Митрополит Ніфонт: „Хай Господь нас усіх благословляє злагодою та братерською любов’ю”

01.02.2010 archive, Вестник №101, Православный взгляд

2009 рік у нашій країні промайнув під знаком чергового політичного протистояння, не без впливу фінансово-економічної кризи, але при цьому змусив українців усвідомити ціну людського життя і здоров’я. Він став роком пильної уваги до церковних подій, які так чи інакше впливатимуть на нашу історію. Йдеться і про наслідки візиту Патріарха Московського і всієї Русі Кирила на українську землю, і про малесенький крок до примирення двох гілок українського православ’я.
У православному літописі 2009-й ще свого кінця не добіг, але про його здобутки та про сподівання на майбутнє в житті Української Православної Церкви говоримо з митрополитом Луцьким і Волинським Ніфонтом.

– Ваше Високопреосвященство, які події, що відбувалися в минулому році, Ви вважаєте визначальними для Волинської єпархії УПЦ?
– Варто почати з того, що в минулому році було освячено декілька нових храмів. Два з них – у Луцьку: цегляний Хрестовоздвиженський – у Теремному та дерев’яний Петропавлівський – на кладовищі по вулиці Рівненській. Це радує місцевих жителів і надихає нас. Освячено нові храми у селах, зареєстровано декілька нових наших громад. Це також тішить. У наших монастирях стало більше тих, хто несе подвиг чернецтва. У Свято-Троїцькому жіночому монастирі, що поблизу села Старосілля, нам потроху вдається зводити корпуси для дитячого православного табору. Придбані нові меблі. Цього літа було вже два заїзди. Діти відпочили, збагатилися духовно. Батьки такі табори дуже добре сприймають і спокійні за дітей. Але, щоб довести до пуття табір, потрібно мати кошти.
Знаменною для Волині датою, безумовно, є візит Його Святості Патріарха Кирила. Я перед тим дуже переживав, бо всякі голоси тут було чувати. То нас лякали пікетами, то барикадами, які б «не пускали московського попа». Але по милості Божій все відбулося дуже добре. Коло храму Всіх святих землі Волинської, куди приїздив Патріарх, зібралося близько десяти тисяч людей та духовенства. Люди прийняли цей візит з вірою в серці. Патріарху в нас дуже сподобалося. Я сам чув від архієреїв, які супроводжували Патріарха, що він був здивований силою живої віри і молитви нашого волинського народу. Він казав: «Такой маленький провинциальный городок, а как они молятся сплоченно». Його Святість вразили і наші щирі волинські три слова: «Спаси Вас, Господи», які багатотисячна громада промовляла разом і єдиним серцем.
У році, що минає, нас не обійшли стороною і ювілеї Почаївської лаври. 450 років минуло відтоді, як на Волинську землю було принесено Почаївську чудотворну ікону Божої Матері, та 350 років виповнилося з часу прославлення преподобного Іова Почаївського.

– Владико, коментуючи перебування Патріарха Московського і всієї Русі Кирила в Україні, Ви сказали, що він був вражений силою віри наших людей. Доводиться чути від паломників, які бувають у російських православних святинях, що там люди ходять до церков менше, ніж у нас в Україні…
– У Росії святині встають з руїн і вони дуже доглянуті. Там держава дбає про це і благодійників є дуже багато. Якщо ж ми візьмемо Луцьк, до прикладу, то зі старовинних церков у нас залишилась тільки Покровонька (Свято-Покровський храм міста Луцька – «ВП»). У Росії ж давніх святинь дуже багато. Вони були запущені і нині відроджуються. Наші паломники їздили у Соловецький монастир. За радянських часів там був концтабір. Там знищено багато духовенства та інтелігенції. Тепер Соловецька обитель постала із руїн.
Дійсно, тамтешні люди ходять до церков менше, ніж у нас. Наш народ простіший і бідніший, але, мабуть, багатший духовно. Власне, це й Святіший підмітив: «Глаза у них полные слез, дождь льет, а они поют: «Господи, помилуй». Небо поднимается и опускается от этой молитвы». У простоті своїх сердець наші люди щиро підносять свої молитви до Бога.

