Архієпископ Филип. Церква в світі: служіння любові

01.12.2009 archive, Вестник №99, События

Архієпископ Полтавський і Миргородський Филип
Ваше Блаженство! Ваші Високопреосвященства і Преосвященства!
Всечесні отці! Дорогі браття й сестри!
Від імені організаційного комітету сердечно вітаю вас на нашому вже традиційному форумі — Других Покровських міжнародних просвітницьких читаннях. Розпочаті за благословенням Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира в минулому році, вони викликали неабиякий інтерес і церковно-суспільний резонанс.
Богу дякувати, сьогодні ми бачимо серед наших гостей і учасників представників різних країн — України, Росії, Білорусі, Німеччини, Італії, Польщі, — об’єднаних однією Православною вірою та якi перебувають у лоні Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви. Сьогодні в залі на пленарному засіданні і протягом наступних днів роботи в секціях актуальні питання обговорять науковці і практики, педагоги, студенти світських вузів та вихованці духовних шкіл, аспіранти і докторанти, медики і філософи, священнослужителі і миряни.
Розширилася географія і тематика читань, зросла активність учасників і організованість. Загалом, можна сказати, що Покровські читання як явище відбулися, і я хочу висловити надію на те, що вони перетворяться на один із центральних науково-практичних форумів, який об’єднає довкола себе провідних діячів Церкви, науки і практики небайдужих до болючих проблем сучасності і які бажають дані їм від Бога таланти примножити й використати во славу Божу, на благо Святої Церкви і народу Божого.
Хочу сердечно подякувати всім, хто взяв на себе труди і прибув до столиці України для участі у форумі.
На пленарних засіданнях ми заслухаємо низку серйозних і змістовних доповідей, присвячених різним аспектам церковного служіння в світі як у теоретичному, так і в практичному аспектах. Особисто я ознайомився із більшою частиною текстів доповідей і переконаний, що шановні доповідачі повністю розкриють і висвітлять усю повноту сучасного церковного світосприйняття і свідчення. У своїй доповіді я зупинюся лише на основних питаннях, які винесені на порядок денний.
У своєму Первосвятительському вітанні організаторам, учасникам і гостям Других Покровських читань Блаженніший Митрополит Володимир відзначив: «Церква у світі несе багатогранне служіння, закликає до Христа і веде до спасіння різними способами, у різних формах та культурних традиціях. Але незмінним залишається служіння любові. Саме любові так не вистачає сьогоднішньому світові, в якому панують ненависть і ворожнеча. Та часто цей «світ», який «у злі лежить» (1 Ін. 5, 19), просто не має взірця, на який можна було би рівнятися, прикладу, який можна наслідувати».
Дійсно, так. Церква живе у світі, який налаштований до неї вороже. І хоча форми такої ворожнечі змінюються, від відкритих кривавих гонінь до тихого неприйняття або намагання перетворити християнство на щось, сумісне з «духом світу цього», але факт залишається фактом: у такому становищі Церква перебувала завжди.
Та ніколи Церква не змушувала до спасіння, не силувала противників, не нав’язувала і не гнала. Часто сама і примушувана, і гнана, Церква завжди дотримувалася правила, сформульованого святителем Григорієм Богословом: «по закону нашему должно водить не насильно и не нуждою, но волею… управляемое с насилием при всяком удобном случае старается освободиться, тем паче наше не столько начальство, сколько детовождение всего более соблюдает свободу. Ибо тайна спасения для желающих, а не для насильствуемых».
Яким же чином можна навернути до віри невіруючих? Що може примусити богоборця смиренно схилити коліна перед Творцем? Де той засіб, за допомогою якого можна кам’яне серце зробити м’яким? І чи, взагалі, можливе це все?
Відповідь лише одна: все це владен зробити тільки Бог. Та не завжди і не всюди прямим богоявленням вирішуються всі питання, часто людина протягом всього життя так і не зустрічає тієї неопалимої купини, де до неї говорить Сам Сущий . Набагато частіше саме через нас, недостойних служителів Слова, Бог приводить до спасіння багатьох і багатьох людей.
Яким же має бути наше служіння? В якому світі ми здійснюємо його? І що потрібно нам для вірного слідування нашому покликанню?
