Помічник благочинного Свято-Успенської Почаївської Лаври ієродиякон Геронтій: “Кому заважає форпост Православія?”

01.06.2004 archive, Вестник №33, Слово пастыря

Ієродиякон Геронтій: “Кому заважає форпост Православія?”

Серед видатних місць святої Православної Церкви чи не найулюбленіша Почаївська Свято-Успенська Лавра (Тернопільська область). Та наскільки духовна святиня є прихистком усіх згорьованих, настільки сама Лавра не має спокою. У 1675 році чудесним явленням Матері Божої з простертим омофором у руках, з небесними ангелами та преподобним Іовом було відігнане від обителі 50 тисячне військо турок і татар (події Збаразької війни); у 1915 році обитель зайняли австрійські війська, а ченців вивезли до табору полонених; важкі роки Другої світової війни; 1959 рік — вся в чорному з чорним омофором у руках знову являє своє заступництво Пресвята Богородиця, допомігши пережити антирелігійний розгул. І ось нині, на початку ХХІ століття, над утішителькою людських душ нависла нова загроза.
Про історію і сьогодення святої обителі ми почали бесіду з помічником благочинного Лаври ієродияконом Геронтієм.

— Отче Геронтію, Почаївська Лавра з давніх–давен найбільш шанована в народі. Якщо розпитати у стареньких бабусь, то вони розкажуть, за яку милість Божу вважали пішки прийти до святині за сотні кілометрів. Сьогодні ж, переступаючи поріг Святих врат Лаври, бачимо на подвір’ї військових людей, які тут вдень і вночі несуть вахту. Чим завинила святиня перед миром?
— Православні святині, особливо монастирі, в усі віки були для віруючих великою духовною підтримкою. Вони зміцнювали віру, стверджували надію, зігрівали їхні душі теплотою Божественної любові. Сюди паломники приносили своє горе і в молитвах ізливали перед Господом і Його Пречистою Матір’ю та угодниками Божими, які почивають і в нашій святій Лаврі, і в інших монастирях. І зрозуміло, що тут люди знаходять втіху, укріпляють свої духовні і фізичні сили для несіння життєвого християнського хреста. І сьогодні роль Почаївської Лаври в житті нашого народу дуже велика. Ми знаємо, який нелегкий час переживає наша країна, її народ. А в житті християнина ці скорботи у два рази більші, особливо тому, що живе він у світі зла, розпусти, гріха, беззаконня. Те, що раніше вважали гріхом, злом, нині називається інакше. І зрозуміло, християнину у цьому світі дуже важко, йому потрібна підтримка.
Почаївська Лавра в географічному положенні є своєрідним форпостом Православ’я в західних регіонах України: недалеко від Лаври знаходяться межі, за якими володіє католицька Церква. І зрозуміло, Лавра своєю присутністю, життям іноків, історичним значенням справляє великий вплив на ствердження віри наших дідів, батьків, яку вони передали нам ціною свого життя і крові.

— Наприкінці минулого року і на початку цього року православні віруючі всієї України збирали підписи для збереження Почаївської Лаври як монастиря. Ходили чутки, що Почаївську Лавру хоче забрати Москва?
— Ситуація, яка склалася навколо Лаври, відома всій Україні. Торік восени нашу Почаївську Лавру включили в комплекс Почаїво-Кременецького державного історико-архітектурного заповідника. Братія, яка в радянські часи (1960-80-і роки) з Божою допомогою і ціною свого життя відстояла і зберегла монастир, його святині несплюндрованими, з таким рішенням була не згодна. Ми зверталися до влади, щоб скасувати це рішення. Його таки скасовали, але це викликало бурю протестів з боку ворогів Православ’я — греко-католиків, Київського патріархату і автокефалів, які об’єдналися в протистоянні братії Почаївської лаври. А саме з їхнього боку була створена комісія на чолі з Анатолієм Зінченком, яка через пресу оголосила про те, що ми хочемо перевести Лавру в Москву. Як нам стало відомо, на 15 жовтня готувалися спроби силового захоплення Лаври. Ми запросили запорозьких козаків під головуванням Українського гетьмана Сагайдака, на захист зібралися православні люди. І справді, того дня були помічені мікроавтобуси з молодчиками, деякі з них у формі УНСО. Але Лавра охоронялася віруючими, козаками, спецпідрозділом “Беркут”, і тієї трагедії, яка могла відбутися, слава Богу, не сталося. Сьогодні цілодобово на території Лаври несуть службу представники державних силових структур, українського козацтва, зокрема, з Вінниці. Вони оберігають православну святиню.