– Сьогодні в Луцьку ведеться грандіозне будівництво на 33 кварталі. Там споруджують храм Усіх святих землі Волинської. Коли, за Вашими прогнозами, до цього храму зможуть приходити лучани?
– Все зводиться до фінансів. Років 7-8 тому ми не мали хорошої бригади будівельників. Вони приходили і відходили. Слава Богу, останніх шість років у нас працює фахова бригада, яка частково допомагає й коштами. Коли ми перед ними боргуємо, вони не вимагають термінових виплат. Зараз ми маємо заборгованість перед ними десь тисяч двісті. Нам ніхто з влади не допомагає в цій справі. Будівництво ж затіяне дійсно велике. Цей собор будується на віки, і його треба зробити таким, щоб, не дай, Боже, не сталося ніякої руїни. Дуже багато часу забрало перекриття нижнього храму. Адже там все сформовано на арках. Потім стали зводити стіни і колони. Знову пішло арочне перекриття. Там у нас будуть галереї з правого і з лівого боків. На західній частині храму – арочне перекриття. Цього літа ті арки й заливалися. Це – дуже складна конструкція. Після арок будуватимемо перекриття на обох балконах, а потім – знову арки самого купола. Дзвіницю також будуватимемо не стандартно, що забере багато часу. Храм стоятиме на чотирьохстах сваях. Все будується так, щоб храм вистояв навіть за умов землетрусу, хоча в наших краях поки такого явища не було. Якби ми мали достатньо коштів, то будівництво рухалося б швидше. Поки немає високого перекриття, ми не можемо оздоблювати й нижній храм, бо вода просочується. Хоча ми служимо в нижньому храмі на святого апостола Андрія Первозванного.
Собор буде великим і стане окрасою Луцька.

– Хто ті люди, які в наш час приймають рішення присвятити своє життя службі Господу в монастирях?
– Якщо вас цікавить вік цих людей, то скажу, що серед них – і старші, і молоді. У Чарторийському монастирі виявили бажання служити кілька старших чоловіків, а до Михнівської обителі прийшли зовсім молоді дівчатка. Правда, є такі, які приходять і не витримують цього подвигу. Для багатьох же монастир стає домівкою, і незабаром ми одягатимемо їх у чернечий одяг.

– Телекомпанія «1+1» в новинах транслювала серію сюжетів «У Бога за пазухою». Чи дивилися Ви ці матеріали і як прокоментуєте показане в них?
– Я бачив дуже мало. Але чув від духовенства і від віруючих, що це все робилося на замовлення та для того, щоб в будь-якій формі підірвати авторитет православ’я. В усіх конфесіях світу є різні недоречності. Люди є люди, і вони допускають помилки, а висвітлювати сьогодні злорадно та єхидно помилку однієї людини і за цим судити всю церкву – не личить. Ця програма була спрямована на те, щоб принизити Святе Православ’я – ту інстанцію, до якої найбільше схиляється простий народ, де люди знаходять заспокоєння своєї душі і втихомирення свого розбурханого розуму. Я не знаю, чиє це замовлення і для кого воно робилося. Скажу так, як сказав Христос: «Хто без гріха, візьми перший камінь і кинь у того, кого засуджуєш». Ми всі грішні, і нехай Церква розбирає свої помилки внутрішньо. ЗМІ не повинні цим смакувати. Це ні для кого не принесе користі.

– Відомо, що ніч світського Нового року Ви провели в Почаївській лаврі, де вшановували пам’ять преподобного Амфілохія. Чи багато людей приїздять до цієї великої православної святині саме в ніч з 31 грудня на 1 січня?
– Преподобний Амфілохій завершив своє земне життя 1 січня 1971 року. Після канонізації цього угодника Божого нашою Церквою прийнято святкувати день його пам’яті 12 травня (день народження) і вже років з чотири – 1 січня (день кончини). Цьогоріч, попри погану погоду, тільки від Свято-Покровського храму вирушило три великих автобуси з 170 паломниками. З Волині поїхало і багато мікроавтобусів від парафій. Мене приємно дивує той факт, що з року в рік на всенічній службі у Почаєві людей все більше і більше.
Цього року Свято-Успенський собор був заповнений вщент. Люди стояли дуже тісненько. Служба тривала з 17 години вечора до 22-ї. О 1-й годині ночі почалася служба у семінарському храмі, освяченому в честь преподобного Амфілохія. Там також був повний храм, люди молилися всю ніч. Так само було і на ранковій літургії. Люди, приклавшись до святинь, поспішили на службу. Це дуже радує. Бо, якщо усвідомити, що в цю новорічну ніч відбувається у світі: веселощі, розпуста, п’янство, і що це все робиться без Бога, то приємно знати, що у Почаївській лаврі в цей час люди моляться Богу, щоб Він зберіг нашу земну батьківщину – Україну і наш православний народ. Ця спільна церковна молитва є дуже сильною.