При підготовці до наукової конференції, присвяченої 20-річчю відродження Київських Духовних шкіл, я знайшов цікаву статистику, яка пояснює багато проблем сучасного світу. Я дозволю собі навести лише декілька фактів.
Моніторинг рівня релігійності підлітків та дорослих, наприклад, у Великобританії, демонструє дивну розбіжність між темпами зниження рівня віри в Бога із рівнем відвідання церкви, а Євангельський Христос відходить у вірі на другий план у порівнянні з «вірою в щось».
Існує певна і щороку все більша розбіжність між рівнем віри в Бога і рівнем активності відвідання церкви та дотримання певних норм поведінки і виконання приписів віри. Про сильне відставання темпів зниження інтересу до релігії від темпів зменшення церковних форм благочестя повідомляють, наприклад, німецькі педагоги .
Віра у суспільстві практично не зменшується, як свідчить соціологія, натомість рівень церковності падає дедалі швидше. І таке становище цілком відповідає згадуваним раніше принципам сучасної цивілізації.
Таким чином, при порівняно високому рівні віри спостерігається рівень релігійності, який зменшується; та ще меншим є рівень церковності.
Формуються два типи, два способи існування, два модуси поведінки — церковний та нецерковний. Але найчастіше сьогодні спостерігається парадоксальний тип нецерковної віри, точніше — так званого непрактикуючого християнства. При номінальній належності до певної конфесії чи деномінації людина практично не виконує жодної із практичних настанов відповідної Церкви чи релігійного угруповання. Відомі факти, коли переважна більшість населення певної місцевості впевнено і переконано відносила себе до Православної Церкви; водночас кількість тих, хто дотримувався, наприклад, багатоденних постів, становила менше 10% (а іноді і менше 5%) від загального числа номінальних християн.
Водночас ті, які вважають себе саме православними і саме християнами, навіть відвідують час від часу храм і час від часу навіть приступають до Таїнств, ці самі люди насправді вірують зовсім не так, як вірує Церква.
Ось, за даними Інституту Геллапа, за 45 років, починаючи з середини Другої світової війни, віра в персоніфікованого Бога зменшилася у Британії на 10–15%, натомість віра в «існування того чи іншого роду духовної сутності чи джерела життя» за цей час практично не зменшилася. Отже, Бог для європейців стає деперсоніфікованим, безосібним, однак — залишається Богом.
Так само основні догмати віри, уявлення про спасіння, Церкву, благодать та інші основні моменти вчення насправді сприймаються, скажемо так, не завжди у відповідності з ученням церковним. Спасіння уявляється часто як один із моментів кармічних відносин, Церква постає таким собі езотеричним «клубом посвячених», а благодать виявляється для багатьох «космічною енергією», яка надходить у храмі через «астральні канали» під час богослужінь…
Над цим можна було б жартувати, коли б ситуація насправді не була настільки серйозною. Розцерковлення, секуляризація сягнули водночас і зовнішнього, і внутрішнього: ззовні номінальні віруючі навіть не намагаються виконувати норм і приписів церковних у плані поведінки і способу життя; зсередини номінальні ж віруючі, вважаючи себе православними, насправді перебувають на небезпечно далекій відстані від правого вчення.
Тож саме у такому світі сьогодні несе служіння Церква. І якщо кілька років тому нам ще потрібно було багато працювати над зовнішнім і кількісним; нині (я скажу про це згодом) настав час передовсім роботи над внутрішнім.
І на перше місце я поставив би саме питання служіння любові. «Син людський не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити» (Мф. 20, 28), — свідчить наш Господь. Певно, що ми — Його учні — також маємо вчитися служінню любові, перебуваючи в любові Господній, осяяні любов’ю до кожного і кожної.
Любов – головний принцип діяльності і свідчення Церкви в світі. Маючи змогу показати любов Бога до нас, маючи владу любити ближнього і стаючи ближнім для дальніх (див. Лк. 10, 36-37), ми несемо світло Христове: «Ви — світло світу… Так хай світить світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного» (Мф. 5, 14-16).
