підсобне господарство і цим облегшувати вирішення фінансово-матеріальних проблем. Вважаю, що священик, який служить у сільському храмі, а проживає у місті, відірваний від своєї пастви і це не йде на користь його пастирської діяльності. Хочеться вірити, що з Божою допомогою наші села оживуть, й відродяться церковні традиції.

— Владико, архіпастирські труди ваших перших років були позначені кривавим насиллям з боку сучасних гонителів Православ’я. Ви стали свідком захоплення Луцького кафедрального собору, Волинської Духовної Семінарії, що супроводжувався побиттям священнослужителів і віруючих. З того часу пройшло немало років, які думки виникають у вас при аналізі подій того часу?
— Це були не тільки важкі, але й страшні часи. Як тоді, так і зараз рахую, що трагічні події такого роду могли відбутись виключно при підтримці розкольників місцевою владою. Для церковного життя це мало і позитивне значення, так як ми – священнослужителі, побачили хто є хто насправді. Той, що формально рахував себе членом Церкви, при випробуванні відійшов. Безперечно, це наша трагедія, але Церква таким чином очистилась. Радує, що багато з часом зрозуміли всю пагубність свого становища і знайшли у собі сили повернутись. Багато з них сьогодні є ревнивими захисниками церковних інтересів, вони засуджують розкол. Сьогодні люди визначились, хто з ким і за кого. Думаю, якщо влада не буде придумувати та стимулювати конфліктні ситуації, то конфліктів у майбутньому не виникатиме.

— Багато світських «спеціалістів» задаються питанням, яким чином Українській Православній Церкві на Рівненщині і Волині, незважаючи на прямі утиски громад, як зі сторони прихильників розколу так і співчуваючих їм владних структур, вдалося не тільки зберегти свої позиції, адже сьогодні вірні канонічної Церкви складають найчисельнішу конфесію у регіоні…
— Історично так склалось, що після 1795 року, коли Волинь увійшла до складу Російської імперії, православні віруючі отримали можливість вільно сповідувати віру пращурів. При польській окупації, до 1939 року, православні Волині не переживали тих жахливих подій, які були на радянській території. Це сприяло тому, що наші предки знаходились під постійною опікою Православної Церкви, а віра була глибоко вкорінена у їхні серця. Коли внаслідок хрущовських гонінь на Православну Церкву було закрито і знищено багато храмів, віра залишалась у людських серцях. Радянська влада була вимушена рахуватись з цим фактом, тому на Волині і Рівненщині, які складали до 1990 року одну єпархію, діючими залишились більше 450-ти парафій. Віруючі, не дивлячись на утиски атеїстичної влади, зберігали Святе Православ’я, і за невеликим винятком усі були хрещені, вінчані й похоронені, навіть якщо священикам це приходилось робити таємно. Коли ж Православна Церква отримала відносну свободу, на Волині й Рівненщині завдяки тому, що духовність була сильнішою, ніж у інших регіонах України, на сьогоднішній день не існує жодного села, навіть невеликого (до 40-50-ти дворів), у котрому не було б побудовано або відроджено свого храму. Завдяки цьому дві єпархії області — Рівненська і Сарненська, мають понад півтисячі православних парафій.

— Так склалося, що у західному регіоні ієрархії та вірним не завжди вдається знайти спільну мову з можновладцями. Як ви гадаєте, при яких умовах сьогодні можливе налагодження діалогу з владою та окремими радикально настроєними особами?
— Так склалось, що національні традиції та інтереси на Рівненщині сильніше виражені, ніж у інших регіонах. Коли на початку 90-х у Церкві виник розкол, багато чиновників бачили вирішення усіх проблем у масовому переході усіх православних до так званої “національної” церкви. Всі, хто не розділяв їхніх поглядів, автоматично ставали зрадниками і ворогами. Звідси, відповідне відношення. Слава, Богу, що таких можновладців небагато, більшість із них, усе-таки, люди помірковані. У нашому регіоні у відношенні до Православної Церкви вони старались відкрито себе не проявляти, щоб не накликати презирство з іншого боку. Якщо в Україні діятимуть закони, що реально захищатимуть права віруючих, то священнослужителі і вірні неодмінно знайдуть шляхи до порозуміння із владою. Ми — громадяни однієї Держави, і кожен з нас прагне для неї блага.