– Чи доводилося Вам, бодай у дитинстві, святкувати світський Новий рік?
– Я брав участь у шкільних заходах. Пам’ятаю, одного року грав роль циганки. Мене одягнули у тьотіне плаття салатового кольору, зробили з кінської гриви зачіску… А от зустрічати Новий рік о 12 годині ночі тоді було не прийнято. Новий рік святкували за старим стилем. Готували багату вечерю 13 січня, в церквах служили молебні. Таких святкувань, як зараз, не було.
Іноді нинішні святкування набирають якоїсь язичницької містерії. Але ж варто зауважити, що світський Новий рік припадає на період посту. Потрібно помолитися, можна й почаркувати трішечки, але в розумних межах. Можна приготувати смачні страви, але пісні з рибою та посидіти з друзями. Новий рік треба зустрічати з молитвою та побажаннями добра, а не з п’яною головою. На жаль, сьогодні люди починають забувати про те благочестя, яке було притаманне нашому народу. Розпусна культура та свобода з брудом до нас йде із Заходу. Це – боговідступницькі і не наші традиції. Нам варто хоча б на 5 хвилин підняти очі до Бога та просити, щоб благословив нас, і державу, і керівників її, щоб Господь дав мир і врожай.
От дивіться, радянська влада будувала світле майбутнє без Бога, а до чого дійшла? На жаль, тепер також витісняють Бога і вносять у нашу культуру щось ідолопоклонницьке.

– Від західної культури наші люди перейняли чимало святкувань, таких як Хелоувін чи День закоханих. Чи може православна церква не просто протистояти цим традиціям, а запропонувати щось альтернативне?
– Треба, щоб православній церкві дали таку можливість. Традиції нехристиянських народів для нас неприйнятні. Наші предки виховані зовсім інакше – не на розкоші, а на добрі і милосерді. Вони були бідні, але ділилися останнім кусочком хліба.
Я пам’ятаю, коли був дитиною, то в школах і будинках культури ставили різні сценки та концерти. Вони були світські, але без мерзоти та розпусти. Це людей надихало. Хоча в цей період відбувалося інше лихо – закривалися храми. Але які танці в клубах були! Вальс, краков’як, яблучко, полька… Зараз звучить музика, яка прийшла з Заходу. Вона руйнує нервову систему та психіку людини. Якщо людина слухає важкий рок, то вона звіріє. Що буде з тих дітей, якщо вони підростуть? Якби ж держава пішла назустріч православній церкві (а я думаю, що ніхто не сумнівається, що Україна – православна), то ми могли б донести до молоді, що варто очищатися від усього чужого та язичницького. Ми маємо бути багаті тим, чим жили наші предки.

– Яке святкування Різдва є найбільш пам’ятним для Вас?
– Найбільш пам’ятним був 2000-й рік. Коли святкувався ювілей Різдва Христового. Весь християнський світ відзначав цю подію. В усіх наших благочиннях пройшли різдвяні концерти.
Знаменним для мене є і 2008 рік. Тоді я двічі служив Божественну літургію з архієпископом Йорданським Феофілактом, який опікується у Віфлеємі православною Базилікою Різдва Хрестового. Це було щось надзвичайне. Доводилося служити і в Печері Гробу Господнього. На прийомі в архієпископа ми співали українських колядок. Наша паломницька група з 54 чоловік співала і «Христос народився», і «Нову радість». Владика і греки були зворушені і плакали.
Я ріс сиротою. У моїх бабусі та тьоті було все дуже просто. На покутній стіні в куточку клали пахуче сіно, накривали його обрусом, клали на домотканому рушнику хлібинку, декілька пирогів та ставили свічечку біля іконок. Так і святкували. Звісно ж, йшли до церкви. А ще в моєму дитинстві була традиція колядувати. Діти ходили від хати до хати та колядували. На щастя, зараз це відновлюється. Вийдеш на вулицю – тиха морозна ніч… І чутно як співають то там, то тут.