— То гроші з Лаври не перераховуються у Москву?
— Ні. Свідома людина розуміє, що це байки. У 1990-му році під час офіційного візиту в Україну Московський Патріарх Алексій видав томос, в якому він дарував канонічній Українській Православній Церкві широку автономію. Разом з тим міністр юстиції України отримав від Святійшого офіційний документ, який вказував, що Руська Православна Церква не має ніяких претензій і посягань на все майно нашої УПЦ. Ми маємо свій Священний Синод, який управляє Церквою. Але ми зберегли духовне, канонічне, молитовне єднання з Патріаршим омофором, через що зберігається єднання з Вселенським Православ’ям. Це має дуже важливе значення. Церква Христова — це не політична організація, яку можна відділити і роз’єднати на папері. Це є містичне тіло Христове, це — Боголюдський організм, який возглавляється Христом, живе та діє благодаттю Святого Духа. І так просто розірвати його на частини неможливо. Автокефалію Церква одержує за певних умов і за певними правилами, які вироблені були з Божою допомогою святими отцями. Велика біда наша в Україні, що політики (а більшість з них це люди, які не знають азів віри православної, євангельського вчення, церковних канонів) втрутилися у справи Церкви Христової і наробили такої великої біди, яку ми зараз переживаємо. Саме на них вина розколу в першу чергу і на тих лжепастирях, які не зуміли зберегти вірність Церкві.
— Неподалік Почаєва є Свято-Духівський скит. Місцеві жителі розповіли, що насельникам наприкінці 1980-х років за часів радянської влади довелося боронити монастир від напастей безбожної влади. Яка доля ченців?
— Гоніння, які почалися на початку 60-х років під впливом політики Микити Хрущова, торкнулися життя нашої Лаври. Із 150 чоловік братії залишилося 15 чоловік.

— А яка доля спіткала решту?
— Решту було відіслано в психлікарні, в тюрми, виписано і відправлено кого-куди. Серед живих наш старець о. Амвросій, який двічі відсидів за те, що не хотів покидати Лавру. Отець Димитрій сидів у психлікарні; преподобний о. Амфілохій, який нині причислений до лику святих, теж усе це пережив. Пройшов усю війну живим і зустрів Перемогу в Берліні батюшка архімандрит Сильвестр. По милості Божій, молитвами і трудами братії Господь не допустив, щоб святиня була осквернена.
Свято-Духівський скит був закритий у 1959 році і відкрився лише на початку 1990-х років. Там збудовано психлікарню, а в церкві були склади. Люди чули спів хору, Господь являв свої чудеса. Ще живі очевидці того, що трапилось під час закриття скита. Міський голова взяв ікону і розтрощив її зі словами: “Якщо є Бог, то нехай забере у мене найдорожче”. І не минуло й години, як принесли телеграму, що його єдина донька під час дослідів в лабораторії у Львові згоріла від виливу кислоти.

— Свого часу чернецтву довелося вести фізичну боротьбу, а сьогодні ваша братія хіба не веде духовну боротьбу за віру?
— Це справді так. І ця духовна боротьба ніколи не закінчується. Як каже святитель Іоанн Златоуст: якщо фізичні, політичні війни мають свій початок і свій кінець, і солдат у цій війні має місце відпочинку (перед боєм, після бою), то в духовному житті ця боротьба відбувається кожен день. А то й у кожну хвилину. Це повинно бути в житті кожного християнина, а в монашестві особливо. Монах називається Христовим воїном. Він озброюється духовно, молитвою, постом. Навіть одяг наш несе ознаки воїнства. Духовна війна сьогодення відображається і зовнішньо. У радянські часи ми не симпатизували ідеології тогочасної влади, не підтримували її, то тепер ми знову вороги народу, тому що живемо за канонами Церкви, живемо так, як вчить Церква, як вчать святі отці, як жили наші діди-прадіди, зберігаючи вірність Вселенському Православ’ю і тим канонам і правилам, які були стверджені Святими Отцями на Вселенських Соборах і закріплені ціною їх життя і крові. Сьогодні, зберігаючи вірність Вселенській Православній Церкві через молитовне єднання з Московським Патріархатом, знову ми на рідній землі серед нашого рідного народу оголошуємось “ворогами народу”! Хоча ми українці: ми молимося за наш народ, любимо землю, своїх матерів-батьків. Але найбільше любимо Бога, Його заповіді і Святу Церкву. Ми любов земну підпорядковуємо любові духовній. Але для націоналістичних, шовіністичних сил, які вороже настроєні до нас, це незрозуміло. Збуваються євангельські слова Христа, що прийде час, коли будуть вбивати вас і цим самим думати, що догоджають Богові. І ми дожили до цього часу… Це-людська гординя, справжній фанатизм, який потьмарює людський розум. Для них немає нічого святого, крім себе. Диявол у цьому відіграє свою роль: ділить народ, бо знає, що його не можна перемогти, якщо він стоїть в істині, в єдності з Богом і між собою, а роз’єднаний стає безсилим у боротьбі з силами зла.