Святитель Феофан Затворник зазначає: «Любовь к Богу должна быть деятельной, то есть подтверждать внутренние расположения сердца соответствующими делами. Она должна выражаться стремлением ко всему доброму и богоугодному и отвращением от всего богопротивного, также через деятельную любовь к нашим ближним». Отже, не переконання самих себе у нашому перебуванні в Богові, але вияв нашої любові, дієвість любові і стане критерієм істинності нашого шляху та нашої досконалості в любові.
Свідчить нам Божественний Симеон Новий Богослов: «Будучи Солнцем, сокрытым для всякой смертной природы, Ты восходишь в Твоих рабах, видим бывая ими, и они восстают в Тебе, бывшие прежде омраченными… Через покаяние они делаются сынами Твоего Божественного Света. Ведь Свет, конечно, рождает свет, поэтому и они делаются светом, чадами Божиими, как написано (Пс. 81, 6)… Такие через всякое делание добра приходят в доброе состояние и, как повседневно плачущие и усердно стучащие, привлекают к себе милость… Но так как им невозможно найти конец Света, то очищение у них бывает бесконечным… То, что я вижу, есть Солнце, Которое невыразимо приятно для чувства… Люди любят подобных себе людей, когда они кажутся им несколько лучшими других; Творца же всех, единого бессмертного и всемогущего, кто, увидев Его, не возлюбит? Если многие, поверив от слуха, возлюбили Его, а святые даже и умерли за Него… то приобщившиеся видения Его и Света, Им познанные и Его познавшие, как они не возлюбят Его?»
Піднесений стиль великого Богослова визначає, однак, і той інколи жалюгідний стан, коли за справу свідчення береться людина, непричасна любові Христовій. Тому, наприклад, іноді простий, як кажуть, «із народу» священик виявляється набагато кращим викладачем християнської етики, ніж заслужений працівник освіти, але невіруючий. І це не дивно, адже говорити про висоту Христової моралі, закликати до життя у рамках певних моральних імперативів спроможний тільки той, хто має в цьому досвід. Вірніше, говорити зможе кожен, але справити вплив — тільки досвідчений.
Другий важливий напрямок нашого свідчення любові — воцерковлення світу і поєднання християнства розумового, «знань про християнство» із християнством практичним, а Христа Євангельського із «Вищим началом», в яке вірує багато хто.
Видатний місіонер минулого свідчить: «надеть… крест при крещении и думать, что уже сделано все нужное и на этом успокоиться, этого мы, миссионеры, не должны допускать. Да не оскорбится слух доброго пастыря при слышании сей горькой правды…». Пастирі і всі працівники на ниві церковного свідчення погодяться, що сказані майже сто років тому слова є актуальними і донині.
Наважуся сказати, що Церква вже пройшла етап екстенсивного розвитку, коли до Бога і прабатьківської віри поверталися люди, колись віри і благочестя позбавлені; коли сотнями відновлювалися порушені храми. Тепер ми, маючи і багато вірних, і достатньо храмів, стоїмо на порозі нового Хрещення Русі, навернення до Христа не за словами, але за істиною, не зовнішнім чином, але за глибоким внутрішнім переконанням. Ми вже не можемо допустити факту лише «надягання хрестика» при хрещенні і тішити себе тим, що охрещений час від часу відвідує храм Божий для «задоволення своїх релігійних потреб».
І, знову-таки, тільки любов може допомогти кожному з нас у справі воцерковлення. Не будемо стрясати повітря всім відомими розповідями про байдужість, черствість або жорстокість, зустрінуті в храмі, які спричинили відхід від віри, відчуженість від Бога… Справа в тому, що повернення до Церкви відбуватиметься лише за умови наявності міцної проникнутої духом любові Христової громади — така громада зараз може бути і життєздатною, і соціально активною, і цікавою для новонавернених.
Не помилюся, коли скажу: слід починати настійливо і старанно формувати такі громади. Важливо не просто привчити парафіян до виконання певних дій, в тому числі справ милосердя, і не просто прищепити певний модус поведінки, зокрема ввічливість, тактовність і терпимість, але сформувати внутрішній стрижень, на якому змогли би триматися всі названі і неназвані чесноти.