– Як порадите волинянам відзначати Різдво як велике православне свято? Відомо, що серед нас прийнято готуватися до свята, але дуже часто ці приготування обмежуються прибиранням оселі та гонитвою по супермаркетах, хоч і криза…
– Чрево – для яства, а яство – для чрева. Усе це проходяще. Найголовніше, не в їжі і питті. Радість у тому, що кожна віруюча людина має прийти цього дня на зустріч з Богом. Зустріч відбувається у храмі під час спільної загальної церковної молитви. Треба, щоб людина приходила на цю зустріч якомога частіше. Треба побувати на літургії, помолитися за здоров’я близьких та пом’янути померлих. Після церкви можна сідати до святкового столу. До нього колись подавали те, що було вирощене власними руками. Сьогодні ж тільки в селах так готуються. Міські люди купують все у супермаркетах.

– У світі Різдво святкується двічі на рік. Католики відзначають цю подію 25 грудня за новим стилем, а православні – 7 січня. Часто доводиться чути від людей думки про те, що було би добре, якби таке святкування відбувалося одночасно, щоб весь християнський світ мав одну дату Різдва Христового. Чи реально цього досягти в результаті якихось перемовин між релігійними діячами різних конфесій і чи варто ініціювати такі перемовини, з Вашої точки зору?
– Я не знаю, чи такі переговори матимуть результат. Якщо ж аналізувати цю ситуацію, то треба пригадати історію. Варто відштовхуватися не стільки від Різдва, як від Пасхи. У нашій Церкві Пасха святкується лише за старим стилем. Те, що Господь посилає в це свято свої благодатні дари, засвідчує нам сходження Благодатного вогню у Велику суботу. Католики святкують Пасху за новим стилем, і сходження Благодатного вогню на Гробі Господньому не спостерігається. Так було віками. Що стосується Різдва, то до 4 століття воно святкувалося разом зі святом Хрещення Господнього – Богоявленням. У 4 столітті ці два свята розділили.
Те, що Різдво нині святкується за двома календарями – це все людські амбіції. Календар – рухомий. Час не можна застопорити, бо він рухається. Нема жодного календаря досконалого! І в Юліанському, і в Григоріанському календарях набігають зайві секунди, хвилини години, дні… Але, якщо говорити про єднання, то я б казав, що не можна силувати православний світ переходити на католицьку традицію, а навпаки, католикам треба повернутися до старого святкування християнських свят. Щоправда, сьогодні частенько говорять, що ніхто не знає, коли було Різдво Христове. Але ж, даруйте, ми маємо встановлені традиції. За 9 місяців до Різдва ми маємо Благовіщення, сім днів після Різдва – Обрізання Господнє. 40 днів після Різдва – Стрітення Господнє. Якщо ми аналізуємо глибину і зміст церковних богослужінь, то бачимо, що на кожне свято читаються відповідні фрагменти зі Святого Письма.
Пасха – це центр, свято зі свят. Все прив’язується до цього дня – Воскресіння Сина Божого. У Євангелії чітко сказано, що Іісус Христос був розіп’ятий у п’ятницю, напередодні 14 нісана (святкується єврейська пасха в пам’ять виходу євреїв з єгипетського полону), і в неділю на світанку воскрес. Сьогодні навіть вчені можуть вичислити, коли і в який день Христос воскрес. Але моменту, коли Він народився, не зафіксовано, також не встановлено, коли він хрестився і коли преобразився на горі Фавор. Але Євангеліє не ставить за мету вказати точну дату чи прив’язати події до якогось певного часу, але вони утверджені традицією. Католики пішли на новий стиль літочислення і таким чином від тієї традиції відступили. До них долучилися деякі інші християнські конфесії. Православ’я ж відзначає свята за старим стилем. Але от греки святкують і за старим, і за новим стилем. Єрусалим – за старим. Те ж саме стосується Грузії і Святої Гори Афон, де всі монастирі відзначають Різдво за старим стилем. Якби святкування об’єдналося, то було б краще, але треба розуміти, що вікові традиції порушили не православні. Якщо ініціювати переговори, про які ви згадували, то було б добре, щоб ніхто нікого ні до чого не примушував: ні католиків, ні православних. Було б добре, якби той, хто порушив традицію, усвідомив це і поправився, але без будь-якого тиску і примусу.