— Які святині є на території Почаївської Лаври?
— На даний час Лавра має чотири великі святині. Це відбиток правої стопи Божої Матері, який вона залишила у 1240 році, з’явившись на цій горі. Зі стопи стікає цілюще джерело, яке істочає святу воду до наших днів, і люди черпають її для зцілення. Також в Успенському соборі, де стопа, на іконостасі в кіоті знаходиться чудотворна ікона Божої Матері, яка в середині ХVІ ст. була подарована грецьким митрополитом поміщиці Анні Гойській, вона в свою чергу передала її почаївським інокам. З того часу до наших днів ікона не перестає допомагати людям, зцілювати різні хвороби, укріпляти їх в духовному і земному житті. У нижньому храмі зберігаються мощі двох угодників Божих: преподобного Іова, ігумена Почаївського, і преподобного Амфілохія, новопрославленого чудотворця Почаївського. Ці угодники Божі жили в різні часи. Преподобний Іов був великим ревнителем і захисником Православ’я у першій половині ХVІІ століття, коли Церква Христова переживала напади з боку католицизму. А батюшка Амфілохій — це наш сучасник, який помер наприкінці ХХ століття. Ще серед братії Лаври є старці, які жили, спілкувалися, трудилися з отцем Амфілохієм. Ця людина була наділена даром зцілень. Під час свого життя батюшка силою своєї молитви, благодаттю Духа Святого, яку Господь дарував йому, зцілював всілякі хвороби. Він не перестає зцілювати і після своєї блаженної кончини: на могилці звершувалося багато чудес, і два роки тому рішенням Священного Синоду УПЦ Амфілохій був причислений до лику святих, а його мощі були підняті нетлінними. До святинь приїжджають люди з усього світу. Особливо з країн СНД, щоб черпати благодатну силу для свого спасіння.

— Буваючи у Почаєві, неможливо не звернути увагу на те, що сюди люди зазвичай приїжджають зі своїм великим горем, шукають порятунку на вичитках, соборуванні, сповіді і причасті. А що людина повинна робити сама, заради свого зцілення?
— Як вчить Євангеліє і святі отці, основна причина хвороб — це гріх. Тому, щоб одержати зцілення, яке людина з такою наснагою шукає, вона повинна в першу чергу потурбуватися про стан своєї душі, тобто зцілити свою душу від гріхів. Справді, через Таїнство Сповіді, Причастя, Соборування благодать Духа Святого зцілює наші духовні і фізичні хвороби.

— А що в миру людина повинна робити, щоб спастися?
— Християнство — це в першу чергу спосіб життя. Людина, яка вважає себе учнем Христовим, повинна у своєму житті керуватися Євангелієм: кожну свою думку, кожен життєвий крок узгоджувати з Євангельським вченням, заповідями Христовими. І лише тоді усе життя набирає свого істинного змісту і досягнення тієї мети, до якої покликана людина як людина. Людина в миру повинна знати Символ віри, Заповіді Божі, постійно читати Євангеліє, бути живим членом Церкви Христової, бо як поза Ноєвим ковчегом ніхто не спасся , так і поза Церквою немає спасіння.

— Що означає бути “ живим членом Церкви Христової”?
— Людина має бути в живому спілкуванні з Церквою: постійно відвідувати богослужіння, брати участь в ньому, в церковних таїнствах, через які Господь дає нам свою благодать. Нині сили зла зацікавлені у тому, щоб розслабити наші людські духовні сили, позбавити тих духовних цінностей, які лежали в основі життя нашого народу. І для християнина дуже важливо провести межу між Добром Божим (євангельським спасительним) і Злом. І боротьба з гріхом є обов’язок, до якого покликана кожна віруюча православна людина. Особливо в наш час.