— Свого часу ввірена вам Волинсько-Рівненська єпархія, що охоплювала усю область, за кількістю парафій рахувалася однією з найбільш чисельніших у нашій Церкві. Рівненщина — древній регіон, як частина волинського краю, відома своїми обителями та святинями. У якому стані ви застали її на початках свого архіпастирського служіння? Що змінилось за ці роки?
— Волинсько-Рівненською єпархією я керував зовсім небагато. Це були роки активного духовного відродження. Стали масово відкриватись храми, що й викликало питання подальшого розділення єпархії на Волинську і Рівненську. Мої попередники на Рівненщині митрополит Дніпропетровський і Павлоградський Іриней і архієпископ Сарненський і Поліський Анатолій приклали багато зусиль для духовного відродження нашого регіону. Їх керівництво випало у часи нелегкого періоду церковного життя. У розкол перейшло близько двохсот парафій. В основному економічно сильні одиниці. Були захоплені кафедральний собор і будинок єпархіального управління. З іншої сторони, розкол зумів тісніше згуртувати духовенство і народ біля своїх архіпастирів.
Мені було вже легше, хоча деякі труднощі залишаються й до сьогодні. За час мого управління зросла кількість парафій, в тому числі у самому обласному центрі. Зараз у Рівному девять приходів проти 4-х, коли я приступив до управління. Правда, у області є малочисельні парафії, які нараховують по 20-40 парафіян. Але радує те, що вони активні і навіть самостійно утримують священика. Нам вдалося відкрити два жіночих монастирі (нині на території Сарненської єпархії), три монастирських подвір’я і один скит. Зараз вони розбудовуються і мають багато насельників. Враховуючи специфіку регіону, багато проблем залишалось невирішеними, а інколи й просто не вистачає фізичних сил, щоб осягнути все. Коли на моє прохання Священний Синод нашої Церкви розділив Рівненську єпархію, виділивши з неї Сарненську, управляти стало легше. Відрадно, що у важкі моменти церковного життя ми отримували реальну допомогу від Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира. За час мого керівництва Предстоятель Української Православної Церкви декілька разів офіційно відвідував єпархію і звершував урочисті богослужіння. Це згуртовувало духовенство і віруючих.
Безперечно, труднощі завжди будуть, але радує те, що у нас хороші пастирі і вірні. Це вселяє надію на краще прийдешнє.

— Другою кафедрою вашої єпархії є відоме місто Острог. Нещодавно відбувались урочистості з нагоди 500-ліття Свято-Богоявленського собору, збудованого ревним захисниками Православ’я в Україні князями Острозькими. Наскільки вагомим був їхній вклад в оборону нашої віри. Чи можна сказати, що ця історична пам’ять допомагає сьогодні людям знаходити власне релігійне коріння?
— Князі Острозькі, починаючи від преподобного Феодора, і завершуючи Костянтином, добре прислужились Православній Церкві, особливо Костянтин, який був не тільки Її покровителем, меценатом, але й захисником від горезвісної унії. Саме у роки його правління випадає розквіт славнозвісної Острозької академії, спорудження багатьох храмів і розбудова монастирів, видання полемічних праць, спрямованих на захист Православ’я. Необхідно сказати, що саме в Острозі при князі Констянтині вперше у слов’янському світі було надруковано повну Біблію на церковнослов’янській мові. Тому вклад Острозьких у релігійне і політичне життя нашої Держави достойно оцінювали історики, як минулого, так і сучасні. Духовний подвиг славного роду надихав цілі покоління, особливо у ХІХ-ХХ століттях, тверезо і шанобливо відноситись до власної історії і православної віри. Нажаль, декотрі сучасники втрачають почуття патріотизму як у відношенні до своєї Держави, так і до Православної Церкви, тому мало переймаються духовною спадщиною попередників.