– У минулому році почалися підготовчі дії до переговорного процесу між УПЦ та УПЦ КП. Чи варто очікувати ефекту від цієї події? Прості віруючі не знають поки того, про що говорять між собою релігійні діячі, оскільки засідання поки відбуваються за закритими дверима…
– Користь від того буде, але не відразу. Що відбувається на тих засіданнях, і я, на жаль, не знаю. Відомо, що наша Церква та УПЦ КП створили комісії і вони зустрілися та напрацювали 10 пунктів, за якими відбуватимуться майбутні переговори.
Позитив буде. І приклади в історії є – у 2007 році, коли покійний Предстоятель Російської зарубіжної православної церкви митрополит Лавр разом з покійним Патріархом Олексієм ІІ вели подібні переговори. Вони таки дійшли єдності. У хрущовські роки та в 70-ті минулого століття Зарубіжна церква поливала РПЦ страшним брудом. Потім вони зробили крок до примирення. Ніхто нікого не змушував ставати на коліна. Бо лякають же і кажуть, що будуть заставляти каятися. Мовляв, нема за що. А як же нема за що, коли є рана, яка кровоточить! Розділення – це ненормально ні для суспільства, ні для держави, ні для Бога, ні для Церкви. Для чого це було зроблено? Для політичної ідеї? Хіба це виправдалося? Кажуть, не хочемо бути рабами Москви. Та ми є раби Божі і більш нічиї.
Користь від переговорів, які готуються, має бути і для суспільства в цілому, і для канонічної Церкви, і для неканонічної. Що може стати каменем спотикання у цих переговорах? Тільки людські амбіції. Ми всі знаємо притчу про блудного сина, який хотів відділитися від батька та стати самостійним. Тато виконав його волю. Філарет відійшов від Церкви – Єдиної Православної Апостольської, хоч вона дала йому освіту, чернецтво, архієрейство. Він був 30 років екзархом в Україні. Чому він відійшов? Що хотів цим показати? Про яку автокефалію сьогодні можна говорити в Україні? Від кого треба відділятися? Філарет говорить: «Ми не хочемо ні Москви, ні Константинополя, а помісної церкви». Даруйте, але ми маємо помісну Церкву в Україні понад тисячу років. Чому ж Філарет від неї відійшов. Блудний син, як ми знаємо за Євангелієм, подивився в глибину своєї душі і побачив, що він помилився. Ми не хочемо, щоб хтось ставав на коліна чи бив Москві поклон. Зарубіжна церква Москві не кланялася, а зробила крок до порозуміння. Правда, деякі владики були незадоволені.
Те ж саме може відбутися і в Україні. Але ж треба душу спасати, і народ, і віру. Якщо ми і далі будемо сваритися, то цим скористаються тільки сектанти. Нам треба йти до єдності, зрозумівши це. Якщо буде об’єднання, то це відбуватиметься на Соборі. Там прийматимуться якісь соборні рішення. Тоді стане відомо, як подивляться на єпископат Київського патріархату, як подивляться на духовенство, як подивляться на тих, кого вони хрестили і вінчали, звершували інші Таїнства… В історії церкви такі моменти вже були і приймалися соборні рішення. Корисно, щоб ніхто при цьому не керувався амбіціями та політичними переконаннями. Найбільша любов – це та, яка вміє жертвувати сама собою. Треба зробити так, щоб люди залишилися задоволені, благодатні та спасалися.

– Владико, чого побажаєте волинянам у переддень великих православних свят?
– Нехай Господь нас усіх благословляє злагодою, братерською любов’ю, вірністю. Хай дає нам хліб і до хліба. Бажаю всім у дні Різдва бадьорого святкового настрою, щоб забули всі негаразди і труднощі, які довелося долати в минулому році. Хай прийдешній 2010 рік буде кращим і щасливішим. Хай Господь береже наш волинський край. Хай нас минають природні катаклізми та біди. Хай ми всі будемо здорові, щоб не було епідемії: ні свинячої, ні мишачої. Хай ніхто не терпить ніякої кризи. Фінансова криза для людей мудрих не страшна, а моральна криза духу – це загибель нації. Дай, Боже, щоб у нас було все гаразд. Хай Господь буде з нами і простить нам гріхи наші. Усім бажаю веселих свят, міцного здоров’я, земного щастя та Божого благословення!
Бесіду вела Оксана Лукашук

Слово архимандрита Евлогия при наречении

Звернення Предстоятеля Української Православної Церкви напередодні виборів Президента України