— Отче Геронтію, в миру люди часто кажуть, що в душі мають Бога і цього достатньо. А як по-справжньому віруюча людина повинна проводити кожен день свого життя?
— За словами Христа Спасителя мати в душі Бога може лише той, хто виконує Його святі заповіді. Проснувшись зі сну, людина в першу чергу повинна перехрестити себе зі словами: ”Слава тобі, Боже наш, слава Тобі”, тобто подякувати Богу за те, що Господь сподобив людину прокинутися для нового дня задля її спасіння. Вона, вставши з ліжка, повинна положити три земних (чи поясних) поклони перед святими іконами, привести себе в порядок і в першу чергу, не беручись ні за яку справу, повинна взяти молитвослов і почитати вранішні молитви. За недостачею часу преподобний Серафим Саровський для мирян радив читати таке коротеньке правило: 3 рази ”Отче наш” з земними поклонами, 3 рази “Богородице Діво” і один раз Символ віри. Після цього бажано почитати слово Боже. Нормою є: кожного дня читати за порядком по одній главі з чотирьох євангелістів. Таким чином протягом трьох місяців прочитуються всі євангелісти. Також кожен день читати по дві глави діянь апостольських, закінчуючи Апокаліпсисом. Якщо читати постійно, то це не займає більше 15 хвилин часу. Від цього людина буде одержувати ту духовну підтримку — слово Боже, яка потрібна для нашого духовного укріплення в християнському житті. За традицією, християнин повинен освятити себе святинею: вкусивши натще серце просфори і святої води. Приступаючи до будь-якої справи, треба призивати ім’я Боже словами ”Господи, благослови” чи прочитати “Царю небесний”. Закінчуючи справу, треба подякувати Богу за допомогу молитвою “Достойно єсть” або “Слава тобі, Боже наш, слава Тобі”. Приступаючи до трапези, ми зобов’язані помолитися, бо за словами святого апостола наша їжа освячується словом Божим і молитвою, а після їжі подякувати за те, що Господь дав нам цей життєвий дар для підтримки тілесних сил.
Ще святі отці радять, виходячи з дому, перехрестити перед собою дорогу. Відправляючи дітей у школу, також перехрестити їх. Є неодноразові випадки в історії Церкви, коли батьки, чинячи так, рятували дітей від всяких лих. А ми знаємо, що в наші дні розповсюджений окультизм, магія, всяке зло, яке набирає силу, але проти молитви, проти хреста воно безсильне. Люди бояться, щоб їм щось там не підсипали, не підлили, але якщо людина буде жити по-християнськи, буде живим членом Церкви Христової, дотримуватись постів, постійно брати участь у Церковних Таїнствах, то ці сили зла проти людини безсильні: людина перебуває в благодаті Божій, біля неї є Ангел-хоронитель. І взагалі людина протягом дня повинна згадувати Бога і по можливості частіше призивати Його святе ім’я. Закінчуючи день, людина повинна знайти для себе 10-20 хвилин, щоб сісти і наодинці проаналізувати прожитий день, свої вчинки, звірити їх з Євангелією, зазирнути у свою совість: щось приховала, щось зробила не так, сокрушитися і приступити до вечірніх молитв з почуттям смирення, свого недостоїнства, просячи в Бога прощення за гріхи минулого дня і з вдячністю за Його благодіяння. У вечірніх молитвах ми беремо Боже благословення на ніч, яка може бути і останньою в нашому житті. Тому що ніч, сон — це є образ нашої смерті, образ нашого довгого сну перед вічним воскресінням. Перед самим відпочинком покласти три поклони: Господу, Матері Божій, Ангелу-хранителю, перехрестити ложе, можна перехрестити дім на чотири сторони, якщо є дітки, то обов’язково перехрестити дітей в ліжечку. До того ж, батьки обов’язково повинні ставити дітей з собою на молитву. Для дітей достатньо коротке правило молитв: “Отче наш”, “Богородице Діво” і Символ віри, які потрібно прочитати неспішно, з благоговінням і вдумливо. Є християнська традиція звечора читати коротке життя угодників Божих, пам’ять яких звершує в цей день Свята Церква. Адже сім’я — це є мала Церква, і від батьківського виховання, від атмосфери в сім’ї залежить майбутнє життя дітей.