— Владико, у професійному середовищі істориків ви відомі як автор досліджень по церковній історії Волині. Нещодавно побачила світ монографія присвячена майже півтисясолітній історії Милецького монастиря, інших святинь. Що спонукало вас зайнятись краєзнавством? Над якою темою ви працюєте сьогодні?
— Ще зі шкільної парти я любив історію. Цей інтерес залишився і під час навчання у духовних школах. Тому зараз, коли випадає вільна хвилина, стараюсь дізнатись щось нове з історії нашого краю. Часто ця цікавість приводить до обласних архівів у Луцьку, Бресті, Житомирі й Рівному. Зібраний матеріал опрацьовується і виливається у краєзнавчі нариси. Зараз я збираю матеріал до історії монастирів Рівненської єпархії. Хочеться написати біографічну монографію, присвячену Волинській православній ієрархії, від 1795 року до наших днів. Зібрано чимало матеріалу, але потрібно багато працювати, щоб з цього щось вийшло.

— У дореволюційні часи церковна історія займала чільне місце серед дисциплін богословського спрямування. Багатьом відомі праці Теодоровича, Хойнацького, Петрова… На якому стані знаходиться сучасне церковне краєзнавство і які перспективи воно має у майбутньому?
— Шкода, що у радянські часи була втрачена традиція робити священиками щорічний історичний опис храму й тих подій, які відбулись за цей час. Раніше подібні описи, зібрані за декілька років, виливались у цілу історію певної парафії. Саме такими описами у своїх працях користувались і Теодорович, і Хойнацький. Нажаль, більшість сучасного духовенства ставиться байдуже до краєзнавства і місцевої церковної історії. Часом стає шкода священиків. Вони навіть не знають своїх попередників, які служили у храмі двадцять-тридцять років тому. Доречі, кожен священнослужитель повинен не тільки пам’ятати своїх попередників, але й кожного разу молитись за них на проскомідії.
Завжди церковне краєзнавство було покликанням небагатьох. Радує, що багато нинішніх випускників Київської духовної академії пишуть свої кандидатські роботи саме по церковній історії. Прийшовши на пастирське служіння, вони цікавляться історією храмів, у яких служать, подіями минулого і стараються опублікувати свої дослідження. В Рівненській єпархії є декілька молодих священиків, які серйозно цікавляться церковним краєзнавством, і свої дослідження друкують у започаткованому єпархіальному щорічнику “Рівненська єпархія”. Вважаю, що церковне краєзнавство завжди буде мати своїх послідовників.

— Сьогодні ведеться чимало розмов про необхідність введення релігійних дисциплін у середній школі. Як вирішується це питання у вашому регіоні? І яке ваше особисте ставлення до даного процесу?
— Давати підростаючому поколінню духовну освіту — це не просто нагальна проблема. Сьогодні ми закладаємо завтрашній день нашої Церкви. Недільні школи, які діють при храмах — справа хороша, але вони, мабуть, не зможуть замінити шкільного, систематичного викладання основ православної віри і культури, наскільки це можливо у школі. Ми тільки починаємо таку працю. Перші наслідки маємо у Корецькому благочинні. Це хороші результати. Водночас, бракує досвіду і необхідної літератури. Гадаю, викладання релігійних дисциплін повинне базуватись не тільки на ентузіазмі церковних людей, але й на розумінні проблеми державними мужами. Ми всі відповідальні за подальшу долю нашої Держави і Православної Церкви, бо сучасні школярі, у душі яких поки що легко засіяти зерна віри і відповідальності, через декілька років приймуть від нас естафету. Якими вони будуть, залежить від нас. А вже від них — подальша доля Церкви й Держави.

— Нинішня дата — 15 років — немалий відрізок часу. Владико, оглядаючись на пройдений шлях, які завдання ви ставите перед собою?
— Це вже залежить від Божої волі. Позаду вже п’ятнадцять років служіння у сані єпископа. За цей час я здобув певний життєвий і духовний досвід, який може стати для мене у пригоді на майбутнє. Але я глибоко вірю, що Господь все влаштує для блага як усієї Святої Церкви, так і конкретної людини. Тому, не будуючи якихось планів на майбутнє, повністю покладаюсь на Божу волю.

Записав Володимир Свистун

Лилиана Чолич, министр просвещения Сербии. Вызов современного общества: в каком образовании мы нуждаемся

Архієпископ Митрофан: «Існує тільки єдиний шлях примирення з Церквою — покаяння і усвідомлення своєї провини перед Вселенським Православ’ям»