Нарешті, не можу обминути питання ролі освіти у нашому служінні любові. Один із місіонерів XVIII століття писав: «Зело… быть школам нужно: 1). Для твердости веры, чтобы юность углубила в себе догматы благочестия… 2). Для необходимых церковных потреб, 3) для совершенного уничтожения грубых обычаев».
Отже, просвітництво виконує не просту функцію освіти/просвіти, але є необхідним фактором церковного служіння, який і стверджує віру, і розбудовує Церкву, і викорінює противні християнству звичаї, змінює спосіб життя на євангельський.
Навчання віри закладає перший камінь у підмурок любові, любові істинної, любові Христоподібної. Святитель Тихон Задонський зауважив: «Истинная любовь ко Христу происходит от истинной веры во Христа и от Духа Святого. Ибо вера удостоверяет верного, что Христос есть истинная жизнь, истинное блаженство, истинная и вечная радость и сладость, и без Него истинного блаженства не может быть. И так просвещенное верою сердце через благодать Святого Духа разжигается к любви высочайшего добра, которое есть Иисус Христос, Сын Божий, с Отцом и Святым Духом. И чем более познается Христос, ощущается благодать Его в сердце верного, тем более разгорается любовь к Нему; чем более познается добро, тем больше нравится. Ибо любить добро без познания его не можем, как не можем познать сладости меда, не вкусив его. Поэтому и написано: «Вкусите, и увидите, как благ Господь» (Пс. 33, 9)».
Водночас варто пам’ятати настанови святителя Димитрія, митрополита Ростовського, під знаком пам’яті котрого проходять наші читання: «Почему Господь не говорит: первая заповедь знать Бога, а потом любить? Причина в том, что скорее за любовью следует познание Бога, чем за познанием любовь… Здесь я вспомню еще и Давида. Сей боголюбец, желая некогда дать людям познание Бога и привлечь их к Нему Его особенными совершенствами, говорит: «Вкусите, и увидите, как благ Господь!» (Пс. 33, 9). Отведайте, говорит он, и тогда узнаете, как благ Господь. Если прежде не вкусите Его любовью, то не можете прийти к познанию Его, ибо никто не познавал Бога, пока не вкусит Его». Тому досвід життя во Христі і стане найбільшим навчанням для кожного. Навчання ж стає лише початком, але досвід, тільки й виключно наш досвід, буде важливим у нашій справі свідчення світові любові Христової.
Проте навчання, вченість ніколи не можуть бути протиставлені благочестю; і віра ніколи не може існувати у вакуумі, без справ. До речі, особливо в історії України істинне і неушкоджене християнство іменувалося не лише «православ’ям», але й «благочестям». Про навернення від розколу або з секти говорилося так: «Вони повернулися до благочестя». І я хочу звернути вашу увагу на те, що цей момент — не філологічні тонкощі. Справді, віра завжди знаходила вираження у житті, і православність віри виражалася благочестям життя. Це — абсолютна і незаперечна істина, яка, на жаль, іноді тільки усвідомлюється, але в життя не втілюється.
Ми покликані до того, щоб, явивши у своєму, в першу чергу, житті приклад Євангелія, закликати й інших до наслідування.
Та слід знати, що і сама Христова любов, і перебування у цій любові в сучасному світі інколи сприймаються досить своєрідно, олюднено, точніше — обезбожено. Любов подається виключно як сантимент, зворушення, іноді — сльози. Та Христова любов має інші властивості. Мудрий святитель Димитрій Ростовський писав: «Видя крест в девических руках святой Екатерины, мы уже знаем и истинную любовь ее ко Христу Богу, Спасителю нашему, ради которой она мученически пострадала за Него, сказав: «Тебя, Жених мой, люблю и, ища Тебя, страдаю и сораспинаюсь». Не истинна любовь без креста, без страдания за любимого. И как о нетвердо верующих говорится: «временем веруют, а во время искушения отпадают» (Лк. 8, 13), так и о неистинно любящих можно сказать: временем любят, а во время искушения отпадают. Святой Петр вначале, когда еще не утвердился крепко в вере и любви, считал себя истинно любящим Господа и говорил: «с Тобою я готов и в темницу и на смерть идти» (Лк. 22, 33); когда же наступило время напасти, время креста, страдания, мученичества, он тотчас же отпал: «отрекся с клятвою, что не знает Сего Человека» (Мф. 26, 72). Истинна та любовь, которая не бежит от креста, не боится страданий, готова на раны и на смерть ради любимого, которая во время искушения не отпадает, а дерзает».