— У Лаврі серед віруючих, паломників дуже багато дітей, зокрема дітей важкохворих, хоча малолітніх. За що вони несуть таке покарання?
— У Писанні сказано, що Господь карає до 3, 4 коліна за гріхи батьків. Діти часто можуть нести хрест свого роду. Для людей мирських, які далекі від Церкви, незрозуміло: як це невинний може страждати? Але мета нашого земного життя лежить не на землі і полягає не в земному щасті. Мета нашого життя — це єднання з Богом, у цьому і вічне блаженство Царства Небесного. Ми покликані до вічності. І якщо хвороби переносяться з вірою і відданістю волі Божій, без ремства, з вдячністю, то тоді хвороби, скорботи перетворюються на спасительний хрест: в “лєствіцу до небес”. Вони зберігають людину від якихось необдуманих вчинків, помилок життя. Хвороби у християнському розумінні це не якесь велике зло. Вони сприяють нашому духовному очищенню і спасінню безсмертної душі. А якщо людина починає ремствувати, проклинати Бога — це страшно, і тоді хвороби не тільки ускладнюють її життя, а й ведуть до вічної погибелі. За словами апостола Якова, Господь не посилає людині випробувань більше від її сил. І все ж доля кожної людини є незбагненними судьбами Божими. Дитина — це губка, яка вбирає в себе все, що бачить, що чує. І ми бачимо наслідки: нині діти втратили своє дитинство. Зараз мало дітей, в яких можна побачити дитину. У наші дні в малому віці знають те, про що раніше дізнавались у зрілому віці і що некорисно знати занадто рано. Вони гублять своє прекрасне дитинство. Вірніше, гублять їхнє дитинство. І найбільша вина в цьому — легковажність батьків, мала увага до своїх дітей і їхнього життя, і Церква Христова від цього застерігає. Людина повинна бадьоритися, бути тверезою і докласти максимум зусиль до того, щоб вберегти своїх дітей від впливу теле- і відеоапаратури, через які сили зла сіють спокуси.

— Сьогодні час важкий для життя, але спасенний для душі. Що людина має зробити, щоб спастися: частіше подавати милостиню?
— Матеріальний бік у спасінні людини не відіграє рішучої ролі. Бідність чи багатство — це ще не критерій спасіння чи погибелі людської душі. Все залежить від внутрішнього стану людини, того духовного багажу, який вона зуміє зібрати за своє земне життя. А спасіння можливе було в усі віки: Господь вчора, сьогодні і в усі віки то й же; благодать Божа та сама; Церква Христова та ж сама. Особливість лише в тому, що кожна історична епоха ставить перед християнином свої духовні задачі. Нові спокуси, які диявол постійно вигадує, хоча основна мета їх одна і та ж — відречись, зрадь Богу чи словом чи ділом. І в наш час злий дух особливо тонко діє, так що в його сіті часто потрапляють “вибрані”. Він зумів у свідомості сучасного суспільства спотворити духовні й моральні цінності. Такі святі поняття, як подружня вірність, цнотливість, смирення, згладжуються і спотворюються серед нашого, здавалося б, християнського народу. І особливо серед молоді. Тому для спасіння християнину в миру дуже важливо в наш час вміти дати правильну оцінку тому чи іншому духовному явищу і своєчасно застерегти себе, щоб не піддатися йому. А в цьому може допомогти лише Свята Православна Церква, і її вчення є для нас даним від Бога духовним маяком. Шляхи спасіння можуть бути різними: хтось спасається сімейним життям, а когось Господь кличе до іночеських подвигів. Та все ж основи і принципи спасіння в усі віки і на всіх шляхах були одинакові — вірність Богу, Його Святій Церкві і її вченню.