Любов Христова перетворює, преображає людину; той, хто пізнав Христа в Його любові, не просто не боїться страждань, не просто готовий на рани і смерть заради Любимого Спасителя; християнин, перебуваючи в любові, зазнає смерті для світу і гріха, мук співрозпинання Христові, в якому міститься вже й надія, за словами апостола: «ми всі, хто хрестився у Христа Ісуса, у смерть Його хрестилися. Отож, ми поховані з Ним хрещенням у смерть, щоб, як воскрес Христос із мертвих славою Отця, так щоб і ми стали ходити в обновленні життя. Бо коли ми з’єдналися подобою смерті Його, то з’єднаємось і подобою воскресіння, знаючи те, що наша ветха людина розіп’ята із Ним, щоб знищилось тіло гріховне, щоб не бути нам більше рабами гріха, бо хто вмер, той звільнивсь від гріха! А коли ми померли з Христом, то віруємо, що й жити з Ним будемо» (Рим. 6, 3–8), однак ці муки перетворюються у вогні Божественної любові на радість нового життя і нову якість нової, обожненої любові. «Я співрозіп’явся Христу, і вже не я живу, але живе в мені Христос» (Гал. 2, 19–20), — із тим же апостолом може засвідчити кожен, хто причасний цій любові.
Найважливішим у нашому служінні любові буде показати, що перебуванні у Христі — отже, перебування у любові — є природним для людини, легким і прийнятним. Святитель Тихон Задонський стверджує: «Люди ищут легкой, а не тяжелой работы. Иисусу работать легко. Не велит Он камни носить, не велит горы разрывать и прочее, этому подобное, делать рабам Своим. Нет, ничего такого не слышим от Него, но что? – «любите друг друга» (Ин. 13, 34; 15, 12, 17). Что легче, чем любить? Тяжко ненавидеть, ибо ненависть мучит; но любить сладко, ибо любовь радует. Сам Он об этом свидетельствует: «…иго Мое благо, и бремя Мое легко» (Мф. 11, 30). Возьмем, возлюбленный христианин, на себя благое иго Христово, понесем Его легкое бремя и последуем Ему».
Світ не поспішає вірити в цю істину. Навпаки, життя в гріховній омані оголошується істинним, у рабстві пристрастей — свободним, у мороці неправди — світлим і правдивим. І, я знову нагадаю слова із вітання Його Блаженства, «світ», який «у злі лежить» (1 Ін. 5, 19), просто не має взірця, на який можна було би рівнятися, прикладу, який можна наслідувати». І в цьому винні всі ми, хоча і кожен своєю мірою. Але і кожен з нас може своїм життям засвідчити перед світом істинність Євангелія і дати приклад для наслідування.
Але для такого свідчення, і свідчення переконливого, кожному з нас слід мати власний глибокий досвід життя у Христі. І це — питання вже не церковного форуму взагалі, але кожного із нас. Тільки тоді, коли ми матимемо ту радість життя во Христі, коли нестимемо світло Христової любові, тоді і наше служіння, і наше свідчення буде успішним.
Згадаймо ж іще слова великого святителя Димитрія Ростовського, і хай це його молитовне зітхання стане завершенням мого виступу і початком обговорення теми нашого служіння любові: «О, огонь небесный. Дух Святой, сошедший некогда в огне на любивших Христа! Дух Святой, Ты брось в наши сердца хоть одну искру огня божественной любви и сотвори жар, попаляющий тернии и хворост наших грехов! О ветер тихий и пресладкий. Дух Святой! Ты повей дыханием благодати Твоей, раздуй в нас тот огонь, огонь небесный, огонь Божий, огонь любви к Богу, любви же серафимской, постоянной, устойчивой и никогда не отпадающей».

ИЕРОМОНАХ СИМЕОН. Культура как главное оружие в столкновении цивилизаций

ЮРИЙ АНДРЕЕЕВ. Чернобыльская катастрофа и социальное служение православной церкви