— Кажуть, що Україна — Богом обрана країна, якою свого часу був Ізраїль, і на нашу державу чекає великий достаток?
— Ми справді знаємо зі Старого Завіту, що Господь обирав певні народи, які відігравали особливу роль в історії всього людства. Так був обраний Ізраїль. Пізніше цю хоругву Богообрання перейняла Візантія, яка до свого зникнення несла істину Православ’я, стверджувала її. І тепер ми бачимо, що Господь справді вибрав слов’янський народ — святу Русь (не лише Україну), яка отримала особливий талант від Бога: святе Православ’я, істинну віру, що вкоренилися в кров і плоть наших дідів і прадідів, які передали її нам і з нею Боже благословення нашому народу і великі святині. Але якщо Господь дає свої дари, якусь обраність, то людина не повинна відокремлюватись: я кращий від усіх! Це ознака гордині, бундючності, недостоїнства. У святому Євангелії сказано, що Господь гордим противиться, а смиренним дає благодать. Якщо Господь дає дар, то зі смиренням, з вдячністю треба його прийняти, і зберігається він саме смиренням і свідомістю свого недостоїнства. Лише тоді Божий дар служить людині для спасіння. Ми не повинні себе виділяти, адже Церква Христова називається Вселенською або Соборною, бо вбирає в себе всі народи. Те, що нам Господь дав дар істинної віри, і те, що наша свята Русь (Україна, Росія, Білорусь) несе це Божественне світло, береже його — в цьому обраність нашого народу. І ми повинні зберегти його і донести до кінця.

— Чому ми сьогодні так живемо? Кажуть, що це як прокляття за часи влади безбожників, і все те окошилося на поколіннях. Як довго це триватиме?
— Безумовно, ті беззаконня богоборчества, які звершив наш народ, лягли як прокляття на нас. Ті поругані храми, святині позначилися на нашій історії. Спустошені людські душі, і ті сили зла, які знайшли такий благоприємний грунт серед нашого народу, — це теж наслідок епохи атеїстичної влади. Вибивши поняття Бога і навчивши жити без Бога, зрозуміло, цим самим позбавили нас благословення Божого. Поки люди не усвідомлять, що вони відійшли від справжнього джерела свого життя і щастя — Бога і не побачать в Ньому і в Його Законі основу людського життя — морального, фізичного, матеріального, то кращого життя не може бути. Якщо не буде покаяння, не буде покращення. А що таке покаяння? Це зміна свого життя і способу життя і спрямування його по волі свого Творця.
Великою нашою бідою є розкол у вірі. Це розірвана риза Христова, яка кровоточить. Поки є розкол в Україні, за словами Блаженнішого Митрополита Володимира, до тих пір печать Богооставленості лежить на нашій землі. Потрібно, щоб державні мужі залишили Церкву в спокої, займалися своїми справами, а ми в Церкві Христовій знайдемо спільну мові і прийдемо до злагоди.

— Яка ж кількість людей приймає сьогодні монашество?
— Звичайно, радянські часи підірвали духовний потенціал нашого боголюбивого народу. Починаючи десь з 1990-х років, почало відроджуватися чернецтво не лише у нашій Лаврі, а й у всій повноті УПЦ. Якщо наприкінці 80-х років у нашій Лаврі було 45 чоловік братії, то тепер — 80 чоловік монашествующих, а решта — послушники. Загальна кількість братії близько 200 чоловік. Приходить молодь. Багато іде душ, скалічених сучасним земним життям, особливо телебаченням, розпустою. Той духовний негативний заряд, який вони зібрали в мирському житті, відіграє немалу роль в духовному переродженні і зміні свого життя. Але, слава Богу, йдуть: Лавра живе, поповнюється, і у нас сьогодні майже немає вільних місць. До постригу в монашество підходимо дуже серйозно. Людина спочатку повинна пройти послушництво, іскус — це як мінімум 3 роки, а буває до 10 років і більше. Все залежить від людини і від її внутрішнього духовного стану, який бачить духівник.

— Лавра відома своєю доброчинною місією. Чи не втрачена ця традиція сьогодні?
— Наша Лавра і нині, як в усі минулі часи, виконуючи євангельську заповідь про милосердя, приймає бідних, безкоштовно харчує у силу своїх можливостей. Для паломників є странноприймальня. Кілька років поспіль опікуємося будинком-інтернатом у м. Цюрупінську (Херсонська обл..), де перебувають діти-інваліди без рук, без ніг. Організовуємо для них духовні концерти, до свят даруємо подарунки. Також Лавра через семінарію допомагає бідним людям, які живуть у Почаєві. А найбільше милосердя — це допомога людським душам: вислухати їх, дати пораду, втішити, підкріпити. Це для людини важливо. Адже духівникам потрібно не просто вислухати ті сльози і біди, а всю цю тяжкість гріхів перейняти на себе. Це — наш чернечий хрест…

Ольга Вільчинська

м. Вінниця

Епископ Сыктывкарский и Воркутинский Питирим: «У нас треть населения — этнические украинцы»

Епископ Полтавский и Кременчугский Филипп: